«Лобановський сказав: «У Шахтарі ти не заграєш з однієї причини»: легенда «гірників» Сопко дав відверте інтерв’ю

Коли Сопко говорить, що збирається писати мемуари, ми не дивуємося – йому є про що розказати. Партнери по команді дали йому прізвисько «Бек» на честь зіркового Франца Бекенбауера, на якого Саша був схожий як зовнішньо, так і манерою гри. Він відрізнявся жорсткістю у захисті, азартом, тактичним мисленням і безкомпромісністю. 

Його мрією було київське Динамо, але за п’ять років він так і не зміг пробитися до основного складу киян, зігравши менше десяти офіційних матчів. Проте тричі ставав чемпіоном колишнього Союзу серед дублерів. Як гравець Динамо, Сопко поїхав на перший молодіжний чемпіонату світу, створений за ідеєю президента ФІФА Жоао Авеланжа, де здобув золоту нагороду. 

На постійній основі Сан Санич заграв у донецькому Шахтарі, за який протягом десяти сезонів провів більше трьохсот ігор. Разом з командою став володарем Кубка СРСР та Кубка сезону, а ще двічі грав у фіналах обох турнірів. Пограв у єврокубках і за кордоном. 

У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Олександр Сопко розповів: 

• чому у Кривбасі не отримав золоту медаль і преміальні після сезону
• про жовту валізу і Бекенбауера, який приїхав до Києва
• про свою першу зустріч з Лобановським і Базилевичем
• як на перший чемпіонат світу U-20 в Туніс їхали, як збірна якогось колгоспу 
• як Лобановський пригнічував гравців Динамо своїм впливом
• про те, як Лобановський виграв парі у марафонця
• як хлопці з Динамо лізли в кімнату через балкон по пиво 
• про безлад, який панував в Єревані після того, як Динамо відмовилося здати матч
• чому покинув Динамо і перейшов у Шахтар

І це лише перша частина нашої бесіди!

«Ну от, і Бекенбауер приїхав Київ підкоряти» 

– Як вам, зовсім юному футболісту, який тільки почав грати у Другій лізі, вдалося потрапити в поле зору тренерів збірної України? 

– У Кривому Розі я пройшов усі етапи дитячого-юнацького футболу, поки потрапив до основної команди Кривбасу. На той момент команда лідирувала у Другій союзній лізі, й Олександр Гулевський почав випускати мене, 17-річного школяра, в основному складі. Я навіть забив гол у матчі в Херсоні. 

І ось наприкінці жовтня мене викликає тренер і каже, що є виклик у збірну України на фінальну частину турніру Надія, яка проходитиме в Одесі. Каже: «Поїдеш у Київ на збори. Якщо пройдеш відбір – поїдеш на змагання, якщо ні – повернешся назад». 

– Вам щось платили в Кривбасі, адже на той час ви ще навчалися? 

– В Кривбасі мене вперше взяли на збори, коли я ще вчився у школі. Сказали, що, оскільки я ще неповнолітній, вони не можуть оформити мене на ставку. На ставці у 120 рублів, яка була найвищою в команді, був оформлений хлопець, старший за мене на два роки. Він отримував ці гроші, і ми ділили їх порівну. Ось так, неофіційно оформленим, я грав за Кривбас. 

Преміальні за перемогу у нас були в межах 40-60 рублів. Якщо грали на виїзді, платили більше. Премії я отримував, але у відомості, як інші хлопці, не розписувався. Мені просто давали конверт і казали: «Це твоя премія». Було ще одне нововведення: якщо кількість глядачів на стадіоні перевищувала встановлену норму, нам до премії додавали надбавку – 5-10 рублів. Оскільки Кривбас був підпорядкований Криворіжсталі, ми отримували ще кошти від профспілки комбінату. 

– Скільки набігало за місяць? 

– Якщо я був в команді повний місяць, не відволікався на підготовку до іспитів у школі, а потім в інститут, то міг отримати до 200 рублів.

Олександр Сопко. Фото: Шахтар

– Що це була за історія, коли ви у столиці шукали місце збору збірної?

– Приїхавши до Києва, я спочатку поїхав на стадіон «Старт». Там ніхто не знав про таку збірну. Потім телефоном з’ясували, що на Нивках буде грати збірна України проти юнаків Динамо. Я поспіхом на Нивки. Там, долаючи посадку, знайшов стадіон і гуртожиток старої бази Динамо. У мене не було спортивної сумки, і я приїхав з жовтою валізою, яку мені дала сестра. Набив її речами під зав’язку. 

Тренер збірної Євген Петрович Котельников подивився на мене, на мою валізу і запитав звідки я, на який позиції грав, а потім – хто з гравців мені подобається. Я відповів, що мені подобається Бекенбауер. Я був схожий на нього й зовні і манерою гри. Він посміхнувся, а про себе, мабуть, подумав: «Ну ось, і Бекенбауер приїхав Київ підкоряти». Ми зіграли контрольний матч з юнаками Динамо і здобули легку перемогу. Схоже, мені вдалося справити непогане враження на тренера, оскільки після гри він почав дивився на мене зовсім по-іншому. 

В підсумку мене зарахували в склад команди, якій належало захищати честь республіки у всесоюзному турнірі. В Одесі ми зайняли друге місце, поступившись збірній Москви. 

– Саме в Одесі визначилося ваше майбутнє у футболі? 

– За кілька днів до завершення турніру в Одесі до мене в готель прийшов тренер-селекціонер Чорноморця. Сказав, що вони уже давно за мною стежать і що зі мною хоче поспілкуватися головний тренер одеситів Ахмед Алескеров. Попрохав знайти час і приїхати на стадіон «Чорноморець» для зустрічі. Але мені чомусь не хотілося йти у Чорноморець, хоча команда того року грала у єврокубках. Я подумав, що навряд там заграю у основному складі. Тому відмовився від зустрічі, сказавши, що подумаю після закінчення сезону. 

Наступного дня до мене підійшов чоловік. Я подумав, що це ще один селекціонер, але він представився: Сергій Михайлович Мосягін, тренер юнацької збірної СРСР 1958 р.н. Сказав, що я сподобався спеціалістам і йому як тренеру. Взяв мої координати й повідомив, що навесні наступного року мене запросять в збірну СРСР на міжнародний турнір у Ташкенті. Я був щасливий! 

А коли ми зіграли останню гру і вже роз’їжджалися по домівках, у нас була спільна вечеря. Після неї Котельников покликав мене до себе в номер. Там він повідомив, що керівництво Динамо (Київ) хоче бачити мене у своїй команді. Коли я це почув, у мене просто відняло мову! Я не знав, що відповісти. Та все ж знайшов у собі сили й сказав, що дуже хочу грати за Динамо. Це була моя улюблена команда. Мрія потрапити в цей клуб була найзаповітнішою в моєму житті, але мені здавалося, що це неможливо, особливо, коли Динамо у 1975 році завоювало європейський трофей – Кубок володарів кубків. 

«Лобановський подивився в очі, ніби рентгеном сканував мене» 

– Як у той час за відсутності контрактної системи клуби оформлювали відносини з футболістами? 

– Футболісти писали заяву – і на цьому все. А команди вже самостійно домовлялися між собою. Якщо клуб не бажав відпускати гравця, і він сам не хотів переходити до іншого колективу, то, звісно, цей перехід не відбувався. Головне, щоб гравець не написав одразу заяву до двох клубів. 

– Які умови вам запропонували в Динамо? 

– У Київ я приїхав в день, коли збірна СРСР грала зі Швейцарією в кваліфікації на Євро-76 (12 листопада 1975 року, – прим. О.П.). У перший половині дня Лобановський і Базилевич мали приїхати на стадіон Динамо з якимись справами. Мені сказали, щоб я чекав їх там. Пам’ятаю, сиджу в кімнаті, вони заходять – для мене тоді ці люди були як інопланетяни. Привітався з одним з другим. 

Лобановський підійшов першим, потиснув мені руку і подивився в очі, ніби рентгеном сканував мене. Базилевич трохи посміхався. Мене покрив піт, я весь тремтів. Вони почали розпитувати мене: де вчуся, чим захоплююсь, на яких позиціях грав. Сказали, що мене порекомендували як талановитого та здібного хлопця. Але я мав розуміти, що талант – це одне, а щоб пробитися у склад такої команди, як Динамо, потрібно багато попрацювати. Запитали, чи готовий я до цього. Я відповів: «Звичайно». А на завершення нашої бесіди Лобановський запитав: «Які у тебе побажання? Що ти хочеш?» 

– І що ви на це сказали? 

– Сказав, що особистих бажань у мене немає. Хочу лише працювати і доводити свою професійну придатність у команді, чим здобув схвалення обох. Базилевич відразу усміхнувся і сказав: «Юнак правильно думає і вірно розставляє пріоритети». Єдине що я тоді попрохав, щоб мені зробили переведення з інституту, в який я недавно вступив у Кривому Розі. Наостанок мені сказали, що у Динамо я буду отримувати ставку 160 рублів і житиму у гуртожитку на Нивках. Мені дали квиток на матч збірної, і я пішов на Республіканський стадіон. Збірна СРСР у Києві виграла у швейцарців 4:1. Після матчу я, щасливий, поїхав вечірнім потягом у Кривий Ріг. 

– Кривбас вас легко у столицю відпустив? 

– Коли я повернувся додому, команди на було у місті – перебувала на турнірі. Перший, з ким я поговорив, був мій дитячий тренер Валентин Миколайович Новиков. Він пожурив мене за таке рішення, сказав, що мені ще рано йти в Динамо, потрібно було ще пограти у Кривбасі, набратися досвіду, обрости м’язами. А у Динамо навіть у дубль дуже важко пробитися. 

Коли Кривбас повернувся, йшло нагородження команди за перше місце в українській зоні Другої ліги. Всі футболісти сиділи на сцені, а представники профспілки викликали кожного і вручали золоті медалі та конверти з премією. Мене у цьому списку не було, медалі мені так і не дали, хоча я провів за Кривбас 9 ігор і забив один гол. Було прикро. Зрозумів, що у команді вже знають, що я написав заяву у Динамо. 

Після нагородження я зайшов до Гулевського. Сказав, що хочу з ним поговорити. А він мені відповідає: «Та що з тобою говорити, коли ти вже відрізаний шматок? Премії сьогодні отримували тільки ті, хто у нас в команді» Я все зрозумів, навіть з банкету втік. Сказав собі: «Все, більше у Кривбас я не повернусь». 

– Окрім премій, чи отримували гравці Кривбасу автомобілі за підсумками сезону? 

– Машини отримували старші хлопці – футболісти з досвідом виступу у Вищій лізі, які приходили у команду на певних умовах. Наприклад, Володимир Захаров, який перейшов у Кривбас із Шахтаря вже зрілим, сформованим футболістом. Йому також доплачували додатково. По завершенню сезону 1975 року він і Юра Мішин отримали автомобілі. Тоді команді виділили кілька машин Жигулі. 

«Бразильці полювали за Безсоновим, хотіли його вбити» 

– У 1977 році ФІФА організувала перший в історії молодіжний чемпіонат світу, і ви там грали. Розкажіть про цей турнір у Тунісі? 

– Оскільки це був перший подібний турнір, ми з цікавістю вирушили до Тунісу. Перед цим взяли участь у турнірі у Франції, в Ніцці. Виступали добре: дійшли до фіналу, випередивши у груповому турнірі збірні Італії, Німеччини та Франції. У вирішальному матчі потрапили на бразильців і поступилися їм 0:5. 

Слід зазначити, що на той турнір ми вирушили неповним складом і без головного тренера. А іграми керував представник делегації, який не мав глибокого розуміння футболу. Установки перед матчами він проводив буквально за 30 секунд. Ніяких тренувань у нас не було – ми перебували у вільному режимі. Нам по 19 років, Ніцца... Який там режим? Лягати спати о 23.00, коли життя там тільки починається? 

В останньому матчі проти бразильців ми вже втратили організацію. Кожен грав, як міг. Володимир Безсонов поставив собі мету прокинути м’яч між ногами бразильців. Вони навіть почали полювати за ним, хотіли його вбити. Він п’ять разів таким чином перевіряв їх, на що вони забили нам п’ять м’ячів. І коли ми вже їхали до Тунісу, то боялися знову зіткнутися з Бразилією, відчували страх перед ними. 

– Скільки було представників України в тій збірній? 

– З 18-ти гравців 9 представляли Україну. На той чемпіонат світу можна було взяти ще кількох футболістів з України, але тоді це була б не збірна СРСР, а збірна УРСР. Тому в Москві деяких українців відчепили від збірної. 

А сам чемпіонат і його організація були доволі примітивними. Ми жили у студентському гуртожитку. Посередині кімнати два ліжка – і все. Навіть шафи не було. Туалет і душ – спільні. Годували непогано, принаймні, голодними ми не ходили. Жив я в кімнаті з Ігорем Бичковим з Йошкар-Оли. Сергій Балтача – з Юрою Сивухою, Володимир Безсонов – з Вагізом Хідіатуліним, вони дружили давно. 

– Пили Кока-колу і Фанту, про яку в СРСР тоді тільки чули? 

– На кожну команду стояли два великі холодильники. Туди постійно завантажували Кока-Колу, Фанту, і звичайну воду. У перші два дні ми накинулися на Кока-Колу. Її п’єш, начебто втамував спрагу, але за п’ять хвилин знову хочеться пити. Днів через три-п’ять перейшли на Фанту. Вона кислувата, п’ється добре. А коли почався другий тиждень нашого перебування в Тунісі, захотілося простої води. Організм відчув, що йому вже потрібна вода. Колу і Фанту пили вже не з такою жадібністю, як у перші дні. 

– Перші чотири гри ви були в запасі, а у фіналі відіграли від дзвінка до дзвінка. Чому так? 

– У першому матчі з Іраком я вийшов на заміну і грав на позиції опорного півзахисника. А у фіналі мені довелося грати в нападі. Справа в тому, що до вирішальної гри ми підійшли без форвардів. Григорія Батича схватив апендицит, і його прооперували. Валерій Петраков через дві жовті картки пропускав фінал А Роберта Халайджана відправили з турніру вже після першої гри. Був якійсь скандал, він посварився з тренерами, і його наступним рейсом відправили додому. 

Залишився тільки один нападник – Сергій Кисельников, але у головного тренера збірної Сергія Мосягіна до було до нього довіри. Тож він викликав мене і спитав, чи грав я коли-небудь у нападі. А я починав свою кар’єру в Кривому Розі, граючи за юнаків саме в нападі. Тому сказав йому, що маю навички. Мені поставили задачу розвантажити Безсонова, щоб він більше працював з м’ячем, а я виконував чорнову роботу – відводив захисників, відкриваючи тим самим зони. Так я і грав. 

Молодіжна збірна СРСР після фіналу з Мексикою, 1977 рік. Фото: особистий архів О. Сопко

– Розкажіть про фінал проти Мексики? 

– Перший тайм був нервовим, із взаємними помилками в атаці. Другий видався яскравим і завершився з рахунком 2:2. Обидва м’ячі в нашій команді забив Безсонов: перший – скориставшись недбалістю захисників, а другий – ударом зі штрафного, повз стінку у лівий нижній кут. Мексиканці двічі зрівнювали рахунок. 

Перший із м’ячів у наші ворота вийшов дивним. Наш воротар Сашко Новиков замість того, щоб ввести м’яч у гру, почав тягнути час. Погрався ним, потім поклав на газон і вирішив вибити ногою, а не з рук. Арбітр, відомий француз Мішель Вотро (він судив фінал Євро-88 Нідерланди – СССР – 2:0, – прим. О.П.), зафіксував затримку часу й призначив вільний удар майже з 11 метрів. Мексиканці розіграли м’яч, забили. 

Коли через роки я переглядав той фінал, то помітив цікавий факт. У Тунісі ми провели п’ять ігор, граючи через два дні на третій. Тренери майже не робили замін, і ми грали одним складом. Спека була майже +40С у тіні, але у фіналі ми носилися по полю так, ніби щойно пройшли збори й набрали чудові фізичні кондиції. Ніхто з нас не тягнув час, нікого не хапали судоми, ніхто не влаштовували перерву на водопій. Ми були настільки добре підготовлені фізично, що витримали такий ритм і інтенсивність. 

– А що скажете про командну гру? 

– У ті роки ми грали простіше, бігали більше. На полі – постійні дуелі, бігаєш туди-сюди за своїм гравцем, а він – за тобою. Ти мав відкриватися тільки вперед, робити довгі ривки, при цьому м’яч міг отримувати не завжди. Сьогодні команди тактично краще підготовлені, грають більш організовано, колективно, компактно. 

Але відсоток швидкісної роботи у нас був значно вищим, ніж зараз. Думаю, якби нинішньому поколінню запропонували ті навантаження, які були у нас, багато хто б не витримав. А якщо б вони пройшли ті тримісячні збори, які проходили ми, напевно, багато хто після цього вибрав би іншу професію. 

– У серії пенальті у фіналі з Мексикою розігралася ціла драма. 

– Так, одинадцятиметрові били всі польові гравці. Ми забили 9 з 10, а мексиканці – 8 з 10. Два удари відбив наш воротар Юрій Сивуха, якого тренери спеціально поставили у ворота перед початком цієї серії. 

– Ви пішли виконувати свій удар одразу після основної серії. Вже знали, куди битимете? 

– Ми готувалися до цієї серії. Після кожного тренування всі протягом двадцяти хвилин били пенальті. Пам’ятаю, Мосягін сказав нам: «Не вигадуйте нічого зайвого. Просто відпрацьовуйте удар, навіть якщо воротар знає, куди ви битимете». Тож ми шліфували свої удари, і кожен із нас розумів, як битиме, якщо настане такий момент. 

Ми, втомлені, сиділи на траві в центральному колі. Хвилювалися, звісно, переживали за кожен удар. Але тремтіння в колінах не було. Більше непокоїлися через ставлення судді до нашого воротаря Юрія Сивухи. Він відбив три з п’яти ударів, але арбітр щоразу призначав перебивання. До того ж, суддя показав йому жовту картку, збивши з ритму. Юрій боявся, що його вилучать. Я відразу вирішив: якщо серія пенальті продовжиться, піду бити першим після п’яти ударів. Коли настала моя черга, я не мав права на помилку – все вирішував один удар, а мексиканець свій реалізував. Я пробив упевнено, напівсили, підкрутивши м’яч щокою у правий від себе кут, трохи нижче дев’ятки. 

«Преміальні за перше місце на чемпіонаті світу – близько 400 доларів» 

– Безсонов отримав приз найкращого гравця чемпіонату. Справді продемонстрував найкращу гру на тому турнірі? 

– Забити в фіналі два м’ячі – це вже додатковий бонус. По грі Безсонов і тоді виділявся серед усіх нас. Талант і клас гравця проявляються у складні моменти. Саме в таких ситуаціях Володимир демонстрував, що він лідер. Коли нам було важко в грі, він міг заспокоїти її: перехопивши м’яч, обіграти кількох суперників, точно віддати передачу і тим погасити атакувальний запал суперника. 

– Вас нагороджував президент ФІФА Жоау Авеланж. 

– Після завершення гри ми піднялися до центральної ложі, й Авеланж вручив нашому капітану Андрію Балю срібний кубок, а Безсонову – приз найкращого гравця турніру. Кожен із нас отримав коробочку, у якій була невеликого розміру медаль. Виготовила їх відома італійська фірма. Медалі були з якогось сплаву, покритого золотом. 

– Яким був грошовий еквівалент тієї перемоги? 

– Після фіналу ми ще дві доби залишалися в Тунісі, очікуючи рейс до Москви. Наступного дня нас запросили до посольства, де привітали. Там був концерт, а потім банкет. Вино, шампанське… Пам’ятаю, ми вже чемпіони: відпочиваємо на пляжі, купаємося в Середземному морі, веселимося – все чудово. А наші керівники тим часом бігають по банках, щоб отримати готівку для виплати преміальних. Ця процедура була непростою. Ми весь час виглядали, коли ж вони нарешті приїдуть, покличуть нас і вручать бажані конверти. 

– Дочекалися грошей? 

– Дочекалися. Преміальні склали 300 інвалютних рублів, що у доларах становило близько 400. Коли їх нам роздали, Мосягін сказав: «У вас є день, щоб Карфаген був зруйнований». Цей жарт не всі зрозуміли (після руйнування Карфагена у 146 році до нашої ери римляни побудували нове місто Туніс, – прим. О.П.). 

На ці гроші ми мали все скупити в місті. Побігли по магазинах, набрали усякого добра: щось для себе, якісь подарунки для близьких. Пам’ятаю, що ми купили однакові джинсові костюми: піджаки та джинси. І коли прилетіли в Домодедово, нас фотографували, і на фото кілька хлопців стоять у цих однакових костюмах. 

– Під час поїздки до Тунісу вам шили одну форму? 

– У нас не було єдиної форми. Ми їхали туди, як збірна якогось колгоспу. Хто у чому! До Тунісу летіли з пересадкою. Спочатку в Угорщину, а звідти пересіли в інший літак, в якому була й збірна Угорщини. Коли прилетіли і виходили з літака, угорці виглядали ефектно: усі в костюмах, з краватками, а ми, як якийсь зброд. Пам’ятаю, що нам видали шерстяні костюми з написами СРСР, що було дуже актуально в липні в Тунісі. Напевно, для того, щоб ми там не замерзли😊 І футболки однієї не вистачало, тому Сергію Жаркову з Одеси видали не таку, як у всіх, а іншого дизайну. Отак була екіпірована молодіжна збірна СРСР на чемпіонаті світу 1977 року. 

Молодіжна збірна СРСР, 1977 рік. Фото: особистий архів О. Сопко

– Бутси вам видали чи їздили у своїх? 

– Видали нові, хороші, фірми Адідас. Ми проводили збори в Мінську, в Стайках. Там ми ці бутси, як кажуть, розбили. 

– Яка ситуація з екіпіровкою була в клубах? 

– Коли я вже був у Динамо, нам видавали одні бутси на сезон. Якщо вони рвалися, при команді був швець, який займався ремонтом. Якщо ж бутси витримали весь сезон і залишилися у хорошому стані, ти міг залишити їх собі для тренувань, а для ігор взяти нові. У випадку, коли вони псувалися настільки, що ремонту не підлягали, доводилося шукати і купувати нові самостійно. 

– Ви пам’ятаєте свої перші бутси? 

– Перші бутси мені шили у Кривому Розі. В Кривбасі був швець Іванович (по батькові, – прим. О.П.), який виготовляв бутси для всіх гравців команди. Він десь діставав якісну шкіру. Найкраще було, якщо в тебе залишилася підошва від старих бутсів Адідас, яку можна було йому принести. Підробку видавали лише три смужки, які були розташовані під іншим кутом. Згодом Іванович навчився робити бутси під фірму Пума, так вони були більш схожими на оригінал. 

Коли я приїхав у Динамо, то перший час грав у бутсах, які він мені пошив. А згодом купив перші фірмові за власні кошти. 

– Скільки вони коштували? 

– Десь 50 чи 60 радянських рублів. Купляли в гравців, які грали у єврокубках та за збірну. Там їм додатково видавали бутси. Але самі вони їх не продавали – соромилися. Зазвичай це робили масажисти, підходили і питали: «Хлопці, кому потрібні бутси?». Називали розмір і через день-два приносили. Тож цей процес був добре налагоджений. У кедах на поле ніхто не виходив. 

«Лобановський казав нам, щоб брали приклад з Бережного» 

– Ви в Динамо провели п’ять років. 

– Так. Наче й багато, але час промайнув дуже швидко. Особливо в перші два роки події змінювалися стрімко, наче в калейдоскопі. Я грав за дубль і паралельно за юнацьку команду Динамо. Ми вийшли у фінал всесоюзних змагань і посіли там друге місце. З Динамо потрапив до юнацької збірної СРСР, яка готувалася до чемпіонату світу. Кожного для перебування у динамівському клубі я відкривав для себе щось нове. Я знаходився поруч із футбольними зірками, які ще недавно були моїми кумирами. 

– Разом із дублерами Динамо ви ставали чемпіонами? 

– Тричі: в осінньому чемпіонаті 1976 року, а також у 1977 і 1980 роках. У середині 70-х років Динамо грало фактично на три фронти, тому залучало в першу команду багато новачків. Разом зі мною прийшли Олександр Бережний, Володимир Безсонов, Олександр Хапсаліс, трохи пізніше Іван Шарій. 

Ще одна причина появи свіжої крові в Динамо – те, що після літнього скандалу 1976 року Лобановський почав перебудовувати склад, позбавляючись тих, хто став ініціатором того конфлікту й у кому він не був упевнений. Він дещо пом’якшив тренувальний процес, відійшовши від програми, за якою команда готувалися до Олімпіади та чемпіонату Європи. Почав вводити в склад молодих гравців – Бережного, Безсонова, Лозинського, Балтачу, Слободяна, Хапсаліса.

В 1977 році Динамо впевнено виграло чемпіонат, але тієї команди топового європейського рівня, яка ще два роки тому вигравала Кубок кубків, у Києві вже не було. 

– Коли Лобановський почав підводити вас до основного складу? 

– У 1977 році він вже залучав мене до тренувань основного складу. Я грав за команду в деяких товариських зустрічах, однак ще не потрапляв до основної обойми команди. Центр оборони Динамо був досить міцним і стабільним: Фоменко, Решко. За потреби Лобановський міг перевести туди Конькова. Потім туди почали підтягували Балтачу. Була в команді ще й стара гвардія – Бойко, Кочубинський, Сергій Кузнецов. Тому пробитися туди було дуже складно. 

В 1978 році я вже постійно тренувався з основним складом, але продовжував грати за дубль, яким керував Анатолій Кирилович Пузач, і був капітаном команди. Мене пробували то зліва, то справа, то в центрі захисту. Нарешті знайшли постійну позицію на місці опорного півзахисника. Пузач сказав: «Не переживай, набирайся досвіду тут, наступного року тебе будуть пробувати, у основному складі Динамо». 

Стефан Решко. Фото: Динамо

– Хто в дублі Динамо справив на вас найбільше враження. Хто виділявся поміж усіх? 

– Перш за все, Безсонов. У юному віці зрідка зустрічаються такі якості, які були у нього. Володимир вирізався вибуховою швидкістю, широким кроком. Не боявся йти в дриблінг і чудово контролював м’яч. Він був гнучким, вправно працював корпусом: показав рух праворуч, потім ліворуч, робив фінт із замахом на удар – і раптовий ривок уперед. Захисникам було вкрай важко його зупинити. Безсонов був безстрашним і не мав достатнього досвіду, тому дуже часто отримував по ногах, що призводило до травм. 

Сашка Бережного Лобановський одразу почав ставити в основний склад, що для нас було дивно, адже в технічному плані він нічим не вирізнявся серед інших новачків, навіть поступався багатьом. Брав він неймовірною самовіддачею, і Валерій Васильович це цінував. Казав нам: «Беріть із Бережного приклад – він усю гру стелиться у підкатах» Для Бережного Лобановський постійно шукав місце на полі. Спочатку він грав у захисті, потім його перевели у півзахист, де він персонально опікувався найбільш небезпечними гравцями команд суперників. 

– Чи залучали вас до персональної опіки? 

– Коли Лобановський почав підпускати мене до основного складу, пам’ятаю, в кубковій грі з Карпатами він поставив мене грати персонально проти Броварського із завданням нейтралізувати його. Сказав: «Якщо Броварський не буде грати, то і вся їхня команда не зіграє». Мені не дуже подобалася така роль, і я намагався якось розширити свої дії на полі, за що отримував зауваження від Лобановського. Якось після гри він сказав мені: «Я тобі дав завдання, де грати, а ти кудись біжиш, відкриваєшся, робиш не те, що потрібно».

«За 12 хвилин бігу Лобановський відстав від марафонця лише 250 метрів» 

– Можете розповісти якусь історію про Лобановського, можливо не футбольну? 

– Лобановський завжди мав суворий вигляд, що створювало певну дистанцію між ним та оточуючими. Він не намагався загравати з гравцями, щоб здобути дешевий авторитет. Валерій Васильович мав специфічне почуття гумору, але не був балагуром, як Лемешко чи Прокопенко – людина зовсім іншого формату. Уособлював образ суворого батька, начальника, якому всі мали вірити. 

Його здатність переконувати була настільки сильною, що, навіть маючи власну думку, ти беззаперечно йому вірив. Спілкуючись з ним, ти піддавався його впливу, впевненості та рішучості. 

– Він впливав на гравців своєю харизмою? 

– Звичайно. Навіть великих футболістів, які намагалися вступати з ним в дискусію, він подавляв своїм впливом, використовуючи харизму. Якщо хтось мав власну думку, Лобановський міг змінити її на протилежну, довести, що правий лише він. Він ніколи не сприймав чужих думок, навіть коли вони могли бути правильними. 

Однак час показував, що, коли його переконання були помилковими, Лобановський згодом міг використовувати чужі рекомендації, видаючи за свої власні рішення. Зараз я розумію, що, як тренер, він не давав підстав для будь-яких розмов, адже кожен у команді міг висловлювати свою думку. Він давав зрозуміти, що є головним тренером, відповідає за результат, тому його слід слухатися. Тим самим Лобановський унеможливив появу в Динамо такого ж харизматичного тренера, як він. 

– Він звертався до футболістів на «ви»? 

– На «ти». А ми до нього, звичайно, на «ви». 

– У Лобановського був якийсь дисциплінарний кодекс? 

– Були штрафи за порушення спортивного режиму, але не так вони лякали, як загроза вилетіти з основного складу та потрапити до дубль. Це було найсерйозніше покарання. Деяким футболістам порушення спортивного режиму Лобановський пробачав, закривав на це очі, проводив лише бесіди, оскільки бачив необхідність їхньої присутності в команді. Наприклад, він довго терпів витівки Бережного. З іншими він не став би стільки возитися. А Сашка він жалів, вірив, що той виправиться, здобуде розум і стане тим, ким треба. 

– Ви брали участь у кросі, який Лобановський проводив відразу після нового року? 

– Звичайно. Щороку 2 січня Лобановський влаштовував нам 12-кілометровий крос. З одного боку, це давало змогу оцінити, хто і як відпочив на Новий рік, а з іншого – перевірити силу волі своїх підопічних. Він завжди біг разом із футболістами. Цікаво, що коли сам був гравцем, він ніколи не любив ці кроси, але, ставши тренером, змінив думку. 

Лобановський сам задавав темп, біг завжди попереду. Бігали ми в районі Конча-Заспи. Там гарні доріжки, посеред лісу. Зима, лежить сніг. Усі вже втомилися, ті, хто відстав почали скаржитися: навіщо ми біжимо по цих пагорбах? Добігли в хорошому темпі в один бік. Усі лаються, плюються, ледве дихають. На нас там чекав автобус. Можна було попити води, а кому потрібно – звернутися до лікаря. 

І тут у Валерія Васильовича пішла носом кров. Всі подумали: ну все, зараз Лобановський сяде в автобус, а ми назад побіжимо спокійним темпом. Та де там! Лобановський витер ніс хустинкою, постояв кілька хвилин і каже: «Ну що, побігли назад!» І знову потягнув нас за собою. Ось де були і воля, і характер, і бажання показати, як слід долати трудності. Ті, хто біг позаду й висловлював незадоволення, одразу замовкли й мовчки добігли до кінця. 

– Збори в Динамо Лобановського – складне випробування для гравця? 

– Тренувальний процес у Лобановського був надзвичайно важким. Пам’ятаю, у 1978 році він ввів для нас нову програму. Три дні по три тренування, потім один відпочиваємо, потім знову три дні тренуємося в такому ж режимі. Всі були настільки морально виснажені, що в цей день просто хотілося полежати. 

Лобановський, побачивши такий пригнічений настрій, вирішив психологічно нас розвантажити. Каже: «Сьогодні буде у нас тест Купера для обслуговуючого персоналу та тренерського складу, а футболісти будуть суддями і вболівальниками». У тому кросі брали участь навіть водії автобуса. 

У команді був масажист, майстер спорту, колишній марафонець Іван Жутник. Він запропонував Лобановському парі, що обжене його на коло. Валерій Васильович підтримав: «Не обженеш». Почали бігти, і Жутник відразу набрав такий темп, що буквально через кілька хвилин випереджав усіх метрів на 200, в тому числі й Лобановського. Ми всі, звичайно, вболівали за масажиста, підтримували його, викрикуючи: «Іване, давай!» Дуже хотіли, щоб Лобановський відчув, як це важко бігати за марафонцем. Іван старався, але нічого так і не зміг зробити. Лобановський за 12 хвилин бігу програв йому лише метрів 250 і виграв парі. 

Валерій Васильович був впертий, і якщо ставив собі мету, то робив усе, щоб не програти. 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

– Яка вправа у тренуваннях Лобановського була для вас найважчою? 

– Заняття в квадратах 6×6, 7×7 на пів поля. Одна команда тримає м’яч у два чи більше дотики з двома нейтральними гравцями, інша – намагається відібрати. До того ж, Лобановський ще й сам призначає, хто з ким грає. Тривалість однієї серії – 5-6 хвилин. 

Мені Лобановський сказав: «Ти граєш із Колотовим». Протягом усього заняття Колотов не зупинявся не на мить. Безперервно рухався. Віддасть пас на 30-40 метрів – і миттєво мчить уперед. Там обіграється з партнером і вже біжить у інший бік. Коли моя команда перехоплювала м’яч і пас на мене, Колотов тут як тут. Нав’язує боротьбу, забирає м’яч, і я знову бігаю за ним. 

В цих вправах відчувалась різниця між гравцями-початківцями та досвідченими майстрами. Ти починав розуміти, як важливо швидше рухатися, мислити та колективно діяти. Взагалі, принцип тренувального процесу у Лобановського базувався на конкуренції та єдиноборствах. Всі вправи у нього імітували ігрові ситуації. Постійно були ігрові вправи один на один, суперництво між нападником і захисником, і він періодично міняв ці пари. 

У кожній вправі була боротьба, хто швидше, вище, сильніше. Сильніші скоріше просувалися у основний склад. Це стосувалося і занять на загальну фізичну підготовку, тести, естафети. Бігові вправи Лобановський будував так, щоб обов’язково був переможець, той хто тягне всіх за собою. І всі за ним тягнуться. 

«Сімонян сказав, що не хоче сваритися з Лобановським і щоб я сам домовлявся з ним про перехід у Чорноморець»

– В який момент ви були найближче до головної команди? 

– У 1979 році на зборах я пройшов усю програму підготовки в головній команді. Працював, не шкодуючи сил, не дозволяючи собі байдикувати. Кілька гравців Динамо поїхали у розташування збірної СРСР, і я відчував що в мене з’явився шанс, який треба використати. Навіть коли на останньому зборі у мене почала боліти спина, я не пропускав жодного заняття. І у мене з’явився шанс проявити себе. У березні ми у Леселідзе проводили ігри у зоні на Кубок. Більшість я відіграв у основному складі (з Зенітом 4:0, Динамо Мінськ 0:0, Ністру 1:0, – прим. О.П.). 

– На якому місці ви грали? 

– Правого захисника. 

Далі розпочинався чемпіонат. 24 березня їдемо на першу гру у Ростов. Вранці на зарядці, коли ми почали бігати, у мене раптово віднялася ліва нога. Я не можу навіть прискоритися. Вдень у нас установка. Лобановський викликає гравців по лініях, запитує, хто готовий до гри, а хто ні. Усі зазвичай відповідають, що готові. І тут я кажу Лобановському: «Валерій Васильович, у мене проблеми з ногою, я не можу грати». 

– Що Валерій Васильович на це сказав? 

– Подивився на мене здивовано, а потім запитав: «Ти що, злякався?» Я відповів: «Та ні, просто вирішив заздалегідь вас попередити, щоб не підвести команду». Гру в Ростові я, звичайно, пропустив. Довго не могли знайти причину та встановити точний діагноз. 

Майже півроку я лікувався. Влітку потрапив до лікаря, який займався голковколюванням. Протягом місяця мені робили ці процедури. Після них мені стало легше. Десь наприкінці серпня я розпочав тренуватися, а у вересні почав грати за дубль. Про головну команду вже не думав. Коли сезон закінчився, я навіть хотів піти з Динамо. 

– Куди? 

– Вже люди з Одеси вилися навколо мене. Я навіть написав заяву в Чорноморець. Під час відпуски поїхав у санаторій у Пущу-Водицю. Там відпочивав і Лобановський. Якось після вечері ми з ним випадково зустрілися. Валерій Васильович запросив мене до себе в номер поспілкуватися. Я зайшов до нього, і ми розмовляли десь годину. Його цікавило, як живе та чим захоплюється молодь Динамо. А ми тільки-но отримали квартири в Києві. 

Звичайно, обговорили мої справи: сезон, який я починав гравцем основного складу, травму, яка вибила мене з колії. Я відразу сказав йому, що маю намір піти з команди, бо всі мої однолітки вже грають в основних складах, а я сиджу в дублі. Почувши це, Лобановський почав мене переконувати, що ніхто не на мені ставить хрест і я залишаюся бойовою одиницею в команді. Він порадив мені не робити поспішних висновків і не йти нікуди. 

Тут мені стало соромно, що я вже заяву у Чорноморець написав. Але я йому про це не сказав, а спробував перехитрувати. Сказав: «Давайте я піду, і якщо заграю в іншій команді, то повернуся в Динамо». Але якщо Лобановського щось вирішив, то змусити його змінити думку було неможливо. 

Олександр Сопко. Фото: ТК «Футбол 1/2/3»

– А що було далі? 

– Я поїхав в Одесу. Чорноморець прийняв Микита Павлович Сімонян, а допомагав йому Євгеній Вікторович Прокопенко, який особливо хотів бачити мене в команді. В Одесі мне вже і показали квартиру і пообіцяли машину. Два місяці я провів там. 

Потім представники клубу поїхали заявляти команду на сезон. Приїжджають і кажуть, що мене не заявили, Динамо не дає добро на перехід. Сімонян викликає мене і прямо каже: «Олександр, я тільки приїхав в Україну. У мене хороші відносини з Валерієм Васильовичем, і я не хочу з ним сваритися. Їдь у Київ, домовляйся, якщо тебе відпустять, то ми з задоволенням чекаємо на тебе в Одесі». 

– Ви пішли до Лобановського з проханням відпустити вас? 

– Коли їхав до Києва, я підготував жалісну промову для Лобановського. Приїхав на стадіон Динамо, заходжу до нього в кабінет. Він подивився на мене, блиснув очима і запитав: «А де твоя форма?» Тим самим збив мене з толку. Я ж готував промову для нього, а він мені про форму… А Лобановський каже: «Негайно йди отримуй форму, і в автобус, щоб ми тебе не чекали». Автобус мав везти футболістів у Конча-Заспу. 

Я зрозумів, що ніяких розмов у мене з Лобановським не вийде. Підійшов до мене лікар Динамо Віктор Іванович Берковський, посміхнувся і каже: «Потрапити до нас легко, а піти від нас дуже складно. Якщо «папа» не захоче, то нікого не відпустить». Тож поїхав я з Динамо на збори в Ужгород. Там ми проводили ігри зонального турніру на Кубок СРСР. 

Мене Лобановський почав підпускати в основний склад. Я виходив на заміни з Карпатами, Кайратом московським Динамо. Перші дві гри чемпіонату ми проводили там же, в Ужгороді, бо в Києві не було готового поля. В одному з матчів Лобановський випустив мене на заміну на кілька хвилин. 

«Дискотеку, де ми зависали, закрили, а на тому місці побудували бібліотеку»

– Ви сказали, що вам у Києві дали квартиру. Ви жили в будинку, де мешкали інші динамівці? 

– Через стінку від мене була квартира у Володі Безсонова. На тринадцятому поверсі жив Віктор Каплун, поруч – Сергій Журавльов, а ще через будинок – Сергій Балтача та Сашко Бережний. На цій вулиці квартиру отримав Анатолій Дем’яненко. 

– З зіркових гравців Динамо вас хтось опікав? 

– У їдальні я сидів за одним столом з Анатолієм Коньковим. Спочатку соромився. Потім з’ясувалося, що у нас з ним є спільний знайомий, сам з Кривого Рогу, але грав у Шахтарі – Сергій Купцов (два його сини, Андрій і Олексій, також футболісти, – прим. О.П.). Я його добре знав, а він товаришував з Коньковим. Здається, вони були кумами. Хоча Коньков завжди тримав дистанцію, але згодом потеплішав до мене. 

Основа Динамо на базу заїжджала на день пізніше дубля. Ми, зростаючі молоді організми, постійно хотіли їсти. Годували нас, наче й непогано і смачно, але нам завжди не вистачало, особливо солодкого. І Коньков, завжди дивлячись на мене, питав: «Будеш млинці з сиром? Я тільки з дому, й у мене щось апетиту нема». А я лише кивав головою. 

– Анатолій Коньков розповідав, що в Єревані міліціонери били футболістів Динамо дубинками, коли ті після матчу йшли у роздягальню. Ви щось чули про це? 

– Це було у 1977 році, коли львівські Карпати боролися з Араратом за право залишитися у Вищій лізі. Коли Динамо їхало у Єреван, то керівництво Федерації футболу УРСР зверталося до Лобановського з проханням допомогти Карпатам не вилетіти з Вищої ліги. 

Вже в Єревані знайомі, друзі, футболісти збірної, зокрема Аркадій Андріасян, почали обробляти команду ще за добу до гри. Приїжджали в готель, викликали динамівців, щоб з ними поговорити. А Лобановський попередив, щоб не було жодних розмов і зустрічей. Навіть із Києва разом з командою приїхав якийсь полковник МВС, щоб стежити за тим, щоб не було ніяких ексцесів. 

Все одно приходили, дзвонили всім гравцям підряд із проханням: «Віддайте гру». Питали: «Скільки вам треба? Ми будь-які гроші привеземо» Лобановський сказав: «Ні, граємо», тому що в Києві з ним провели бесіду, сказали: «Навіть, не думайте!» 

Анатолій Коньков. Фото: УАФ

– Карпати пропонували Динамо винагороду за перемогу над Араратом? 

– Казали: якщо обіграєте у Єревані Арарат, отримаєте премії. Потім, коли оголосили, що це кольорові телевізори, хлопці посміялися. Сказали: «Не треба нам ніяких телевізорів, будемо грати на перемогу, а там як вийде». 

В реальності гра виявилася дуже важкою. Напередодні я зіграв за дубль, і після матчу основного складу ми мали летіти до Києва одним літаком. Сиділи на стадіоні й дивилися цю гру. Вболівальники ревіли на трибунах так, що ми боялися навіть голос подати. В буквальному сенсі відчувалася ненависть до динамівців, їх і обзивали, і на поле намагалися вибігти. 

Динамо виграло 2:0. У кінцівці то вже була не гра, а «карате». Арарат «вибухнув в агонії». Суддя намагався допомогти Арарату, але команда в них була слабка, розібрана, тому вони так і не змогли нічого зробити. 

– Що відбувалось, коли пролунав фінальний свисток? 

– Футболісти Динамо одразу ж побігли в тунель за воротами, а футболісти Арарату почали гнатися за ними. Найгарячіші вірмени побігли до нашої роздягальні. Ми закрили двері, але ще хтось з динамівців не добіг. Ми, дублери, зайшли у роздягальню раніше, тому що підозрювали, чим усе це може закінчитися. І тут Саша Бережний почувши, що не всі динамівці зайшли в роздягальню, відкрив двері і зайняв позу каратиста і почав кричати: «Ну, хто перший? Давай, йди сюди!» 

Він робив це так переконливо, з таким виразом обличчя, що будь-хто міг злякатися. Футболісти Арарату одразу зупинилися і почалася вже словесна перепалка. Бережний звернувся до Оганесяна, який також там був: «Хорік, вгамуй своїх, інакше тут буде кров». Після цього він почав якось своїх партнерів заспокоювати, і на цьому все закінчилося. 

– Скільки часу ви ще провели на стадіоні? 

– Десь годину, може й більше, ми не могли вийти із роздягальні, тому що натовп вболівальників чекав нас. Потім автобус підігнали прямо до роздягальні. Як тільки натовп трохи розсіявся, нас почали виводити по одному, по двоє. Полковник міліції, який приїхав з нами, почав керувати процесом, дзвонив своїм зв’язкам і вимагав, щоб нам забезпечили безпеку. Коли ми вже всі були в автобусі, і він від’їхав метрів 200, нас там чекали так звані вболівальники і закидали камінням .

– Ніхто не постраждав? 

– Ні. Всі сиділи, нахилившись. Одне вікно в автобусі розбили, здається, біля Стефана Решка. Так ми й доїхали у аеропорт. Там нас швидко провели у зону очікування. Пам’ятаю, що Аркадій Андріасян приїхав у аеропорт, спілкувався з нашими хлопцями і вибачався за таку поведінку вболівальників і футболістів. Цікаво, що наша перемога не дозволила Карпатам залишитися у Вищій лізі: через три дні Арарат у Москві зіграв договірну нічию з Торпедо й обійшов Карпати на очко. 

«Лобановський сказав: «У Шахтарі ти не заграєш, бо там визнають тільки своїх»

– Яку зарплату вам платили в Динамо? 

– Найвища ставка тоді була 250 чи 260 рублів. Я отримував її як гравець основного складу. 

– У дублі Динамо були преміальні за перемоги? 

– Ні. Наприкінці року видавали премію, розмір якої залежав від результату, якого досягла команда. Крім того, були премії від спортивного товариства, від Міністерства внутрішніх справ, від Спорткомітету України, а також відпускні. Тож у підсумку набігала доволі пристойна сума. 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

– Скільки в підсумку набігало? 

– 700-800 рублів. Хто мав міліцейські погони, той отримував додатково за звання. 

– Чи отримували ви ще якісь додаткові виплати? 

– У нас були ще товариські матчі, на які Динамо запрошували, коли якісь свята чи урочистості проходили у провінційних містах. Там нам платили неофіційно по 200-300 рублів за гру. 

– За п’ять років у Динамо вам машину дали? 

– Після розмови з Лобановським, яка відбувся у Пущі-Водиці, він мені пообіцяв машину. Навіть документи на неї оформили. Треба було їхати на ВАЗ, щоб отримати її. Але коли я туди приїхав, то виявилося, що цю машину вже переоформили на адміністратора команди. Чому так вийшло – не знаю. Лобановський товаришував з адміністратором Динамо Григорієм Йосифовичем Спектором. Можливо, він переконав його дати машину собі, а не молодому гравцю, який ще не мав постійного місця в основі. 

Але мені зовсім не було шкода, на той момент машина не була для мене самоціллю. У мене були зовсім інші пріоритети. Передусім я хотів грати за Динамо. За п’ять років я мав можливість пограти поруч з футболістами зірками, які для мене були кумирами. Це було величезне щастя для мене. За це я б віддав і десять машин. 

– Говорять, що Лобановський ніколи не порушував своїх обіцянок. 

– Зазвичай в кінці сезону він сідав с тобою і починав розмову. Спершу йшлося про твою гру: він висловлював свої побажання щодо того, що потрібно змінити і над чим варто попрацювати. А вже потім питав, що тобі потрібно. Хтось казав, що йому потрібна квартира, хтось – машина, а хтось – допомога родичам. Лобановський все це записував, а потім йшов до керівництва і не боявся ставити питання відносно потреб футболістів. Після цього він слідкував за тим, щоб ці питання вирішувалися. 

Коли в мене закінчилася строкова служба в Динамо, то постало питання про житло. На одній з таких бесід я сказав про це Валерію Васильовичу, і він швидко вирішив це питання. Коли ми повернулися з відпустки, він вручив мені довідку і сказав, щоб я сходив до виконкому, де мені дадуть документи на квартиру. 

– Згідно зі статистикою, матч із московським ЦСКА став для вас єдиним у чемпіонаті за Динамо.

– Це помилка. Я виходив на поле не в матчі з ЦСКА, а в матчі із Зенітом. Я це добре пам’ятаю, тому що після тієї гри нам треба було їхати до Москви на два матчі з Динамо і Торпедо. Мені сказали: «Їдь із дублем, зіграєш за резервістів один тайм і залишишся під основу». 

Грали ми у манежі ЦСКА на штучному полі. Це просто бетон, вкритий килимом. Бігаю я, і в один момент у мене починаються всі симптоми старої травми. Ледве-ледве я дограв перший тайм, підійшов до Пузача, розповів йому про проблеми, які виникли в мене. Коли приїхала основа, ми з Пузачем пішли до Лобановського, і Кирилович став казати йому, що у мене знову проблеми з ногою. 

– І якою була реакція Лобановського? 

– Я назавжди запам’ятав погляд Валерія Васильовича. Мені здалося, що в той момент він ненавидів мене. Так само, як і я ненавидів сам себе. Знову я два місяці лікувався. Тренуватися і грати за дубль почав лише в кінці травня. Але зрозумів, що мій поїзд у Динамо пішов. З’явилися нові люди: насамперед Сергій Журавльов, а Сергій Балтача вже був повноправним гравцем основи. Тобто обойма вже була заповнена. 

– У вас опустилися руки? 

– Не те, що опустилися, але я почав у грі вести себе недисципліновано. За півроку отримав 5-6 жовтих карток. А тоді навіть дві картки вважалися дуже багато. Тренувався з основою, бачив, що Лобановський комусь робить зауваження, від когось щось вимагає, а на мене взагалі не звертає увагу. Ну, граєш і грай, догравай своє в дублі. 

– Коли виник варіант з Шахтарем? 

– На початку жовтня ми грали у Донецьку. Я відіграв матч за дубль, вже був налаштований на зміну команди, і після матчу вирішив підійти до Віктора Носова, який добре знав мене ще з Кривого Рогу. Він весь час при зустрічі казав мені: «Чого ти сидиш у дублі Динамо? Переходь до нас». Ось я, враховуючи його слова, сказав йому: «Прийшов час, я хочу до вас». 

– Що сказав Носов? 

– Сказав, що візьме мене з задоволенням. Потім у готель під’їхав селекціонер Шахтаря. Ми тихенько вийшли з приміщення. Поруч був плавальний басейн. Зайшли туди, і я буквально на колінках написав заяву в Шахтар. Він швидко забрав у мене той лист, щоб я не передумав. Тож з вересня я знав, що в Динамо не залишуся, як би мене не умовляли. 

– На цей раз Лобановський був не проти вашого переходу? 

– Закінчувався сезон, ми стали чемпіонами серед дублерів. Залишалася одна гра, і перед нею Лобановський викликає мене до себе, каже: «Сашко, Дніпро вийшов у Вищу лігу, їм потрібні кваліфіковані гравці. Я порекомендував їм тебе. Там у тебе будуть гарні умови, я вже домовився. Будемо стежити за тобою, і якщо заграєш – повернемо в Динамо». Я відповідаю: «Валерію Васильовичу, вже пізно, тому що я написав заяву в Шахтар». 

– І як він на ваші слова відреагував? 

– Він знову блиснув на мене очима і спитав, чому я з ним не порадився. Потім додав: «У Шахтарі ти не заграєш, бо там визнають тільки своїх, і ніхто з киян там не затримався. Там бідна команда, і ти втратиш ще й в грошах»

Олександр Сопко. Фото: В. Перегняк

– А ви що йому відповіли? 

– Сказав, що я зробив свій вибір. А те, чи вийде у мене у Шахтарі, вже залежить від мене. Наостанок Лобановський сказав: «Ну, що ж, це твій вибір, дивися, щоб потім не пожалкував». Шанс мені Лобановський давав і в 1979, і в 1980 році. Він вірив в мене, але не вийшло. Травми не дали можливості здійснити мої бажання. 

З тих, кому Лобановський нібито з якихось причин не дав шансу заграти у Динамо, принаймні я не знаю жодного, хто б ображався на нього. Навпаки, ми всі зараз, коли вже пройшло багато часу, згадуємо і говоримо про нього тільки хороші слова. Для мене він досі Валерій Васильович, а не Лобан, як багато хто кажуть на нього роздаючи інтерв’ю. Навіть у думках не виникає бажання назвати його по кличці. І нині, коли я вже за віком навіть старший за той вік, в якому Лобановський пішов з життя. 

Довідка «УФ»

Олександр Сопко народився 11 травня 1958 року в Кривому Розі. У минулому – захисник. Майстер спорту СРСР. Грав за команди Кривбас (Кривий Ріг) – 1965, Динамо (Київ) –1976-80, Шахтар (Донецьк) –1981-90, Локомотив (Кошице, Чехія) –1991-93, Земплін (Словаччина) –1993-94. 

Чемпіон світу (U-20) 1977 рік.

Володар Кубка СРСР 1983 рік.

Володар Кубку сезону 1983 року. 

Всього за кар’єру гравця зіграв 315 офіційних матчів, забив 5 голів. 

Нині – віце-президент Дитячо-юнацької футбольної ліги України (ДЮФЛУ).