«Мене замкнули в номері»: Сергій Балтача – про втечу в Динамо, шок в Англії та методи Лобановського

Черговий гість сайту «Український футбол» – Сергій Балтача, легендарний український та радянський захисник. Він пройшов шлях від маріупольських дворів до київського Динамо та збірної СРСР, ставши першим українцем, який проклав дорогу співвітчизникам до англійського футболу.

17 лютого виповнюється 68 років володарю бронзової медалі Олімпіади-1980, срібному призеру чемпіонату Європи-1988, володарю Кубка кубків УЄФА-1986, заслуженому майстру спорту, ексзахиснику київського Динамо та збірної СРСР Сергію Балтачі.

Коли я зателефонував Сергію Павловичу на мобільний, то почув: «Знайти вільний час для великої розмови мені непросто, його практично немає, але можемо поговорити о 15-й дорогою на роботу. Добре?». Я погодився, відчуваючи, що навіть у такій короткочасній бесіді буде багато цікавого.

«Треную в Лондоні українських дітей, які через війну поїхали з України»

– Сергію Павловичу, чим сьогодні наповнене ваше життя?

– Моє життя, як завжди, тісно пов’язане з футболом. Нині в Лондоні я треную українських дітей, які через війну були змушені виїхати з України. Зокрема, працюю в академії Інтер, одній з найбільших у місті, а також у двох інших футбольних академіях.

– Скільки дітей з України займаються в академії?

– Понад 100 дітей віком від 8 до 17 років. Це дуже старанні та талановиті діти. Водночас я працюю з тренерами, які з ними займаються: проводжу навчальні заняття, роз’ясняю принципи побудови тренувального процесу та допомагаю в плануванні тренувань.

– Ви зараз постійно живете в Лондоні?

– Так, у мене тут свій дім.

Сергій Балтача, фото: Getty Images

– З ким із колишніх партнерів по Динамо досі підтримуєте стосунки?

– З Михайлом Михайловим, Вадимом Євтушенком і Михайлом Олефіренком я досі підтримую контакт. Раніше тісно спілкувався з Сергієм Журавльовим, але, на жаль, його вже немає серед нас. Минулого року до Лондона приїздив Олексій Михайличенко – він відвідав нашу академію і зустрівся з українськими дітьми, які тут тренуються.

– Ваше рідне місто Маріуполь?

– Так, у радянські часи це був Жданов. Я виріс на лівому березі, на узбережжі Азовського моря, де й минули мої дитячі роки.

– Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Яким воно було?

– Моє дитинство було найщасливішим, бо я щодня грав у футбол, особливо влітку, під час тримісячних канікул. Щоранку о дев’ятій я снідав і вибігав у двір, щоб грати цілий день. Коли мама чи бабуся кликали на обід, я ховався, щоб залишатися на полі і ще трохи поганяти м’яч. Лише коли темніло, я повертався додому, вечеряв і лягав спати. Наступного дня все повторювалося знову. А ще у нас була своя «Маракана» – поле на піску, де ми грали босоніж. Щоб витримати такі матчі, потрібно було мати багато сили.

«Якщо бачив, що воротар суперника невисокий, намагався відразу скористатися цим»

– Ви коли-небудь плакали через футбол?

– Звичайно, плакав. Якось у нашому місті проводилися змагання «Шкіряний м’яч». Друзі з двору попросили мене прийти й зіграти. Я зіграв за одну команду, потім мене попросили допомогти іншій. Коли присів відпочити, до мене підійшов чоловік і запитав моє ім’я.

Як з’ясувалося, це був головний арбітр змагань. Він пояснив, що за правилами я не можу грати за дві команди, і зняв мене з ігор того дня. І тоді я розплакався.

– Хтось спробував вас заспокоїти?

– Так. До мене підійшов інший чоловік і запитав, чому я плачу. Я відповів, що мені заборонили грати у футбол. Це був Валерій Борисович Сидоров, тренер дитячої команди Карамелька. Він запитав, скільки мені років, і запросив до команди. Я вже чув про Карамельку, вона була доволі відомою в місті, тож дуже зрадів.

– На якій позиції ви робили свої перші кроки у футболі?

– У Карамельці я грав у центрі нападу й був капітаном команди.

– Часто вдавалося відзначатися забитими м’ячами?

– Так. Зокрема, у 1971 році в Чернігові проходив чемпіонат України серед нашої вікової категорії, де я став найкращим бомбардиром турніру та був визнаний найкращим нападником. Саме там я вперше потрапив у поле зору харківських фахівців – фактично з цього і почався мій серйозний футбольний шлях.

– Які голи з дитинства запам’яталися вам найбільше?

– Я любив забивати м’ячі здалеку. У мене був сильний удар, і якщо бачив, що воротар суперника невисокий, намагався скористатися цим вже на перших хвилинах. Були навіть голи, які я забивав майже з центра поля.

– Наступним етапом вашого футбольного шляху став Харківський спортінтернат. Скільки часу ви там займалися?

– Там я провів чотири роки – з 14 до 18. За цей час здобув багато цінного для свого подальшого розвитку. Мій тренер, Микола Михайлович Кольцов, колишній гравець київського Динамо та партнер Лобановського, будував тренування так, як це робили у Києві. Тож, коли я згодом поїхав грати в Динамо, мені було легше адаптуватися.

Коли вчився у десятому класі, не потрапив до складу збірної України, яка брала участь у Спартакіаді школярів народів СРСР. Це мене дуже мотивувало довести, що я не гірший за інших.

– І вам це вдалося?

– Так, незабаром мене запросили до харківського Металіста. Ще школярем я почав грати за команду майстрів, яка виступала у Другій лізі чемпіонату СРСР (у сезоні 1976 року провів 19 матчів за Металіст, – прим. О.П.).

– Коли ви зрозуміли, що футбол може стати для вас професією?

– Мабуть, коли отримав першу зарплату у Металісті. Це було 120 рублів, плюс преміальні за ігри – десь трохи більше сотні. Я ще був учнем, а тут ще й платять! Коли приїхав додому і дав бабусі 400 рублів, вона ледь не втратила свідомість. Для неї це були просто неймовірні гроші.

Сергій Балтача, фото: ФК Чарльтон Атлетік

«Коли дізналися, що я йду до Динамо, мене замкнули в номері на три-чотири дні»

– Хто був вашим футбольним героєм у дитинстві?

– Коли мені було 12 років, до Жданова приїхало київське Динамо. На стадіоні «Азовсталь» я, як капітан Карамельки, мав честь вручити квіти динамівському капітану Володимиру Мунтяну. Потім наш Азовець грав з Динамо, а ми подавали футболістам м’ячі.

Пам’ятаю, коли я вже приїхав у київське Динамо і тренувався з першою командою, Мунтян першим підійшов до мене. Він навіть не знав, хто я і звідки, але відразу запропонував пограти з ним у два дотики. Ми завжди на тренуваннях у парах відпрацьовували цей елемент. Потім я запитав його, чи пам’ятає він, як Динамо приїжджало у Жданов, і про квіти, які йому дарував хлопчик. Мунтян усміхнувся і каже: «Так це ти був той капітан із квітами?».

Володимир Федорович Мунтян був чудовою людиною. Я завжди його поважав, дивився на нього і хотів бути таким, як він – і як гравець, і як людина. Коли він тяжко хворів, ми підтримували з ним зв’язок до останнього.

– За яких обставин ви опинилися в полі зору селекціонерів Динамо?

– З Динамо історія була такою. Під час весняного матчу в Києві з динамівськими однолітками я отримав травму в першому таймі, тож другий спостерігав з трибун. Там до мене підсів селекціонер Динамо Анатолій Андрійович Сучков. Ми поспілкувалися, і я написав заяву про готовність стати гравцем Динамо після закінчення навчання у харківському спортінтернаті. Я готувався до цього кроку, однак Металіст уперся й категорично відмовився мене відпускати.

– Наскільки серйозним був опір у Харкові щодо вашого переходу?

– Щойно вони дізналися про мій намір перейти до Динамо, мене замкнули в номері готелю на стадіоні, де ми жили. Я перебував там три-чотири дні в повній ізоляції, мені лише приносили їжу. Один з тренерів, який приходив до мене, намагався чинити психологічний тиск, переконуючи: «Куди ти йдеш? Там грають великі футболісти. Повернешся за кілька днів, але ми тебе вже не візьмемо».

– Як ви відреагували на такі слова?

– Я сказав, щоб він за мене не хвилювався, а просто дав мені ключі. Додав: якщо я не поїду в Динамо, то все одно колись його знайду – через рік, два, чи навіть десять. І тоді він плакатиме крокодиловими сльозами. Тож краще випустити мене зараз.

– Чим у підсумку все завершилося?

– Він мовчки випустив мене, і я поїхав до Києва. Саме з цього моменту для мене розпочався етап у Динамо.

– Чи знали ви, що крім вас у Динамо запросили також вашого партнера з Металіста Юрія Сивуху?

– З Юрієм Сивухою ми були друзями. Я вже грав у першій команді, а він був другим воротарем. Улітку під час однієї поїздки на гру ми сиділи поруч, і він сказав: «Я хочу розказати тобі свій секрет». Тоді зі мною вже поговорив Сучков, і я чекав завершення чемпіонату, щоб поїхати у Київ. Я тримав усе в секреті, як просили.

І тут Юра каже: «Ти знаєш, мене запрошують у Динамо, і я їду туди». Почувши це, я розсміявся. Він питає: «Чому ти смієшся?» – «Бо я теж їду туди», – відповів я. Так ми, два друзі, граючи в одній команді, мусили приховувати свої плани, адже ще виступали за Металіст.

Сергій Балтача, фото: особистий архів

«Якщо мені наснився сон, що я заб’ю, зазвичай так і траплялося»

– Потім вже з Динамо ви разом із Сивухою поїхали у Туніс на чемпіонат світу. Які моменти того турніру залишилися у пам’яті?

– Пам’ятаю, всі команди розмістили в університетському гуртожитку, бо у студентів були канікули. Воду з кранів нам не радили пити – вона була дуже погана. Замість цього ми пили Кока-колу, адже всюди стояли автомати, бо компанія була спонсором турніру. Тому я зараз кажу дружині: «Я виграв чемпіонат світу, коли пив Кока-колу, і досі хочу її пити». Це моя маленька традиція.

– А що можете розповісти про сам турнір?

– Турнір був дуже цікавим, адже це була перша в історії молодіжна світова першість під егідою ФІФА. Для нас це була можливість побачити, яким є світовий рівень футболу серед команд U-20. Найнапруженішими стали півфінал з Уругваєм і фінал з Мексикою – обидва матчі ми виграли в серії пенальті.

Наша збірна була дуже сильною: 7-8 гравців представляли Україну (насправді дев’ять із вісімнадцяти – тобто половина команди: Балтача, Безсонов, Баль, Сивуха, Каплун, Крячко, Сопко, Батич, Жарков, – прим. О.П.). Володимир Безсонов забив два голи у фіналі і був визнаний найкращим гравцем турніру.

– Які були ваші передчуття перед фіналом і чи вірили ви в перемогу?

– Перед грою мені наснилося, що ми виграємо фінал і станемо чемпіонами світу. У моїй футбольній кар’єрі подібні сни часто збувалися. Якщо напередодні матчу я бачив уві сні, що заб’ю гол, зазвичай так і траплялося. Саме такий віщий сон був перед фіналом із мексиканцями.

– У поєдинках з Уругваєм і Мексикою ви починали серію пенальті й забивали. Звідки у вас була така впевненість?

– Я з дитинства багато працював над пенальті і ще в Карамельці завжди виконував їх впевнено.

– Героєм двох серій пенальті став Сивуха. Ви відпрацьовували з ним 11-метрові?

– Ми відпрацьовували їх ще на Нивках, на динамівській базі, де проводили багато часу разом. Зазвичай, я забивав пенальті частіше, але Юра був сильним воротарем. У 1976 році, коли ми приїхали в Динамо, воротарем номер один був Рудаков, другим – Москаленко. На Сивуху в Динамо покладали великі надії. На чемпіонаті світу він виручив нас у півфіналі й фіналі, відбивши кілька пенальті. Без його майстерності чемпіонство було б неможливим.

«Моя перша зустріч із Лобановським зірвалася через конфлікт у Динамо»

– Пам’ятаєте момент вашої першої зустрічі з Лобановським?

– З Валерієм Васильовичем ми мали зустрітися влітку 1976 року, але тоді ця зустріч так і не відбулася. Це було напередодні матчу з Дніпром, у той період, коли в Динамо назрів серйозний конфлікт між гравцями та тренерським штабом, і Лобановського відсторонили від команди. Напередодні мені зателефонував Анатолій Андрійович Сучков і попросив приїхати до Києва – мовляв, Лобановський хоче зі мною поговорити. Я приїхав поїздом, але вже на місці почув, що розмова не відбудеться.

– Вам тоді пояснили причини, чи просто поставили перед фактом?

– На вокзалі мене зустрів Сучков. Він одразу сказав, що в команді виникли певні проблеми, але вдаватися в деталі не став – мовляв, сам до кінця не розуміє, що відбувається. Ми поїхали на базу Динамо, я побачився з хлопцями з команди, а згодом разом із ними вирушив на стадіон і з трибун дивився матч, у якому динамівці поступилися Дніпру з рахунком 1:3 (18 серпня 1976 року, – прим. О.П.).

Уже після матчу Сучков повідомив, що Валерій Васильович не зможе зі мною переговорити через ситуацію, яка склалася у клубі. Домовилися так: я повертаюся до Харкова, а згодом або він, або Коман, або сам Лобановський вийдуть зі мною на зв’язок, і я знову приїду до Києва. Уперше особиста зустріч з Валерієм Васильовичем відбулася значно пізніше – не в Києві, а в Москві.

– Поділіться подробицями?

– Влітку 1977 року, після того як ми стали чемпіонами світу, ми приїхали до Москви отримувати преміальні у Федерацію футболу. Валерій Васильович теж там був, і наші шляхи перетнулися. Я разом із хлопцями заходив у приміщення, а він звідти виходив. Побачив мене і сказав: «О, Сергію, привіт! Давай відійдемо, поговоримо».

На той час я вже пів року був гравцем київського Динамо, але грав у дублі, тож з Валерієм Васильовичем спершу не мав жодного контакту. Ми відійшли на кілька метрів від дверей, і він каже: «Вітаю з перемогою у чемпіонаті світу. У Динамо справді грають найсильніші люди. Ти приїхав у найкращий клуб, будь сам собою. Побачимось у Києві». Так ми й познайомилися. Наступна наша розмова відбулася в день мого дебюту за першу команду 28 квітня 1978 року.

Валерій Лобановський, фото: Динамо

«Лобановський подивився мені прямо в очі й сказав: «Ти сьогодні у стартовому складі»

– Правильно розумію, що це був матч проти московського Спартака?

– Так. 1978 рік став для мене першим у складі основної команди Динамо. Я вже часто бував на базі разом з першою командою, навіть зіграв один кубковий матч (24 березня 1978 року проти рязанського Спартака (3:1) відіграв увесь поєдинок, – прим. О.П.), але в чемпіонаті ще не дебютував.

Перед грою зі Спартаком я провів близько 15 хвилин у складі дубля на стадіоні Динамо. Коли під час матчу резервної команди тебе міняють, зазвичай це означає виклик до основи. Після гри Михайло Михайлович Коман сказав: «Сергію, ти їдеш на базу в розташування першої команди». Я помився, переодягнувся, і ми поїхали на базу, де я й залишився.

У день гри, як завжди, зранку була зарядка, потім сніданок. Після цього ми з хлопцями сиділи в кімнаті, дивилися телевізор. Зайшов Коман, покликав мене й сказав, що Валерій Васильович хоче зі мною поговорити. Я піднявся до нього.

– Про що думали, прямуючи до кабінету Лобановського?

– Я очікував, що Валерій Васильович скаже мені, що буду в запасі на випадок заміни. Зайшов у кабінет, Лобановський привітався, спитав, як у мене справи, а потім сказав: «Ти сьогодні в стартовому складі». Потім подивився мені прямо в очі і додав: «Не хвилюйся! Ти найкращий, ти чемпіон світу – виходь на поле сміливо і будь собою».

– І як ви почувалися на полі серед таких зірок, як Решко, Коньков, Буряк, Колотов, Блохін?

– Я почувався спокійно і впевнено, ніяких проблем чи мандражу не відчував. Лобановський завжди наголошував, як важливо поважати один одного. Досвідчені гравці Динамо проявляли повагу до молодих, і ми відповідали їм тим самим. У такому колективі взаємоповага та взаєморозуміння були надзвичайно важливі.

– Ви пам’ятаєте свій перший трофей у Динамо?

– Так, це був Кубок СРСР 1978 року. Фінал проти Шахтаря тривав 120 хвилин. Зараз ті емоції трохи згасли, але для мене ця перемога мала особливе значення. Коли Олег Блохін забив переможний гол в овертаймі, я був безмежно щасливий – адже це був мій перший великий успіх у Динамо.

– Як ви справлялися з фізичними навантаженнями, які давав Лобановський?

– Так, було важко, але я справлявся. Зараз багато пишуть, що тренування Лобановського були надзвичайно важкими, однак я ставився до цього професійно й розумів, що це працює на результат. Я завжди дотримувався режиму, не вживав спиртного й робив усе необхідне для відновлення. У молодому віці організм швидко приходить до норми: добре поїв, поспав – і зранку знову в порядку.

– Чи були вправи, які вам не подобалися?

– Жодних непотрібних вправ не було. Усе, що ми робили на тренуваннях, мало користь. Все залежало від індивідуального стану здоров’я та професійного ставлення до себе. Кожен був господарем власної долі. Якщо після тренування ти пішов кудись, посидів і дозволив собі алкоголь, то, звичайно, наступного дня тренування давалися важче.

– Чи був у вашій кар’єрі момент, коли Лобановський вас похвалив? За що саме?

– Так, але тільки наодинці. Публічно він не хвалив нікого.

Сергій Балтача, фото:  Динамо

«За дванадцять років у Динамо у нас не було жодних суперечок чи бійок»

– Хто був вашим близьким другом у Динамо?

– Серед моїх найкращих друзів – Михайло Михайлов і Вадим Євтушенко. На базі я ділив кімнату з Толею Дем’яненком. З іншими хлопцями у нас були хороші стосунки, ми всі дружили. Коли я став капітаном, у колективі не було жодних суперечок. Як лідер команди я стежив, щоб подібних проблем не виникало. Щоб хтось сказав комусь щось погане в обличчя або сталася бійка – такого у нас не було.

– Бійки в Динамо траплялися до вашого приходу?

– Мені відомо, що у покоління середини 70-х були певні проблеми, але тоді я ще не був у команді, тому мені важко щось про це говорити. У Динамо я провів 12 років – з 1976 по 1988 рік включно – і за цей час подібних випадків не траплялося.

– Хто був вашим найкращим партнером на полі?

– Я довго грав у парі з Олегом Кузнецовим – я був заднім центральним захисником, він – переднім. Він дійсно був дуже сильним гравцем. Якщо ж говорити про склад Динамо 80-х, то, на мою думку, він був найкращим у світі. Кожен із нас був сильним індивідуально, технічно підкованим і розумним на полі. Ми вміли постояти за себе, але завжди діяли в межах правил. Швидкість, інтелект, характер – усе це робило нашу команду особливою, що стало ключем до перемоги в Кубку володарів кубків.

– Кубок володарів кубків – найвагоміший трофей, який ви виграли з Динамо. Чи правда, що перед фіналом ви розуміли ризик не потрапити на ЧС-86?

– Приблизно за місяць до чемпіонату світу в мене почалося запалення ахіллового сухожилля. Перед фіналом лікарі сказали прямо: це ризик – п’ятдесят на п’ятдесят. Але на кону стояв фінал Кубка володарів кубків – шанс, який може випасти раз у житті. Я свідомо взяв цей ризик на себе і вирішив грати. На 38-й хвилині ахілл не витримав, і чемпіонат світу в Мексиці я пропустив.

– Після того, як травма змусила вас залишити поле, де ви додивлялися той фінал?

– Я не зміг додивитися фінал. Коли рветься м’яз, біль неймовірний – я навіть на кілька секунд втратив свідомість. Мені зробили знеболювальний укол, стало легше, і я зміг вийти на нагородження.

«Тренер Іпсвіча Джон Данкан схопив чашку з чаєм і кинув її в дошку з футбольним полем»

– Наприкінці 1988 року ви стали першим українським футболістом, який вирушив грати до Англії. Що відчули, опинившись у професійному футболі на Туманному Альбіоні?

– У Радянському Союзі нам нав’язували думку, що на Заході все краще, хоча насправді все було не так. Я думав, що рівень футболу в Англії на порядок вищий, але реальність виявилася іншою.

– Що вас здивувало найбільше?

– Після приїзду до Іпсвіча я був здивований методами роботи тренера. Вони кардинально відрізнялися від того, з чим я стикався раніше. Командою тоді керував шотландець Джон Данкан. Я ще не володів англійською, тому поруч постійно був чоловік на ім’я Джордж, який допомагав із перекладом.

І ось моя дебютна гра. Перший тайм закінчився нулями, ми зайшли у роздягальню, сіли. Раптом забігає тренер, хапає чашку з чаєм і з силою кидає її в дошку з намальованим футбольним полем! Декілька хвилин він просто кричав, а потім вискочив. Я запитав Джорджа, про що він говорив. Той відповів: «Взагалі не про футбол – він висловлювався нецензурно: Fuck, fuck, fuck». Питаю: «Навіщо він це робить?» А Джордж каже: «Це тобі не Лобановський, це не його рівень».

Сергій Балтача, фото: Іпсвіч

– Про Англію завжди існував культ: мовляв, там грають і тренують найкращі.

– Це вигадка, яка взагалі незрозуміло звідки взялася. Нам у Союзі постійно казали, що там найкращі, що ми маємо до них тягнутися. Насправді ж ми були кращі. Ми нікому не поступалися. Ми спокійно обігравали Англію на Вемблі – 2:0, Аргентину з Марадоною впевнено перемагали – 4:2.

Причому в тому матчі у стартовому складі збірної СРСР на поле вийшли дев’ять українців (проти аргентинців з перших хвилин грали Балтача, Кузнецов, Дем’яненко, Безсонов, Литовченко, Рац, Заваров, Бєланов, Протасов, а на заміну виходили ще два українці – Яковенко та Пасулько, – прим. О.П.).

– За дванадцять років у Динамо жереб лише раз звів вас з англійським клубом – Астон Віллою. Що завадило тоді пройти цього суперника?

– Усе впиралося в календар. В Англії сезон був у розпалі, тоді як у нас він ще не розпочався. Для радянських команд це була системна проблема, яку часто недооцінюють, хоча вона мала вирішальне значення. Уся підготовка до ігор з англійцями проходила в далеких від ідеалу умовах, а матчі як у Сімферополі, так і в Бірмінгемі ми проводили на полях, які радше нагадували городи.

Доля протистояння вирішувалася на Вілла Парк, проте ми фізично не витримали темпу гри, були до нього не готові. Гравці Астон Вілли одразу нав’язали жорсткий пресинг і забили швидкий гол. Бували відрізки гри, коли ми практично не виходили за центр поля. За рахунку 0:1 ми ще сподівалися на результативну контратаку, але Астон Вілла забила вдруге, і доля матчу була вирішена.

Олександр Бойко (батько Дениса Бойка, – прим. О.П.), який персонально грав із центральним нападником Пітером Уіффом, не втримав опонента під час розіграшу кутового, і той забив головою (насправді забив гол центральний захисник Макнот – він разом з форвардом пішов на навісну передачу і випередив його, – прим. О.П). Як часткове виправдання слід сказати, що ми поступилися команді, яка того сезону виграла Кубок європейських чемпіонів.

– Куди зараз рухається англійський футбол?

– Живучи тут багато років, я бачу, що справжнього англійського футболу практично не залишилося. Майже всі топгравці – іноземці. Зараз гра помітно змінилася, і не завжди ці зміни в кращу сторону.

– Ви кажете, що англійського футболу майже не залишилося. Чи це стосується і нижчих дивізіонів?

– У третьому та четвертому дивізіонах англійський футбол ще є, але він слабкий. Англійцям потрібно більше працювати над розвитком власних гравців, адже тут для цього є всі умови. Це дійсно благодатна земля для футболу, де обертаються великі гроші, а гравці заробляють мільйони фунтів на тиждень.

Довідка «УФ»

• Сергій Балтача народився 17 лютого 1958 року в місті Жданов (нині Маріуполь). 
• Грав за команди Металіст (Харків), Динамо (Київ), Іпсвіч Таун Англія, Сент-Джонстон Перт Шотландія, Каледонієн Шотландія, граючий  тренер. 
• Чемпіон СРСР 1980, 1981, 1985, 1986. 
• Володар Кубка СРСР 1978, 1982, 1985, 1987.
• Володар Суперкубка СРСР 1981, 1986, 1987. 
• Володар Кубка володарів кубків УЄФА 1986.
• Виступав за національну збірну СРСР: 46 матчів, 2 голи. Зіграв 2 матчі за олімпійську збірну СРСР. Автор 1100-го гола, забитого на чемпіонатах світу.
• Віцечемпіон Європи 1988. 
• Бронзовий призер Олімпіади 1980.
• Чемпіон світу серед юніорів 1977.
• Чемпіон Європи серед молодіжних команд 1980. 
• Усього за свою кар’єру футболіста він провів 524 офіційних матчів і забив 15 м’ячів.