«Мета Полісся – перемога в УПЛ»: Чоботенко – про дітище Буткевича, трансфер з Динамо до Шахтаря та збірну України

Сьогодні Сергій Чоботенко є лідером оборони амбітного Полісся, яке у своєму дебютному сезоні в УПЛ наводить жах на звичних фаворитів національної першості.

Проте в минулому він встиг побувати в структурі одразу обидвох наших грандів – Динамо та Шахтаря. Не пробившись до основи провідних клубів, Чоботенко зробив крок назад та спочатку заявив про себе у Маріуполі, а потім закріпив власний успіх у Колосі, ставши у 26 років одним із найкращих захисників чемпіонату України.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Чоботенко пригадав найцікавіші історії з часів власного становлення, розповів про топпроєкт Полісся та поділився футбольними мріями. Зокрема, протягом розмови герой розповів:

• Яке завдання на сезон стоїть перед Поліссям?
• Що думає про можливе підписання клубом форварда Зорі Едуардо Герреро?
• Чи зможе Олександр Усик здолати Тайсона Ф’юрі?
• Хто був найбільшим ловеласом в академії Динамо?
• Що стало причиною його раптового переходу за Динамо до Шахтаря?
• Якої думки про Остапа Маркевича, який покинув ФК Маріуполь в Туреччині після початку повномасштабного вторгнення рф?
• Чому зірвався його трансфер до Дніпра-1?
• У якому топчемпіонаті мріє грати у майбутньому?

«Полісся до останнього туру буде боротися за чемпіонство»

– Сергію, з початку цього сезону ви розпочали виступати за Полісся. Які враження від перших шести місяців перебування в клубі?

– Дуже щасливий бути в команді переможців, яка ставить перед собою максимальні завдання. Після матчу з Вересом (1:1) в роздягальні була буря емоцій. Я спіймав себе на думці, що відчуваю кайф, граючи у колективі, для якого нічия – це як поразка.

– Як оціните для команди першу частину кампанії?

– Вважаю, дуже позитивно виступили. Клуб вперше грає в УПЛ та ще проходить стадію становлення, однак вже показав, що його необхідно поважати.

– Керівництво клубу ставило перед вами якісь конкретні завдання на сезон?

– У нас максимальні завдання. Президент звик завжди бути першим всюди, і футбол не є виключенням. До останньої гри першості ми будемо боротися за чемпіонство.

Фото: ФК Полісся

– Які, на ваш погляд, команди за підсумками цього сезону будуть у єврокубковій п’ятірці?

– Я думаю, що по турнірній таблиці вже видно топ-5 (Кривбас, Дніпро-1, Полісся, Шахтар, Динамо, – прим. Д.В.). Усі ці команди будуть боротися за чемпіонство.

– Якому нападнику протягом першої частини кампанії особисто вам було протистояти найскладніше?

– Я виокремлю Едуардо Герреро із Зорі. Дуже хороший нападник. Хоч і маленький, але спритний, потужний, технічний, добре грає корпусом. В нього є усі якості, аби стати топнападником. Для УПЛ – це дуже серйозний опонент.

– Цікаво, що ЗМІ вже сватають Герреро до Полісся. Що думаєте із цього приводу? Не завадив би вам цей гравець?

– Звичайно, він додав би конкуренції в нашій команді. Гадаю, що це було б дуже хорошим підписанням. В нас є хороші нападники, однак конкуренція – це двигун прогресу.

«Будемо вболівати за Усика в бою із Ф’юрі. Немає нічого неможливого»

– А як особисто ви потрапили до Полісся? Хто вас запросив в команду?

– Ми зустрілись з Геннадієм Буткевичем та відразу знайшли спільну мову. Тому я зараз в Житомирі.

– Колос намагався вас зберегти у себе?

– Ми спілкувались з президентом Колоса, обговорювали майбутнє, але вирішили, що час потиснути один одному руку та подякувати за спільну роботу.

– Наскільки глибоко Буткевич занурений у життя команди?

– Він часто приїздить на базу та постійно знаходиться із командою. Може пограти із нами у більярд чи теніс, завжди спілкується.

Полісся влітку їздило на збори в Австрію, і він не пропустив жодного матчу. Хоча, це були товариські зустрічі. Часто був на тренуваннях. Йому цікаво подивитися, хто як тренується та яким чином проходить процес.

– Як у вас відносини складаються із головним тренером Юрієм Калитвинцевим?

– Супер. Калитвинцев був дуже хорошим гравцем і переніс усе найкраще у тренерську діяльність. У нас добре порозуміння, і багато чому в нього навчаюся.

– Із найвідомішим гравцем вашої команди Олександром Усиком ви вже познайомилися?

– В цьому сезоні Усик із нами ще не тренувався. Двічі приїздив до команди. Ми потисли руки один одному, я сфотографувався із ним на пам’ять. 

Думаю, він знає кожного футболіста Полісся, бо, коли має час, дивиться наші матчі. Після бою із Тайсоном Ф’юрі чекаємо його вже в команді.

Олександр Усик. Фото: Google

– Який ваш прогноз на бій Ф’юрі – Усик?

– Будемо вболівати за Усика. Немає нічого неможливого. Віримо тільки у його перемогу.

– Полісся у ЗМІ називають «українським ПСЖ». Зарплати в команді сягають 50 тисяч доларів?

– Не можу коментувати вашу інформацію. Не розумію, звідки такі дані. В мене такої зарплати немає.

«Циганкова в академії Динамо перевели в команду на рік старшу, аби був хоч якийсь супротив»

– Свій футбольний шлях ви розпочали у рідному Запоріжжі. Як це було?

– Я взагалі, мабуть, більше шансів мав стати не футболістом, а гандболістом. Бо у мене за лінією батька уся сім’я – це гандболісти. І дідусь, і бабуся, і хрещений, і його дружина, і батько, який через травму рано завершив спортивну кар’єру, займалися саме цим видом спорту. В місті була на той момент топкоманда ЗТР, за яку виступало багато гравців збірної України

Наскільки я пам’ятаю, у гандбол дітей приводили з десяти років. Однак батьки бачили, що в мене було дуже багато енергії, і мене треба було вже раніше кудись віддавати. Так я у шість років потрапив до академії запорізького Металурга, де був до 2012 року.

– У 15 років ви перейшли до академії Динамо. Хто вас придивився?

– Ми із нашим роком Металурга вийшли у фінальну частину ДЮФЛУ, і після одного з матчів до мене підійшов представник Динамо та запропонував перейти до них. Паралельно в мене було запрошення й від Шахтаря. Проте я вибрав все ж таки киян. Чомусь тоді душа лежала саме до Динамо.

– Хто в академії Динамо найбільше виділявся серед ваших однолітків?

– В нас була дуже сильна команда. Багато футболістів 1997 року зараз грають на високому рівні: Віктор Циганков, Богдан Михайличенко, Володимир Шепелєв, Володимир Маханьков, Олексій Щебетун, який також перейшов разом зі мною з Металурга, Єгор Назарина, Денис Костишин, Саня Тимчик, Ростислав Тарануха.

Окрім того, що команда була майстерна, в нас ще й склався хороший колектив, що також відігравало велику роль у наших успіхах. Ми й досі підтримуємо зв’язок, зустрічаємося, спілкуємося.

– Циганков був найбільшим талантом?

– Так. Циганкова забрали тренуватися із 1996 роком, бо нашу команду він переріс на той момент. Так возив, що треба було ускладнити йому умови. Вже у підлітковому віці було видно його талант, і не випадково він зараз виступає у топчемпіонаті.

Віктор Циганков. Фото: УАФ

– Циганкову першому з вашої команди запропонували контракт з основою?

– Так. Спочатку йому, а трішки пізніше – Михайличенку, якого у 18 чи 19 років за Сергія Реброва забрали у першу команду.

– Тимчик вже в академії вирізнявся своїми швидкісними даними?

– Та Саня біг, не торкаючись трави, по повітрю. Міг наздогнати будь-кого.

«Костишин – це ще той ловелас! Міг на кожну зустріч приходити із новою дівчиною»

– А хто з вас перший почав із дівчиною зустрічатися?

– Точно не пам’ятаю, але думаю, що це був Назарина. Він завжди був ловеласом (сміється, – прим. Д.В.). Гарненький, красивий, добре говорить, тому… Вміє забовтати.

– А хто першим одружився з вашої компанії?

– Усі говорили, що першим буду я. Так і вийшло, що у 2020 році я одружився.

З моєю майбутньою дружиною Кариною ми познайомилися у спільній компанії. Це було у якомусь ресторані. Нас познайомив Костишин. Це ще той ловелас! Міг приходити із новою дівчиною на кожну зустріч. Він сказав мені: «Давай я тебе познайомлю». А в мене тоді на думці був лише футбол. Ну, познайомилися, і пішло-поїхало. Ми зустрічалися п’ять років, після цього я зробив пропозицію.

– Хто з вашої команди першим купив машину і якою вона була?

– Напевне, у мене першого у 18 років з’явилася машина. Це була старенька Honda CR-V. Деякий час я відкладав гроші із зарплати та зміг придбати це авто.

– Друзі часто зловживали вашою можливістю кудись підвезти?

– Поруч з базою є гіпермаркет FOZZY, і завжди, коли комусь щось потрібно було купити, одразу: «Чаба, треба поїхати». Без питань, поїхали.

– В структурі Динамо ви попрацювали під керівництвом Вісенте Гомеса, який зараз є асистентом головного тренера національної збірної України Сергія Реброва, та Унаї Мельгоси – головного тренера нашої «молодіжки». Які спогади про роботу із цими іспанськими фахівцями?

– Сказати, що почерпнув від них багато – це нічого не сказати. Коли вони приїхали до нас та почали тренувати – це був інший світ.

Вони живуть цим процесом, завжди емоційні. Дуже багато приділяли уваги деталям, вчили думати на футбольному полі, аналізувати, сканувати простір. Усе було відпрацьоване до автоматизму. Навіть на розминці робили вправи, які наближені до гри. Була певна структура, і від футболістів вимагали її дотримуватися.

«Ярмоленко будь-кого міг обіграти один в один, а Велозу цілодобово займався у тренажерці»

– У 2015 році ви потрапили в дубль Динамо. Які зарплати там були?

– Мені вистачало, був щасливий битись за емблему.

– До тренувань з основою вас підтягували?

– Так. За Сергія Реброва багато кого підтягували і я не виключення. Навіть три товариські зустрічі зіграв. Це був дуже корисний досвід для мене у тому віці. Тренування із найкращими футболістами дали мені впевненість на майбутнє.

Сергій Ребров. Фото: УАФ

– Із Ребровим у вас було якесь особисте спілкування?

– У ті часи особливо ні, а ось пару місяців тому він приїздив на базу Полісся, і ми із ним трохи поспілкувалися та позгадували минуле. Приємно було його побачити.

– Ви Реброву натякнули, що вже пора вас до національної збірної України викликати?

– Я натякаю своєю грою та роблю усе від себе залежне, аби привернути увагу тренерського штабу збірної. У мене є амбіції виступати за голову команду країни.

– Хто в основі Динамо на вас справив найбільше враження?

– Ой, тоді було багато топгравців. Безпосередньо на моїй позиції виступали Євген Хачеріді, Александр Драгович та Домагой Віда. Уся трійка дуже сильна. Вони різні, але в кожного можна було щось взяти. Хачеріді добре грав головою, позиційно та у єдиноборствах. Драгович у боротьбі нікому не поступався. Також мені подобалося, як Віда грав головою.

За Динамо тоді також грали такі майстри як Андрій Ярмоленко, Джермейн Ленс.

У Ярмоленка техніка була на найвищому рівні, міг будь-кого обіграти один в один. Удар в цього також хороший. Запам’яталося також, що він підходив до мене неодноразово та щось підказував як молодому гравцю.

– Як зіркові легіонери ставилися до молодих українців?

– Нормально. Зверхнього ставлення не було. Пам’ятаю, Мігел Велозу постійно займався у тренажерній залі. Коли не зайдеш, він там. Мабуть, і вночі його у тренажерці можна було знайти. Він вразив мене в плані професійності та ставленням до свого тіла. Також був майстром стандартів та регулярно відпрацьовував виконання штрафних ударів.

– По стандартах Велозу був номером один?

– Ще Сергій Рибалка добре виконував. Ось вони вдвох мені запам’яталися в цьому компоненті.

«Чому покинув Динамо? Пішли іспанці, і я разом із ними»

– Наскільки особисто ви були близьким до того, аби вже повноцінно грати в першій команді Динамо?

– Шанси в мене були. Наскільки був близьким я не можу сказати. На той час досить багато молоді підтягували. Я мав бажання та амбіції грати за Динамо.

– Через це ще більше питань викликає ваш трансфер до Шахтаря влітку 2017 році. Заступник гендиректора киян Сергій Мохник після цього переходу говорив, що ви не витримали конкуренції. Як ви можете це прокоментувати?

– Це його думка. Він має на неї право.

– Були чутки про те, що нібито проблеми в Динамо у вас розпочалися після того, як вас агент почав переманювати до Шахтаря.

– Ні, такого взагалі не було. У Динамо за іспанців  я мав стабільну ігрову практику. Взагалі предметні розмови про Шахтар розпочалися лише десь через місяць після того, як я пішов з Динамо.

– Що тоді стало причиною вашого різкого відходу з Динамо?

– Відповім так: пішли іспанці. А далі вже сталося як сталося. У мене влітку як раз сплила угода із Динамо. Тому іспанці пішли і я разом із ними.

– Фінансовий фактор мав значення?

– Гроші я ніколи не ставив на перший план. Для мене у пріоритеті особистий розвиток. Я, якщо навіть насиплють грошей, не піду в команду, яка взагалі не подобається мені по стилю, структурі та побудові. Це вже після 30 років можна поїхати в Саудівську Аравію, чи на той момент Китай. Коли тобі 20 років, то гроші в тебе на десятому плані.

«Фонсека грав однією обоймою майже увесь сезон, тому потіснити Ракицького чи Ордеця було складно»

– Яка команда у ті часи була сильніше: Динамо чи Шахтар?

– Я виступав за команду U-21 Шахтаря, а до основи залучався лише декілька разів у періоди міжнародних пауз. Не можу сказати, що рівень Динамо та Шахтаря на той момент сильно відрізнявся. Можливо, «гірники» були більш технічними, бо там грала купа бразильців.

– Де вам було комфортніше в плані атмосфери?

– Я в Шахтарі провів лише один сезон, а в Динамо шість-сім років. У Києві я мав багато друзів та в нас був топовий колектив. Тому, звичайно, по атмосфері було приємніше у Динамо. Біло-сині назавжди у моєму серці.

– Перед переходом до Шахтаря ви спілкувалися з менеджментом про перспективи потрапити в першу команду?

– Коли я переходив у Шахтар, то сам перед собою ставив мету потравити в першу команду. Однак там була дуже сильна конкуренція і мене не бачили в основі.

– Хто виступав на вашій позиції у «гірників»?

– Ярослав Ракицький, Іван Ордець.

Ярослав Ракицький. Фото: ФК Шахтар

– Був шанс їх потіснити?

– Шанс є завжди. Просто є такі тренери, які не люблять молодих виконавців та взагалі їх не підтягують. Деякі спеціалісти грають увесь сезон одним складом та роблять по дві-три заміни максимум. Тобто там не те що молодь, а навіть футболісти першої команди не отримують практику.

– Паулу Фонсека не любив молодих футболістів?

– Він грав однією обоймою футболістів майже увесь сезон.

– Ви на той час об’єктивно розуміли, що слабші за Ракицького та Ордеця?

– Напевно так. Це топзахисники України й вони регулярно викликалися до збірної.

– Перед трансфером ви відзначали для себе цей нюанс?

– Звичайно, я розумів, що мені необхідно буде на кожному тренуванні доводити, що я не гірше за них. Однак без досвіду гри на рівні УПЛ тобі важко потравити до першої команди Шахтаря чи Динамо.

– В дублі Шахтаря ви дебютували з видалення. Як так сталося?

– Грали в гостях за Олександрією. Отримав жовту картку і потім на останній хвилині прикривав м’яч корпусом, а арбітру здалося, що я вдарив суперника ліктем. Тому мені показали другий «гірчичник» та вилучили. Це вже була 90+1 хвилина. Я вийшов за межі поля й одразу пролунав фінальний свисток.

– Можливо, це вилучення якось вплинуло на ваше майбутнє у Шахтарі?

– Ні, ніяк не вплинуло. Усі все з розумінням поставилися до цієї ситуації. Ми провели хороший сезон і Шахтар вперше за п’ять чи шість років став чемпіоном молодіжної першості.

– Зараз не шкодуєте про свій перехід до Шахтаря?

– Ні. Я ні про що не шкодую у своїй кар’єрі та із повагою ставлюся до усіх клубів за які грав.

«23 лютого 2022 року в Анталії нас зібрав Маркевич та сказав: «Це фігня, не вірте. Усе буде добре»

– В оренду до Маріуполя самі попросилися чи Шахтар вам запропонував?

– На мене вийшов тодішній головний тренер Маріуполя Олександр Бабич із цією пропозицією. Сказав, що хоче бачити мене в команді та взяти в оренду. Звичайно, я погодився. Бо це вже був рівень УПЛ, і команда виступала у Лізі Європи.

– Шахтар відправляв в оренду до Маріуполя багато своєї молоді, але забороняв грати проти себе. Як ви ставилися до цього?

– Звичайно, хотілося зіграти проти своєї команди та довести, що ти не гірше. Однак були такі правила. Колись Шахтар віддавав своїх футболістів в Зорю і поступився луганцям. Після цього заборонили орендованим грати проти себе.

– У складі Маріуполя ви вперше зіграли проти Динамо (0:4) в УПЛ. У тому матчі ви забили у власні ворота. Перегоріли морально перед цією зустріччю?

– Пам’ятаю той епізод. М’яч відскочив… Можливо треба було мені розташовуватися трішки інакше, але вже як є. Це футбол і таке іноді трапляється.

– Ви застали повномасштабне вторгнення рф, перебуваючи на зборах із Маріуполем. Як клуб переживав цю ситуацію.

– 23 лютого ми зіграли останній товариський матч, а 24 лютого у 05:00 повинні були вилітати з Анталії у Стамбул, а потім на Київ.

23 лютого усі були у напрузі, бо всюди в ЗМІ писали, що на наступний день розпочнеться вторгнення. Хоча, активно про це почали писати ще з 19 лютого, і вже тоді ситуація розпалювалася. Видання із Великої Британії та США говорили про скорий початок війни, але ніхто не вірив.

Пам’ятаю, нас Остап Маркевич зібрав та сказав: «Це фігня, не вірте. Заспокойтеся, усе буде добре». Тобто ніхто на це не звертав увагу.

На наступний день ми зібрали речі та о 02:00 виїхали до аеропорту. Вже розпочалася посадка на літак. Я зайшов в інтернет і побачив, що щось вже починається. Через десять хвилин мені зателефонувала дружина та сказала, що в Києві чутно вибухи. Нам оголосили, що ми залишаємося.

Остап Маркевич. Фото: ФК Радунія

– Паніка була?

– Так, бо ніхто не розумів, що робити. У мене дружина була на першому чи другому місяці вагітності. Нас заселили до іншого готелю, і ми чекали якихось новин. Паралельно у телеграм-каналах читали, що територію України вже атакують літаки та техніка рф.

– Який час команда ще перебувала в Туреччині?

– У тому готелі ми жили півтора-два місяці. Хтось вирішив повертатися до України, хтось навпаки свої сім’ї перевозив за кордон. Виходили тренуватися. Тренери казали, що потрібно все одно підтримувати форму.

Потім з’явилася можливість призупиняти контракти з українськими клубами та до кінця сезону поїхати кудись в оренду. Хлопці поступово почали роз’їжджатися.

– У наших ЗМІ було багато критики на адресу Маркевича, який нібито «кинув» команду у Туреччині. Як було насправді?

– Це війна. У першу чергу ти думаєш за себе та свою родину, а не за когось. Була надзвичайна ситуація, і ніхто з нас не знав, як діяти на 100% правильно. Тим більше, усі вже розуміли прекрасно, що в Україні футболу не буде ще досить довго. 

Маркевич був із нами три чи чотири тижні, а потім сказав, що поїде до своєї родини. Якщо я не помиляюся, то його сім’я проживала в Іспанії.

Ще й треба додати, що проживання в Туреччині нам спочатку оплачував клуб, але потім зв’язок із керівництвом перервався. Нам почала допомагати місцева федерація футболу. Постійно продовжували готель на тиждень, однак повідомили, що довго оплачувати не зможуть, тому, якщо в когось є якісь варіанти для проживання у Європі, щоб ми ними користалися.

«Взимку 2022 року я мав попередню угоду із Дніпром-1»

– Як особисто для вас тоді склалася ситуація?

– Із самого початку хотів вивезти дружину з України, однак їй необхідно було медичне супроводження. Я не розумів, як його організувати за кордоном. У підсумку вона поїхала до своїх батьків у Дніпропетровську область. Там вона була у безпеці та під опікою, і нам обом стало спокійніше. Дякувати Богові, роди пройшли добре. Нашому синові Михайлу вже 1,2 року.

– Маріуполь – одне з найбільш постраждалих міст від окупантів. У вас якесь майно там залишилося?

– У мене приблизно 70% мого гардероба залишилося в Маріуполі. Усі футболісти знімали квартири та перевозили свої речі. Коли я повернувся до України, відкрив шафу – там усе літнє висить, майже нічого немає. 

Не знаю навіть зараз, що із власником тієї квартири. Востаннє коли ми зв’язувалися, він сказав, що виїхав з міста. Дзвонити йому вже за ті речі не бачу сенсу. Це все наживне.

– На той момент ви думали про те, що можете більше ніколи не повернутися до України?

– Якщо чесно, то так. Як мінімум, у найближчі роки. У мене хрещена живе у Франції вже років 20 і вона запросила мене із мамою до себе в дім пожити. Мабуть, усе життя буду їй вдячний за це.

– Наскільки відомо, ви навіть у Франції встигли на перегляд поїхати до Ам’єну. 

– Мені хрещена допомогла домовитися, аби я підтримував форму із другою командою Ам’єна. Я там тренувався, а потім у мене з’явилася можливість поїхати до Польщі в команду Радомяк. Я там також потренувався, і клуб запропонував мені контракт. Однак я відмовив, бо вже мав домовленість про трансфер із Дніпром-1. Було відомо, що команди будуть виїжджати на збори за кордон та чемпіонат України проводитиметься.

– А хто вас у Дніпро-1 покликав?

– Я спілкувався у телефонному режимі з Ігорем Йовічевичем, і з менеджерами клубу ще перед зимовими зборами. Потім у Туреччині ми зустрілися особисто. Вони розповіли, як усе буде виглядати, і я погодився на трансфер. Вирішив, що після Маріуполя це буде крок вперед для мене. У мене як раз влітку спливав контракт із «азовцями», і я мав перейти у статусі вільного агента.

– До Дніпра-1 ви так і не доїхали через раптове рішення Йовічевича перейти у Шахтар?

– Так, Йовічевич пішов у Шахтар, а до Дніпра-1 прийшли Євген Красніков та Олександр Кучер. Вони вирішили запрошувати своїх гравців. я фактично виявився їм не потрібен.

У мене ще була складна ситуація – я з серпня 2021 року не грав в офіційних матчах через травму. Тому в Дніпрі-1 сказали, що не розраховують на мене, як на основного гравця. Сидіти в запасі я не захотів, тому вирішили розірвати попередню угоду за обопільною згодою.

– Можливо, після цієї ситуації Йовічевич у Шахтар кликав?

– Йовічевич мені запропонував свою допомогу, і я ще два тижні потренувався із «гірниками», підтримував там форму. Вдячний йому за це.

Ігор Йовічевич. Фото: ФК Шахтар

– Як на вас Колос вийшов?

– Мені зателефонував спортивний директор Колоса Віталій Лисицький. Сказав, що клуб зацікавлений у моїх послугах. Були ще варіанти, але я вирішив зупинитися саме на Колосі. Хороша команда, і мені хотілося повернутися до України та бути ближче до сім’ї, яка проживала у Києві.

– А чи була можливість повернутися до якихось закордонних варіантів?

– Варіанти були, але, повторюся, я майже рік поневірявся Європою, і хотів додому.

«Моя мрія – Бундесліга»

– Хотілося б ще трохи про особисте із вами поспілкуватися. Кажуть, у вас вже є власний бізнес – своя автомийка у Запоріжжі. Це правда?

– Так, це правда. Одна автомийка є у Запоріжжі, і ще одна у рідному місті моєї дружини Вільногірську. Намагаюся розвиватися не лише у футболі, але й поза ним. Це наш сімейний бізнес.

– Як ця ідея народилася?

– Я про це вперше замислився, коли ще жив у Маріуполі. Через смог у місті можна було зранку помити машину, а на наступний день вона вже в тебе коричнева. Сказав своєму батькові: «Це топбізнес відкрити у Маріуполі мийку. Просто кожен день усі будуть їздити туди».

У мене батько легкий на підйом. Він почав в інтернеті дізнаватися та заглиблюватися в усю цю систему, як вона працює. У нього ще й були знайомі, які мали аналогічний бізнес, він дещо в них дізнався. Вирішили робити. Першу мийку відкрили у Вільногірську і другу у Запоріжжі.

– Який дохід приносить ця справа?

– Ну, на те, аби в магазині скупитися та комуналку закрити, вистачає. Цей бізнес циклічний. Взимку попит менший. Вистачає лише на зарплату робітникам та адміністраторам. У Поліссі поки заробляю більше (сміється, – прим. Д.В.).

– Нові точки думаєте відкривати?

– Поки ні, але у майбутньому, думаю, будемо розширятися.

– Які особисті цілі ви ставите перед собою до кінця сезону?

– Виграти з Поліссям чемпіонат України та потрапити до збірної. Це програма максимум.

– А які більш глобальні плани? Де себе бачите у перспективі?

– Завжди мріяв пограти у Бундеслізі. Аби туди потрапити, треба пробитися у єврокубки та добре себе там проявити. Я до цього йду і впевнений, що так і буде.