Мирослав Ступар: «Після гри підійшов Лобановський і каже: «Ну ти даєш! Усі м’ячі після моїх кутових підібрав»

Своє 84-річчя сьогодні відзначає Мирослав Ступар – у минулому воротар, тренер та арбітр ФІФА, а сьогодні просто професор. Він судив матчі легенд і сам став легендою арбітражу. Знає багато історій і може розповідати їх годинами. 

Герої ексклюзивного інтерв’ю для сайту «Український футбол» із паном Мирославом – відомі футбольні особистості: Віктор Банніков, Олег Макаров, Валерій Лобановський, Євген Лемешко, Володимир Маслаченко, Зепп Блаттер, Мішель Платіні… І кожна з цих історій розкривається з нового, несподіваного боку. 

• спогади про повоєнне життя у Франківську
• про історію коли вперше став у ворота 
• про самий курйозний пропущений гол 
• про воротарів київського Динамо 60-х років
• про генерала міліції, який визначав переходи гравців у Динамо 
• яким гравцем був Лобановський
• чи відчув на собі легендарний сухий лист у виконанні Лобановського
• що стало поштовхом до того, щоб стати арбітром 
• яка з професій більш шкідлива для здоров’я – тренера чи судді 
• про футболіста-симулянта Юрія Сьоміна і провокатора Валерія Газзаєва 
• про суддівський хет-трик
• який кошмарний сон приснився йому за кілька годин до матчу Франція – Кувейт 
• як король Іспанії зайшов у суддівську на ЧС-1982. 
• як їздив у Кувейт на презентацію книги про Валерія Лобановського
• хто на сьогодні входить у трійку найкращих арбітрів в Україні
• про ставлення до мовного скандалу, в якому опинився Андрій Лунін 

Що робить Мирослав Ступар у свої 84 роки: «Продовжую працювати, викладаючи студентам основи теорії та методики футболу» 

– Мирославе Івановичу, як ви живите? Як здоров’я? 

– Живу, як усі, з надією на перемогу, вірячи, що ворог зупиниться, і в нашій країні настане довгоочікуваний спокій. Це найважливіше зараз питання. Київ, Харків, Одеса, Львів, Луцьк, Чернівці, Франківськ – де тільки не стріляють. А нічні сповіщення про тривогу й виття сирен перетворилися на буденне тривожне явище. 

Вранці прокидаєшся послухаєш новини – і одразу стає моторошно, але викидаєш негатив з надією, що все буде добре. А потім уже згадуєш, що треба прийняти ліки, зробити процедури, випити таблетки для зміцнення імунітету. А ще ж є робота, про яку теж не забуваю. 

– Ви досі працюєте? 

– Так. Працюю там, де й працював, в Івано-Франківському університеті. Раніше він мав назву Прикарпатський, а тепер його перейменували на Карпатський національний університет імені Василя Стефаника. 

– Ви викладаєте якусь дисципліну? 

– Як професор факультету фізичного виховання і спорту, кафедри спортивно-педагогічних дисциплін, я викладаю основи теорії та методики футболу. Студенти бакалаврату з обраного виду спорту протягом чотирьох років вивчають цей предмет і виходять озброєними знаннями спеціаліста-тренера з футболу, починаючи з роботи з дітьми. 

– Вам за 80 років. А самі себе на скільки років відчуваєте? 

– Наразі почуваюся нормально. Протягом останнього року жодного разу не був на лікарняному. Це, можна сказати, моя візитна картка, що дає змогу працювати й почуватися на заняттях більш-менш добре. І не просто стояти на практичних заняттях осторонь, спостерігаючи й щось коментуючи, а ще й десь ударити по м’ячу, десь пробігтися. 

Мирослав Ступар. Фото: ТК Футбол

– А скільки у вас буває занять на тиждень? 

– За розкладом буває, що заняття відбуваються щодня. 

– Як зараз проходить ваш звичайний день? 

– Наразі (на час запису інтерв’ю, – прим. «УФ») я перебуваю на відпочинку в санаторії «Мармуровий Палац» у Моршині.

– Як живе ваша родина? 

– Дружина зараз на пенсії, а до того працювала у коледжі фізичного виховання, викладала баскетбол. Тепер вона оздоблює наше подвір’я квітами, і це приносить їй задоволення. 

– Як син і онучка Поліна? 

– Ви, мабуть, знаєте, що з певних обставин вони вже майже п’ять років перебувають у Туреччині. Там під час відпочинку в серпні 2020 року Поліна раптово впала в кому. Її життя врятували турецькі лікарі, поставивши діагноз гострий лімфобластний лейкоз. Це захворювання має наслідки, і станом на сьогодні повного вилікування немає, тому триває процес реабілітації. Зараз Поліну не можна транспортувати, тому вона з сім’єю залишається в Анталії, де проходить реабілітацію в хорошій лікарні. Коли онука одужає, будемо вирішувати питання повернення. 

– Ви працюєте плюс отримуєте пенсію. Чи вистачає цього вам на життя? 

– Якщо є робота і хоч яка пенсія – то має вистачати. Але нині про це вже менше думаєш, більше – про мир і здоров’я. 

– Чи продовжуєте стежити за футболом? 

– Звісно, бо футбол – це все моє життя. 

– Коли ви востаннє були на стадіоні як глядач? 

– Цього року ходив на домашні матчі Прикарпаття у чемпіонаті. Переглядав календар і приходив на стадіон, коли були цікаві ігри. 

– Який футбол ви дивитеся по телевізору? 

– По телевізору зараз можна дивиться футбол хоч цілий день. Дивився клубний чемпіонат світу – попри значну критику, змагання виявилися цікавими. Також дивився жіночий чемпіонат Європи. Було захопливо спостерігати за грою дівчат. 

– Ви дивилися єврокубкові матчі наших представників? 

– Звісно. Завжди. Ось Шахтар у кваліфікації Ліги Європи зустрівся з фінським Ільвесом – гра була в одні ворота. А колись і мені доводилося судити гру Ільвеса у Кубку володарів кубків УЄФА (17 вересня 1980 року гра відбулася у Тампере й завершилася з рахунком 3:1 на користь Феєнорда, – прим. О.П.). 

Важке дитинство майбутнього арбітра ФІФА: хвороби, забави, футбол. «Робили димові завіси і кайфували з того»

– Що ще вас захоплювало, окрім футболу? 

– У часи мого дитинства діти значно більше займалися спортом, ніж теперішнє покоління. Зараз дітей від спорту відволікають гаджети: всі сидять з телефонами, щось шукають, читають, дивляться. У нас таких речей не було, тож увесь час ми присвячували спорту. Від шкільних років, ми займалися майже всіма поширеними в країні видами. 

– Яким було ваше дитинство у післявоєнні роки? 

– Далеко не солодким. Щоправда, не босоногим, але мало й свої радощі. Сніг лежав постійно, а зима тоді була справжньою. Коли морози досягали –25С, ми, діти, не ходили до школи, а збиралися у дворі: гралися, каталися на ковзанах і лижах, а часом і хуліганили. 

Це було нормальним явищем для дітей, особливо в такому районі Івано-Франківська, де я жив, так званій Гірці (квартал міста за залізничною дорогою неподалік вокзалу; робітничий район, який вважався батярським і спортивним, – прим. О.П.). Увечері цей район ставав особливо небезпечним. На вулицях можна було натрапити на всіляких типів, які могли тебе обікрасти, роздягнути чи ще щось гірше. 

– Який найсерйозніший огріх ви накоїли в дитинстві? 

– У ті часи були буфети, що працювали допізна. Туди приходили різні люди: сиділи за столами, або стояли, пили пиво з рибою. А ми, хлопці, щоб їх подражнити, робили димові завіси: брали кусок кіноплівки, загортали в газету, підпалювали, гасили і кидали через вікно. Нам це було в кайф. Ну, пацани ж! 

– Ну і чим завершилася вся ця історія? 

– Тим, що нас одного разу підловили і добре надавали по вухах. Після того ми вже більше такого не робили. Як кажуть, биття формує свідомість. 

Мирослав Ступар. Фото: ТК Футбол

– У ваших дитячих мріях у ті часи було щось солодке? 

– Я дуже любив цукерки «Південна ніч», і мама час від часу їх мені купувала. 

– А іграшки? 

– Пам’ятаю, коли батько повернувся з війни у 1945 році, а він брав участь у штурмі Берліна, привіз із Німеччини залізничну дорогу на батарейках. У ті часи було справжнім дивом – дивитися як по ній поїзд їде самотужки. Ця іграшка запам’яталася мені на все життя. 

– Як виникла ваша любов до футболу? 

– Мені подобалися ігрові види спорту, і в дитинстві я спробував майже всі. Спочатку серйозно займався баскетболом. Коли були на трудовій практиці у сільській місцевості під Івано-Франківськом, місцеві хлопці запропонували зіграти з ними у футбол. Я почав гру у полі і грав до того моменту, поки у наші ворота не призначили 11-метровий. Наш воротар був слабенький, тож я підійшов до нього і кажу: «Слухай, дай я стану у ворота, може парирую цей удар». Він не заперечував. 

– Вам вдалося врятувати команду від голу? 

– Я у стрибку зловив м’яч після удару з 11-метрової позначки. 

– Яка була реакція хлопців з вашої команди? 

– У нашій команді були хлопці, які займалися футболом у ДЮСШ. Хтось із них сказав: «Заходь до нас на тренування. У нашій команді воротар не дуже сильний, а ти пенальті взяв». 

– І ви вирішили піти на тренування? 

– Так, пішов, і мене взяли в команду. 

– А баскетбол ви покинули? 

– Ні, близько двох років займався і футболом, і баскетболом. Коли я навчався у 10 класі, ми футбольною командою поїхали на Спартакіаду школярів України. Ігри нашої зони проходили у Тернополі. Ми дійшли до фіналу, але поступилися місцевій команді. Після гри до мене підійшов чоловік, назвався Михайлом Корсунським – тренером збірної України серед школярів (перший тренер таких зірок, як Віктор Каневський, Вадим Соснихін, Володимир Мунтян, Володимир Левченко, Віктор Кащей та Семен Альтман, – прим. «УФ»), і запитав, чи можу я поїхати на збори команди, які проходитимуть у Києві. 

– І що ви йому сказали? 

– Сказав, що якщо буде виклик, то я, звісно, поїду. Приїхав додому, і за кілька днів з обласного відділу народної освіти подзвонили у мою ДЮСШ. Мій тренер, Денис Петрович Зембіцький, уже знав, що мене збираються викликати в збірну для підготовки до Спартакіади школярів СРСР. Я зібрав речі і поїхав на збори. Там було ще кілька воротарів, але мені вдалося потрапити до складу. У 1958 році ми здобули перемогу на турнірі, що відбувався у Тбілісі, й стали чемпіонами Всесоюзних ігор школярів. Той турнір остаточно переконав мене, що моє покликання – це футбол. 

– Ви були основним воротарем на тому турнірі? 

– Ні, я не весь час був в основі. Під кінець турніру я захворів на ексудативний плеврит – запалення плеври, тобто оболонки легень. Повернувся додому, а тут прийшли тренери нашого місцевого Спартака, що виступав тоді у класі Б. Вони почали умовляти мене перейти у команду. Але мама відразу сказала: «Ніякого футболу! Ти після хвороби, треба поберегти здоров’я». Тренери зробили паузу і наступного разу прийшли в кінці листопада. На той час я вже почувався значно краще. Врешті-решт вмовили маму, і я написав заяву з проханням зарахувати мене у команду. Так розпочалася моя кар’єра у футболі майстрів. 

Як воротар Ступар забивав з гри та який пропущений м’яч до цих пір згадує: «Уже дивлюся, кому з партнерів кину його далі, а м’яч проскочив…»

– Як у той час ви оформляли професійні відносини з клубом, якщо контрактів у футболістів ще не було? 

– Футбол у Союзі був аматорським, тому гравців оформлювали як інструкторів чи тренерів у спортивних товариствах, які представляли їхні команда. Хто тільки ким не був! 

– Ким ви були оформлені, коли грали за Спартак? 

– Інструктором по спорту. 

– А які гроші вам тоді платили? 

– Старими грошима 1200 карбованців (грошова реформа в СРСР була проведена у 1961 році в співвідношенні 10:1, – прим. О.П.). 

– Що ви купили на перші гроші зароблені у футболі? 

– Нічого не купив, усе віддав мамі. 

– І що вона на це сказала? 

– Вона, сказала: «Та ти заробляєш більше, ніж я». Мама майже все життя працювала в обласному відділі народної освіти, а до того була вчителькою. Її зарплата становила близько 100 карбованців новими грошима. 

– Чи траплялося вам пропускати голи із центрального кола? 

– З центрального кола я ніколи м’ячів не пропускав, але був у мене один ляпсус, коли ми грали в Кам’янець-Подільському. Це був 1969 рік, ми тоді йшли в лідерах. Поле жахливе – піску багато. Іде передача в штрафний майданчик, м’яч летить повільно. Я дію на автоматі: думаю, зараз м’яч опуститься, відскочить від землі, і я візьму його в руки. Уже дивлюся, кому з партнерів кину його далі. А м’яч тим часом, ударившись об газон, не відскочив, а проскочив у мене між ніг прямо у ворота😊. 

– А ви самі колись-небуть забивали? 

– Бувало таке: під час товариських матчів, особливо, коли я грав за хмельницьке Динамо, яке очолював Євген Лемешко (1964-1965 роки, – прим. О.П.). Ми виїжджали на два календарні матчі – в Крим, або на Південь. Ігри здебільшого проходили по суботах і неділях. А що робити цілий тиждень? От ми і грали товарняк у середу або четвер з якоюсь командою місцевого району. 

– Лемешко був воротарем. А яким тренером він був на початку свого шляху? 

– Мені щастило на тренерів, які в минулому були хорошими воротарями. У луцький Волині зі мною працював Володимир Єремеєв, який мав п’ятирічний досвід гри у Вищій союзній лізі виступаючи за кишинівський Буревісник. 

А Лемешко мав досвід виступів за київське Динамо та Шахтар. Це людина, яка жила футболом і віддавалася йому сповна. Євген Пилипович дуже любив футбол і завжди з повагою ставився до гравців, жив поряд з командою. Під час тренувань брав у них безпосередню участь. 

Ті знання, які дали мені ці тренери, допомогли стати непоганим воротарем. Думаю, що саме тому Анатолій Зубрицький, який працював у київському Динамо, (1963 рік, – прим. О.П.). зробив мені пропозицію перейти до дублюючого складу біло-синіх.

– Я чув, що у Лемешка були особливі тренування для воротарів. Це дійсно так? 

– У Лемешка був добре поставлений удар. Доволі часто він разом із Борисом Соколовим, який трохи пограв у Динамо, а згодом виступав за Черкаси, сперечалися між собою, хто більше заб’є нам, воротарям, з лінії штрафного майданчика. Соколов був центральним нападником із просто шаленим ударом. Я нікому з них не підігравав, стояв чесно, але їхні удари були дійсно дуже складні і підступні. 

Анатолій Зубрицький. Фото: Вікіпедія

Яким застав Ступар молодого ВВЛ: «Лобановський підійшов до мене і сказав: «Ну, ти даєш молодий!»

– Коли саме Зубрицький запросив вас до Динамо? 

– У 1963 році я провів чотири матчі за збірну України. Тоді існувала практика формування команди з талановитих гравців для проведення товариських матчів з різними клубами. Пам’ятаю, ми грали з харківським Авангардом, який тоді у Вищій лізі мав не найкращі результати, тож потребував підсилення. Цей спаринг давав їм можливість переглянути потенційних новачків. А ще ми грали з київським Динамо на їхньому стадіоні. І саме після тієї гри мене запросили до Києва. 

– З ким із відомих у майбутньому гравців ви тоді грали пліч-опліч? 

– Усі прізвища зараз, мабуть, уже й не пригадаю. Добре пам’ятаю двох центральних захисників – Сергія Круликовського і Володимира Капличного. У нападі були Анатолій Пузач, Іштван Секеч. Також у тій збірній були Петро Данильчук, Богдан Грещак, Олег Чіньонов, який виступав за СКА Одесу. 

До речі, з Динамо ми тоді зіграли унічию 2:2. Крім мене, запрошення від киян отримали Пузач, Круликовський і Капличний. Останній відмовився, сказавши, що не буде писати заяву, бо вже подав її у ЦСКА. Тоді він грав за СКА (Львів), а згодом його перевели в московський ЦСКА. 

– Коли ви прийшли до Динамо, хто ще був тоді серед воротарів? 

– Олег Макаров, Віктор Банніков і Євген Рудаков. Через рік Зубрицький пішов з команди, і її очолив Віктор Маслов і, як на гріх, запрошував ще й Юрія Пшеничникова. Я ж не з тих, хто готовий просто сидіти на лавці й протирати штани. Подумав: у Динамо вже п’ять воротарів – що мені там робити? Краще вже піду в іншу команду. 

– Чи були у вас на той час якісь пропозиції? 

– Кликали мене у Севастополь, але я туди їхати не хотів. Був ще варіант з харківським Авангардом. Віктор Жилін мене туди запрошував, але я відмовився: Харків без води, а я звик, що у нас в Івано-Франківську річки всюди. 

Якось зустрів мене Євген Лемешко і сказав, що він очолив хмельницьке Динамо і хотів би, щоб я туди перейшов. Я відповів, що з радістю, якщо Динамо мене відпустить. А тоді перехід гравців у Динамо вирішував один генерал міліції, який курував команду і визначав, кого запросити, а кого відпустити. Точне ім’я цієї людини і я вже не пам’ятаю, але Лемешко зміг владнати питання мого переходу. 

– Розкажіть, що то були за люди – Макаров, Банніков, Рудаков? 

– Макаров – хороша, скромна людина. Він завжди щось підказував і на тренуваннях, і в житті. У нього була відмінна техніка прийому м’яча. Головною рисою Баннікова була неймовірна стрибучість, у цьому він не мав рівних в СРСР. Рудаков сам москвич, але грав за Миколаїв. Я запам’ятав його ще до Динамо, коли ми у Луцьку зустрічалися з Суднобудівником. Подумав тоді: «О, який високий воротар!», хоча і сам я був не з маленьких. Згодом Рудаков виріс у дуже хорошого воротаря, але були у нього й ляпсуси. Та хіба був хоч один воротар який обходився без помилок? 

– А з іншими відомими гравцями Динамо 60-х ви були знайомі? 

– Ну, а як же? Ми ж разом їздили у поїздки, часом і тренувалися разом. 

– Яким був Лобановський як футболіст? 

– Лобановський, безперечно, видатна особистість у футболі. Про нього можна говорити дуже багато й чимало чому повчитися. Але він був досить закритою людиною, ймовірно, тому, що прагнув тримати свою марку. 

Щодо футболіста Лобановського, то якось Володимир Трошкін сказав йому: «Васильовичу, ви ж не були видатним гравцем». На що Лобановський відповів: «Такий гравець, як Лобановський, мені в команді не потрібен». Його позиція на полі – лівий крайній. Грав він переважно від середньої лінії поля до лінії воріт суперника, а на власну половину поля Лобановський не повертався – вважав, що саме так і має грати. 

Ставши тренером, Лобановський, напевно, зрозумів, що функції кожного гравця мають бути більш широкими й приносити користь команді відповідно до можливостей. Тому він і збирав у Динамо найкращих футболістів Союзу. І це було абсолютно правильне рішення. 

– Чи доводилося вам відчути на собі легендарний «сухий лист» від Лобановського? 

– Само собою. Лобановський подавав кутовий, а Базилевич, здебільшого, вистрибував і забивав головою. Мені не було складно протидіяти таким подачам, бо завдяки школі баскетболу я вмів боротися під щитом і грати на підборах. Ці навички я успішно переніс у футбол і почувався впевнено, особливо у грі на виходах. 

Після тієї товариської гри збірної УРСР з Динамо Лобановський підійшов до мене і сказав: «Ну, ти даєш молодий! Усі м’ячі після моїх кутових підібрав». Він подавав свій «сухий лист», а я виходив і кожен раз забирав м’яч, не даючи йому потрапити до Базилевича. 

– Ви все ж таки пропустили два м’ячі у тій грі. Пригадаєте, хто саме вам їх забив? 

– По-моєму, Лобановський забив один, а другий з пенальті – Трояновський. 

Валерій Лобановський. Фото: Imago

Побут футболістів в СРСР і особистості динамівців: «У Динамо додатково платили тим, хто мав військові звання»

– З ким із футболістів Динамо у вас склалися найбільш тісні контакти? 

– Спочатку я жив у готелі в одній кімнаті з Федором Медвідем. А потім разом із Круликовським ми жили на квартирі, яку нам оплачував клуб. 

– Якою людиною був Федір Медвідь? 

– Досить своєрідною, якщо вже так казати. Але відданий футболу всім серцем і душею. 

– У дублі Динамо вам платили більше, ніж у попередніх клубах? 

– Зрозуміло, що там платили більше. У ті часи в усіх командах були однакові ставки – 130, 140, 160 радянських карбованців. Крім цього – доплати. У Динамо додатково платили тим, хто мав військові звання. В інших клубах доплати надходили від різних підприємств – така була система. Зараз усе по-іншому: клуби мають професійний статус і самі укладають контракти з гравцями. А вже хто кому скільки платить – це їхня справа. 

– Все ж таки у радянські часи футболісти жили непогано? 

– Так ніхто і не каже, що бідували. Для тих часів це вважалося хорошим рівнем. 

– У які країни вам доводилося їздили за кордон? 

– З івано-франківським Спартаком я їздив до Румунії, а з луцькою Волинню – до Польщі. Це були здебільшого або турніри, або товариські ігри. 

– Вам платили якісь гроші у валюті? 

– Платили лише добові, більше нічого. 

– А що саме ви везли з-за кордону до Союзу? Техніку чи якісь інші речі?

– Техніка тоді дуже дорого коштувала, тож справа до неї ще не доходила. Купували, переважно, якийсь одяг, який у Союзі можна було придбати хіба що на барахолці, тай то з переплатою. Пам’ятаю, що у Варшаві я купив сорочку за 4,5 долара, а джинси можна було взяти за 9-10 доларів. 

– Чи вдалося вам за час футбольної кар’єри заробити на машину? 

– Ні, коли я грав, тих грошей, що я заробляв, не вистачало, щоб купити автомобіль. 

Про тренерів івано-франківських команд: «За дубль Спартака почали грати лікар, водій, хто завгодно»

– Після завершення ігрової кар’єри, ви деякий час працювали тренером, так? 

– Коли після майже 12 років у футболі повісив бутси на цвях, вирішив присвятити себе педагогічній роботі, тим більше, що вже мав вищу освіту. Водночас тренував групу воротарів у нашому товаристві Спартак. У Москві Лев Іванович Яшин тоді організував групу воротарів, шо стало справжнім ноу-хау у футболі. Метою було підвищення рівня воротарської майстерності в країні, обмін досвідом і підтримка молодих талантів. 

Тоді тренер Спартака Вадим Кириченко запропонував мені набрати групу воротарів з високих хлопців, що грали у баскетбол та волейбол, і проводити для них тренування. Я зібрав 14 хлопців і, працюючи у педінституті, паралельно займався з ними. Проте це справа виявилася безперспективною й у підсумку зайшла нанівець як у мене, так і у Яшина. 

– Що спонукало вас піти працювати у команду майстрів?

– У 1972 році мій рідний Спартак у стикових матчах за вихід до Першої ліги чемпіонату СРСР переміг ризьку Даугаву ( у Сімферополі 0:1 і 3:1, – прим. О.П.). Після цього я отримав пропозицію від Віктора Лукашенка очолити дубль. Погодився, не вагаючись. Лукашенко сказав мені: «Починай підбирати молоді таланти». 

Спартак (Івано-Франківськ) завжди вирізнявся тим, що за нього переважно грали місцеві вихованці. Пригадую, коли я вже працював арбітром і приїзжав у Москву до Федерації, а Спартак ще виступав у Першій лізі, деякі арбітри, що обслуговували його матчі, запитували мене: «Що це за команда у вас? Програють 0:3, а б’ються так, ніби рахунок 0:0 і вони грають у фіналі Кубка!». Я тільки усміхався і казав: «Це така риса людей нашого краю».

– Як показував себе дубль Спартака, коли ви з ним працювали?

– Я сформував команду з талановитих молодих хлопців, деякі з яких згодом стали справжніми майстрами. Ми ніколи не опускалися нижче 3-4 місця.

– Можете назвати когось з них?

– У першу чергу, це Микола Пристай, один з найкращих бомбардирів в історії івано-франківського Спартака (у період 1977-1984 років забив 106 тими м’ячів у складі команди, – прим. О.П.). Микола родом з села Студінка, Калуського району. Я помітив його під час перегляду матчу на першість області. Його гра вразила мене зрілістю і впевненістю. 

Я запросив Пристая на найближчий матч дубля Спартака. Ми грали у Калуші, де, до речі, на матчі приходило по 5-6 тисяч глядачів. У другому таймі випустив його на поле – і склалося враження, що це гравець основної команди, який відновлюється, граючи за дубль. Після матчу ми приїхали на базу, і я сказав Лукашенку, що є дуже перспективний хлопець. Він відповів: «Давай завтра його до мене на тренування». З цього й розпочався футбольний шлях Микола Пристая. 

Микола Пристай (ліворуч). Фото: sport.if

– Після того, як Віктор Лукашенко залишив команду, вас призначили головним тренером? 

– Ні, я не працював головним тренером у Спартака. У Лукашенка трапилась сімейна ситуація: дружина відпочивала на Чорному морі й зателефонувала йому з проханням терміново приїхати за нею. Він сів у машину і поїхав. 

Наступного дня у нас тренування. Я його проводжу, і раптом на базу приїжджає група з обкому партії, яка керувала командою. Питають у мене: «А де Лукашенко?». Я починаю пояснювати, чому його нема на тренуванні. Вони запитують: «Чому він нам не повідомив?». Що я міг відповісти? Кажу: «Не знаю». Це їм не сподобалося. 

У підсумку – Лукашенка зняли. Здається, він залишив команду у жовтні. Хоча був хорошим фахівцем і людиною, давав результат: саме під його керівництвом команда вийшла до Першої ліги чемпіонату СРСР. У 1974 році Лукашенко кликав мене до Рівного, де він щойно прийняв Авангард. Я навіть їздив на перемовини, але, зваживши всі плюси і мінуси, відмовився від пропозиції. 

– Кого призначили головним тренером Спартака після Лукашенка? 

– Колишнього гравця київського Динамо Олександра Кольцова. Він одразу відрахував кількох хлопців із дублюючого складу. Невдовзі я побачив, що за дубль грають зовсім сторонні люди – лікар, водій, хто завгодно. Тоді я зрозумів, що з ним працювати не буду, бо він не мав жодного наміру виховувати молоде покоління футболістів. Для нього головним було, щоб грала основна команда, решта не мала значення. 

Я подав заяву на звільнення й повернувся працювати до рідного Прикарпатського інституту. 

Як Ступар став арбітром? «Прочитав брошуру з правилами суддівства – думаю, спробую себе в цій справі» 

– Що стало поштовхом до того, що ви стали арбітром? 

– Арбітром я став випадково. На той час президентом Федерації футболу Івано-Франківської області був Віталій Аристархович Токарєв, який, коли я грав за Спартак, обіймав посаду начальника команди. Якось зустрілися з ним, і він поцікавився, чим я займаюся. Я відповів, що відійшов від футболу і працюю в інституті. Тоді він каже: «А ти коли-небуть цікавився суддівством?» – Відповідаю: «Ні». – «То приходь до Федерації поговоримо». 

Коли я прийшов, він познайомив мене з арбітрами, які керували цим процесом. Мені дали брошуру з правилами суддівства – тоненьку, сторінок 40-50. Прочитавши її, думаю: не така вже біда – спробую посудити.

– Коли ви провели свій перший матч як арбітр? 

– В юнацьких змаганнях це було. Йде гра – і тут порушення перед штрафним майданчиком. Я даю свисток, а в голові одразу крутиться – що призначати: штрафний чи вільний удар? Це була не підніжка і не гра рукою, більше нагадувало підстави для вільного удару. Ну, дав вільний, але сумніви залишилися, чи правильно я розтлумачив момент? 

Повернувшись додому, знову перечитав ту книжечку з правил. І з кожним матчем, накопичувалися все більше і більше питань, які потребували уважного вивчення. Так я крок за кроком вчився тонкощам суддівства.

– Як розвивалися події далі? 

– Далі я потрапив на республіканські навчально-тренувальні збори суддів, які проходили на Закарпатті. Пам’ятаю, судді між собою проводили двосторонню гру. Я відсудив перший тайм, а другий – інший молодий хлопчина. Після гри до мене підійшов керівник зборів Федір Куруц – суддя всесоюзної категорії, а на той час таких було одиниці, і каже: «О, ти багато бігаєш!» 

Почувши таке, я замислився: це добре, чи погано? Як з’ясувалося згодом, це було найголовнішим для арбітра. Якщо ти поруч з м’ячем, то добре бачиш ситуацію, читаєш гру і можеш правильно її оцінити. А я якраз рухався по всьому полю – по діагоналі, від одного кутового прапорця до іншого. У віці 34 роки я провів три матчі Першої ліги, а з 1976 року перейшов до арбітражу у Вищій. 

– Ви провели більше двох сотень матчів як арбітр, у тому числі й міжнародні. Чи є професія арбітра шкідливою для здоров’я? 

– Усе залежить від людини. Особисто для мене професія арбітра була нормальною. Значно важчою, на мій погляд, є професія тренера. Це як сидіти на електричному стільці: можеш згоріти за один матч, а можеш повільно – від матчу до матчу. Суддя теж перебуває під тиском: трибуни, гравці, тренери – усі чинять вплив. Але арбітра оцінюють не за те як зіграли команди, а за те, наскільки об’єктивно і якісно він відсудив. У тренера все інакше: є результат – є робота. Нема результату – нема роботи. Ось у чому головна різниця. 

– Ви працювали як головний арбітр і як лайнсмен. У якій ролі вам було комфортніше? 

– У Союзі був такий арбітр – Ельдар Азімзаде з Баку. Для нього судити на лінії було справжнім випробуванням – майже як смертний вирок. На зборах, коли його призначали асистентом, усі вільні арбітри збігалися подивитися на те, як він працює з прапорцем. Це нагадувало виставу – дивитися, як він не встигає реагувати на події на полі. Згодом йому взагалі перестали довіряти лінію. Особисто мені завжди було краще працювати в полі. Хотілося бути першим – вести гру. Після того як професії арбітра і лайнсмена розділили, стало помітно: сильніші залишилися судити в полі, а ті, хто слабше, поступово переходити у асистенти. 

Як Ступар не зарахував гол Спартака: «Чи перетнув м’яч лінію воріт Зеніта, чи ні – невідомо» 

– Як ви почувалися, коли судили матчі на стадіонах із 100-тисячною аудиторією? 

– Мені завжди було некомфортно судити матчі за порожніх трибун. Без уболівальників гра втрачала свій сенс, емоції, напругу. І зараз ми бачимо, коли немає публіки, не кожен футболіст здатен викладатися на повну. Причина – відсутність зовнішнього подразника, тобто глядачів, які тримають гравців у тонусі. 

Я добре пам’ятаю відчуття, коли виходиш на повний стадіон. Така хвиля енергії накочує, що ні про який мандраж і мови бути не може. Лише зосередженість і зібраність 

– Як ви реагували на образи з трибун, адресовані судді? 

– Мені здається, що жоден арбітр, ані раніше, ані сьогодні, не обходиться без образливих вигуків із трибун. Проте в Україні це ніколи не набувало надмірно агресивних форм. У період моєї суддівської практики емоції, пов’язані з незадоволенням суддівством, виливалися переважно у вигуки.

– Було таке, що вам з трибун кричали: суддю – на мило, свисток – на порошок? 

– Ці вигуки були ще доволі скромними. Траплялися й грубі образи, особливо на Кавказі, де це вважалося нормою. 

Мирослав Ступар. Фото: ТАСС

– Де найважче вам було судити? 

– Не було таких міст, куди б я не хотів їхати судити. Багато хто з арбітрів казав: у Баку судити важко через агресивну манеру поведінки місцевих вболівальників. У інших кавказьких містах публіка солідна, але й там могли кричати різні образи. А от у Тбілісі вболівальники були більш вихованими. Поїхавши до Баку на 90-річчя пам’яті Тофіка Бахрамова, я поцікавився: чому саме мене запросили? Мені відповіли: «Бо ви з усіх арбітрів відсудили більше матчів нашої команди. А я про це навіть і не знав (Ступар провів 25 матчів як арбітр за участю Нефтчі в чемпіонаті та Кубку СРСР, – прим. О.П.). 

– Як свідчить статистика, ви найчастіше судили матчі за участю Спартака і Арарату – по 29 ігор. 

– Я свої матчі ніколи не рахував. 

– Саме в матчах з Араратом ви показали найбільше жовтих карток і одного гравця вилучили напряму. Пам’ятаєте за що? 

– Це сталося у матчі Арарат – ЦСКА (24 березня 1979 року матч відбувся у Єревані господарі перемогли 2:1, – прим. О.П.). Вийшла досить кумедна ситуація. Я вилучив гравця Арарату на 90-й хвилині, вже не пригадаю точно за що саме. Гра продовжувалася, ЦСКА атакує, напруга. І тут лайнсмен мені сигналізує. Що таке? Показує: той самий гравець, якого я вилучив продовжує гру (Арутюн Мінасян, – прим. О.П.). Довелося вдруге виводити його з поля. 

– А чи траплялося вам помилятися? 

– Серйозних помилок за собою не пам’ятаю. Найсумнівніший момент стався у грі Спартак – Зеніт, коли м’яч або перетнув, або не перетнув лінію воріт (21 вересня 1980 року, – прим. О.П.). Суддя у полі не може нести відповідальність за такі моменти, бо не стоїть на самій лінії воріт. У подібних ситуаціях має допомагати асистент, але цього разу він не дав чіткого сигналу. Після удару спартаківця Юрія Гаврилова м’яч змінив напрямок, і воротар відбив його рукою десь на висоті одного метра. 

Чи перетнув він лінію – залишилося невідомим. Взяття воріт я не зарахував. Матч завершився з рахунком 1:1.

– Ваше суддівство визнали незадовільним? 

– Так. Московська переглядова комісія поставила мені двійку. Але вже за тиждень зателефонував Павло Казаков, який працював у Федерації і повідомив, що мою оцінку скасували. Причиною стало те, що він провив експеримент: у себе в кабінеті накреслив лінію воріт, підвісив м’яч і питав у кожного, хто заходив, чи був гол. Переважна більшість відповідала ствердно. Але коли вони ставали прямо на ту лінію, то змінювали свою думку, побачивши, що проекція м’яча падала саме на лінію. Тобто взяття воріт не було. 

– За вашу суддівську кар’єру ви призначили 64 пенальті. Як часто доводилося чути претензії чи негативні емоції від гравців? 

– У матчі Динамо (Київ) – Дніпро я призначив пенальті після подачі у штрафний майданчик, була боротьба за м’яч між центральним захисником Вишневським і форвардом Динамо Бєлановим. Я не бачив м’яча, оскільки момент був зі спини, але Вишневський вибив м’яч з-під грудей Бєланова. Той впав, але симуляції не було. Захисник зіграв у м’яч, але при цьому зачепив нападника киян. Я вказав на 11-метрову позначку. 

Футболісти Дніпра відразу підбігли до мене: «Суддя, що ти робиш?» Я звернувся до асистента, але він нічого не підказав. Тоді ВАР не було. Це зараз арбітр може сидіти у кріслі і бути найкращим, бо має ВАР. Бєланов реалізував пенальті, пробивши по центру воріт. Проте Дніпро втримав переможний рахунок 2:1 (3 квітня 1987 року, – прим. О.П.). 

Як Ступар судив майбутніх тренерів Динамо: «Дав зрозуміти Сьоміну, що треба підійматися. Газзаєв використовував п’яту точку, щоб тиснути» 

– Який матч у вашій суддівській кар’єрі ви згадуєте з особливою гордістю? 

– Один із найяскравіших матчів, який мені довелося судити, відбувся в Ізмірі. Це був відбір до чемпіонату Європи-1980 Туреччина – ФРН. Стадіон був переповнений (1 квітня 1979 року матч зібрав на трибунах 68 тисяч уболівальників – прим. О.П.), атмосфера – неймовірна. Довкола – охоронці. Нас вели до суддівської кімнати, наче під конвоєм. 

Гра завершилася нульовою нічиєю, хоча склад німецької команди був вражаючий: Румменіге, Кальц, Штіліке... Я був задоволений своїм суддівством, інспектор матчу підійшов і сказав: «Зер гут». Навіть преса арбітраж відзначила. Матч був у неділю, а вже у понеділок, коли вилітали, в аеропорту побачили газети – чотири шпальти про матч, з фото. Ось як працювали журналісти в ті часи – без інтернету і соцмереж. 

– А на внутрішній арені що цікавого пригадаєте? 

– На внутрішній арені мені, мабуть, удалося встановити два унікальних рекорди, адже, наскільки я знаю, жоден арбітр не відсудив два фінали за один тиждень і два матчі в одному турі. 

Першим був фінал Спартакіади народів СРСР 5 серпня 1979 року. У неділю грали збірна Москви та збірна Грузії. Відпрацював успішно, і голова Всесоюзної колегії суддів Микола Латишев високо оцінив мою роботу. Після гри полетів додому, а вже у понеділок чи у вівторок мені зателефонували з Спорткомітету й повідомили, що надійшов новий виклик до Москви – у суботу 11 серпня 1979 року судити фінал Кубка СРСР між командами Динамо (Москва) – Динамо (Тбілісі). 

Це був справжній трилер! Основний і додатковий час не виявив переможця, і долю матчу вирішувала довга серія пенальті, в якій сильнішою виявилася команда з Тбілісі (до 11-метрової позначки підходили 14 гравців, перемогу з рахунком 5:4 святкували тбілісці, – прим. О.П.). Друга унікальність полягає в тому, що в 1978 році я провів три матчі в одному турі. Спочатку отримав призначення на два матчі в Москві. 29 липня я був асистентом львів’янина Михайла Кусеня у матчі Торпедо – Нефтчі, а 30 липня вже як головний арбітр судив гру Локомотив – Кайрат. Після матчу в суддівську зайшли Микола Латишев і начальник управління футболу В’ячеслав Колосков і сказали: «Мирославе, ось тобі квиток до Єревану, гра післязавтра». Виявилось, що одного з арбітрів зняли з матчу Арарат – ЦСКА. Я відсудив у Єревані, і таким чином вийшов суддівський хек-трик.

– Через рік ви знову судили фінал Кубка в Москві. Чи була критика на вашу адресу після поразки Спартака у тому матчі? 

– З боку Спартака жодних нарікань не було. Захисник московської команди Олександр Мірзоян за рахунку 0:0 не реалізував пенальті ще у першому таймі – м’яч після його удару влучив у стійку воріт. А наприкінці матчу спартаківці пропустили гол і програли (Олександр Заваров, який у тому фіналі грав у складі СКА, зробив передачу на Сергія Андрєєва. і той забив, – прим. О.П.).

– Хто з гравців був найгрубішим у тих матчах Союзу, які вам доводилось судити? 

– Олександр Новиков, гравець московського Динамо (був широко відомий під прізвиськом «Автоген», – прим. О.П.).

– А бувало таке, що вас ще до матчу попереджали про наявність у командах симулянтів? 

– Юрій Сьомін був із тих футболістів, який вмів добре симулювати й провокувати арбітра. Кажу це не лише зі свого досвіду. Подібну думку мали і інші арбітри. У 1976-му році мені випало судити матч у Ленінграді – Зеніт проти Локомотива. Перед грою дзвонить мені Валентин Ліпатов (на той час арбітр міжнародної категорії, голова всесоюзної колегії суддів, – прим. О.П.) і каже: «Мирославе, будь уважний, Сьомін здатен на симуляцію». Добре, що сказав. Коли ти попереджений, то уважніше ставишся до можливих симуляцій під час гри. 

І справді, у тому матчі був момент: Сьомін проривається у штрафний майданчик і падає. Руки в сторони, жестами вимагає пенальті, але я свисток не даю. У ті часи за таке жовтих карток не давали. У правилах не було чіткої трактовки щодо покарання за симуляцію. Просто жестом дав зрозуміти Сьоміну, що треба підійматися і грати далі. А ще Валерій Газзаєв був майстром усіляких провокацій. Кремезний, невисокого зросту, він часто використовував своє тіло, зокрема п’яту точку, щоб тиснути на захисників. 

І все ж таки тоді не було такої кількості симулянтів, як сьогодні. Зараз, здається, в кожній команді знайдеться гравець, який може спровокувати арбітра. 

– Чи справді в СРСР було дуже складно отримати звання всесоюзного арбітра?

– Так. Арбітру потрібно було відсудити певну кількість матчів у Вищій та Першій лігах і набрати необхідну кількість балів. Сьогодні наші арбітри отримують емблему з написом арбітр ФІФА, навіть не провівши жодного міжнародного матчу. Не знаю, чия це така ідея. 

Раніше, щоб стати арбітром ФІФА, потрібно було потрапити до списку семи найкращих арбітрів СРСР, який щороку формувала Федерація футболу і подавала у ФІФА. Ті, хто входив до першої четвірки цього списку, могли отримати призначення на міжнародні матчі між клубами чи збірними. Якщо арбітр провів два матчі між національними збірними категорії А, він отримував звання і посвідчення арбітра ФІФА. Це був такий норматив, який потрібно було виконати. 

– Коли ви виконали цей норматив?

 – У квітні 1979 року. Перший міжнародний матч збірних, який я відсудив, відбувся у 1978 році – Польща – Болгарія, другий – Туреччина – Німеччина у 1979 році. Крім того, у 1979 році я судив міжнародні матчі європейських клубних турнірів, зокрема Хайдук – Трабзонспор, Мальме – Феєнорд. Проте матчі на клубному рівні не враховувалися при присвоєнні звання арбітра ФІФА. 

Як український арбітр потрапив у міжнародний скандал на чемпіонаті світу? «ФІФА визнало мою правоту. Через 24 роки» 

– А як сталося, що саме ви з радянських арбітрів були делеговані на чемпіонат світу 1982 року?

– Мені важко сказати. Конкуренція тоді була божевільна. На поїздку претендували четверо: Валерій Бутенко з Москви, Ельдар Азімзаде з Баку, Ромуальдас Юшка з Вільнюса і я. Рішення ухвалювали на найвищому рівні. Ймовірно, враховували думку тренерів збірної СРСР – Бєскова, Лобановського й Ахалкаці. Мабуть, вони сказали, що я підходжу. До речі, Бутенко теж був гідним претендентом, ми товаришували. Він поїхав на наступний чемпіонат світу в Мексику. 

Мирослав Ступар (по центру). Фото: Getty Images

– Яке враження у вас залишилося від чемпіонату світу в Іспанії?

– До цього Мундіалю я готувався самостійно. Тоді ще не було жодних програм чи кураторів. Підготовка була особистою справою кожного. Я постійно спілкувався з Миколою Латишевим, адже він був членом ФІФА. Ми навіть разом летіли до Мадрида. Жив я в готелі Чамартін. Медогляд, тести – все пройшов за процедурою. Перед стартом чемпіонату Латишев сказав мені: «Ти маєш вистрілити». Мав би… Але, на жаль, не вистрілив😊.

– Чи існувала якась рознарядка щодо кількості матчів, які ви мали відсудити в Іспанії?

– Як правило, кожен арбітр мав відсудити одну гру, а потім ближче до вирішальних матчів хтось міг отримати ще одне призначення. 

– Що пішло не так у матчі Франція – Кувейт, який вам довірили судити?

– Скандал у тому матчі виник не через моє рішення – воно було правильним. Просто цю мою правоту визнали лише через 24 роки. У 2006 році в методичних рекомендаціях ФІФА чорним по білому було написано: якщо з трибуни лунає свисток, арбітр має зупинити гру та призначити спірний м’яч. Саме так я вчинив у матчі Франція – Кувейт. 

Але тоді жодних подібних інструкцій не існувало. Та купа методичок, які зараз мають арбітри, тоді ще не були розроблені. Дивно, що ніхто раніше не замислився над їх створенням. Сьогодні в правилах гри (Правило 5, розділ «Зовнішнє втручання») чітко прописано, що у разі якщо глядач дає свисток, який став фактом втручання у гру, матч зупиняється й поновлюється спірним м’ячем. 

– На яких підставах, ви прийняли таке рішення? 

– Я керувався аналізом досвіду чемпіонату СРСР, коли арбітри достроково завершували матчі. У нас було два такі випадки – один у Сімферополі, другий, здається, у Пермі. Арбітрів, які не довели гру до кінця, дискваліфікували. А тут – матч чемпіонату світу, на трибунах 40 тисяч глядачів, пряма телевізійна трансляція. Потрібно було знайти спосіб, як довести матч до кінця. 

Із трибуни справді пролунав свисток – це було очевидно. Я автоматично зафіксував взяття воріт, але згодом зрозумів, що ситуація неординарна. З боку кувейтців послідував протест. Їхній шейх, який згодом загинув у війні з Іраком, почав енергійно махати рукою, закликаючи команду залишити поле. А я собі думаю: якщо матч не буде дограний, це стане ще більшим скандалом, ніж той, коли я скасовую взяття воріт і призначаю спірний м’яч. У підсумку, команди таки дограли ті вісім хвилин. Але найцікавіше те, що в СРСР цього моменту ніхто не побачив. Його просто не показали. 

– Хто повідомив вас про це? 

– Коли ми після чемпіонату летіли з Іспанії додому, Володимир Маслаченко, який коментував матчі Мундіалю сказав мені: «Мирославе, не переживай, ми той епізод вирізали, у Союзі цього ніхто не бачив». Але як тут не переживати, коли це сталося і аж ніяк не прикрашає мої дії? 

– Чи справді шейх вийшов на поле для особистої розмови з вами? 

– Ні, на поле він не виходив, бо туди поліція його не допускала. Просто деякі журналісти подали недостовірну інформацію. Я підійшов до бічної лінії, де стояла поліція. Футболістам збірної Кувейту я сказав, щоб припиняли суперечки: гол я скасовую і призначаю вільний удар. 

Після поновлення гри атмосфера була напруженою. Франція забила ще один гол – і перемогла 4:1 (керівна організація ФІФА визнала дійсним рахунок матчу, а ще ухвалила рішення оштрафувати на 25 тисяч швейцарських франків Футбольну асоціацію Кувейту, – прим. О.П.). Пам’ятаю, коли я тільки отримав призначення на цю гру, Латишев сказав мені: «Мирославе, це буде непростий матч».

– Чи правда, що перед грою Франція – Кувейт вам приснився нехороший сон? 

– Перед матчем я завжди після обіду намагався трохи подрімати. Прокинувся від кошмарного сну: у ньому було дзеркало, накрите чорною вуаллю – невтішний знак. Я був готовий до того, що щось трапитися. Перший тайм минув спокійно, але на 82-й хвилині другого тайму раптом пролунав свисток з трибун. Ніхто не знав, хто це зробив, і не надав цьому значення. Значення приділили тому, що відбувалося на футбольному полі після свистка.

– Якою була поведінка зірок французької збірної, передусім, капітана Мішеля Платіні? 

– Платіні на полі був дуже коректною та ввічливою людиною. Навіть у тому епізоді він не підійшов сперечатися, хоча, як капітан, міг би це зробити. Більше «виступав» Жирес – саме він забив гол, який я скасував. 

– Чи було вас дискваліфіковано після того скандального матчу, як повідомляли у пресі? 

– Події, що сталися у тому матчі, не були висвітленні у радянській пресі. Проте з’явилися повідомлення, що Ступар за матч отримав двійку і його дискваліфікували. Нічого подібного не було. За матч Франція – Кувейт мені поставили оцінку чотири за п’ятибальною шкалою. Як я міг бути дискваліфікованим, коли працював резервним арбітром на матчі господарів – іспанців? До того ж, із королем Іспанії вітався. Він приїзжав на гру і зайшов до суддівської. 

«Людина повинна знати мову тієї країни, в якій народилася» 

– Що за людина Зепп Блаттер? 

– Доволі цікавий, освічений, володіє кількома іноземними мовами. Після того, як я у 1979 році провів два міжнародні матчі національних збірних, мені мали присвоїти звання арбітра ФІФА. Але час ішов, а присвоєння не було. 

Коли розпочиналися Олімпійські ігри у Москві, я потрапив до когорти арбітрів, які мали судити матчі. Ми всі прийшли в готель до Блаттера, який тоді ще не був президентом ФІФА, а лише секретарем. Він опікувався суддями і відповідав за їхнє екіпірування. Під час зустрічі я поцікавився у Блаттера, чому, попри виконання встановленого нормативу мені досі не прийшло підтвердження звання арбітра ФІФА. Він сказав: «No problem» і попросив зробити копії рапортів. 

На щастя, я мав звичку робити й зберігати копії протоколів після кожної гри. Копії з матчів у Варшаві та Ізмірі були при мені. Блаттер узяв їх, і буквально через місяць я отримав підтвердження звання. 

– У січні 2023 року ви були в Кувейті на презентації першої книги про Валерія Лобановського арабською мовою. Хто вас запросив? 

– До того щоб я приїхав до Кувейту, доклав зусиль надзвичайний і повноважний посол України в цій державі на той час – Олександр Олександрович Балануца. Спершу мені зателефонував блогер Хусейн Фількаві, автор YouTube-каналу «Hussain thinks» («Хусейн думає» – прим. О.П.) із Кувейту – саме на мій день народження 27 серпня 2022 року. Пропонував дати інтерв’ю його YouTube-каналу з нагоди 40-річчя матчу Кувейт – Франція на ЧС-1982 в Іспанії. 

Цей неочікуваний контакт і саме інтерв’ю стали відправною точкою для подальших подій, які ініціював і втілив у життя Олександр Балануца. Згодом з українського посольства повідомили, що мені пропонують приїхати до них у гості й просять надати згоду. Вони оплатили переліт в обидва боки за маршрутом Варшава – Стамбул – Кувейт, і я провів там чотири дні. Особливістю нашого перебування в Кувейті разом з віце-президентом ФК Динамо Олексієм Семененком стала презентація арабомовної книги про Валерія Лобановського та його футбольну спадщину. 

Презентація книги відбулася у Посольстві України у Кувейті, запрошені були усі посли, які були в Кувейті, крім російського.

Мирослав Ступар (ліворуч) на перезентації книги про Лобановського. Фото: pnu.edu

– Чи згадували в Кувейті матч з Францією? 

– Ну а як же! Якби я не судив той матч, то, мабуть і в Кувейті не побував би😊. Ми мали можливість відвідати два унікальні приватні музеї футболу. Перший – музей Ібрагіма Хабаша, створений для збереження та демонстрації оптичних носіїв інформації – від відеокасет до DVD-дисків. Це відеоархів футбольних матчів світового масштабу за останні кілька десятиліть, який налічує понад 6 тисяч записів. До колекції також входять тисячі спортивних газет, програмки важливих матчів, футбольні афіші.

Другий відомий музей футболу, створений Хусейном Аль-Балуші містить понад 10 тисяч експонатів, пов’язаних із футболом. Вже після повернення в Україну я отримав від Хусейна відеокліп з артефактом, який він створив і розмістив у своєму музеї. 

Відео, як українець Мирослав Ступар потрапив у кувейтський музей футболу дивіться за ПОСИЛАННЯМ

– Хто, на ваш погляд, зараз є найкращим серед українських арбітрів? Можете назвати трійку найсильніших? 

– Можу з упевненістю сказати, що Микола Балакін, наймолодший у суддівській династії Балакіних, зарекомендував себе як якісний арбітр. Свою суддівську кар’єру я розпочинав ще за часи, коли працював арбітром дідусь Миколи. Згодом арбітром став його батько, який допомагав мені в окремих матчах Вищої союзної першості. Тепер цю династію гідно продовжує сам Микола. Йому не одразу вдалося вийти на належний рівень. 

Були в нього моменти, коли зазнавався, думав, що саме він найголовніший на полі. Я його за це критикував, а він ображався. Микола ставив себе вище за гравців, вважаючи, що головна фігура на футбольному полі – це арбітр. Проте це хибне уявлення: 

головними дійовими особами у грі є футболісти, а не суддя. 

Сьогодні Микола входить до елітної групи. Але поки що не отримує топ-матчі. Це зрозуміло, все має відбуватися поступово. Вірю, що Микола зможе реалізувати свій потенціал, але для цього треба прикласти максимум зусиль. 

Дуже хороша думка у мене про харків’янина Дмитра Панчишина. Це вже не суддівська, а футбольна династія. Його батько Іван грав захисником у Металісті (вихованець СДЮШОР Карпати Львів, – прим. О.П.). 

А ще я хотів би відзначити Андрія Коваленка з Полтави. Його суддівство не кидається в очі, але якісне – кількість помилок у його роботі мінімальна. Чому він досі не входить до списку найкращих арбітрів України, що дозволяє претендувати на статус арбітра ФІФА, мені не зрозуміло. Можливо, існують, якісь внутрішні нюанси. 

Інших арбітрів я не буду коментувати. Нехай зростають, набираються досвіду. 

– Оскільки ви у минулому воротар, назвіть, будь ласка, трьох найкращих воротарів України на сьогодні? 

– Мені приємно, що українські воротарі посідають помітне місце в європейському футболі. Ми маємо Трубіна, Луніна. Є Бущан, який поїхав у Саудівську Аравію, стабільну гру демонструє Дмитро Різник. 

Підростає також дуже цікаве молоде покоління воротарів. Наприклад, Ілля Волошин підписав контракт із мадридським Реалом. Йому лише 18 років, а зріст у нього більше двох метрів, що для голкіпера дуже важливо. Добре зарекомендував себе цього року Денис Марченко з Оболоні. 

Але я б не сказав, що всі досягнення – результат системної роботи нашої воротарської школи. Такої школи фактично не існує. Це радше індивідуальні історії хлопців, які серйозно поставилися до своєї справи і виросли у хороших воротарів завдяки особистій наполегливості та самовідданості. 

– Яке ваше ставлення до критики, що виникла навколо мовного скандалу за участі Андрія Луніна під час клубного чемпіонату світу? 

– Послухайте, людина повинна знати мову тієї країни, в якій вона народилася. Це не лише ознака поваги, а й те, що прикрашає особистість. Те, що Андрій не сказав необхідні слова рідною мовою, мабуть, просто не подумав. Але ж варто розуміти: ти – публічна особа. Тобою можуть маніпулювати, провокувати, використовувати твої слова. Тому перш ніж щось казати, подумай і зроби правильно. Відповідай так, як треба, а не на автоматі. 

Довідка «УФ»

Мирослав Ступар народився 27 серпня 1941 року у Івано-Франківську. В дитинстві захоплювався ігровими видами спорту, зокрема футболом і баскетболом. Також займався гімнастикою та легкою атлетикою, що дозволило згодом стати вправним воротарем. Грав за команди Спартак (Івано-Франківськ) – 1959-60, 1966, 1969, Волинь і Торпедо (Луцьк) – 1962-63, 1967-68, Динамо (Хмельницький) – 1964-1965. Був у дублі київського Динамо –1963 рік. В 1969 році в складі івано-франківського Спартака став чемпіоном УРСР серед команд класу Б, за що йому було присвоєно звання кандидат у майстри спорту. 

В 1973р. працював тренером івано-франківського Спартака у Першій союзній лізі, відповідав за дублюючий склад. Свою суддівську кар’єру розпочав у 1970 році, з перервою у 1973 році. У 1976 році отримав право судити матчі Вищої ліги СРСР. Судив до 1991 року. У ролі головного арбітра відсудив 151 матч у Вищій лізі, 32 – у Першій, 19 – у Кубку СРСР. Всього показав 171 жовту та 5 червоних карток. У 1980 році став арбітром ФІФА. Єдиний українець, який у якості головного арбітра проводив матчі чемпіонату світу 1982 року в Іспанії. 

Делегат Федерації футболу України з 1994 по 2011 роки. По сьогоднішній день працює професором кафедри спортивно-педагогічних дисциплін факультету фізичного виховання і спорту Карпатського університету імені Василя Стефаника.