«Найкращий форвард України? Є хлопець на прізвище Сердюк»: працював таксистом, розриває Болгарію та кидає виклик Довбику у збірній

Історія Євгена Сердюка неймовірна. В Україні він не провів жодного матчу на професійному рівні, але в минулому сезоні став одним з найкращих бомбардирів чемпіонату Болгарії, забивши 12 голів за Чорно Море. Така результативність не залишилась непоміченою і 24-річний українець пішов на підвищення у ЦСКА 1948. У 16 матчах за новий клуб він уже оформив 12 результативних дій (9 голів і 3 асисти), двічі відзначився голами в минулому турі.

Але кар’єра Сердюка починалась не так райдужно. У юному віці він спробував свої сили у Португалії, там його кинули на гроші, він отримав неприємну травму, тому довелося повертатись в Україну і працювати таксистом. 

Редактор сайту «Український футбол» Андрій Піскун поговорив із Євгеном Сердюком про непростий період в його кар’єрі, неймовірний прогрес та збірну Україну (до речі, Руслан Ротань свого часу викликав Євгена у молодіжку). Нашому гостеві було що розказати.

«Я не хотів залишатися в Болгарії, але президент ЦСКА 1948 мене переконав»

– Євгене, як у вас справи, вже освоїлися у новій команді?

– Вже так. Освоюватись довелося довго, я поміняв клуб, після зимової паузи у нас помінявся тренер. Замість Любослава Пєнєва прийшов Тодор Янчев. Зараз я вже звик до команди, розумію, хто як грає і що від мене хоче новий тренер.

– Чому поміняли тренера?

– Офіційно причину ніхто не озвучував, але, наскільки я знаю, це сталося через його сина. Він був у молодіжці ЦСКА 1948, але клуб хотів його позбутися, тому що він не тягнув рівень команди. Тренер сказав, що якщо приберуть його сина, він теж піде з команди. У результаті так і вийшло.

– Розкажіть про ваш клуб. Що являє собою ЦСКА 1948, яка там інфраструктура?

– Це молодий клуб із великими амбіціями, який стрімко розвивається. Саме тому я перейшов сюди. Тут є всі умови для розвитку та конкуренція на кожну позицію. У Чорно Морі такого не було, там я знав, що гратиму в основі кожну гру, але мені вистачало мотивації, щоб забивати.

ЦСКА 1948 орендує базу у Царського Села, цей клуб збанкрутував. Ми використовуємо два їхніх тренувальних поля та манеж. Там є спортзал, СПА, все поряд. Умови чудові! А стадіон ми орендуємо у Бистриці. Думаю, скоро у нас буде власна база та стадіон, у цьому плані клуб швидко розвивається.

– Хто президент у вашому клубі?

– Цвєтомір Найдєнов. Саме він переконав мене перейти до ЦСКА 1948. Я забив в останній своїй грі за Чорно Море проти Лудогорця, ми тоді програли 2:3. Після матчу тренер мені сказав, що зі мною хоче поговорити президент ЦСКА 1948. Найцікавіше, що в цей час у них було дербі проти ЦСКА, але Найдєнов приїхав до мене, щоб вирішити питання з трансфером. Це мене підкупило.

Скажу чесно, я не хотів залишатися в Болгарії, але Цвєтомір мене переконав, розповівши про цілі та амбіції ЦСКА 1948. Людина не шкодує грошей на клуб, вона живе футболом, навіть ходить на матчі юнацьких команд та дублю.

– Чим він займається?

– Має свої букмекерські контори в Іспанії та Болгарії.

– Які цілі стоять перед ЦСКА 1948?

– Чемпіонство та потрапляння до єврокубків.

«Сідклей занедбав себе фізично. Він приїхав до нас, як пиріжочок»

– З ким ви конкуруєте на позиції центрфорварда?

– Мій конкурент – Олександр Колєв. Він дуже досвідчений футболіст, пограв у Казахстані, Польщі, Бельгії. Але конкуренти ми тільки на полі, а в житті чудово спілкуємося, він добре говорить російською.

Зараз у Колєва неприємна травма, тож я частіше виходжу у старті. Після зборів він грав більше, тренер у нього вірив. Але зараз я почав забивати та не планую віддавати своє місце в основі.

– ЦСКА 1948 взимку взяв в оренду захисника Динамо Сідклея. Чому він не грає?

– Він занедбав себе фізично. Сідклей приїхав до нас, як пиріжочок. Наразі він займається індивідуально з тренером із фізпідготовки. Але видно, що клас у Сідклея є, незважаючи на зайву вагу. Якщо клуб його підписав, то вірить, що зможе вивести його на колишній рівень. Наскільки я розумію, Динамо в нього не вірило.

Сідклей не знає англійської, української чи російської, але я з ним спілкувався португальською, тому що грав у цій країні і вивчив мову. Він, до речі, дуже здивувався, коли почув, що я говорю португальською.

– 12 березня у вашої команди дербі із ЦСКА. Розкажіть про нього.

– До ЦСКА ми готуємось подвійно, ретельно розбираючи суперника. Я люблю такі напружені матчі. У нас є шанси посісти перші два місця, щільність у чемпіонаті Болгарії дуже висока. Тому нам треба перемагати у дербі, щоб наблизитись до конкурентів (після 22-х турів ЦСКА 1948 йде на третьому місці, відстаючи від лідера ЦСКА на дев’ять очок, та на п’ять пунктів від другого Лудогорця – прим. А.П.).

– У кого більше вболівальників?

– На жаль, в іншого ЦСКА. Але це поки що.

– За Чорно Море ви забили 15 голів у 26-ти матчах, ставши найрезультативнішим українським легіонером. Відкрийте секрет вашої результативності.

– Все дуже просто. У мене вірив тренер та команда. У Чорно Морі ми були як одна сім'я, все дуже по-сімейному. Я такої атмосфери не зустрічав у жодному клубі. Навіть, коли були помилки на полі, ніхто нічого не говорив. Мені здається, завдяки цьому я став кращим.

«Був предметний інтерес від Руху та Інгульця, але не склалося. Поворознюк мені більше імпонує, чим Козловський»

– На Тransfermarkt вказано, що ЦСКА 1948 заплатив за вас півмільйона євро. Це правда?

– Наскільки я знаю, було більше – 600 тисяч.

– Сьогодні не всі українські клуби можуть дозволити собі такі трансфери.

– Багато хто недооцінює чемпіонат Болгарії. Той же Лудогорець непогано виступає в єврокубках і досягає таких же стадій змагань, як Шахтар.

– На який термін у вас розрахований контракт із ЦСКА 1948?

– Я підписав угоду на три роки.

– Минулого сезону у вас була чудова результативність за Чорно Море. Розкажіть, чи були пропозиції від клубів УПЛ?

– Українські клуби мною цікавились ще до війни, коли я розірвав контракт із Боавіштою. Був предметний інтерес від Руху та Інгульця, але не склалося. Одна команда захотіла, щоб я приїхав на перегляд, а друга – знайшла іншого форварда.

– У цих клубів два яскраві президенти – Олександр Поворознюк та Григорій Козловський. Вони з вами не контактували?

– Ні. Я, до речі, більше схилявся до Інгульця, бо Поворознюк мені більше імпонує, як людина та особистість. Мені подобається те, що він робить для України.

– Тобто, у його батлі з Гордоном ви на боці Поворознюка.

– Можна сказати, що так.

– А перед переходом до ЦСКА 1948 був інтерес від українських клубів?

– Конкретної пропозиції не було. Ходили розмови про Ворсклу, але це на рівні чуток. Коли я почав забивати за Чорно Море у кожному матчі, у мене WhatsApp просто розривався від повідомлень та дзвінків агентів. Вони мене так дістали, що через тиждень вже не було жодного бажання спілкуватися з ними.

– Які найтрешовіші варіанти вони вам пропонували?

  – Один агент запропонував поїхати до Литви, але це смішно. Я тоді був одним із найкращих бомбардирів чемпіонату Болгарії і не бачив сенсу їхати до Литви. Я навіть нічого не знаю про цей чемпіонат.

– А нормальні пропозиції були, окрім ЦСКА 1948?

– Була пропозиція від угорського Уйпешта. Я навіть розмовляв із їхнім президентом, ми вже обговорили всі умови, але знову все зірвалося. ФК Чорно Море захотів за мене великі гроші, а угорський клуб планував взяти мене в оренду з правом викупу, але мені це було нецікаво, я розглядав лише повноцінний трансфер. Ще мною цікавилася Кішварда та кілька інших угорських клубів, але далі розмов справа не пішла.

«Фатіма залишилась мені винна 68 тисяч євро»

– Давайте пробіжимося трохи вашою кар'єрою. Як так вийшло, що хлопець із Донецької області опинився у київському Моноліті?

– Я ніколи не був у жодній академії, хіба що в академії дворової Троєщини (сміється, – прим. А.П.). У розвитку моєї кар'єри дуже допомагав мій брат, мама та батько. Вони у мене завжди вірили. У моїй родині був достаток нижчий за середній, ми постійно жили в Києві в орендованих квартирах. Бувало, що закінчувалися гроші та доводилося повертатися до Дружківки. Були сльози, скандали, не завжди вистачало на їжу, але ми викарабкалися.

За якийсь час накопичили грошей і знову поїхали до Києва. Вже тоді вдалося зачепитися і залишитися там. Я виступав за київський Моноліт. На той час це був амбітний клуб із грошима, але одного разу його припинили фінансувати, доводилося самим платити за виїзди та екіпірування.

– Як ви перейшли з Моноліту в Португалію?

– У тренера Моноліту Ігоря Геннадійовича Єрмакова був приятель, який працював у Фатімі з третього дивізіону Португалії. Вони уклали договір, що з Моноліту привозитимуть гравців на перегляд. Поїхав я і ще двоє футболістів, але в результаті Фатіма залишила тільки мене. Хоча спочатку мене взагалі не хотіли брати, та Ігор Геннадійович попросив президента Фатіми, щоб мені дали ще один шанс.

Мене підписали до молодіжки Фатіми U-19, але половину тижня ми завжди тренувалися з першою командою. За 17 ігор молодіжки я забив 22 голи і наступного сезону мене перевели до першої команди.

Першу половину сезону у Фатімі я просидів на лавці, жодного разу не вийшовши на поле. Тренер не хотів ризикувати, випускаючи молодого та сирого гравця, напевно, сильно дорожив своїм місцем. Іншої причини я не бачу. Я багато забивав у товариських іграх, але він все одно залишав мене на лавці. Я дуже сильно підсів тоді психологічно.

Потім у команді помінявся тренер і мене одразу випустили на кубкову гру у старті. На той час я вже вивчив частково англійську та португальську, і розумів, що від мене хоче тренер. Він сказав, що дасть мені шанс, просто мені потрібно прибрати страх, нерви, і грати в радість. Він додав мені впевненості у собі. У тому матчі я забив і ми пройшли далі. Я почав грати у кожному матчі, багато забивати.

Потім у клубі закінчилися фінанси і спонсор перестав платити нам зарплату. Щоб ви розуміли, капітан Фатіми працював на двох роботах і після тренування одразу біг на роботу, щоб прогодувати свою сім’ю. У клубі склалася важка ситуація, ми не бачили зарплати п'ять місяців.

– Як ви виживали у цей час?

– Батьки висилали мені гроші, за що їм величезне спасибі, адже в мене небагата родина. У той момент я мав зарплату 250 євро, а на ці гроші дуже важко вижити в Європі, навіть при тому, що я жив і харчувався на базі.

– Чому клуб не платив, що вони казали?

– Я тоді погано знав португальську і особливо не вникав, тим більше гроші мене не дуже цікавили, як і зараз. Мені просто хотілося грати. Але треба думати про життя та сім'ю.

У результаті президент Фатіми запропонував мені розірвати угоду, подати скаргу на клуб у ФІФА та відсудити весь мій п'ятирічний контракт. Але не кожен міг це зробити, бо професійні контракти були не у всіх футболістів, а лише у мене та ще у двох гравців. У результаті до ФІФА звернувся президент, я, та італійський воротар. Коли я пішов із клубу, то два місяці жив у президента Фатіми, самостійно тренуючись. Він мені дуже допоміг.

– Фатіма вам так і не заплатила?

– Ні, хоча тоді вони мали гроші. Тому зараз їм заборонено грати в третій лізі Португалії, вони виступають в аматорському чемпіонаті.

– Скільки вони залишилися вам винні за контрактом?

– 68 тисяч євро.

«Я рік був в Україні без футболу, гроші закінчувалися ‒ довелося працювати таксистом»

– Які клуби на той час вами цікавилися?

– Був інтерес від Ешторіла і Шавіша, але потрібно було їхати на перегляд, а до переглядів я ставлюся дуже скептично з дитинства.

– Чому?

– Коли мені було 8-10 років, я був на перегляді в Шахтарі. Я тоді добре себе проявив, забив та віддав асист. Але замість мене взяли по блату іншого хлопчика, у якого тато зі зв'язками. Після цього в мене склалося враження, що на переглядах все вирішують гроші.

– Як ви стали гравцем Боавішти? Розкажіть про цей період.

– Одного разу на мене вийшла відома агентська фірма Pro Eleven, я підписав із ними контракт, і вони знайшли варіант із Боавіштою. Я переїхав до Порту, підписав угоду та тренувався з першою командою два місяці. На той час я отримав дебютний виклик до молодіжної збірної України на турнір до Анталії.

Але за тиждень до виклику в мене сталася травма гомілкостопа. Я повинен був відновитись до збірної, яка б травма не була. Такий шанс дається раз у житті, і я не міг його проґавити, хоча багато хто відмовляв мене від поїздки, поки я повністю не відновлюся. Я відвідував басейн, робив всі належні процедури.

Зрештою я поїхав у збірну, грав на уколах і не зміг показати навіть 50 відсотків свого рівня. Коли я повертався до Португалії з Анталії, мене зупинили у Мадриді та сказали, що у мене прострочена віза. Зрештою, мені довелося сидіти в Україні три місяці. Коли я повернувся до Боавішти, то команда там була вже сформована. Тренер одразу мені сказав, що я не гратиму. Клуб прийняв рішення, що я виступатиму за U-23. Я відмовився, і Боавішта вирішила розірвати контракт.

Потім я рік був в Україні без футболу, гроші закінчувалися та довелося працювати таксистом. Я вважаю це хорошим досвідом.

– Розкажіть найцікавішу історію, пов'язану з роботою в таксі.

– Та багато таких було, більшість уже й забув. Пам'ятаю, як уночі з Хрещатика віз дівчину до Борисполя. На цьому маршруті платили хороші гроші. Дівчина була у дорогому одязі, видно, що не з простих. Я так і не зрозумів, чому вона викликала звичайне таксі, а не ВІП. Як правило, я не дозволяю курити в машині, але вона попросила подиміти айкос.

Я дозволив, якщо вона видуватиме дим у заднє вікно. Мене почав дратувати своєрідний запах айкосу, але доводилося терпіти, адже сам дозволив. Ми приїхали до шикарного особняка, я вже почав з нею прощатися, а вона каже: «Ти не хочеш зайти до мене покурити кальян і зайнятися сексом? Моїх батьків немає вдома, нам ніхто не завадить». Я говорю: «Дякую, але ні, я відмовлюся від такої чудової пропозиції. Мені ще додому їхати» (сміється, – прим. А.П.).

– Як у результаті ви опинилися у Чорно Морі?

– Я навіть не повірив, що після року простою вийшов на мене Чорно Море. Мені допоміг там влаштуватися мій колишній конкурент по Фатімі Рікарду Олівейра, якого я вибив із основи. Він знав головного тренера Чорно Море Іліана Ілієва та порадив йому мене. Ми з ним поспілкувалися і буквально за тиждень я підписав контракт із Чорно Море.

«У молодіжній збірній України було багато хлопців із дуже високою думкою про себе. Той же Лєднєв постійно намагався всіх обіграти»

– Ви вже згадували про молодіжну збірну. Розкажіть, яка була атмосфера у тій команді, з ким найбільше спілкувалися?

– Найбільше я спілкувався з легіонерами – Міловановим та Лебеденком. З Орестом ми мешкали в одній кімнаті. Також був у непоганих стосунках із воротарем Біликом. З іншими я особливо не спілкувався. Мені здалося, що в тій команді було багато хлопців із дуже високою думкою про себе, тому не хотілося навіть починати розмову.

У деяких моментах мені не давали пас, коли я був у вигідних позиціях. Той же Лєднєв постійно намагався всіх обіграти, щоб показати, що він найкращий. Кожен у тій команді багато брав на себе. Але всі не можуть бути Мессі, Роналду чи Роналдіньо. У будь-якому випадку для мене це цікавий та корисний досвід.

Персонал у тій збірній був дуже класний: і фотограф, і лікарі, і тренери. Аналітик Євген Гресь – дуже хороша людина, трудяга.

– До молодіжної збірної вас викликав Руслан Ротань, який зараз на трьох посадах, очолює збірну України, молодіжку та Олександрію. Розкажіть про нього, що він за людина та тренер?

– Те, що він очолює три команди, – це дуже сильно. Я ще такого не зустрічав. У молодіжці він був дуже спокійним тренером, детально пояснював нам свої вимоги, тактику та відповідав на всі запитання. Нічого поганого про нього сказати не можу.

– Не було прикро, що після тих двох матчів вас більше не викликали?

– Я не звик когось звинувачувати, насамперед треба починати з себе. Мені тоді дуже зашкодила отримана травма і я не зміг показати належний рівень.

– На той час основним форвардом молодіжки був Назарій Русин. Як вважаєте, ви були сильнішими за нього, якби не травма?

– Звісно, сильнішим. В мене переваг було більше: і швидкість, і удар, і техніка. Зараз це виливається у забиті голи. Час все розставив на свої місця.

«Я спокійно зможу конкурувати з Довбиком і навіть вийти переможцем»

– Ви показуєте хорошу результативність, а збірна України має проблеми з форвардом, де за Довбиком практично нікого немає, Яремчук зараз не тішить голами. Скажіть чесно, чекаєте на виклик до головної команди країни?

– Я дуже цього чекаю. У цей складний період, який переживає наша країна, дуже хочеться допомогти Україні і нарешті довести, що я не порожнє місце, а зі мною треба рахуватися. Мені прикро, що я працюю над собою, прогресую, забиваю, а на мене заплющують очі. У збірній особливо конкурентів немає, але все одно викликають інших людей. Довбика я особисто не знаю, але, судячи з його гри, я спокійно зможу з ним конкурувати і навіть вийти переможцем. Переді мною лише такі цілі й стоять.

– Може, проблема в тому, що ви граєте в Болгарії, а за чемпіонатом цієї країни мало стежать?

– Лудогорець постійно виступає у єврокубках, там багато збірок, а ми з ними граємо на рівних. Тож я не бачу в цьому проблеми. Чемпіонат Болгарії хорошого рівня та постійно зростає. Якщо людина показує рівень, то чому їй не надати шансу і не викликати до збірної, аби хоча б подивитися? Я не маю логічної відповіді на це запитання. Я говорю не тільки про себе. Наприклад, Петряк старався, старався, а його посадили на лавку і не давали шансу. А час іде, кар'єра футболіста швидко закінчується.

– На кого зі світових топ-форвардів ви схожі за стилем гри?

– Я себе ні до кого не рівняв, але в Чорно Морі та ЦСКА 1948 кажуть, що я схожий за стилем на Каріма Бензема. Я можу і обіграти, і зіграти як форвард таранного типу, загалом я різносторонній футболіст. Я можу також зіграти не лише на вістрі, а й праворуч, ліворуч і під нападником. Я взагалі починав грати на позиції вінгера, тож можу зіграти на чотирьох позиціях. Можна сказати, що я Зінченко 2.0 (сміється, – прим. А.П.).

– А хто, на вашу думку, зараз форвард номер один в Україні?

– Є один хлопець, що грає в Болгарії за ЦСКА 1948. Прізвище у нього Сердюк (сміється, – прим. А.П.).

«У нинішній ситуації я хочу повернутися до України, а в майбутньому ‒ грати за Реал»

– Давайте повернемось до Болгарії. Чи були у вас якісь труднощі в цій країні, не спортивного, а побутового характеру, можливо, вас щось здивувало?

– У Болгарії кивок головою зверху вниз означає «ні». Стіл у них – це стілець, а стілець – це стіл. Все задом наперед. Загалом легко можна заплутатися. Я вже знайомим болгарам кажу, щоб вони перестали мені кивати, бо я за звичкою сприймаю це як «так». Якось я питаю тренера: «Мені потрібно займати цю позицію?». Він каже: «Ні», і махає головою зверху вниз. Це збиває з пантелику (сміється, - прим. А.П.).

– Як у Болгарії ставляться до ситуації в Україні?

– Усі болгари розуміють та підтримують українців. Був один випадок. Якось я їхав машиною з синіми номерами, вони видаються іноземцям, і бачу переді мною російський автомобіль. У мене одразу перемкнуло, хотілось його зупинити та поговорити по душах, але я розумів, що не треба цього робити, бо можу поламати собі кар'єру, це обов’язково виллється у ЗМІ. 

Тут російську машину підрізав хтось із місцевих, і вона зупинилася просто на дорозі. Болгарин почав пояснювати росіянину, що росія вчинила дуже гидко, напавши на Україну. Мені стало дуже приємно, що тут такі люди, я наздогнав того болгарина і подякував людині за її позицію щодо моєї країни.

– У вашій команді грає таджик Умарбаєв, у якого російський паспорт і раніше він грав у рпл. Що він каже про війну, він розуміє, що відбувається в Україні?

– Я запитав про його позицію практично відразу як перейшов у команду. Так, він розуміє, що дії путіна та росії ненормальні та нелюдські. Умарбаєв повністю підтримує Україну. Ми з ним дуже близько дружимо та живемо в одній кімнаті на виїздах. Він виступав у росії ще до війни, зараз би він не поїхав туди грати.

– Що зараз відбувається у вашій рідній Дружківці, там хтось залишився з близьких?

– Дружківка знаходиться близько до Донецька, там постійно чутно вибухи, пересувається військова техніка. Бабуся з дідусем по батьковій лінії відмовилися переїжджати, як ми їх не вмовляли. Бабуся по маминій лінії спочатку переїхала до Києва, пожила там трохи, але потім знову повернулася до Дружківки. Я їх розумію, адже вони все життя там прожили, це їх дім . Тому я поважаю їхній вибір.

– Давайте закінчимо нашу розмову вашою кар'єрою. Де б ви хотіли грати у майбутньому?

– У нинішній ситуації я хочу повернутися до України. Дуже хочеться залишити відбиток у рідній країні та побити бомбардирські та гвардійські рекорди. У майбутньому я хочу грати за Реал. Час потихеньку минає, але я вірю, що в мене все вийде.

– Який клуб в Україні вам симпатичний, де б ви хотіли пограти?

– Мені подобається, як грає Шахтар, Динамо, Дніпро-1, Ворскла. У топ-4 клубів УПЛ я б із радістю перейшов.

– Яка у вас глобальна мрія?

– Хочу, щоб Україна скоріше вигнала окупантів із нашої території та настав мир. А якщо говорити про кар'єру, то хочу стати футболістом топ-рівня, якого ніколи не забудуть.