«Не подобалося, як грало Динамо Луческу. Футбол Шовковського – крок уперед»: відверте інтерв’ю Дмитруліна до ювілею

Юрій Дмитрулін 10 лютого відзначає свій 50-річний ювілей. Важко віриться! Наче зовсім недавно він разом із Шевченком, Шовковським, Ребровим і іншими «зірочками» складав молоду основу Динамо та збірної. Здобув славу як універсал, який пограв на усіх позиціях у захисті: справа, зліва, у центрі і навіть в опорній зоні. Київському Динамо Дмитрулін віддав понад 10 років ігрової кар’єри, провівши більш ніж 400 ігор, з яких понад 50 матчів у розіграшах європейських кубків, насамперед у Лізі чемпіонів. Юра був незамінною частиною в механізмі команди Лобановського, який у середині 90-х років повернувся до київського Динамо після роботи зі збірними ОАЕ та Кувейту. 

«УФ» вітає ювіляра, бажає йому доброго здоров’я та успішної роботи з юним поколінням в академії київського Динамо. А тим часом у відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Юрій Дмитрулін розповів: 

• як він, вихованець миколаївського футболу, у 13 років опинився в Києві. 
• як легендарний Онищенко знайшов йому позицію 
• про найемоційнішого тренера у своїй ігровій кар’єрі – Сабо
• що змінилося у Динамо з поверненням Лобановського
• про вирішальний пенальті празькій Спарті, який дозволив Динамо вийти у груповий турнір, а потім – у півфінал Ліги чемпіонів
• де і як футболісти Динамо вирішили підстригтися наголо перед матчем з Манчестер Юнайтед
• про конфлікт прямо на полі із Шовковським під час гри з Баварією 
• чому на нього не тиснув авторитет таких суперзірок, як Рауль, Зідан, Фігу, Бекхем, Рівалдо, Дель П’єро… 
• про матч проти росії, путіна у роздягальні збірної України та 100000 доларів преміальних від Шахтаря 
• про сумний день, коли у Запоріжжі сталася трагедія з Лобановським
• і багато іншого!

«Востаннє грав у футбол років п’ять тому» 

– Юрію Михайловичу, сьогодні, 10 лютого вам виповниться 50. Як розцінюєте цю дату? 

– Як ювілей, як круглу дату. Начебто недавно ще тільки грав, потім завершив ігрову кар’єру, а тут уже 50! Час на місці не стоїть, а біжить.

– Коли востаннє ви виходили на футбольне поле? 

– У футбол я давно вже не граю. За ветеранів востаннє виходив, мабуть, років п’ять тому. Нині намагаюся на тренуваннях з дітьми десь у квадраті пограти, у якихось вправах взяти участь, де немає дуже великих навантажень і не треба особливо бігати. 

– В академії Динамо ви працюєте з дітьми... 

– З хлопчиками 2012 року народження. У групі – 24 учні. Попереду у нас чемпіонат міста. Далі – ціла купа різних турнірів. А ігри чемпіонату України для цих хлопців розпочнуться тільки восени. 

– До цього ви вели групу хлопців 2007 року народження? 

– Так. Їх ми вже випустили. Багато хто з них зараз у Динамо U-19: Артем Сьомка, Олексій Рибак, Костянтин Губенко, Богдан Редушко, Володимир Озимай, Даніель Дехтяр, Євгеній Малюта. Крім Динамо, три наші вихованці грають у Ковалівці, один – у ЛНЗ, ще один – у Зорі. Дем’ян Третяк теж був орендований Зорею. Наразі його повернули у Динамо. Деякі виступають у Першій і Другій лігах. Майже всі наші учні влаштовані – грають. 

– Як ваші сімейні справи? 

– Нормально. Діти дорослі, працюють. Доньці у березні буде 23, працює в офтальмологічній клініці. Сину – 28. Він, напевно знаєте, ваш колега – журналіст. Висвітлює як спортивну, так і військову тематику, часто у роз’їздах. 

Юрій Дмитрулін. Фото: Динамо

– У вас була багата на події ігрова кар’єра. Що ви згадуєте найчастіше? 

– Якісь приємні епізоди, які яскраво виринають, ніби відбувалися лише вчора. Наприклад, як мене взяли до Динамо. Чи повернення Валерія Васильовича Лобановського. Звісно, ігри у Лізі чемпіонів. Виклик до збірної України, ігри у складі нашої національної команди. Все це, звичайно, збереглося у моїй пам’яті. 

– Чи часто переглядаєте старе відео? 

– Нині вже ні. Ну, якщо у колі друзів хтось щось поставить, можу подивитися якісь фрагменти – згадати, посміятися. А взагалі, який сенс їх згадувати та переглядати? Потрібно дивитися на те, що зараз відбувається. Як зараз грають та куди взагалі рухається футбол. 

 «Якщо на команду у нас було два м’ячі, то це вважалося добре»

– Зараз ви працюєте із дітьми, а колись самі починали хлопчиськом грати у футбол. Наскільки велика різниця у тому, що було тоді, від того, що є зараз у дітей? 

– Коли я починав займатися футболом у рідній Снігурівці, то якщо на команду було два м’ячі, то це вважалося добре. Зрозуміло, що тренер за час заняття намагався приділити увагу всім нам. Але якщо у тебе на 15-20 чоловік один-два м’ячі, то, що ти можеш зробити? Особливої техніки нікого не навчиш. 

Нині зовсім інший час, інші умови. Діти екіпіровані, одягнені, взуті. Плюс купа будь-якого інвентарю. Тому зараз у дітей, в порівнянні з тим, що було у хлопців мого покоління, зовсім інший тренувальний процес. 

– А що скажете про поля, на яких ви тренувалися? 

– У Снігурівці був стадіон – на полі де-не-де трава. Коли йшов дощ, доводилося місити бруд. Умови, скажімо так, були не дуже добрі. Взимку тренувалися у шкільному спортзалі.

– Ви обмовилися про м’ячі. Розкажіть про їхню якість? 

– Радянські м’ячі, якими нам доводилося тренуватися, здебільшого були зі шнурівкою. Коли йшов дощ, він набухав і додавав у вазі. Якщо такий м’яч потрапить тобі в голову, то міг залишитися слід у вигляді синця, садна або ґулі. 

– Як батьки ставилися до вашого захоплення? 

– Тато – нормально. А ось мама – дещо скептично. Вважала, що футбол – не професія. Однак батьки, принаймні, не заважали моєму захопленню. Коли потрібно було, то й підтримували.

– У дитинстві у вас не стояв вибір між футболом і ще чимось? 

– Не пам’ятаю вже, ким я хотів стати. Але футбол у моєму житті з’явився дуже рано. Справа в тому, що в маленьких містечках у дітей основним захопленням був футбол. Ми тільки й думали про те, щоб швидше схопити м’яч, вийти у двір і бігати там із ним. Коли став старшим, пішов до місцевої ДЮСШ – мене прийняли. Ось тоді вже серйозно почав займатися. 

– У ті роки дуже популярним серед дітей був масовий турнір «Шкіряний м’яч». Участь у ньому вплинула на вашу подальшу долю? 

– Для дитячих команд це був основний турнір. На фінальну частину цих змагань збирали дітей із усієї області. У нашій області базовими командами були колективи або з Первомайська, або з Миколаєва. Хлопців із інших міст області добирали на проблемні позиції. Пам’ятаю, нас всіх зібрали на якійсь базі. Деякий час ми там тренувалися, а потім поїхали на «Шкіряний м’яч». Ми виграли свою зону у Первомайську і поїхали на фінальну частин у в Чернігів. 

Ось там мене і побачив великий динамівець Віталій Григорович Хмельницький. Підійшов і запросив до київської школи-інтернату. 

«У спортінтернаті ділив одну кімнату із племінником Івана Яремчука»

– З дому ви поїхали досить рано – у 13 років. Чи не страшно було до Києва переїжджати? 

– Мабуть, батьки більше переймалися. Може, їм було страшно за мене. А мені – ні краплі. Плюс мій тренер із Снігурівки – Вадим Васильович Кудрявцев – повністю мене підтримав. 

Ось так я опинився в Республіканській спортивній школі-інтернаті, яка на Лісовому масиві (зараз Олімпійський коледж імені Івана Піддубного, – прим. О.П.). У СРСР він вважався одним із провідних. Дуже багато вихованців цієї спортивної школи заграли, стали відомими майстрами футболу. Серед тих, хто безпосередньо займався у Хмельницького, – Ілля Цимбалар, Сергій Заєць… 

Вступити туди було дуже нелегко. Дітлахів збирали з усієї України та інших республік Союзу. Конкурс був близько 25-30 хлопчаків на одне місце. 

– Як проходив цей відбір? 

– Були різні тести: стрибок із місця у довжину, біг на тридцять метрів, удар на точність. Ну, звичайно двохстороння гра. Я впорався за два дні 😊. На другий день відбору Хмельницький сказав мені: «Можеш тут не залишатися, їдь додому. Приїдеш 1 вересня, коли розпочнуться заняття».

– У школі-інтернаті ви ділили одну кімнату… 

– Із племінником Івана Яремчука, який теж там навчався. В одному класі зі мною займалися Віталій Самойлов, Павло Паршин.

– Ви ходили на матчі Динамо? Мали кумирів? 

– Нам було лише по чотирнадцять, тому ми особливо на стадіон не ходили. Коли подорослішали, почали їздити на ігри: на Динамо, на Олімпійський (тоді ще Республіканський стадіон, Олімпійський починаючи з 1996 року, – прим. О.П.). Дивились, як грає дубль, перша команда. А щодо кумирів, як таких, у мене їх не було. 

– Скажіть, коли ви серйозно задумалися, що футбол може стати вашою професією? 

– Років у 17, коли випускався із спортінтернату. Вже розумів, що шляху назад немає, і попереду у мене лише футбол.

«Потрапивши до Динамо, я ближче познайомився із Шовковським, Федоровим, Ващуком»

– Наскільки амбітним був юний Дмитрулін? 

– У мене була одна мрія – потрапити до команди київського Динамо. Грати у синьо-білій майці цього славетного клубу.

– Пам’ятаєте, як потрапили до Динамо? 

– Коли закінчив спортінтернат, то спочатку кликали до миколаївського Суднобудівника, але Хмельницький відговорив йти туди (цим клубом у 1992 році став опікуватися президент швейної фабрики Евіс – Володимир Заплатинський, якому дісталося все майно клубу. Тому у Вищій лізі першого чемпіонату України команда виступала вже не як Суднобудівник, а як Евіс, – прим. О.П.). 

Віталій Григорович взяв мене і ще трьох гравців випускної групи та повіз до Володимира Онищенка, який був тренером у Динамо-2. Хмельницький дав нам рекомендації і нас усіх чотирьох залишили в клубі. 

– Спочатку за Динамо-2 ви не грали. Чому? 

– Тому що там тоді грали футболісти, на 3-5 років старші за нас: Безсмертний, Мізін, Пономаренко… А нам було лише по 17, тому дуже важко було одразу пробитися до складу тієї команди. Але тут сталося таке: на базі хлопців 1975 року народження вирішили сформувати команду Динамо-3, очолив її Анатолій Крощенко. Я потрапив у ту команду, де ближче познайомився із Шовковським, Федоровим, Ващуком, хоча знав їх і до цього. Ось так ми разом грали за Динамо-3, яке брало участь у чемпіонаті серед дорослих команд колективів фізкультури. А у Динамо-2 та Першій лізі я дебютував наступного року (27 березня 1993 року на стадіоні Динамо у грі проти Нафтовика. Програли 0:1, і Дмитрулін відіграв весь матч, – прим. О.П.). 

Юрій Дмитрулін. Фото: Динамо

– Ви вже тоді вважалися універсальним гравцем, чи вас використовували лише на конкретній позиції? 

– Завжди грав на різних позиціях, починаючи з Динамо-3.

– А вам яка позиція на полі найбільше подобалася та підходила? 

– Та мені все одно було, де: праворуч, ліворуч, у центрі. Завжди готовий був перебудуватися і вийти там, де потрібен команді. Для мене це не становило особливих труднощів. Головне було – грати.

– Коли ви стали повноцінним гравцем Динамо-2? 

– Це вже 1994 році. Саме тоді групу гравців Динамо-2 перевели до першої команди, де йшов процес омолодження складу. А мене та Самойлова перевели до Динамо-2. Трохи раніше туди перейшов Павло Паршин.

«Онищенко після тренування додатково працював зі мною – награвав на позицію флангового захисника»

– Ви потрапили до Онищенка. Володимир Іванович – сильний тренер? 

– Дуже вимогливий. У нього скрізь мав бути порядок: як на футбольному полі, так і у побуті. До тих завдань, які він нам давав на гру, треба було ставитися відповідально. Все, що казав, неодмінно виконувати. 

– Від Онищенка діставалося гравцям? 

– Не пригадаю такого.

– Головна річ, якої вас навчив Онищенко? 

– Володимир Іванович досить часто залишався після тренувань, щоб додатково попрацювати зі мною. Брав когось із воротарів. Я навішував з флангу, а він бив по воротах або головою, або з лету ногою. Награючи мене на позицію флангового захисника, він так допомагав мені удосконалювати подачу з флангу. 

– Навесні 1995-го ви отримали виклик до молодіжної збірної України. Які у вас залишилися спогади від роботи з Віктором Колотовим? 

– З Колотовим я недовго попрацював, буквально півроку (з березня до жовтня 1995-го, провів 4 гри кваліфікації до Євро U21, – прим. О.П.). Одне скажу: Віктор Михайлович був дуже м’якою, доброю людиною – для нас, як рідний батько. Міг усіх разом зібрати чи індивідуально з кожним поговорити. Та й тренувальний процес у нього дуже цікавий був. Як-не-як, ігрова та тренерська кар’єра в нього досить успішною була. Мені дуже цікаво було в нього працювати.

– Свою дебютну гру за першу команду Динамо пам’ятаєте? 

– Звичайно. У листопаді 1994-го ми грали у Києві на НСК «Олімпійський» із Прикарпаттям. У середині другого тайму вели в рахунку 3:0, і Йожеф Сабо випустив мене на поле замість Сергія Мізіна. Грав хвилин 20-25 (виграли 4:0, – прим. О.П.). 

– Як почували себе на полі у компанії таких майстрів, як Лужний, Леоненко, Шаран, Ребров? 

– Нормально. Адже все це не було спонтанно. Я вже знав усіх цих хлопців, тренувався з ними. Зрозуміло, тренування – це одне, а офіційна гра, коли ти виходиш на поле, – зовсім інше. Звичайно, було і хвилювання, і приємні відчуття від того, що нарешті я граю в першій команді. 

– Як вас прийняли старші хлопці? 

– Добре. У Динамо не існувало так званої «дідівщини». Відносини між старшими та молодими були рівними. Якоїсь зіркової хвороби у когось я не помітив. Один до одного усі ставилися нормально. Ми були молоді-амбітні і нам було що доводити та показувати. 

– Зі старших хлопців вас хтось узяв під опіку? 

– Ніхто. Нас була група 5-6 молодих хлопців: Федоров, Ващук, Шовковський, Костюк, Шевченко. Ми намагалися триматися разом.

«Сабо багато чого не подобалося. Він весь час кричав, емоції його переповнювали»

– Ви якось сказали, що вдало зіграли в одній із ігор на Кубок із Дніпром. Що саме після тієї гри вас перевели до першої команди. 

– Тридцять років відтоді вже минуло. Ту гру, звісно, пам’ятаю. Це був мій перший матч проти серйозної елітної команди. Вважаю, Дніпро нас тоді явно недооцінив. Думали, що якісь хлопчики проти них вийшли. А ми рвалися у бій, хотіли показати себе. У Києві ми перемогли Дніпро 3:1. Два м’ячі Шевченко забив. А у матчі-відповіді, скажімо так, Дніпро не без допомоги суддівства зумів Динамо-2 подолати з потрібним для нього рахунком 4:1.

– Так сталося, що я бачив вашу другу гру з Дніпром на Метеорі. Коли ви кажете про допомогу з боку суддівства, маєте на увазі якийсь конкретний епізод? 

– Ні. Я кажу про арбітраж по ходу всієї тієї гри (обслуговувала той матч суддівська бригада зі Львова на чолі з Романом Занем, – прим. О.П.). 

– Ось ви потрапили до першої команди, яку тренував Сабо. Ваші перші враження про Йожефа Йожефовича? 

– Сабо – емоційний тренер. На тренуваннях він постійно кричав, щось підказував. Багато що йому не подобалося. Хотів кращого для нас, для команди, але емоції його переповнювали. Однак я особисто цьому уваги не приділяв. Те, що Йожеф Йожефович мені казав, я намагався виконувати.

– Сабо – найемоційніший тренер у вашій кар’єрі? 

– Мабуть, так.

– Розповідають, що Леоненку від Сабо більше за інших діставалося? 

– Напевно діставалося, але не в присутності всіх. Може, Сабо викликав його до себе в кабінет, на індивідуальну розмову, щось там емоційно намагався йому пояснити. Але на загальних зборах команди я не сказав би, що Сабо щось сильно «пхав» Леону.

– Тренувальний процес у Сабо суттєво відрізнявся від того, що був у Онищенка? 

– Ні. Приблизно однаковий. Робилося це для того, щоб процес переходу гравця з Динамо-2 до основної команди проходив безболісно.

Звичайна установка в Сабо тривала 15-20 хвилин. Хвилин по п’ять відводилося на розповідь про суперника. По нашій команді говорили, як ми збираємося грати в обороні, в атаці. Про стандартні положенням, пресинг. А далі – зібралися і поїхали на гру.

– Сабо забобонна людина? Чи були у нього якісь прикмети? 

– Може й були, але я не звертав на це увагу.

«Хто повірив Лобановському, той і заграв»

– Кажуть, що Лобановський був дуже забобонним? 

– Кажуть. Але нічого такого незвичайного в нас за Лобановського не було. Були якісь загальноприйняті правила, такі ж, як у всіх інших команд. 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

– Наприклад? 

– Що автобус, який віз нас на гру, не повинен був здавати назад. Потім, з якої ноги треба зробити перший крок на поле. Ну, і таке інше.

– Лобановський – найважливіший тренер у вашій кар’єрі? 

– Однозначно. 

– Що змінилося в Динамо за Лобановського? 

– Практично все: побут, тренувальний процес. Але перш за все – менталітет. Лобановський змусив нас повірити в те, що ми можемо грати у футбол високої якості – на рівних із грандами світового футболу, і навіть обігравати їх. Валерій Васильович був дуже сильним психологом. Де треба було, міг гаркнути, а міг і приголубити. 

– Ви повірили якимось словам сказаним Лобановським? 

– То були не лише слова, а цілий комплекс усього. При Лобановському у нас почали проводитися теоретичні заняття, на яких нам багато всього показували, розказували та пояснювали. Потім усе це переносилося на тренування. Цього не було, скажімо, за Сабо. Плюс харизма Лобановського. Все це дуже вплинуло на нас. Ні в кого не було сумнівів, що Валерій Васильович має рацію. Хто повірив Лобановському, той заграв.

– У Лобановського були до вас якісь зауваження? 

– Звичайно – як до мене, так і до інших гравців. Це природний процес. Адже ідеальних футболістів немає. Інша річ – як ти реагуєш на ці зауваження та їх виправляєш.

– Як Валерій Васильович спілкувався з колективом? Міг окремо з кимось переговорити?

– На базі, коли ми готувалися до ігор, він міг тебе або групу гравців викликати до себе в кабінет на розмову. Таких бесід у нас було багато, причому, стосувалися вони не лише футболу. 

– Тобто, з Лобановським ви могли поспілкуватися на будь-яку тему? 

– Так, але тільки на ту, яку він сам обирав. Я не можу сказати, що можна було просто так піти до Лобановського і сказати йому: «Я хочу з вами поговорити», або щось подібне. 

– Ось цитата з інтерв’ю одного з ваших колишніх партнерів по Динамо – Павла Шкапенка, царство небесне: «Коли Лобановський повернувся до Києва, буквально за рік нам підняли зарплату вдвічі». Це правда? 

– Так. Лобановський міг напряму зателефонувати чи піти до Суркісів. Знайти якісь аргументи, щоб підняти зарплату тому чи іншому гравцеві, покращивши його умови. Григорій Михайлович та Ігор Михайлович прислухалися до слів Лобановського, тому все вирішували.

– У вас особисто зарплата із приходом Лобановського збільшилася? 

– Поступово збільшилась. Адже час не стояв на місці. Динамо постійно грало в Лізі чемпіонів. Клуб почав заробляти гроші, для нас з’явилися додаткові стимули. Преміальні у нас уже були не за якусь конкретну гру, а за досягнутий результат. Наприклад, прохід у наступний раунд турніру чи вихід із групи. У матеріальному плані все було налагоджено. Ми знали, що для того, щоб добре заробити, треба перемагати. Це позначилося на командних успіхах.

– Збори у Лобановського – складне випробування у житті гравця? 

– Дивлячись для кого. Якщо ти розумієш, навіщо ці збори тобі потрібні, то, напевно, ні. Зрозуміло, що на зборах буває дуже важко. Але коли ти думаєш не про те, навіщо я бігаю або виконую ту чи іншу вправу, а для чого я це роблю, тоді всі ці навантаження переносяться набагато легше. 

– Найважчу вправу пам’ятаєте? 

– Думаю, ніхто не любив будь-які бігові вправи. Проте всі розуміли, що без цього нікуди.

– Бувало, щоб футболісти побоювалися Лобановського?

– Зрозуміло, що Валерій Васильович був суворим тренером, який вимагав порядку. Не скажу, що ми побоювалися. Але, розумієте, одна справа – як ти ставився до побуту, до тренувань, приміром, у Сабо, інша – коли прийшов та командує Лобановський. Тут зовсім інше ставлення стало. Намагалися не те, що ховатися, просто десь менше на очі йому показуватися, щоб зайвий раз не відсвічувати. 

– Які стосунки були всередині колективу Лобановського? Хто із гравців був головним авторитетом у команді? 

– Авторитетами у нас були старші хлопці: Лужний, Калитвинцев, Максимов… У Динамо на той час склалася чудова атмосфера. Відносини в колективі були чудові. На полі та в житті ми розуміли один одного з півслова. Це й допомогло нам досягти того, чого ми досягли. 

– Хто в команді був найвеселішим? Від кого найчастіше можна було очікувати якогось жарту чи розіграшу? 

– Від Максимова та Коновалова. Будь-які командні посиденьки – це сміх на всю базу. 

– Над ким частіше жартували? 

– Та не над кимось конкретно. Ніхто нікого не принижував та не підколював. Нормальні жарти, які допомагали нам десь розслабитися та відволіктися. 

«Гру вигравали не Шевченко та Ребров, а команда Динамо»

– У складі Динамо та збірної ви не раз брали участь у міжнародних іграх. Хто із закордонних зірок футболу вам, як захиснику, запам'ятався більше? Проти кого найважче гралося? 

– Ніхто з них мене не вразив. Що вони з іншого тесту? Такі ж самі люди, як і ми. Ну, грають у великих клубах Європи, і що? Динамо (Київ), вважаю, також було і є великим клубом.

– Що, авторитет таких суперзірок як Рауль, Зідан, Рівалдо, Фігу, Бекхем, Дель П’єро, Бергкамп, не тиснув на вас психологічно? 

– Ніколи. Адже ми грали не конкретно проти когось із них. Ми грали проти команд – Реал, Барселона, Ювентус, Манчестер Юнайтед, а не проти якихось зіркових прізвищ… Ну, грає, припустімо, Рауль, Рівалдо, Фігу чи хтось ще, проти мене, що з цього? Я діяв проти нього з тим самим зусиллям, як і проти іншого менш відомого гравця, якщо той опинявся на тому ж самому місці. 

Чия команда виявлялася сильнішою, та й перемагала. Гру вигравали не Шевченко та Ребров, гру вигравала команда – Динамо (Київ).

– Який матч за збірну для вас можна вважати найкращим? 

– Не знаю, не мені судити. Нехай це визначають фахівці та вболівальники. 

– Якщо звернутися до статистики, то перші серйозні матчі для вас були проти збірної Португалії у рамках кваліфікації до ЧС-1998. Що можете розповісти про них? 

– Збірна України тоді лише проходила процес свого становлення. Досвіду ігор зі збірними такого рівня, як Португалія, у нас практично не було. Контрольних ігор багато не мали. Грали з тим, з ким зуміли домовитись. В основному, зі збірними колишнього Союзу. 

У португальців у складі були люди, які грали в Італії, Іспанії та Англії (Руї Кошта, Луїш Фігу, Вітор Байя, Фернанду Коуту, Секретаріу, – прим. О.П.). Рівень чемпіонату України, зрозуміло, був нижчим за ті чемпіонати. Звичайно, нам було важко протистояти такій команді. Але десь за рахунок командних зусиль, самовідданості та дисципліни нам вдалося витягнути першу гру – 2:1. Щоправда, другу програли мінімально.

– Не можу не спитати у вас про два матчі з росією в відборі до Євро-2000. 

– З росією, зрозуміло, матчі були принципові. Ажіотаж був неабияким. Як-не-як, протистояння двох шкіл. З’ясовували, чия краща – українська чи російська. Там ще й політика втручалася у футбол.

– У першій грі в Києві за рахунку 3:2 ви могли забити четвертий гол та зняти всі питання про переможця. Що завадило? 

– Не влучив у ворота. Вже в додані хвилини ми вдало вибігли у контратаку. Шевченко віддав мені пас, до воріт було метрів 15. Пробив, але повз ціль. 

– Це правда, що в Москві після гри до вас у роздягальню заходив путін разом з Пустовойтенком та вітав з перемогою? 

– Кажуть, що заходив, але я цього не бачив. У той момент мене не було в роздягальні – був у душі чи ще десь. 

– Яка доля годинника від мера Москви Юрія Лужкова, який дарували перед матчем гравцям збірної України? 

– Такого годинника у мене немає. 

– Вам його не подарували? 

– Мені – ні 😊. І не треба. 

– Наскільки правда, що після тієї гри з росіянами до вас в роздягальню зайшов ще й віце-президент Шахтаря Равіль Сафіуллін і вручив команді преміальні – 100 тисяч доларів? 

– Атмосфера після тієї гри була святкова. До нас у роздягальню хто тільки не заходив😊 Були Кучма, Сафіуллін, багато людей з Федерації футболу. Про преміальні від Шахтаря точно не пригадую, напевно, все-таки вони були. 

– Ви вийшли з групи і в плей-офф зі Словенією. Всі вважали це чудовим жеребом. Що зламалося у команді, що програли їм? 

– Ми могли і мали пройти словенців, але щось пішло не так. У Любляні перший тайм нічого поганого нам не віщував. Мали перевагу, відкрили рахунок. Однак у другому таймі через свої помилки, пропустили два голи. Суддівство там було не на належному рівні. Два вилучення у нашій команді зіграли свою роль (на 60 хвилині вилучений Парфенов, на 88-й – Гусин, – прим. О.П.). Ну, то таке. Потрібно було у матчі-відповіді у Києві ставити крапки над «і». 

– Чому ж ви цього не зробили? 

– Хтось каже, що через сніг. Що у всьому винна погода. Але я так не вважаю. До чого тут погода? Суперник теж, як і ми, перебував в таких самих умовах. 

– Чому в сніг ви грали білим м’ячем? Чи правда, що на цьому Сабо наполягав? 

– Не пам’ятаю такого, щоб Сабо наполягав. Сніг повалив під час гри, коли йшов другий тайм. Можливо, на той момент на стадіоні просто не знайшлося помаранчевого м’яча. Але це не така серйозна проблема. 

Україна – Словенія. Фото: УНІАН

– А взагалі, в снігопад важливо якого кольору м’яч? 

– Як на мене – ні😊. Що білий, що помаранчевий м’яч, вони обидва круглі. Це ж не те, що один з них якийсь там трикутник. Якщо ти повністю сконцентрований на грі, то якого кольору м’яч – не має абсолютно ніякого значення.

«Зібралися у ресторані поговорити про те, що треба поміняти – змінили зачіски»

– У 20 років ви дебютували у єврокубках. Який із матчів був для вас найпам’ятнішим? 

– Та всі ті ігри для мене пам’ятні, всі важливі та цікаві. Що перша, проти Ольборга (9 серпня 1995 року у Києві 1:0, – прим. О.П.), що остання проти Інтера (10 грудня 2003 року у Києві 1:1, – прим. О.П.). Якщо кожну гру в деталях пам’ятати, то голова лусне (Дмитрулін зіграв 57 матчів у єврокубках, – прим. О.П.). Я не зациклювався на якійсь конкретній грі. Не ділив матчі на важливі та неважливі. Зіграли гру – забув її, пішов далі готуватися до наступного матчу. Не важливо, який на черзі: чемпіонат України, Кубок, міжнародний поєдинок.

– Навіщо перед матчем із Манчестер Юнайтед ви всією командою підстриглися наголо? 

– Якась чорна смуга у нас пішла. Щось йшло не так, не могли виграти. Невдало розпочали груповий турнір у Лізі чемпіонів. Програли у Ейндховені (ПСВ здобув вольову перемогу – 2:1). Ось ми й зібралися всією командою у ресторані «Пантагрюель», що біля Золотих воріт, – поговорити про те, що нам далі робити, що треба поміняти. У результаті вирішили змінити зачіски.

– Це правда, що коли вас усіх побачив Лобановський, то був трохи розгубленим? Казав, що треба з цим щось робити. 

– Валерій Васильович був розумною людиною😊. Тому він нас зрозумів та сприйняв все це нормально. Той вчинок дозволив нам підняти командний дух. Десь допомогло, адже ми зіграли внічию з Манчестером Юнайтед. А якщо б виграли, то результат був би цілком закономірним (між іншим, в англійських газетах так і написали, – прим. О.П.). 

– Давайте згадаємо гру зі празькою Спартою на початку сезону 1998/99: ваш пенальті у післяматчевій серії, який став вирішальним у матчі. Скажіть, ви били його на силу? 

– Так. По центру, під поперечину. 

– Але ж воротар, якби не сів на коліна, міг би парирувати ваш удар? 

– Знаєте, все це з розряду «якби та якби»😊. Хтозна, як воно там було б. Може, й відбив би. Я одразу вирішив, що битиму на силу. Головне було влучити у ворота. Не мало значення, по центру, чи в кут. 

– У вашій ігровій кар’єрі була ще одна безпрецедентна серія пенальті, але вже у матчі за Суперкубок із Шахтарем. Там вам теж довелося бити 11-метровий…

– Там я бив дев’ятим. Пам’ятаю, що до удару стояв і уважно дивився на те, як поведе себе воротар Шахтаря Лаштувка. Вирішив, що битиму на техніку. Підійшов і вдарив у кут воріт.

– Слідом за вами пенальті бив воротар Шовковський. 

– Так. Його удар все вирішив. А перед цим він потягнув пенальті (від румуна Баркауана. У тій серії СаШо відбив три пенальті. А всього було 20 ударів, з яких 9 не реалізовано, – прим. О.П.).

– Якими були ваші стосунки із Шовковським? 

– Нормальними. Адже ми робили одну справу. Разом довгий шлях спортивний пройшли. Ми залишилися друзями. Зараз, коли бачимося, спілкуємось.

– Історію про конфлікт, який стався між вами та Шовковським прямо на полі під час гри з Баварією, пам’ятаєте добре? 

– Та не було там ніякого конфлікту у нас із Сашком! Футбол – емоційний вид спорту. Бувають ігрові ситуації, коли партнери один одного десь не розуміють. Ну, сказали один одному кілька слів, випустивши пар. Нічого страшного, локальний вибух емоцій. Відразу все зам’яли і грали далі. 

– Другий гол, який вирішив долю матчу з Баварією в сезоні 1999/2000, забитий з вашої вини? 

– Так. Саліхаміджич вкинув аут на високорослого Янкера. Той головою скинув м’яч до лінії воротарської. Ну, а там Пауло Сержіо виринув у мене з-за спини і з кількох метрів направив м’яч у ворота.

– Після прильоту додому в аеропорту Лобановський сказав, що давно не бачив такої слабкої Баварії. Ви справді відчували це на полі? 

– Спади у грі трапляються у будь-якої команди. Буває, щось не йде. Щодо Баварії, то це великий клуб, який за визначенням не може бути слабким. Проти нас у тому матчі грали люди, які складали половину збірної Німеччини, а друга половина футболістів грала в інших національних командах.

– У міжнародних іграх вам неодноразово діставалося від суперників. Що за історія була в матчі з Баррі Таун, коли їхній гравець кинув м’яч вам прямо в пах? 

– Він хотів вкинути м’яч із ауту. Але суддя показав йому, що повинні вкидати ми. Тоді він запустив цей м’яч у мене – влучив трохи нижче поясу. То були емоції гравця. Їм було неприємно, команда програвала. Вони не розуміли, хто до них приїхав. Думали: «Зараз їх обіграємо». А не тут-то було.

Динамо Київ. Фото: Allsport

– Удар ліктем у щелепу, якого завдав вам форвард Інтера В’єрі, пам’ятаєте? 

– Футбол – це не шахи, тут бувають ситуації, коли тобі хтось вріже і ти отримаєш травму. Це треба розуміти. Іноді тебе битимуть, навіть спеціально, щоб спровокувати. Але якщо ти вибрав цей вид спорту, то мусиш терпіти.

– Чому Динамо ваших часів не виграло європейський трофей? Адже шанси у вас були. 

– Найближче до трофею ми були у 1999 році, коли дійшли до півфіналу, де грали з Баварією. Кажуть, що якби ми пройшли баварців, то неодмінно виграли б Лігу чемпіонів. Важко на це щось сказати. Баварія також, як і Манчестер Юнайтед прагнули це зробити. Та й взагалі багато команд ставлять завдання виграти Лігу чемпіонів. Але тільки футбольне поле все розставляє на свої місця. Перемагає той, хто менше помиляється та краще реалізує свої моменти.

«Пару ящиків шампанського адміністратори Динамо заготовили ще до гри»

– Давайте поговоримо про внутрішні змагання. У 90-х Динамо було безумовним лідером українського футболу. Підтвердження тому – 9 чемпіонських титулів поспіль. Що відчуває гравець, який рік у рік виграє трофей за трофеєм? 

– Одне скажу: ніякої апатії щодо цього у нас не було. Якщо мотивація та інтерес у тебе зникає, тоді потрібно закінчувати з футболом. Переходити на інший вид діяльності, де тобі буде цікаво. Будь-який чемпіонат України було престижно та дуже важливо виграти. Тим більше, коли це давало право потрапити до Ліги чемпіонів. А у Лізі чемпіонів – інша мотивація, інші гроші. 

– Був сезон, коли ваша перевага над командою, яка посіла друге місце, склала 18 очок. А в наступному – лише одне. Який із цих титулів для вас був більш цінним? 

– Звичайно той, коли у заключному турі наше чемпіонство вирішувалося на останніх хвилинах матчу (йдеться про сезон 2000/01, про гру у Києві з Дніпром 2:1, – прим. О.П.). Тут емоції зашкалюють і зовсім інший стан. Грати набагато цікавіше, коли в чемпіонаті є конкуренція, а за високі місця змагаються 5-6 команд. Тоді ти, як футболіст, прогресуєш.

– Ви ж були одним із героїв тієї перемоги над Дніпром, яка принесла команді чемпіонство в останньому турі. Розкажіть про той вирішальний момент на останніх хвилинах. 

– Та там рахунок, мабуть, там, йшов вже не на хвилини, а секунди. Я діяв за ситуацією. М’яч відскочив і міг піти за лицьову лінію. Поки біг до нього, підняв голову і вирішив м’яко накинути в район штрафного майданчика. Вийшло прямо на голову Мелащенка, який точно пробив у ціль. Ну а потім було відчуття ні з чим незрівнянного свята.

– Є фото, як ви бігаєте роздягальнею, розмахуючи пляшкою шампанського. Що то було? 

– Ну як що? Ми всі раділи, як діти, були по-справжньому щасливими. А пару ящиків шампанського, думаю, ще до гри підготували адміністратори команди – Віктор Кашпур та Олександр Чубаров.

– Президент Динамо Григорій Суркіс часто заходив у роздягальню команди? 

– Часто, вітав нас з перемогами.

– Що він зазвичай казав? 

– Я не скажу, що він багато говорив. У роздягальні, здебільшого, говорив Лобановський. Але якщо цього вимагала ситуація, то Григорій Михайлович, як президент Динамо, міг десь і міцне слівце нам сказати, а десь і похвалити.

– Те чемпіонство було останнім для Лобановського. Наступного року в Запоріжжі сталася трагедія. Ви були учасником цієї гри. Можете розповісти про той день? Як він проходив? 

– По-моєму, у Запоріжжя ми прилетіли за день до гри. Переночували. Нічого не віщувало лиха – була звичайна гра. У ході матчу погода змінилася. Небо стало чорним, але дощу не було. Напевно, це якось вплинуло на стан здоров’я Лобановського.

– Коли вас замінили і ви підійшли до лави запасних, там все було нормально? 

– Так. Вже наприкінці гри лікарі почали надавати допомогу Валерію Васильовичу. Але потім його все ж таки госпіталізували. Тоді ми думали, що все закінчиться добре – невдовзі Лобановський повернеться до команди, на свій тренерський місток. Але за тиждень трапилася трагедія. У психологічному плані нам було дуже складно.

– Ви були свідком початку процесу насичення українського футболу великою кількістю легіонерів. Як ви ставилися до цього? 

– Питання про доцільність запрошення закордонних футболістів треба ставити не мені, а керівникам клубу та тренерам. Вони вирішують, як будувати та фінансувати команду. З позиції гравця можу сказати, що це нормальний, природний процес. Поява іноземців дала поштовх, наприклад, тому ж Шахтареві, коли туди прийшло багато класних легіонерів. На їхньому фоні наші українські хлопці почали швидко прогресувати.

– Що скажете про перших легіонерів із далекого зарубіжжя, які з’явилися у Динамо? 

– Скажу, що серед них були доволі якісні футболісти, наприклад, Діого Рінкон. Він і хлопцем був нормальним, і гравцем класним. Але було й таке, що привозили відверто «лівих» людей, які нічого собою не являли. Деякі практично не грали, а просто числилися в команді. Тож особливо нічим не запам’яталися. Нині про них ніхто вам нічого не скаже і не згадає. 

– З ким із іноземців ви найбільше спілкувалися? 

– З болгарином Георгі Пєєвим, ми мешкали в одному номері. Можу багато кого назвати: Флорина Черната, Горана Саблича… Є що згадати. 

– Хто, на вашу думку, був найкрутішим легіонером із тих, з ким ви разом грали? 

– Валентин Белькевич. Белькевич, Хацкевич та Шацьких – це найкрутіші легіонери, з якими я разом грав у Динамо. 

Валентин Белькевич. Фото: Динамо

«Бажання попрацювати з командою майстрів є, але воно зараз не актуальне»

– Коли у вас з’явилося бажанням стати тренером? 

– Не одразу. Коли повісив бутси на цвях, спочатку хотів просто відпочити. Десь півтора року від футболу відпочивав, потім набридло.

– Арбітром вам ніколи не хотілося стати? 

– Суддівство я взагалі не розглядав.

– А футбольним функціонером? 

– Ні. Це теж не моє.

– Працювати з дітьми вам подобається? 

– Дуже. Вибором своїм я задоволений. Хочу передавати дітям свої знання. Мені подобається, як діти слухають, сприймають ті ідеї, які я їм намагаюся донести, через діалог та вправи. А далі, після випуску, на перший план вже вийде їхнє бажання та прагнення досягти бажаної для них мети.

– Ви якось сказали, що маєте бажання попрацювати з командою майстрів. Зараз ви про це ще думаєте? 

– Таке бажання в мене, звичайно, є. Але зараз воно не актуальне. Поки що бачу себе тренером в академії київського Динамо.

– На початку цього інтерв’ю ви сказали, що не варто озиратися назад, що потрібно дивитися на те, що відбувається зараз. Що зараз відбувається в українському футболі? 

– Почнемо з того, що у нас триває війна. Зараз багатьом не до футболу. Дуже багато дітей поїхало закордон. Ситуація така, що ми взагалі можемо втратити ціле покоління хороших футболістів. Тому зараз нам потрібно і правильну селекцію вести, і дітям, які залишилися в Україні, більше уваги приділяти. Тут не може бути дрібниць.

– Що скажете про рівень чемпіонату України? 

– Зрозуміло, що рівень нашого чемпіонату став слабшим за той, який був у нас ще три-чотири роки тому. Сталося це через великий відтік легіонерів. А ще тому, що наші найкращі українські гравці їдуть за кордон – клуби їх продають. Зараз більшість наших клубів орієнтуються лише на вітчизняних вихованців.

 «Говорити, що Забарного відкрив для українського футболу Луческу, просто безглуздо»

– У нас в Україні є якісні молоді футболісти? 

– Звичайно, є: у Динамо, Шахтарі, Карпатах…

– Назвете футболістів Динамо, гра яких вам подобається? 

– Жодних прізвищ не хочу називати, щоб зайвий раз нікого з них не звеличувати.

– Зараз багато розмов про 19-річного захисника Динамо Тараса Михавка. Ваша думка про юного колегу за амплуа? 

– Михавко ще надто молодий гравець. Зрозуміло, є приклад того ж Забарного, який миттєво пройшов процес свого становлення. У 18 років Ілля вже був основним гравцем Динамо та збірної України.

– Існує думка, що стрімкий зліт Забарного пов’язаний із роботою у Динамо Луческу. Що саме румунський спеціаліст відкрив Забарного для українського футболу. Ви згодні? 

– Що означає – Луческу відкрив Забарного? Забарного відкрили ті тренери, які запросили його до академії Динамо, займалися з ним, коли він був ще дитиною. Кожен тренер, який з ним працював, доклав руку до його виховання та становлення як гравця. 

Забарний не прийшов до Луческу непідготовленим футболістом – голим та босим, який нічого не вміє. Тож говорити, що Іллю відкрив для українського футболу Луческу, просто безглуздо.

– Вам подобається, як зараз грає Динамо? 

– Мені не подобалося, як Динамо грало за Луческу. Контроль м’яча незрозуміло заради чого. Той футбол, який зараз намагається прищепити команді Шовковський за наявності тих виконавців, які у нього є, мені більше імпонує. Динамо наразі намагається грати вперед, атакувати великими силами. У порівнянні з тим, що було при Луческу, – це крок уперед. 

– Зараз Динамо має високі шанси стати чемпіонами? 

– Динамо має чудові шанси стати чемпіонами цього року. Я не знаю, що має статися, щоб цього не відбулося. 

– Динамо вкрай невдало проводить цьогорічний єврокубковий сезон і досягненням стало – покинути останнє, 36місце у Лізі Європи. Що у цій ситуації ви би порадили футболістам? 

– Тут і без мене є кому їм радити. Можу сказати одне: перш за все, вони повинні розуміти, за який клуб грають. А потім виходити на поле і максимально викладатись у кожній грі. Не треба нічого вигадувати, треба робити те, що вони вміють – грати у футбол. 

Програти гру можна по-різному. Якщо команда поступилася супернику, але при цьому люди бачать, що футболісти стараються та викладаються, то й ставлення до них буде відповідним. У цьому випадку їм ніхто поганого слова не скаже.

– Так хлопці кажуть, що вони стараються та віддаються на полі… 

– Послухайте, в інтерв’ю можна говорити одне, а на ділі може бути інше. Коли ти дивишся гру і бачиш, що футболіст, який може і повинен давати більше, цього не робить, то всі його слова, сказані в інтерв’ю, просто летять на вітер.

– А що ви думаєте, дивлячись на нинішню ситуацію у збірній України? 

– Для того, щоб розуміти, яка там ситуація, потрібно перебувати всередині збірної. Знати, що там відбувається. Мені важко з цього приводу щось сказати. 

– Як ви оцінюєте шанси збірної України на відбір до ЧС-2026? 

– Скажу так: наша збірна має всі шанси для того, щоб виконати поставлені перед нею завдання. У збірній зараз зібрані чудові, якісні футболісти. Маємо гарний тренерський склад. Але все це потрібно доводити не на словах у інтерв’ю та бити при цьому себе у груди, а на футбольному полі.

– Хто з наших футболістів легіонерів на сьогодні найкращий гравець? 

– На мій погляд – Ілля Забарний (визнаний найкращим легіонером України в референдумі «УФ», – прим. О.П.).

– Зінченко здав свої позиції? 

– Можливо, і здав. Але я вважаю, що як у Манчестер Сіті, так і в Арсеналі його неправильно використовують. І хоча функції у Зінченка розширені: він зміщується в центр, йде вперед, але позиція лівого захисника, як на мене, не його.

– Що скажете відносно Довбика? 

– Довбик показав, що він є класним нападником. Минулого сезону Артем став найкращим бомбардиром чемпіонату Іспанії. Нині в Італії грає в одному із провідних клубів. На сьогодні в чемпіонаті Італії з 8 забитими м’ячами є найкращим бомбардиром Роми. В кінці кінців, у всіх змаганнях у нього 13 голів і три асисти – як для лютого місяця й дебютного сезону в новій команді, це гарні цифри.

Артем Довбик. Фото: Рома

– Як вважаєте, Шапаренко затримався у Динамо? Йому вже час їхати за кордон? 

– Шапаренку скільки вже – 26? Треба розуміти, що багато шансів у нього не буде, щоб поїхати за кордон у хороший клуб. Тому над цим питанням зараз треба думати. Але, знову ж таки, якщо сам гравець не буде показувати себе з кращого боку у матчах за збірну та єврокубках, то такого футболіста ніхто не купить. 

– За ігровими якостями який із провідних чемпіонатів краще б підійшов Шапаренку? 

– Думаю, чемпіонат Іспанії Шапаренку, підійшов би. 

«Мама прокидається, включає телевізор і цілий день ми дивимося телемарафон»

– До 13 січня ви були у відпустці. Як відомо, ваше хобі рибалка. Взимку порибалити вдалося? 

– Та я не особливо люблю зимову рибалку. Більше цим займаюся влітку. Але зараз у нас особливо не порибалиш.

– А де ви зазвичай рибалите? 

– Коли була можливість, вибиралися за місто. Могли на Десну поїхати. Там усяка риба ловиться. Але це було ще до вторгнення росії. Зараз час такий, що особливо нікуди поїхати, десь посидіти та порибалити. 

– Знаю, що ви раніше збирали футболки. Обмінювалися після матчів із гравцями інших європейських команд. Яка їхня доля? 

– Я не колекціонував футболки. Це мій син їх збирав. Було багато різних майок – штук 50. Багато роздарував, деякі син забрав на різні аукціони.

– До речі, про футболки. Під час окупації мародери зі славного російського війська викрали з вашого будинку кілька пам’ятних експонатів. Яких футболок недорахувалися? 

– Коли росіяни окупували Стоянку, то вони побували й у нашому домі. Взяли вибірково кілька футболок – Рівалдо, Тюрама та Вороніна. Ну це таке…

– Які у вас ще захоплення? Читати любите? 

– Зараз багато не читаю. На це особливо часу я не маю.

– По телевізору що дивитеся? 

– Телемарафон.

– Що, серйозно? 

– У мене мама, як тільки встає, одразу вмикає телевізор і у нас цілий день іде телемарафон.

– А футбол вдається подивитися по телевізору? 

– Ну, це обов’язково. 

– Дивитеся все підряд? 

– Ні, тільки те, що мені цікаво. Зрозуміло, що я не дивитимусь, наприклад, матч чемпіонату Португалії, коли грають дві незрозуміло які команди. А ось гру Бенфіка – Порту подивлюсь з цікавістю. Нещодавно подивився фінал Суперкубку Італії Інтер – Мілан. Матч був цікавим, тож переглянув із задоволенням. 

– За кого вболівали? 

– Звісно, за Мілан. Тому, що за цей клуб вболіває мій син.

– А якщо дивитися англійську Прем’єр-лігу ,за який клуб вболіваєте? 

– Особливо ні за який. Вболіваю я, здебільшого, за наші, українські, клуби. А Англію дивлюся заради інтересу до розвитку самого футболу: протистояння тактики, техніки. У такому плані. Наприклад, коли грає Ліверпуль із Арсеналом – тут одна тактика, коли з Манчестер Юнайтед – інша.

– Якщо взяти Арсенал і Ліверпуль, ви за кого? 

– За Ліверпуль.

– Чому? 

– Тому що – Ліверпуль😊. 

– Останнє питання: чи є такий тренер, якому ви симпатизуєте? 

– Ні, такого тренера нема. Нікому з них я не симпатизую. Мені подобається дивитися футбол, а не стежити за тренерами. Дивлюся на те, як грають команди, що вони показують на футбольному полі. 

Довідка «УФ»

Юрій Дмитрулін народився 10 лютого 1975 року у місті Снігурівка (Миколаївська область). Захисник. Грав за команди: Динамо (Київ) – 1993-2008 (з перервою), Таврія (Сімферополь) – 2005, Шинник (Ярославль) – 2006, Єдність (Плиски) –2008, Ірпінь (Гореничі) –2009 рік. Ігрову кар’єру завершив 1 січня 2010 року. 

Дев’ятиразовий чемпіон України: 1994/95, 1995/96, 1996/97, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2000/01, 2002/03, 2003/04.

Шестиразовий володар Кубка України: 1995/96, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2002/03, 2004/05. 

Володар Суперкубку України 2004 року. 

За збірну України зіграв 39 матчів, забив 1 м’яч. За вихід збірної України у фінальну частину чемпіонату світу нагороджений медаллю «За працю і звитягу» – 2006 рік. 

Всього за свою кар’єру гравця зіграв 439 офіційних матчів, забив 10 голів. 

Нині Юрій Дмитрулін працює тренером у ДЮФШ Динамо імені Валерія Лобановського.