Нодар БАЧІАШВІЛІ: «Коли зателефонував Юсту, він подумав, що говорить із божевільним»

Футболіст, який за своїм потенціалом уважався одним із найперспективніших гравців початку 1970-х. Але травми й нелегкий характер не дозволили йому зібрати чималу полицю трофеїв і нагород

Останнім часом він не спілкувався з пресою. Та й узагалі за весь період підготовки до інтерв’ю я натрапив тільки на один маленький абзац прямої мови, який належав Нодару Бачіашвілі.

…Бачіашвілі завжди робив те, що вважав за потрібне, й діяв так, як хотів. Де би він не грав, уболівальники обожнювали його. Найперше, за харизму, незламність духу та впертість на футбольному полі. Недарма, спочатку на Галичині, а потім і на Слобожанщині вболівальники полюбляли вигукувати: «Нема кращого в країні, ніж Нодар Бачіашвілі». Представляємо вашій увазі інтерв’ю вихованця тбіліського футболу, який став першим грузинським легіонером у історії «Карпат», а також футболістом, який входить до п’ятірки найкращих бомбардирів за всю історію харківського «Металіста».

«Телевізор замість стадіону»

— Нодаре Георгійовичу, чому ви так рідко даєте інтерв’ю? Не любите спілкуватися із журналістами?

— Про мене забули, напевне…

— Чому ж, у Львові та Харкові про вас чудово пам’ятають.

— Мені приємно, що у Львові пам’ятають. А у Харкові мене забули.

— Знаю, що мешкаєте неподалік од стадіону «Металіст». Як часто відвідуєте матчі однойменної команди?

— Я взагалі туди не ходжу. Раніше ходив, але зараз мене це вже не цікавить. У мене є великий хороший плазмовий телевізор.

— Можливо, засилля легіонерів вам не дуже до вподоби…

— А що не так із легіонерами? Починають розказувати, що в усьому винні приїжджі. Виходь і грай! Доводь, що ти кращий. Хіба Маркевич нерозумна людина? Якщо буде класний футболіст із українським паспортом, він обов’язково його поставить. Він же собі не ворог. Ці всі ліміти мені не зрозумілі.

— Ви проти таких обмежень?

— Звичайно, бувають такі ситуації, коли легіонера привозять в Україну, платять за нього великі гроші, тому тренер зобов’язаний знаходити йому місце у складі. Президент цього просто не зрозуміє. Якщо місцевий футболіст доведе, що він — кращий, то він буде грати. Інша справа, що наші хлопці часто складають руки й сумно спостерігають із лавки запасних. Потрібно бігти попереду паровоза, доводити свій рівень постійно.

— Яку з команд у чемпіонаті України можете назвати своєю улюбленою?

— У моєму серці є місце лише для трьох команд. Це — «Металіст», «Карпати» та тбіліське «Динамо».

«Гуцаєв називав мене «шкапою»

— Ваше дитинство в Тбілісі проходило так, як і в більшості дітей того часу — футбол із ранку до світанку?

— Я — тбіліський хлопець. Закінчив школу «Юного динамівця» у своєму місті. Наша команда була дуже сильною. Уявіть собі, що до лав молодіжної збірної Грузії потрапили 8–9 футболістів. Але багато з нас у той момент, коли треба йти далі, вирішили одягнути корону. На цьому їхня кар’єра закінчилася. У мене теж проблем вистачало. Мене вигнали з молодіжної збірної. Я не пив, не палив, але любив дівчат. На моє місце взяли Давида Кіпіані.

— Варіанти продовження кар’є­ри у вас були?

— Мною цікавилося тбіліське «Динамо», але завдяки розмовам про мій характер, перехід постійно відкладався. Мій друг дитинства Володимир Гуцаєв пробився, а я ні. У першу чергу, мені завадили травми. Особливо дошкуляли коліна. Гуцаєв, до речі, так і називав мене «шкапою». Я працював, старався, але ногу тягнув.

— Тим не менше, в тбіліське «Динамо» ви все ж потрапили.

— Так, певний час я одягав футболку найкращого клубу Грузії. Одного разу ми приїхали до Львова, де я познайомився зі своєю дружиною. Повернувся додому з черговою травмою. Футбол я закинув на півроку.

— Як вдалося вилізти з ями?

— Мені було образливо, що я не міг бігати. Адже футбол без швидкості й динаміки — це не футбол. Мій друг справедливо називав мене «шкапою». Але я знайшов вихід. Почав наполегливо займатися легкою атлетикою. Після піврічної праці тренери-легкоатлети почали переконувати мене, щоби залишив футбол остаточно.

— Засумнівалися?

— Я взяв у руки газету й запитав себе: «Куди мені йти?» Обрав футбол. Далі був вибір майбутньої команди. Вирішив поїхати підкоряти Львів. У мене ж дружина звідти. Чому би не спробувати? Мене туди ніхто не запрошував. Я просто вирішив «підіймати» «Карпати». Вони тоді йшли на 9–10 місці у вищій лізі СРСР.

«Дзвінок Юсту»

— Гравцем «Карпат» ви таки стали. До Львова швидко звикли?

— Усе було окей. Щоправда, трапилася зі мною одна неприємна історія. Ми тоді мешкали в батьків моєї дружини на вулиці Грабовського, поруч із Цитаделлю. Я хотів стати гравцем команди, тому приїхав на стадіон «Дружба», почав шукати, хто би міг мені допомогти. Удалося отримати телефон Ернеста Юста, який на той момент був начальником команди. Разом із головним тренером Валентином Бубукіним і всіма футболістами він перебував у Ялті на зборах. Було це зимою, команда готувалася до сезону. Сказав по телефону, що хочу грати за «Карпати». Він, напевне, подумав, що йому якийсь божевільний дзвонить. Якби мені такий футболіст без роду й племені зателефонував, я би теж так відреагував. Слово, розказав я йому свою автобіографію. Чекав на відповідь кілька тижнів, але від Юста ніяких звісток не було. Не витримав, зібрався й поїхав у Ялту.

— Із якими думками їхали до Ялти? Не переймалися, що така далека поїздка виявиться даремною?

— Я добре знав свої сили. Навіть не сумнівався, що гратиму. Пропозиції були й від інших команд. Наприк­лад, у московське «Торпедо» мав переходити. Перешкодою стала повістка в армію. Але мені допомогли організувати відтермінування.

— Чим завершилася поїздка в Ялту?

— Я знайшов Бубукіна, поспілкувався з ним і ми домовився, що вже завтра я братиму участь у товариській грі основи проти дубля. Дублери перемогли з рахунком 3:2, а я забив двічі. Мені вручили папір і сказали писати заяву на прийом у команду. Щоправда, Юст на мене образився. Вирішив, що я через нього переступив. Але хіба я винен, що людину тричі просив, а він проігнорував мене.

— Яким видався ваш дебют?

— Спочатку я вийшов у матчі дуб­лерів на стадіоні СКА. Ми зустрічалися із «Чорноморцем», а я забив 4 м’ячі. Бубукін виділив мені місце в запасі на матч основних команд. Уявіть картину: повний стадіон, «Карпати» програють… Спочатку Бубукін випустив Едварда Козинкевича, а потім і мене. Валентин Борисович давав мені якісь настанови, але я все прослухав. Відійшов убік і подумав: «А про що він мені щойно розказував?». Це не мандраж, а, скоріше, розгубленість. Люди на мене дивляться, думають: «Що за грузин незрозумілий з’явився?». Я підійшов до Бубукіна, перепитав його про план на гру, й вийшов на поле. В одному з епізодів я виграв верхову боротьбу, скинув Козинкевичу під удар, а той не схибив. Матч так і закінчився з рахунком 1:1.

«Проблеми з Броварським»

— Та гарантованого місця в основі ви так і не отримали…

— Розпочався чемпіонат світу, Бубукін поїхав із збірною. Залишився лише Ернест Юст. Про наші стосунки я вже розказував. Вони в нас не склалися, він ставив мене за дубль, а я там клеїв дурня. Одного разу я запитав: «Чому ви мене не ставите в основу?». Володя Данилюк грав постійно. Він — хороший хлопець, але Юст довіряв лише йому. Тренер відповів, що я повинен забивати. Без проблем, я почав знову з потрійною мотивацією працювати. Забивав я м’ячі регулярно, по кілька в кожній грі дублюючих команд. Але нічого не змінилося. Виходив на поле лише на 3–5 хвилин.

— Вашими партнерами в «Карпатах» були справжні легенди львівського футболу: Іван Герег, Федір Чорба, Лев Броварський, Роман Хижак…

— Про кожного із хлопців у мене прекрасні спогади. Спочатку я для них був чужим. На той момент грузин у Львові сприймався неод­нозначно. Тоді в команді хлопці насторожилися. Це стосувалося всіх, названих вами, а також Ростислава Поточняка й Мирона Маркевича. Але із часом косі погляди залишилися в минулому.

— Колись відомий футболіст «Карпат» Анатолій Рибак розказував, що Роман Хижак, форвард «зелено-білих», наводив жах на суперників. Особливо його боявся Реваз Дзодзуашвілі…

— Це неймовірна людина. Якщо не помиляюся, то Роман розпочав грати у футбол тільки після армії. Це надзвичайно обдарована людина. Його техніка заворожувала. Шкода, що через проблеми з режимом його життя пішло трохи не туди. Але людиною він був чудовою. Те ж саме скажу про нього, як про футболіста: обіграти трьох суперників на клаптику поля може не кожен.

— Доводилося чути, що у вас не склалися стосунки з одним із лідерів команди Левом Броварським. Це правда?

— Я недолюблював його, а він мене. Але це життя, тому нічого не вдієш. Тим більше, Броварський рано покинув цей світ.

— Окрім вас, немісцевими були Олександр Андрющенко, уродженець Луганщини, та москвич Олександр Ракитський…

— Я дуже поважаю Андрющенка. Це прекрасна людина. А з Ракитським я теж добре ладив. Ми завжди мешкали з ним у номері, коли поселялися в готель під час виїзних матчів. Пригадую ще одного воротаря В’ячеслава Двуреченського. Спілкуюся з Олегом Родіним, недавно з ним розмовляв по телефону. Приємно на душі, коли про тебе пам’ятають.

«Хрускіт у коліні»

— Ми вже згадували про Валентина Бубукіна. У Львові до нього ставляться неоднозначно. Кажуть, що він міг із легкістю призначити тренування на дні релігійних свят, які традиційно святкували у цьому регіоні.

— Бувало таке. Але Бубукін був дуже розумний. Мені подобався його характер.

— Свій єдиний гол за першу команду «Карпат» ви забили у ворота московського ЦСКА Володимиру Астаповському. Пам’ятаєте, як це сталося?

— Я прийняв м’яч після передачі з правого флангу. Вирішив не опускати його на землю, а тільки обробив і пробив з лету. Добре пам’ятаю той момент.

— Одного дня, коли ви попрощалися зі Львовом…

— У мене була пропозиція від московського «Динамо». Тоді команду тренували Севидов і молодий Сьомін. Але замість Москви я поїхав до Луцька. Повернення в «Карпати» було неможливим — там був Юст, який не бажав мене бачити. Після певного періоду в Луцьку я отримав пропозиції від «Дніпра», «Чорноморця» та «Металіста». Я обрав Харків.

— Євген Лемешко запримітив Юрія Тарасова на матчі сільських команд дорогою на дачу. А як ви опинилися на олівці в Євгена Пилиповича?

— Усе було набагато простіше. Я приїхав до Харкова у складі «Торпедо» й дуже вдало зіграв з «Металістом». Тоді пропозиції й посипалися. Харків я обрав через те, що мені припав до душі стадіон. Уболівальники, як і у Львові, мені також сподобалися. Місто мене не вразило. Воно було не дуже охайним. Зараз Харків має набагато кращий вигляд.

— Про головного тренера «Металіста» Євгена Пилиповича Лемешка сказано й написано дуже багато. Що ви додасте?

— Це надзвичайно сильний тренер, психолог і просто чудова людина. Він дуже добре знав мене. Із кожним футболістом треба говорити на різних тонах. Лемешко вмів це робити.

— Кажуть, що Євген Пилипович перед виходом на поле спеціально вас намагався розізлити. Підтвердите?

— Читав теж цю дурню. Не було такого. Не знаю, хто там що придумав. Перед кожною грою треба налаштовуватися. Напевне, це мається на увазі.

— Чотири сезони поспіль ви ставали найкращим бомбардиром «Металіста». Вам удалося влучати у ворота суперника навіть частіше, ніж у кожній другій грі. При цьому, ви рідко виконували пенальті.

— На тренуваннях я відпрацьовував одинадцятиметрові. Міг сказати воротарю, куди б’ю, але він все одно не міг парирувати удар. Свій єдиний пенальті я не забив тоді, коли вирішив перекинути воротаря й легко вдарив по центру. Я забивав, Лемешко мені довіряв. Того сезону, коли ми вийшли до вищої ліги, зі мною сталася неприємна ситуація. Сучасні футболісти плачуть од подряпинки. Ми у січні на зборах грали з київським «Динамо». Я пройшов лівим флангом, обіграв кількох суперників і готовий був робити навіс. Але в той момент Олександр Сорокалєт (нині покійний)зробив підкат, сів мені на опорну ногу, тож я відчув хрускіт у коліні. Коліно тут же розпухло. Мене відвезли в лікарню до Харкова, де зробили операцію й одягнули спеціальну лонгету. Минуло три місяці, хлопці готувалися до сезону, а я завершував навчання у виші. Мені було вже 30 років, я майже не тренувався, а грали ми у вищій лізі. Було складно повернутися на поле. До того ж, потім я посварився з Лемешком.

— Сподіваюся, сварка з Євгеном Пилиповичем в далекому минулому?

— Звичайно, ми прекрасно ладимо. Розкажу, що сталося тоді. У мене була мрія: я хотів бути директором ресторану. Але в Радянському Союзі без посвідчення червоного кольору, яке визначало приналежність до комуністичної партії, таку посаду зайняти було нереально. Попросив я в Лемешка, щоби він дав мені це посвідчення. Але він відмовив. Через це й посварилися.

«Розірвана нирка»

— 1981-го року в матчі з київським СКА «Металіст» переміг із рахунком 4:1, а ви забили всі м’ячі харків’ян у тій грі…

— Я мав забивати й п’ятий гол, коли мені вдалося покласти на лопатки воротаря, але суддя свиснув і не дав мені закінчити почату справу.

— Саме тоді ви стали автором рекорду, коли забили 7 м’ячів у 4 матчах поспіль. Загалом же, на вашому рахунку 67 голів за «Металіст» і п’ятий показник серед усіх бомбардирів клубу. Чи могли забити більше?

— Безперечно. Якби не травми… Наприклад, у Вільнюсі мені розірвали нирку, тож я пропустив два чи три місяці. Воротар улетів у мене коліном. Мені заборонили грати у футбол. Але я повернувся на поле й почав забивати.

— Не мали бажання передати свої знання майбутньому поколінню? Чому не стали тренером?

— 2003 року отримав тренерську ліцензію. Навіть уже роздумував над цікавою пропозицією, але сталося так, що всі плани зруйнувалися. Мені було 53 роки, тож я хотів тренувати. Дехто сміявся, що в такому віці я ще не очолював жодної команди.

— Наостанок розкажіть, будь ласка, про своє здоров’я…

— Особливо радіти нема чому. У мене інвалідність через проблеми із зором, перебиті хрящі, проблеми зі спиною й колінами. Але моєму другу Мирону Маркевичу, з яким ми народилися в один день, теж недавно дісталося в матчі з ветеранами. Це — футбол, нічого не вдієш.

Любомир КУЗЬМЯК.