Олег БЕНЬКО: «Після гри з нігерійцями я почав вірити в магію»

Переглядів 59
UkrFootball.ua
UkrFootball.ua
0 голосів
Упізнати у цьому чоловікові захисника «Карпат» і «Дніпра» початку 1990-х Олега Бенька нині майже неможливо. Мало хто здогадується, що Олег Іванович, який схожий, скоріше, на солідного депутата чи чиновника, в минулому вважався одним із найперспективніших

Йому є про що розказати. У 19 Бенько став чемпіоном Європи. Разом із Саленком і Беженаром об’їздив півсвіту. За два роки його запросив у Дніпропетровськ Євген Кучеревський. Згодом він реалізував перший пенальті «Карпат» у чемпіонатах України. Після завершення активних виступів Олег Бенько вирішив спробувати себе в політиці. Зізнається, у футболі почувався комфортніше.

«Політика брудніша за футбол»

Олеже Івановичу, ви не один рік життя віддали футболу. Згодом спробували сили в політиці. Як вважаєте, в якій сфері вам удалося краще реалізувати себе?

— Футбол займає половину мого життя, а політика — це разова спроба. Тому мій вибір однозначний. Футбол — цікавіший, порядніший, а політика — це не моє. Хоча мій політичний проект загалом удався.

— Ваша відповідь породжує наступне запитання — політика справді брудніша за футбол?

— Футбол набагато чистіший. Щоправда, все пізнається в порівнянні.

— Після завершення кар’єри ви не хотіли спробувати себе в тренерському ремеслі?

— Маленький досвід у мене є. У рідному Стрию, на Львівщині, тренував місцевий «Газовидобувник». Разом із своїм другом Андрієм Кулем вирішили залучити певні кошти та створити хорошу команду. Ми виходили на поле, тренували і шукали спонсорів. Тривало це чотири роки, але із часом наші дороги розійшлися. Нас фактично усунули від матчів на головному стадіоні Стрия.

— Футбол вам не набрид? Продовжуєте слідкувати за всіма подіями?

— Футбол завжди буде для мене чимось щемним і дорогим. Просто залишив його через проблеми зі здоров’ям. Операції на колінах змусили завершити активні виступи. Але за футболом слідкую постійно. Хоча жодного відношення нині до нього не маю.

— Ви народилися в Ленінграді. Попри це, все своє життя пов’язали з Україною.

— Мої батьки родом із Стрия. Моя мама мала двох сестер і п’ятьох братів. Один із братів служив у Ленінграді. Батьки поїхали туди, а саме у цей час на світ з’явився я. Батьки хотіли, щоб у документах у графі «місце народження» значився Стрий, проте навіть зараз у моєму паспорті вказано «Ленінград». Хоча там я провів тільки 7 днів свого життя. Жартую, що народився в поїзді.

— Свої дитячі роки ви провели у Стрию?

— У рідному місті мешкав до 6-го класу. У 7-річному віці місцевий тренер Олексій Петрович Кухар проводив набір дітлахів. За кілька років я потрапив у Львівський спортінтернат, де формували власну групу Данилюк і Завгородній. Батьки не дуже раділи цьому, але я зробив свій вибір.

— Вашою першою професійною командою стала луцька «Волинь»?

— Ні, розпочинав я в ужгородському «Закарпатті». У 10 класі провів кілька ігор за цю команду в другій лізі. На той момент мене вже викликали в збірну колишнього Союзу.

«Після матчу з нігерійцями Ігнатьєв півгодини не міг піднятися з тренерської лавки»

— Вас можна назвати рекордс­меном серед українських футболістів за кількістю викликів у різноманітні збірні СРСР. 1986-го року Борис Ігнатьєв запросив вас до юнацької збірної Союзу (U-16), з якою ви стали бронзовим призером чемпіонату Європи в Греції. Лише Сергій Заєць і ви представляли нашу країну… Високий результат не став несподіванкою, адже вашими партнерами були Олег Саленко, Гінтарас Стауче, Сергій Кірьяков…

— Це — зіркова команда. Колектив був дружнім і, основне, на голову перевершував своїх суперників. За це варто висловити подяку Борису Ігнатьєву. Ми були вчорашніми школярами: Саленко, Кірьяков, Касимов, Тимошенко, Тадєєв, Черніков… Тренер зробив із нас особистостей. Попри юний вік, кожен із хлопців грав у провідних клубах своїх республік.

— Чи нині підтримуєте стосунки з колишніми партнерами по збірній?

— Так, із Сергієм Зайцем, Сергієм Беженаром, який є моїм кумом. За успіхами решти уважно слідкую в Інтернеті.

— Ви провели багато матчів проти одноліток із Голландії, Німеччини, Іспанії, Франції… Гучних імен вистачало: Сантьяго Каньїсарес, Фернандо Коуту, брати де Бури, Артур Нуман…

— У мене є книжка, присвячена юнацьким чемпіонатам світу та Європи, де вказані всі гравці, що брали участь у цих турнірах. Там справді чимало відомих футболістів, які представляли молодіжні команди провідних колективів планети. Особливо потужними були португальці та нігерійці.

— Нігерійці справді користувалися підробленими документами з «неправильними» відомостями про рік народження?

— Скоріше за все… Бувало, що десяток футболістів грали впродовж трьох років у різних вікових категоріях. Справжні атлети, вищі на голову. У нас такими фізично підготовленими були лише Олег Саленко та Сергій Заєць.

— 1988-го ви поїхали на чемпіонат Європи у Чехословаччину, де здобули звання найсильнішої команди континенту. До складу збірної СРСР долучилися Анатолій Мущинка, Юрій Никифоров і Омарі Тетрадзе.

— Окрім того, ми здобули путівку на чемпіонат світу. Новоприбулі хлопці нам справді допомогли. Ми пройшли турнір на одному диханні. У фіналі з португальцями перевели матч у овертайм на останніх хвилинах, а згодом дотиснули суперника. Особливо запам’ятав отой матч, бо я, правий захисник, віддав голевий пас на Андрія Тимошенка. Мені не часто доводилося бути причетним до взяття воріт суперника.

— На чемпіонаті світу у Саудівській Аравії 1989-го року ви поступилися у чвертьфіналі нігерійцям…

— Це неймовірний матч. За 20 хвилин до кінця матчу ми вигравали з рахунком 4:0. Тоді я сидів на лавці запасних. Ігнатьєв покликав мене до себе за рахунку 4:0. Поки я біг до нього, нігерійці забили перший гол, поки роздягався — другий, поки розминався — третій, поки підійшов до бровки — африканці зрівняли. Я такого ніколи не бачив… Ходили легенди про нігерійських шаманів. Ось і не вір після такого в магію. У ворота залітало все! Ми самі не розуміли, не могли пояснити, що сталося. Після того матчу я почав вірити в магію.

— Далі була серія пенальті. Свій удар ви реалізували…

— Мандраж був страшенний. Адже ми «сипалися» й не змогли зібратися.

— Молодим футболістам було особливо тяжко таке пережити?

— Та що ми! Ось Ігнатьєв був прос­то чорним… Після завершення матчу він сидів на лавці півгодини, не міг піднятися. Лише зранку перед вильотом він нас спокійно запитав: «Що сталося?» Подальший календар був дуже сприятливим. Фаворити бразильці вилетіли, тому ми могли стати чемпіонами світу.

«Коли не знали,
що робити з м’ячем, пасували Саленку»

— У Бориса Ігнатьєва були хороші помічники: Гаджиєв і Сальков…

— А ще — Костилєв. Борис Ігнать­єв — тренер од Бога. Він ставився до нас, як до дітей: водив за руку, сотню разів пояснював, показував, яким чином треба зіграти. Коли мені потрібно було зачекати на літак, він запрошував мене до себе додому. Борис Петрович був емоційним — і кричав, і жбурляв все, що мав під руками. Але його помічники завжди все «гасили». Наприклад, Гаджиєв і Костилєв були спокійними й доповнювали Ігнатьєва. На чемпіонаті Європи ми поступалися німцям із рахунком 2:0. У перерві Борис Петрович увірвався в роздягальню, ногою буцнув відро з льодом і звернувся до Геннадія Костилєва: «Гено, ну скажи щось…» На що його помічник невимушено відповів: «Що я можу додати? Вони нам у першому таймі два, а ми їм у другому три». Ігнатьєв не повірив своїм вухам. Сталося все так, як прогнозував Костилєв. Нам щастило на тренерів.

— Саленко тоді також показував чудеса результативності?

— У нас вся команда була потужною. Особливо виокремлювалися Саленко та Кірьяков. Сергій витворяв із м’ячем щось неймовірне. А Саленко був дуже габаритним. Коли ми не знали, що робити з м’ячем, то прос­то віддавали його Олегу. А він по два-три футболісти тримав на собі.

— Що скажете про іншого партнера — Віктора Онопка?

— Він не зразу демонстрував футбол високого рівня. Спочатку виходив на заміну, втягувався. А тоді як вистрілив! Молодець, виріс у хорошого футболіста. Наша збірна була справж­нім коктейлем різних стилів і національностей: Олег Матвєєв, Дмитро Радченко, Олег Табунов, Мірджалол Касимов. Нас могло зупинити лише диво, яке сталося в згадуваному матчі проти нігерійців.

— Ще одним складником коктейлю був запальний Омарі Тетрад­зе…

— Тетрадзе — сильний духом хлопчина. Він не міг похвалитися видатними антропометричними даними, але міг повести за собою партнерів. Це — футбольна особистість. Наприклад, як спочилий вже Андрій Тимошенко. Із такими людьми грати пліч-о-пліч — справжнє задоволення.

— Ви об’їздили півсвіту: від європейських Німеччини, Іспанії, Франції й Італії до екзотичних Таї­ланду, Ірану та Індії… Яка країна вас вразила найбільше?

— У такому віці все сприймалося по-особливому. Цікаві спогади залишилися про Індію, де ми жили 24 дні. Спека була шалена, тому тренування розпочиналися о 7-й ранку. Тренувалися лише в затінку. Харчування було специфічним — майже все готували на основі порошків. Смачно, але хочеться свого й рідного. Нам допоміг наш масажист. Він поїхав на індійський базар, бо ми дуже хотіли борщу. Картопля в Індії не така поширена, як у нас. Проте йому вдалося знайти й картоплю, й буряк. Масажист приготував величезний казан. Хлопці брали по 4–5 порцій. Не могли натішитися…

— Ви грали проти багатьох відомих футболістів, серед яких згадувані Фернандо Коуту, Каньїсарес, брати де Бури, а також Вьорнс, Лемманн, Херліх. Кого назвете найнезручнішим суперником?

— Загалом, нелегко було грати проти команд із східної Європи. Вони були дуже заряджені. Із німцями, наприклад, постійно проводили аналогію з війною. Нелегко було грати проти румунів. Щодо особистостей, то було тяжко грати проти Жоао Пінту, який володів прекрасними технічними даними. У матчах із сильними суперниками дуже допомагали тактичні навики, закладені Ігнатьєвим, який розписував усе чітко по зонах і ділянках футбольного поля. Навіть укидання з ауту ми використовували максимально: або миттєво забирали м’яч, або миттєво виходили в атаку.

— Ярослав Думанський, екс-гравець «Карпат» і «Динамо», свого часу більшу частину юнацької кар’єри провів у збірних: перельоти з Японії та Франції в Москву чи Львів для нього не були рідкістю. Він зізнавався, що його молодий організм легко переносив постійні зміни клімату і часових поясів. А як було у вас?

— Звичайно, такі подорожі виснажують. Утома накопичувалася, але організм витримував. Хоча, звичайно, було тяжко. Виснажували затримки рейсів… Але такі подорожі сприймав із цікавістю.

«Ветерани «Дніпра» стелилися в підкатах на кам’яному покритті»

— Вам ще не виповнилося 20 років, а ви вже стали гравцем СКА «Карпати», де в захисній ланці виступали такі зубри, як Гамалій і Войтюк, а також трохи молодші, але дуже талановиті Мокрицький і Лужний, а очолював команду досвідчений Іштван Секеч. Співпраця з такими людьми чимось допомогла?

— Мені щастило з тренерами. Іштван Йожефович — один із тих фахівців, про якого скажу лише хороші слова. Не пригадую, щоби Секеч мені робив поблажки, але він враховував мій статус. Секеч мав сильний характер і не визнавав авторитетів. Цікаво, що, попри свій вік, часто брав участь у тренуваннях. Подобалося працювати й з Миколою Самаріним, якого можу назвати людиною спокійної вдачі.

— Запитаю вас і про Євгена Кучеревського, з яким ви працювали в «Дніпрі». 1990-го Євген Мефо­дійович запросив вас у Дніпропет­ровськ…

— Після виступів у СКА «Карпати» та служби в армії я поїхав у Дніпропет­ровськ. У той час Анатолій Бишовець запрошував мене в московське «Динамо», але я без вагань вибрав «Дніп­ро». Мені пощастило з партнерами, які мене тепло прийняли: Тищенко, Сон, Городов, Багмут, Мамчур, Беженар, Москвин. Щойно я приїхав, ми полетіли на збори в Італію. Тищенко та Сон узяли мене під свою опіку й навчили мене багатьом футбольним мудрощам. Вони казали, що я можу відпочивати в місті на свій розсуд, але на ранковому тренуванні повинен показати все, на що здатен. Тищенко та Сон одягали куртки, й на тренуваннях буквально вмивалися потом. Характер у «Дніпра» був шалений — ветерани стелилися в підкатах навіть на кам’яному покритті. Такий підхід мені імпонував.

— Мабуть, найкраще вам запам’ятався двобій з португальською «Бенфікою» Свена-Горана Ерікссона у чвертьфіналі Кубка чемпіонів…

— Так, хоча ми й не пройшли португальців, але продемонстрували свої найкращі якості. Особливо вразила атмосфера на «Да Луш», де за дві години до матчу вже було кілька десятків тисяч людей. Шалений прес…

— У «Дніпрі» ви зіграли трохи більше 20-ти матчів. Чому не змог­ли закріпитися у складі команди Кучеревського?

— Спочатку травмувався, а потім Євген Мефодійович поїхав у Москву. Команду прийняв Микола Павлов, який не бачив мене у своїй команді. Саме тоді відновлювалися «Карпати», які мене запросили. Я зустрівся з Левком Броварським, і вирішив повернутися до Львова.

«Маркевич був футбольним батьком
для Гусіна»

— У «Карпатах» ви провели історичні два перші сезони чемпіонату України. Напевне, проблем тоді з підготовкою вистачало…

— Так, були проблеми із фінансуванням. Грали завдяки патріотизму. Було нелегко, але у вищій лізі втрималися. Змінювалися тренери, ситуація була непроста. Утім, у Львові мені подобалося, попри всі проблеми.

— Ви є автором першого реалізованого пенальті «Карпат» часів Незалежності. Обидва ваші голи за львівську команду ви реалізували завдяки 11-метровим…

— Я не забивав багато м’ячів, тому добре пам’ятаю обидва удари. Але я не тільки забивав, а й двічі пропустив. Щоправда, було це в матчі за «Волинь», коли ми грали із запорізьким «Металургом». Наш воротар, Володимир Марчук, був вилучений з поля, тож останні 20 хвилин у воротах провів я. Перший гол із штрафного мені забив Віктор Скрипник. Я навіть не встиг зорієнтуватися. Тому у статистичних даних навпроти мого прізвища пишуть, окрім забитих м’ячів, ще й про два пропущені.

— Як вам працювалося з Мироном Маркевичем у «Карпатах»?

— Це хороший тренер, але стосунки в нас не склалися. Одного прекрасного дня він дав мені зрозуміти, що не бачить мене в команді. До цього моменту було все добре, але в якийсь момент усе змінилося. Я повинен був отримувати квартиру у Львові, але натомість відправили мене у «Волинь». Після матчу з тернопільською «Нивою» мене, Ігоря Плотка та Михайла Стельмаха зробили «крайніми». Я вимушений був перейти з команди. Розійшлися не дуже цивілізовано, хоча образи не тримаю. Тренер розраховує лише на тих, кого бачить у складі.

— Ви стали свідком того, як у Львові перші кроки робив молодий Андрій Гусін…

— Андрій володів хорошою швидкістю, й розпочинав на позиції форварда. Гусін розкрився завдяки Маркевичу, бо той довіряв йому та мав над ним «шефство». Навіть попри травму, Маркевич вірив у Гусіна, ставши для нього футбольним батьком. Хоча лише в Києві Андрій розкрився повністю. Відзначу також Дмитра Топчієва, який прекрасно діяв на позиції опорного півзахисника. Дмитро також поїхав у столицю.

— Чи можна сказати, що Львів став для вас другою домівкою?

— Хоч у «Карпатах» я й не реалізував себе повністю, вважаю, що Львів став для мене рідним. Уболівальники нас підтримували, тож нам не було, на що жалітися. Приємно, коли тебе зустрічають у місті й дякують за гру чи висловлюють змістовну критику. У Львові таке не рідкість.

— Певний період часу ви провели в Луцьку. «Волинь» із Мозолюком, Вовчуком, Федецьким, Диким і Федюковим славилася своїм характером…

— Так, це правда. Вивезти очки з Луцька було тяжко. Навіть грандам «Динамо» чи «Шахтаря». «Карпати», до речі, також дуже самовіддано грали в рідних стінах. Щодо «Волині», то це, мабуть, найнизькооплачувана команда в Україні. Тому хлопці там завжди грали завдяки характеру. У Луцьку вміли відпочивати та, водночас, завжди билися за результат.

— Після «Волині» ви виступали за чернівецьку «Буковину»…

— У мене закінчився контракт, і я разом із Ігорем Сарнавським вирушив у команду Юхима Школьникова. Приємні спогади залишилися про ту команду, про Юрія Гія та Віктора Олійника, з якими товаришував. Ми мали всі шанси вийти в елітний дивізіон, але у сезоні 1995-1996 років посіли друге місце в першій лізі, яке не дозволило нам підвищитися в класі — ФФУ ухвалило рішення, яке вивело у вищу лігу лише «Ворсклу».

— У вашій біографії також є виступи за запорізький «Металург». Щоправда, в місті козацької слави ви провели лише 3 матчі…

— Я травмувався в матчі з «Карпатами». Невдало впав, переламав ключицю. Після матчу мене відправили чартером у Запоріжжя. Поки відновився, набрав вагу, відчував, що перебуваю у стані висотаного лимону. Хоч Олександр Томах вірив у мене, але я не міг демонструвати належної гри. Планував закінчувати кар’єру, проте виник варіант із житомирським «Поліссям». Поїхав у Житомир, де отримав два переломи на одній нозі. Фізично був не готовим, а бажання було шаленим. Тому так часто «ламався». Зрозумів, що настала пора закінчувати.

Любомир КУЗЬМЯК.