Олег Блохін: «Я сидів за столом із представниками Реалу — за мене пропонували 4,5 мільйона доларів»

Олег Блохін увійшов в історію українського і радянського футболу як перший із трьох наших володарів «Золотого м’яча», а також рекордсмен за багатьма показниками – за кількістю зіграних матчів і забитих м’ячів у клубі Динамо (585 матчів, 280 голів) і та збірній СРСР (112 матчів, забив 47 голів). Загалом 319 голів у залік клубу Григорія Федотова – ні в кого в історії нема більше! 

З Олегом Володимировичем ми зустрілися в італійському ресторані «Pioppo Nero», розташованому біля дороги, яка веде до стадіону «Лівий Берег». У цей день київське Динамо проводило свій останній матч сезону 2024/25 і мало святкувати 30-те ювілейне чемпіонство. До цього ювілею причетний і Олег Блохін, адже на його рахунку – сім чемпіонських титулів у складі біло-синіх. 

Блохін приїхав на зустріч із донькою Анею, а мене туди привіз його адвокат Ілля Скоропашкін. За столиком на чотирьох ми говорили про футбол рівно стільки, скільки триває матч, тобто 90 хвилин. 

У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Олег Блохін розповів: 

• хто найкращий тренер в Україні сезону 2024/25
• чи є в Україні футболіст, здатний завоювати «Золотий м’яч»
• чим у школі грали у футбол та якою була його перша нагорода – відповіді небанальні 
• у кого й за скільки купив бутси після чемпіонату світу 1970 року
• про своїх футбольних кумирів і чому саме №11 на спині 
• про преміальні за перший і другий Кубок кубків УЄФА
• як у Швейцарії купили з Буряком пневматичні пістолети
• про конфлікт у Динамо, який ледь не призвів до звільнення Лобановського
• скільки Реал давав мільйонів за Блохіна та чи правдиві чутки про Ліверпуль, Баварію та Сент-Етьєн
• які преміальні Лобановський вибив для гравців на чемпіонаті світу у Мексиці
• як перед відбірковим циклом до ЧС-2006 його хотіли звільнити 
• за що Хачеріді отримав штраф у 12 тисяч доларів
• чи складно йому було працювати з легіонерами в Україні
• про звільнення з Динамо 
• чому припинив вести Інстаграм 
• чи вийде у світ книга не про Блохіна, а від самого Блохіна

«Український футбол майже не дивлюся, європейські чемпіонати – із задоволенням» 

– Олеже Володимировичу, як ваші справи?

– Та нічого, загалом усе ніби нормально, якби не спільна біда всіх українців – війна. 

– Чим займаєтесь зараз? 

– Присвячую час дітям, здоров’ю та родині. 

– Чи часто зараз стежите за футболом – українським і європейським? 

– За українським футболом практично не стежу. Подивився останні ігри між Динамо і Шахтарем. Вибачте, але, чесно кажучи, вони мені не сподобалися. Зараз рівень чемпіонату, звичайно, вже не той, що був раніше, однак треба брати до уваги, що триває війна і в країні встановлено воєнний стан. З такою грою, яку демонструють деякі команди, я взагалі не розумію, для чого вони виходять у Прем’єр-лігу. 

Що стосується європейського футболу – я його дивлюсь із задоволенням. 

– Чемпіонат якої європейської країни вам імпонує найбільше? 

– Я дивлюся чемпіонати усіх провідних європейських країн – Італії, Німеччини, Англії… Ну, і звісно, матчі єврокубків. 

– Який клуб у Європі, на вашу думку, сьогодні демонструє найцікавіший футбол? 

– Мені дуже подобається, як зараз грає Барселона. Люди справді грають у футбол за принципом «ми заб’ємо стільки, скільки захочемо, а ви – скільки зможете». Такий футбол дуже цікаво дивиться. Ліверпуль справив враження, особливо напочатку сезону. З огляду на їхню гру, вони мали бути, як мінімум у півфіналі Ліги чемпіонів. 

Команда Барселони, фото: ФК Барселона

– Чи очікували ви, що до фіналу Ліги чемпіонів дійдуть Інтер і ПСЖ, а такі клуби, як Барселона, Манчестер Сіті та Реал, зійдуть з дистанції? 

– Я дивився останній матч Інтер – Барселона. Вважаю, третій м’яч не слід було зараховувати, тому що там був фол. Якби того голу не було, то у фіналі могла б бути Барселона. 

– Хто з футбольних тренерів вам найбільше імпонує? 

– Мені подобався стиль роботи Юргена Клоппа. Так само, як і Пепа Гвардіоли. Останнім часом на авансцену виходить нове покоління тренерів: у Ліверпулі – Арне Слот, у Манчестер Юнайтед – Рубен Аморім. З інтересом стежу за всіма новинками футболу – це еволюція, яка відбувається на наших очах. 

– Хто, на вашу думку, є головним претендентом на «Золотий м’яч», якби його вручали влітку? 

– Можу назвати трьох фаворитів. Усі вони – гравці Барселони: Педрі, Рафінья, Ямаль. Нікому з інших гравців я б «Золотий м’яч» не віддав. 

– Вам більше подобалося, як присудження «Золотого м’яча» відбувалося шляхом голосування журналістів, чи коли найкращого футболіста визначає ФІФА? 

– На мою думку, визначення найкращого футболіста журналістами було більш об’єктивним. 

«Поки не видно на горизонті українця, здатного виграти «Золотий м’яч»

– Ви слідкуєте за рідним для вас Динамо? 

– Ну, я дивився, як команда грала у Лізі Європи… І, чесно кажучи, розчарувався. 

– Чи подобається вам Динамо під керівництвом Шовковського? 

– Думаю, все нормально. Команда досягла своєї мети – виграла чемпіонат. Вітаю Сашу та всю команду з цим ювілейним титулом. 

– Кого ви вважаєте найкращим тренером України за результатами сезону 2024/25 років? 

– Руслана Ротаня. З ним на чолі ФК Олександрія цього сезону досягла суттєвого прогресу. Від Динамо вони відстали всього на три очки, при тому, що порівнювати їхні можливості з можливостями Динамо не варто – це зовсім різні речі. 

Руслан Ротань, фото: ФК Олександрія

– Чи закономірно, що Шахтар посів лише третє місце? 

– Шахтар взагалі провалив цей чемпіонат. Я не розумію, яка нинішня політика в клубі та як так сталося, що вони у підсумку лише треті. 

– Яке ваше враження від гри сучасних нападників? 

– Коли я бачу, що форвард просто стоїть, як стовп, то, чесно кажучи, я такого форварда не розумію. Я сприймаю гру нападників зовсім інакше. Коли я грав, то завжди працював на швидкості, так само, як Бєланов, а згодом і Шевченко. Мені кажуть: «Ось такий-то забив у чемпіонаті України п’ятнадцять м’ячів». Думаю, якби наше покоління грало в такому чемпіонаті, як зараз, то ми б забивали набагато більше. Проте це лише критика зі сторони. 

– Коли чекати українцю на «Золотий м’яч» і чи є на сьогодні у нас футболіст із такими задатками? 

– О! Дуже довго… Поки що не видно такого на горизонті. Можливо, хтось із молоді, хто нині грає за кордоном, вистрілить. Знаєте, якщо ти не граєш добре в клубі, як ми, свого часу, коли виграли Кубок володарів кубків, і в збірній, яка показує результат, то дуже важко претендувати на «Золотий м’яч». Тому, зараз більше шансів у тих наших хлопців, які виступають за кордоном, а не в Україні. 

– Яким ви бачите футбол України після війни? 

– Звісно, він має стати кращим. По-перше, не буде повітряних тривог, через які гру зупиняють, і матч розтягується на 4-5 годин, а то й на кілька днів. Я не розумію, як футболістам грати, як тренувати команду, коли без кінця ці повітряні тривоги? Я не знаю… 

«За вихід у чвертьфінал ЧС-2006 на кону стояли великі гроші»

– Давайте до складної теми, адже наша національна команда з того-таки 2006 року не може вийти на Мундіаль. Як вам гра збірної України? Чи могла вона пройти Бельгію та за яких умов? 

– Звісно, могла. 

– Чи є тут недопрацювання тренерського штабу та футболістів? 

– Не знаю. Треба бути всередині команди, щоб чітко оцінити, що там відбувається. Бачити, як проходила підготовка до матчів, про що думали тренери після перемоги у першому матчі 3:1, які приймались рішення – грати на утримування рахунку чи ні. Адже зміни у грі почалися лише після того, як ми пропустили другий м’яч. 

Що я можу сказати? Подивимося, що буде далі. Завдання збірної України стояло – вихід на ЧС-2026. Як би не там не було, збірну треба підтримувати. Знаєте, критикувати завжди легше, ніж хвалити.

Збірна України, фото: УАФ

Пам’ятаю, коли я у 2003 році очолив збірну і вона почала програвати один товариський матч за іншим, мене вже хотіли вигнати (протягом десяти місяців збірна провела шість товариських матчів: три програла, а три звела унічию, – прим. О.П.). Але потім ця команда вибухнула у 2006 році. 

– То що, серйозно перед відбірковим турніром до ЧС-2006 стояло питання про ваше звільнення? 

– Так, про це тоді йшлося. Григорій Михайлович приходив: волосся сторчма, краватка збилася на плече. Каже мені: «Що відбувається?». А просто проходив звичайний селекційний процес. Через збірну в мене пройшов 51 гравець. Я просіював їх один за одним. І от через ту чорнову, складну роботу послідовно вималювалася команда, яка дійшла до ¼ фіналу чемпіонату світу. 

– Чому саме Дніпро тоді став базовою командою збірної? 

– Тому що, коли я оцінив ситуацію, зрозумів – нічого кращого на той момент просто не було. УПЛ була максимально легіонеризованою. Стояло питання – що на деяких позиціях жоден кандидат у збірну не мав стабільної ігрової практики в клубах. А от Дніпро, на відміну від інших провідних команд, базувався саме на українських футболістах. 

– Чи був склад, який ви повезли на чемпіонат світу до Німеччини, оптимальним? 

– На той момент так. Єдиний гравець, якого недорахувалися – динамівець Сергій Федоров, який через травму не зміг зіграти на чемпіонаті світу. Це була втрата, адже він був у нас одним із стовпів оборони. 

– Ви взяли на чемпіонат світу Свідерського, який не мав стабільного місця в своєму клубу. У вас він вийшов в основі на матч чвертьфіналу з італійцями…

– А кого ставити? На матч із італійцями в чвертьфіналі в мене був обмежений вибір гравців. Випав один, випав другий… Пам’ятаю, запитаю Гусіна: «Зіграєш центрального захисника?». Відповідає: «Володимировичу, зіграю». У нас Мілевський у грі зі Швейцарією бив пенальті, хоч і був ще юнаком. 

– Проте, впевнено виконав свій пенальті. 

– Він пенальті пробив «паненкою». Я цього не бачив, бо пішов у роздягальню. Потім мене запитували: «Що було б з ним, якби не забив?». Кажу: «Напевно, хлопці самі б розібралися». По-перше, йшлося про вихід до чвертьфіналу Чемпіонату світу. А по-друге, на кону стояли – великі гроші. 

– Що спонукало вас піти до роздягальні й не дивитися, як били пенальті? 

– Стрес був настільки сильний, що у мене просто не витримали нерви. Гра йшла, як на гойдалці – туди-сюди. Потім – додатковий час і серія пенальті. Підходжу до хлопців: «Дайте сигарету». А вони: «Нема ні запальнички, ні сигарет». Я лише махнув рукою й пішов до роздягальні.

– Перебуваючи у підтрибунному приміщені, ви зовсім не стежили за серією пенальті? 

– Не дивився жодного пенальті. Я прийшов на прес-конференцію і навіть не знав, що Шевченко не реалізував пенальті. Усі так на мене подивились… 

– А хто вам перший сказав, що ми у чвертьфіналі? 

– Масажист Паша Швидкий, царство йому небесне, зайшов до роздягальню й сказав: «Володимировичу, ходімо, все добре» 

– Чи правда, що напередодні чвертьфінального матчу з італійцями вам раптом наснився віщий сон? 

– Було таке. Приснився дім, і рідні кликали додому. Так і сталося. Ми програли майбутнім чемпіонам світу і поїхали додому. 

– Це вже історичний і не повторений на сьогодні виступ. Але чи був шанс досягнути більшого?

– За сприятливого розкладу все могло скластися по-іншому. Як на мене, по грі ми не повинні були програвати 0:3 навіть Італії. 

Я усвідомлював, що Сашко Шовковський грає на межі своїх сил. Та серія пенальті зі швейцарцями забрала в нього багато нервів. Я відчував, що його треба замінити. Все ж таки, перший м’яч, забитий італійцями, він, мабуть, міг узяти (Дзамброта пробив по воротам метрів з тридцяти, і Шовковський запізнився зі стрибком, – прим. О.П.). 

Ми ж свої моменти не використали. Та й Буффон у воротах творив щось неймовірне. Кажу: «Та що ж таке? Як тільки ми граємо з італійцями, Буффон – король!». 

Але, відповідаючи на ваше запитання, скажу – я відчув, що на ЧС-2006 ми вичавили зі збірної України все, що могли.

– Ви сказали про великі гроші, які вам обіцяли за вихід у чвертьфінал. Чи могли б ви озвучити суму? 

– Я не хочу її називати. Після завершення Чемпіонат світу, нам виділяли певну суму, яка розподілялася між усією командою – залежно від індивідуального внеску кожного у загальний результат. 

Олег Блохін і Сергій Ребров на ЧС-2006, фото: УАФ

Я складав списки. Преміальні, крім футболістів, отримали всі, хто був залучений до роботи з командою: масажисти, лікарі та інший персонал. Я навіть включив до цього списку Сергія Федорова, який провів весь відбірковий цикл, але через травму не зміг поїхати на світовий чемпіонат. Потім я передав цей список Суркісу, і Григорій Михайлович його затверджував.

«На прес-конференції я посварився з журналістом, запропонував йому вийти й поговорити наодинці»

– Що стало причиною того, що ви одного разу відрахували Чечера, Зотова та Закарлюку прямо зі збору команди? 

– А як інакше треба було вчинити, якщо люди п’яні з’явилися у розташуванні команди лише під ранок? Якби вони прийшли й вибачились, я б міг їх залишити. Але вони на це так і не спромоглися. 

– Вживання алкоголю футболістами – це було для вас найсерйозніше дисциплінарне порушення? 

– Так. Дрібне порушення, скажімо, незначне запізнення, ще можна було б пробачити. На тренувальний збір, у принципі, у нас не мало бути жодних запізнень, адже майже всі гравці збірної грали тут, в Україні. Літаки тоді ж літали. Ігри чемпіонату завершилися. Наступного дня вони мали бути у розташуванні збірної. 

– Чи траплялися складні ситуації під час перельотів збірної? 

– Найскладніша ситуація була після першої гри, коли ми зіграли 1:1 у Данії. До Києва прилетіли о четвертій ранку. А наступного дня ми вже мали летіти у Казахстан. Пам’ятаю, я тоді сказав, що журналісти, фотографи та відеооператори більше не літатимуть з командою, бо поки вони проходять митницю – минає надто багато часу. Відтоді вони почали літати окремо. 

– Вам із роками не здається, що Україну на Євро-2012 навмисно «сплавляли»? І жереб найважчий, і арбітр «проспав» гол з Англією… 

– Не знаю, щодо цього я не можу нічого сказати. Стосовно голу, всі казали, ще до цього було положення поза грою. Ну добре, був офсайд, але якщо лайнсмен не зафіксував його, то гра продовжилася. Гол був чистим, м’яч повністю перетнув лінію воріт. Поруч був четвертий арбітр, який цього не помітив. Якби суддя зарахував цей гол, це могло кардинально вплинути на хід гри. 

Після матчу я вибіг на поле, але який в цьому був сенс? З групи тоді виходило по дві команди. Давайте глянемо: у нашій групі, крім нас, Англія, Франція і Швеція. Вибачте, але це зовсім не Кіпр!

– Багато критики звучало на адресу збірної? 

– На прес-конференції був якийсь журналіст, і я з ним посварився. Він накинувся на команду з лайкою. Я йому кажу: «Можете лаяти мене, але навіщо команду чіпати?» Хлопці грали, билися за результат.

Олег Блохін, фото: УАФ

– Чим все закінчилося? 

– Я запропонував журналісту вийти поговорити наодинці, але він не наважився. 

– Скажіть, чи часто ви поринаєте у спогади? 

– Зараз уже ні. Навіть свої ігри дивлюся рідко, лише коли дуже сильно хочеться. 

«У школі з портфелів зробили ворота і моєю шапкою грали у футбол»

– Ви в дитинстві захоплювалися різними видами спорту? 

– О, куди мене тільки не віддавали! Усе перепробував, крім боксу і важкої атлетики. У школі я грав у баскетбол, волейбол, настільний теніс, а також бігав на лижах. 

Пам’ятаю, віддали мене на плавання. На стадіоні СКА був цілий спортивний комплекс. Прийдеш туди взимку в басейн, поплаваєш – а там собачий холод. Потім ідеш від того басейну пішки до тролейбусної зупинки, а тебе просто пронизує вітер. Закінчилося тим, що я захворів. 

Тренер прибіг до нас додому і каже батькам: «Не варто Олегу кидати плавання. Він буде чемпіоном». Почувши це я кажу: «Мамо, в мене все тіло болить, очі болять. Хоч стріляй – на плавання я більше не піду». 

– Батьки хотіли, щоб ви грали на баяні – вони вам його купили? 

– Який баян? Це був або 1956 рік, або 1958-й – точно вже не згадаю. У ті часи, після війни, було дуже популярно грати на акордеоні чи баяні. Я не мріяв про це, але батьки хотіли, щоб я грав. 

– Правда, що ви отримали розряд у шахах? 

– Правда. Поруч із нами був шаховий клуб, ми з друзями пішли туди. Там ми вивчали шахові задачі та етюди, ну і, звичайно, грали між собою. 

– Кажуть, що ви могли досягти серйозних успіхів у легкій атлетиці. Ви справді пробігали стометрову за 11 секунд? 

– Так. Було це на Центральному стадіоні, причому, біг я стометрівку без підготовки в китайських напівкедах. 

Олег Блохін в дитинстві і його мама, фото: ShainskySport

– Чому ваш вибір припав саме на футбол? 

– (Замислюється на мить, – прим. «УФ») Я не знаю, у мене ж є фотографія, де я ще шкет, але вже ліву ногу поставив на великий м’яч.

 Пам’ятаю, якось у школі з портфелів зробили ворота, а моєю шапкою грали у футбол. Прийшов додому, а мама каже: «Олеже, ти що? Скільки тобі років?» 

– На якому полі ви грали в дитинстві? 

– О-о-о-о-о!.. Асфальт був нашим полем. Машин тоді було небагато. Ставили цеглини – от тобі і ворота. Потім, коли ми переїхали на вулицю Авіації, неподалік розміщувався інтернат, а поруч – футбольне поле, вкрите галькою. Спробуйте вгадати – де я грав?

– Навіть не уявляю. А де саме? 

– Стояв у воротах. Якщо ти найменший – про гру в полі навіть не мрій. Твоя позиція у воротах. 

– Багато голів пропускали? 

– Головне, що ти граєш, усе інше – неважливе. 

– Під час гри у футбол бувало, що губили ключі від квартири? 

– Ключ від квартири я вішав на шнурок на шию, клав у кишеню на сорочці, навіть приколював булавкою. Проте, незважаючи на всі ці заходи, я все одно умудрявся його загубити. 

– Ви мали свій м’яч? 

– Так. Батько приніс шкіряний м’яч зі вставною камерою всередині. Його треба було шнурувати вручну. Для цього був такий металевий гачок, щоб протягти шнурок через отвори. Накачували цей м’яч після шнурування насосом із дерев’яною ручкою.

– Після школи займалися уроками чи одразу бігли грати у футбол? 

– Приходив додому. Треба було пообідати. Мама залишала мені гречану кашу з молоком. Коли я їв, читав щось із заданого в школі. 

Машини у нас не було, тож біг на тролейбус, доїжджав до Хрещатика. Далі пересаджувався на трамвай і їхав на бульвар Лесі Українки – туди, де розташовувалось Суворовське воєнне училище. Додому повертався тим самий маршрутом – трамвай і тролейбус. 

– Як ви вчилися? Які предмети вам найбільше подобалися? 

– Історія та географія. Першу свою п’ятірку в школі я отримав саме з одного з цих предметів. Якщо взяти мій щоденник, то там загалом було більше трійок, ніж хороших оцінок (у радянській школі навчались за п’ятибальною системою, оцінка «3» відповідала рівню знань «задовільно», – прим. О.П.). Але слід враховувати, що коли я навчався у дев’ятому класі, мене вже запросили до дубля київського Динамо. 

– Пам’ятаєте перші ваші нагороди? Це були грамоти чи медалі? 

– Першу нагороду я отримав у піонерському таборі. Це була шоколадка на стрічці. Я виграв індивідуальну дисципліну з метання гумового м’яча на дальність (це була масова фізкультурна дисципліна, яка входила до комплексу ГПО, м’яч був спеціальний легкоатлетичний вагою 150-200 г, – прим. О.П.). А ще наша футбольна команда посіла перше місце у табірних змаганнях. До речі, грали ми на баскетбольному майданчику. 

«Одинадцятий номер взяв собі на знак поваги до «Хмеля»

– У секцію футболу вас привів батько? 

– Ні, мама. Спочатку вона відвела мене в КІСІ (Київський інженерно-будівельний інститут, де багато років працювала Катерина Захарівна, – прим. «УФ»). Там було футбольне поле і тренер. А згодом вже батько повів мене до футбольної школи Динамо. 

– Розкажіть, будь ласка, про Олександра Леонідова. Яким він був тренером для вас? 

– Леонідов зробив з мене футболіста. Він мав справжній дар бачити в дітях потенціал і допомагати йому розвиватися. У невеликому залі на Динамо ми перевертали лавки, використовуючи їх замість перешкод, щоб відпрацьовувати точність ударів, передач і зупинок м’яча – правою, лівою, внутрішньою стороною стопи. Простий, але ефективний метод.

– Скажіть, це Віктор Маслов, переглядаючи динамівські групи підготовки, звернув на вас увагу? 

– Починав я в юнацький команді. Коли наш 1952 р.н. випускали, ми провели гру проти дубля Динамо. Після тієї гри мене й ще трьох хлопців запросили до резерву. Ми були на зборах з дублем Динамо, який тренував Михайло Коман. Отакий був мужик! Він багато чому нас навчив. 

Якось під час тренування Маслов підійшов, подивився і каже Коману з притаманним йому фірмовим матом: «Міша, та йо... твою ма…, у тебе хлопець босий бігає!» А в мене бутси були порвані з обох боків, не було грошей, щоб купити нові. 

Віктор Маслов, фото: ФК Динамо Київ

– А коли ж ви собі купили нові бутси? 

– У 1970 році, коли збірна СРСР повернулася з чемпіонату світу в Мексиці. Тоді я й купив у Анатолія Пузача бутси Adidas «пеньярольки» за 100 рублів. На той час – шалені гроші. 

– Хто тоді був вашим кумиром? 

– Мої кумири з часом змінювалися. Спочатку моїм кумиром був №11 Динамо – Віталій Хмельницький. 

– То ви взяли одинадцятий номер на знак поваги до нього? 

– Так, через «Хмеля» (Хмельницького рідко хто називав по прізвищу – всі казали просто «Хміль», – прим. О.П.). Потім моїм кумиром став Кройф. Я був у захваті від його швидкості та дриблінгу. Під час тренування я намагався повторювати його рухи, але в мене не виходило так добре, як у нього. Зрозумів, що це мені не підходить. 

– Ви завжди грали нападником? 

– Завжди. У 1988 році збірна СРСР, маючи статус віце-чемпіона Європи, проводила товариський матч у Дюссельдорфі зі збірною Німеччини. Я не знаю, що тоді тренери придумали, але поставили мене на позицію лівого півзахисника (Блохін відіграв перший тайм, і у перерві його замінили. То була його остання – 112-та – гра у складі національної збірної СРСР, – прим. О.П.).

– Не було образи, що вас не взяли на Євро-1988? 

– Можна було ображатися, а можна – ні. У списку на поїздку на Євро-1988 було лише 20 місць. На той момент мені було вже 35 років, і моя кар’єра наближалася до завершення. 

«Коман після матчу на Кубок ледь мене не вбив»

– Ваш дебют за основу київського Динамо відбувся, коли вам було лише 17 років. 

– Так у 1969 році. Це був виїзний матч проти тбіліського Динамо. У турнірному плані матч уже не мав значення. Київське Динамо впевнено займало другу сходинку – до першого місця було не дістати, а третє залишалося далеко позаду. Наша юнацька команда саме у той час проводила збори неподалік Тбілісі. Саме цією командою, яку очолював Михайло Коман, ми вийшли на матч (київське Динамо програло його з рахунком 0:2, – прим. О.П.).

– А одну із перших ваших ігор на Кубок СРСР у Ростові пам’ятаєте? 

– Звичайно, я тоді не забив пенальті, і далі пройшов ростовський СКА. 

– Ви промахнулися з пенальті після того, як навіть воротар Рудаков забив свій? 

– М’яч влучив у стійку воріт. Коман після матчу ледь мене не вбив. Підійшов і каже: «Ти, пацан, негідник, куди лізеш бити пенальті?». А я йому: «Та мене ж самі хлопці туди направили!» Уявіть собі: мені 18 років, а від мого удару залежить доля кубкового матчу!

Олег Блохін, фото: з колекції Олексія Новіка

– У 1973 році, коли вас вперше визнали найкращим гравцем у СРСР, ви сказали, що гра з Араратом у фіналі Кубка була для вас найгіршою. Що тоді пішло не так? 

– Там наш тренер Олександр Севідов начудив. Ми вели у рахунку 1:0, і він зробив досить дивні заміни. Замість Буряка на поле вийшов Зуєв, а замість мене – Кондратов. Хотів, щоб хлопці отримали звання майстрів спорту. Але на 89-й хвилині єреванці забили гол у відповідь – рахунок став нічийним. А вже в екстра-таймі вони відзначилися вдруге. Того року Арарат мав дуже хорошу команду. 

– Ви пам’ятаєте, якій команді ви забили більше м’ячів? 

– (Хитає головою, – прим. «УФ»). Не пам’ятаю. 

– Арарату у чемпіонаті ви забили 21 м’яч. 

– Справді? 

– А хто з воротарів від вас постраждав найбільше? 

– Здається, Дасаєв. 

– Найбільше голів ви провели у ворота Олександра Ткаченка – 14, тоді як Дасаєву лише 5. 

– Ось бачите, ви краще знаєте, ніж я. Я ніколи цього не рахував.

– Чи пам’ятати ви, що одного разу забили гол Блохіну? 

– …? (Здивовано хитає головою, – прим. «УФ»). 

– У 1976 році в Києві на Республіканському стадіоні ви забили гол команді Крила Рад, воротарем якої був Анатолій Блохін. 

– Я ніколи не займався статистикою – забив і забив. Більше знав тих футболістів, які грали у збірній – з московського Спартака, тбіліського Динамо, Дніпра, Шахтаря… Коли проти мене грали Фогтс, Шварценбек, Бекенбауер, то, звісно, я їх запам’ятав. Щодо Крил Рад, то це команда, що піднялася з Першої ліги.

– Чи дійсно вам колись вдалося забити гол із кутового? 

– Ні, кутові я ніколи не подавав. Назву інший пам’ятний гол. Одного разу у матчі з московським Динамо в Москві я забив гол ударом через себе Володимиру Пільгую.

– Хто з захисників був найжорсткішим до вас? 

– По ногах били мене всі. Дехто навіть спеціально заточував шипи, щоб було болючіше. За моїми відчуттями, найжорсткішим захисником був Берті Фогтс (чемпіон світу та Європи в складі збірної ФРН, володар Кубка УЄФА та багаторазовий чемпіон Західної Німеччини з Борусією Ґладбах, – прим. «УФ»). Він так бив по ногах, що мамо, не горюй! Ходив за мною по всьому полю і просто лупцював по ногах. Така у нього була манера. 

– У радянському футболі було двоє захисників із прізвиськами «Коса» і «Автоген» – Нікулін і Новіков. Від кого з них вам більше діставалося? 

– Від «Автогена» (Олександра Новікова, захисника московського Динамо, – прим. О.П.).

Олег Блохін, фото: з колекції Олексія Новіка

– А хто з захисників був справжнім джентльменом на полі? 

– Це той, хто ні разу мене не вдарив? Таких я не пам’ятаю. Моє завдання, як форварда, – забити, а у захисника – не дати мені цього зробити. Як саме він це робитиме – це вже його справа. 

Назву Олександра Чівадзе: він не був жорстким, а досить толерантним, хоча при цьому добре грав у захисті, позиційно правильно. На міжнародному рівні відзначу таким от інтелігентного плану захисником Франца Бекенбауера із Баварії та збірної ФРН.

«За перший Кубок кубків ми отримали 500-700 франків, за другий – 750»

– Нещодавно виповнилося 50 років, як Динамо вперше завоювало європейський трофей – Кубок кубків УЄФА. Хто вас з цим ювілеєм привітав і як? 

– Нічого не було, ніяк не відзначали. Декілька людей подзвонили, привітали – і все.

– Чи дзвонили із футбольного клубу Динамо? 

– Ні.

– Чи ви спілкувалися з партнерами по тому Динамо? 

– Та нас, гравців того легендарного складу Динамо 1975 року, вже залишилося небагато: Онищенко, Мунтян, Веремєєв, Решко, Буряк… У всіх сьогодні проблеми зі здоров’ям – коліна, спина, серце. Це все наслідки навантажень, які ми тоді отримували. Сучасних методів відновлення на той час просто не існувало.

Нам запропонували систему тренувань, частково побудовану на принципах підготовки американських космонавтів. То був справжній експеримент – раніше у футболі такого ніхто не практикував. Зокрема, ми штангу вагою 60 кілограмів тягали на собі. Пам’ятаю, як я Буряка по всьому полю носив на плечах, а він мене – це так зване забігання з м’ячем у трійках.

– Ви – єдиний футболіст Динамо, який узяв участь у всіх матчах обох переможних європейських турнірів. Яка з ігор Кубка володарів кубків 1975 року була для вас найскладнішою? 

– З голландським ПСВ. Цей клуб за рейтингом був тоді першим у Європі. Важкою була гра і з німецьким Айнтрахтом. Мало хто вірив, що ми зможемо перемогти на їхньому полі.

– Мало хто знає, що перед обома фіналами ви не тренувалися, і через травми взагалі могли не вийти на поле. Що це були за травми? 

– Першу можу показати. (Блохін закочує штанину і показує шрам на нозі, – прим. О.П.). Це після матчу чемпіонату з Араратом мені наклали п’ять чи сім швів. Тиждень я взагалі не тренувався, перед грою з Ференцварошем вийшов, трохи попрацював з м’ячем. Наклали на ногу лангетку, забинтували – і я так грав. У першому таймі, звичайно, було трохи страшнувато, адже шви на нозі могли розійтися. У перерві кажу нашому лікарю Віктору Берковському: «Знімай пов’язку». 

А напередодні другого фіналу з Атлетіко у мене стався надрив привідного м’яза. Лобановський запитав мене: «Як ти?» Я відповів: «Не знаю, зараз замотають, вийду, спробую». На передматчеву розминку нас вийшло не одинадцять а дванадцять гравців. Вадим Євтушенко був готовий у разі потреби замінити мене і вийти на поле з перших хвилин. Дякуючи Богові, матч я дограв до кінця, а коли приїхав на чемпіонат світу, то нога розпухла – суцільна гематома. Це суто психологія. 

Я дуже задоволений, що зміг забити і в першому фіналі, і в другому. І наші перемоги були переконливими. 

– Ви пам’ятаєте, скільки вам заплатили за перший і другий фінал? 

– Точно вже не згадаю, можу помилитися. За перший Кубок, здається, ми отримали або 500, або 700 франків. А за другий – 750. 

– Чи правда, що частину преміальних вам доводилося віддавати працівникам Держкомспорту СРСР і Федерації футболу? 

– З тих – ні. Можу розповісти одну історію. У 1986 році ми брали участь у дводенному турнірі на Кубок Сантьяго Бернабеу. Преміальні складали 50 тисяч доларів. Ми виграли той турнір (Динамо у фіналі перемогло мадридський Реал 3:2, – прим. О.П.), але з тих п’ятдесяти нам, на 25 чоловік, виділили лише п’ять. Тобто, 45 тисяч доларів пішло «нагору». 

«На ЧС-1986 у Мексиці кожен з нас отримав по 2,5 тисячі доларів»

– Що ви везли у Союз із капіталістичних країн? 

– Пам’ятаю, привозив хлопцям японську волосінь для риболовлі. Я ж сам не рибалка. Якось запросили мене на рибаловлю, дали спінінг. А там, коли закидаєш, треба притримувати шпулю, щоб волосінь не зійшла самовільно. Я трохи не так притримав, і вийшла «борода» – все заплуталося. Вони, бідні, замість того, щоб готувати шашлик, сиділи і ту «бороду» розпутували. Після того довелося мені вже «ліску» їм з-за кордону привозити:). 

– Чи купили ви щось собі на ті преміальні? 

– На перші преміальні ми з Льохою Буряком у Швейцарії купили собі пневматичні пістолети з пульками. Для чого вони нам були потрібні? Тими пульками можна було хіба що в стіну постріляти. 

У 1972 році я дебютував за збірну СРСР у матчах проти Фінляндії та Швеції. Забив у кожному з них. Обидві гри завершилися унічию. Разом із добовими ми отримали трохи більше ніж 100 доларів. Я за ці кошти я собі купив маленький плеєр і жувальні гумки. 

– Це правда, що за перемогу у складі збірної вам платили по 100 доларів? 

– Розмір преміальних залежав від рівня турніру, у якому ми грали. На чемпіонаті світу 1986 року в Мексиці кожен із нас отримав по 2,5 тисячі доларів. Це все завдяки Лобановському, який вибивав ці гроші для нас. Це були дуже великі гроші.

– Розкажіть, будь ласка про матчі на Суперкубок 1975 проти Баварії.

– Коли грали першу гру у Мюнхені, я так переживав, що шнурки на бутсах не міг зав’язати. Уявляєте, проти нас – Баварія, у складі якої пів команди – чемпіони світу! А я був ще зовсім пацаном, мені всього 22 роки. 

– Про знаменитий гол «із коридору». У Мюнхені перед вами була половина команди Баварії. Як прийняли рішення піти на них? 

– Подивився – партнерів поблизу нема. Всі вони ще були на нашій половині поля. Я так руки розвів і подумав: ну що ж, якщо втрачу м’яча – так втрачу. А німці теж розгубилися. Ризикнув і пішов на авантюру. І знаєте, у мене дуже добре вийшло. Пізніше я переглянув, як це було виконано, і залишився у захваті. Робив усе на одному подиху. Рішення приймав, орієнтуючись на розташування гравців суперника. 

– Чи вдалося вам поспілкуватися з кимось із футболістів Баварії, скажімо, з Мюллером або Бекенбауером? 

– Коли ми виграли другий матч, я поїхав до них у готель Київ, де мешкали німці, із ящиком шампанського та самоваром, який подарував Бекенбауеру. 

– Ви не читали інтерв’ю Герда Мюллера, яке він дав, після того як Шевченко отримав «Золотий м’яч»? У ньому він відповідає на питання, хто кращий – ви чи Андрій… 

– Цього інтерв’ю я не читав. Якось не потрапляло мені на очі. 

– Мюллер сказав що кращий Блохін, тому що на швидкості м’яч був наче прив’язаний до нього. Крім того, у вас був неймовірний дриблінг, а у Шевченка таких якостей не було. 

– Так, я справді мав ті якості, про які згадав Мюллер. Частково я перейняв їх від Кройфа. 

– Чи часто проводили порівняння між вами і Шевченком? 

– А навіщо нас порівнювати? Наш футбольний шлях проходив у різні часи. Зараз у Мессі вже вісім «Золотих м’ячів». Як на мене – явний перебір. 

У 2020 році Роберт Левандовський завдяки видатному сезону з мюнхенською Баварією був дійсно найкращим (забив 55 голів у 47 матчах, – прим. О.П.), однак через пандемію вирішили скасувати вручення «Золотого м’яча». 

Перед тим «Золотий м’яч вручили Модричу. Чому саме йому? Як на мене, були гравці й сильніші за хорвата. 

Іньєсті, коли він був найкращим, теж «Золотий м’яч» не дістався. 

– Дехто каже, що в 1986 році «Золотий м’яч» більше заслужив Олександр Заваров, ніж Ігор Бєланов. Власне, найкращим футболістом СРСР того року Заварова й визнали. Яка ваша думка з цього приводу? 

– Можу сказати, що у 1975 році троє гравців з Динамо могли отримати «Золотий м’яч». У 1986 році в Динамо також було багато зірок. Стосовно Бєланова, він дуже вдало зіграв на чемпіонаті світу. Під час моїх виступів в Австрії до мене приїжджали журналісти. Я поцікавився, за кого вони у 1986 році віддали свій голос. Сказали за Бєланова, бо він на чемпіонаті світу забив три м’ячі у ворота Бельгії. Його перший гол узагалі був просто шаленим!

Ігор Бєланов із «Золотим м’ячем», фото: Facebook

«Один фотограф постійно супроводжував мене, чекав на мій 200-й гол, а в мене 197 і 197»

– Це правда, що коли ви отримали першу машину, то не здавали на права, а просто сіли і поїхали? 

– Неправда. Я здавав на водійські права – заїжджав на естакаду та проходив тестування. 

– Перша ваша машина – Жигулі? 

– Ні, Волга – номери 65-65 КИЧ. 

– Шість і п’ять у сумі 11 – ваш ігровий номер? 

– Так. Я прийшов, а мені кажуть: «Олег, 11 номера нема». Взяв собі 65-65. 

– Одинадцятий номер був у вас вже на наступній Волзі? 

– Так. Нам виділяли Волги, бо не могли дати таких сум грошима. Тим самим порушували закони. 

– А потім ви продавали ці машини, бо не можна було мати більше однієї? 

– У нас усе було розписано: якщо ти отримав машину, то на наступну міг претендувати лише через певний час. Ну, отримав ти одну машину, потім ще одну, і ще. А де ти їх триматимеш у Союзі? Приїжджали грузини, вірмени купували їх за ринковою ціною. 

– Решко казав, що всі продавали за 18 тисяч, а Блохін міг продати за 20, тому що це машина Блохіна. Невже так? 

– Та ні. Степан це жартома сказав:)

– Ви мріяли у Союзі про іномарку? 

– В Радянському Союзі можна було мріяти про що завгодно, наприклад, полетіти в космос:) 

– Але ж ви дружили з Володимиром Висоцьким, а у нього в СРСР був власний Мерседес, на якому він їздив. 

– Та то ж Висоцький! 

– Як вас звела доля – зірку спорту та зірку сцени?

– З Висоцьким ми познайомились на Олімпіаді в 1976 році. Разом були в магазині, він з Мариною Владі куртку собі вибирав. А потім ми сиділи у них вдома, він касету записав, яку мені подарував. Ще підписав: «Ось вони сидять і п’ють, а я для них граю». Потім у мене її украли. 

– Всесильний керівник УРСР Володимир Щербицький багато значив для Динамо? 

– Звичайно, і не тільки для Динамо. Він багато зробив для розвитку українського спорту. Гандбольний Спартак, баскетбольний Будівельник, волейбольний Локомотив, був ще хокей на траві…. Тобто, спорту Володимир Васильович багато уваги приділяв. 

– Ходили чутки, здебільшого з Москви, що Щербицький допомагає Динамо, змушуючи українські клуби віддавати киянам очки. Що ви можете сказати з цього привод? 

– Припустимо, він міг допомогти тут, в Україні. Але ж уся верхівка ЦК була в Москві і звідти усім керувала. Уся преса була звідти. Якщо вони хотіли на когось тиснути – то тиснули. Не там же з мене двічі знімали звання «Заслужений майстер спорту» за те, що я не забивав голів.

– Як ви ставилися до різних чуток, зокрема до тієї, що хтось із представників влади допоміг вам у Харкові забити двохсотий м’яч? 

– Це безглуздя. Такого не було. Пам’ятаю, тоді мене просто діставали кореспонденти-фотографи. Один постійно супроводжував мене. Я йому кажу: «Ну ти вже не їдь більше за мною, бо я ніяк не можу забити». Він чекає 200-го голу – а в мене все 197 і 197. Дванадцять ігор поспіль я гол не міг забити. Не йде, хоч трісни, а всі чекають. 

Олег Блохін, фото: з колекції Олексія Новіка

Тоді я вирішив змінити бутси, щоб перервати цю неприємну серію. І справді: в нових бутсах уже через пару матчів забив той самий 200-й гол, якого від мене чекали вболівальники, історики футболу та навіть фотокореспонденти. 

«Ми сиділи за одним столом з представниками Реала, і вони пропонували за мене 4,5 мільйона доларів»

– Чи обов’язково українцям грати за кордоном, аби їх визнали на міжнародному рівні? 

– Зараз, виїхавши за кордон, ти можеш розвиватися. Там інший світ, інша система підготовки. Проте тут, як кажуть, важливо потрапити у свою команду. Багато хто зараз прагне потрапити до Англії, але там дуже складно грати. 

– Якби у вас була можливість, будучи молодим гравцем, поїхати за кордон, яку країну обрали би? 

– Я би поїхав в Іспанію. 

– Вважаєте, що в Іспанії ви б заграли? 

– Як на мене, іспанський футбол мені більше підходив. Гадаю, що і в Італії я б зміг би заграти, можливо, в Німеччині. 

– Чи відповідає дійсності, що мадридський Реал хотів вас купити? 

– У 1982 році ми перебували в гірській місцевості під Барселоною. Саме туди приїхали посланці Реала. Сиділи за столом – я, людина з спорткомітету СРСР, перекладач і представники Реалу. Вели розмову про можливий перехід в іспанський клуб. 

Мені вже було 30 років, і вони давали за мене чотири з половиною мільйони доларів (приблизно співставна сума зі світовим трансферним рекордом – Барселона за вартість у діапазоні +/– 1-1,5 млн. купувала й через два роки продавала Марадону, – прим. «УФ»). Скільки особисто мені [планувалося виділити] – не знаю, тому що справа до цього не дійшла. 

– Ходили чутки, що вами цікавився Ліверпуль і мав намір купити? 

– Ні, то неправда. Те, що я знаю – після гри з Баварією мене хотів купити цей клуб. А ще у 1973 році, коли ми грали в Одесі з Реалом в одній четвертій фіналу Кубка чемпіонів, з’явилося бажання мадридців мене придбати. 

– А Сент-Етьєн? 

– Про таке не чув.

– Скажіть, що ви відчували в момент, коли отримали «Золотий м’яч»? 

– Я отримав цей приз у Києві перед матчем з Баварією, його вручив мені президент УЄФА Артеміо Франкі. Якби нагородження відбувалося за інших обставин, то, безперечно, була б інша атмосфера й інші емоції. Ніяких святкувань і пишних церемоній не було. Попереду нас чекав серйозний матч, і я був зосереджений саме на ньому. Але для мене це була велика радість. 

– Як ви дізналися, що вас визнали найкращим гравцем Європи? 

– Цю новину мені повідомили журналісти, якщо не помиляюся 27 грудня 1975 року. 

Олег Блохін отримує «Золотий м’яч», фото: ФК Динамо Київ

– До речі, де зараз зберігаються ваш «Золотий м’яч» і інші нагороди? 

– Не скажу:).

– Коли востаннє ви виставляли приз найкращому футболісту Європи на експозицію? 

– Ще до війни, у 2020 році, він був виставлений на турнірі Блохіна. Ось зараз ми з Ігорем Бєлановим і Андрієм Шевченком прийняли рішення провезти по Україні наші «Золоті м’ячі». 

«Майже все Динамо підняло руки за звільнення Лобановського»

– Ви були учасником двох Олімпіад – 1972 та 1976 років, на яких збірна СРСР посідала третє місце. Чому цей результат викликав негативну реакцію? 

– Тому що вважали, що ми повинні були виграти ті Олімпіади. Бронзові медалі сприймали як невдачу. Чому не виграли Олімпіаду у 1976 році? Вважаю, причина в тому, що не вгадали з підготовкою. Полізли у високогір’я в Болгарії й працювали на висоті близько 2000 метрів над рівнем моря. Потім спустилися вниз в Югославію – носилися там як шалені. А коли приїхали в Канаду – вже були виснажені. Матчі там давалися нам дуже важко. 1974 рік був для нас важким і напруженим, а 1975-й приніс нові виклики. 

В 1976 році перед Олімпіадою ми поступилися чехам у стадії плей-оф чемпіонату Європи. Саме Чехословаччина тоді й виграла Євро ’76.

– Чому після цього в Динамо виник конфлікт із Лобановським, який ледь не призвів до його звільнення? 

– Лобановський хотів відрахувати з команди кількох досвідчених гравців, але кого саме – вже не пам’ятаю (Мунтяна, Трошкіна, Матвієнка, – прим. О.П.). 

– Нібито десятеро футболістів написали заяви з вимогою звільнити Лобановського. Ви були серед них? 

– Ми не писали ніякий заяв. Було поставлено питання за звільнення Лобановського, і ми проголосували підняттям рук. Майже вся команда була «за» звільнення. 

– Що стало головною причиною такого майже одностайного рішення? 

– Та ми вже були ситі по горло цим надмірно важким тренувальним процесом. Ми вже не витримували всього цього – ані морально, ані фізично. 

– Якими були ваші стосунки з Лобановським? 

– Багато говорять про конфлікти між мною і Лобановським. Так, вони дійсно мали місце. Ми часто сперечалися, іноді ці суперечки були досить емоційними. Але вони ніколи не переходили межу. Конфлікт конфліктом, але я надалі продовжував виконувати свою роботу. 

Олег Блохін і Валерій Лобановський, фото: Facebook

Що б там не говорили про Лобановського, він – великий тренер, який виграв з Динамо, два Кубки володарів кубків і Суперкубок. Він робив із нас команду, а ми робили з нього тренера. Багато хто використовує його ім’я в своїх цілях, але це вже зовсім інша справа. 

– Дехто з тренерів казав, що працював за конспектами Лобановського. Ви бачили ці конспекти у Валерія Васильовича? 

– Якихось товстих зошитів я у нього не бачив. Він виходив до нас з листом паперу, на якому було розписано хід нашого тренування. 

– Кочубинський розповідав мені, що перед Суперкубком у вас на тренуванні стався конфлікт з Лобановським, і він навіть вигнав вас. Чи справді це було? 

– Я читав це інтерв’ю. Така історія насправді мала місце, але Кочубинський сплутав. Це було не перед Суперкубком, а перед матчем фіналу Кубку СРСР з Шахтарем, коли Лобановський вигнав мене з тренування. 

– Що не сподобалося Лобановському? 

– На тренуванні між серіями я щось виконував. Лобановський підійшов і каже: «Ти щось занадто повільно робиш». Я йому відповів: «Так у нас же зараз пауза». А він: «Яка ще пауза? Ти ж у загальній групі?» Кажу йому: «Та відпочити ж треба». А він мені: «Ну, тоді йди, відпочивай». Наступного дня приїхав чоловік з Центрального комітету партії, я з ним поговорив, полетів до Москви, мене призначили капітаном, і я ще в тій грі ще два м’ячі забив (12 серпня 1978 року Динамо у фіналі обіграло Шахтар з рахунком 2:1, – прим. О.П.). 

– Яким було ваше перше враження, коли Лобановський у 1973 році прийшов у Динамо? 

– З перших днів він почав давати нам серйозні фізичні навантаження. Мені було лише 22 роки. До команди прийшов тренер, до якого не можна було підійти, щось сказати. У нас тоді була така система: якщо щось не виконуєш – могли забрати в армію. 

– На чемпіонаті світу 1982 року в Іспанії ви були в команді, яку одночасно очолювали троє тренерів: Бєсков, Лобановський та Ахалкаці. Яке у вас залишилося враження від такого формату? 

– Це була велика помилка. Під керівництвом Бєскова збірна СРСР дуже добре грала. У товариських матчах ми «рвали» всіх суперників. Відбір до чемпіонату світу пройшли без жодної поразки. 

Я не знаю, як Бєсков погодився на таке [тріумвірат з Лобановським і Ахалкаці]. Схоже, він не захотів брати на себе всю відповідальність. Збірною має керувати один головний тренер, а тут вийшло, як у тій байці – лебідь, щука й рак. Бєсков був зі спартаківцями, Лобановський – з нами, Ахалкаці – з грузинами. І кожен давав вказівки по-своєму. Ахалкаці, правда, менше втручався в цей процес. У Бєскова були одні тренування, у Лобановського – зовсім інші. 

Уявляєте собі, якщо зараз однією командою керують одночасно Моуріньо, Гвардіола і Клопп? Як вони поєднували б тренувальний процес? 

– Вам подобався спартаківський стиль гри, який практикував Бєсков? 

– Мене Лобановський відучував від цього: «Закінчуйте спартаківську гру, ці «тири-пири» та квадратики»:). 

«Мене з Динамо звільнили по телефону»

– Ви двічі грали в півфіналі Кубку європейських чемпіонів. У якому з них Динамо мало більше шансів вийти у фінал? 

– І з Порту були ближче, і з Борусією теж. Що не кажи – це ж півфінал.

– Багато хто з преси критикував, що ви, як головний тренер, залишили збірну заради Динамо. Де правда у тій ситуації? 

– Я завжди мріяв тренувати Динамо. Але команду неможливо створити за короткий проміжок часу. Перше, що потрібно було зробити – це прибрати з команди тих гравців, які їй не підходять.

Олег Блохін, фото: ФК Динамо Київ

Ми взяли нових сім чи вісім гравців, але в грі не було стабільності. Ми могли легко виграти, наприклад, у Металіста й зіграти внічию з Іллічівцем або Волинню. У сезоні 2012/13 команда посіла третє місце, а наступному фінішувала четвертою. Ну, що поробиш. Якщо ти не виграв чемпіонат, то завдання, яке перед тобою поставили, ти не виконав. Якби дали більше часу, результат міг би бути іншим. 

– Скільки вам було потрібно ще часу? 

– Ще рік. Я так вважаю. Вийшло б чи ні – це вже інше питання.

– У вас була важка розмова з Суркісом? 

– Ніякої розмови не було. Мене звільнили по телефону. Сказали, що я більше тут не працюю. Це передали через Резо Чохонелідзе, відразу після гри. Я прийшов на прес-конференцію і сказав журналістам: «Коментарів не буде, я йду».

– Як вам працювалося з легіонерами, яких у Динамо було чимало? 

– Надзвичайно складно.

– Чому? 

– Тому що з ними треба працювати через перекладача – це перше. Друге – приходиш на стадіон, там сидять менеджери. І починаються розмови: «Чому він мене не ставить на гру?». І всяке інше. Коли ми грали в Швейцарії, французький суддя за розмови вилучив з поля Мбокані. Кажеш, що його треба покарати, але цього не відбувається. У команді з одного боку українці, з іншого – легіонери, і ти намагаєшся втримати всю цю бригаду. 

Як можна через перекладача пояснити футболісту все, що ти від нього хочеш? Одному перекладачу я дав «наганяй» через те, що франкомовні футболісти поїхали додому, хоча мали залишатися на базі. Я його викликаю і кажу: «Що це так? Дисципліна має бути». 

– Працюючі в збірній, ви підтримували ідею натуралізації гравців? 

– Ні. Перед чемпіонатом світу мені пропонували якогось футболіста з Канади, я сказав їм: ви мені хоча б паспорт покажіть, що він українець! А ще один хотів просунути свого сина в збірну. Не згадаю вже, як його прізвище.

«Хачеріді отримав штраф на суму 12 тисяч доларів»

– Між роботою клубного тренера і наставника збірної велика різниця? 

– Звісно. Коли працюєш зі збірною, команда провела два спарені поєдинки, і в тебе є час – місяць чи навіть два, щоб добре все проаналізувати. У клубного тренера постійна робота, особливо коли між іграми всього два-три дні, у тебе голова йде обертом. 

– За що ви накладали штрафи на гравців команди? 

– Пам’ятаю, я ввів обов’язкове правило, щоб футболісти виходили на поле в щитках. Хачеріді щитки не одягав. Отримав штраф, здається, на суму 12 тисяч доларів. Кажу йому: «Женя, невже важко просто одягти щитки?» Мовчить. Я йому: «Ти своїй дружині скажи, що саме через це ти втратив 12 тисяч доларів. Що вона тобі на це скаже?». 

– Коли ви казали, що підстрижете Вороніна, ви це так жартували? 

– «Ворона» – одесит, з ним треба було поводитись якось по-особливому. Він намагався щось довести, тож я його викликав один на один і кажу: «Ось це припиняй, а ось це можеш робити». 

– У Дніпрі, коли приходив виклик до збірної, хлопці жартували, що Шелаєву місце в команді Блохіна гарантоване. Чи знаєте, чому? 

– Ні, не знаю. Чому? 

– Бо у вас день народження в один день, і ви ще й тезки з Шелаєвим:) 

– (Сміється, – прим. О.П.). Я цього не знав, це якийсь жарт. Якби так було, я б збирав у збірну лише Олегів:)

– Які ваші плани? Про що мріє Олег Блохін? 

– Щоб в Україні нарешті настав мир. Щоб діти і близькі були здорові. Та й усім хочу побажати міцного здоров’я. Це найголовніше. 

– Ви ж починали вести Інстаграм. Що стало причиною того, що припинили вести його? 

– Інстаграм – це все добре, але коли в країні війна, потрібно ретельно все фільтрувати, щоб не переступити ту тонку межу, особливо коли ти відома людина. Щоб уникнути усіх тих негативних реакцій від різних людей, я тимчасово вирішив поставити це на паузу. 

– Чи вийде в світ колись книга не «про Блохіна», а від самого Блохіна? 

– Я думав про це, і навіть процес розпочався, але все призупинила війна. Пройде якийсь час – і все це можна буде зробити. 

Довідка «УФ»

Олег Блохін народився 5 листопада 1952 року в Києві. 

Син видатної легкоатлетки Катерини Адаменко та спортивного функціонера Володимира Блохіна.

Заслужений майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України. 

Грав за команди Динамо (Київ) – 585 матчів і 280 голів у 1969-88 роках, Форвертс (Австрія) – 45 матчів і 10 голів у 1988-89 роках, Аріс (Кіпр) – 28 матчів і 7 голів у 1989-90 роках. 

Володар Кубку володарів кубку УЄФА 1975, 1986. 

Володар Суперкубку Європи 1975.

Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972, 1976 

Чемпіон СРСР 1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986.

Володар Кубка СРСР 1974, 1978, 1982, 1985, 1987.

Володар Суперкубку СРСР 1981, 1986, 1987.

Володар «Золотого м’яча» 1975. 

Найкращий футболіст СРСР 1973, 1974, 1975 

Найкращий бомбардир чемпіонату СРСР 1972, 1973, 1974, 1975, 1977

Всього за кар’єру гравця зіграв 735 офіційних матчів, забив 319 голів. 

Очолював низку вітчизняних і зарубіжних клубів, включаючи Олімпіакос, ПАОК, АЕК і рідне Динамо (2012-14). Двічі (в 2003-2007 та 2011-12 роках) очолював збірну України. 

Чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року. 

Вперше вивів збірну України на Мундіаль – ні до, ні після нього це нікому не вдавалося. 

Володар Кубка та Суперкубка Греції 1992 (з Олімпіакосом), багаторазовий призер місцевого чемпіонату.