Олександр СПІВАК: «Свою відмову грати за збірну України не вважаю зрадою»
361 
Домовитися про інтерв’ю з Олександром Співаком було нелегко. Ми постійно відкладали нашу розмову. Проте почути від легенди «Зеніту» його спогади про український період кар’єри дуже хотілося. Російські ЗМІ зробили десятки інтерв’ю з нашим героєм, проте вони зовсім мало уваги приділяли спорідненості Співака з його Батьківщиною.
Насправді Олександр себе також не особливо пов’язує з Україною. Народився тут, виріс, сформувався як футболіст… У одному з інтерв’ю він навіть риторично промовив: «Що мені робити в Україні? Мій дім — Санкт-Петербург».
Однак заперечити той факт, що Співак у 1990-х був помітною фігурою в українському футболі, не можна в жодному разі.
«Дніпро» показує цікавий футбол»
— Олександре Сергійовичу, як часто навідуєтеся на Батьківщину? Знаю, що в травні відвідували Крим…
— Безсумнівно, я намагаюся якомога частіше приїжджати в Україну. У моєму рідному Маріуполі мешкає брат, там поховані батьки. Востаннє навідувався в грудні. На жаль, зараз потрапити туди нереально.
— Чи слідкуєте за українським футболом?
— Коли випадає можливість, намагаюся слідкувати. Особливо відзначу прогрес дніпропетровського «Дніпра». Команда показує цікавий футбол і приваблює глядачів своєю грою. Уважаю позитивом призначення на пост головного тренера Мирона Маркевича. Але експертом українського футболу себе не назву. Цікавлюся, але без фанатизму.
— Ви народилися й тривалий час жили в Україні. Нині ви є громадянином Росії. Російська влада заявляє про негативне ставлення до російськомовних мешканців на вашій історичній Батьківщині. Чи були такі моменти, коли до вас погано ставилися через вашу мову чи інші етнічні особливості?
— Я все життя розмовляю російською. І ніколи не виникало жодних проблем в Україні в зв’язку із цим. Люди спілкувалися зі мною українською, я — російською. Ніколи жодних проблем це не викликало.
— Після завершення кар’єри футболіста й певного періоду на тренерському містку, ви обрали доволі незвичний шлях — стали оглядачем однієї з провідних російських газет.
— У мене хороші стосунки з журналістами, тож я з радістю відгукнувся на таку пропозицію. Таке заняття видається мені цікавим, хоча не скажу, що збираюся займатися цим усе життя. На даний момент мені подобається висловлювати свою думку, якщо це цікавить читачів.
«Ребров — дуже працьовита людина»
— Які спогади про дитинство можете назвати найяскравішими?
— Не буду оригінальним, коли скажу, що добре відклалося в пам’яті знайомство з футболом. До школи завітав футбольний тренер, який сповістив про набір у секцію. До 15-річного віку, коли я потрапив у спортивну школу «Новатор», просто тренувався, не задумуючись про майбутнє. Після тренувань грав на вулиці з однолітками. Про поняття професіонального футболу я не замислювався. А ще з дитинства запам’ятався спогад про те, як ми з моїм другом зачитувалися спортивним угорським журналом «Кепеш Спорт». Його батькам удавалося купувати це екзотичне на той час видання.
— У 17-річному віці ви потрапляєте в команду другої ліги «Силур» із міста Харцизька. Вам пощастило з тренером — «Силур» тоді очолював Михайло Соколовський. Вистачало хороших партнерів: Віктор Ареф’єв, Олександр Зотов, Ігор Король.
— Ви маєте слушність, мої перші кроки в професійному футболі пройшли у «Силурі». Велика заслуга в тому, що із цієї команди вийшло багато хороших футболістів, належить Михайлу Соколовському. Для нас були створені комфортні умови. Разом із Олександром Зотовим ми залишалися після тренувань і відпрацьовували удари. Хороші спогади про той період…
— У спортінтернаті ви навчалися разом із Сергієм Ребровим. Уже тоді було видно, що він стане футболістом високого рівня?
— Ребров був старшим за нас на рік. Навіть тоді Сергій був зіркою для нас, і ми розуміли, з ким тренуємося. Запам’яталося, як Ребров після матчів за дубль приходив у спортзал до нас, брав м’яч і лупив ним у стіну. Ребров — дуже працьовита людина, тому не дивно, що він так багато зробив для українського футболу. Уважаю його прикладом справжнього професіоналізму.
— Після виступів за «Силур» ви робите доволі незвичний крок — їдете в польський клуб «Сталь» із міста Мелець. Ця команда у 1970-х була лідером місцевого футболу. Вам також пощастило, адже працювали під керівництвом таких відомих постатей, як Гжегож Лято та Франтішек Жмуда. Щоправда, в одному з інтерв’ю ви сказали, що в Польщі вам було не дуже комфортно…
— Мені було нелегко за кордоном. Зате я відчував повну довіру головного тренера Франтішека Жмуди. 18-річний легіонер відіграв усі матчі від дзвінка до дзвінка… Можна лише зрозуміти незадоволення поляків. Насправді я тоді грав не за гроші — я хотів розвиватися, рости. У Польщі я отримав дуже хороший досвід.
«Брагін запрошував футболістів на чай»
— Ви повертаєтеся в Україну, де проводите дуже хороший період у Одесі — спочатку виступаєте за СК «Одеса», а потім стаєте гравцем «Чорноморця», який тоді очолював Леонід Буряк…
— Про Буряка в мене лише прекрасні спогади. Він довіряв мені, вірив у мене та навіть рекомендував до лав молодіжної збірної України. Тому я надзвичайно вдячний Леоніду Йосиповичу. Приємно згадувати, як Буряк тренувався разом із нами, попри свій вік і регалії.
— Такі команди, якою був тоді «Чорноморець», називають «зірковими». Чого ви навчилися в Гусейнова, Букеля, Сака, Горшкова, Парфьонова, Суслова?
— Не можу сказати, що я чогось конкретно навчився. Я просто працював і виконував вимоги тренера. Найперше, потрібно займатися самовдосконаленням. Звичайно, спостерігав за партнерами, робив висновки, але не можу назвати це навчанням.
— У сезоні 1994-1995 років разом із одеським клубом ви стали срібними призерами. Чи боротьба «Чорноморця» та «Динамо» в ті часи могла завершитися перемогою вашої команди, чи скинути киян із трону було нереально?
— Не знаю, як із приводу «скинути», але в Одесі ми тоді розійшлися миром — 1:1 — з динамівцями, а на виїзді взагалі перемогли з рахунком 2:1. Думаю, таке досягнення багато про що каже.
— Ваша гра не залишилася непоміченою — до своїх лав вас запросив донецький «Шахтар». Опікувався тоді командою Ахать Брагін. Чи доводилося вам спілкуватися з власником «Шахтаря»?
— Брагін приділяв дуже багато уваги команді. Це та людина, яка почала відроджувати «Шахтар». Для нас він створив чудові умови. Пригадую, як він запрошував футболістів до себе в резиденцію на чай, де ми вільно спілкувалися.
— У жовтні 1995-го під час матчу Брагін загинув через вибух у віп-ложі донецького стадіону. Ви перебували тоді на полі. Чи зрозуміли, що сталося?
— Дуже добре пам’ятаю той момент. Я грав на протилежному фланзі від епіцентру вибуху. Здається, той епізод стався на 5-й хвилині. Матч, звичайно, зупинили. Щоправда, ми тоді не розуміли, що сталося. Нас відправили до роздягальні, де й повідомили про цю жахливу подію. Тяжко пояснити, що ми тоді відчували.
— Ви брали участь у перших чемпіонатах України. Чи відчувався з роками прогрес нашого футболу?
— Із року в рік футбол прогресує. Український футбол не був винятком. Його рівень постійно зростав, і такий процес був стабільним і доволі швидким.
— У сезоні 1996-1997 років ви знову завоювали срібні медалі. Цього разу із «Шахтарем». Упродовж чемпіонату «гірники» долали суперників із розгромними рахунками: 6:0, 9:1… Невже настільки позначалася різниця в класі?
— Різниця, звичайно, була, але обіграти когось у півсили на футбольному полі неможливо. Тому кожна гра для нас була важливою, навіть тяжкою, якщо суперник займав місце в нижній частині турнірної таблиці. Нам постійно треба було сповна викладатися на полі.
— «Шахтар» традиційно складно грав у єврокубках, особливо — на тлі вдалих матчів унутрішньої першості. Чому тоді донеччанам було не до снаги долати, наприклад, скромну італійську «Віченцу»?
— Це не означає, що «Шахтар» тоді був слабким. Можливо, просто бракувало досвіду. Зверніть увагу, минуло кілька років і «гірники» грали зовсім інакше — прийшов результат, і команда показувала набагато якісніший футбол.
«Лобановський бачив людину зсередини»
— 1996-го вас запрошують до молодіжної збірної України, де ви провели 8 матчів. У вас підібрався хороший колектив: Шовковський, Мороз, Косирін, Перхун. Мабуть, пам’ятаєте й про матч із німцями, де вам довелося грати проти Міхаеля Баллака. Які спогади про ту команду?
— Так, добре пам’ятаю той матч із німецькими однолітками. Спогади дуже хороші. Відзначу прекрасного тренера Олександра Іщенка, якого можу назвати не лише класним фахівцем, а й психологом. Од перебування в «молодіжці» в мене лише чудові спогади й спалах емоцій.
— Згодом ви отримали запрошення до головної команди країни від Валерія Лобановського…
— Це один із найкращих тренерів світу. Я щасливий, що працював із ним. Інколи здавалося, що він бачить тебе зсередини.
— Тим не менше, у вас не склалися стосунки з національною збірною України. Олег Блохін, тодішній керманич головної команди країни, спостерігав за вами, хотів бачити вас у лавах команди, проте ви відповіли відмовою…
— По-перше, в мене відбулася розмова з Блохіним, за підсумками якої ми розставили все на свої місця…
— Чим ви аргументували своє небажання грати за збірну України?
— Мені потрібно було зосередитися на виступах у клубі. У нас відбулася нормальна професійна розмова.
— Ви не бачили сенсу відволікатися на матчі збірної для того, щоби стабільно виступати за «Зеніт»?
— Так, на той час мені було тяжко відволікатися.
— У розмові з Олегом Володимировичем ви визначили чіткі часові рамки, впродовж яких ви не будете грати за збірну?
— Мабуть, я не буду відповідати на це запитання.
— Чи не вважаєте такий вчинок зрадницьким?
— Я не вважаю, що це була зрада. У нас відбулася нормальна і чесна бесіда. Кого я зрадив?
— Ви не вважаєте, що відмова виступати за збірну своєї країни взамін на стабільні виступи у санкт-петербурзькому «Зеніті» виглядає, як зрада?
— Я не відмовлявся. Ми просто поспілкувалися, й я так вирішив. Я не хочу відповідати на це запитання.
— Пропоную повернутися до справ клубних. Наприкінці 1990-х ви поїхали в Кіровоград, де стали одним із лідерів місцевої «Зірки». Щоправда, клуб тоді відчував значні фінансові проблеми…
— Ви маєте слушність, «Зірка» переживала непрості часи. Я розумів, що мені треба грати, тому не звертав уваги на проблеми такого роду. Просто робив свою роботу.
— Далі ви поїхали в Запоріжжя до Мирона Маркевича, який свого часу запрошував вас у львівські «Карпати». Які спогади про період, проведений у «Металурзі»?
— Про Запоріжжя можу сказати лише хороші слова, а Маркевича назву чудовим тренером. Головне, що він мені довіряв і допомагав. Я за це йому дуже вдячний.
Любомир КУЗЬМЯК.