«Павлов чекав інших слів, але я дав слабину й покинув Ворсклу: інтерв’ю володаря Кубка України Локтіонова
1898 
У Першій лізі працює багато молодих головних тренерів, але рідко хто з них отримав таку велику школу, як наш співрозмовник. Роман Локтіонов, вихованець олександрійського футболу, ім’я собі зробив у друголіговому Кремені. Звідти одразу потрапив до праймової Ворскли Миколи Павлова, а піком його кар’єри став вихід на заміну у легендарному фіналі Кубка України із Шахтарем (1:0) в сезоні 2008/09.
Далі Локтіонов ще дуже непогано «попилив» на рівні нижчих вітчизняних дивізіонів та став безпосереднім свідком знакових, хоча й сумних для українського футболу подій – таких, як смерть алчевської Сталі, а також злет та падіння кропивницької Зірки та черкаського ЛНЗ.
Напередодні старту сезону у Першій лізі сайт «Український футбол» записав ексклюзивне інтерв’ю із головним тренером ФК Кудрівка Романом Локтіоновим, в якому той розповів про підготовку своєї команди до нового сезону та висловив очікування від нової кампанії. А тепер – друга частина бесіди, в якій Роман Борисович відверто розповів про свою кар’єру гравця. Гарантуємо – навіть його підопічні по ФК Кудрівка почитають інтерв’ю зі своїм наставником!
«Свій футбольний шлях я розпочав у десятому класі. До цього займався карате»
– Романе Борисовичу, займатися футболом ви розпочали в Олександрії. Як це було?
– Я десь у два роки з батьками переїхав з рідного Дніпра до Олександрії. Вони там почали працювати й отримали квартиру. В Олександрії я прожив до п’ятого класу. Мій батько дуже любив футбол, займався зі мною й віддав до секції.
Потім мої батьки розвелися і мене забрали бабуся з дідусем у місто Сміла Черкаської області. Там я займався карате й іншими видами спорту, але футболом увесь цей час, зрозуміло, хворів. Багато грав у дворах й усюди, де міг.
У десятому класі я повернувся до Олександрії й розпочав свій футбольний шлях у дитячій школі Кристал-Олександрія.
– Виходило?
– Тренер одразу почав ставити мене нападником. Технічне оснащення я мав не на дуже хорошому рівні, але він цінував мене за швидкісні якості. В 10-11 класах ми виступали в ДЮФЛУ. Я почав поступово додавати й забивати багато м’ячів.
– Після створення МФК Олександрія у вас ще й з’явився шанс дебютувати на професійному рівні в Другій лізі.
– Так, добре, що зробили цю команду. В ній виступали переважно місцеві хлопці, а також запросили гравців з Кременчука та Кривого рогу. Мене поступово підпускали. Вже не пам’ятаю, скільки голів провів (три в 33 матчах за півтора сезони, – прим. «УФ»). За статистикою в Другій лізі не сильно слідкував.
Ця команда проіснувала недовго. Змінився мер міста, новому вона була не зовсім потрібна. Фінансування припинилося і клуб закрили.
– З усім тим особисто для вас це не стало трагедією й наступний сезон ви розпочали вже в друголіговому Кремені. Як ви туди потрапили?
– Мене та мого друга Діму Волошина на перегляд до Кременя відправив наш дитячий тренер Євген Михайлович Абрамович. Дмитро потім довго грав цю команду на позиції крайнього півзахисника й виступав за Кремінь настільки довго, що завершив там свою професійну кар’єру.
Вперше ми приїхали, провели двосторонку та добре себе проявили. Я голів п’ять забив. Через тиждень приїхали вдруге. Також добре зіграли, щось забили… Ми сподобалися головному тренеру Сергію Володимировичу Свистуну й підписали контракти.
Роман Локтіонов, фото: ФК Кремінь
Плюс цього переходу також був у тому, що Кремінь на той момент був фактично фарм-клубом Ворскли. Президент полтавців Олег Мейданович Бабаєв володів також Кременем. Тобто можна було себе добре проявити й потрапити в Вищої ліги.
– Ще хтось тоді вас хотів забрати?
– В рідному місті нас запрошували в інший клуб – першоліговий ПФК Олександрія, президентом якого був Лавренко Микола Миколайович. Очолював команду Віктор Миколайович Богатир. Ми сподобалися, як місцеві. Однак самі ми були молодими й хотіли змінити місто та середовище. Та й більше шансів грати й розвиватися в нас було саме в Другій лізі. В Першій ми могли просто просидіти. Зупинили вибір на Кремені.
– Особливо вдалим у Кремені для вас вийшов другий сезон, коли у 26 матчах ви забили 18 м’ячів (лише один з пенальті). Як вас так прорвало?
– В перші пів року я не дуже зумів проявити свої бомбардирські якості. Потім в мене була операція на пахових кільцях. Коли забив перший гол після повернення, то клубний лікар жартував: «Мабуть, Рома, вирізали тобі твій нефарт». В другому сезоні я забив 18 голів і мене запросили до Ворскли.
«Коли мене Павлов викликав в кабінет, то пульс вже точно був 150»
– До Ворскли, наскільки відомо, ви могли потрапити ще після першого сезону у Кремені, але щось не зрослося.
– Так, тоді тренером був Віктор Васильович Носов. Після контрольної гри з Ворсклою, в якій я забив гол, мене запросили на перегляд. Ми провели двосторонню гру, я поїхав додому, і більше ми не контактували.
– Як пройшла друга спроба?
– Це вже було за часів Миколи Петровича Павлова. Він навіть, наскільки я знаю, приїздив на ігри. Павлов запросив мене, а ще через пів року – Рому Безуса й Рому Кунєва. Вони трохи молодші.
– Переживали перед переглядом у Павлова? Готувалися якось особливо до його фізичних тестів?
– Мене морально до цього підготували. Функціональний стан мав хороший. Я приїхав до Полтави, звідки ми відправилися до Ялти, де Павлов традиційно проводив перший збір.
Десь близько двох тижнів ми там провели. Зрозуміло, навантаження, бігова робота, «царська тропа», усі ці тестування були. Все це правда, про що пишуть. Я це переніс нормально. У Свистуна в Кремені також навантаження були хорошими. Та й коли молодий гравець потрапляє в таку команду, то терпітиме до останнього.
Другий збір ми проводили в Польщі. Жили на паралімпійській базі. Після низки контрольних ігор Микола Петрович викликав мене до кабінету й сказав, що підписуємо контракт за схемою 1+1. Він дав мені напуття і я був дуже радий.
– Як вам гралося під керівництвом Павлова?
– На кожну гру Микола Петрович налаштовував максимально. З цим тренером навіть на тренування ні в якому разі не можна було вийти розслабленим. Він завжди гнав уперед.
Великим плюсом у підході Павлова була абсолютна справедливість. Завжди і батіг, і пряник. Якщо футболіст працював, то його заохочували, однак якщо давав слабину… Коли мене Микола Петрович викликав до себе в кабінет, то пульс 150 вже точно був.
В Павлова існували свої певні вимоги. Вагу, тиск, функціональний стан перевіряли перед кожною грою. Не відповідати цим вимогам, мабуть, ми боялися більше, аніж помилитися на футбольному полі.
Микола Павлов. Фото: О.Осіпов
«Павлов чекав інших слів, але я дав слабину й покинув Ворсклу»
– За сезон у Ворсклі ви провели десять матчів без результативних дій. Чому не вдалося більш ефективно провести цей час?
– Мабуть, мій рівень трохи не дозволяв конкурувати з футболістами першої команди. Мені було важко без базової школи та техніки. Кажуть, техніку неможливо натренувати в дорослому віці, але по собі я помічав, що, тренуючись у цьому середовищі, за рік додав і в цьому компоненті
Також варто сказати, що в ті часи до Вищої ліги привозили іноземців, дійсно кращих за місцевих футболістів. Це стосувалося усіх клубів. Завдяки цьому команди були максимально конкурентними, і пробитися до основи було важко. Це зараз привозять легіонерів, які слабші за українців. Часто це якісь агентські справи.
– З ким ви безпосередньо конкурували?
– Вася Сачко, Ахмед Янузі, Олексій Чичиков. Мене використовували й на позиції лівого вінгера, де грали Денис Кулаков, Діма Єсін. Я розумів, що випадав.
– Гра кого з конкурентів вам найбільше імпонувала?
– Мені, якщо чесно, дуже подобався Кулаков. Ми разом прийшли. Дуже хороший гравець: витривалий, швидкий, технічно оснащений. Єсін – розумний лінійний гравець. Мав швидкість. Хороший крайній кравець рівня Вищої ліги. Він із Павловим ще й у Маріуполі працював.
Якщо говорити не про моїх конкурентів, то мені дуже подобалася зв’язка Йован Маркоський – Серій Кравченко – Філіп Деспотовський. В тренувальному процесі, коли ми грали проти них, то як собачки бігали за цим м’ячем. В них був такий контроль, що відібрати було важко. В чемпіонаті ця трійка також вела гру.
– Які матчі за Ворсклу вам запам’яталися найбільше?
– В основі я жодного разу не виходив, мене випускали лише на заміни. Ось запам’ятався мій дебют за Ворсклу, коли я вийшов на десять хвилин у поєдинку проти ФК Харків (1:0) в Сумах. Забив тоді Янузі.
Мене випустили на позицію вінгера. Особливо нічого показати я не встиг, але бажання було великим. Пам’ятаю, як вперше побачив своє прізвище на футболці. Це зараз в Другій лізі пишуть прізвища, а тоді такого не було. Тож мені лише показали мою футболку, а я вже був на сьомому небі від щастя.
Також, звісно, запам’ятався фінал Кубка України проти Шахтаря (1:0).
– У фіналі Кубка ви вийшли на заміну на останні десять хвилин. Як вони для вас склалися?
– Було відчуття відповідальності. В жодному епізоді не можна було поступитися. Оскільки ми вже вигравали 1:0, то треба було вийти та віддати в ці десять хвилин усі сили, аби втримати перевагу.
Ще вчора я грав в Другій лізі, а тут мені випав шанс вийти у фіналі Кубка України проти Шахтаря. Звичайно, це був дуже пам’ятний момент.
Роман Локтіонов (другий справа), фото: fcvorskla.com.ua
– Як ви покидали Ворсклу?
– Після сезону в Полтаві в мене з’явився варіант піти в оренду в ПФК Олександрія. Я Павлову про це сказав, і він був в курсі через агента. В нас відбувся з ним розмова. Він сказав: «У тебе є варіант грати. Може це буде крок назад, аби зробити два вперед». Я погодився.
Однак зараз розумію, що Микола Петрович є дуже сильним психологом, і він, мабуть, хотів почути від мене інші слова. Що я буду тут доводити. Я десь дав слабину. Мабуть, хотів щось змінити та грати. Це був переламний момент, але я зробив свій вибір. Можливо, треба було залишатися, працювати й терпіти до кінця. Не дотерпів.
«Я дуже добре підходив під стиль Шарана – потрібно було більше бігти й грати агресивно»
– В ПФК Олександрія ви пограли під керівництвом іменитих тренерів. Першим вашим наставником там став Сергій Ковалець. Журналісти часто критикують його за надто ліберальний стиль керівництва.
– Взагалі до Олександрії мене запрошував нинішній наставник Зорі Юрій Григорович Коваль. Однак так склалося, що я тиждень потренувався, і після гри з Кримтеплицею (0:3) Коваль подав у відставку. Після нього прийшов Ковалець.
З приводу ліберального стилю керівництва, то, мабуть, таке є. Однак повірте, що в нього ніхто не мав права прибрати ногу в боротьбі! Підхід більше був тактичний. Він часто зупиняв вправи, вказував на помилки, менше було біганини. Бігової роботи взагалі, наскільки я пригадую, не було. Усе більше з м’ячем.
Ковалець завжди міг організувати хороший колектив та створити товариську атмосферу. Команда грала завдяки своїй згуртованості й колективу. Можливо, його стиль керівництва давав футболістам розкутість й можливість проявляти свої сильні якості в атакувальних діях.
– Як складалися ваші справи в команді за Ковальця?
– Ті пів року я в нього не завжди грав. Більше виходив на заміни. Були нападники Євген Шупік та ще хтось, яким Ковалець довіряв більше. Він більше полюбляв технічних футболістів.
– Володимир Шаран, який прийшов після Ковальця, був протилежністю попередника?
– Так. Коли Володимир Богданович прийшов, як зараз пам’ятаю, викликав до себе й сказав, що на мене розраховує. Зрозуміло, що виросли крила й хотілося довести.
Шаран ставив атакувальний і вертикальний футбол, де більше потрібно було бігти й грати агресивно. І якраз під цей стиль я дуже добре підходив. Я вдало провів збори, але в другій частині сезону мало забив. Так вийшло, що в мене одночасно звершився термін оренди в Олександрії та контракт у Ворсклі, і ніде я не домовився про продовження співпраці.
– Шаран взагалі складає враження досить жорсткого тренера.
– Тренери є різні. Володимир Богданович до усіх дрібниць ставився прискіпливо. В нього були свої вимоги, які він хотів бачити, і кожен момент він дуже емоційно переживав. Знову ж таки, ці вимоги працювали. Можливо, цей футбол був менш комбінаційним, але він працював і не один рік в Олександрії приносив користь.
За людськими якостями Шаран цілком нормальний. З ним завжди можна поговорити. Робота – є робота, побут – є побут. Я не так давно із ним спілкувався щодо тренерської роботи. Було абсолютно хороше ставлення.
Володимир Шаран, фото: ФК Олександрія
«В ролі тренера я пропагую футбол протилежний тому, у який грав сам»
– Стиль гри команд Шарана – це бий-біжи?
– Мабуть, це неправильне формулювання. Нова платформа PASS називає це грою в глибину. Якщо у твоїй команді є швидкісні футболісти, то чому це не використовувати?
– Футболістам було комфортно у такому футболі?
– Нападниками в Шарана були я та Юра Коломоєць. В нас обох сильні якості – швидкість та верхові дуелі. Вася Грицук, який грав у середній лінії, міг нас знайти передачею із заплющеними очима. Для чого нам потрібно було грати, умовно, в іспанський футбол?
– Те, у що грала остання команда Шарана, – ФК Минай, – це вчорашній день?
– Чому? А гру Ліверпуля за Юргена Клоппа можна назвати вчорашнім днем? Також вертикальний футбол. Так, вони грали 4-3-3, але більше бігли й пресингували. Якщо в тебе є футболісти з певними якостями, то не потрібно вигадувати велосипед й вимагати від них те, чого вони не можуть виконати. Якщо це працює, то які питання?
Можливо, в Минаї Шарану трохи не вистачало гравців для його стилю. І через це в нього не зовсім вийшло.
– А ось вам сьогодні, як чинному тренеру, близький такий стиль?
– Чесно кажучи, наді мною деякі старші футболісти навіть трохи жартують, що в ролі тренера я пропагую футбол, протилежний тому, у який грав сам. Коли був футболістом, то грав лише вперед. Зараз мені хочеться бачити у виконанні своєї команди більше комбінацій та розіграшів. Звичайно, також із агресією, але все через взаємодію та короткий й середній пас.
«Сталь відмовилася виходити до Вищої ліги, бо спонсори вже тягли Металург (Донецьк), Сталь (Кам’янське) й Кубань»
– Після року в ПФК Олександрія ви провели три успішних сезони в алчевській Сталі. Це були одні з найсвітліших часів у кар’єрі?
– Мабуть, так, на рівні із моїм періодом виступів в Зірці. За Сталь виступали буквально пару місцевих гравців. Інші – приїжджі. Тому колектив був дуже згуртованим. Головний тренер Анатолій Іванович Волобуєв завжди ставив високі цілі й команда йшла вгорі. Кожен рік зі Сталі люди переходили до Вищої ліги. Ці три роки були дуже непоганими.
– Чому в сезоні 2012/13 Сталь після срібла у Першій лізі відмовилася підвищуватися у класі?
– В нашого клубу був один спонсор – ІСД – із донецьким Металургом, кам’янською Сталлю й Кубанню. Наскільки я знаю, то Анатолія Івановича просили не виходити до Вищої ліги, адже спонсорам це було невигідно. Однак в нього були свої амбіції. Ми посіли друге місце та повинні були напряму підвищуватися у класі, але керівництво відмовилося.
– Як далі для вас розвивалися події?
– Після того я повернувся до Олександрії, хоча мав і пропозицію від Ворскли. Полтавців тоді очолив Свистун, і він мене запросив. В мене якраз спливав контракт зі Сталлю і я сам підійшов до Волобуєва й повідомив, що маю кращу пропозицію.
Однак потім так сталося, що я їхав до Полтави, а мені зателефонували й сказали, що вже приїздити не потрібно, бо Свистуна зняли й на його місце прийшов Сачко. А йому я був не потрібен.
Василь Сачко, фото: Волинські Новини
Через два дні мене Шаран повернув до Олександрії. Ще й так вийшло, що вони могли зайняти місце Сталі у Вищій лізі, адже посіли третю сходинку у Першій лізі. Я сподівався, що Олександрія підвищиться у класі, але вони також відмовилися, аби за рік ще укомплектуватися й зайти до Вищої ліги якіснішою командою. Так в підсумку й сталося.
– Для вас той сезон вийшов не дуже вдалим.
– Так, я зіграв у першому турі проти Нефтяника (4:3), після чого мені зробили операцію на меніску. Я випав на 1,5-2 місяці. Важко було вже набрати форму.
«Почали збори в Алчевську, зранку дивимося у вікно – там якісь озброєні люди боєприпаси вивантажують»
– Не зовсім зрозуміла логіка вашого повернення до Сталі в наступні кампанії, враховуючи усі проблеми навколо клубу в той час.
– Насправді, нічого надзвичайного не сталося. В мене були й інші варіанти у Першій лізі, але вони мене не зовсім влаштовували. Сталь тоді очолив Вадим Плотников, і я сам зателефонував йому та запропонував свої послуги. Мене якось більше тягнуло до цієї команди. Вже почалася війна, але мене запевнили, що в місті усе спокійно й можна приїздити.
Розпочалися літні збори. Десь через два тижні один з гравців розбудив мене на базі й сказав: «Пішли подивимося у вікно». Я підійшов і побачив, як до студентського гуртожитку навпроти під’їхали військові машини й із них якісь озброєні люди почали вивантажувати боєприпаси. Стало страшнувато. Я поспілкувався із сім’єю та тренером й прийняв рішення повертатися додому.
На вокзалі важко було взяти білет, адже усі місцеві рвалися з міста в такій напруженій ситуації, але якось ми виїхали.
– Як далі існував клуб?
– Через два дні подзвонило керівництво й повідомило, що команда до зими буде. Варто сказати, що менеджмент стримав своє слово й за ті пів року дійсно з фінансуванням проблем не було, розрахувалися з усіма до останньої копійки.
Було прийнято рішення грати у Карлівці Полтавської області. Тренувалися ми індивідуально й збиралися за два дні до матчу, або навіть на передігрове тренування.
– Наскільки довго вистачило вас у такому режимі?
– Усі розуміють, що тренуватися потрібно командою. Багато футболістів самі змусити себе працювати не можуть. Ми на тому запасі, який напрацювали на зборах, три-чотири гри протрималися, а потім якість, звичайно, почала падати. Функціонально було важко. Хоча, все одно, своїм кістяком завдяки індивідуальній майстерності намагалися тримати рівень.
– Керівництво за ті пів року намагалося якихось інвесторів знайти, чи з самого початку було зрозуміло, що клуб приречений?
– Думаю, була надія зберегти команду. Проте так усе розвивалося, що в підсумку прийняли рішення закрити клуб.
«В Зірку влізли аферисти, які обіцяли побудувати іспанську систему»
– Потім ви перейшли до Зірки, з якою піднялися в УПЛ. Однак після заміни Сергія Лавриненка на Даріо Друді на посаді головного тренера в клубі почався бардак. Що там у вас відбувалося?
– Для нас це було шоком. Сергій Дмитрович Лавриненко – це дуже хороша людина. З усіма футболістами він спілкувався та знаходив підхід. Це була друга команда в моїй кар’єрі, яка запам’яталася божевільним колективом. Усі були однією сім’єю. Багато хто став кумами, і наші дружини досі спілкуються.
Сергій Лавриненко, фото: ФК Інгулець
Однак в клуб влізли аферисти, які усе, що будувалося півтора року, просто зламали. Президенту Максиму Станіславовичу Березкіну наобіцяли, що в Зірці буде іспанська система, а клуб продаватиме футболістів і т.д., і т.п.
Ми усією командою ходили до Березкіна з проханням залишити Лавриненка.
Проте президента на той момент так накрутили, що йому важко було зробити крок назад й прийняти те рішення, яке хотіли ми. Лавриненку дали чотири гри на виправлення ситуації, але на трибуні вже сиділи люди, які мали посісти його місце, й чекали на осічку. Так Зірку очолив Даріо Друді.
До речі! На нашому сайті ви можете прочитати спогади про Друді від Федецького та Фаворова, які перетиналися з ними в Карпатах і Зірці відповідно.
– Це правда, що Друді не знайшов спільну мову з командою?
– Просто в нього був більше авторитарний стиль керівництва. Даріо – дуже емоційний на тренуваннях, постійно кричав… Давався взнаки запальний аргентинський характер. Після Дмитровича гравцям важкувато було його сприйняти.
Хитнула наш колектив одна ситуація. Була в нас гра, а на наступний день зранку тренування. Після матчу футболісти, мабуть, можуть собі дозволити бокал-другий пива. Від двох наших гравців був запах, і один з новеньких легіонерів доніс тренеру. Їх повезли на алкотестер й оштрафували.
Зрозуміло, що вживати спиртне та палити не можна, і все це неправильно. Однак цей інцидент розділив команду на два табори – легіонерів та українців. Хоча для Друді колектив був не надто важливий.
«Після тренувань Друді в нас у команді залишилося сім чи вісім гравців»
– Щодо легіонерів. Говорять, більшість із них були відверто «лівими».
– Легіонерів привозили дуже посередніх. Вони були слабшими за наших футболістів. Ми усі розуміли, що це робилося для фінансових схем. Не можу сказати, що вони по м’ячу не влучали, але… Ось як ви вважаєте, чи приїде до нас із іншої частини світу дійсно якісний костариканець чи аргентинець на зарплату три-чотири тисячі доларів?
– Це агент Олег Смалійчук їх навіз?
– Так-так. Тоді був Смалійчук у всій цій системі.
– Березкіну нав’язали всю цю історію? Він сам погано розбирався у футболі?
– Він футбол розумів. З ним і Лавриненко багато спілкувався, пояснював нюанси. Йому дійсно нав’язали цю систему, яка повністю провалилася. У фінансовому плані, думаю, він також багато втратив. Вся ця історія швидко скінчилася.
– Як Друді прибрали із Зірки?
– В нього тренування були по 2,5 години. Кожен день працювали у дворазовому режимі. Навіть передігрове тренування було дворазовим. Зранку заняття, а ввечері ми ще відпрацьовували стандарти. Тренувальний процес був дуже інтенсивним, а відновлення коротке, що призвело до великої кількості травм.
Спортивним директором тоді в нас працював Віктор Гаврилович Догадайло, і він це контролював. Пам’ятаю, нас в один момент залишилося сім чи вісім гравців, бо в усіх інших були м’язові травми. Догадайло поспілкувався з президентом й Друді прибрали. Замість нього прийшов Роман Монарьов.
Даріо Друді, фото: Diario de Almeria
– Після Зірки транзитом через Німан ви потрапили до Інгульця, але там затрималися лише на пів року, попри те, що головним тренером був добре вам знайомий Лавриненко. Чому так сталося?
– Наскільки я розумію, там більше роль зіграло рішення президента Олександра Поворознюка. Можливо, як він вважав, я мало грав, бувши одним з високооплачуваних футболістів. Думаю, справа була в грошах. Ми поспілкувалися з Лавриненком й в середині жовтня я вже пішов.
«З Кременя мене прибрали після закриття трансферного вікна. Так у 32 роки я розпочав тренерську кар’єру»
– Погравши за Черкаський Дніпро, який потім став Черкащиною Академією, ви повернулися до Кременя та допомогли йому виграти Другу лігу. З яких причин вас прибрали з команди в наступному сезоні?
– Там після виходу в Першу лігу була важка ситуація із фінансуванням. Потім прийшли новий директор і тренер, почали чистку складу. Не дуже красиво вони вчинили, адже футболістів, які їх не влаштовували, включаючи мене, почали прибирати у закрите трансферне вікно. В середині вересня ми вже банально не могли знайти собі клуб.
Тоді була така команда Кремінь-Юніор. Там займалися наші вихованці, і її заявили на аматори. Я попросив нашого директора, аби мені дозволили їх тренувати. Мені захотілося для себе спробувати. Я пропрацював там до зими, і мені сподобалося. Паралельно я ще виступав за ЛНЗ, який тоді також ще виступав на аматорському рівні.
– Ще пограти на професійному рівні не захотіли?
– В мене взимку завершився контракт із Кременем, і якраз в клубі відбулися великі зміни. Він змінив форму власності з комунальної на приватну. Попередній менеджмент та тренерський штаб пішли. Директором знову став Андрій Дмитрович Недяк, команду прийняв Свистун. Останній мене і запросив йому допомагати. Я не відмовив.
Потім, коли клуб був на межі зникнення, Кремінь під себе взяв його нинішній президент Сергій Володимирович Ковнір. Головним тренером став Олександр Борисович Головко. Свистун – його помічником, але й мене, як молодого тренера, залишили. Це також була позиція нашого президента.
– Не зарано було у 32 роки завершувати ігрову кар’єру?
– Зіграли роль ті пів року, коли я залишався без футболу. У моєму віці в хороший клуб на гідне фінансування мене вже не запрошували. Були варіанти з Першої ліги, але такі гроші я міг заробляти й вдома. Можливо, в мене вже й не було особливої мотивації грати на рівні середняків Першої ліги. В такій ситуації відмовлятися від варіанту тренерства я не захотів.
Я розумів, що головним тренером мені бути ще рано й потрібно вчитися. Пройшов хорошу школу у штабі Свистуна, Головка, підхід якого мені особливо імпонував, Олексія Годіна, Ігоря Столовицького. Від кожного я щось взяв. Усі були з різним стилем гри та баченням футболу. Я загорівся цією роботою.
– І останнє – чи повністю ви задоволені своєю ігровою кар’єрою?
– Мабуть, не до кінця. Малувато я зіграв у Прем’єр-лізі, хоча це була моя велика ціль. Я мав швидкісні дані, хорошу гру головою, відчуття голу, але проблема із базовою технікою, яку мені не заклали в дитинстві, дуже часто підводила. А це – найголовніше у футболі. Все ж я був нападником й від мене вимагався креатив. Зате я став міцним гравцем Першої ліги.
