«Поворознюк не дав зарплату за червень. Прохання до Надєїна платити за нічиї»: ексхавбек Інгульця та Вереса Кучеренко
Ексхавбек Зірки, Інгульця, Вереса та ряду інших українських та закордонних клубів Олександр Кучеренко, який цього літа перейшов до Металург (Бекабад), в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» поділився деталями свого трансферу, а також розповів про свій насичений подіями спортивний шлях.
З інтерв’ю ви дізнаєтеся про наступне:
- Навіщо Кучеренко перейшов до Металург (Бекабад), який йде на останньому місці в чемпіонаті Узбекистану?
- Чому не домовився про продовження контракту з Вересом?
- Хто на початку кар’єри в Слов’янську змушував його бігати по 20 кілометрів кожен ранок?
- Як він нелегально отримав молдавський паспорт?
- Чи правда, що через «мутки» з його документами припинив існування учасник єврокубків?
- Скільки грошей йому залишилися винні у Молдові?
- Які премії отримав Інгулець за перемогу над Зорею (2:1) у півфіналі Кубка України?
- Що думає про Поворознюка та чи тримає той своє слово?
- Чому Лавриненко провалився у Вересі?
- Яку кількість гуманітарних поїздок на фронт зробив та який найважчий момент пережив там?
«Усі серйозно налаштовані зберегти Металург в еліті»
– Олександре, в кінці липня ви стали гравцем Металург (Бекабад). Як ви потрапили до цієї команди?
– Усе вирішилося буквально за три дні. Після того, як я не домовився з Вересом про продовження співпраці, почав шукати інший клуб.
Так вийшло, що мені зателефонував знайомий з Узбекистану та сказав, що є клуб, який дуже хоче, аби я приїхав. Ми домовилися по умовах. З документами, дякувати Богу, усе було добре, і я виїхав.
Чесно кажучи, я не хотів виїжджати з України нелегальним чином або в один кінець, адже також серйозно займаюся волонтерством, і це б заплямувало мою репутацію.
– Чому обрали саме цей варіант і чи були інші?
– Я шукав щось за кордоном, і цей варіант був хорошим у фінансовому плані. Просто в Україні, якщо тобі 29 чи 30 років і немає хороших зв’язків, то тебе вже списують. В хорошу команду на хороші умови потрапити важко. Потім, правда, клуби все одно повертаються до досвідчених гравців, адже на одній молоді далеко не поїдеш.
В Узбекистані, якщо ти в тонусі та слідкуєш за собою, не дивляться скільки тобі років. Хлопці грають і в 30, і в 35, і навіть в 37 років. Умови тут також хороші. Є база, тренажерний зал, відновлення, басейн… Не можна сказати, що клуб прямо багатий, але у футбольному плані тут багато що є. З мінусів – маленьке місто. Без сім’ї вже важко. А так усе подобається.
Олександр Кучеренко, фото: ФК Металург (Бекабад)
– Металург поки йде на останньому місці в таблиці. Що не виходить в команди?
– Я відіграв вже три матчі по 90 хвилин, і усі вони завершилися внічию. Якщо в обороні ми трохи налагодили ситуацію, то в атаці щось тяжко. Ніяк не можемо забити. Грали проти третього та четвертого місця, мали хороші моменти, але, мабуть, немає такої майстерності, як у гравців з чемпіонату України.
– Ви для себе вже зрозуміли, чому команда потрапила в кризу?
– В першому колі Металург очолював інший тренер з Чорногорії, і над фізикою вони зовсім не працювали. Усі голи команда пропустила після 60-ї чи 70-ї хвилини. Їх фізично не вистачало. Можливо, в цьому була справа.
Зараз команду очолив місцевий тренер, і ми дуже багато бігали. Навантаження були суттєвими.
– В керівництва клубу та тренерського штабу ви бачите націленість все ж зберегти прописку?
– Так, усі налаштовані серйозно. Команда вперше йде так низько. В попередні роки вона була у серединці. Керівництво та президент їздять на кожну гру та нас стимулюють. Пропонують хороші премії.
Щодо безпосередньо команди, то змінили тактику, багато працюють аналітики, які розбирають суперників, на тренуваннях прискіпливо відшліфовуємо наші ігрові нюанси.
– Як самі шанси оцінюєте?
– Шанси є. В нас хороша команда, яка грає в футбол. Залишається ще сім матчів.
– Не набридло вам самому постійно боротися за виживання?
– В спортивному плані тут є позитив. Якщо ти йдеш десь в серединці, то розслабляєшся в цій теплій ванні. Однак, коли борешся за виживання – відчуваєш відповідальність та не даєш собі розслабитися. Аналогічна ситуація у випадку боротьби за медалі.
– Але ж за високі місця боротися приємніше?
– Звичайно, але я не маю агентів, які могли б мене кудись затягнути. Всю кар’єру я сам і ні з якими агентами не співпрацював.
«Попросив у Габовди підняти зарплату – він сказав, що спитає в Надєїна. Думаю, не спитав»
– Повернімося до українських подій. Чому ви все ж не продовжили контракт з Вересом?
– Спочатку мене набрав головний тренер Олег Шандрук та сказав, що хотів би, щоб я залишився. Однак він дав зрозуміти, що на стабільну ігрову практику я навряд чи зможу розраховувати. Клуб тоді займався трансфером Романа Гончаренка на мою позицію.
Просто я у Вересі дуже допомагав, навіть коли не грав. З лави запасних підтримував команду та підказував. Коротко кажучи, що на футбольному полі, що поза ним, завжди залишався професіоналом.
Потім я почав спілкуватися з керівництвом, і мені запропонували річний контракт на таких самих умовах. Я взяв час подумати. Через три дні подзвонив, і щось вони вже взяли паузу:)
– Чому процес так затягнувся?
– Я попросив трішки підняти зарплату. Взагалі трішки, це смішні гроші. На що мені спортивний директор Юрій Габовда відповів, що він спитає у президента, але я думаю, що він нічого не питав. Він сказав: «Та ти ж готовий був і на таку зарплату».
Юрій Габовда, фото: НК Верес
Чому я попросив підвищення? Бо Шандрук висловив бажання, аби я не їздив з Луцька кожен день, а переїздив до Рівного. Адже я втомлювався. Так мені потрібно було і в Луцьку орендувати квартиру, і в Рівному. В мене зараз усе життя проходить у Луцьку, бо я переселенець з Донецької області. Я в Луцьку вже три роки, і, скоріше за все, залишатимуся там.
Попросив увійти в положення, бо контракт давали лише на рік, і я не хотів з речами та з усім переїздити в Рівне. Мені все одно довелося б якусь квартиру орендувати.
– З президентом Вереса Іваном Надєїним спілкувалися з цього приводу?
– Президенту взагалі хтось сказав, що я тягну час, бо начебто Сергій Лавриненко може прийняти Інгулець, і я чекаю на цей варіант. Ну, це взагалі абсурд та сміх.
Президент знає мене дуже добре. Міг сам зателефонувати та спитати: «Саню, в чому заминка?». Можливо, одна розмова з ним і переконала б мене залишитися. Я до Івана фінансових і взагалі будь-яких претензій не маю. Тільки одне побажання, щоб хлопцям також давали премію за нічию. Практика показує, що кожне очко може стати золотим!
Хоча, чесно кажучи, в мене самого душа не лежала до Вереса. Якось атмосфера всередині клубу мені не дуже подобалася. Тяжка вона, гнітюча… Не було позитивних емоцій.
– Як все ж була поставлена крапка у цій історії?
– Ми поговорили з Шандруком. Він подякував мені за роботу, а я сказав, що буду рухатися своїм шляхом. Все.
«З товаришем вставали о 05:00 та бігли 20 км в інше місто. Я біг та матюкав його з думками: «Навіщо я це роблю?»
– Поговорімо про вашу кар’єру. Розпочали ви свій шлях у рідному Слов’янську в команді Словхліб. Як це було?
– Я прийшов у футбол якось дуже пізно, років у 12-13. Тоді більше були розвинені дворовий, шкільний, районний футбол… Зараз такого немає. Як такої, академії чи дитячої школи не існувало.
В Словхлібі була перша команда, юніори, та типу друга команда, яка виступала на Першу лігу області. Я потрапив в цю структуру й почав тренуватися. Однак більшу роль у моїй футбольній кар’єрі зіграв мій товариш.
– Розкажіть.
– Це Дмитро Єрмаков. Ми одного 1991 року народження. Він, до речі служив. Потім звільнився й поїхав за кордон працювати. В ті часи ми разом грали на Донецьку та Харківську область. Дмитро тоді паралельно займався футболом й легкою атлетикою та так мене підтягнув фізично!
Грубо кажучи, ми вставали о 05:00 та бігли в інше місто, а потім верталися. Долали по 20 км. Я дуже втомлювався. Біг та матюкав його з думками: «Навіщо я це роблю?». Зрозуміло, що мені було важко, і це була захисна реакція.
Проте, чесно, я з ним отримав фізичну базу, яка мені дозволяла на полі бігати годинами. За це йому велика подяка. Кожен раз, коли ми списуємося, я йому дякую, що він, блін, таку роль відіграв у моїй кар’єрі.
– Наступним етапом у вашій кар’єрі стала алчевська Сталь.
– У Слов’янську команду була дуже серйозна, і я, 18-річний футболіст, не завжди грав. Тому попросився виступати паралельно на Харківську область за Колос (Барвінкове) у 50 кілометрах від Слов’янська. Там я отримав впевненість і десь за 20 ігор забив 15 голів. Мене помітили та запросили на перегляд до Сталі.
Олександр Кучеренко, фото: НК Верес
Коли приїхав до Алчевська, то досить довго тримався на перегляді. Приїздили гравці з Першої ліги, і їх відправляли, а я все ще перебував в команді. В підсумку мене залишили й вперше взяли на збори до Туреччини. Був дуже щасливий.
Однак так вийшло, що в команді було троє молодих, і оскільки змінилися правила підписання новачків без контрактів, нас не змогли заявити на Першу лігу. Ми тренувалися з першою командою, і, щоб не втрачати ігрову практику на вихідних виступали за Сталь-2 на Луганську область.
– Як ви потім потрапили до краматорського Авангарду?
– Через пів року я сам попросився в оренду, бо хотів грати. Авангард тоді як раз вийшов з аматорів в Другу лігу і проявив до мене інтерес.
«Ністру не мав грошей, аби заявити мене як легіонера. Тому мене вмовили на молдавський паспорт»
– Далі у вас був тривалий вояж до Молдови, де ви виступали за Ністру, Костулени та Веріс. Як ви там опинилися?
– Після оренди в Авангарді я повернувся до Сталі, і вже було ясно, що в мене мало шансів залишитися, адже приїздили все нові та нові гравці. Там був Нгаха Коллінз, і через нього мене набрав один агент, який організував мені трансфер до Молдови.
– Наскільки відомо, в Ністру вас втягнули в аферу, коли заявили як громадянина Молдови 1994 року народження. Що тоді сталося?
– Вже покійний президент Ністру не мав грошей на те, аби заявляти легіонерів. За правилами, якщо іноземець вперше заїжджає в країну, то треба заплатити за нього три чи чотири тисячі доларів. І президент, оскільки працював в мерії, зробив мені молдавський паспорт. Я лише через три місяці дізнався, що не граю як українець.
Я пішов до нього та сказав: «Так не годиться. Або робіть все як належить, або я поїду додому». Він почав мене довго переконувати. Казав: «Ти ще молодий, все добре буде, будеш в збірній грати, ми тебе в хороший клуб продамо…». Намалював мені такі перспективи, і я піддався.
Чесно кажучи, у відпустці я намагався знайти для себе інший клуб, аби вже не повертатися до Ністру, але не вдалося, на жаль.
– Ну, частково президент Ністру все ж стримав своє слово, і ви навіть зіграли за юнацьку збірну Молдови.
– Так я зіграв один матч за збірну U-19. Мене й до національної викликали на товариські поєдинки, але я не дебютував.
Я тоді отримав й хорошу пропозицію від Мілсамі, але президент мене не відпустив. Хоча клуб був дуже бідним, і там вісім місяців не було підтримки по зарплаті, я відпрацював свій контракт до кінця.
– Взимку 2014 року, коли ви вже виступали за Веріс, ситуація з молдавським паспортом сплила нагору. Як це сталося?
– В клубі був один селекціонер-агент, який мутив гроші. Президент виділяв йому бюджет на певні підводні ігри, грубо кажучи.
– На роботу із суддями?
– Так. Проте цей агент брав собі гроші, і клубу ніхто не допомагав зі сторони. Тренер про це дізнався й сказав президенту. Цього дивака прибрали. Він образився й заявив, що зробить усе, аби тренеру та мені, оскільки я прийшов в клуб разом з ним, нашкодити. Він мав своїх людей в прокуратурі, почав копати, і історія сплила.
Олександр Кучеренко, фото: Instagram
– І як далі розвивалися події?
– Мене викликали до правоохоронних органів. Я дав усі пояснення, нічого не приховував. Потім до кінця першої частини сезону зіграв ще два тури чемпіонату, матч із Шерифом на Кубок, та поїхав. Мене відсторонили від участі в турнірах під егідою Федерації футболу Молдови.
«В Молдові я залишив 10 тисяч доларів. Пізніше викликали в національну збірну Молдови»
– Писали, що Веріс знявся зі змагань через вашу ситуацію, бо начебто клубу загрожували технічні поразки в усіх матчах сезону, в яких ви брали участь.
– Насправді в президента просто не було грошей, щоб далі утримувати клуб, і він давно це планував. В тому домашньому кубковому матчі з Шерифом нас трохи прибили, і для президента це був привід зняти команду. Хоча написали, що команда знялася через мої проблеми з документами.
– Багато вам грошей залишилися винні?
– Ми з президентом розмовляли перед моїм від’їздом. Клуб був мені винен п’ять тисяч доларів. Він дав мені лише 500 доларів на дорогу й сказав: «Я тобі залишок вишлю, не переживай».
– Вислав?
– Ні, там без шансів. Мені й у Ністру не доплатили дві тисячі доларів. В Костуленах також десь 800 доларів залишилися винні. Грубо кажучи, з урахуванням премій, я в Молдові залишив десять тисяч доларів.
– Так молдавський паспорт у вас зараз є?
– З собою в мене його немає. Він так і залишився у Молдові.
– Ви досі перебуваєте під санкцією у Молдові?
– Так. Хоча, вже у 2020 році, коли я виступав за Інгулець, на клуб та мене особисто виходив головний тренер національної збірної Молдови й викликав до команди. Я тоді пояснив свою ситуацію. Думаю, можна було щось із цим зробити, але ніхто не захотів розбиратися у цій справі.
«За вихід у фінал Кубка України з Інгульцем я отримав щось 7 чи 7,5 тисяч гривень»
– Ви стали знаковим гравцем в історії Інгульця й пройшли із ним багато переламних моментів. Один з них – перемога над Зорею (2:1) у півфіналі Кубка України-2018/19. Які премії тоді отримала команда?
– Хорошу премію отримав лише основний склад. Пацанам, які вийшли в основі, заплатили начебто по 50 тисяч гривень.
Я отримав травму й у тій зустрічі заслужено зіграла інша пара захисників, яка пройшла збори. Зіграли вони добре. Я, оскільки не був готовий на усі 100%, провів матч у запасі й отримав щось 7 чи 7,5 тисяч гривень.
– У фіналі із Шахтарем (0:4) було без шансів?
– Шахтар тоді був в повному порядку. Варто віддати їм належне, що вони проявили до нас повагу. 0:4 – і за це дякую. На повну вони не розігралися.
В Інгульця ще й за п’ять днів до фіналу був важкий матч з Оболонню у Першій лізі. Ми програвали 0:2 й виграли 3:2. Втратили дуже багато сил та емоцій, яких нам потім не вистачило.
– Яким був ключовий момент протистояння із Шахтарем?
– Вони з першої хвилини взялися за справу. Забили перший, другий, третій… У стартові 45 хвилин справа вже фактично була зроблена. В Другому таймі й нам вже трохи дали пограти. Все одно це була подія для Інгульця. Є що згадати.
«Усе, що каже Поворознюк, я б ділив на два»
– У позаминулому сезоні Інгулець вилетів з УПЛ. Першим потрясінням стала відставка Сергія Лавриненка, хоча раніше президент Олександр Поворознюк говорив, що ніколи його не звільнить. Поворознюк взагалі людина слова?
– Фух… Це така цікава людина, я так скажу. Усе, що він каже, я б ділив на два. Бо не все, що він каже, може бути правдою. Ось таку я б дав йому характеристику.
Оскільки я багато часу працював з ним, то вже знаю, коли він говорить правду, коли перебільшує, а коли неправду. Сторонні люди можуть його слухати та казати: «Та він красень!». Я ж знаю іншу ситуацію.
– Перед перехідними матчами з ЛНЗ (1:1, 1:2) Поворознюк звільнив з посади головного тренера ще й Сергія Ковальця. Команда зрозуміла таке рішення?
– Насправді, Ковальця прибирали ще перед останнім туром з Вересом (0:1). Прийшов президент на зібрання й сказав, що Ковалець звільнений. Ми потім командою зателефонували Григоровичу й заступилися за тренера та попросили залишити його. Він погодився, але після Вереса все ж його прибрав.
Можу сказати, що перед стиковими матчами в команди вже не було ніяких сил та особливо емоцій. Морально усі були пригнічені. Ще й Поворознюк тоді пропав, перестав платити премії… А коли з’явився, було вже пізно. З ЛНЗ в нас не було шансів.
Усі футболісти знали, хто куди піде. Вже домовилися. Багатьом було однаково.
– Вам також?
– У мене був варіант з Оболонню. Мені телефонували і я попередньо спілкувався. Все одно ми з пацанами, як професіонали, відпрацювали до кінця. Хоча й розуміли, що Поворознюк не дасть зарплату за червень, якщо команда вилетить. Так воно і вийшло.
– Напередодні стиків з ЛНЗ команду покинув ще й на той момент один з асистентів Ковальця – Младен Бартулович, і це дуже болісно сприйняв Поворознюк. Що тоді сталося?
– Ще коли прибрали Лавриненка, то Бартуловича, оскільки він мав ліцензію В, призначили в.о. головного тренера. Наскільки я знав, то Бартуловича з Лупашком мали залишити й на другу частину сезону, але потім якось сплила кандидатура Ковальця. Його призначили в останній момент вже перед зборами.
Сергій Ковалець і Олександр Поворознюк, фото: ФК Інгулець
Коли прибрали Ковальця, Поворознюк сказав, що головним тренером буде Лупашко. Можливо, Младену це не сподобалося чи образило. Перед стиковими іграми він пішов. Не знаю, чим він керувався, але, на мою думку, може, йому треба було залишитися. Колектив був із ним в дуже хороших стосунках. Ми були не як тренери та гравці, а як одна пацанська банда.
Все ж, думаю, що він повинен був залишитися. Проте він пішов та, в принципі, залишив всю відповідальність на Лупашку. Це не дуже гарно.
«Лавриненко у Вересі зробив ставку не на тих людей і команда перестала битися»
– Минулий сезон ви провели у Вересі, куди вас із собою привів Лавриненко. Сам він, правда, протримався в клубі лише пів року. Як його взагалі прийняли в команді?
– Я думаю, що не всі перелаштувалися після Юрія Вірта, і не всі сприйняли Лавриненка добре. Була якась частка незадоволених людей. Хоча хлопці знали, що Дмитрович – порядна людина, і в нього дуже хороший тренувальний процес. Просто не пішло. Не його клуб.
– А як фани до нього ставилися? Здається, стосунки були напруженими.
– Фани – це таке: виграєш – красень, програєш… Не було особливо підтримки. В цьому плані йому було дуже тяжко. Нове місто, нова команда, колектив не дуже…
– Зустріч з вболівальниками була?
– Була. Нам висловлювали претензії, що ми погано граємо й у нас немає колективу. Початок у Вересі був дуже негативним. Я ще й травмувався та пропустив перші матчі. Може, й це вплинуло.
– Окрім вас, Лавриненко із собою до Вереса взяв ще Андрія Кухарука та Максима Марусича. Як вас прийняли?
– Думаю, не дуже. Типу ми футболісти Лавриненка. В мене дружина у соцмережах постійно рубалася з фанами Вереса:) Бо вона справедлива людина. Там є диванні експерти, які писали: «Та їх прибрати треба, та вони грати не вміють…». А про своїх вони нічого не говорили, навіть якщо ті «привозили» голи. Верес – команда специфічна. Вона не для всіх.
– Чому в Лавриненка не вийшло, на ваш погляд?
– Він зробив ставку не на тих людей, і в колективі пішло-поїхало. Була купа негативу і команда перестала битися. Не було іскри, бійцівських якостей, характеру. Через це ми й очки перестали набирати. В роздягальні в очах пацанів я бачив байдужість. Типу: «Ну, вийшли й вийшли».
– Попри все, як відомо, відставка Лавриненка стала досить несподіваною.
– Під кінець першого кола ситуація вже трохи почала покращуватися. Ми вже й чоловічі розмови проводили.
Напередодні гри з Минаєм (0:0) з пацанами спілкувалися: «Все, час ставати мужиками! Відступати нікуди. Яка там гра? Просто будемо рубатися!». Ми вийшли та тупо перебили їх. В нас була купа моментів, але не було фарту та удачі. Мабуть, ми його не заслужили, бо в команді атмосфера була не дуже. Коротко кажучи, все накопичилося.
Сергій Лавриненко, фото: НК Верес
Після Минаю в нас була нічия із Зорею (1:1), обіграли Металіст 1295 (4:3). Очікували, що вже підемо на перерву й з нового року все налагодиться. Лавриненко, як я зрозумів, домовився із президентом за збори, трансфери, а потім з наглядової ради дізнався, що його звільняють.
– Наостанок хотілося б поговорити про справу поза футболом, яка займає велику частину вашого життя, – волонтерство. Як та коли ви почали цим займатися?
– Десь через два тижні після початку великої війни я відправив дружину та дітей до Чехії й вирішив, що треба мені щось робити. Почав ходити до волонтерських штабів. Допомагав перший час фізично: пакував, переносив, фасував.
Пам’ятаю, як люди дивувалися. Вантажили ми велику фуру на Харків, я увесь брудний, спітнілий, а мене хтось впізнав. Питають главу фонду: «А ти знаєш, хто в тебе вантажить фуру». А вона: «Та ні, ну, просто Саша, звичайний хлопець». А їй: «Це ж професійний футболіст».
Потім почав спілкуватися зі знайомими зі Слов’янська, які воювали, і самостійно їздити до них з гуманітарними вантажами.
– Як це було?
– Зв’язувався із військовими, питав, що їм потрібно. Далі обробляв цю купу замовлень. Бігав, шукав, купляв, просив по різних фондах, сортував, фасував… Потім знаходив бус, сам купляв пальне та вантажився. За день ти вже вимотаний, а в ніч потрібно їхати.
– Багато поїздок здійснили?
– Бувало таке, що за 15 днів їздив п’ять разів. Дуже тяжкі були поїздки. З Луцька до Слов’янська 1100 кілометрів, плюс по області ще кілометрів 200 ти накручуєш за добу. Вертаєшся, один день відпочиваєш, відсипаєшся, а на другий день знову вантажишся. На фронт у мене понад 35 поїздок за увесь час. Давно перестав рахувати. Може, їх вже й 40.
Багато посилок від родичів було. Писав у спеціальну групу, що збираюся їхати до хлопців та беру адресні посилки. Дружини, батьки збирали. В селах, де базувалися військові, не було зв’язку. Шукав по хатах, питав, аби кожному в руки віддати. На це витрачалося дуже багато часу.
– Був якийсь найбільш емоційно важкий момент під час ваших поїздок на фронт?
– Були ситуації у Бахмуті, коли я під обстріл потрапив. Забігли в будівлю, тільки піднялися нагору, і на другий поверх прилетіло. Різне траплялося, адже я бував у таких районах, які знаходилися у 1,5 кілометра від росіян.
– Істерики або щось подібне із вами траплялося після повернення додому?
– Так. Міг не виходити з квартири добу, може дві. Перебував під враженням та був шокований від побаченого. Бачив, як дітей евакуювали без родини. Я дітей дуже люблю, і коли з ним щось трапляється, то переживаю це дуже важко.
Олександр Кучеренко, колаж: FanDay.net
– Це правда, що ви продовжували займатися волонтерством, навіть коли поновили чемпіонат України?
– Звичайно. Пам’ятаю, після гри з Динамо (2:0) в позаминулому сезоні мені з Луцька до Києва перегнали джип. Я в нього сів й на наступний ранок вже був під Бахмутом:) На блок-пості в Краматорську хлопці мене впізнали й питати: «Як так – ти вчора був у Києві, а сьогодні вже тут?».
Навіть після ігор, коли в мене було два вихідних, я шукав можливість вантажитися і їхати на фронт. Потім вертався й відсипався на базі.
– Сьогодні ви якось продовжуєте допомагати?
– Я не полишаю цю діяльність. З Торецька мені нещодавно дзвонили хлопці та просили генератор. В мене в Луцьку якраз один про запас залишався. Знайомий забрав та відіслав Новою поштою.
Я на зв’язку постійно та намагаюся допомагати по максимуму. Роблю якісь аукціони з футболками, тубусами, прапорами з підписами хлопців. Продаєш це за дві-три тисячі гривень й купляєш щось військовим.
– Ви раді, що займаєтеся цим?
– Я не міг залишитися осторонь, нічого не робити й просто сидіти. Потім втягнувся, побачив все це зсередини та зрозумів, що, грубо кажучи, якщо не я, то до цих хлопців не поїде ніхто. Я не жалкую, що цим займаюся. Мені не соромно буде дивитися своїм дітям в очі, що їхній батько десь сидів.
Ми всі можемо опинитися там. Якщо тобі ніхто не допоможе, то ти залишишся сам із собою. І це найгірше. Коли ти просто приїздиш, елементарно п’єш з хлопцями каву й вислуховуєш їх, то це для них може бути навіть ціннішим, аніж те, що ти привіз.