«Ракицький дістав 5000 доларів і сказав: «Це вам премія»: Садоха про Шахтар, фаната путіна Тарасова та росіян

Колись Садоха розпочинав кар’єру в донецькому Шахтарі та подавав великі надії, однак талановитий півзахисник завершив кар’єру в 28-річному віці. Зараз Володимир працює у сфері торгівлі менеджером, а також дитячим футбольним тренером у Львові, тим не менш, за плечами колишнього таланта – Шахтар, Рух, зарубіжний етап кар’єри та багато гучних авансів. 

Садоха дав ексклюзивне інтерв’ю сайту “Український футбол”, розповівши про те, як він опинився у структурі донецького Шахтаря, яка у нього була зарплата в дублі донеччан і чи хотів його переманити до себе Шаблій, зізнався, чи дійсно Миколаїв “здавав матчі”, а також поділився своїми думками щодо “хороших росіян” і ще багато іншого. 

“Мене запрошували в Шахтар і Динамо, але я обрав донеччан”

– Розкажи, чим ти зараз займаєшся? 

– Я вже як рік завершив професійну кар’єру футболіста та займаюсь новою сферою – працюю у торгівлі менеджером. Також працюю у футбольному клубі Покрова. Мене туди запросив Олег Іванович Бойчишин. Я йому допомагаю з командою U-19 і вже місяць сам треную хлопців вікової категорії U-14. Покрова U-19 виступає у Першій лізі Львівщини, по завершенню сезону фінішували на десятому місці.

– Які були останні пропозиції перед тим, як ти завершив кар’єру гравця?

– Були варіанти з Другої ліги України, але я вже навіть не розглядав їх. Перед тим, як іти у львівські Карпати, куди мене запросив Андрій Тлумак, я для себе вирішив: заграю тут, а якщо щось не вийде, то вже завершую. У мене вже не молодий вік, я не перспективний, а їздити за копійки грати по всій Україні не хотів. Думав про це ще два роки перед тим, вже набридли травми. Шість років не міг з них вилізти. А коли не тренуєшся, то твій рівень падає.

– Свою професійну кар’єру гравця ти розпочав у донецькому Шахтарі. Розкажи, як там опинився.

– Займався в школі Карпат в Олега Бойчишина. Ми вийшли у фінальну частину ДЮФЛ серед U-14. У нас в групі якраз був Шахтар. Я себе там добре показав, ми виграли у донеччан з рахунком 2:1, а я забив два м’ячі. Загалом провів хороший турнір і мене запрошували до київського Динамо, але я обрав “гірників”. 

– Чому вибрав Шахтар, а не Динамо? 

– У Динамо більше фізичних навантажень, дуже все на тому зав’язано. А в Шахтарі було більше роботи з м’ячем. Якщо чесно, то я не хотів їхати навіть у донецький клуб. Для мене Карпати з дитинства ‒ мрія номер один. Я жив цією командою. 

Але запропонували поїхати на екскурсію в Донецьк, подивитися базу “Шахти”. А в дитячому віці найголовніше, щоб були хороші умови, відновлення, тренувальні поля, щоб можна було прогресувати. Я побачив умови та був у приємному шоці. Відразу сказав, що хочу тут залишитися. 

Тоді в Карпатах і близько не було таких умов. Ми тренувалися на тирсі на нижніх полях біля стадіону “Україна”. Екіпірування нам дали лише на фінальну частину. А в Шахтарі було шикарно: все, що потрібно. Тому вибрав їх.

– Чи не думав ти потім, що якби вибрав Динамо, то твоя кар’єра могла скластися інакше? 

– Про Динамо не думав, але чимало тренерів мені говорили: якби я не пішов у Шахтар, а залишився в Карпатах, то вже би грав у першій команді. Говорити можна багато чого, та ніхто не знає, як складеться. Сталося так, як сталося. Я ні про що не шкодую. Це були мої найкращі футбольні часи. Я побачив футбол дуже хорошого рівня, в таких умовах було приємно працювати.

“У нас у команді було 25 гравців, і 15 з них працювали з Шаблієм”

– Ти був у структурі Шахти з 2008-го року до 2015-го, але жодного разу не їздив в оренду в ФК Маріуполь, як так сталося? 

– Я був три роки в академії, потім в U-21, а після того в Шахтарі-3. Тоді ще просто не так багато гравців відправляли в оренду в Маріуполь. У нас з класу, наприклад, тільки Владлен Юрченко поїхав в оренду в Маріуполь. Це вже пізніше розпочали відправляти багато футболістів туди. Це пізніше, коли в 2014-му році розпочалася війна, брали вже по сім-вісім гравців. 

– Молодих гравців Шахтаря пов’язують з агентом Шаблієм. Коли ти був у Шахтарі, Вадим уже мав там своїх гравців? 

– Я якраз закінчив 11 клас і потрапив у дубль Шахтаря, а Шаблій починав свою кар’єру агента. Тоді вже було багато футболістів з ним на контракті. У нас в команді із 25 гравців 15 точно були з Вадимом. Це мінімум. У мене ніколи не було контракту з Шаблієм.

– Чому? 

– Тому що в мене був агент зі Львова, я з ним підписав угоду ще раніше. Шаблій зі мною говорив, але я не міг просто так розірвати чинний контракт. Тим паче, що це було би не по людськи. 

‒ Хто той агент, якому ти віддав перевагу перед Шаблієм?

‒ Олег Домарацький. Зараз не знаю, чи він ще працює, бо я з ним давно не спілкувався. Але колись в нього був Андрій П’ятов і чимало інших футболістів з УПЛ.

“Зарплата в Шахтарі була 2000-2500 грн. Премія ‒ вдома 400 доларів, на виїзді 600”

– Які були фінансові умови в дублі Шахтаря? 

– У нас ніколи не були високі зарплати, це факт. Преміальні за перемоги високі – так. Це був стимул доводити, що ти гідний виходити в стартовому складі та заробляти гроші. Коли я підписав свій перший контракт з Шахтарем, то моя зарплата була 2000 чи 2500 гривень. На той момент це було десь 300 доларів. Щодо премій, то на виїзді за перемогу давали 600 доларів, а вдома ‒ 400. Ми перемагали практично в кожному матч, по чотири поєдинки за місяць. Ми тоді стали чемпіонами якраз. 

За одну гру можна було заробити більше, ніж твоя місячна зарплата. У Шахтарі просто інакша філософія. В Динамо було навпаки - там були високі зарплати, по 3-5 тисяч доларів. Коли я ще грав у збірній України U-17, то хлопці з Динамо приїжджали вже на своїх машинах. Однак я вважаю, що правильніше, коли менша зарплата, але більші преміальні. Це більше стимулює. Коли ти знаєш, що в тебе висока зарплата, то ти вже не будеш горіти таким бажанням перемогти. 

– Тобі вистачало на життя тих грошей, які отримував у Шахтарі? 

– Так, вистачало. Я ніколи не був якимось марнотратом. Тим паче, що тоді жив на базі, а там ‒ триразове харчування. По нічних клубах я ніколи не ходив. Я цього не любив. У 18 років у мене з’явилась дівчина, я зняв квартиру та жив з нею. Мені не треба було цих гулянок. 

“Агенти – це зло українського футболу”

– Наскільки важливо молодому гравцеві мати агента? 

– Взагалі не важливо. Я мало випадків чув, щоб агент допоміг футболісту. Вони спливають лише тоді, коли гравець починає показувати якийсь рівень. А тоді вже якраз агент і не потрібен. Бо зв’язуються вже безпосередньо з футболістом. 

Вважаю, що хороший агент – це той, який тобі допоможе вилізти після травми чи спаду. Коли ти нікому не потрібен, а він з тобою і пробує до кінця допомогти. Це є хороший агент, але я таких випадків не чув. 

У нас зараз кілька агентів порозбирають пів країни футболістів і навіть з ними не спілкуються. Я не буду називати прізвища, але мої знайомі футболісти телефонували топовим агентам, які у нас є в Україні, однак вони місяць могли не брати слухавку. Який тоді сенс з таких агентів?

– Як вважаєш, агенти - це зло українського футболу? 

– Зараз я вважаю, що так. Не говорю про всіх, але більшість агентів – зло українського футболу. У нас зараз агенти влазять напряму в команду до президента, вирішують по трансферах. Агент заходить у футбольну команду, наобіцяє президенту клубу, що вони вийдуть в Лігу Європи. Той йому починає вірити, агент приводить своїх гравців у цю команду, результату немає ‒ пішов у інший клуб. Це взагалі неправильно.

“Ахметов дуже сильно любить футбол”

– Які умови роботи були в Шахтарі? 

– Коли була база в Донецьку “Кірша”, то це були одні з найкращих умов у Європі. Велика територія, багато різних полів. Лише для академії було чотири поля. Згодом побудували манеж. Був басейн, сауна, тренажерний зал.

– Луческу – це феномен? 

– Для Шахтаря – так. Він підняв Шахтар на дуже високий рівень та виграв багато трофеїв, у тому числі Кубок УЄФА. Для “Шахти” це був феномен. Для мене особисто також. Зрозуміло, що українці не дуже добре про нього говорять, тому що він на нас не звертав увагу. Було багато талановитих футболістів, яких можна було хоча би підпустити до основної команди. Я розумію, що ми не могли і близько конкурувати з Костою, Мхітаряном та іншими легіонерами. Але тоді навіть і не звертали увагу на нас.

– Чому в Луческу зараз нічого не вдається в Динамо? 

– Щоб знати, чому не вдається, це треба бути максимально приближеним до команди і розуміти, що там відбувається. Зрозуміло, що там спад, але які причини – я не знаю. Перед чемпіонатом я думав, що Динамо явний фаворит цього сезону в УПЛ. Тому що вони грають одним складом вже дуже довго, а в Шахтаря все кардинально змінилося. Легіонери пішли, залишився Траоре і прийшов Джурасек з Лукасом Тейлором.

– Чи були в тебе особисті розмови з Палкіним чи Ахметовим? 

– З Палкіним були, коли підписував контракт. А з Ахметовим не було. До такого рівня я не доріс.

– Палкін вже тоді все вирішував у Шахтарі?

– Він був генеральним директором і приймав рішення. Однак я не думаю, що Палкін приймав рішення без узгодження Ахметова. Рінат Леонідович дуже сильно любить футбол і жив цим. Він часто приїжджав на тренування до першої команди та не був далеким від футболу.

“Стоїш на маршрутку в Донецьк – а тут Рац на «Феррарі» може підвезти до міста”

– Хто з гравців Шахти тебе найбільше вражав, як футболіст? 

– Вілліан і Дуглас Коста. З українців це були Ракицький, а також Степаненко. Тарас тоді якраз перейшов до Шахтаря з Металурга разом із Кривцовим. І їх постійно віддавали грати за дубль. Як він викладався на матчах ‒ це щось неймовірне! Тоді по шість-сім футболістів з першої команди могли приїжджати та грати за дубль. Хтось відновлювався після травми, наприклад, Дмитро Чигринський грав з нами, Фернандіньо десь місяць грав за нас, після того, як ногу зламав у грі з Оболонню та відновлювався. 

Також за дубль грали футболісти, які не потрапляли в заявку до основної команди, або були дискваліфіковані. І Разван Рац грав, і Василь Кобін, і Ракицький, і Микола Іщенко та інші. Ще тоді був такий нападник Марсело Морено та хавбек Алан Патрік. Вони приходили грати за дубль і не дуже старалися. А ось Степаненко викладався на сто відсотків. І за рік він розпочав грати в основному складі.

– Чи були футболісти, які тебе бісили? 

– У футбольному плані я бісився, коли віддавали на мою позицію гравців. Ось Алан Патрік грав під нападником і його завжди давали в дубль до нас. Його повинні були ставити, а я тоді не грав. У цьому плані бісило. В людському плані все було добре. У нас були зіркові футболісти, але прості. Ми жили на базі за містом, і щоб виїхати в Донецьк треба було викликати таксі, або сідати на маршрутку. Ось стоїш просто і думаєш, що робити, та їде Рац на “Феррарі” і може взяти футболіста підвезти до міста. Те саме ‒ Вілліан, Луїс Адріано. Ніхто не міг проїхати повз. Вони навіть нас, молодих, не знали, але підбирали і довозили до міста. 

Для мене прикладом був Ракицький. Його одного разу дали грати за дубль. Ми грали проти луганської Зорі, на два очки їм поступалися, а це був домашній поєдинок і нам треба було перемагати обов’язково. Весь матч «сиділи» на їхніх воротах, не могли забити і зіграли 0:0. Усі були засмучені після гри, а Ракицький каже: “Хлопці, не засмучуйтеся”. Дістає п’ять тисяч доларів, кладе на стіл і каже: “Це вам преміальні за цей матч, ви заслужили”. Наступного дня Ярослав приїхав і позбирав наші бутси, а взамін привіз три ящики бутсів. Це був хороший вчинок.

– Чи були випадки, що хтось міг прийти п’яний на тренування? 

– У дублі бували такі випадки, але це траплялося дуже рідко. Я потім грав у Другій та Першій лізі, то там таке відбувається частіше. У нас у Шахтарі кожного дня міряли тиск, проводились зважування, і якщо лікарі бачили якісь проблеми, то тебе не допускали до тренування. За таке були дуже великі штрафи. Нас навіть штрафували за кілограм зайвої ваги на сто доларів. Тобі давали три дні, щоб скинути вагу, і якщо цього не робиш, то 200 доларів штрафу. При Попові дисципліна була дуже серйозна. 

‒ А тебе штрафували?

‒ Жодного разу в Шахтарі я не мав штрафу за порушення режиму чи дисципліни. Лише один штраф був на зборах за порядок у кімнаті. Тоді заплатив 50 доларів.

– Хто з тих футболістів, з якими ти грав за дубль чи Шахтар-3, розкрився та зараз грає на хорошому рівні? 

– Владлен Юрченко, Ігор Дуць, Денис Безбородько. Це всі мої однокласники були.

“Зупинили на блокпосту та зайшли в клубний автобус з автоматами”

– Розкажи, як Шахтар евакуйовувався з Донецька у 2014-му році. 

– У нас тоді якраз розпочинался відпустка, коли відбувалася ця ситуація. Там були мітинги, хотіли зробити якусь республіку. Вже тоді було напруження. Поставили блокпости якісь чеченці, явно не наші воїни. Останні наші матчі скасували, чемпіонат не завершили. Ми роз’їхалися по домівках. Ще ситуація була плюс-мінус стабільна. Коли я вже був у Львові, то за тиждень до того, як нас мали зібрати, в Донецьку розпочали стріляти, танки заїхали. Тоді Донецьку область сильно обстрілювали. Приймали рішення куди переїхати, спочатку думали до Києва, але зупинилися на Полтаві. Нас всіх перевезли на базу ФК Полтава. 

– До футболістів росіяни та їхні колаборанти ставилися особливо, поблажливо?  

– Де там. Була така історія, судіть самі. Одного разу після виїзду нас зупинили на блокпосту, зайшли в автобус з автоматами, перевіряли щось. Постійно зупиняли нас. База знаходиться за містом, то ми старалися об’їжджати так, щоб цей блокпост не проїжджати. Ситуація була напружена. Але якщо порівнювати з теперішнім, то це небо і земля.

– Чому ти пішов із Шахтаря?

– У мене залишався ще рік контракту, але мені тоді було вже 21 і я хотів себе спробувати на вищому рівні. З‘явилася пропозиція від литовської команди Утеніс. Це була Вища ліга Литви на той момент. Я попросив керівництво Шахтаря розірвати контракт і поїхав себе пробувати на дорослому рівні.

– Ображаєшся на Шахтар, що тобі не дали шансу? 

– Ні, взагалі. Я реально дивлюся на речі. З футболістами, які грали тоді, було практично нереально конкурувати. Це не той рівень, що зараз. Згодом ті гравці грали в Челсі, Манчестер Сіті, Баварії. Навіть на тренуваннях було важко проти них. Вони дуже швидко працювали з м’ячем, техніка на найвищому рівні.

– Що не склалося у Литві?

– Травми. Якщо я не помиляюся, то в Литві зіграв лише одну гру. Я приїхав туди і за два тижні травмувався, потягнув передню. Через два тижні відновився, зіграв матч і знову отримав ушкодження. Через місяць я порвав зв’язки гомілкостопу, була дуже серйозна травма і сидіти в Литві в мене просто не було сенсу. Тому повернувся в Україну. 

“Коли грав за Рух, то зарплата була 15 000 гривень”

– Після Утеніса ти повернувся в Україну та перейшов у Рух. Хто тебе туди запросив? 

– Мене запросив Володимир Лапіцький. Це доволі дивно відбулося. Вони тоді формували команду на Другу лігу, а я відновлювався після травми, яку отримав у Литві. Ходив у тренажерний зал і якраз зустрів Лапіцького, який там займався. Ми розговорились і Володимир запросив мене до Руху. Я вирішив прийняти цю пропозицію. Бо це було у Львові, команда хороша, амбітний проект. Після травми в мене не було би багато варіантів, тому я погодився відразу.  

– Чи спілкувався ти особисто з Григорієм Козловським? 

– Так, я з ним спілкувався і взагалі давно його знаю. Ми з його сином Святославом ще вчилися разом в Карпатах і дружили досить близько.

– Що можеш сказати про Козловського, як про людину? 

– Він любить футбол, вкладає гроші в команду, зараз побудував шикарну базу.

– Чи бачив ти його пресконференцію, що думаєш про це? 

– Так, я дивився. Чесно кажучи, то враження не дуже хороші. Анонс був такий, що розкриють дуже багато фактів. Особисто я не почув жодних фактів і не побачив жодних доказів. Зараз багато галасу роблять навколо Руху, якісь конфліктні ситуації, то всюди Рух. 

– Хто правий: Козловський чи Павелко? 

– Це питання точно не до мене. Треба знати всі делікатні нюанси. Лише максимально наближені люди до них можуть сказати, хто правий. 

– Які були фінансові умови в Руху в 2016-му році? 

– Різні: залежить, хто і як домовиться. Однак можу сказати, що були хороші умови. У мене тоді була зарплата 15 000 гривень. Премій тоді не було. Хіба за окремі поєдинки могли дати преміальні. За матчі проти Балкан, Перлини могли давати премії. Я вже не можу пригадати, які суми точно були. Здається п’ять тисяч гривень. На той час це були хороші преміальні, як для Другої ліги України. Навіть зараз це теж непогані гроші, адже не в усіх клубах Другої чи Першої ліги є взагалі премії.

“У Першій лізі тебе могла стимулювати третя сторона”

– Після Руху в тебе була низка клубів: МФК Миколаїв, Самбір, Нива (Теребовля), Епіцентр і Галичина. У якій команді тобі подобалося найбільше, а де залишились неприємні враження? 

– Найбільше сподобалося в МФК Миколаїв та Карпатах (Галич). Саме в Миколаєві я відчув справжній український футбол. Не такий гарний, як можуть розказати. А весь зсередини. Перша ліга: ти б’єшся за виживання, тебе стимулює третя сторона, щоб забрати в когось очки. Там реально дорослий футбол. Також сподобалося в Карпатах (Галич), бо там був хороший колектив.

– Третя сторона стимулювала, коли ти грав за Миколаїв? 

– Так, наприклад, ми грали проти Полтави, яка боролася за вихід в УПЛ, а ще були Десна і Колос, які теж мали серйозні завдання, тому хтось міг стимулювати нас фінансово, щоб ми забрали очки. Вважаю, що в цьому немає нічого поганого. Ми ж не здавали гру, це був стимул, щоб відібрати очки. Не бачу тут нічого кримінального. 

– Миколаїв часто пов’язували з договірними матчами, це правда чи ні? 

– Особисто я не знаю цього. Я був тоді молодий та мені про це ніхто не говорив. Навіть якщо це робилося, то не всі цим займалися. Могли робити старші футболісти, якщо їм так казали. Я таких розмов не мав.

– Правда, що тренер Миколаєва втікав від поліції через вікно? 

– Я теж про це лише читав. Чи це правда, я не знаю. У нас завершився чемпіонат і остання гра була в Краматорську. Їхали в потязі, читали ці новини.

– Усі вищеназвані клуби це аматори, крім Миколаєва та Галича. Яка специфіка аматорського футболу? 

– Залежно від команди. Якщо брати Епіцентр, то це клуб, який грав на аматорах, щоб отримати атестат і грати в Другій лізі. Це обов’язкова процедура для участі в Другій лізі. Там амбітний проект і солідні умови. Рівень аматорів не сильно відрізняється від Другої ліги, там дуже хороші команди. Навіть у Львівській області багато класних клубів: Юність (Верхня Білка), Фенікс (Підмонастир), Миколаїв, Скала (Стрий). 

“Про Смалійчука мало хорошого чув”

– Після цього ти перейшов до Карпат з Галича. Проект Смалійчука. Але там багато часу не провів, чому? 

– Завершилася осіння частина чемпіонату та мені під час відпустки зателефонував головний тренер Роман Гнатів і сказав, що в моєму віці треба грати, а є багато молодих і перспективних футболістів, яким потрібно дати дорогу. Він не особливо на мене розраховує. Тож я приїхав у клуб і розірвав контракт. 

‒ Ви образилися?

‒ Я не образився на Гнатіва, а просто не зрозумів його рішення, чому так сталося. Конкретики я не почув. Для мене Гнатів – дуже хороший тренер, хоч я при ньому і не багато грав. У нього були цікаві тренування, він класно ставить гру. Вважаю, що ми давали хороший результат і колектив був класний. Під нами тоді була база в Брюховичах і були всі умови для тренувань.

– Коли ти йшов з команди, то думав, що їм нічого не вдасться? 

– Ні, я так не вважав. Я думав, що вони вийдуть в Першу лігу. Я не зрозумів деяких трансферів. Для чого треба було запрошувати певних футболістів? Я не думаю, що Гнатів сам хотів легіонерів. Це вже більше робота Смалійчука, як агента. У нас був хороший колектив восени, завершили першу частину чемпіонату на третьому місці. Та після того забрали вісім футболістів і взяли нових. Якщо подивитися на результати в другому колі, то вони зробили неправильне рішення.

– Смалійчук – супер-спец чи аферист? 

– Я з ним так багато не працював і навіть особисто жодного разу не бачив. По тому, що говорили люди, які грали в львівських Карпатах, коли там був Смалійчук, то хорошого я про нього мало чув. Але я не можу судити про людину, яку жодного разу не бачив і не спілкувався з ним.

– Хто більше правив клубом: Олег Смалійчук чи Володимир Магаль? 

– Магаль з’являвся щотижня у команді, а Смалійчук лише одного разу. Але я його не бачив, тому що хворів на коронавірус. Хто саме правив і спонсорував клуб, я не знаю. Нам виплачували все вчасно, як обіцяли, без затримок. Карпати (Галич) зі мною повністю розрахувалися. Преміальні давали відразу після матчів. Премії були п’ять тисяч гривень, але вони могли підніматися кожного матчу. 

– Що тобі завадило розкрити свій потенціал на 100%? 

– Лише травми. Моя найжахливіша травма – це перелом ноги. Це сталося в Охтирці, я там був на перегляді після Руху, та на третій день тренувань зламав ногу. У мене не було причин невдач через гулянки, режим чи ще щось. Все ‒ через травми. 

“Хороших росіян немає”

– Що за історія в тебе була з гравцем з росії Дмитром Тарасовим? російські змі писали, що ти погрожував його сім’ї. Розкажи про це детальніше. 

– Це взагалі нонсенс. Я не дивуюся, чому в них такі зомбовані люди. З таких дрібниць зробити таку велику статтю. Один відсоток правди в цьому є – я дійсно писав Тарасову. Коли вийшло інтерв’ю, де він сказав, що Крим не український. Він завжди ж за путіна був, у його футболці на гру виходив. Я написав йому в діректі погані слова. Ми з ним взагалі не знайомі. Я його ніколи не бачив. Вони придумали, що він мій друг, що я рік тому був у москві та він мені там допомагав. Це просто маячня. Я сміявся з цього цілий день. Він мені нічого не відповів на моє повідомлення. Я йому не погрожував, а просто написав свою думку про нього.

– Чи були в тебе колись пропозиції з росії?

– Ні, не було ніколи.

– Коли розпочалась повномасштабна війна, то ти відразу записався в ТРО Львова, так? 

– Це не була тероборона. Це був добровольчий батальйон нашого Шевченківського району. Є група, де є всі мешканці району та там написали, що потрібна допомога ‒ 200 хлопців, щоб побудувати блокпост. Я пішов, щоб допомогти бодай чимось. Тоді сидів у жахливому стані, не знав, що робити і що буде далі. Просто мав бажання бути корисним. 

Був на блокпості, потім сформували батальйон, підписали контракти, а нам видали посвідчення, що ми можемо перебувати після комендантської години на вулиці, бо чергування були цілодобові: три зміни та по шість годин ми мінялися. Патрулювали місто з поліцією, це все було офіційно. Я цим займався десь місяців два, поки не прийшов наказ, що треба зняти всі блокпости.

– Яке в тебе ставлення до громадян росії? 

– Ну а яке може бути до них ставлення? Ненависть, злість, образа! Я вважаю, що [в війні] винен кожен росіянин, всі! Хороших росіян немає. У них була можливість хоча би спробувати це припинити. Коли нам не подобався Янукович, то люди зібралися. Зібрались сто людей – розігнали. Зібрались п’ятсот – те саме. Потім зібрався цілий майдан. 

А у них?! У росії велика країна, стільки  людей, але вони цього не робили, бо бояться. У них немає своєї думки та вони зомбовані, які вірять у ту маячню, яку їм розповідають.

– Якою ти бачиш перемогу України? 

– Перемогу на всіх фронтах, коли ми відвоюємо Крим, Донбас та інші окуповані території. Вважаю, що не можна домовлятися щодо територій. Тому що люди, які загинули на війні, боролися за суверенітет України та цілісність. Їхню світлу пам’ять можна вшанувати тільки перемогою справедливості – перемогою України.

“Не потиснув би руки жодному росіянину”

– Наостанок – наш традиційний бліц. Найбільші гроші, які ти заробив за один раз. 

– 600 доларів.

– Найбільша витрата за готівку. 

– 23 000 гривень, коли купував телефон.

– На що витратив першу зарплату? 

– Купив найновішу модель бутс “Nike” та одяг.

– Коли востаннє напивався? 

– Напевно, півроку тому.

– Хто або що – найбільше зло українського футболу? 

– Сама система нашого футболу. 

– Чи є людина, якій би ти не потиснув руки? 

– Так, кожному росіянину.

Ігор Градський