«Ротань прихильник тактики, а Григорчук – гри один в один»: Плакса – про дебютний гол в УПЛ, Олександрію та жахи Маріуполя

Родіон Плакса відзначився дублем у матчі проти Металіста 1925 (3:0). Ці голи стали для 21-річного атакуючого півзахисника дебютними не тільки за Олександрію, а і взагалі на професійному рівні. Після першого взяття воріт хлопець показав на камеру свої щитки, де був заклик не забувати про героїв Азовсталі.

Ця акція була не спонтанною, адже Плакса застав війну у Маріуполі і на власні очі бачив всі жахіття «русского міра». Футболіст довго не міг виїхати із окупованого міста і родичі вже почали бити тривогу, але йому вдалося виїхати на підконтрольну територію.

Про все це і не тільки редактор сайту «Український футбол» поговорив с Родіоном Плаксою.

• Як Ротань та команда відреагували на дебютний гол Плакси?
• Як готувався до акції та хто з родичів перебуває у російському полоні?
• Як застав війну у Маріуполі та які найстрашніші моменти пережив там?
• Як росіяни змусили роздягатись та ледве не відібрали бампи?
• Як вдалося вибратися із міста?
• Хто із ФК Маріуполь підтримав Росію?
• Як працювалося із Григорчуком і Гаєм у Чорноморці?
• У чому відмінність та схожість Григорчука та Ротаня?
• Як постраждав рідний будинок у Вугледарі?
• Які подальші плани, мрії, улюблені гравці та команди?

«Після голу у ворота Металіста 1925 хлопці почали мене «травити» та жартувати про мою ліву ногу»

– Родіоне, вітаємо вас із першим голом в УПЛ і за Олександрію. Розкажи, як це було?

– Дякую за привітання. У моменті з моїм першим голом ми відібрали у суперника м’яч, перейшли в атаку, Сігєєв протягнув, я зайняв зручну позицію, він віддав мені пас, я зробив три дотики, побачив, що можу пробити і зробив це. 

– Ви забили справжній гол-красень і-за меж штрафного. Це прохання Ротаня – бити здалеку чи спонтанно все вийшло?

– Це вийшло спонтанно. Я побачив, що мене ніхто не зустрічає із захисників і є можливість вдарити. Я добре влучив по м’ячу і він полетів по хорошій траєкторії. 

Родіон Плакса. Фото: ФК Олександрія

– Що ви відчували після першого голу на професійному рівні?

– Коли я вдарив, то до кінця слідкував за м’ячем, куди він залетить. Спочатку м’яч влучив у штангу і я подумав, що він зараз вилетить в поле або його зловить воротар, але слава Богу, він залетів в сітку. У мене були шалені емоції, зараз їх навіть важко пригадати. Я дуже хотів забити і нарешті це сталося. 

– Після матчу Ротань та партнери по команді вас привітали?

– Так, всі привітали, включаючи тренерський штаб. Хлопці почали мене «травити» та жартувати про мою ліву ногу. Коли ми грали з Дніпром-1, то я також пробивав з лівої, але тоді м’яч полетів далеко на трибуни. Хлопці з мене ще довго жартували: «Як ти міг так пробити? Хто тобі дозволяв так бити?».

– Яка в Олександрії атмосфера всередині команди?

– Після перемоги вже краща. Але я не можу сказати, що раніше в нас була погана атмосфера. Так, десь нам не щастило, довго не було перемог. Після поразок всі були засмучені, але довго сумувати просто немає часу, треба готуватись до наступного матчу. Коли ми перемогли Верес, то настрій покращився. 

Проти Кривбасу ми також могли вигравати, непогано грали, але в другому таймі десь відійшли від нашого футболу. Після цього Руслан Петрович [Ротань] нам сказав, що з Металістом 1925 обов’язково потрібно брати очки, і нам це вдалося. Чемпіонат триває, зіграно лише 17 турів, тому все в наших руках. 

– Футбол Ротаня називають «ротаньстайл». Розкажіть про основні його принципи. Який футбол вам прищеплює головний тренер?

– Це більше гра низом, а не бий-біжи. Хочеться завжди грати у красивий футбол, ми це тренуємо. Звичайно, не завжди виходить, іноді підводить майстерність, але думаю, з часом цей компонент покращиться. 

– Що Ротань каже про ваші перспективи в Олександрії?

– Таких розмов у мене з ним не було, але на кожному тренуванні Руслан Петрович мені підказує, як і іншим гравцям: що робити на полі, як і коли краще відкритися і т.д. 

– Не запитували у Ротаня, чому він вас у молодіжну збірну не викликав?

– Ні, про таке я не питав. Можливо, я десь слабко виглядав і не зміг показати себе.

– Олександрія підписала на вашу позицію Дениса Костишина. Ще є капітан Кирило Ковалець та Денис Шостак. Не боїтеся конкуренції?

– Конкуренція завжди йде на користь, тому що всі будуть працювати на 100%, щоб потрапити до складу. Я готовий до боротьби, а тренерський штаб вже вирішить, хто сильніший та готовий грати.

«У полоні знаходиться мій родич – чоловік сестри.  Він був у 23-му Загоні морської охорони і з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь»

– Перше коло чемпіонату Олександрія закінчила на 11-му місці. Як ви вважаєте, це справедливе місце для вашої команди?

– Я думаю, ми повинні бути трохи вище у турнірній таблиці, але в деяких матчах у нас не йшла гра та нам не щастило. Коли Олександрія йшла внизу таблиці, то ми розуміли, що це не наше місце і своєю грою ми на таке не заслуговуємо. Зараз ми на 11-му місці, але могли бути вище.

– В яких матчах вам не щастило?

– Минай ми могли перемагати (1:1). Вони весь матч грали другим номером, забили з кутового, а потім сіли в глуху оборону. Моментів в нас було багато, але їх не вдалось реалізувати.

– Президент Олександрії чи Ротань перед початком сезону ставили конкретну ціль, за яке місце повинна боротись команда?

– Олександрія завжди бореться за найвищі місця, і цей сезон не виняток. Я вважаю, що ми можемо зачепитись за топ-5. Всі хлопці цього хочуть і ми будемо до цього прагнути.

Фото: ФК Олександрія

– Давайте повернемось до матчу з Металістом 1925. Після забитого голу ви показали на камеру свої щитки, де був написаний заклик повернути з полону героїв Азову. Розкажіть про цю акцію.

– Ці щитки я зробив ще перед початком сезону і чекав шансу відзначитись, щоб їх продемонструвати. Я хочу, щоб спільнота не забувала, що наші захисники, які були в Маріуполі на «Азовсталі» та захищали нас ціною свого життя, знаходяться в полоні у ворога, і їх потрібно повернути додому. Зараз, на жаль, про них почали забувати.

У полоні знаходиться мій родич – чоловік сестри.  Він у 23-му Загоні морської охорони і з перших днів повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь, був на «Азовсталі». Він для мене герой, як і інші захисники. Тому ця акція була присвячена і йому також. 

– Чи є з ним зараз зв'язок, знаєте, де він знаходиться, він є у списках на обмін?

– На жаль, ні. Ми нічого не знаємо про нього, тільки те – що він у полоні.

«Над головою пролітали російськи винищувачі і було незрозуміло, куди вони можуть скинути бомби, а паралельно працював Град»

– Ви застали початок повномасштабного вторгнення у Маріуполі. Розкажіть, як це було?

– Я грав тоді у Маріуполі U-19 і 23 лютого був на базі. На наступний день ми повинні були їхати на гру з Чорноморцем до Одеси. О 4 ранку мені подзвонила сестра і сказала, щоб я терміново приїжджав до неї, почалась війна. Я не міг зрозуміти, що коїться. Вийшов на вулицю, все було спокійно, ніяких машин та вибухів не було чутно. 

Першим дзвіночком стало те, що я довго не міг викликати таксі, але все ж таки мені це вдалося і я приїхав до сестри. Ми вирішили, що не будемо нікуди їхати і залишимось в Маріуполі. Думали, що війна швидко закінчиться і бойові дії будуть проходити десь у полях і міста не зачепить. Як же ми помилялися!..

Десь о 9 ранку ми почули перші вибухи. У квартирі почали труситись вікна. Але ми все одно вирішили залишитись, бо виїжджати вже було страшно. Ми не розуміли, куди їхати, і боялись потрапити під обстріл. 

– Коли зникли комунікації?

– Десь через 6-7 днів вимкнулося світло, потім зникло опалення, газ. Вдома стало холодно. Синові сестри, моєму племіннику, було всього чотири роки і ми за нього дуже переживали, намагались одягнути його якомога тепліше. Почала закінчуватися їжа. 

– У вас були запаси продуктів?

– У сестри були запаси м’яса. У перші дні ми закупили молоко, яке можна довго тримати, крупи, яйця. Їжі нам вистачило десь на два тижні. Потім з нами почали ділитися сусіди, щось ми їм давали. Коротше, допомагали один одному.

– Де ви брали воду?

– Воду ми набирали із джерел, а для побутових потреб могли топити сніг. Похід за водою був моторошним і займав близько 40 хвилин в одну сторону. Над головою пролітали російськи винищувачі і було незрозуміло, куди вони можуть скинути бомби, а паралельно працював Град. Ти йдеш з баклагами води і бачиш густий чорний дим. Це страшно.

– Ви перетиналися у Маріуполі з військовими росіянами?

– Росіян я вперше побачив, коли ми виїжджали з Маріуполя. До цього перетинався з нашими військовими та поліцейськими, які допомагали їжею та водою. Поліцейські розповідали нам, що коїться в місті, і казали, що краще знаходитись у Маріуполі, бо росіяни можуть розстріляти машини при виїзді. 

– На початку березня у пресі почала з’являтися інформація, що з вами втрачено зв'язок. Хто вас розшукував?

– 5 березня у Маріуполі зник зв'язок. Моя дівчина почала мене розшукувати і першою запостила у соцмережах цей пост. 

– Де була ваша дівчина?

– Моя дівчина проживала у Вугледарі, звідки я родом, і виїхала звідти на Хмельниччину через тиждень після початку вторгнення. 

– Коли ви зрозуміли, що пора виїжджати?

– Наш район почали сильно обстрілювати, закінчувалась їжа, і десь в 20-х числах березня ми ризикнули виїжджати з Маріуполя. 

«На одному блокпості орки хотіли забрати в мене бампи, але допомогло, що розмір їм не підійшов»

– Який найстрашніший момент ви можете згадати у Маріуполі?

– Їх було два. Перший, це коли ти спиш і о 3-4 ранку починають пролітати літаки, працювати артилерія. З кожним днем ти розумієш, що бойові дії все ближче і ближче до твого дому.

Другий момент трапився на першому російському блокпосту, коли ми виїжджали із сестрою і племінником із Маріуполя. Окупанти почали мене питати, чому немає техпаспорта на машину. Я сказав, що загубив документи, бо автомобіль був не наш, його нам дав сусід, а техпаспорт залишити забув. 

Росіяни стали довкола мене і змусили роздягнутися до трусів, шукали татуювання. Потім почали лазити по сумках, перевіряти телефон та психологічно тиснули на мене: «Зараз відберемо машину і підете пішки». Але я вже змирився і був готовий до всього. 

Фото: ФК Олександрія

– В телефоні нічого не знайшли?

– Вони побачили мою фотографію у військовій касці, яка належала чоловіку моєї сестри, і почали допитувати, звідки вона в мене. Ми з сестрою придумали, що знайшли її і просто сфотографувались на пам’ять. Росіяни повірили і пропустили нас. 

– Куди ви поїхали із Маріуполя?

– У Бердянськ, який також був окупований. Там ми пробули трохи більше місяця. Нас приютили зовсім чужі люди, які ставились до нас дуже добре. Вони не хотіли нас відпускати казали: «Залишайтеся, ще трохи і ЗСУ нас визволить». Я можу сказати точно, що в Бердянську ніхто не чекав Росію. Кожен день всі сподівалися, що от-от і Україна буде тут.

– Якщо в Бердянську ніхто не чекав росіян, то як було в Маріуполі?

– Деякі були за Росію, але це меншість, в основному люди похилого віку. Думаю, в Донецькій області приблизно 20% жителів чекали на прихід росіян. 

– Як ви виїжджали із Бердянська на підконтрольну територію?

– В Запоріжжя ми їхали на автобусі. Машину я залишив у Бердянську, бо боявся, що росіяни можуть не випустити через відсутність техпаспорту. В автобусі я був єдиним чоловіком і окупанти перевіряли в основному мене, але вже не так жорстко, як при виїзді із Маріуполя. Правда, на одному блокпості орки хотіли забрати в мене бампи, але допомогло, що розмір їм не підійшов. 

– Що ви відчули, коли опинились на підконтрольній Україні території?

– Це були неймовірні почуття. Зникла тривога, постійний страх та переживання. Навколо був дух свободи. 

«Фурсенко був у Маріуполі на початку війни і прекрасно бачив, як росіяни вторглися на нашу землю. Але потім він виїхав до Росії і почав мені розповідати, що це Азов стріляв по мирних жителях»

– Коли ви перебували у Маріуполі, клуб якось допомагав вам, можливо пропонував евакуюватись?

– Ні, керівництво ні з ким з юнацької команди не контактувало і ніхто нам не допомагав. Гравці ФК Маріуполь U-19 під час вторгнення перебували у гуртожитку і, наскільки я знаю, ними опікувався лише тренер команди Грибанов. Більшість гравців U-19 виїжджали із Маріуполя самі, деяких вивозив Ярошенко, який зараз керує в ФСК Маріуполь.

– Чи були в ФК Маріуполь співробітники, які підтримували Росію?

– У нас був масажист в U-19. Після початку війни я побачив його на базі і він сказав: «Як Росія могла так вчинити і напасти на нас? Я в шоці». Через деякий час дивлюся, а він вже знімається у пропагандистських роликах окупантів та підтримує війну. Зараз він живе у Росії, займається масажем, але не у футбольному клубі. Прізвища його я не знаю, тільки по батькові – Леонідович. 

– А серед гравців були зрадники?

– Так, це Микита Фурсенко, з яким я раніше добре спілкувався. Він також був у Маріуполі на початку війни і прекрасно бачив, як росіяни вторглися на нашу землю. Але потім він виїхав до Росії і почав мені розповідати, що це Азов стріляв по мирних жителях. Я був у шоці з його слів, сказав йому: «Що ти за маячню несеш?!». 

Ми посварилися і я його всюди заблокував та видалив із друзів. Я не знаю, як склалася його доля і де він зараз, мене це не хвилює. Таких людей я не хочу знати. Можливо, він думає, що на болотах у нього більше перспектив у футболі, але я знаю точно, що немає там ніяких перспектив.

– Коли ви виїхали на підконтрольну територію, ФК Маріуполь з вами контактував?

– Керівництво не телефонувало, я розмовляв тільки з лікарями, адміністраторами та тренерами U-19 – Оберемком та Грибановим. З ними я і до сьогодні підтримую зв'язок. Після виїзду з Маріуполя я почав шукати шляхи продовження кар’єри. 

«Якщо Григорчук бачив, що хтось на тренуваннях працює не на 100%, то міг накричати або дисциплінарно покарати»

– Як у вас виник варіант із Чорноморцем?

– Я приїхав в Одесу і мій агент сказав, що у Чорноморці хлопці із різних міст тренуються і я можу до них долучитись. Я погодився, щоб не втрачати форму. Після тренування мені зателефонував Гай і сказав, щоб я приходив на перегляд. Я пройшов з командою збори і підписав контракт.

Про співпрацю з Гаєм у мене лише позитивні спогади. Він завжди мене підтримував, питав, чим можна допомогти. Це легенда Шахтаря, який виграв Кубок УЄФА та багато чого досяг у футболі.

– Після 2014 року Гай відзначався неоднозначними висловами про війну та відмовлявся одягати футболку з написом «Слава Україні». Після 23 лютого він публічно за це вибачився, але вболівальники і досі його не пробачили. Яку ви побачили у нього позицію щодо війни?

– Я не знаю, що було раніше, але при нас він завжди підтримував Україну. 

– Як стався ваш дебют у першій команді Чорноморця?

– Я дебютував у матчі проти Вереса, вийшовши на заміну у другому таймі. Для мене це стало приємною несподіванкою. Я не думав, що Григорчук дасть мені зіграти цілий тайм, сподівався, що мене випустять на декілька хвилин в кінці гри, але тренер мені довірив.

– Які у вас враження від роботи з Григорчуком?

– Мені цей тренер дуже сподобався. Григорчук, без перебільшення, легенда українського футболу. Іноді він буває суворим по відношенню до футболістів, але це йде тільки на користь. У нього були серйозні навантаження, проте мені це подобалось. 

Якщо Григорчук бачив, що хтось на тренуваннях працює не на 100%, то міг накричати або дисциплінарно покарати, але таких випадків було мало. Бувало, що і на мене кричав, я нормально це сприймав. Всі гравці поважали Романа Йосиповича. 

Роман Григорчук. Фото: ФК Чорноморець

– Ви часто грали у складі Чорноморця, але після матчу з Минаєм сіли в запас і більше не виходили на поле. Що тоді трапилось?

– Можливо, я десь погано зіграв, або програв конкуренцію. Григорчук мені не пояснював причину, та я й не питав. Це футбол, таке буває. А потім я отримав травму і почав лікуватись.

– Як стався ваш перехід в Олександрію?

– У мене закінчився контракт, Чорноморець його продовжувати не захотів і агент знайшов варіант з Олександрією. Я приїхав на перегляд, непогано себе проявив і мені запропонували угоду до 30 червня 2026 року. 

– Якщо порівняти Григорчука і Ротаня: у чому їх схожість та відмінність?

– Вони обидва є класними тренерами. Їхня схожість у тому, що вони люблять красивий футбол через короткий пас. А відмінність, що Ротань більший прихильник тактики, а Григорчук – гри один в один. Також Роман Йосипович трохи суворіший за Руслана Петровича. 

«Важко без дому. Зараз відпустка, а я навіть не знаю, куди поїхати»

– Що зараз відбувається у вашому рідному місті – Вугледарі?

– Окупанти з першого дня обстрілюють місто зі всього чого тільки можна. Але наші захисники з 24 лютого тримають Вугледар під контролем і знаходять сили проводити контрнаступальні операції. На жаль, від міста зараз практично нічого не залишилось.

– Там хтось живе сьогодні із цивільних людей?

– Приблизно 50 людей живуть у підвалах. 

– Що з вашим будинком у Вугледарі?

– Я бачив на відео, що мій будинок постраждав від пожежі, а сьогодні, можливо, його і зовсім знищили. Важко без дому. Зараз відпустка, а я навіть не знаю, куди поїхати. 

– Які плани на відпустку?

– Тиждень відпочину, а потім почну займатись та підтримувати форму. Хочу покращити деякі моменти у фізиці. Буду займатись над своїм розвитком. 

– Де та коли Олександрія почне збори?

– Збори будуть в Туреччині, а якого числа нам ще не казали.

– Яка у вас глобальна та футбольна мрія?

– Я мрію, щоб якнайшвидше закінчилась війна нашою перемогою та Україна повернула окуповані території. Хочеться, щоб росіяни поплатились за свої злочини – вбивства мирного населення та руйнування інфраструктури. А у футбольному плані мрію вийти на високий рівень, потрапити до збірної України та здобути трофеї. 

– Хто для вас є прикладом серед світових гравців на вашій позиції?

– Назву топ-3. Перший – це Лука Модріч. Другий –  Де Брюйне. Третій –  Верратті, мені подобалося, як він раніше грав.

– Який вам імпонує чемпіонат, де б ви хотіли пограти у майбутньому?

– Мені подобається Ліга 1. Мій найулюбленіший гравець – це Мессі, і коли він перейшов в ПСЖ, я почав слідкувати за французьким чемпіонатом. Я готовий грати у будь-якому французькому клубі, якщо мене запросять.

– Проти кого з гравців вам було найважче грати у чемпіонаті України?

– Найважче було грати проти Степаненка, коли я дебютував в УПЛ за ФК Маріуполь. Я тоді був ще зовсім молодим і десь не встигав за Тарасом. У цьому чемпіонаті відзначу Піхальонка – він дуже швидко думає і добре бачить поле. Мені сподобалося, як він володіє м’ячем та як поводить себе на полі. 

– Хто вам подобається по грі у цьому сезоні серед команд та футболістів УПЛ?

– Більше всіх мені подобається Полісся, я багато дивився їхніх матчів. У них хороші гравці, які демонструють привабливий футбол. Думаю, у Полісся є шанси здобути чемпіонство цього сезону. Серед гравців, окрім Піхальонка, мені подобаються Макуана та Бізімана.