«Селхерст Парк» не пробачає слабкості: великий репортаж «УФ» із Лондона про виліт Шахтаря від Крістал Пелас

Туристична пауза та зв'язок із корінням

У Лондоні я бувала неодноразово, але цього разу прилетіла сюди не просто як туристка, а як журналістка сайту «Український футбол». Моє головне завдання — відчути місто перед матчем Крістал Пелас — Шахтар і передати вам його справжню атмосферу: дихання вулиць, шум стадіону і те особливе передматчеве напруження.

Звісно, у мене був час трохи видихнути. І хоча я в британській столиці не вперше, є речі, які неможливо оминути. Біг-Бен, Букінгемський палац — класика, яка щоразу відкривається по-новому. І, звичайно, прогулянка головною шопінг-вулицею Оксфорд-стріт, де на якийсь момент справді забуваєш про все: і про футбол, і про дедлайни, і навіть про здоровий глузд — настільки легко загубитися в цьому шаленому ритмі.

Але я добре пам’ятала, навіщо сюди приїхала. Тому максимум — це коротка пауза на каву в Ralph’s Coffee, і далі — знову в роботу. Досліджувати місто, ловити його настрій і готувати матеріали, щоб ви відчули цей Лондон так, ніби самі перебуваєте поруч.

Зокрема, мені вдалося побувати в дуже символічному місці для всієї історії Донецька та України в цілому — на могилі Джона Джеймса Юза, людини, яку вважають засновником міста.

Його могила знаходиться на Вест-Норвудському цвинтарі — одному з найстаріших некрополів британської столиці. Це місце має абсолютно особливу енергетику: старовинні надгробки, вузькі алеї, велетенські дерева та глибока тиша посеред шумного мегаполіса. І саме тут похований чоловік, з історії якого фактично почався Донецьк.

Коли стоїш біля могили Джона Джеймса Юза, складно не задуматися про те, наскільки все в історії переплетено. Валлійський інженер, який колись заснував Юзівку (місто, що згодом стало Донецьком), сьогодні залишається важливою частиною ідентичності Шахтаря. Саме тому в клубі його часто називають «першим шахтарем» — у символічному та історичному сенсі. І дуже показово, що напередодні важливого єврокубкового матчу представники донецького клубу також приїхали сюди, щоб вшанувати його пам’ять і ще раз нагадати про міцний зв’язок команди зі своїм корінням. Навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного дому.

Два обличчя британської столиці

Усі знають, що Лондон — це про мінливу погоду. Вона тут змінюється так само швидко, як і милість місцевих фанів. Ще в обід ти можеш спокійно гуляти одним із міських парків — наприклад, Гайд-парком — і бачити зовсім інший ритм життя: люди відпочивають на траві, обідають, п’ють каву та нікуди не поспішають. Атмосфера максимально розслаблена, навіть трохи відсторонена. Але цей спокій — оманливий. Варто лише наблизитися до футболу, як місто змінюється до невпізнаваності.

Напередодні мені пощастило побачити приїзд команди Арсенал до стадіону «Емірейтс». І це вже зовсім інший вимір. Це не про стриманість і не про традиційний британський спокій — це про вибух емоцій, шум і пристрасть. Фанати збираються заздалегідь, співають, скандують, чекають на своїх улюбленців так, ніби це щось значно більше, ніж просто чергова гра.

У якийсь момент ловиш себе на думці: в Англії футбол — це майже релігія. Цей контраст вражає найбільше: вдень ти бачиш стриманих, трохи манірних британців із сендвічами на газоні, а вже ввечері ці самі люди повністю трансформуються, віддаючи всі свої емоції грі. І саме в цьому, мабуть, ховається справжній Лондон — місто, яке вміє бути різним, але завжди залишається щирим у своїх почуттях.

Медійні контрасти та віра Арди Турана

За день до матчу я відвідала медіазаходи обох команд, і загалом цей день також вийшов дуже контрастним. З одного боку — абсолютна відкритість Крістал Пелас. Їхня пресконференція більше нагадувала живий і нескінченний діалог. Журналістів було не зупинити, а футболісти буквально працювали для камер із широкими усмішками. З іншого боку — значно закритіший та сконцентрований Шахтар. Навіть під час відкритих для медіа 15 хвилин тренування команда трималася максимально віддалено.

Цікаво, що британські медіа на той момент уже фактично жили думками про фінал, ніби зовсім не залишаючи донецькому колективу шансів на камбек. Але всередині української команди настрій був інакшим. Головний тренер Арда Туран кілька разів наголошував: поки є віра — все можливо. І це став головний меседж того вечора.

Окрему увагу журналістів привернули діти Арди Турана у футболках Шахтаря, які бігали полем перед тренуванням — цей зворушливий момент одразу підхопили фотографи. А вже після того, як пресу попросили залишити стадіон, клуб організував дуже теплу благодійну зустріч для дітей з української школи в Лондоні: спільні фото, автографи та можливість побачити кумирів наживо. І хоча це залишилося за кадром для об'єктивів, саме такі вчинки говорять про атмосферу в клубі значно більше, ніж чергові завчені слова на пресконференціях.

Також я поцікавилася у свого британського колеги, що він думає про шанси донеччан у цьому протистоянні. Хамза Холвадіа з FNCA Media відповів коротко, але влучно: «Якщо Шахтар зможе це виправити, це буде сприйнято як справжнє диво не лише в Україні, а й в усій Європі!».

Пекельний «Селхерст Парк» та українські прапори

Лондон цього вечора дихав футболом по-особливому. Південний Лондон, район Кройдон — старий, трохи шорсткий і зовсім не глянцевий. Він зустрічає великий єврокубковий матч на «Селхерст Парк». Це стадіон, відкритий ще у далекому 1924 році, де трибуни настільки близько до поля, що, здається, фанати можуть дотягнутися до гравців, а атмосфера іноді звучить гучніше за сам матч.

Саме тут Крістал Пелас мав спробувати довершити те, що розпочав тиждень тому. Перша зустріч завершилась перемогою англійців 3:1. Але той рахунок був не про легку прогулянку, а про характер. То була вольова перемога, матч, у якому господарям довелося вигризати кожен момент, відповідати на шалений тиск і доводити, що нинішня команда — це вже не просто симпатичний середняк, а колектив із великими амбіціями та міцними нервами. До слова, для клубу зараз триває особливий період: зовсім нещодавно вони здобули свій перший великий трофей — Кубок Англії 2025 року. Цей успіх безпрецедентно підсилив віру трибун у власних гравців.

Для Шахтаря цей вечір був шансом переписати історію поточного сезону. Попри поразку в першому матчі, команда вже пройшла шлях, який сміливо можна назвати одним із найважливіших за останні роки. І не в останню чергу завдяки Арді Турану, який приніс із собою не лише гучне ім’я, а й зовсім іншу енергію: сміливішу, емоційнішу, європейську. Як зазначав президент клубу Рінат Ахметов у своєму недавньому спілкуванні з журналістами у Кракові: «Це може бути найкращий Шахтар за всю історію, бо команда має величезний потенціал». Шахтар приїхав до Англії не догравати. Це була команда, яка продовжувала вірити.

Але «Селхерст Парк» — точно не місце для футбольної романтики. Тут гра відчувається суто фізично: у несамовитому шумі трибун, у хвилях пісні «Glad All Over» (хіт 1964 року, що став гімном клубу і вже десятиліттями лунає перед стартовим свистком та після кожного гола), у масштабних банерах угруповання Holmesdale Fanatics. Навіть у тіні орла: колись перед матчем над стадіоном гордо пролітала легендарна орлиця Кайла. У 2020 році вона померла, і зараз цієї традиції вже немає, тому наживо я її не побачила, але її дух досі живе на трибунах.

Тут суперника не просто намагаються тактично переграти — його хочуть буквально пережити й розчавити емоційно. Саме в такій атмосфері вирішувалось, чи стане цей шлях Шахтаря красивою казкою про прорив, чи залишиться лише сильним, але болісно незавершеним розділом. Питання було лише одне: чи вистачить українцям не тільки футбольної майстерності, а й сталевого характеру, щоб змінити сюжет, який усі навколо вже вважали написаним.

Також не варто забувати про ще один надзвичайно важливий контекст, який відчувається у британській столиці не менш сильно, ніж вайб гри — це масштабна підтримка України. Її видно не лише на секторах стадіонів, а й у самому місті: на багатьох державних будівлях поруч із британським стягом гордо майорить український. Це постійне нагадування про те, що попри спортивне свято існують речі значно важливіші, про які не можна мовчати. Тому матчі такого калібру набувають додаткового значення. Для Шахтаря це можливість бути почутими, чергова трибуна, щоб нагадати світу про війну в Україні. Підтримка британців відчувається як щось дуже щире, природне й непохитне. Навіть у місті, яке цілком поглинуте футболом, завжди знаходиться місце для солідарності.

День, який вирішив усе

Перед початком зустрічі я вирішила трохи прогулятися навколо стадіону разом із колегами. Атмосфера відчувалася за кілька годин до стартового свистка. У якийсь момент ми зайшли до одного з пабів, де масово збиралися українські вболівальники. Усередині було дуже шумно, неймовірно емоційно й по-домашньому тепло: фанати гуртом співали «Червону руту», скандували кричалки на підтримку Шахтаря, палко обговорювали стартовий склад і тактику на гру.

Звісно, я не могла пройти повз. Усі, з ким мені вдалося поспілкуватися, були свято впевнені в підсумковій перемозі. Люди говорили про незламний характер команди, про те, що цей єврокубковий сезон уже вписаний в історію, і що в Лондоні хлопці точно дадуть бій. Було очевидно, наскільки сильно українці скучили за великими футбольними вечорами і як палко вони прагнуть вірити у своїх.

Поспілкувалася я й з англійськими фанатами Крістал Пелас. Вони не мали сумнівів, що у фінал пройде саме їхня команда, але водночас із величезною повагою відгукувалися про Шахтар. Коли я запитала, кого з гравців донецького клубу вони не проти були б побачити у складі «орлів», відповідь пролунала миттєво: «Когось із ваших бразильців». І це теж красномовно свідчить про репутацію українського клубу в Європі — команди, яка роками асоціюється з яскравими, технічними та нестандартними легіонерами.

Загалом передматчевий настрій навколо арени був максимально дружнім. Жодної агресії чи напруги — лише усмішки, жарти та спільне очікування шоу. Після цього я вирушила на стадіон у прес-службу, щоб зайняти своє робоче місце.

Щоправда, з прес-ложею на «Селхерст Парк» виникли певні проблеми. Видимість поля там, м'яко кажучи, не найкраща, а для журналіста під час півфіналу єврокубка це критично важливо. Іноді мені доводилося спускатися нижче, щоб краще розгледіти окремі епізоди та повноцінно зануритися в атмосферу. Але навіть попри ці побутові незручності, емоції від перебування на арені залишилися фантастичними.

Упродовж усіх 90 хвилин британські фани просто безперестанку гнали своїх уперед. Трибуни не замовкали ні на секунду: пісні, ритмічне скандування, шалена енергетика, яка важкою хвилею накривала весь газон. У певні моменти було фізично складно почути і розгледіти український гостьовий сектор на фоні цього звукового цунамі. Саме тоді я остаточно переконалася: те, як місцеві живуть своєю командою і реагують на кожен відбір м'яча чи аут — це справжня релігія. Ця енергетика тримає тебе в тонусі від першої до останньої секунди.

Бій на полі та виліт за крок до мрії

Шахтар у Лондоні точно не нагадував колектив, який приїхав відбувати номер. Попри важкі цифри на табло після першого матчу, підопічні Арди Турана дуже впевнено увійшли у гру і намагалися диктувати свої умови. Гості більше володіли м’ячем (близько 61% проти 39% у Крістал Пелас), але господарі значно гостріше й безжальніше карали за помилки.

Перший болісний удар по амбіціях Шахтаря стався на 25-й хвилині. Після небезпечної подачі Даніеля Муньйоса м’яч зрадницьки зрикошетив від Педро Енріке і залетів у сітку воріт Різника — прикрий автогол і 1:0. Проте «гірники» не зламалися психологічно. Вони продовжили шукати щастя в атаці, і вже на 34-й хвилині Егіналдо розкішним ударом зрівняв рахунок. У цю мить гостьовий сектор буквально вибухнув — здалося, що інтрига повертається в Лондон.

Загалом Шахтар діяв в атаці дуже сміливо: 14 ударів по воротах проти 9 у суперника, п’ять влучань у площину, кілька перспективних флангових підходів. Але клас та досвід виступів в АПЛ зіграли свою роль. На 52-й хвилині Ісмаїла Сарр після тонкої передачі Мітчелла вдруге засмутив Різника — 2:1. Цей гол виявився фатальним.

Навіть після другого пропущеного донеччани не відмовилися від фірмової комбінаційної гри, намагалися тиснути через контроль, але Крістал Пелас зразково-показово закрив усі вільні зони й на досвіді довів справу до перемоги. Останні хвилини на «Селхерст Парк» нагадували суцільний карнавал — клуб уперше у своїй історії пробився до фіналу єврокубка. Для Шахтаря ж цей розіграш Ліги конференцій завершився дуже гідним виступом.

Післямова Арди Турана та повага суперників

Після фінального свистка я поспішила на пресконференцію Арди Турана. Чекати довелося довго — я буквально розривалася між мікс-зоною та залом, боячись пропустити бодай слово. Коли тренер нарешті з'явився, було очевидно, наскільки важко він переживає цю невдачу. Він був максимально стриманим, засмученим і скупим на слова. Своє спілкування з пресою він дипломатично розпочав із привітання Крістал Пелас із виходом у фінал.

На моє питання про те, якими були його перші слова до гравців у роздягальні, Туран відповів, що подякував усім за пройдений шлях. Він наголосив, що команда зобов'язана винести урок, адже на такій стадії турніру все вирішують мікроскопічні деталі. Було помітно, що наставник усіма силами намагається захистити футболістів від критики.

Не оминула я й гарячу тему — чутки щодо його можливого призначення в Галатасарай. Це питання відверто не сподобалося турку:

— Зараз я повністю душею і серцем пов’язаний із Шахтарем. Гроші ніколи не були для мене головним пріоритетом. У Галатасараї зараз працює хороший фахівець, і я з великою повагою ставлюся до його роботи, — відрізав тренер.

Сама пресконференція промайнула дуже швидко. Два питання встигла поставити я, ще кілька озвучили інші журналісти, після чого Туран без зайвих емоцій покинув приміщення.

Я ще трохи затрималася біля стадіону, щоб поспілкуватися з нашими вболівальниками. Усі як один казали, що пишаються командою, яка гідно боролася і давала надію до останніх хвилин. Але великий футбол не пробачає дрібних помилок.

Що розчулило найбільше — до нас підходили місцеві фанати Крістал Пелас зі словами щирої підтримки. Вони визнавали, що українська команда провела чудовий сезон і заслуговує на оплески. Ми обмінялися теплими побажаннями і побажали їм удачі у фінальному матчі.

Так мій лондонський футбольний вояж добіг кінця. Пізно вночі я сіла у потяг, залишаючи позаду вир емоцій цього сезону. Шахтар не виграв трофей, але він подарував країні надію, продемонстрував сталевий характер і вкотре довів: навіть під час руйнівної війни наш футбол залишається конкурентоздатним у Європі.

За підсумками сезону 2025/26 українські клуби здобули 8.312 очок — це абсолютно найкращий показник за останні 10 років. А вже наступного сезону Україна делегує у єврокубки чотири клуби. Тому я впевнена: головні перемоги для цієї команди ще попереду.

Фото і відео — Крістіна Пастухова