Сергій Попов: «Зрозумів, що при Луческу грати не буду». Відверте інтерв’ю про Шахтар – Брагін, Ахметов, Мудрик

Він пройшов шлях, який сьогодні здається неможливим: від хлопчика, що подавав м’ячі на матчах Кубка кубків, та простого монтажника в будівельній бригаді до легендарного капітана, який підняв над головою перше «золото» в історії Шахтаря. 

Сергій Попов – людина-епоха, яка бачила становлення клубу зсередини. У великому інтерв’ю для сайту «Український футбол» він згадує все: від трагічного вибуху на стадіоні та першої зустрічі з Рінатом Ахметовим до залаштунків збірної Лобановського, крадіжки в США та «колючого» характеру Мудрика.

«Найбільше мене захопили емоції, коли я подавав м’ячі футболістам під час матчу Шахтар – Порту»

– Сергію Олександровичу, пропоную почати нашу бесіду з витоків. Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство та про те, як ви потрапили у футбол?

– Моє дитинство було типовим для більшості хлопчаків, які росли за радянських часів. Увесь вільний час ми проводили у дворі, граючи у футбол. Якось повз проходили старші хлопці зі школи, і один із них, який мене знав, запитав, чи займаюся я у футбольній секції. Коли я сказав, що ні, він порадив записатися. Власне, так і почалася моя футбольна історія.

– Тобто після тієї розмови ви просто взяли й пішли до секції?

– Я сказав батькам, що на стадіоні Шахтар є футбольна секція для дітей, і мама мене туди й відвела. Там я потрапив до найвідомішого дитячого тренера Донецька – Петра Андрійовича Пономаренка. З кожної групи його вихованців виходили і продовжують виходити футболісти, які з часом здобувають широке визнання (вихованці Петра Пономаренка – Юрій Дегтярьов, Віктор Звягінцев, Володимир П’яних, В’ячеслав та Віктор Чанов, Юрій Дудинський, Анатолій Раденко, Сергій Щербаков, Сергій Попов, Сергій Ковальов, Олексій Бєлік… – прим. О.П.).

Сергій Попов. Фото: ФК Шахтар

– Чи були у вашій сім’ї футболісти?

– Мій батько грав у футбол на аматорському рівні. У Гуляйполі, де я народився, він виступав за місцеву команду й був одним із її лідерів. Його молодший брат, мій дядько Міша, також грав у цій команді, а згодом став її тренером. Потім він перейшов працювати у міні-футбол. Мамин брат теж певний час грав за місцевий колектив.

– Вас відразу зарахували в секцію чи були якісь тести?

– Раніше принцип був простий – у секцію брали всіх дітей, хто приходив. Кожному давали шанс проявити себе. З 15 років починалося відсіювання: найкращих зараховували до спецкласу, бо спортінтернату в Донецьку тоді ще не було. Ми жили вдома, але щодня приходили на стадіон: тренувалися, а потім разом ішли до 32-ї школи, що була поруч. Усі навчалися в одному класі. Після уроків йшли на друге тренування, а далі всі роз’їжджалися по домівках.

– На якій позиції на полі ви зазвичай грали?

– Пономаренко захоплювався бразильським футболом і віддавав перевагу системі «дубль-ве». Саме за цією схемою ми завжди грали: мене ставили або на позицію захисника, або в центр поля.

– Чи змінилося ваше дитинство після того, як ви почали займатися футболом, порівняно з дитинством хлопців із двору?

– Ну так, звичайно. Якщо раніше я проводив увесь вільний час із хлопцями у дворі, то після того, як мене зарахували до спецкласу, усе змінилося. Вставав о шостій ранку, а вже о пів на восьму в нас було тренування. Друге тренування – о 16-й, додому повертався близько сьомої вечора. Сил уже не було навіть вийти погуляти.

– Як вам давалося навчання у школі?

– Навчався непогано, був хорошистом (хорошист за радянською системою оцінювання – це учень, який переважно мав оцінки «4», – прим. О.П.). Кілька моїх однокласників претендували на золоту медаль, але в підсумку ніхто до неї так і не дотягнув.

– Які предмети зі шкільної програми вам подобалися, а які – не дуже?

– Мені подобалася географія, а от фізика й хімія – не моє.

– Ви були слухняною дитиною чи навпаки – хуліганили?

– Хуліганив, звісно, як і більшість дітей. Але в межах розумного: розбите вікно, якісь дрібні витівки – нічого серйозного. До криміналу справа точно не доходила.

– Коли ви вперше побували на матчі Шахтаря?

– Перший матч, на якому я побував, чесно кажучи, уже не пам’ятаю. Найяскравіші враження з’явилися трохи пізніше, коли ми почали подавати м’ячі гравцям на домашніх матчах Шахтаря. Мені завжди захоплювала сама гра – те, як футболісти бігають зовсім поруч, як чути крики та галас трибун. Але справжній вибух емоцій я відчув тоді, коли до Донецька приїхало Порту. 

Нам випала честь подавати м’ячі на цьому міжнародному матчі (це був матч 1/4 фіналу Кубка володарів кубків, який відбувся 21 березня 1984 року і завершився з рахунком 1:1, – прим. О.П.). На стадіоні панував справжній аншлаг – люди сиділи скрізь, навіть на териконах. А коли трибуни починали стукати ногами, піднімався такий гул, що я пам’ятаю його досі.

«У Магдебурзі за обміняні марки я купив ящик різного шоколаду»

– Коли ви подавали м’ячі футболістам, чи було вздовж поля місце, яке всі хлопці прагнули зайняти?

– О, звісно! Ми буквально воювали за місце за воротами. Тоді було не так, як зараз, коли лежать десять м’ячів – на гру виділяли лише три. Один м’яч завжди був за воротами, і ти міг його трохи попинати ногами. Тому потрапити за ворота – це було справжнє щастя!

– Яка поїздка з командою в дитинстві запам’яталася вам найбільше?

– Спочатку їздили недалеко – по Україні: Луганськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя. Потім, коли підросли, почали виїжджати далі – Львів, Ужгород. А потім була поїздка до Магдебурга на турнір, ще за часів НДР.

– Що можете пригадати про турнір у Магдебурзі?

– За регламентом ми грали по дві гри на день, хвилин по 20. Матчів було дуже багато. Все зводилося до футболу і дороги до готелю. Найбільше запам’яталося те, що це була перша моя поїздка за кордон. Для мене, юнака, це було щось абсолютно нове. А самі матчі не дуже запам’яталися – можливо, тому, що серед учасників не було топових команд.

– Що привезли собі з Магдебурга?

– У ті часи в Союзі було складно міняти валюту, але нашим батькам надали можливість поміняти рублі на півтори тисячі марок, які ми могли взяти з собою до НДР. У нас щодня були ігри, а єдиним вихідним була неділя. Однак у Магдебурзі по неділях усі магазини зачинені, працювали тільки продуктові. Ми з хлопцями зайшли туди, і кожен купив по ящику різного шоколаду. Оце й були наші закордонні сувеніри.

– Чи мали ви в дитинстві якесь прізвисько?

– У дитинстві мене називали по-різному, одного прізвиська не було. Коли я навчався у дев’ятому класі, нас пів року тренував Віктор Васильович Носов, і він дав кожному коротке ім’я. Мене він назвав «Поп». І, знаєте, це прізвисько так прижилося, що досі живе зі мною.

– Хто з ваших тренерів найбільше вплинув на те, що ви стали футболістом?

– Назву двох – Петра Пономаренка і Валерія Яремченка, який також був моїм тренером у спорткласі. Дуже багато мені дав Петро Андрійович Пономаренко. Він заклав фундамент і дав розвиток до певного рівня. Завдяки йому я, можливо, дійшов до дубля Шахтаря. Але зараз, маючи досвід роботи з молоддю, можу точно сказати: досягти рівня дубля ще не означає стати футболістом. На мою думку, футболіст – це той, хто на професійному рівні провів щонайменше 100 матчів. Усі інші – лише любителі, яких мільйони.

– А що можете сказати про Валерія Яремченка?

– Він був моїм тренером у випускному класі. Після завершення навчання когось запросили до дубля, а комусь прямо сказали: «Дякуємо, ти вільний». Тоді Валерій Іванович пояснив мені, що я ще не готовий до цього рівня.

– Окрім футболу, ви тоді думали про щось інше? Чим хотіли займатися далі?

– Чесно кажучи, після закінчення школи я думав, що крок за кроком піду сходами футболу: спочатку дубль, потім основна команда. Але коли мені сказали, що мене не беруть у дубль, я розгубився. Не знав, що робити далі. Усе літо я тримав паузу й фактично нічого не робив. Саме тоді я вирішував, залишатися у футболі чи попрощатися з ним.

Валерій Яремченко. Фото: ФК Шахтар

«Не потрапивши в дубль Шахтаря, пішов працювати в РБУ, де отримав посвідчення монтажника четвертого розряду»

– Як сталося, що певний час ви працювали в ремонтно-будівельній бригаді?

– У вересні батько відвів мене до начальника РБУ (ремонтно-будівельне управління), яке обслуговувало аеропорт. Здається, вони були у добрих стосунках, тож мене взяли на роботу. Працював в одній із бригад, маю навіть посвідчення монтажника четвертого розряду.

– Пам’ятаєте, яку зарплату отримували, працюючи в ремонтно-будівельному управлінні?

– 120 рублів. Та який з мене тоді був робітник? Я, по суті, був підмайстром – допомагав іншим. Складних робіт мені не доручали. Паралельно грав за команду Шахтострой Донецьк, що брала участь у чемпіонаті області та чемпіонаті України серед колективів фізичної культури.

– Вас відпускали з роботи на тренування та ігри?

– Тренування проходили три рази на тиждень. У ці дні мені дозволяли працювати з 8 до 12, а ігри відбувалися по вихідних. Згодом начальник викликав мене й сказав: «Даю тобі час до Нового року, а потім, щоб я тебе тут не бачив – ти маєш грати у футбол».

– У який момент ви усвідомили, що футбол – це ваше покликання?

– Коли я працював у РБУ, ми робили ремонт навколо аеропорту, звідки команди вилітали на матчі. Якось бачу – їде автобус дубля Шахтаря, а в салоні сидять хлопці, з якими я колись займався у спорткласі. Вони їхали на гру, а я стояв поруч і працював. Тоді я зрозумів: мушу сидіти в тому автобусі серед них. З того дня почав тренуватися з подвоєною енергією – щоранку бігав, виконував вправи, працював над собою. Остаточно вирішив: буду футболістом, а не робітником. Пам’ятаю, їздив на перегляд у Динамо Махачкала. Тоді наближався час служби в армії, а у Динамо можна було поєднувати футбол із проходженням служби.

– Чому не вийшов варіант з Махачкалою?

– Я поїхав туди, тренувався разом із командою, і мені сказали: «Приїжджай у січні – зарахуємо до складу». Але коли я повернувся додому, мені зателефонував Микола Максимович Головко, тренер Новатора із Маріуполя, і запросив приїхати. У турнірах команд другої союзної ліги тоді діяло правило: у кожній команді на полі мав бути щонайменше один гравець, який не досяг 18 років (заміна цього футболіста під час матчу могла здійснюватися лише на гравця того самого віку, – прим. О.П.). Маріуполь був ближче до дому, тож я поїхав туди, пройшов збір і залишився в команді. Пів року грав там, добре усвідомлюючи, що це стало можливим завдяки правилу про молодих футболістів (1989-1990 – 21 гра, – прим. О.П.). А потім з Маріуполя мене забрали до київського СКА, де я поєднував службу в армії з грою у футбол.

– А якими були ваші перші гроші у футболі?

– Це були звичайні добові – 2,50-3,50 рубля, які нам видавали, коли я ще займався у спецкласі. Ми грали за команду олімпійського резерву Шахтаря по вихідних. За матч на першість області нам платили 2,50, а за гру на першість України – 3,50. А вже коли почав виступати за друголіговий Новатор, отримував 140 рублів.

«Військову службу я проходив у спортивному костюмі»

– Розкажіть, що собою являла Друга союзна ліга за радянських часів?

– Новатор грав у 6-й зоні, до складу якої входило 27 українських команд. Рівень турніру був доволі пристойним. Серед учасників – Зоря, Кривбас, Ворскла, Полісся, черкаський Дніпро, Буковина, Волинь. Ігри були спареними: виїжджали одразу на два матчі – скажімо, на західну Україну, потім удома грали дві зустрічі, а далі вирушали на два матчі до Криму. У Новаторі грали футболісти, які мали досвід виступів у вищій лізі.

– Кого маєте на увазі?

– Насамперед Валерія Рудакова та Олексія Варнавського. У них був значний досвід виступів за Шахтар.

– Напевно, вони дивилися на молодь звисока?

– Ні, такого не було. Я тоді постійно жив на базі, а вони приїжджали туди – наші кімнати були поруч. Молодь вони підтримували, не пригадую, щоб з їхнього боку коли-небудь було якесь зневажливе ставлення до молодих. На тренуваннях чи в грі могли десь трохи покричати, але то були звичайні робочі моменти. До речі, з Валерієм Вікторовичем Рудаковим мені згодом довелося працювати в резервному складі й академії Шахтаря.

– Як проходила ваша військова служба?

– Все було нормально. Я служив у спортивному костюмі. Жив у гуртожитку в центрі Києва, на Повітрофлотському проспекті, неподалік від стадіону СКА, де базувалася команда. Там ми й тренувалися.

– З ким ви жили в одній кімнаті, хто був найближчим товаришем?

– Усі ми жили на одному поверсі, можна сказати, на одній землі. У кімнатах – по два-три чоловіки. Моя кімната була розрахована на трьох, але фактично ми жили там удвох – я та один із двох хлопців: Ігор Мошевич або Ігор Колесников. Обидва вони родом із Херсона.

– Як сталося, що після армії ви опинилися у вінницькій Ниві?

– До Києва приїжджав начальник команди Ниви Ігор Гатаулін і вів переговори щодо мого переходу. Звільнення з армії мало відбутися у травні, але наказ надійшов ще у квітні, тож одразу після демобілізації я вирушив до Вінниці.

– Ви їхали до Ниви з бажанням?

– Я переконаний був, що у Вінниці буду грати постійно, і мої очікування справдилися. Нива виступала в перехідній лізі. Це був дивізіон посередині між українською зоною Другої ліги і Першою лігою СРСР. Ми грали дуже сильно, змагаючись із представниками різних союзних республік: України, Азербайджану, Молдови, росії, білорусі (у підсумковій таблиці Нива посіла п’яте місце серед 22 клубів, – прим. О.П.). До речі, серед тих команд був Карабах, який нині виступає у груповому етапі Ліги чемпіонів. Так ми у Вінниці їх обіграли 1:0.

– Тренером Ниви був тоді Олександр Томах. Це правда, що його тренування були дуже виснажливими?

– Навантаження справді були серйозні, ми багато бігали. Але я б не сказав, що в нього було щось надмірне чи занадто жорстке.

– А ви навантаження легко переносили?

– Не скажу, що зовсім легко, але для мене це не було критично.

Олександр Томах. Фото з відкритих джерел

«Шахтар тоді не був багатою командою – до фінансового топу він точно не входив»

– Пам’ятаєте, як з’явився варіант із Шахтарем?

– Звичайно. Перші розмови про Шахтар виникли ще у 1991 році, коли я служив і грав за київський СКА. Тоді гірники добре розпочали чемпіонат у Вищій союзній лізі – йшли серед лідерів, займаючи то перше, то друге місце. У другому турі Шахтар у Києві зіграв унічию 0:0 з Динамо. Валерій Яремченко, який тоді очолював команду, зателефонував мені й запросив на зустріч. Вони жили в готелі Славутич. Сказав: «Запрошую тебе в Шахтар – влітку, коли звільнишся, приїжджай у команду». 

Я погодився, але згодом замислився: Шахтар грає добре, перебуває у верхній частині турнірної таблиці – чи матиму я шанс закріпитися у команді? Тож вирішив, що для мене краще буде поїхати до Вінниці, аби мати постійну ігрову практику. Коли завершився сезон 1991 року – останній у рамках чемпіонату СРСР, в Україні почали готуватися до старту національної першості. Тоді мені знову зателефонували з Шахтаря й запросили приєднатися до команди. Усі формальності з Нивою владнали без проблем.

– Коли ви повернулися до Шахтаря, як вас прийняли у команді?

– Адаптація пройшла добре. У складі команди були знайомі хлопці, з якими я колись навчався у спорткласі. Крім того, зі мною з Вінниці до Шахтаря прийшли Сергій Золотницький і Юрій Бєліченко. Тому я почувався набагато впевненіше – розумів, що можу боротися за місце в основі.

– Ви були учасником першого чемпіонату незалежної України. Яким він вам запам’ятався?

– Передусім запам’ятався формат турніру: дві групи по десять команд і дуже короткий, піврічний сезон. Поспішали, щоб визначити представників України в єврокубках.

– Чому Шахтар у дебютному сезоні незалежної України не показав високих результатів?

– Причина, мабуть, у тому, що тоді Шахтар не мав таких ресурсів, як, скажімо, Динамо, Дніпро чи навіть Чорноморець. Це, безперечно, певною мірою позначилося. А ще на той момент у клубі не було справжнього господаря, як, наприклад, у Таврії, де був Анатолій Заяєв. Завдяки йому, як я розумію, Таврія спершу виграла нашу групу, а потім здобула золоті медалі чемпіонату. Нам трохи не вистачило стабільності, щоб у деяких матчах набрати зайві залікові бали, посісти перше місце у групі й зіграти стиковий матч із Динамо за чемпіонство. Обидва наші матчі з сімферопольцями тоді завершилися внічию.

– Чи можна сказати, що Таврія тоді виграла чемпіонат заслужено?

– Якщо проаналізувати ігрові складові та рівень футболістів, то було очевидно, що Динамо, Дніпро, Шахтар і Чорноморець виглядали сильнішими за Таврію. Думаю, тут зіграв роль збіг обставин, а також величезне прагнення та зацікавленість самого Анатолія Заяєва. Його робота принесла успіх команді. Тренерський штаб теж молодці – спрацював на відмінно.

– Чи стикалися ви з проблемами із зарплатами? Бували затримки?

– Тоді були складні часи. Зарплату нам виплачували купонами. Не скажу, що ми сиділи без грошей, але форма виплат була досить своєрідною.

– Кажуть, у деяких командах зарплату тоді виплачували побутовими товарами. У Шахтарі таке практикували?

– Ні, у нас такого не було. Зарплату ми отримували грошима.

– Це був мішок купонів?

– Ні, це була сумка (сміється).

– Чи сильно відрізнялась ваша зарплата в Шахтарі від тієї, що ви отримували в Ниві?

– Ні, Шахтар тоді не був багатою командою. Гроші в клубі були, їх десь знаходили, але до фінансового топу він точно не входив. Динамо, Дніпро, Чорноморець, навіть Таврія стояли вище за рівнем фінансів, ніж Шахтар. Звичайно, у команді було кілька досвідчених гравців, лідерів за зарплатами, але загалом у Шахтарі тоді грала молодь, і нам не платили великих грошей.

«Сергій Щербаков, якщо чогось хотів, мав це отримати тут і зараз»

– Яким ви запам’ятали 18-річного Сергія Реброва, який у першому чемпіонаті незалежної України грав за Шахтар?

– Реброва почали залучати до Шахтаря ще до мого приходу в команду. Валерій Яремченко бачив у ньому потенціал і вже тоді давав йому шанс проявити себе. Сергій вирізнявся швидкістю, різкістю, футбольним мисленням. Ми були майже одного віку, добре спілкувалися, чудово ладнали і в побуті, і на полі. У тому чемпіонаті Ребров став найкращим бомбардиром Шахтаря (у 19 зіграних матчах Ребров забив 10 м’ячів, – прим. О.П.).

– А що можете розповісти про Сергія Щербакова, який тоді також грав у Шахтарі?

– Я познайомився з Сергієм, коли мені було 10 років, саме тоді, коли почав займатися футболом. Ми навчалися разом у спецкласі та грали за один район на всесоюзному турнірі Шкіряний м’яч. У Донецьку він жив за чотири зупинки від мене, тож ми часто зустрічалися в автобусі дорогою на тренування, а додому вже завжди їхали разом. Сергій виділявся ще в юнацькі роки, але через те, що наша команда не займала високих місць і не потрапляла до фінальної частини різних змагань, його довго ніхто не помічав.

Сергій Щербаков (верхній ряд третій праворуч). Фото: УАФ 

– Коли саме на нього звернули увагу?

– Це сталося у 1988 році, коли ми навчалися в 10-му класі. Нас трьох – його, мене і Сашу Барабаша – взяли на збори в Адлер разом із першою командою. І щойно Щербаков почав тренуватися з основою Шахтаря, він одразу звернув на себе увагу й фактично забронював за собою місце. А нас із Барабашем тоді відсіяли. Потім Сергія почали залучати до матчів юнацької збірної СРСР. Він був сміливий, упевнений у собі, по-спортивному нахабний – у хорошому сенсі цього слова. Таким Сергій був і у житті: якщо він чогось хотів, мав це отримати тут і зараз. 

На жаль, коли він грав у Спортингу, з ним сталася біда (у ніч із 21 на 22 грудня 1993 року з Сергієм трапилася тяжка автомобільна аварія, після якої він уже не зміг повернутися у футбол, – прим. О.П.). Коли Боббі Робсон залишав Спортинг і згодом очолив Барселону, я впевнений – якби не та аварія, він би забрав з собою й Щербакова. Так само, як свого часу забрав Фігу. Сергій у тій Барсі точно не загубився б – проявив би себе не гірше за знаменитого португальця. На мою думку, він навіть був сильнішим за Фігу. Хоча вони грали на різних позиціях, але з того, що я бачив і порівнював, Щербаков виглядав переконливіше.

– Які спогади у вас залишилися від першого трофея, здобутого разом із Шахтарем?

– У 1995 році ми виграли Кубок України, обігравши у фіналі Дніпро. Я грав у тому матчі, але наприкінці першого тайму відчув проблеми із задньою поверхнею стегна й змушений був залишити поле. Дніпро тоді вважався фаворитом. У них було все – і гроші, і сильний склад. Рівень зарплат, преміальних і бонусів був значно вищим, ніж у нас. Вони цілеспрямовано йшли до здобуття Кубка. У Шахтарі тоді був час змін. Команду почав фінансувати Ахать Брагін, але ще тривав перехідний етап (офіційно Брагін став президентом Шахтаря у 1994 році, – прим. О.П.). У клуб лише почали надходити кошти. Команда у нас була непогана, але в Дніпрі селекційна робота була проведена краще. Крім того, фінансова складова у разі здобуття Кубка в Шахтарі була значно меншою, ніж у Дніпра.

– Кажуть, що преміальні в Дніпрі за фінал були більшими, ніж у Шахтаря за увесь кубковий шлях. Це справді так?

– За моєю інформацією, у разі перемоги у фіналі кожному гравцеві Дніпра обіцяли автомобіль, здається Вольво. Нам теж обіцяли хороші бонуси, але вони значно поступалися вартості такої іномарки.

– Скажіть, якою маркою була ваша перша машина?

– Жигулі, шоста модель. Контракт її не передбачав, але так склалися обставини, що я її отримав. Було це після першого чемпіонату України 1992 року. По-моєму, тоді шість машин мали дістатися лідерам команди та новачкам, у контрактах яких був прописаний пункт про автомобіль. Хтось із гравців, який залишив Шахтар, не взяв машину, і вона залишилася вільною. Пам’ятаю, сиджу на базі, підходить начальник команди і питає: «Машина потрібна?» – «Потрібна», – відповів я. «Бери паспорт і йди оформляй», – додав він. Десь у вересні я отримав її, був дуже задоволений. Потім мене викликали і запитали: «Ти машину отримав?» – «Так», – відповів я. «Тоді бери і підписуй контракт ще на рік», – сказали мені.

– Ви п’ять разів грали у фіналах Кубка України. Який із них справив на вас найбільше враження?

– Найбільше мені запам’ятався фінал, коли ми у додатковий час вирвали перемогу в Динамо – 3:2. Для нас це був особливий сезон – ми виграли і Кубок, і чемпіонат (сезон 2001-2002 років, – прим. О.П.).

– У тому фіналі ви ж забили гол. Пам’єте той момент?

– Мій перший тренер, Петро Андрійович Пономаренко, завжди мені казав: під час атаки не стій – обов’язково підключайся й іди вперед. Я мав відчуття поля, бачив, де з’являються вільні зони, і відразу туди біг. На перших хвилинах гри м’яч був у сенегальця Н’Діає. Усі наші гравці атаки перебували під контролем захисників Динамо. Я вчасно підключився, отримав чудовий пас від Ассана й вийшов сам на ворота. Пробив правою ногою. Шовковський зробив крок назустріч, але м’яч усе одно пройшов повз нього.

– Ви підіймали Кубок України як капітан Шахтаря. Що відчували у той момент, коли вручають трофей?

– Коли тобі як капітану вручають кубок, це кульмінація всіх зусиль. Як у десерті: сам торт уже смачний, але вишенька зверху робить його солодшим. Перший кубок, який вручали командам, був легкий, а от другий – набагато важчий. Коли мені його вручали, я навіть здивувався. По руках було видно – не очікував такої ваги! Не випустив, звісно, але цей момент мені найбільше запам’ятався.

Сергій Попов з Кубком України. Фото: ФК Шахтар

«До нас у роздягальню зайшов Равіль Сафіуллін і повідомив, що загинув президент клубу Ахать Брагін»

– Ви були учасником матчу, під час якого на стадіоні Шахтар вибухнула бомба і загинув президент клубу Ахать Брагін?

– Так, ми тоді грали проти сімферопольської Таврії (15 жовтня 1995 року, – прим. О.П.). Матч розпочався звичайно, без жодних натяків на те, що може щось статися. Минуло хвилин сім – і раптом стався потужний вибух. Такий, що аж земля здригнулася. Ми стояли на полі, а з боку центральної трибуни йшов густий дим. Люди кинулися бігти. Тоді поле від трибун відділяли високі паркани, але добре, що відкрили прохід, і люди змогли вибігти на поле. Гру, звісно, зупинили. Одразу стало відомо, що є загиблі. Нас завели до роздягальні, і ми сиділи там, поки приймалося рішення, чи продовжувати матч. Згодом до нас зайшов віцепрезидент клубу Равіль Сафіуллін і повідомив, що загинув Брагін (за неофіційними даними, тіло Брагіна було впізнано лише за годинником «Ролекс», – прим. О.П.).

– Як змінилася ситуація в клубі після загибелі президента?

– Настала невизначеність. Брагін був головним інвестором клубу і вкладав у Шахтар великі кошти, однак на фінансуванні команди це практично не позначилося. З невеликою затримкою ми все ж гроші отримували. Коли закінчилася перша частина чемпіонату, я підійшов до тренерів (тоді командою керували Валерій Рудаков і Михайло Соколовський) і дав їм зрозуміти, що хочу, аби переглянули мій контракт. Вони направили мене до Равіля Сафіулліна.

– Ви були невдоволені своєю зарплатою?

– Так, хотів, щоб мені підняли її до рівня гравців основного складу. Я прямо сказав Сафіулліну: хочу заробляти стільки, скільки вони.

– Наскільки ваша зарплата була меншою за зарплати гравців основи?

– На порядок. Саме тому я й звернувся з проханням про перегляд контракту.

– Що він вам на це сказав?

– Він сказав: «Сергію, ти багато хворів і останнім часом не грав, тому ми не можемо підняти тобі зарплату». На той момент у мене справді була травма, я проходив лікування. Тоді я запитав, чи зможу піти, якщо отримаю пропозиції від інших клубів. Равіль Сафович відповів, що так, зможу.

– На той момент у вас були запрошення від інших клубів?

– Так, буквально через місяць зателефонували з Петербурга і запропонували перейти у Зеніт. Я погодився, їхні представники приїхали до Донецька, переговорили з Сафіулліним, і мене відпустили.

– У Зеніті ви були недовго. Що вплинуло на ваше рішення повернутися до Донецька?

– Туди, де твій дім, завжди тягне. Коли моя кар’єра підходила до кінця і я грав у Запоріжжі, один футболіст, який постійно міняв клуби, сказав мені: «Тобі пощастило, бо ти грав у своєму місті за улюблену команду». Такі випадки у футболі трапляються дуже рідко. Звісно, це були інші часи. Зараз футболісти щасливі, коли у ранньому віці потрапляють у закордонний клуб і там розвиваються. Але це вже інша історія.

Ахать Брагін. Фото з відкритих джерел

«Я добре знав, коли Яремченко сердиться, сміється або коли щось не так»

– Під час кар’єри вам надходили пропозиції від закордонних клубів?

– Якось Валерій Яремченко сказав, що є пропозиція від бельгійського Брюгге. Але гроші, які вони пропонували за мене, президент Шахтаря вважав несерйозними і навіть не захотів це обговорювати. На цьому питання було закрите. Чи було це звернення офіційним, чи ні – я точно не знаю.

– Наскільки відповідає дійсності, що Лобановський, коли очолював збірну, вимагав, аби клуби, які делегували туди своїх гравців, працювали за його методикою, а Яремченко був категорично проти?

– Наскільки мені відомо, Лобановський і Яремченко мали нормальні стосунки, спілкувалися між собою. Валерій Васильович у своїй роботі звертав увагу на різні цифри, тоді як Яремченко робив це рідше, бо мав обмежений доступ до таких даних. У Динамо на той момент була наукова група – аналітики, фахівці, усе як слід. Мало який клуб міг таким похвалитися. Можу сказати одне: при Яремченку в Шахтарі на зборах також були серйозні бігові навантаження.

– Чи правда, що гравців Шахтаря, коли вони приїжджали до збірної, критикували за недостатню фізичну готовність?

– Нам про це ніхто напряму не говорив. Коли ми приїжджали до збірної, завжди проходили комп’ютерне тестування. У перші роки, десь до 1998-го, за результатами тестів я опинявся в нижній частині списку (Сергій Попов викликався до збірної України з 1993 по 2004 рік, – прим. О.П.). Потім, коли я зрозумів нюанси цієї методики і пристосувався до неї, навіть почав трохи хитрувати, мої результати покращилися, я піднявся до верхньої частини списку.

– У чому полягали нюанси тієї комп’ютерної методики?

– Наприклад, теппінг-тест на комп’ютері полягає в тому, щоб натиснути на кнопку рукою скільки встигнеш за хвилину (мета такого тесту – виміряти, як змінюється темп рухів кисті руки з часом, щоб оцінити здатність нервової системи витримувати високі темпи дій, – прим. О.П.). Коли я вперше проходив цей тест, натискаючи на кнопку, я робив рух рукою від плеча. Хлопці з досвідом, які подібні тести проходили постійно і знали, що до чого, тримали руку біля кнопки і просто тиснули на неї. За хвилину вони робили понад сотню натискань, а я – максимум 50. 

Потім мені пояснили, у чому тонкість і що треба робити. Був тест із квадратами, у яких по 12 комірок із цифрами, які потрібно було запам’ятати за обмежений час. Я сидів за комп’ютером і вдивлявся в комбінацію, намагаючись її запам’ятати. Бувало, що вона була складною, а іноді – простою, коли повторювалися 4–5 цифр. Хлопці з Динамо знали, що, тиснучи на кнопки комп’ютера, ці комбінації можна змінювати, обираючи легші для запам’ятовування варіанти, і робили це. Інші, в тому числі я, не були в курсі цього. Ось такі нюанси ми поступово опрацьовували, щоб не залишатися позаду інших.

– Протягом своєї кар’єри ви працювали з різними тренерами. З ким із них робота приносила вам найбільше задоволення?

– Не можу виділити когось одного. З Яремченком я провів найбільший етап своєї ігрової кар’єри і дуже добре його вивчив: знав, коли він сердиться, коли сміється, а коли щось не так. Прокопенко міг пожартувати і сам посміятися. З ними працювати мені було комфортно. З Невіо Скалою також було цікаво, адже для мене це був перший закордонний тренер. Звісно, були й складні моменти, але ми їх пройшли. Мій принцип завжди був простий: старався відповідати вимогам будь-якого тренера.

– Прокопенко, кажете, любив пожартувати. Можете пригадати щось характерне з його репертуару?

– Перед першим матчем групового етапу Ліги чемпіонів проти Лаціо, на установці він запитав: «Ви знаєте, що найголовніше у танку?» І сам відповів: «У танку найголовніше – не бздіти». Та установка Прокопенка мені найбільше запам’яталася (сміється).

– Ви після тієї установки Прокопенка програли Лаціо 0:3.

– Повірите, ми добре зрозуміли, як потрібно грати, але, на жаль, не вистачило майстерності.

Віктор Прокопенко. Фото: ФК Шахтар

«Шустер, якщо був не в настрої, міг прийти на тренування і не поздороватися з гравцями»

– Що стало причиною того, що у Бишовця не склалося в Шахтарі?

– Як на мене, у нього не склався контакт із футболістами. Не можна сказати, що він ставив себе вище за команду, але роздягальнею він не керував.

– Бишовець заохочував гравців вчити англійську мову. Чи вивчили ви її?

– Ні, не вдалося. Досі вчу (сміється). Я відвідував курси англійської, які запровадив Бишовець для футболістів, бо був дисциплінованим гравцем і капітаном. Я добре розумів: коли ти граєш міжнародні матчі, перед грою потрібно хоча б привітати суперника, скажімо Good luck, а після гри подякувати йому словами Thank you. Але проблема була в тому, що нас просто змушували один–два рази на тиждень ходити на ці заняття. А треба було зробити так, щоб у гравців з’явилося бажання самим вивчити мову. Бо коли змушують – результату не буде.

– Що ви можете розповісти про Невіо Скалу та Бернда Шустера як про фахівців?

– Між собою ми називали Невіо Скалу «Дід», хоча за віком він був ровесником Яремченка та Бишовця, навіть трохи молодшим за них. Він був доброзичливим, комунікабельним, відкритим, типовим італійцем. Працював системно, завжди разом зі своїм штабом. У нього був асистент, якому Скала повністю довіряв. Він казав нам: «Те, що він дає вам на тренуваннях, – це те, що даю я». Скала позиціонував себе як частину тренерського штабу і всі установки подавав від імені штабу, а не від себе особисто. 

Бернд Шустер – людина іншого типу. Хоч він довгу частину свого життя провів в Іспанії, граючи за тамтешні клуби, але залишився справжнім німцем. Міг прийти на тренування і поздороватися з усіма. А якщо був не в настрої – міг і не привітатися. Якщо Скала на тренуваннях буквально розжовував завдання кожному гравцеві, то Шустер вважав інакше. В його розумінні футболіст у команді рівня Шахтаря має все вміти й знати. Якщо він давав завдання, ти, як сформований майстер, повинен виконувати його без додаткових пояснень – будь-яку вправу чи технічне завдання. Скала більше працював над обороною, а Шустер ставив акцент на контроль м’яча.

– Це правда, що дружина Шустера була футбольним агентом?

– Не можу сказати точно. Вона приїжджала на базу, але чи була футбольним агентом – мені невідомо.

– Даріо Срна прийшов у Шахтар за часів Шустера?

– Схоже, так. Він прийшов у клуб дуже молодим і одразу звернув на себе увагу. Наскільки пригадую, Шахтар тоді шукав воротаря і планував запросити Плетікосу з Хайдука. Там же грав Даріо, на якого також звернули увагу. Як показав час, Срна у Шахтарі проявив себе значно яскравіше, ніж Плетікоса (як гравець провів за Шахтар рекордні 536 матчів, здобув із командою 26 трофеїв і тривалий час був капітаном та лідером колективу, – прим. О.П.).

– Яким було ваше перше знайомство з Рінатом Ахметовим?

– Коли я повернувся з росії у Шахтар, Ахметов уже рік був президентом клубу. Наша перша зустріч була дуже теплою – він привітався зі мною особисто. Ахметов завжди ставився до футболістів із повагою і, думаю, ставиться так і сьогодні. Він запрошував до себе в кабінет, щоб обговорити командні справи та різні життєві питання. Перш ніж сварити гравця, Ахметов завжди питав, чи є проблеми, що заважають йому віддаватися футболу на повну. Якщо хтось говорив про особисті проблеми, Рінат Леонідович спершу їх усував. Лише після цього він обговорював футбольні питання і ставив конкретні вимоги.

– Все, що ви просили, коли поверталися у Шахтар, Ахметов вирішив?

– На той момент, коли я повернувся, все вже було по-іншому. Зарплати футболістам визначали контракти. Гравець підписував контракт і відпрацьовував його.

Рінат Ахметов. Фото: ФК Шахтар

«На перших легіонерів ми дивилися як на гравців, які приходять, щоб забрати наш хліб»

– Після повернення в Шахтар ви стали отримувати більше, ніж у Зеніті?

– У Зеніті в мене закінчувався контракт, і мені запропонували новий. Якби я залишився, мені обіцяли платити більше, ніж у Шахтарі.

– За часів Прокопенка у Шахтарі почали з’являтися перші легіонери з далекого зарубіжжя. Яке враження у вас залишилося від тих гравців?

– Відверто скажу, тоді ми дивилися на них як на гравців, які приходять не для того, щоб підсилити команду, а щоб забрати наш хліб. Тому спершу ставлення до них було насторожене. Особливо якщо цей легіонер не був набагато сильнішим за українських гравців. Але коли у Шахтарі почали з’являтися дійсно висококласні легіонери, і ми розуміли, що з ними команда стане сильнішою та зможе перемагати, тоді й наше ставлення до іноземців кардинально змінилося. З’явилася повага, довіра й відкритість.

– Який з легіонерів того Шахтаря справив на вас найсильніше враження?

– Якщо брати саму гру, а не людські якості, то з того, що я бачив і відчував у команді, найсильнішим серед усіх легіонерів, які тоді приходили до Шахтаря, був Матузалем – дуже обдарований і збалансований у всіх аспектах футболіст.

– Що скажете про Агахову?

– Джуліус був своєрідним форвардом – легким і швидким. Але у нас був свій нападник такого типу – Андрій Воробей. Прокопенко ставив на гру двох форвардів: одного легкого, іншого більш габаритного, здатного вести силову боротьбу.

– Хто з легіонерів того періоду вам запам’ятався своїми людськими якостями?

– Ассан Н’Діає з Сенегалу. Він був відкритим, доброзичливим, усі в команді сприймали його як свого. Постійно запрошував хлопців у гості до Сенегалу.

– Той, який помер на 34-му році життя після нетривалої хвороби?

– Так, але точну причину смерті я не знаю.

– Це ви його розіграли, коли він уперше побачив сніг на базі в Кірші?

– Ні, по-моєму, Славік Шевчук жартома давав Агахові підйомні снігом (сміється). Деталі нехай розповість вам Шевчук.

– Чи трималися легіонери окремо від вас і команди?

– Їх тоді було небагато. Не можу сказати, що вони трималися окремо, але, як це часто буває з людьми іншої культури, їм потрібен був час на адаптацію до нових умов.

«Турнірна ситуація була простою: перемога робила нас чемпіонами вперше в історії»

– Свій перший чемпіонський шлях Шахтар розпочинав під керівництвом Прокопенка, а завершував зі Скалою. На вашу думку, хто з них відіграв більшу роль у здобутті золотих медалей?

– Зараз, уже працюючи тренером, я добре розумію: успіх тренера багато в чому залежить від того, який у нього штаб, які асистенти, як він адаптується до команди. Коли Прокопенко прийшов у Шахтар, він був дуже комунікабельним, і в роботі йому допомагав Яремченко. Скала теж прийшов зі своїм штабом, але йому також допомагав Яремченко. Прокопенко і Яремченко зібрали цю команду і підвели її до потрібного рівня. Перед тим чемпіонським сезоном у нас теж був класний рік – сезон 2000–2001. Ми тоді зовсім трохи не дотягнули до чемпіонства, не вистачило буквально одного очка. 

А вже за Скали ця команда стала більш організованою, попрацювала над окремими компонентами, зокрема над грою в обороні. Тому у здобутті першого чемпіонства є заслуга всіх трьох тренерів – Яремченка, Прокопенка і Скали. Це що стосується спортивної складової. А от якщо говорити про організацію, мотивацію, командний дух і бажання перемагати, тут слід віддати належне Рінату Ахметову – він, мабуть, більше за всіх прагнув нашого першого чемпіонства.

– Ви згадали сезон 2001–2002. Якби тоді вдома перемогли київський ЦСКА, то точно стали б чемпіонами. Чому не вдалося цього зробити?

– Якщо вам цікаво, чому ми тоді не виграли, – перегляньте той матч. А потім я поставлю вам два запитання. Перше: чому арбітр Онуфер, призначивши пенальті наприкінці другого тайму, коли у штрафному майданчику збили нашого гравця, потім його скасував? І друге: чому він не показав червоні картки гравцям київської команди – здається, Аненкову та Закарлюці, які його штовхали і ганяли по футбольному полю? От коли знайдете відповіді на ці запитання – все стане ясно.

– Ви добре пам’ятаєте той день, коли Шахтар уперше став чемпіоном?

– Це було 11 червня 2002 року – останній тур чемпіонату. Ми грали в Ужгороді проти Закарпаття. Турнірна ситуація була проста: перемога робила нас чемпіонами вперше в історії. Внутрішня впевненість, що зможемо це зробити, прийшла до мене в день матчу. А вже в ході гри, яка давалася нам легко, ця впевненість тільки посилилася.

– Але ваша перемога над суперником була мінімальна, 1:0?

– Так, але знаєте, коли бачиш, що твоя команда сильніша за суперника, це відразу помічаєш на полі. Звісно, у грі могло статися будь-що, але я відчував, що сьогодні саме наш день – день чемпіонства для Шахтаря. Розумієте, до цього ми весь час тягнулися до чемпіонства, а тут уже ґрунтовно підійшли до нього. Перед цим в очній зустрічі ми обіграли Динамо 2:0.

Сергій Попов у матчі проти Динамо. Фото: ФК Шахтар

– Було багато шампанського після гри?

– Так, звичайно. Там усе було.

– Скала дозволяв гравцям після гри випити по келиху пива?

– Ні. Такого він не допускав.

– А Шустер?

– Шустер міг дозволити нам під час зборів, коли наступного дня був вихідний, випити по келиху пива. Таке було і за Прокопенка. Але це не було систематично – не після гри чи тренування. Пам’ятаю, у Німеччині на зборах місцева влада запросила нас на вечерю. От тоді нам дозволили випити по келиху пива чи вина.

– У складі Шахтаря ви провели майже два десятки матчів проти Динамо. Коли відчули, що ця команда вам під силу?

– Спочатку ми дивилися на них знизу вгору. Як-не-як, це ж Динамо. У 90-ті у них був чудовий підбір футболістів на два склади, у чому ми, відверто кажучи, поступалися. Проте в окремих матчах ми давали їм бій. Проблема була в тому, що на дистанції чемпіонату ми постійно просідали. Втрачали очки з командами, які за класом були нижчими за нас, а Динамо йшло без втрат. Не візьмуся виділяти якусь гру – усі вони були дуже напружені. Було кілька матчів у Києві та Донецьку, коли ми грали по такому снігу, що футболу майже не було, лише боротьба за м’яч і з суперником. Найбільш прикра поразка сталася вдома за Шустера, коли ми поступилися Динамо 2:4. Вони нас переграли на контратаках. За Прокопенка та Скали такого не було. В останні 2–3 роки моєї ігрової кар’єри встановився певний паритет: то ми вигравали, то вони. А далі Шахтар почав переважати Динамо.

«Луческу не заявив мене у Лігу чемпіонів, і я зрозумів, що при ньому я грати не буду»

– Давайте поговоримо про участь Шахтаря в єврокубках. Це правда, що Ахметов уже на початку нульових ставив перед вами завдання виграти Кубок УЄФА?

– Таке завдання Рінат Леонідович озвучив після того, як ми вперше виграли чемпіонат України. Він сказав, що хоче, аби команда тепер виграла європейський кубок, але конкретно який – не уточнював.

– Що ви відчули, коли стояли на полі й уперше наживо почули гімн Ліги чемпіонів?

– Перш за все — гордість за команду та себе, що ми досягли такого рівня. І неймовірне щастя – брати участь у такому матчі та турнірі такого масштабу. Одне діло – дивитися це по телевізору і тільки мріяти. Зовсім інше – стояти на полі, коли лунає гімн, і всі дивляться на тебе. Ти бачиш усе зсередини і розумієш, що ти справді частина події, яка відбувається прямо зараз.

– Перший груповий турнір Ліги чемпіонів для Шахтаря склався не дуже вдало. Ви були учасником тих матчів – як ви думаєте, у чому була причина?

– На той момент нам бракувало достатнього досвіду виступів проти команд такого рівня. Лондонський Арсенал Венгера був на піку й мав один із найсильніших складів у своїй історії. Лаціо – так само. Фактично ми опинилися в групі з двома топкомандами, які виступали в найкращих своїх версіях.

– Проте у двох матчах проти Арсеналу ви виглядали доволі гідно. Ви з цим згодні?

– У Лондоні, думаю, англійці нас просто недооцінили. А коли ми вдома розгромили їх 3:0, вони вже не мали турнірної мотивації, адже забезпечили вихід із групи. Для нас же це була подія, яку важко забути – обіграти таку команду з таким рахунком.

– Перший матч у Лондоні запам’ятався вашим вилученням ще в першому таймі. Чи був цей момент найбільш драматичним для вас у Лізі чемпіонів?

– Раніше я дуже часто згадував цей момент, а зараз роблю це значно рідше. Якщо повернутися до того матчу, я не повинен був так грати проти Вієйра. Треба було діяти агресивно, але більш стримано. Заробляти такі необґрунтовані жовті картки на перших хвилинах матчу було з мого боку неприпустимо. Тоді мені бракувало досвіду міжнародних ігор, тому бажання стримати суперника переросло у надмірну агресивність.

Сергій Попов у матчі проти Арсенала. Фото: ФК Шахтар

– У моменті вашої другої жовтої картки, якби ви не блокували Вієйра, чи вийшов би він сам на сам із воротарем?

– Мабуть, так. Мені, можливо, не варто було повертатися до нього спиною, а слід було супроводжувати його до кінця. Але зараз це лише роздуми.

– Звідки ви спостерігали за подіями другого тайму?

– В перерві я переодягнувся і приєднався до команди на лавці. Тоді така можливість була.

– Шахтар вів у рахунку 2:0. Що ви відчули, коли англійці забили один, а потім другий гол?

– Весь другий тайм у мене було відчуття, що я підвів команду. Арсенал у більшості явно нас перегравав. Коли рахунок став нічийним, я вірив, що нам вдасться звести матч до нічиєї. Хлопці билися, як могли, але суперник все ж дотиснув їх.

– Після матчу вам ніхто не дорікав?

– Можливо, партнери були незадоволені, але ніхто мені про це не сказав.

– Чому після приходу Луческу ви стали рідше з’являтися у складі Шахтаря?

– Коли Луческу прийшов, я якраз отримав травму. Він не заявив мене на Лігу чемпіонів, і тоді я зрозумів, що при ньому я грати не буду.

– Чи була у вас розмова з Луческу? Що він вам тоді сказав?

– Так, розмова була. Луческу сказав, що шукає захисника. Потім, коли нікого не знайшли, він опустив у захист Левандовського. Пробував там і Гюбшмана, хоча він більше грав як опорник.

«Якщо у першому матчі мені якось вдалося стримати Коллера, то в другому ні – він забив нам два голи»

– Який із переїздів або перельотів був для вас найскладнішим під час матчів у єврокубках?

– Раніше над цим особливо не замислювалися. Тоді сама можливість поїхати за кордон уже була подією – справжнім щастям. Логістика з боку керівництва клубу була організована належним чином, тому складних перельотів я не пам’ятаю. Хіба що пересадки чи дозаправки, але нічого такого, що могло б вибити нас із ритму або створити серйозні незручності.

– Перед грою з Лаціо був матч чемпіонату проти Дніпра у Дніпропетровську. Шахтар запізнився майже на годину. Пам’ятаєте, через що це сталося?

– Причиною запізнення була нельотна погода. Наш літак змінив маршрут і приземлився у Запоріжжі. До стадіону Метеор у Дніпропетровську ми добиралися на таксі невеликими групами – по чотири чоловіки.

– Таксисти на вас багато заробили?

– Не знаю. Ми, футболісти, нічого не платили – це все оплачувало керівництво клубу.

– Який футболіст, проти якого ви грали у матчах єврокубків, справив на вас найбільше враження як суперник?

– Француз Тьєррі Анрі та аргентинець Хуан Верон.

– Кому з футболістів було найважче протистояти на другому поверсі?

– Двометровому Яну Коллеру. Коли ми грали проти дортмундської Боруссії, мені доручили персонально грати проти нього, перш за все — не дозволити добре зіграти головою. І якщо в першій грі у мене це якось вийшло, то в другій – м’яко кажучи, не дуже, бо він забив нам два голи саме з другого поверху.

Сергій Попов у матчі проти Лаціо. Фото: ФК Шахтар

«Під час нашого перебування в США зі збірною у мене та ще в кількох хлопців украли гроші просто з кишень у номері»

– Ви провели понад пів сотні ігор за збірну України. Пам’ятаєте, коли вас вперше запросили до національної команди?

– Про мій перший виклик до збірної мені повідомив Валерій Яремченко. Це був збір у Польщі, який проводив Олег Базилевич для гравців, які раніше не викликалися до національної команди. Підсумком збору стала товариська гра проти Польщі (18 листопада 1992 року в Замості, – прим. О.П.). Матч вважався неофіційним, бо це був поєдинок збірних клубів, а не повноцінний матч під егідою ФІФА. Гра завершилася внічию 3:3, і саме в ній я забив свій перший гол за збірну, проте він не зарахувався в офіційну статистику.

– Можете розповісти про вашу поїздку зі збірною до США? Які враження вона у вас залишила?

– Це був зовсім новий досвід. До того я їздив лише в Європу, а тут – інший континент, інший спосіб життя і зовсім інший футбол. Вражень і відкриттів було багато, і не лише на футбольному полі, а й поза ним. До поїздки Америка в моїй уяві виглядала країною хмарочосів, але ми опинилися, здається, у Північній Кароліні – і там міста переважно складаються з одноповерхових або двоповерхових будинків. Така собі справжня «одноповерхова Америка» (вислів «одноповерхова Америка» уперше з’явився у подорожніх нарисах Іллі Ільфа та Євгена Петрова й означав для них справжню, провінційну Америку, – прим. О.П.).

– Під час тієї поїздки були ситуації, які зіпсували враження або залишили осад?

– На жаль, так. У нас стався неприємний інцидент: мене і ще кількох хлопців із команди там обікрали. Це добряче зіпсувало настрій і стало, мабуть, єдиним по-справжньому негативним епізодом тієї поїздки до США.

– Що саме у вас вкрали?

– Гроші. В Сан-Дієго ми залишили їх у номері, коли поїхали на гру проти Мексики (20 жовтня 1993 року наша збірна програла Мексиці 2:1, – прим. О.П.). Поки нас не було, працівники готелю «почистили» наші кишені, залишили лише по одному долару – напевно, як якийсь символічний жест.

– Скільки грошей було вкрадено?

– Суми були різними – залежно від того, скільки в кого залишилося в номері. На щастя, обікрали не всіх: постраждали лише 5–6 гравців. Інші, у кого гроші залишилися, скинулися й компенсували нам усі втрати.

– Що ви везли з собою до Америки і що привезли додому?

– Туди нічого не віз: ні горілку, ні ікру. Не займався цим. А звідти привіз тільки дрібнички, нічого серйозного.

«Бажання було, мабуть, ми не заслужили того, щоб поїхати на чемпіонат світу чи Європи»

– З усіх матчів за збірну який залишив у вас найяскравіші спогади?

– Коли я грав у збірній, у нас не було так багато ігор, як зараз проводять хлопці. Тож кожна гра, особливо в 90-х, дарувала мені нові враження та була надзвичайно цікавою. Особливо запам’яталися поєдинки на стадіонах Парк де Пренс проти Франції та на Старому Вемблі проти Англії. Граючи на таких аренах, відчуваєш себе частиною великої історії, і ці моменти назавжди залишаються у пам’яті. Але не лише великі матчі були пам’ятними. Для мене особливою залишилася гра проти Андорри. Раніше я навіть не знав про існування цієї країни, а тут — нове місце, нова команда, яка тільки з’явилася на футбольній карті. Усе це було надзвичайно цікаво.

– Де були найкращі поля, на яких ви грали?

– В Англії. Там усі поля відмінні.

– А яке поле було найгірше?

– У Шепетівці (сміється).

– І через це Шахтар там програв?

– Ні, ми просто недооцінили тоді нашого суперника. Там команда була добре підібрана і дуже мотивована. Недарма потім Шахтар із Шепетівки купив кількох футболістів (двох грузинів – Чіхрадзе та Габіскірію, – прим. О.П.).

– Вам не вдалося зіграти на чемпіонатах світу та Європи, хоча збірна України кілька разів була близька до цього. Чи шкодуєте про це?

– Зараз шкодувати нема сенсу. Звісно, бажання потрапити на чемпіонати світу 1998 і 2002 років, і на чемпіонати Європи 1996, 2000 та 2004 років було. Але нам не вдалося пройти кваліфікацію. Деколи щось не складалося, часом не вистачало везіння, а іноді й суддівські моменти впливали на результат. Мабуть, ми тоді не заслужили цієї можливості.

– Коли збірна була найближче до того, щоб кваліфікуватися та поїхати на фінальний етап змагань?

– Напевно, у 1999 році, коли ми грали зі Словенією. І суперник був нам під силу, і загалом усе складалося нормально. Ми добре провели ті матчі. Мабуть, саме тоді нам не вистачило трохи везіння – як у першій, так і в другій грі.

– У збірній ви працювали під керівництвом Валерія Лобановського. Яка розмова з ним запам’яталася вам найбільше?

– Коли Лобановський очолив збірну, мені вже було майже 30, і я на той час не був гравцем основи. Відбір на ЧС-2002, який мав пройти у Південній Кореї та Японії, ми починали матчем проти Польщі у Києві й програли 3:1. Я зіграв невдало, не влучив по м’ячу, і поляки забили гол. Наступну гру з Вірменією провів на лаві запасних. Потім у нас був виїзний матч із Норвегією. 

Ми приїхали туди, і я розумів, що навряд чи вийду на поле. Перед грою Лобановський викликав мене і каже: «Мене журналісти питають: «А що Попов, здувся?» Поглянув на мене, чекає реакції. Я відповідаю: «Чому здувся? Ні». Тоді він каже: «І я їм так сказав». Наступного дня я вийшов у стартовому складі проти Норвегії, і ми виграли 1:0. Ось вам приклад мотивації в дії від Валерія Васильовича.

Валерій Лобановський. Фото: ФК Динамо

– Сабо був одним із найбільш емоційних тренерів, з якими ви працювали у збірній?

– Напевно, так. Йожеф Йожефович добре міг «пошуміти», але швидко заспокоювався. У роздягальні він точно виділявся своєю емоційністю серед усіх інших тренерів. Хоча у Шахтарі Скала теж був досить емоційний – міг покричати, коли було потрібно.

– Що можете розказати про Анатолія Конькова як тренера?

– Перше знайомство з Анатолієм Дмитровичем у мене відбулося в 1988 році, коли він, перебуваючи на посаді головного тренера Шахтаря, включив мене, Щербакова та Барабаша до складу команди на збори в Криму. Щодо збірної – під його керівництвом я грав небагато. Коли Коньков очолив команду, у мене була травма, через яку я пропустив пів року. На відбір до Євро-1996 він запросив мене лише на останній матч проти Італії. Пізніше, вже будучи президентом Федерації футболу України, він взяв мене на роботу одним із тренерів збірної України U-20.

– Які були відчуття від роботи у збірній під керівництвом Леоніда Буряка?

– Розумієте, тренер у збірній перед матчем має лише 2–3 дні, щоб зібрати хлопців, привітатися з ними та дізнатися про їхнє самопочуття. Чимось здивувати гравців на тренуваннях навряд чи вдасться. Коли Леонід Йосифович тренував збірну, у мене також була травма, тому я грав нерегулярно. Але він на мене розраховував і довіряв. Пам’ятаю, як він поставив мене у стартовий склад на вирішальний матч проти Іспанії із завданням персонально грати проти Рауля.

– У тому матчі ви зіграли лише 23 хвилини?

– Тримав Рауля так, що порвав задню поверхню стегна. Це був той етап у збірній, коли травми почали мене турбувати дедалі частіше. Через велике навантаження час від часу виникали мікронадриви м’язів.

«У клубі значно більше відчуваєш себе тренером, ніж у збірній»

– Останнім клубом вашої кар’єри став запорізький Металург. Чому ви обрали саме цей клуб?

– У Шахтарі у мене залишався контракт ще на пів року, і я хотів його відпрацювати. Мені дзвонив Яремченко, який працював у Запоріжжі, і запрошував туди, але я відповів, що залишаюся у Донецьку. Якраз Шахтар пройшов Брюгге і вийшов у груповий етап Ліги чемпіонів. Приблизно за тиждень я дізнався, що мене не включили до заявки команди на Лігу чемпіонів. Я дуже розсердився – як так, що я не в заявці? Подумав, що у Шахтарі на мене вже не розраховують. Це зачепило, і я вирішив піти. Обрав Металург, тому що там працював тренер, який мене добре знав і довіряв мені.

– Ви шкодуєте, що тоді пішли з Шахтаря?

– Олександр Спіридон, асистент Мірчі Луческу, тоді казав мені: «Що ти робиш? Ти ж після травми, не поспішай, відновися. У тебе ще буде час, ще будеш грати». Але я уперся і вирішив піти. У спортивному плані це був крок назад – можливо, варто було перетерпіти. Та я обрав Запоріжжя: там були знайомі хлопці, які грали у команді й працювали в клубі. У Металурзі я знайшов багато друзів, з якими підтримую зв’язок і зараз.

– В який момент ви відчули, що настав час завершувати ігрову кар’єру?

– Тоді, коли травми почали турбувати мене все частіше. Через великі навантаження з’явилися грижі в спині, почалися проблеми із задньою поверхнею стегна. Раз на місяць чи два я випадав із тренувального процесу. У полегшеному режимі я ще міг тренуватися, але на повну силу – вже ні. В’ячеслав Вікторович Грозний, який очолив Металург, підійшов до мене і прямо сказав, що клуб ухвалив рішення зі мною розпрощатися. Я повернувся до Донецька – це був листопад 2005 року. Вдома все зважив і вирішив завершити кар’єру гравця. До того ж я мав розмову з керівництвом Шахтаря, яке якраз створювало академію та набирало туди тренерів. Так у мене з’явилася можливість перейти на тренерську роботу у структурі рідного клубу.

– Ви почали працювати в Шахтарі-3?

– Так. Два роки разом з Ігорем Леоновим працював тренером команди. Потім перейшов у Шахтар U-21. Спочатку був помічником у Валерія Яремченка, а коли він поїхав працювати в Маріуполь, очолив дубль Шахтаря. Протягом трьох років я працював з цією командою. У цей період вона двічі вигравала чемпіонат. Потім я перейшов до роботи з молоддю в національній збірній України.

– Ви маєте досвід роботи з молоддю в клубі та в збірній. У чому полягає різниця між цими напрямами? І чи допускається поєднання цих посад?

– Поєднувати ці посади не можна. Я в цьому абсолютно впевнений. З власного досвіду знаю: яким би старанним ти не був, важко поєднати дві різні сфери роботи. Десь обов’язково не допрацюєш, і це відразу вплине на результат. У клубі тренер працює з командою щодня – тренувальний процес, аналіз і постійний контакт із гравцями. У збірній робота зовсім інша. Це передусім селекція та збір інформації про футболістів. Звичайно, можна зателефонувати тренеру клубу і дізнатися деякі деталі, але найточнішу оцінку дає тільки живий перегляд гравця – у грі та на тренуванні.

– Якщо вибирати між клубом і збірною, яка робота вам ближча?

– Не можу сказати однозначно, але в клубі значно більше відчуваєш себе тренером, ніж у збірній.

– За своєю манерою роботи ви ближче до жорсткого чи м’якого тренера?

– Можу сказати, що я добрий тренер. Тієї жорсткості, яка інколи потрібна, мені часом не вистачає.

– Ви працювали в Шахтарі в той час, коли Ярослав Ракицький лише починав свій шлях у великому футболі. Якими були ваші перші враження про нього?

– Я прийшов, коли Ракицький щойно закінчив школу. Ярік був по-спортивному наглим і вже тоді виділявся серед інших. Він грав на інших позиціях, ніж я, а я тоді ще не мав достатнього досвіду як спеціаліста, щоб оцінити, наскільки великий у нього потенціал.

– Що можете розповісти про Мудрика?

– Мудрик одразу вирізнявся швидкістю та технікою. Він буквально спав з м’ячем: жонглював, відпрацьовував елементи, доводив техніку до автоматизму. І з часом це дало результат. Так, у нього непростий характер – він і самолюбний, і колючий, але надзвичайно цілеспрямований. Коли я запросив його до збірної, там були хлопці старші за нього. І важливо було правильно ввести його в колектив, щоб команда його прийняла. Були певні нюанси, але ми їх успішно пройшли.

Михайло Мудрик. Фото: ФК Шахтар

– Як тренеру поводитися з гравцем, який є майстром на полі, але непростою людиною поза ним?

– Знайти ключ до нього – це справжнє мистецтво. Мета проста: щоб він на полі демонстрував свої найкращі якості і допомагав команді.

– Найскладніший персонаж у вашій тренерській кар’єрі?

– Когось одного я виділити не можу. Були, звичайно, складні хлопці, але через свій характер вони так і не заграли. Не називатиму прізвища – їхня кар’єра у футболі не склалася. Думаю, вони самі це розуміють і, напевно, шкодують про це.

– Хто з сучасних українських гравців, на вашу думку, є найкращим?

– Я б виділив Забарного. Він грає стабільно, постійно тримає й доводить свій високий рівень майстерності. І робить це не лише на рівні Прем’єр-ліги та Ліги 1, а й у складі збірної України. Так, у нього трапляються помилки і на клубному рівні, і в збірній, за які можна критикувати. Але помиляються всі. Якщо ми критикуємо, то зазвичай вириваємо окремі епізоди, тоді як оцінювати потрібно гру футболіста цілісно й не за одним матчем. Вважаю, що на сьогодні він один з найкращих серед українців.

– Чи симпатизуєте ви комусь із тренерів?

– Мені імпонує робота Хабі Алонсо. Його Баєр у Німеччині мав свій особливий, впізнаваний стиль. Подобається й Карло Анчелотті — його поведінка як тренера, те, як він будує колектив і налагоджує взаємини з футболістами.

________________________________________

Довідка «УФ»

• Сергій Попов народився 22 квітня 1971 року в місті Макіївка Донецької області. 
• Грав за команди Новатор (Маріуполь), СКА (Київ), Нива (Вінниця), Шахтар (Донецьк), Зеніт (Санкт-Петербург), Металург (Запоріжжя).
• Чемпіон України 2002. Володар Кубка України 1995, 2001, 2002, 2004. 
• Виступав за національну збірну України: 54 матчі, 5 голів. 
• Усього за свою кар’єру футболіста він провів 515 офіційних матчів і забив 65 м’ячів.