Сергій ФЕДОРОВ: «… МЕНЕ ЧОГОСЬ ПОСТІЙНО ЗАПИТУВАЛИ ПРО АННУ КУРНІКОВУ»

Переглядів 17
UkrFootball.ua
UkrFootball.ua
0 голосів

Новопризначений асистент наставника «Динамо» — про футбольну та тренерську кар’єру, й не тільки

«У футбол привів двоюрідний брат»

— Сергію Владиславовичу, давайте повернемося до тих часів, коли ви вперше прийшли в ДЮСШ «Динамо». Хто вас привів? Чи вірили ви тоді, що це буде заняття на все життя? Чи футбол був просто хоббі, як і для більшості хлопчаків того часу?

 Мене привів у футбол двоюрідний брат Олег Федоров. Він теж вихованець школи «Динамо», грав у одній групі з Олексієм Михайличенком. Мені було 7 років, коли він уперше привів мене на «Нивки», де й розпочалася моя футбольна кар’єра. Мій перший тренер — Олександр Федорович Чубаров.

Раніше на футбол дуже багато дітей приходило. На відборі нас було осіб 200, тести здавали. Отакі мої перші враження. Потім з’явився Анатолій Миколайович Крощенко, який вів нас із третього класу. Ті навики, які отримав під його керівництвом, потім дуже знадобилися. У нас, до речі, дуже здібна група зібралася: Шовковський, Ващук, я, Медведєв. Футболісти, які пограли на високому рівні.

— Коли зрозуміли, що футбол — це те, чим будете професійно займатися все життя? Адже дуже часто буває, що діти у школі отримують хороші навички, однак у подальшому професіоналами не стають.

 Для себе ставив конкретну мету: хочу грати! Спочатку потрапити в дубль, основний склад, потім у збірну, й так щоразу. Ставив завдання до виконання. Уже в 15–16 років розумів, що це буде моя професія.

— Вас одразу визначили захисником чи здобули амплуа
під час навчально-тренувального процесу?

 Спочатку я був центральним нападником. Згодом це мені дуже знадобилося — знання, як грає форвард, що він робить на полі. Потім мене переставили в захист, отож я вже міг передбачити дії опонента.

— Ви пройшли через ДЮСШ, дубль, основу. Але в «Динамо» своє місце довелося відвойовувати навіть через оренду. Спочатку ви поїхали на Повітро­флотський проспект — у ЦСКА, де вас «обкатали».

 Спочатку так і було: мене віддали до ЦСКА в оренду, пограв там півтора року. Потім, коли Валерій Васильович Лобановський повернувся до України, всіх почали передивлятися. Він був на одному матчі «армійців», де я дуже вдало зіграв, забив м’яч, хоча був захисником. Мені вже потім розповідали: він із Чубаровим сидів, запитав: «Хто це?» Йому сказали: «Так це ж наш динамівець — Федоров». Він сказав: «Повертаємо!» Спочатку, звичайно, довелося сидіти на лаві, чекати свого часу. Однак, я вважаю, що все було правильно.

— ЦСКА на той час був міцним клубом. Мав у складі досвідчених екс-гравців «Динамо», а також молодих футболістів, що набирали ігрову форму. Можна навіть сказати, що це був своєрідний філіал «біло-синіх».

 Так, тоді була дуже хороша команда. Мені дуже пощастило зіграти поруч із досвідченими майстрами. Відчувалася їхня підтримка, та й легіонерів тоді ще не було, вдалий час був.

«Довелося чекати»

— Із 1997-го року ви постійно з київським «Динамо». Однак спершу доводилося грати за дубль. Не вважали це кроком назад? Адже ЦСКА грав у вищій лізі, а «Динамо-2» — у першій.

 Повторюю: якщо людина для себе ставить завдання, то треба бути готовим до труднощів. Так, було образливо, сидів дуже довго, чекав свого часу. Та, водночас, розумів: якщо не гратиму взагалі, не матиму ігрової практики, то потім нічого не зможу зробити. Довелося чекати.

— Ви довго запрягали, однак швидко поїхали. Потрапили до основи, коли команда була на злеті — постійні чемпіонства, участь в єврокубках, півфінал Ліги чемпіонів. Період із 1997 по 2002 характеризується як найкращий у новітній історії клубу.

 Так, це був дуже хороший час. Я вважаю, що зараз свої позиції клуб суттєво втратив. Однак мені здається, що в «Динамо» ще все попереду.

— Період розквіту «Динамо» для вас дуже вдало співпав із розвоєм власних футбольних сил.

 Так, повторюся: дуже хороші часи були.

— У той час хто стабільно грав в основі клубу, зазвичай потрап­ляв і до національної команди. У вас своєрідний дебют: 1999 рік, поєдинок проти Словенії, який знає вся футбольна Україна, та, на жаль, не через його позитивний результат. Не образливо було дебютувати в поєдинку, що фактично перекреслив нам вихід на чемпіонат Європи?

 Звичайно, було образливо. Якби виграли, то пройшли би далі. Однак не можна казати — погано чи добре. Це був дебют, його не можна не пам’ятати. Погода, звичайно… Прокинулися, а тут сніг пішов… Своєрідні враження залишилися.

— Ви грали в захисті, у ворота збірної тоді такий прикрий м’яч улетів, через рикошет. Можете зараз розказати, що сталося на полі? Усі сподівалися на виграш, Словенія вважалася слабкішою за збірну України. І результат — 2:1 — здавася дещо дивним.

 Чесно кажучи, до деталей пригадувати не хочеться. Низка помилок була — і командних, і індивідуальних. Прикро, що ми далі не пройшли. Ось це — найголовніше.

— Виокремлюється ще один матч за збірну у вашій кар’єрі: 2004 рік, поєдинок із вірменами в Україні під час відбору до чемпіонату Європи. Рахунок наприкінці гри був 3:3, ви підключилися до атаки, відтак забили свій, як потім виявиться, єдиний м’яч за збірну. Однак дуже важливий, бо команда перемогла.

 Дуже здорово було. Ми грали у Львові, де публіка завжди чудово вболіває й підтримує. Мали би вигравати, адже вірмени були слабкішими за нас, однак низка помилок знову призвела до якогось незрозумілого результату. На останніх хвилинах я пішов уперед, підключився до атаки. Добре, що забив! Подача була, потім повернули м’яч, потім ще один пас. М’яч угорі, я спиною до воріт був — розвернувся й пробив у один дотик.

— У відборі до чемпіонату світу-2006 ви провели 5 поєдинків, два з них були ключовими для команди. Україна потрапила на мундіаль із першого місця в групі. Однак ви на турнірі не грали…

— Так, не грав. Був «золотий» матч із «Шахтарем» у Кривому Розі, а після нього я травмувався. Віддав усі сили грі, судоми хапали. Образливо було: докласти стільки зусиль для того, щоби потрапити в збірну, а потім не грати на чемпіо­наті світу.

«Бутси йому не видавати!»

— Через Словенію не потрапили на чемпіонат Європи. Тут програли чемпіонство «Шахтарю». Пам’ятаю гол Агахови на 118-й, здається, хвилині. І зразу травма. Осад такий — на мундіаль їдуть інші захисники…

 Я був зі збірною на чемпіонаті світу. Мені зателефонували, запросили. Ігор і Григорій Суркіси, а також Олег Блохін посприяли. Вони сказали: «Сергію, ти все одно поїдеш, але участі брати не будеш». Ще пожартували: «Бутси йому не видавати!», хоча екіпіровку видали. Я поїхав, мешкав разом із командою, був присутній на всіх іграх, уболівав, переживав.

— У вас була така собі роль талісмана-охоронця?

 Певне, у чомусь воно так і було. Велике спасибі тим, хто організував цю поїздку. Усе ж таки було би гірше, якби я не поїхав узагалі.

— А в душі не шкребло? Не думалося: «Ось тут я би міг зіграти, це — пам’ять на все життя…»?

 Не кривитиму душею, такі думки виникали. Адже був у хорошій формі, навіть цікаві кар’єрні пропозиції з’являлися. І цілком могло скластися, що після мундіалю я би грав за кордоном. Я чекав на чемпіонат світу, щоби після нього можна було кудись поїхати.

— Травми — жах кожного спортсмена. У вас було ушкодження, що завадило поїхати на чемпіонат світу. А потім — травма, яка фактично викинула вас із обойми київського «Динамо». Ви не грали майже рік. Період із 2007 по 2009 роки можна назвати найгіршим у вашій карєрі.

 Так, погоджуся з вами. Травми в мене були й раніше: зв’язки, коліна, навіть переломи. Однак ця — розрив м’язу задньої поверхні стегна — найболючіша. Я лікувався понад рік, дуже довго відновлювався. Утім, завдяки тренерам та медикам, що в нас були, відновився. Зіграв останню гру за збірну на стадіоні «Олімпійський», ще до реконструкції. Із французами ми тоді зіграли 2:2. Ще дві гри провів у Лізі чемпіонів і після цього завершив виступи за київське «Динамо».

— Ще раз показати себе у великому футболі вирішили в Одесі. Однак лише 15 хвилин поєдинку з «Таврією», й довелося подумати про завершення ігрової кар’єри…

 Я приїхав до «Чорноморця» з Вадиком Ващуком. Ми провели збори, за два дні до гри мене зая­вили. І на 15-й хвилині я розірвав ахілл. Після цього зрозумів, що пора завершувати.

— Вам тоді було 34. Як вважаєте, зарано завершувати?

— Ну чому ж… Я би не сказав. Хотілося далі грати, однак це доля, що ж удієш?

«Вирішив рухатися поступово»

— Після завершення карєри ви спробували себе в ролі асистента головного тренера кіровоградської «Зірки», яка тоді грала в першій лізі. Як виник цей варіант?

 Коли зазнав травми, пішов на курси ліцензування тренерів, аби здобути категорію «В». Хоча, враховуючи всі заслуги за ігрову кар’єру, міг одразу йти на категорію «А». Але вирішив рухатися поступово, не перестрибувати. Коли закінчив і отримав ліцензію «В», друзі, знайомі, агент розповіли, що є варіант роботи в Кіровограді. Я на нього погодився. Це був мій перший тренерський досвід і було дуже цікаво. Я там, до речі, був і заявлений — за бажання була навіть можливість грати. Я проводив із головним тренером тренування, сам брав у них участь. Було дуже корисно й приємно.

— Як вам саме місто?

 Кіровоград, звичайно, футбольне місто. Пригадую, коли «Зірка» була у вищій лізі, в першій лізі, я грав проти цієї команди. Уболівальники там дуже хороші. Умови дуже хороші. Стадіон, біля стадіону — готель, де базувалася команда. У проекті там було будівництво тренажерних залів. Тобто люди займаються футболом. Я вважаю, що Кіровограду, за правильного розвитку, цілком реально піднятися в табелі про ранги.

— Чому ж за таких умов були там усього півроку?

 Недоліки все ж були. Навіть фінансового плану. Та й команда не була сформована на належному рівні. Ми розпочали чемпіонат, а команда зібралася за днів 10 до цього. Тренувального збору фактично не було. Часом ми демонстрували хороший футбол, часом бувало тяжкувато, однак це — досвід.

— Коли керівництво звільнило Олександра Дериберина, ви вирішили піти разом із ним. На знак солідарності?

 Звичайно. Він мене туди запрошував на роботу. Мені пропонували залишитися в команді, однак, вважаю, що це не правильно. Я поважаю цю людину, тож на знак солідарності пішов разом із ним.

— Чи вважаєте, що йому варто було дати трохи більше часу?

 Звичайно. Півроку — замалий термін. Рік — так, по завершенні сезону вже можна про щось говорити.

— Можна сказати, що ви — максималіст по життю?

 Думаю, що так.

— Багато футболістів вашого віку активно грають на першість областей, беруть участь у показових матчах ветеранів. Чимось подібним займаєтеся?

 Звичайно, я постійно вирушаю грати з ветеранами «Динамо». Коли є така нагода й це не заважає роботі. Зазвичай, виїжджаємо кудись на вихідні, коли маю вільний час. Із задоволенням їду грати, бо тут усі мої друзі, старші товариші. Приємно, коли нас запрошують. Навіть у невеликі містечка чи села. Йде популяризація футболу, а заразом і київського «Динамо». Приємно, коли вболівальники згадують, діти маленькі приходять, дивляться. Це дуже здорово.

— А якщо «не футболом єдиним»? Чим ще захоплюється Сергій Федоров?

 Різними уподобаннями. Якщо перебуваю поза межами міста, наприклад, із сім’єю, то йду рибалити чи організовую пікніки. На велосипедах катаємося й квадроциклах.

— Якщо говоримо про риболовлю, яку найбільшу рибу витягували?

 Поруч із моїм домом є невелике озеро. Якось щуку там витягнув на 5 з половиною кілограмів. Часом їду на таку, знаєте, конкретну риболовлю з друзями, що цим хобі займаються професійно. Ловимо судаків, сомів.

— Багато футболістів полюбляє відпочивати за кордоном. Чи до вподоби подорожувати? Відкривати для себе нові, можливо, екзотичні країни?

 Зараз нечасто вирушаю за кордон. Однак, коли виступав, то постійно під час відпустки їхав кудись із сім’єю. Звісно, що відпочити хочеться на морі, десь на островах. Та на зворотному шляху завжди прагнули зупинитися, наприклад, у Парижі чи Амстердамі. Пройтися картинними галереями, щось побачити. Подібні можливості потрібно використовувати. Особливо мені сподобалася картина «Нічна варта», відоме полотно Рембрандта.

— Якщо не помиляюся, маєте доньку?

 Так.

— Чи займається вона спортом?

 Вона займається балетом, і їй це дуже подобається. Ми не заважаємо, лише спрямовуємо. Вона дуже активна, їй уже 12 з половиною років. Добре, що вона для себе щось обрала. Дуже красиве, однак тяжке заняття. Якщо вона вирішить у майбутньому займатися балетом на професійному рівні, то повинна розуміти, що це тяжка праця. Та й професійний вік балерин доволі короткий.

— Чи спілкуєтеся з її наставниками у балеті? Що вони говорять про її перспективи?

 Думаю, що всі діти перспективні. Звісно, хочеться, щоби вона й надалі продовжувала займатися своїм захопленням, десь закріпилася. Подивимося, час покаже.

«Хто грав із Федоровим? Могильний і Буре!»

— Яка найцікавіша байка з вашого футбольного життя? Може, над кимось пожартували, над вами пожартували?

 Був такий момент, коли були на зборах, здається, в Німеччині, й грали двосторонню гру. Проти мене грав Дмитро Михайленко, а я з кутового забив м’яч. Потім йде розбір гри, а Валерій Васильович переглядає моменти. Дивиться саме той, де я провів гол, і питає: «Хто грав із Федоровим?». У відповідь тиша. Він знову: «Хто грав із Федоровим?». Діма Михайленко, він у нас підкований був, каже: «Могильний і Буре!». Лобановський посміявся, й все Дімі минулося.

— Чудова була ланка в збірній Росії. А вам не набридали тим, що ви — повний тезка видатного російського хокеїста, чемпіона світу, володаря Кубка Стенлі у складі «Детройт Ред Вінгз»?

 Це надзвичайно, що є така людина. Спортсмен із таким ім’ям і прізвищем, який досяг у професійній кар’єрі значних висот. Пам’ятаю, ми грали зі збірною Словаччини, у цій країні хокей люблять більше за футбол, і на прес-конференції мені чогось постійно ставили запитання про Анну Курнікову, здається, в них роман був, чи що. Коли мене про неї питали, було доволі смішно.

— А чи знайомі зі своїм тезкою-хокеїстом?

 На жаль, не довелося, хоча була можливість. Мене запрошували в Москву мої знайомі. Він мав приїхати, тож мали познайомитися. Але не склалося. Хотілося б у майбутньому це виправити.

— А хокей любите, вболіваєте?

 Звичайно, обожнюю дивитися хокей, а ще — баскетбол, бейсбол. Коли є вільний час, це чудово — відволіктися, щось подивитися. Слідкуючи за професіоналами, отримуєш велике задоволення.

Василь ПОЛОТАЙ.