Сергій ШАПОШНИКОВ: «В Україні пройшли мої найкращі роки, а Львів і Одесу обожнюю»

Валентин Бубукін у своїй автобіографічній книзі правдиво зазначив — рідко якому тренеру вдається завоювати таку вдячність і любов гравців, як Сергію Шапошникову.

Нині Сергію Йосиповичу — 91. Зізнається, що починає потроху забувати події минулого. Добре, що поруч віддана дружина Надія Олександрівна, яка знає життєпис великого тренера, мабуть, краще за нього…

«Просився на фронт,
але мене ніхто не слухав»

— Ми вже майже 70 років разом, — гордо заявляє Сергій Йосипович, — Одружилися 1946-го в дуже непростих умовах…

— Дозвольте поцікавитися вашими справами…

— Дякую, в мене все чудово. Мешкаю в Москві. Проблем із здоров’ям немає, якщо не враховувати такого поважного віку. Звідки ви телефонуєте?

— Місто Львів на зв’язку.

— О, це моє улюблене місто. Передавайте привіт усім львів’янам!

— Дякую, передаємо. Чи часто згадуєте про Україну, де свого часу працювали в Одесі, Львові та Сімферополі?

— В Україні пройшли мої найкращі роки. Відповідно і спогади найкращі. Якщо колись і було щось погане, то вже давно забулося. Намагаюся негатив викидати з пам’яті.

— Напевне, чимало негативу у вас пов’язано з війною. Читав, що ви були безпосереднім учасником Другої світової…

— Так, було таке в моєму житті. Я брав участь у військових діях на Далекому Сході. Було це в місті Харбін, що тепер на території Китаю.

— Футболом ви розпочали займатися ще на початку минулого століття. Як і всі, починали з вулиці?

— Так, усе зародилося в дитинстві, в підлітковому віці. Було це ще в Ленінграді. Я навчався у школі й дуже зацікавився футболом. Коли розпочалася війна, мене відправили рити окопи. Буквально на другий-третій день до нас приїхала група офіцерів. Вони цікавилися нашою освітою. Я відповів, що закінчив 10 класів. Мене без розмов відправили на Далекий Схід в училище. Просився на фронт, хотів воювати, але слухати мене ніхто не став.

— Як складалося ваше життя в тих далеких краях?

— Я закінчив училище в Благовєщенську, й розпочав керувати солдатами.

— Про футбол не забували?

— Після закінчення училища став командиром взводу. Начальником Будинку офіцерів був полковник Хмельницький, котрий дуже любив футбол, і організував команду, яка грала на першість армії. Було це у Спаськ-Дальному, місті, що за 250 кілометрів від Владивостока. Там я й познайомився зі своєю дружиною. Я займав позицію правого крайнього. Під час одного з матчів мене запримітив тренер ЦСКА. Ось так я отримав запрошення в головний армійський клуб.

— Проте у складі тієї команди вам не часто доводилося виходити на поле…

— На моїй позиції діяв Олексій Гринін. Він був одним із лідерів команди й грав краще за мене. Узагалі, армійська команда тоді могла похвалитися справжньою плеядою зірок — Всеволод Бобров, Григорій Федотов і трійця Дьомін, Гринін, Ніколаєв. Я підійшов до Бориса Аркадьєва, головного тренера, та попросив відпустити мене в Ленінград на навчання. Мої рідні мали по дві вищі освіти, тож постійно дорікали мені відсутністю бодай однієї. Аркадьєв запропонував мені іншу позицію на полі, та я відмовився. Так я опинився в Ленінградському військовому училищі.

«Ухилявся від переходу в команду Василя Сталіна»

— Якими в побуті були великі Бобров і Федотов?

— Бобров і Федотов були дуже добрими й простими людьми. Ми товаришували з Всеволодом. Він тривалий час був неодруженим, але згодом знайшов свою любов — побрався з оперною співачкою, проте щастя їхнє було недовгим. «Застукав» він її з кимось. Всеволод Михайлович був прекрасним хокеїстом і чудовим футболістом. Тренерська діяльність у нього була не така успішна. Стосовно Федотова, то про нього теж скажу лише хороші слова. Разом із ним я згодом працював у ЦСКА, де він був моїм помічником, коли я команду прийняв. Побільше би таких людей.

— Яким чином ви формували себе як тренер? Звідки черпали пот­рібну інформацію?

— Коли тренував у Львові й Одесі, то виписував закордонні газети та журнали, а гравці, котрі знали іноземні мови, перекладали мені зміст написаного. Наприклад, польську «Пілку Ножну» («Сергій Йосипович — всесторонньо розвинена й розумна людина, він усім цікавився», — додає дружина).

— Читав, що молодший син Йосипа Сталіна хотів вас бачити у своїй команді, що називалася ВВС…

— Я знав про нелегку вдачу Василя Йосиповича. Він не церемонився із футболістами, тож міг відправити в заслання навіть своїх улюбленців. Я всіляко намагався відтягнути момент переходу у ВВС. У підсумку, лихо мене оминуло.

— Де у вас склалися найкращі відносини з колективом?

— Я ніколи ні з ким не конфліктував. Тому ворогів у мене немає. Відзначу львівську команду, яку я прийняв 1961-го. Гравці іноді мог­ли здавати матчі, тож мене це дуже обурювало. Але у львівському СКА при мені не було жодного такого випадку. Ледь до мене зверталися з такою пропозицією, я казав: «Ви звернулися не за адресою». Я дуже любив своїх підопічних, а вони любили мене, тому непорозумінь у цій площині не було. У Львові в мене грали й «західняки», й росіяни, але проблем не було жодних. Шкода, що потім команду «розтягнули» — Варгу, Капличного, Секеча…

— Розлучення зі Львовом відбулося без вашої згоди?

— У лавах армії накази не обговорюють. Мені було сказано повертатися в Москву й тренувати ЦСКА. Ми з дружиною залишати Україну не хотіли. Тим більше, із ЦСКА звільнили мого колишнього одноклубника Валентина Ніколаєва. Він на мене навіть образився. Відправили Валика на Далекий Схід тренувати.

— Можливості очолити «Карпати» у вас не було?

— Жодної. Я був військовою людиною, не мав права тренувати «цивільну» команду. На той час я мав звання майора.

— Конкуренція між СКА та «Карпатами» була відчутною?

— Так, не без того. Місто жило футболом і розділилося на два табори. Щоправда, треба розуміти суть суперництва — ніякої ворожості не було, все базувалося на спортивній складовій. («У Львові у нас була вболівальниця, яку звали Аллою Шулимівною Вандер. Вона пройшла всю війну, а тоді працювала адміністратором у кінотеатрі «Україна». Коли Сергія Йосиповича забирали у ЦСКА, вона дуже плакала», — ділиться спогадами Надія Олександрівна).

— Аллу Шулимівну у Львові знають. Мій батько багато розказував про неї. Казав, що була пристрасною фанаткою СКА. Побут у Львові вас влаштовував?

— Жили ми дуже добре. Напевне, там пройшли найкращі роки нашого життя. Саме там у нас з’явився перший автомобіль. Назбирали гроші завдяки моїй тещі. Ми прид­бали «Волгу», яка стала для мене розрадою — дуже любив виїжджати за межі міста. У дорозі розслаб­лявся, й проблеми кудись вивіт­рювалися. У футбольному плані спочатку було тяжко. Команда грала непевно. Вік­на нашої домівки виходили на щит з результатами матчів. Спочатку навіть у вікно дивитися не міг — таблиця рясніла поразками. Із плином часу все нормалізувалося, тож нам удалося створити хороший колектив.

«Алкоголь колекціоную, але не п’ю»

— Про Одесу спогади також хороші?

— Так, я був там щасливий. Приїхав туди зразу після закінчення інституту. Молодий, недосвідчений… Львів і Одеса — мої улюблені міста, обожнюю їх.

— 1970-го в Південній Пальмірі лютувала епідемія холери…

— І свої домашні матчі нам довелося грати в Києві. Не в останню чергу ми в тому сезоні залишили вищу лігу якраз через ту неприємну ситуацію. Команда пройшла карантин і виїхала з міста. Навіть дружину із собою забрав.

— Знаю, що головна ваша гордість — це Леонід Буряк.

— Льоня — це наче наш син. Я взяв його в команду в 14-річному віці. Ми часто зустрічаємося сім’ями. Раніше їздили до нього, але тепер подорожі, напевне, доведеться відкласти. Леонід рано втратив батька. Ми намагалися допомагати йому. Коли Буряка запросили в «Динамо», я переконав його залишитися в Одесі ще на рік. Я хотів, аби він одразу потрапив у основу киян. Роль на лавці запасних мене не влаштовувала. Тому я переконав його ще рік зачекати.

— Окрім Буряка, ким іще особ­ливо пишаєтеся?

— У мене прекрасні спогади про всіх підопічних. Із приємністю згадую період роботи у ще одній українській команді — сімферопольській «Таврії». У футбольному плані було нелегко. Планував я туди на рік поїхати, а провів аж чотири. Узагалі, я не любив працювати в команді дов­ше п’яти років. У Сімферополі познайомився з Анатолієм Заяєвим, який став моїм помічником. Хороша людина і чудовий фахівець із непрос­тим характером. Проте з ним легко знаходив спільну мову. Щодо футболістів, виокремлю Віктора Орлова, який диригував атакою «Таврії», а також Анатолія Коробочку. Хлопці часто телефонують… Але я вже старенький, 91 рік, як-не-як. Головне, що не потребую особливої сторонньої допомоги.

— Чи дуже прискіпливо ставилися до дотримання підопічними режиму?

— Я намагався примусити гравців забути про шкідливі звички. При мені ніхто не пив і не палив. Я сам непитущий. Недавно до мене лікар приходив. Побачив мою колекцію напоїв і здивувався. Запропонував йому вибрати собі одну пляшечку.

— То ви алкоголь колекціонує­те?

— Почалося все з Одеси — керівник пароплавства Олексій Данченко одного разу подарував мені коньяк «Наполеон», який йому моряки привезли з далекого плавання. Кажу йому: «Я не п’ю». «Ну то нехай у тебе колекція буде», — відповів Данченко. Із того часу я з різних міст привозив спиртне на згадку.

— Маєте змогу слідкувати за сучасним футболом?

— Слідкую, але не так, як раніше. Роки беруть своє. Для мене футбол — це все моє життя. У мене навіть мама дуже його любила. Вона була лікарем, їздила на Олімпіаду 1952-го року у Фінляндію. І тітка дуже любила футбол. Можна сказати, що в дитинстві я з нею у футбол грав. Вони рано померли — пережили блокаду Ленінграда, й пішли за обрій… Їздимо тепер тільки на їхні могили.

— Як там у вас справи в Украї­ні? — запитує Надія Олександ­рівна. — Я народилася в Украї­ні, на Чернігівщині. У мене батько — росіянин, а мати — українка. Тому я дуже хочу, щоб у вас все було добре. І Сергій Йосипович хоче. Ми прожили на цій землі півжиття, тому вона для нас є дуже дорогою.

— Дякую за побажання!

— Спішіть жити, беріть від життя все, що можете. Головне, не вживайте алкоголю…

Любомир КУЗЬМЯК.