Стефан Решко: «Лобановський хотів почати з нуля, тож дав такі навантаження, щоб Динамо програло у Кубку УЄФА»

Стефан Решко – легендарний передній центральний захисник київського Динамо. Мовчазний за натурою, добрий, розсудливий і справедливий чоловік. Йому доручали персонально опікувати найнебезпечніших форвардів команд-суперників. Грав проти них жорстко, але коректно (за усю футбольну кар’єру жодного вилучення і лише чотири жовті картки). 

Про нього Лобановський говорив: «Якби всі були такими дисциплінованими як Решко, то тренери залишились б без роботи». Стефан – один із шести гравців Динамо, які провели усі 9 матчів (810 хвилин), коли команда завоювала свій перший європейський трофей в сезоні 1974/75. 

У день свого 78-го дня народження Стефан Решко у відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів:  

• де зараз зберігається його медаль від УЄФА 
• на що вистачило преміальних, які отримав за завоювання командою Кубка володарів кубків 
• історію бійки двох динамівців напередодні матчу з софійським ЦСКА
• про перші дні на тренерському містку Динамо Лобановського
• що таке виїзна модель у виконанні київського Динамо
• як опікав провідного форварда 70-х – Герда Мюллера 
• про великих форвардів проти яких грав персонально
• що Лобановський сказав Рудакову після програного півфіналу Кубку чемпіонів
• чому не виграли золото Олімпіади – 1976. 
• про гол, який забив у ворота збірної СРСР
• як Лобановського відсторонили та чому повернули 
• на яких машинах їздили гравці Динамо
• до кого зверталися, щоб отримати круті автономери
• чому саме йому запропонували посаду голови КДК ФФУ
• історію про найбільш скандальний матч в історії України

«Переглянули кілька матчів ПСВ – коліна трохи тремтіли»

– У травні цього року буде півстоліття від першої перемоги Динамо у Кубку кубків. До цього ювілею у вас плануються якісь заходи? 

– Не знаю. Поки що про це ніхто нічого не говорить. Та й дожити ще треба до цієї дати, враховуючи те, в якій ситуації ми зараз знаходимося. 

– Що розкажете про той переможний для Динамо турнір? 

– То був великий успіх. Як-не-як, перший єврокубковий трофей для команд Союзу. Йшли до цього, готувалися. Лобановський прийшов і за рік зробив нову команду. Нова гра, нові погляди на футбол. Великі фізичні навантаження у нас були, велика конкуренція. А у фіналі Кубка кубків ми виграли досить легко. 

– У радянські часи з трьох єврокубкових турнірів Кубок кубків вважався найслабкішим. Це так? 

– Та ні. За рейтингом він був другим. Тому що за Суперкубок боролися переможці Кубка європейських чемпіонів і Кубка кубків. А Кубок УЄФА завжди був на третьому місці. 

– А за рівнем команд? 

– Команди, з якими нам прийшлося грати, були так собі. Хоча, з такими клубами, як ПСВ Ейндховен та Айнтрахт, ігри були досить непрості. Рівень німецького та голландського футболу у середині 70-років минулого століття був дуже високим. А ось іспанський і італійський футбол перебували на других ролях. Ті ж Барселона та Реал на міжнародній арені виступали не дуже успішно. Баварія, Аякс, ПСВ, Фейєнорд – ось ці клуби тоді на слуху були. 

На найвищому рівні стояв німецький футбол. Баварія тричі поспіль ставала володарем Кубку чемпіонів. Збірна ФРН у 1974 році стала чемпіоном світу. Щодо голландців, то вони в той час принесли нам тотальний футбол. Йоган Кройф і Йоган Нескенс, а також німці Франц Беккенбауер і Герд Мюллер, були найбільшими зірками футболу на той час. 

– Яким був настрій у команді перед початком того турніру на Кубок кубків? Чи ставилося завдання виграти цей трофей? 

– Чесно скажу: ми про це не думали. Лобановський не говорив нам, що ми обов’язково повинні виграти цей трофей або до фіналу дійти. На кожну гру налаштовувалися, як на останню. Якщо відверто, спочатку ми важко йшли цим турніром. 

– Який із матчів того турніру вам найбільше запам’ятався? 

– З ПСВ. За рейтингом цей голландський клуб займав тоді перше місце у Європі. Пам’ятаю, що Лобановський на установці перед матчем нам так і сказав: «Ми граємо з командою номер один у Європі». І я вам скажу: ми відчували тремтіння в колінах після того, як переглянули пару їхніх ігор. 

Михайло Ошемков спеціально їздив на Закарпаття, і там з угорського телебачення записував їхні матчі. До гри з нами Ейндховен був вищим за нас на голову. У них багато збірників грало – і не тільки Голландії. 

– У матчі з Ейндховеном ви персонально проти когось грали? 

– В Ейндховені грав шведський нападник – Ральф Едстрем (найкращий футболіст Швеції 1972 та 1973 років, учасник чемпіонатів світу 1974 та 1978 років, – прим. О.П.). Без нього у голландців не обходилася жодна з атак. На нього навішували м’яч, він вигравав його та головою скидав комусь під удар. 

Ми наперед знали цей прийом. На установці Лобановський нам сказав: «Перекрийте фланги, щоб не було звідти передач на цього Едстрема». Швед був на голову вищим за нас (зріст у Едстрема 191 сантиметр, у Решка – 182, Фоменка – 181, Конькова та Колотова – 180, – прим. О.П.). Завдання персонально грати з ним у мене не було. Але біля нашої штрафної треба було щільніше грати з ним. У Києві він не створив нам великих проблем (наприкінці гри він з кількох метрів пробив у штангу, – прим. О.П.). А в Ейндховені забив два м’ячі. 

Стефан Решко у матчі проти ПСВ. Фото: Динамо

– Як він це зробив? 

– Перший гол забив після того, як Рудаков у стрибку піймав м’яч, але, приземлившись, випустив його з рук. Едстрем добив м’яч у порожні ворота. А другий гол провів під завісу другого тайму. Після стандарту м’яч навісили у штрафний майданчик і Едстрем здорово пробив головою. Там у мене з Колотовим вийшло непорозуміння. Ми удвох начебто тримали шведа. Колотов спереду, я – ззаду. Вийшло так, що він нас обіграв двох😊.

– Ви сказали, що дуже важко розпочинали турнір… 

– Болгарський клуб ЦСКА Септемврійско знаме став для нас непростим суперником. Там пів команди – збірна Болгарії (дев’ять гравців збірної Болгарії, Решко персонально опікав найнебезпечнішого форварда Петера Жекова – володаря золотої бутси 1969 року, – прим. О.П.). Що сказати: важкими були обидві гри з ними. У Києві і Софії ми здобули мінімальні перемоги 1:0 за допомогою розумної тактики. 

– Перед першим матчем з болгарами у вас у колективі відбувся неприємний інцидент. Розкажете? 

– Ой. Там така історія була, що її подробиці в деталях, думаю, розповідати не слід. Якщо коротко: був день народження, по-моєму, у Колотова (у Трошкіна, – прим. О.П.), на якому між двома гравцями виникла невелика суперечка (вони побилися, – прим. О.П.). Прізвища цих футболістів я називати не буду. Скажу лише, що один з них, ще живий, а другого вже немає. Ось і все (Володимир Перетурін, який у якості коментатора разом з Динамо їздив на той матч, у прямому ефірі і у звіті про матч торкався того скандалу, – прим. О.П.). 

– Все Динамо була на тому дні народження? 

– Ні. Я не був. Тому усього того, що там відбувалося, я не бачив. 

– Далі у вас був Айнтрахт… 

– Який ми також пройшли важко. Думаю, німці нас десь недооцінили. За Айнтрахт грали два чемпіони світу 1974 року – Юрген Грабовські та Бернд Хельценбайн. Перед грою кореспонденти брали у них інтерв’ю, запитали, як вони з нами зіграють. Так вони казали, що збираються переконливо виграти – 3:0, 4:0. Аргументували тим, що у Союз їм дуже далеко їхати. Тому треба все вирішити вдома, щоб у Київ летіли резервісти. 

І я вам скажу, коли почався матч, і нам вже на другій хвилині забили гол, то я подумав: точно програємо у три-чотири м’ячі😊. Перший гол німці забили нам із-за штрафного майданчика, хтось пробив (Ніккель, – прим. О.П.), і Женька (Рудаков, – прим. О.П.), мабуть, цей момент проспав. Згодом вони знизили темп, ми вирівняли гру, й Онищенко зрівняв рахунок. Після перерви, за рахунку 1:1, Айнтрахт влаштував затяжний штурм наших воріт. Була сутичка в нашій штрафній з Хельценбайном, той узяв і впав без руху, на місці. Суддя дав пенальті, який вони забили 2:1. Однак наприкінці матчу німці, не витримавши темпу гри, дозволили Блохіну і Мунтяну завдати точних ударів (83 та 87 хвилини, – прим. О.П.). 

– Це, правда, що перед матчем гравці Айнтрахту в якості сувенірів подарували вам прилади для гоління? 

– Така традиція була. Пригадую, ті бритви працювали від батареї. Що ми їм дарували – не пам’ятаю. Матрьошки, мабуть, якісь.😊. Але цим займалося наше керівництво, ми про це нічого не знали. Не було такого, щоб футболісти один одному щось дарували. Приносили різні речі інші люди. Казали – це сувеніри для команди. 

«За виїзну модель Динамо не любили, особливо москвичі»

– На прес-конференції після матчу в Німеччині з Айтрахтом Олег Базилевич сказав журналістам: «Сьогодні ви бачили виїзну модель нашої команди». Як виглядала ця модель у виконанні Динамо? 

– Ми застосовували її, коли нам треба було не програти, десь нічию зганяти. Виїзна модель – це коли при втраті м’яча ми миттєво відходили назад на свою половину поля і щільно грали з кожним. Суперник атакує – ми всі, починаючи з Блохіна та Онищенка, зустрічаємо його. Завдання: не дати розігратися. Якщо перехоплювали м’яч, одразу йшла швидка контратака. Це стрімкі рейди Матвієнка та Трошкіна по лівому та правому краю або Колотова та Веремєєва по центру. Також неочікувана поява на вістрі атаки Онищенка або Мунтяна.

– А ще – довгий пас у розрахунку на швидкість Блохіна? 

– Звичайно. Ми постійно використовували його швидкісні якості. Але не завжди це проходило. Блохіна вже всі знали, тому дуже щільно тримали його. 

Контратака мала бути швидкісною. Коли не виходило, ми починали тримали м’яч на своїй половині поля. Могли віддати пас воротарю, захисники починали розігрувати м’яч між собою. За це нас не любили і багато критикували, особливо московські кореспонденти.

– Розповідають, що у грі Динамо була чітка аритмія – 15 хвилин пресинг, 15 хвилин перепочинок. Це так? 

– Ну, це вже не виїзна модель. Це був у нас такий тактичний хід. Ми виходили на поле і з перших хвилин включали пресинг – 10-15 хвилин. Перекривали всі напрямки. Якщо м’яч у воротаря суперника, то ми робили так, щоб він не міг спокійно ввести його в гру. Справа, зліва, плече в плече з суперником, для того, щоб не дати їм прийняти м’яч. Ось що включав в себе пресинг. Але весь матч ніхто пресингувати не буде – сил не вистачить. Потім потрібна була пауза (у Лобановського все було науково обґрунтовано: підрахували, що гравець у максимальному темпі може діяти хвилин 8-15 хвилин. – прим. О.П.). 

– Перехід від пресингу до паузи робився за командою? 

– Команда поступала від Лобановського чи ще від когось із тренерів капітану команди – Колотову чи Мунтяну, а вони вже давали знак всім нам. Тому що коли ти бігаєш, то часу не помічаєш.

– Найгірше поле, на якому вам в Європі довелося грати? 

– Мабуть, у Туреччині, коли грали з Бурсаспором. Там була лиса поляна. Систем підігріву полів тоді ще не було. 

– А у Базелі, де ви грали фінал? 

– В принципі, нормальне зелене поле, але не ідеальне. Не таке, як сьогодні на стадіонах – більярдний стіл. 

Стефан Решко (ліворуч) та гравці Динамо з Кубком кубків. Фото: Динамо

«Преміальних, які отримав за перемогу у Кубку кубків, вистачило на музичний центр і кілька платівок»

– За скільки днів до фіналу вас закрили на базі? 

– Сьомого травня ми виграли в Єревані у Арарата 3:2 (Араратом керував Віктор Маслов, тренер Динамо 1964-1970 років, – прим. О.П.). По відношенню до нас єреванці поводили себе не дуже гарно. Грубо грали, вболівальники після матчу щось на адресу арбітра кричали, щось вимагали (судив ту зустріч москвич Володимир Руднєв, – прим. О.П.). 

Ми довго не могли виїхати зі стадіону. Нас везли в аеропорт у супроводі міліції: машина спереду, машина позаду. Адміністратор займався квитками, а нас підвезли прямо до літака. 

До фіналу у Базелі було шість днів і весь цей час ми були на базі – готувалися. 

– Яким був настрій? Відчували, що виграєте фінал? 

– Ми передивлялися ігри Ференцвароша. На шляху до фіналу угорці пройшли сильні команди – Ліверпуль, Црвену Звезду (а ще Кардіфф Сіті та Мальме, – прим. О.П.). Ніякої «розслабухи» у нас не було. Та й Лобановський не давав нам цього зробити. Постійно нагнітав, казав, що Ференцварош дуже серйозна команда. Тож на гру ми вийшли з трепетом. Звичайно хвилювалися, як-не-як фінал Кубка кубків. 

Правда, був у нас імпресаріо, який возив нас по Європі та заробляв на цьому гроші (це вже коли ми виграли Кубок кубків). Прізвище у нього було – Українчик. Сам він – польський єврей родом із російської імперії. У 1918 році втік з росії у Францію. Так ось: перед грою ми вийшли на поле зробити пару кроків, «помацати». Завжди така традиція була. Ходимо: я, Троха (Трошкін, – прим. О.П.), Матвій (Матвієнко, – прим. О.П.) з серйозними обличчями. Ми ж не бачимо себе. Українчик підходить до нас і каже російською: «Господа, чего вы так волнуетесь? Я вижу страх в ваших глазах». Ми йому: «Ну, так фінал!» А він: «Послушайте, руководству Ференцвароша я сказал: «Если Динамо вам забьет больше трех, вы особо не переживайте»😊. Він був чоловік з гумором, до гри нам таке сказав. 

Ну, ми посміялися й пішли. Зіграли – 3:0. А після фіналу Українчик підійшов до мене і Трошкіна і каже: «Ну, что я вам говорил?». 

– Як святкували перемогу? 

– Та не було нічого такого, як зараз – феєрверк із конфеті. 

– Шампанське було? 

– Звичайно. Мускатне притому!😊 

– А скільки у той Кубок входило пляшок? 

– Не знаю, скільки, але небагато. Пили прямо з Кубка – кожен підійшов і зробив ковток-два, хто скільки встиг.

– Ви ж вели тверезий спосіб життя. Пили? 

– Я не те, щоб зовсім не пив. Я не пив багато😊 Зробив, як усі, пару ковтків. 

– А Лобановський? 

– Як і всі, пригубив. Справа в тому, що через три дні на четвертий у нас була важлива гра за збірну СРСР проти Ірландії у відборі до чемпіонату Європи (18 травня, виграли у Києві 2:1, – прим. О.П.). 

– Якими були преміальні? 

– За виграш Кубка кубків дали по 500 інвалютних рублів. На той момент у перерахунку на долари це 700-710. 

– Чи правда, що ви хотіли у складчину купити машину, а потім продати її? 

– Була така розмова, але більше як жарт. Машина коштувала 1900 інвалютних рублів – чеків. Це ще з якоюсь скидкою. А так – 2100-2200. Далі у посольстві в Москві можна було оплатити сертифікат, а потім машину отримати – в Києві чи на завод за нею поїхати. Пригадую, я йду, стоїть Мунтян, а Рудаков нам каже: «Давайте скинемось утрьох і купимо машину». Наче серйозно говорили, а насправді вийшло як жарт. У кожного з нас уже була машина. Потім її треба було продавати, тому ніхто не захотів все це на себе брати. Поговорили – і на цьому все. 

– Ви щось купили за кордоном на ті преміальні? 

– Купив музичний центр National Panasonic – магнітофон, програвач та приймач. Він мені до сьогодні служить. Віддав за нього 600 доларів. Ще купив пару платівок. Коштували вони 8-12 доларів. Фактично всі гроші віддав. Навіть жуйки дітям не купив😊. Мені подобалася оркестровка: Поль Моріа, Фаусто Папетті, Мінуш Бареллі. Ті платівки я зберіг, зараз їм ціни нема. 

«У Бишовця був класний дриблінг, а ось удар корявий»

– Що змінилося в Динамо за Лобановського? 

– З приходом Лобановського гра Динамо перебудувалася. До цього в центрі оборони я грав разом із Сосніхіним, потім туди почали підтягувати Фоменка. Функції у нас були такі: один вступає у єдиноборство з форвардом, інший – страхує всю лінію. Грали нормально – ніяких проблем. Коли прийшов Лобановський, то почав вимагати, щоб ми поблизу своєї штрафної з деякими гравцями грали персонально. 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

– Ви грали на позиції переднього центрального захисника? 

– Так. Я переднього, а Фоменко – заднього. Раніше у захисті ми грали у лінію. Таку схему в Динамо впровадив Маслов. Лобановський усе перекроїв. Почали грати з ліберо. Оборона стала насиченою та глибокою. В ті роки з такою схемою грали Баварія та Аякс. Збірні Голландії, Німеччини, Італії також грали з переднім та заднім центральним захисником. 

– А яким футболістом був Стефан Решко? Як би ви себе охарактеризували? 

– Добре грав у відборі, підкатом володів. Грав персонально, тому що мене не так легко було обіграти, лише за рахунок більшої швидкості. Але якщо я знав, що біля мене дуже швидкісний нападник, то тримав дистанцію, щоб не проґавити його і вчасно вступити у відбір. А ще Лобановський казав, що я був дуже дисциплінованим гравцем і беззаперечно виконував його настанову. 

– А яке у вас було завдання? 

– Нейтралізувати найнебезпечнішого центрфорварда суперника. Грати дуже просто. Не лізти куди не треба. Тому я не кидав своє місце і не біг уперед в атаку, що для центрального захисника вкрай важливо. Тут не має бути ніяких вільностей, обіграшів у своїй штрафній. 

У центрального захисника завдання дуже просте – не дати зіграти супернику. Якщо перехопив м’яч, віддати його або півзахиснику, або іншому захиснику. Тобто, надійність перш за все. Грати, як кажуть, не ефектно, а ефективно. 

– Якщо подивитися на статистику ваших ігор, то можна помітити, що ви дійсно були дуже дисциплінованим гравцем: за більш ніж 350 матчів – жодної червоної і лише кілька жовтих карток. Ви пам’ятаєте, за що ви їх отримали? 

– В іграх чемпіонату СРСР мені показали дві жовті картки. І десь стільки ж – на міжнародній арені. Я це пам’ятаю. Першу жовту картку я отримав на Старухіні у Донецьку в 1973 році, коли ми обіграли Шахтар 2:0. А другу – у Києві проти московського Спартака, який ми також переграли 3:0. У тому матчі, мені за спину закинули м’яч, на ворота вибігав гравець Спартака, тож мені нічого не залишалося, як рукою зупиняти шкіряного. 

– Але у вас були ще дві жовті картки. Одна у матчі з Карпатами і друга – проти московського Локомотива. 

– Так що у мене їх чотири? Це не дуже добре. Я ж усім розповідаю, що в мене було лише дві.😊. Пам’ятаю, лише проти Шахтаря та Спартака. 

– А що за епізод у вас був зі Старухіним? 

– У матчі з Шахтарем у нас була справжня різанина! За Динамо ще Анатолій Пузач грав. В одному з епізодів проти нього дуже жорстко зіграли. І Пузач кричить Сосніхіну на прізвисько «директор»: «Директор, наведи там порядок».😊. Сосніхін каже мені: «Стефане, тут у центрі давай жорсткіше». Ну, і я в одному з епізодів у боротьбі зі Старухіним грубо зіграв. Судив ту гру арбітр із Москви Павло Казаков, який і показав мені першу в кар’єрі жовту картку. 

– А в якому міжнародному матчі вам показали гірчичник? 

– Грали, по-моєму, з кимось у Німеччині. Щось таке було. Пам’ятаю, що одну жовту картку я точно отримав (якщо така картка була, то не в офіційному матчі, – прим. О.П.). 

– Крім Старухіна, ви грали проти багатьох відомих форвардів СРСР. Розкажіть, що за форвард був Едуард Стрельцов? 

– Я тоді грав ще за Чорноморець. У Москві ми за всіма статтями програли Торпедо 0:2, і Стрельцов, по-моєму, забив нам два м’ячі (21 жовтня 1968 року, Стрельцов забив один м’яч, який став для нього 18-м у сезоні, – прим. О.П.). Стрельцов був великим футболістом, такий масивний форвард. Багато не рухався, майже не бігав, але дуже якісно міг розпорядитися м’ячем. Якщо у нього м’яч і він стояв спиною до воріт, то міг відтіснити тебе, прикрити м’яч своїм тулубом, а потім п’ятою, зненацька, з-під ноги, віддавати точній пас партнеру чи сам влучно пробити. Такий трюк називали – «пас по-стрельцовськи». 

– Бишовець, Пузач, Хмельницький, Месхі, Нодія, Малофєєв: проти кого з них вам складніше було грати? 

– Проти Бишовця дуже важко було грати, бо в індивідуальному плані він був дуже сильний футболіст. На чемпіонаті Європи 1968 та чемпіонаті світу 1970 року грав. Коли Бишовець був молодшим, то обігрував один в один він дуже легко. Тут треба було накривати його у момент прийому м’яча. Пригадую, як Шапошников (головний тренер одеського Чорноморця, – прим. О.П.) говорив: «Бишовця треба ловити подалі від наших воріт, грати з ним щільно. А якщо бачиш, що він обігрує тебе, йди на фол, але подалі від воріт».

– Сильні та слабкі сторони у грі Бишовця? 

– У Бишовця був класний дриблінг, а ось удар корявий😊. Гарматної сили у нього не було, тому він дальнім ударом майже не користався. Однак Бишовець не просто бив, він направляв м’яч з точки у точку. Виходив на захисника, обігрував його, а потім внутрішньою стороною стопи направляв м’яч у лівий або правий кут воріт. 

– Що скажете про Пузача? 

– Пузач в індивідуальному плані був простішим за Бишовця. Але дуже швидкий, з хорошим ударом. Знаєте, у нього, образно кажучи, був удар «соковитий». Просто брав і бив у бік воріт, влучав дуже часто. Пузач був невисокого зросту, тому за верхові м’ячі він боровся не дуже добре, але внизу був дуже спритним. З м’ячем Пузач добре працював, прикривав його, міг обіграти, підробити під праву ногу і відразу завдати удару. 

– Хмельницький? 

– Віталій був більш індивідуальним футболістом. На техніці обігрував свого опікуна. Діяв на лівому фланзі атаки. На полі був роботягою. Його били, збивали з ніг, а він ніколи не відповідав. Підіймався і далі біг. Отакий був футболіст. 

– Онищенко? 

– Коли я у 1971 році прийшов у Динамо, Онищенко ще був у дублі, потім пішов у Зорю. Хороший, хитрий форвард. Але тоді на перших ролях у Динамо були Бишовець, Пузач, Хмельницький – збірники СРСР. Блохін підходив до основи. Тому Онищенку важко було поки пробити цю бронь. 

Динамо грало двома форвардами: Хмельницький – Пузач або Хмельницький – Бишовець. Ще один форвард – завжди у запасі. Для Онищенка не було місця в Динамо на початку 70-х. Тому він пішов у Зорю, там заграв. Потім повернувся у Динамо, де провів найкращі свої ігрові роки. 

«Я не бігав за Мюллером, а чекав, коли той сам до мене прийде» 

– Вам складніше було грати проти маленьких чи габаритних форвардів? 

– Пам’ятаю, грали ми у Баку. У них попереду грав Анатолій Банішевський. Великий майстер, гравець збірної СРСР. Багато забивав як за Нефтчі, так і за збірну. Так ми його з Сосніхіним удвох тримали при кутових і штрафних. Олександр Севідов казав мені: «Стефане, у штрафній граєш з Банішевським персонально. Сосніхін вільний, страхує тебе» (це перша гра Решка за Динамо 8 квітня 1971 року, – прим. О.П.). Так само було і з нападником тбіліського Динамо Гіві Нодія. При усіх кутових та штрафних, треба було ні на крок не відходити від нього. 

– Персональна опіка Герда Мюллера для вас була найважчою? 

– Скажу так: у фізичному плані – ні, а ось у психологічному – однозначно. Для мене це був великий тягар. Лобановський перед грою у Мюнхені викликав мене ввечері до себе і напучував: «Стьопа, у грі з Баварією для тебе нічого не існує, м’яча на полі для тебе нема. Мюллер!!! Будеш завтра його тінню. Якщо Мюллер не заб’є – ніхто не заб’є». 

– Такої інформації, яка є зараз про будь якого гравця, 50 років тому не було. Що ви знали про Мюллера перед грою з Баварією? 

– Напередодні гри за Суперкубок Європи з Баварією Лобановський їздив на перегляд їхнього матчу у чемпіонаті Німеччини. Після того він розповідав нам про те, як вони грають, ну й окремо про гравців. 

Я знав, що Мюллер є видатним форвардом – бомбардиром Баварії та збірної ФРН. Бачив по телевізору, як він у фіналі чемпіонату Європи 1972 року грав проти збірної СРСР. Німці перемогли 3:0, а Мюллер два голи Рудакову забив. До цього, коли відкривали Олімпійський стадіон у Мюнхені, збірна СРСР проводила на ньому товариську гру й Мюллер чотири м’ячі Жені поклав – 4:1. Потім у 1973 році була ще одна гра між збірними у Москві. Михайло Фоменко персонально грав проти Мюллера. Не втримав його, і Мюллер забив єдиний у матчі м’яч. 

– У ході матчу за Суперкубок з Баварією були такі моменти, коли Мюллер міг уникнути вашої опіки і забити гол? 

– Практично не було. Був один момент, коли у Баварії пройшла гостра передача у штрафну. М’яч адресувався саме Мюллеру. Той миттєво прискорився, а я на метр відстав від нього. Мюллер у стрибку хотів забити гол і якби піймав на ногу м’яч, то міг би й забити. Втім той момент виник під кутом до воріт, тому удар німця міг парирувати Рудаков. Оце такий єдиний був момент у Мюллера, коли ми грали з Баварію перший гостьовий матч за Суперкубок.

– А провокації, якісь грубі прийоми з боку Мюллера у тому матчі були? 

– Він жовту картку отримав, але не за грубість, а за незгоду з рішенням арбітра. Ще фотографія була в журналі Kicker, вона є і в мене. Мюллер сидить, вибачте, на сраці. М’яч збоку від нас. Я стою, розвівши руки в сторони, тому що не чіпав його, а Мюллер висловлює претензії до арбітра. Судив той матч арбітр з Італії Серджо Гонелла – володар «золотого свистка» (обслуговував фінальні матчі чемпіонатів Європи 1976 та світу 1978, – прим. О.П.). 

Фотографія з Kicker з Решко та Мюллером. Фото: особистий архів С. Решко

– Баварія – це не Ференцварош. Сподівалися завоювати Суперкубок? 

– Чесно скажу: у Мюнхен на першу гру з Баварією ми їхали не за перемогою. Трішки побоювалися німців. Все вирішив супергол Олега Блохіна. 

– На матч-відповідь у Києві квиток достати було неможливо. До вас не зверталися з проханням допомогти? 

– Квитки дійсно неможливо було дістати. Мені директор спорткомплексу казав, що заявка була на 500 або навіть 600 тисяч квитків з усієї України. Нам, футболістам, було не до квитків. Ми сиділи на базі і думали лише про те, як краще підготуватися до гри. 

Були списки, квитки можна було замовити через адміністратора Динамо, але небагато. Кожному гравцю можна було взяти 10-15. 

– Щоб прибрати з поля зайву вологу, перед грою пробили тисячу дірок, потім їх присипали піском. Ви це помітили? 

– Та ми не бачили того поля до гри! Коли виходили на арену, справа від нас стояв Кубок. Кажуть, що стояв.😊. Я його не помітив! Така була виняткова мобілізація. Все було націлено на гру. Ми не звертали увагу на поле, де там були ті дірки. Це нас не дуже цікавило. 

– У першому матчі ви займалися опікою Мюллера. У Києві замість Мюллера попереду грав Румменіге. У вас було завдання доглядати за ним? 

– Ні. Персонального завдання опікати Румменіге у мене не було. Він тоді був не таким небезпечним, як Мюллер.

– Суперкубок важкий? 

– Дуже важкий. Ми з Мунтяном вдвох його несли. Він зліва, я справа, хтось ще позаду притримував той Кубок. Кожен хотів потримати цей трофей, багато хто брав його у руки.

– Як святкували? 

– Нас відпустили додому. Але ми годину чи дві не могли виїхати зі стадіону. Для автобуса, який мав розвозити нас, міліція розчищала дорогу. Хлопці жили, хто де: на Хрещатику, Печерській, проспекті Перемоги … 

– Кочубинський розповідав, що за перемогу у Суперкубку вам відразу видали по 400 рублів. Це так? 

– Нам дали більше 😊, але потім. Ви ж знаєте, якою радянська система була. Перед другим матчем за Суперкубок нам ніхто про преміальні нічого не говорив. Які гроші? Наші думки були, як виграти матч і завоювати цей трофей. 

Потім десь за тиждень-два привезли відомість із Спорткомітету чи з Федерації футболу. Кожен з нас підходив, розписувався й отримував гроші. Мені здається, премія була 500 рублів. Це після другого матчу, а коли у Мюнхені першу гру виграли, то преміальних не було, а добові. 

«Лобановський підійшов і сказав Рудакову: «Скільки можна грати проти своєї команди?» 

– Коли ви їздили у капіталістичні країни, вас якось по-особливому охороняли? 

– Ні. За нами взагалі ніколи не ходили. Жили спокійно у готелі. Якщо був вільний час, то ходили в місто. У березні 1973 року ми у чвертьфіналі Кубку чемпіонів грали проти мадрідського Реалу. Вдома зіграли по нулях (зими тоді були не такими, як зараз, і футбольні поля не такі, тому матч 7 березня проводили на півдні країни – в Одесі, – прим. О.П.). 

Їдемо у Мадрид. Це був період правління в Іспанії диктатора Франко. Дипломатичних відносин між СРСР та Іспанією не було. Тому ми спочатку летіли до Парижу, де нам мали оформити іспанські візи. Летіли в Іспанію, але не долетіли😊. Як виявилося, в Парижі в авіаперевізника Air France страйк. До ночі ми просиділи в аеропорту. Потім нам дали двоповерховий автобус і ми на ньому з Парижа їхали у Мадрид. 

Приїхали вранці, трохи відпочили – а об 11.00 нас Севідов зібрав, щоб поїхати на стадіон, відчути поле, на якому ввечері будемо грати. Ту зустріч ми програли. Перша ж атака Реала на другій хвилині закінчилася тим, що їхній найкращий бомбардир Сантільяна забив нам гол головою (один із найкращих бомбардирів в історії Реалу; за 17 сезонів зіграв за клуб 645 матчів, забив 288 голів, – прим. О.П.). Підсумок – 3:0.

– Важка дорога – головна причина поразки від Реалу? 

– Звичайно. До таких ігор треба наполегливо готуватися. А ми всю ніч не спали, ноги «налиті». Головна причина – що ми не відпочили, сну не мали. 

– Якщо ми вже заговорили про Кубок чемпіонів, розкажіть про чвертьфінал із Сент-Етьєном. 

– Весняний етап європейських турнірів проходив у незручний для нас час. Перший матч грали 3 березня 1976 року – за місяць старту внутрішнього чемпіонату. Готувались, робили все можливе, щоб підійти до зустрічей із чемпіоном Франції у бойовій готовності. Грали на півдні, у Сімферополі, але погода і там нас підвела (посеред ігрового дня розпочався рясний снігопад; питання, чи можна буде провести гру, довго залишалося відкритим і було дозволено лише за дві години до початку зустрічі, – прим. О.П.). 

На цей матч мене не поставили – сидів у запасі. Оскільки грали вдома, хотіли більше атакувати. Лобановський зробив так: Конькова поставив на місце вільного захисника, а Фоменко грав по гравцю. Головне: 1976 рік був олімпійським, тому ми, перш за все, готувалися до цих змагань. Підготовку не форсували. Після гри у Сімферополі полетіли у Київ. Нам дали відпочити день, а потім вирушили у Чехословаччину, в Братиславу – готуватися 12 днів. На день у нас було по два-три тренування. Бігова робота, залізо – максимальні навантаження. 

Приїжджаємо у Сент-Етьєн, і Лобановський дає нам шалене швидкісне тренування. Зранку зарядка, потім тренування, а ввечері – гра. Пам’ятаю, йду я з поля, поруч – Базилевич, й Українчик йому каже: «Олеже Петровичу, я дивлюся, ви все бігаєте і бігаєте, а Сент-Етьєн – дуже хороша команда. Не думайте, що з ними вам буде дуже легко». А Базилевич відповідає: «А ми не готуємось до завтрашньої гри, ми готуємося до Олімпіади». 

От і вийшли «мертвими» на гру. У Блохіна був момент, коли він вийшов один до воріт, проте не зумів належним чином розпорядитися м’ячем. Ось і все. Удача того дня була не на нашому боці. 

Олег Блохін проти Сент-Етьєна. Фото: Динамо

 – Наступного року ви подолали чвертьфінал. 

– Так, пройшли Баварію. Перший матч програли 0:1. Вдома виграли 2:0. Петро Слободян врятував нас. Забив вирішальний м’яч на 87 хвилині. 

– Чому у півфіналі не пройшли Борусію (Менхенгладбах)? 

– Вони були чемпіонами ФРН. У складі: Бонхофф, Нескенс, Фохст. Перший матч грали вдома. Перемогу 1:0 здобули дуже важко. У другому матчі за рахунку 0:0 Бережний вийшов один на один, однак не забив. Нам німці два м’ячі забили через дві воротарські помилки. Не пішла гра у Рудакова. М’яч не тримався у нього в руках. 

Вперше нам забили з пенальті. У найпростішій ситуації Женя вибіг із воріт і зіткнувся з Матвієнком, тим самим завадивши захиснику вибити м’яч подалі від воріт. А Сімонсен набіг і бив по порожніх воротах. Матвієнко в стрибку намагався своїм тілом перервати політ м’яча, але той потрапив йому в руку. Другий гол нам забили після розіграшу штрафного. Перекинули м’яч через стінку, яку ми вишикували. Я в ній стояв. Трошкін міг би спокійно вибити м’яч, однак Рудаков кричить йому: «Граю!» І відразу: «Не граю!»😊 Ну, а гравець Борусії у стрибку головою забив гол. 

– А що вам казав після гри Лобановський? 

– Команді – нічого. Пам’ятаю, всі сидять втомлені, замучені. Біля мене – Рудаков. Чистимо від землі шипи на бутсах. Я не піднімаю очей, лише по його туфлях бачу, що підійшов Лобановський. 

Васильович звернувся до Рудакова: «Женя, скільки можна грати проти своєї команди? Не можеш грати за команду, не грай проти». А Рудаков йому: «Васильовичу, треба мені закінчувати грати». Лобановський: «Так, Женя, напевно, час прийшов». 

Усе. Це була остання гра Рудакова за Динамо (20 квітня 1977 року, – прим. О.П.). 

«Свій перший сезон Лобановський хотів розпочати з нуля, тому навмисно дав нам таке навантаження, щоб ми програли у Кубку УЄФА» 

– Лобановський очолив Динамо у кінці 1973 року. Яким було ваше перше враження від зустрічі з ним? 

– Нам його представив голова спорткомітету. Сказав, що Валерій Васильович буде новим тренером Динамо. Але до кінця сезону 1973 року він не втручатиметься, буде знаходитися біля команди, дивитиметься що і як (Лобановський з’явився у Динамо у другій половині жовтня 1973 року. Динамо залишалося провести три гри у чемпіонаті СРСР і два матчі 1/8 фіналу Кубку УЄФА проти Штутгарта, – прим. О.П.). 

Коман і Пузач, які залишилися у клубі, займалися тренувальним процесом. А Лобановський ходив, дивився ігри – і більш нічого. Однак у кінці сезону нам треба було зіграти матч-відповідь на Кубок УЄФА зі Штутгартом у Німеччині (першу в Києві виграли 2:0, – прим. О.П.). До цієї гри нас уже готував Лобановський. 

– І ви програли 0:3? 

– Напередодні того матчу Лобановський, нас так струснув😊. Кінець сезону, усі втомлені, дорога у ФРН (Штутгарті грали 12 грудня, – прим. О.П.). Завтра у нас матч, а він ввечері на запасному полі Штутгарту не дуже гарної якості дає нам таке тренування – нові вправи і так далі. Назавтра у нас, звісно, кріпатура. 

У мене склалося враження, зараз я вже можу усе це оцінювати, що Лобановський навмисно дав нам таке навантаження, щоб ми програли той матч. Щоб він свій перший сезон у Динамо розпочинав із нуля. Якби він розпочинав сезон з матчів Кубку УЄФА, то вже на початку березня ми повинні були форсувати процес тренувань, щоб набрати максимальну форму. 

Це не входило в їхні з Базилевичем плани, адже вони вже розписали програму на рік. Хотіли, щоб команда спокійно, етап за етапом, готувалася та потихеньку входила у сезон. На це у них було майже чотири місяці. Пам’ятаю, зібрали нас 20 грудня, а перша офіційні гра чемпіонату СРСР – 12 квітня. Так що Штутгарту у грудні 1973 року ми програли, і я не пам’ятаю, щоб хтось був дуже засмученим. 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

– Лобановський казав, що ви були дисциплінованим гравцем. А зауваження у нього до вас були? 

– Зауваження у тренера до футболіста завжди будуть😊. Була історія: не пам’ятаю, з ким ми грали, мабуть, з Нефтчі у Баку. Попереду у них грав форвард невеликого зросту. Була передача у штрафний майданчик, на яку я не встиг. Коротше, відстав від суперника, який пробив головою по воротах, але не забив. 

Сиджу у перерві, Лобановський підходить. А він був великим психологом. Кожне його слово для гравця мало велике значення. Так ось, підходить він і каже мені: «Степане! – Він до мене саме так звертався, казав не Стефан, а Степан. – Стьопа, як ти міг програти єдиноборство цьому прищу? Ану зберися!»😊. Після цих слів на другий тайм я вже вийшов повністю відмобілізований, з іншим настроєм. Ось один із таких моментів із зауваженням від Васильовича у перерві матчу, який мені запам’ятався. 

– Яка розмова з Лобановським справила на вас найсильніше враження?

– Знаєте, Лобановський мало говорив і мало спілкувався з нами індивідуально – про життя, наші сімейні справи. Він не знав наших дружин, не питав, як там діти. Все це його взагалі не цікавило. Проте він знав, у кого скільки дітей, у кого які життєві проблеми. Якщо гравець потребував квартири, він її вибивав. Не говорив, а робив. 

Припустимо, у Решка не було машини, а він потребував її. Лобановський вирішував це питання із Семичасним, який був нашим куратором (заступник Голови Ради Міністрів Української РСР, засланий у Київ після партійного краху Шелєпіна, – прим. О.П.). 

– Чи був у Лобановського якийсь дисциплінарний кодекс? 

– У Лобановського вимога була одна – повна віддача на полі. Для захисників – надійність. Ніяких вільностей у своїй штрафній: обведень, передач упоперек поля. Якщо хтось дозволяв собі таке, це не залишалося поза увагою. Відразу Лобановський підхоплювався зі свого місця, розмахував руками і кричав на весь стадіон. Навіть не соромився свого статусу. Як-не-як, великий тренер. Тому що дуже переживав, коли хтось на полі робить щось не так. 

Коли тренером в Динамо був Олександр Севідов, я в захисті грав у парі з Сосніхіним. Якось граємо ми у Києві. Ведемо в рахунку 2:0 чи 3:0. Сосніхін кидає свою зону і біжить кудись на фланг, кричить звідти на всіх. На публіку грає. Він колись був форвардом, а Маслов зробив його центральним захисником. Вадим хорошим був гравцем, але дозволяв собі усякі вільності. 

У Лобановського таке не проходило. Його слово – це закон. Пам’ятаю, як Васильович категорично забороняв нам розігрувати всякі стінки. Те, що полюбляв робити Спартак – я тобі, ти мені. Лобановський казав нам: «Коли граєш у стінку, то при втраті м’яча, відразу нариваєшся на гостру контратаку». Так воно й було. 

Скільки раз ми так Спартак карали! 

Вони у стінки грають, ми перехоплюємо м’яч, і пішла контратака. Колотов, наприклад, виривається, дає фори метрів 50 і забиває гол.

«Лобановський з нами у Ташкент не полетів. Казали, що ми здали ту гру Пахтакору» 

– За провини на полі Лобановський вас штрафував? 

– Ні. Ніяких штрафів у Лобана не було. Все, що він міг зробити, так це не поставити тебе у склад на наступну гру. Цього вистачало з головою.

– А як ви за Лобановського у 1975 році могли програти у Ташкенті Пахтакору 0:5? 

– Для мене навіть сьогодні це таємниця😊. Мені не доходило, що то було. Я був у шоці. Багато хто казав, що ми ту гру Пахтакору здали. 

А історія була така: Лобановський з нами у Ташкент не полетів. Пахтакор у тому сезоні очолював В’ячеслав Соловйов, який свого часу працював з київським Динамо, коли там грав Лобановський. Це один з факторів. Інший – не грав Рудаков, стояв у воротах Валерій Самохін (для Самохіна це був єдиний повний матч у 1975 році, до цього він зіграв лише п’ять хвилин у зустрічі з Шахтарем, – прим. О.П.). 

Плюс погода у Ташкенті була не наша. Душно, спекотно а наші козирі – швидкість, динаміка. За сильної спеки цього не зробиш. Ну, і голи ми отримували: то з кутового, то у простій ситуації у штрафному майданчику когось обіграють. 

– За ігрову кар’єру ви провели більше 350 ігор. Чи пам’ятаєте скільки у тих матчах ви забили голів? 

– Два. Один – за Динамо московському Локомотиву. А другий – у свої ворота, коли грав за збірну СРСР проти Туреччини. Обидва забив головою.😊. 

– Як же так сталося з автоголом?

– Той матч не впливав на турнірне становище збірної СРСР, яка вже вийшла до чвертьфіналу чемпіонату Європи. Гра була остання, відразу після неї у нас було заплановане комерційне турне по Європі. Нам Українчик його організував. Кілька матчів зіграли у двох-трьох країнах – Бельгія, Франція. Тому й так з турками не було спортивної мотивації, а тут ще й особливі обставини.

Початок матчу з Туреччиною перенесли на 30 хвилин через зливу. Поле там було з нахилом. Тому з двох сторін метрів за два від бічної лінії стояла вода. М’яч там зупинявся. І от у середині першого тайму із правого флангу йшла атака, я біг обличчям до своїх воріт. Пішла націлена передача до штрафного майданчика, і я, намагаючись випередити форварда, тягнуся за м’ячем і головою зрізав його у свої ворота. М’яч був слизьким, не таким, як зараз грають. Він набухав від вологи, а тут дощ.

І от я запізнився я до цього м’яча на півкроку, вдарив так, що від контакту виникло легке запаморочення. І, виходить, у ворота збірної СРСР забив. 

– Чому у чвертьфіналі чемпіонату Європи ви поступилися збірній Чехословаччини? 

– Це був 1976 рік. Як я вже казав – рік Олімпіади. Всі зусилля, вся підготовка були спрямовані на ці змагання. Взимку нас возили то до середньогір’я, то до високогір’я. Зняли основний склад Динамо з весняного чемпіонату СРСР. Гонки, гонки... 

Повірили Анатолію Зеленцову, який керував науковим центром Динамо. Повірили у науку, у розробки нових моделей тренувань. По цій науці вони ганяли нас, доки не загнали. 

До чвертьфіналу чемпіонату Європи ми спеціально не готувалися, а до таких матчів треба наполегливо готуватися: тренування, відпочинок, харчування, психологія. У нас же – сьогодні біганина, завтра – гра.

А у чехів дуже хороша команда була. Ми у Братиславі «згоріли» 0:2. Звичайно, звідси і такий результат (збірна Чехословаччини у 1976 році дійшла до фіналу чемпіонату Європи, обіграла ФРН і завоювала трофей, – прим. О.П.).

 «Семичасний сказав: «Лобановський і Базилевич їдуть по домах, за старшого – Пузач» 

– Яка вправа була для вас найважчою на тренуваннях у Лобановського? 

– У Лобановського легких вправ не було.😊. Важко було в усьому. Лобановський казав: «Кожну вправу слід виконувати на максимумі». Якщо це швидкість, то максимальна; якщо силова робота, то інтенсивність у виконанні вправ також максимальна.

– Лобановський бігав разом із вами? 

– Він ходив із секундоміром. Засік 30 секунд – і ходить, дивиться на інтенсивність виконання вправ. Наприклад, кожна секунда – це рух штанги вгору. 30 секунд – 30 разів. Коли ми виходили з відпустки, Лобановський бігав з нами крос на Конча-Заспі. Лобан попереду всіх біг по снігу, а ззаду – Базилевич пихкав.😊.

– Чому збірна СРСР не виграла Олімпіаду ’76? 

– Тому що на Олімпіаді ми були «мертвими». У півфіналі ми програли фізично сильній команді НДР. У технічному та тактичному плані ми їх переважали. Але фізично вони були сильнішими та свіжішими за нас. У них там на полі усі були «собаками». А ми були загнані. 

Взяти хоча б нашу першу гру на Олімпіаді з Канадою. Відкриття змагань, повний стадіон. Почали матч із пресингу. Пройшло дванадцять хвилин, ведемо 2:0. А потім 2:1 ледве відскочили. Чому? Перевантаженими були фізично і психологічно. 

– Це після Олімпіади було те комсомольське зібрання команди? 

– Так. Семичасний скликав збори команди. Вислухав, хто що сказав, які у кого претензії. Велика частина гравців, по-моєму, десять, написали заяви, що вони не хочуть працювати з Лобановським і Базилевичем. Тоді Семичасний каже: «Базилевич і Лобановський їдуть по домах, Пузач остається за головного. Завтра у вас гра з Дніпром, а після неї знову зустрінемося». 

Розпочинався осінній чемпіонат 1976 року. Я ту заяву не підписав, тому сказав Пузачу, щоб він мене не ставив на гру, тому що я більшість не підтримав. Раптом припущусь помилки – скажуть, що спеціально це зробив. Команда вийшла на гру, в середині першого тайму забила гол. Ми ведемо, всі радіють. А потім почали нам забивати. У підсумку згоріли 1:3. 

Після матчу заходить у роздягальню Семичасний і говорить: «Завтра об 11.00 зустрічаємося на базі».😊. І далі каже: «Перед грою старші товариші мене питали, який буде рахунок. Я казав – виграємо 3:0, 4:0, а кому й 5:0, тому що вважав – це ваша гра. Що ви захочете показати, що і без Лобановського можете добре грати. Але сьогодні я побачив, що навіть гарні гуслярі без диригента не можуть добре грати». 

Лобановського повернули. Головні претензії до тренерів були стосовно великих навантажень на тренуваннях. Тому ту тренувальну програму зняли. 

– Ви ж згодом також критикували Лобановського? 

– Ну, так я його й на тому зібранні команди критикував. Там було два питання. Перше – чому це сталося? Друге – що робити далі? 

Я сказав, що 90 відсотків провини за те, що ми програли Олімпіаду лежить на тренерах. Що, захопившись наукою, вони забули, що футболісти – це люди. А далі я сказав, що нам разом із тренерами потрібно зібратися, обговорити, що і як, виключити помилки та працювати далі. 

А ще сказав, що більше ніж впевнений, що, якби не Лобановський і Базилевич, то ми б не виграли ні Кубок кубків, ні Суперкубок, ні бронзові медалі Олімпіади. Тому що те, що у Союзі робили інші тренери – все не те. Лобановський випередив їх на 100 років. 

«Колотов не був атеїстом, але до Бога мав питання та висував претензії» 

– Хто з футболістів Динамо був вам ближчим за інших? 

– Та я з усіма був у гарних стосунках. Ні з ким не гризся, ні гаркав ні на кого. Поза полем у мене були чудові стосунки з Колотовим. Ми з ним разом у 1971 році у Динамо прийшли. 

З Трошкіним і Матвієнком, як із гравцями однієї лінії, більше спілкувався. Менше з Коньковим. Блоха – той був сам по собі. Він більше із Буряком контактував. Обидва – молодші за нас. Разом їздили до молодіжної збірної. 

– Що розкажете про Колотова? 

– Колотов, як і я, людина із села. Добрий, простий, порядний. Не пив, не курив. Та у нас в Динамо ніхто не пив – випивали деякі.😊. Через рік Колотова обрали капітаном команди. До цього капітанами в Динамо були Бишовець, Рудаков, Мунтян, Пузач. А вже при Лобановському капітаном завжди був Колотов (Колотов був капітаном Динамо в 1972-1980 роках, – прим. О.П.). 

Віктор Колотов. Фото: Динамо

– У Лобановського колись запитали, хто в Динамо не курить, на що він відповів, що лише він. 

– Та він це жартома сказав😊 Я взагалі не курив. Не бачив, щоб Блохін курив. Слободян не курив…

– Кажуть, що Колотов багато курив? 

– Коли я грав, не бачив щоб він курив, можливо, потім, коли я пішов з команди. Після ігрової кар’єри, коли Колотов став тренером, він дійсно курив дуже багато.

– Відомо, що ви людина віруюча. Це правда, що ви з Колотовим дискутували щодо віри у Бога? 

– Я людина віруюча, чого мені соромитися. Колотов не був атеїстом, але питав мене: якщо є Бог, чому є війни, чому гинуть діти, чому нема порядку. Ось такі ставив питання, до Бога висував претензії. 

– Якщо зараз Колотов був би живим, то він би напевно поставив вам питання, чому Бог не карає тих людей, які розв’язали війну в Україні, тих, хто кожен день вбиває наших людей. Що б ви на це сказали? 

– Я б відповів, що Бог створив людину, дав їй розум, щоб вона сама керувала ним. Бог же не зробив людину роботом, тому він і не керує нею. Бог дав людині свободу вибору. Ось тобі добро, а ось зло – вибирай. 

А те, що зараз відбувається з нами, з Україною, так тут не треба Колотова. Я сам іноді задаю собі подібні питання. Лише в Біблії можна знайти на це відповіді. Треба проаналізувати своє життя. Маю на увазі не тільки якоїсь конкретної людини, а навіть життя нашої країни. Скільки за 30 років ми зробили доброго, скільки не доброго: корупція, шахраї, злодії. Що це? Це гріхопадіння нації. Що не президент, то злодій і шахрай... 

– Лобановський був віруючою людиною? 

– Лобановський не був глибоковіруючим. Кожен може сказати, що він віруюча людина. Але ж це не віра. Належати до якоїсь із конфесій, сходити в церков, поставити свічку – це ж не віра. Це така бутафорія. Треба прийняти Христа в серце, як вічного спасителя, покаятися, охреститися і жити по Біблійних заповідях. 

«Отримавши «Волгу», ми могли продати її за 18 тисяч, а Блохін – за 20» 

– Хто на сьогодні з наших захисників вашого амплуа вам більше подобається? 

– Якісний гравець – Ілля Забарний (лауреат референдуму «УФ» в номінаціях «найкращий футболіст України 2024 року» та «найкращий український легіонер в іноземних чемпіонатах 2024 року», – прим. «УФ»). Дисциплінований, зайвого нічого не робить. М’ячем добре володіє. Гарний як у відборі, так і в грі на другому поверсі. 

Ілля Забарний. Фото: УАФ

 – Багато наших футболістів зараз грають за кордоном. Деякі – у досить серйозних клубах заробляють дуже великі гроші. Не шкодуєте, що у вас не було таких можливостей? 

– Не жалкую. Так, ми не заробляли таких грошей, але заслужили всенародну любов. Я це відчуваю по сьогоднішній день. Всюди, як вдома, так і на роботі. Курсанти зараз фотографуються зі мною – не для себе, для своїх дідів. Один каже мені: «Коли я сказав дідусю, що у нас Стефан Решко викладає, то він сказав мені зроби з ним фото». 

А хлопці нехай заробляють. Слава Богу, що можуть заробляти. 

– Але ж футболісти у Союзі також були забезпечені? 

– Та що там казати, ми жили добре. Не були мільйонерами, але за тодішніми мірками жили в достатку. Тим більше, якщо ти був гравцем київського Динамо. Нашим вболівальником був Володимир Васильович Щербицький – перший секретар ЦК КПУ (Центрального Комітету Комуністичної Партії України, – прим. О.П.). З його легкої руки нам давали машини, які ми могли купити.

– Як часто вам давали машини? 

– Один раз на два-три роки нам можна було змінити машину. Коли виграли Кубок Кубків, грошей нам багато не дали. Тоді зайшла розмова про машини ГАЗ-24 «Волга». Звернулися до капітана Колотова, той – до Лобановського, а Васильович – до Семичасного. Нас дванадцять футболістів золотого складу, плюс два тренери – Лобановський, Базилевич, а ще Олександр Петрашевський. 

Семичасний такий: «Та ви що? Відразу не вийде дати 15 машин. Поставте людей у чергу, розпишіть їх по місяцях».

 Коли ж ми у Києві виграли другу гру за Суперкубок у Баварії, Семичасний зайшов у роздягальню і каже Лобановському: «Сьогодні ви усі свої питання вирішили на футбольному полі». 

До кінця року ми всі отримали машини. Потім всі їздили на цих Волгах. Одна така команда в Союзі була. Команда заслужених майстрів спорту, всі гравці якої їздили тільки на машинах ГАЗ-24. 

– На яких були круті номери. 

– Якщо хтось хотів особливий номер, то йшов до першого заступника начальника міліції міста Києва полковника Кулинича чи заступника начальника з транспорту УВД Коняхіна. Я ходив до останнього – Володимира Васильовича. Спочатку взяв собі номер три нулі п’ять (Решко грав під п’ятим номером, – прим. О.П.). Потім уже нічого не хотілось. На останній машині був номер два нулі 14.

Загалом, за вісім років у київському Динамо я отримав три машини, усі «Волги». Першу – у 1973 році, другу – у 1975-му. А коли після 1978 року йшов із Динамо, Лобановський зробив ще одну машину як подарунок. Скажу чесно: ми ті машини могли продати і щось заробити на них. 

– На чорному ринку така машина коштувала 30 тисяч рублів. 

– 30 тисяч? Та ні.😊. За неї давали дві ціни. Державна ціна, як зараз пам’ятаю, на неї була 9162 рублі. Потім вони подорожчали і коштували 15 з чимось тисяч. Тоді, можливо за неї, і давали тридцять тисяч. А у 70-х роках ми могли Волгу продати за 18 тисяч. Блохін, напевно, міг продати за 20 тисяч, тому що машина Блохіна😊. 

– За два з половиною роки, проведених у Чорноморці, машину отримали? 

– Так. Дали «Волгу» ГАЗ-21 світло-сірого кольору. 

«Бандурко сказав мені, що за вимогами УЄФА я їм підходжу» 

– Відпочивали ви у ресторанах? 

– У Динамо (Київ) кожен гравець був особистістю. Чим вище особистість, тим менше спілкування – таке правило. Прямо скажу: у повсякденному житті ми не цілувалися. Але на футбольному полі були однією командою, горою один за одного стояли. 

Деякі гравці, ті, хто ближче один до одного жив, більше між собою спілкувалися. Наприклад, Колотов, Веремєєв і Трошкін – на Печерській, їх можна було побачити разом. Я жив на площі Перемоги, біля цирку. А потім на Тургеньєвській, поруч з Фоменком і Коньковим (зараз ця вулиця в Шевченківському районі міста Києва носить ім’я Олександра Кониського, – прим. О.П.). 

– Усі ваші партнери по Динамо, повісивши бутси на цвях, пішли в тренери. Ви вибрали зовсім не типову для футболіста професію міліціонера. Чому? 

– Бутси на цвях я повісив, коли мені був 31 рік. Чесно скажу: втомився від футболу. Тренером не хотів бути. У мене двоє дітей, сім’я. Ще будучи гравцем Динамо, пішов у школу міліції. Коли у 1979 році закінчив грати, мене запросили на роботу викладачем в академію. Не жалкую, що надів погони. Пропрацював там 46 років. Став полковником, професором. 

Стефан Решко. Фото: Динамо

– Був період, коли ви працювали у Федерації футболу. Хто вас туди запросив? 

– Про таку роботу я ніколи не думав. Коли Григорій Михайлович Суркіс став президентом Федерації футболу України, у мене відбулася зустріч з Олександром Бандурком, який мені сказав: «Стефане Михайловичу, ми хотіли вас рекомендувати на посаду голови контрольно-дисциплінарного комітету». Я спочатку відмовлявся. Сказав, що на цю посаду є більш гідні люди. А він каже: «Ви нам підходите, тому що за вимогами УЄФА голова КДК повинен мати юридичну та спортивну освіти». 

Під ці правила я підходив. Пропрацював на цій посаді фактично 10 років.

– Найскандальніший випадок, який ви розбирали на КДК? 

– Це історія, коли Карпати здали гру Металісту у 2008 році. Металісту потрібна була перемога, тому що вона давала можливість зайняти третє місце, яке дозволяло потрапити у Лігу чемпіонів (перед грою з Карпатами Металіст випереджав Дніпро з яким боровся за третє місце на одне очко, – прим. О.П.). 

Металіст у Харкові міг би обіграти Карпати і так, але вирішили перестрахуватися. Коротше, продали Карпати ту гру. Президент Карпат Петро Димінський, через місяць дізнався про нібито договірний характер гри та розпочав внутрішнє розслідування у клубі. Викликав футболіста Сергія Лащенкова, який збирався йти з клубу, й сказав, що відпустить його, якщо той розкаже правду. 

Футболіст Лащенков Димінському розказав, що знав: що вони здали гру за 110 тисяч доларів, по 9 тисяч на людину, а той все це записав на плівку. Потім запис із зізнанням футболіста, що матч носив договірний характер, передали у КДК. Ми почали розбиратися у цій справі і чітко визнали той матч договірним. 

– Ви ще очолювали комісію з безпеки. Що то була за робота? 

– То я був офіцером безпеки УЄФА. Під час проведення міжнародних матчів зустрічав суддів. У день гри о 10.00 у нас була нарада. Потім проходили стадіоном. Такий був порядок дій у Союзі, потім все це в Україну перейшло. 

– Чи був якийсь скандальний випадок під час проведення міжнародного матчу? 

– Один такий матч був. Я вже не пам’ятаю, який це рік. На протилежній від нас трибуні сиділи російські вболівальники, влаштували там бійку. Пошуміли трохи, і на цьому все. Дуже серйозних випадків, так, щоб скандал, не було. 

На таких матчах працював європейський комісар, який слідкував за тим, як себе поводять уболівальники. Я на службовій машині від Федерації їздив за ним у готель Київ. Сам завжди був у міліцейській формі. 

За дві години до матчу на стадіоні проходила міліцейська побудова – розподіл наряду. Міліціонери вистроїлись у шеренгу. Я йду із комісаром, з нами – арбітри. Комісар все це бачить і питає мене: «Що це таке?» Відповідаю: «Хлопці несуть службу». Він мені: «Чому їх так багато?» Пояснюю йому, що це для того, щоб був порядок і не виникало проблем. На що він каже: «Поліцейська країна»😊. 

«Від футболу я вже зовсім відійшов»

– Стефане Михайловичу, а як ваші особисті справи? Як самопочуття?

– Рік минув, як я переніс операції на коліна. Довелося міняти суглоби, бо вже не можна було ходити. Зараз відновився, ходжу. Повернувся до колишнього життя. В іншому, слава Богу, у мене все гаразд. 

– Чим ви зараз замаєтесь? 

– Донедавна я ще працював в академії, але починаючи з цього року вже не працюю. Не хочу. Вважаю, що мені вже треба відпочивати😊. 

– Дома у вас все гаразд? 

– Так. Живу з дружиною на дачі. Це п’ятнадцятий кілометр житомирського шосе. 

– А діти? 

– Діти у Києві. Працюють. Син Стефан – юрист. Донька Віка – у фірмі, яка займається сантехнікою. Ще був Женя, але він нещодавно помер. Онуки, три хлопчики і дві дівчинки, роз’їхалися, хто куди. Наймолодшому скоро буде чотири роки. Найстаршому Антону – 26. Зараз він у ЗСУ – захищає нас. 

– Це той Антон, на якого ви сподівалися, що він піде вашими стопами? 

– Так. Думав, що він буде футболістом, але футболіст з нього не вийшов. Пішов у науку, навчався. А десь півроку тому сам взяв і пішов в ЗСУ. 

– Починаючи з цього року у вас новий статус – безробітний пенсіонер. Вам однієї пенсії на життя вистачає? 

– Пенсія, як у колишнього працівника МВС, у мене непогана 😊. Але буває, що цих грошей не вистачає. Ну що зробиш? Якось будемо виходити з цього положення. Нам, пенсіонерам, багато вже не треба. Діти є, якщо треба буде – допоможуть. 

– Як зараз проходить ваш день? 

– Прокидаюся рано. О пів на сьому я вже на ногах. Легку зарядку зроблю – 5-7 хвилин нагинаюсь, присідаю. Гантелі трохи попідіймаю. У мене в будинку є напівпідвальне приміщення, там я всім цим займаюся. Потім снідаю. Коли працював, був зайнятий цілий день. А зараз разом з дружиною по дому пораємося. Ділянка у нас невелика – шість соток. П’ять-шість дерев, виноград. Решту землі засіяв футбольною травою. Восени трішки попрацював, пограбав листя, що нападало з дерев, пообрізав їх. Ось таке зараз у мене життя. 

– Коли востаннє бували на стадіоні як глядач? 

– Та навіть не пам’ятаю. Може, 5-6 років тому. На футбол я вже не ходжу. По-перше, зараз час такий шалений – не до футболу. По-друге, ночами машиною вже не їжджу, тому що маю проблеми із зором. 

– Якщо вам потрібно кудись поїхати, ви їздите своєю машиною? 

– Так. Без машини я вже нікуди. 

Стефан Решко. Фото: Динамо

– А якої марки у вас автомобіль? 

– Хюндай Санта Фе. Машина хороша, але стара – 2007 року. Вісімнадцять років їжджу на ній, і вона мене не підводить. 

– За футбольним життям стежите? 

– Не дуже. Тому що живу за містом і тут у мене нема футбольних каналів, тільки наші звичайні. Стараюся дивитися, коли збірну України, Динамо або Шахтар показують, чи ще щось дійсно велике та значне – але є проблема саме з доступністю трансляцій у нашій місцевості. 

Так що від футболу я вже відійшов повністю. 

– Ви переглядаєте старе відео? 

– Ні. Та й що там переглядати? 

– Щось згадуєте з минулих часів? 

– Звісно. Залишилися якісь фотографії, медалі. 

– Де, до речі, зберігаються ваші міжнародні нагороди? 

– Дві золоті медалі за перемоги у Кубку Кубків та Суперкубку та бронзова Олімпійська медаль зберігаються у музеї МВС України Національної академії внутрішніх справ, що на Солом’янській площі. Багато років я працював в академії, тож вирішив ці нагороди віддати саме туди, у той музей. 

– А чотири золоті та чотири срібні медалі чемпіонату СРСР, де вони? 

– Одну золоту медаль з цих чотирьох я віддав у Вінницю, теж у музей. Свого часу я грав у Вінниці за місцевий Локомотив. Вони попросили мене щось їм на пам'ять дати, ось я і віддав золоту медаль. Ще одна золота медаль в академії. А дві золоті, чотири срібні і ще дві за Кубок СРСР зберігаються у мене вдома. 

Довідка «УФ»

Стефан Решко народився 24 березня 1947 року в селі Ключарки Мукачівського району Закарпатської області. У минулому – захисник. Заслужений майстер спорту СРСР. Грав за команди Верховина (Ужгород) – 1965-66, Локомотив (Вінниця) 1967-68, Чорноморець (Одеса) – 1968-70, Динамо (Київ) –1971-78. 

Чемпіон СРСР 1971, 1974, 1975, 1977 років.

Володар Кубка СРСР 1974, 1975 років.

Володар Кубка володарів Кубків УЄФА 1975 року. 

Володар Суперкубка УЄФА 1975 року. 

Бронзовий призер Олімпійських ігор 1975 року. 

За збірну СРСР різних рівнів зіграв 27 ігор. 

Всього за свою 13-річну кар’єру гравця зіграв 372 офіційних матчів, забив 1 гол. 

Нині на пенсії.