«Суркіса слухав 40 хвилин»: чемпіон Європи Сергій Люлька пояснив, чому не заграв у Динамо та який борг Говерли
3056 
Сергій Люлька – вихованець Динамо, чемпіон Європи 2009 року (U-19), який ще 2021 року, у 31-річному віці якось непомітно пішов із великого футболу.
Пробитися киянину до першого складу рідної команди не вдалося, проте крайній захисник провів багато матчів в елітному українському дивізіоні, виступаючи за Говерлу, Чорноморець, Десну, Львів, а також за Метал/Металіст, який у 2021 році мчав у Прем'єр-лігу. Виступав Сергій і за кордоном, двічі переходячи до словацького Слована – який у часи того ж Рибалки встиг прогриміти і в єврокубках.
Про футбольний шлях, який вийшов тернистим, Люлька розповів в ексклюзивному інтерв'ю сайту «Український футбол». Із цієї бесіди ви дізнаєтеся про таке:
- Як Металіст не залишив захисника в біді.
- Чому Люлька з дитинства не тримає руки в кишенях.
- З якої позиції починав шлях у великий футбол.
- Як для захисника закінчилося Євро.
- Як траплялися травми в найвідповідальніший момент.
- За що Люлька поважав Олега Блохіна.
- Скільки тривали теорії у В'ячеслава Грозного.
- Як його «возив» Дуглас Коста.
- Чому українця депортували з Чехії.
«Я був у Києві, а Металіст платив мені зарплату»
– Сергію, останнім твоїм професійним клубом був Металіст. Чому у серпні 2021 року ти був виключений із заявки харківської команди?
– Тоді не хотілося виносити на публіку мої проблеми, тому я пішов по-тихому:).
Сергій Люлька. Фото: Металіст
– Непорозуміння з керівництвом?
– Ні-ні. Тут усе гаразд. Я з усіма і зараз підтримую добрі стосунки. Я вдячний клубу та керівництву зокрема. Я вже не грав, але контракт діяв ще півроку і мені весь час виплачували зарплату і преміальні.
– До речі, у Металісті, який тоді рвався до еліти, ти мав найкращі умови за свою кар'єру?
– Не сказав би. Після 2014 року, коли почалася війна, суми, прописані у контрактах у футболістів, пішли на спад. У Другій чи Першій лізі, якщо зарплата була близько 50-60 тисяч гривень, це вважалося чудовими умовами. Тільки в останні пару років почало потроху покращуватись.
А щодо вашого питання, то найкращі мої роки в плані фінансів були в Динамо, Говерлі та Словані.
– Але давай повернемось до твоїх проблем зі здоров'ям, через які тобі довелося зав'язати з великим футболом.
– Після вакцинації від Covid’у у мене виникло серйозне ускладнення. Лікарі довгий час не могли визначити причини, але коли все з'ясувалося, з футболом довелося попрощатися.
«Дитячий тренер – недооцінена робота в Україні»
– Коли ти остаточно прийшов до тями?
– Через півроку. І тоді почав думати, що робити далі.
– І?
– Я живу на Троєщині, і коли їздив автомобілем, побачив вивіску з назвою дитячий футбольний клуб Столиця. Подумав, дай зателефоную, може, на щось згоджусь:), може, вийде дітей тренувати.
– Що було далі?
– Набрав директора, а ним виявився тренер, який свого часу тренував АТЕК, коли я займався в Динамо. Більше того, він живе неподалік мене і бачив, як я в дитинстві тренувався з батьком на районі.
Він пригадав мене. Ми поговорили, і я почав працювати у ФК Столиця – вже четвертий рік тут.
– На життя вистачає?
– Насилу:). Не знаю, як в інших країнах, але у нас дитячий тренер – недооцінена робота. Це дуже складна професія, хто цим займається, розуміють, про що я говорю. Я набрав дітей у 5 років, а у такому віці тренеру треба бути ще й реаніматором. Але нічого, помалу втягнувся, мені вже навіть подобається:).
– До якого віку ви ведете групи?
– До випуску, 17-ти років.
– А потім?
– До випуску не всі доходять. З таких невеликих районних клубів багато дітей розходяться – Динамо, Оболонь, Локомотив… Часто буває, що дитина двічі потрапить по м'ячу, і батьки її забирають, везуть до більш статусного клубу. Прикро, коли вкладаєш у пацана всю душу, а його просто забирають.
«З м'ячем познайомився у школі Динамо»
– А ти у скільки років прийшов у футбол?
– В сім.
– Але ти не як багато хто, з пелюшок був з м'ячем?
– Ні. Це батько мене привчив до футболу:).
– Як це було?
– Нині вже не так, як раніше. У моєму дитинстві не було стільки клубів. Ми, наприклад, коли приїхали до Динамо, охочих було 300 дітей. Здавали різні тести. Я взагалі був «лівим», не знав що таке м'яч. Стою такий хлопець, руки в кишенях, і тут як прилетить мені потиличник від тренера, більше руки в кишенях я не тримав:). Цією людиною виявився Олександр Васильович Леонідов.
– Перший тренер Блохіна, Лозинського, Богданова! Як же тебе відібрали, якщо ти не був знайомий із м'ячем?
– Здав тести, кілька разів ударив по м'ячу. Мабуть, тренер щось бачив. Хоча спочатку мене визначили до другого складу. У кожній із цих команд було по 30 осіб. Поступово багато хлопців почали відсіюватися, а я, як не дивно, дуже додав і через три місяці мене перевели до першої команди.
І ось тоді я повністю «загорівся» футболом. Але знову ж таки, все це пішло багато в чому завдяки батькові, який постійно зі мною займався у дворі. Тато дуже любить футбол, але при цьому дивиться всі види спорту, не пропускає жодної трансляції, в яких виступають українці.
– А коли ти полюбив гру мільйонів, який футболіст подобався?
– Не було когось одного. Адже ми на матчах Динамо подавали м'ячі, трусили полотно у вигляді м'яча у центрі поля перед поєдинками Ліги чемпіонів, тому вся та плеяда класних динамівських футболістів назавжди залишилася в моїй пам'яті.
– Свої матчі вдома з батьком розбирали?
– Після кожної гри, доки додому добиралися, півтори години вислуховував:). Діставалося за помилки. Мені це так не подобалося, часом я нервував, але потім розумів, що десь це було правильно.
«У Динамо-2 мене забрав Калитвинцев»
– А з ким із футболістів, які пройшли з тобою на набір до школи Динамо, ти зараз підтримуєш стосунки?
– Мало з ким. Ось нещодавно розмовляв із Андрієм Богдановим. Шляхи трохи розійшлися. Хоча якщо зустрітися з кимось із хлопців, із задоволенням поспілкувався б.
– Тебе одразу визначили у крайні захисники?
– Спершу я був крайнім хавом, а вже в Академії Сергій Павлович Величко, який вів нас до самого випуску, перевів мене до захисників.
– Навіть виступаючи за другу динамівську команду, тобі вдалося потрапити на юнацький чемпіонат Європи 2009 року. Юрій Калитвинцев бачив у тобі стабільного гравця основи?
– Не знаю, можливо. Адже я і в Динамо-3 практично не грав. Все якось не виходило, але потім на Меморіалі Макарова, мабуть, непогано себе проявив і Юрій Миколайович забрав мене до Динамо-2.
Я там уже постійно грав, чергуючи з матчами за дубль. Бувало, що за одні вихідні грав і за одну, і за іншу команду. Адже Калитвинцев паралельно був і тренером збірної, кістяк якої складали динамівці.
Більше того, і на Євро я їхав, як основний футболіст.
Юрій Калитвинцев. Фото: УАФ
– І все закінчилося на 15-й хвилині першого матчу проти Словенії…
– Так. Порвав меніск. Не вважаю це за гучні слова, але, думаю. якби не травма, я відіграв би всі матчі.
«Замість святкування готувався до операції»
– Чи можна сказати, що травма далася взнаки на перспективах твоєї кар'єри?
– Ні. Те, про що ви говорите, сталося пізніше.
– Чи багато часу за своє футбольне життя, ти пропустив через травми?
– Нереально багато. Меніск, хрестоподібні зв'язки, двічі був порваний гомілкостоп, надрив задньої поверхні стегна, в Чехії ребра зламав…
– На чемпіонаті Європи 2009 ти, по суті, опинився у ролі вболівальника. Настрій був не з найкращих?
– Не без цього, але головне, що збірна України виграла той чемпіонат Європи. Я так тішився, начебто був на полі:).
– За перемогу на чемпіонаті Європи команду преміювали хорошими бонусами, десь по 25 000 доларів. Це всі так одержали?
– Ні. Залежно кількості проведеного часу на полі. Я, наприклад, отримав 10 000. Це була найбільша моя премія у кар'єрі.
– Відзначити тріумф вдалося?
– Ні. Я одразу поїхав до Києва готуватись до операції.
«2011-й – рік одних розчарувань»
– Твоє зростання в динамівській структурі йшло до 2012 року, а потім ти поїхав в оренду до Чехії. Розчарувався?
– Це те, що я хотів розповісти, коли ви питали щодо травм та перспектив. Коли я відновився після меніска, я набрав класну форму, гасав на полі, як навіжений.
2011 року зібрали збірну U-21, а ще раніше під молодіжку керівництво федерації зібрало збірну U-20, до якої і я потрапив. Павло Яковенко підключав мене на кілька матчів. В останній контрольній грі перед виїздом на Євро-2011 (U-21), на яке я теж, гадаю, міг поїхати, в середині першого тайму мене підштовхнули, і я невдало впав, порвавши хрестоподібні зв'язки.
І це було ще півбіди. Приїхавши на базу Динамо, мене зустрів Андрій Гусин і повідомив, що я мав їхати на збір із першою командою.
Моєму розпачу не було меж!
Мало того, що, можливо, пролетів повз чемпіонат Європи, так ще й профукав свій шанс зачепитися за основу рідного клубу!
У мене, до речі, на той час ще й контракт закінчувався. Але це питання вирішилося. Той самий Гусин домовився і я перепідписав угоду на кращих умовах. Мені зробили операцію в Римі, і через п'ять місяців я вже був у строю.
Однак була невизначеність, у плані того, чи братимуть мене в першу команду чи ні. У цей час приїхав В'ячеслав Заховайло й запропонував спробувати свої сили у чеському чемпіонаті. Я поговорив із тренерами, батьками і вирішив спробувати.
– А той же Юрій Калитвинцев та Андрій Гусин бачили в тобі потенціал щодо того, що згодом ти зміг би бути у першій команді?
– Думаю, бачили. Просто так нікого в Динамо не триматимуть. А вже хто себе як проявить, показував час.
– Чим тобі запам'ятався чеський етап кар'єри у Словані, куди ти перейшов улітку 2012 року?
– Якщо чесно, то було важкувато. Я був молодим, і такий закордонний досвід дався мені непросто, але він був потрібним. Добре, що чеську мову я трохи розумів, а ось партнери мене не розуміли:).
Чим запам'ятався? Матчами у Лізі чемпіонів та Лізі Європи. І сам чемпіонат був непоганого рівня.
Сергій Люлька проти Євгена Коноплянки. Фото: Дніпро
«Блохін взяв мене до Франції туристом»
– Чому у Словані ти провів лише півроку?
– У мене була річна оренда, але взимку Динамо мене повернуло достроково. Напевно, недарма поїхав. Команду очолив Олег Блохін і він хотів подивитися на всіх орендованих виконавців. Не всі, щоправда, поїхали на збір, але я опинився серед обраних.
У період Олега Володимировича у мене був найкращий шанс потрапити до першої команди. Тренер мені довіряв, я зіграв у всіх товариських матчах. Та й ставлення наставника до мене було добрим.
У заявку на єврокубки я не потрапив, оскільки вже був заграний за Слован. Тим не менш, Блохін взяв мене до Франції туристом на матч 1/16 фіналу Ліги Європи проти Бордо.
А ось до чемпіонату справа, на жаль, не дійшла. Перед поновленням офіційних матчів Динамо у своєму манежі проводило спаринг із Динамо-2. І треба ж було такому статися, що на самому початку гри я порвав зв'язки на гомілкостопі! Відновився вже під саму завісу сезону, яка так і закінчилася для мене без ігрової практики.
– Залишалося знову їхати в оренду?
– Потім я з Віталієм Буяльським вирушив в оренду до Говерли. Водночас Олег Володимирович постійно цікавився нашими справами в Ужгороді. Але, на жаль, коли я повернувся, Блохіна в команді вже не було.
– Твоїм конкурентом у Динамо був Данило Сілва?
– І він теж:). Домагоя Віду брали як центрального захисника, але потім почали теж ставити праворуч. Конкуренція на моєму фланзі була ще та.
– На тренуваннях діставалося від досвідченіших партнерів?
– Коли був Блохін, він не дозволяв старожилам «пхати» молодим. Припиняв ці спроби, коли хтось це намагався робити і хтось із його помічників.
«Говерла залишилася винна 70 тисяч доларів»
– Ти дотримувався режиму?
– В принципі, так. Я не вважав за потрібне десь лазити:).
– В Ужгороді був твій найкращий етап кар'єри щодо ігрової практики?
– Не сказав би. Перший сезон – так, все було класно. У нас добра команда підібралася. Поки були гроші, все було чудово. А потім усе посипалося. Говерла перетворилася на умовне Динамо-2.
– У Говерлі тобі залишилися винні?
– Так.
– Скільки?
– Там частину зарплати платило Динамо, а іншу частину – Говерла. Так от за рік ужгородці не заплатили мені близько 60-70 тисяч доларів.
– Чи не намагався через кабінети повернути гроші?
– А куди подавати скаргу, якщо вони оголосили себе банкрутами? І в мене була ще не найбільша сума боргу.
Сергій Люлька в Говерлі в матчі проти Чорноморця. Фото: Football.ua
– Тоді у Говерлі підібралася пристойна компанія – Віталій Буяльський, Віталій Лисицький, Максим Шацьких, Володимир Лисенко, Александар Тришович. Чому лише 12-е місце вийшло за підсумками чемпіонату?
– Справа в тому, що ми зібралися тільки перед стартом сезону. Тим не менш, перші півроку ми непогано грали. Так, десь втрачали у матчах із конкурентами. Але якби ця команда збереглася ще хоча б рік у такому вигляді, я впевнений, що результат був би набагато кращим.
– Із В'ячеславом Грозним тобі комфортно працювалося?
– Так, все було нормально. В'ячеслав Вікторович може і пожартувати, компанію підтримати. Бувало, що після перемог він збирав команду, пригощав власним коштом:). Він дуже любив проводити теорії. Ми могли по дві години слухати тренера з перервою на каву-брейк:). А, наприклад, якщо Грозному подобалося, як на тренуванні команда грає, це могло продовжитися і саме заняття затягувалося на дві з половиною години.
«В Ужгороді самі себе прогодовували»
– Чув, що під час виступів у Говерлі ти намагався знову заграти у Чехії.
– На зборах із ужгородцями я поїхав на перегляд до Спарти. Точніше, з цієї команди мав піти гравець національної збірної Чехії. Я приїхав потренувався три дні, відіграв у спарингу і ... в останній момент виявилося, що той гравець залишається, і я знову повернувся до Говерли.
– З Динамо ти розійшовся взимку 2016 року?
– Я попросив, щоб мені дали вільного агента. Не бачив сенсу далі мучитися в орендах. Я ще раніше хотів це зробити, коли був у Говерлі, мене кликала Ворскла. Я мав бесіду з Василем Сачком, але ніхто б мене не купив.
Але коли я прийшов до Ігоря Михайловича Суркіса, то встиг сказати лише п'ять слів: «Ви могли б мене відпустити?» І потім я прослухав 40-хвилинну лекцію від президента і знову поїхав до Ужгорода:). А вже вдруге, коли я звернувся з цим питанням, мені дали вільну.
В останній рік у Говерлі вже не було заїздів, харчування, деякі пацани не мали грошей, так ми їм давали на обід, адже ми частину зарплати від Динамо отримували. Орендовані квартири нам спочатку оплачували, а потім, коли почалися затримки з виплатами, довелося чимало своїх коштів витрачати на вирішення побутових питань. В результаті все розвалилося.
– Непогано так Олександр Шуфрич керував клубом?
– Там, напевно, не він був головним у вирішенні фінансових питань. Але факт залишається фактом, що Говерла зникла з футбольної карти країни.
– Якщо підсумувати, то чому тобі так і не вдалося пробитися в основу Динамо?
– Травми травмами, але треба й у собі шукати причини. Можливо, десь не допрацював. Так склалася доля, але я ні про що не шкодую. Як є, так є.
«Не зміг повернутися до Чехії»
– Отримавши статус вільного агента, взимку 2016 року ти знову поїхав до Словану, і знову відрядження до Чехії вийшло нетривалим. Чому?
– Не зовсім так. Їхав я у Славію, але опинився у Словані:). Я не був готовий фізично, бо півтора місяці був без команди. Тут є і моя вина. Я потрапив під сильні навантаження й опинився в ямі. Щоб прийти до норми, мені знадобилося десь два місяці. Я зіграв одну гру, чемпіонат закінчився, і закінчилося моє відрядження.
Там взагалі історія смішна вийшла. Поки мене не відпускали в Україну, в мене закінчилася віза. В аеропорту мені зробили депортацію. А коли я в Києві подав на візу, мені відмовили. І я не зміг повернутися до розташування команди.
– Як улітку того ж року виник варіант із Чорноморцем?
– Спочатку я вирушив до Карпат. Але тоді там був такий період, що часто змінювалися наставники. До того ж клуб отримав бан на трансфери, і вже після цього влітку 2016-го я вирушив до Одеси, мене особисто кликав Олександр Бабич.
– Тоді Чорноморець був в порядку.
– Так. Ми зайняли шосте підсумкове місце, зовсім мало не дотягли до єврокубкової зони. Це, мабуть, був один з найкращих моїх сезонів у кар'єрі.
Сергій Люлька в Чорноморці. Фото: Чорноморець
– Але наступний чемпіонат виявився провальним.
– Я потім аналізував і, вважаю, що не треба було прибирати головного тренера на початку сезону. Після закінчення чемпіонату, коли з'ясувалося, що Чорноморець вилітає, керівництво клубу повідомило, хто хоче, може йти, а хто залишається, зарплати будуть урізані.
Я вирішив піти. А трохи згодом з'ясувалося, що команда залишилася у Прем'єр-лізі через те, що туди не захотіла виходити ФК Полтава, яка виграла в одеситів стикові матчі.
«Жодного разу не пошкодував, що перейшов до команди Другої ліги»
– У Десну перейшов без роздумів?
– Мені запропонували непогані умови, і я погодився. Хоча цей період виявився для мене непростим. Буває, що попадаєш у команду і бачиш, що це не твоє, як не намагайся. До того ж, часто мене супроводжували дрібні пошкодження.
– На той час ти їздив по всій Україні.
– Так виходило:). Наступною моєю зупинкою був ФК Львів із Володимиром Мазяром в якості головного тренера. Але невдовзі його зняли і команду очолив Єгіше Мелікян, якому допомагав Андрій Березовчук. І хочу сказати, що при ньому у Львова справи трохи налагодилися. Ми зберегли прописку в еліті, а керівництво клубу ще й продало деяких бразильців, для чого, власне, цей проект, в принципі, і організовувався.
– Але у Львові ти довше за сезон не протримався.
– Там практично всім пропонували перепідписувати угоди, але з на порядок за гіршими умовами. Я сказав: «Дякую» і пішов. Добре, що я так зробив, бо там незабаром взагалі бардак почався.
– У своїй кар'єрі ти протистояв багатьом сильним гравцям. Чи є в цьому списку топ-3?
– Свій перший матч у чемпіонаті України я провів за Говерлу проти Шахтаря. Вийшов ліворуч у захисті. А на моєму фланзі діяли Даріо Срна та Дуглас Коста. Цей бразилець – космонавт. Настільки різкий, що за ним встежити було неможливо, і техніка у нього божевільна. Тоді він мене «повозив».
Дуже непросто було протистояти Євгену Коноплянці, у якого м'яч наче прилипає до ноги – він вмів класно прискорюватися з м'ячем. Також зазначив би Алекса Тейшейру, який крім феноменальної техніки, добре бачив поле.
– Ми дійшли початку нашої розмови. Твоїм останнім професійним клубом був харківський Метал. Чи сумнівався їхати до Другої ліги?
– Звичайно. Але потім я переговорив з Андрієм Березовчуком, який сказав, що за Євгена Краснікова все буде на топ-рівні. Я жодного разу не пошкодував, що переїхав до Харкова. Все було, як казав мені Березовчук.
– А хто фінансував клуб?
– У ці нюанси я не вникав. Важливо, що перед футболістами виконувались усі умови. Ми ні про що не думали, окрім футболу.
– Метал легко пробився в Першу лігу і був перейменований в Металіст. Тоді на перші ролі вийшов Олександр Ярославський. Він часто зустрічався із командою?
– Так. Він приїжджав на матчі, заходив у роздягальню після ігор. А потім у мене сталося те, про що ми вже говорили. Так і закінчилася моя кар'єра:).
«Граю під керівництвом Андрія Воробея»
– Ти зараз тренуєш дітей. А глобальніші плани є?
– У перспективі, звісно, хотілося б спробувати свої сили у дорослому футболі. Може, помічником. Мені здається, що в мене вийде.
– Крім улюбленої роботи, самому вдається побігати у футбол?
– Як же без цього:). Захищаю кольори Десни (Погреби), головним тренером якої є колишній нападник збірної України Андрій Воробей. Поки що граємо на першість Броварського району, а далі буде видно. Керівництво клубу визначиться із майбутніми цілями.
Андрій Воробей. Фото: Д.Руденко
– Знаю, що ти брав участь у благодійному матчі у складі Карпатських ведмедів.
– Так. Ця команда створена для адаптації військових після складних поранень. Ми збираємось на базі ФК ЮКСА. Клуб надає нам усі умови. Ми зіграли благодійний матч із легендами ЦСКА. Був збір на протезування Дмитра Міхасюка, котрий втратив ногу під час бойового завдання. Нам вдалося зібрати всю суму, 600 тисяч гривень.
Зазначу, що тренує команду Тарас Михалик, а президентом клубу є Артем Федецький. У складі нашої команди брали участь в матчі такі відомі особистості у нашому футболі, як Віталій Лисицький, Михайло Кополовець, Юрій Габовда, Олег Герасимюк. Ось так потроху підтримую форму, продовжуючи грати футбол, від якого отримую не лише задоволення, але є якась і користь для наших військових.
