«Кварцяний, не шкодуючи костюма, пішов у підкат…»: Василь Сачко розповів про свою кар'єру – з чудового приводу

Сьогодні свій 50-річний ювілей святкує Василь Сачко. Відомий у минулому український нападник розпочав професійну кар'єру лише у 23 роки. Однак це не завадило форварду залишити помітний слід в історії вітчизняного футболу. За свою кар'єру Сачко змінив небагато клубів, проте де б він не грав, Василь був помітною фігурою. Із колективом Шахта «Україна» виграв аматорський Кубок України 1999 року, із Волинню – став чемпіоном Першої ліги та найкращим бомбардиром сезону 2001/02, а із Ворсклою здобув національний Кубок України 2008/09, забивши єдиний і переможний м’яч Шахтарю Луческу в фіналі.

У тренерській кар'єрі молодого тренера були ті ж Ворскла та Волинь. Щоправда, останні кілька років Сачко перебуває у тіні, тому журналіст сайту «Український футбол» розпочав розмову із співрозмовником про нагальні справи спеціаліста.

У цьому інтерв'ю ви дізнаєтесь:

• Як Сачко вчив Давіда Луїса та Нуну Гомеша відкривати пляшки.
• Який вітчизняний тренер йому імпонує.
• Скільки заробляв на аматорському рівні.
• Хто дав нападникові путівку у великий футбол.
• Як Кварцяний у костюмі показував, як стелитись у підкатах.
• Проти якого захисника Василю було найважче грати.
• Як після гри із Шахтарем не міг ходити.
• Як із іноземцями Волині складав тести у Карпатах.
• Кого вважає найкращим нападником в Україні.

Про свій найкращий період у кар'єрі.

«Мав кілька пропозицій з-за кордону. Зараз відроджуємо футбол у Волинській області»

– Василю Вікторовичу, давно не було вас чути. Чим зараз займаєтесь?

– Живу у Луцьку, граю потроху у футбол із ветеранами, військовими, організовуємо дитячі турніри. Тож життя йде.

До того ж, беру участь в одному проекті. Відроджуємо футбол у Тростянці, є таке село у Волинській області. Разом із незалежними власниками хочемо тут розвивати футбол.

Василь Сачко, фото: ВОДА

– Які плани у керівників?

– Не хочу зараз кидатися гучними фразами, але скажу так: цього року ми плануємо заявитись до аматорської ліги України, а там ставитимемо більш глобальні завдання. Планів багато, аби проклята війна не руйнувала цю роботу.

– Але одна річ – тренувати ФК Тростянець, а інша – Ворсклу чи Волинь. Ви за тренерською роботою в еліті сумуєте?

– Звичайно. Як без цього? У мене було кілька пропозицій з-за кордону, але всі карти сплутала, знову ж таки, війна. А потім з'явилися нові ідеї, нові плани.

«У своїй кар’єрі нічого не поміняв би»

– Не сумніваюся, що ви стежите за вітчизняним футболом. Тож не можу не спитати, робота якого наставника УПЛ вам зараз імпонує?

– Насамперед хочу зауважити, що поточний чемпіонат цікавий, багато непередбачуваних матчів, вистачає сюрпризів. Одним із яких я назвав би Олександрію. Непогано проявляє себе Верес, але їм не вистачає стабільності. 

А ось Руслан Ротань зі своїм тренерським штабом (лауреат референдуму «УФ» у номінації «Найкращий тренер України 2024 року», – прим. С.Д.) показують класний футбол, і недаремно команда зараз є серед лідерів турнірної таблиці. Тому бажаю їм продовжувати так само.

– Олександрійці знаходяться поблизу історичного успіху. Відстоять друге місце?

– У футболі може статися все, що завгодно. Можна згадати той же матч Шахтар – Динамо. Хіба міг хтось на 20-й хвилини подумати, що на нас чекатиме така інтригуючи розв'язка?

А щодо Олександрії, то все в їхніх руках. Вони є творцями своєї долі. Хоча, звісно, Шахтар докладе максимум зусиль, аби наздогнати, оскільки третє місце для «гірників» буде провалом.

Руслан Ротань, фото: ФК Олександрія

– У футбольній кар'єрі вам пощастило із наставниками?

– Наставників не обирають. Однак на кожному етапі свого життя я зустрів тренерів, які мені допомагали, і це були не лише наставники, а й люди в побуті, до думки яких я прислуховувався. Вони по ділу могли мене покритикувати, коли я літав у хмарах, і правильно підтримати, коли я падав із цих хмар. Тому я всім безмежно вдячний. І якби все повернути, я нічого не змінив би.

«Склад Динамо 80-х можу хоч зараз назвати уві сні»

– Звідки у дитинстві у вас з'явилася любов до футболу?

– Йшло, в принципі, як у всіх. Ганяли з м'ячем на перервах, потім у дворі, та так, що діставалося від батьків за зіпсоване взуття, вони просто не встигали його купувати😊. Потім почав брати участь у шкільних турнірах, грати на район, область.

– Ви самі родом з Донецької області. Напевно, ваше перше футбольне кохання – Шахтар?

– По телевізору частіше показували Динамо, яке виступало в єврокубках, а на матчі Шахтаря, хоч і не часто, але вдавалося обиратися. Все-таки від моєї Старомлинівки до Донецька близько 100 км.

– Хто тоді був вашим кумиром?

– Я добре пам'ятаю Віктора Грачова, трохи згодом Валерія Гошкодерю, Валентина Єлінскаса, Андрія Канчельскіса з його проходами флангом. Можна багато називати прізвищ.

– Чи уявляли себе у футболці Шахтаря?

– Ні. Я жив своїм життям і хотів потрапити у футбол, але щоби снилося, ніби, я в Шахтарі, то ні. Через те, що більше доводилося бачити Динамо, склад киян середини 80-х і зараз можу назвати хоч уві сні.

«У міліції в жодних оперативних групах не значився»

– Першим вашим серйозним викликом була команда Шахта «Україна».

– Так. Вже після армії мене запросили до цієї команди. Ми грали на першість Донеччині. Багато з того часу забулося, але завдяки вашим питанням я освіжив свою пам'ять і, ніби знову занурився в ту атмосферу😊.

– Вас туди запросив Віктор Грачов?

– Ні. Ми вже стали володарями Кубка та переможцями першості області. Наш керівник дуже любив футбол і після цього запросив на посаду головного тренера Віктора Грачова.

Віктор Грачов, фото: ФК Шахтар Донецьк

Звісно, для нас це було щось. З нами працював фахівець, кумир дитинства. На той час Віктор Олександрович уже мав досвід роботи із Шахтарем-2 та Шахтарем-3.

– Чи можна сказати, що саме Грачов дав вам путівку до великого футболу?

– Так. На моєму кар'єрному шляху, як я вже сказав, було багато класних фахівців і Віктор Олександрович був одним із них.

– Паралельно ви працювали й у міліції?

– Був такий нетривалий етап, але зрештою я обрав футбол. Мені часто ставили це питання, але можу сказати, що я в жодних оперативних групах не значився, багато хто хоче додати від себе про мене. Я навіть про роботу в міліції нічого цікавого не можу згадати. Хіба що грав у футбол за якийсь відділ. Я був зосереджений на кар'єрі футболіста.

«Першість Донецької області можна було порівняти з Другою лігою»

– Яка у вас була перша зарплата на аматорському рівні?

– Це було у Шахті «Україна». Якщо не помиляюся, то 300-400 гривень. На кінець 90-х, в принципі, це були непогані гроші для життя. Плюс по 50 гривень нам платили за перемогу.

– У професійний футбол ви потрапили лише у 23-річному віці. Не було людини, яка могла б раніше вирішити ці питання?

– Я вам хочу сказати, що наприкінці 90-х аматорську першість Донецької області цілком можна було порівняти з Другою українською лігою. У регіоні було близько ста шахт, більшість із яких мала футбольну команду. Досить згадати Шахту Засядька, Краматорськ, Маріуполь, Селидове, Новогродівка. Були Вища ліга, перша Та Друга група. Хтось із професіоналів приходив тут закінчувати, для багатьох гравців це був трамплін нагору. Конкуренція була пристойною. Все було серйозно.

Можу навести приклад, коли вже під керівництвом Віктора Грачова працювали на зборі в Алушті. Ми грали у турнірі, де були такі команди, як Оскіл (Куп'янськ, Динамо (Брест) із Вищої ліги Білорусі. І ми не програли жодного матчу. Лише у фіналі по пенальті поступилися білорусам. Тому можу сказати, що я почав у професіоналах тоді, коли почав.

«Після матчу проти Шахтаря не міг ходити»

– У Таврію вас покликав той самий Грачов. Як вас прийняли у команді?

– Тут, швидше за все, треба говорити не про те, як мене прийняли, а як я прийняв професійний футбол. Я був готовий фізично, але не був готовий тактично й особливо психологічно. Було дуже складно, тим більше, що у мене не було, як то кажуть синхронного входу в еліту, все сталося швидко, це й відіграло головну роль.

– Проте свій перший матч у Вищій лізі ви провели проти Шахтаря. Хвилювання зашкалювало перед грою?

– Звичайно. Буквально ще місяць тому я був на трибунах стадіону Шахтар, спостерігаючи за грою «гірників», а тут виходжу грати проти цієї команди. І що цікаво, ми виграли той матч – 2:1. І взагалі потім Шахтар був для мене фартовим.

Василь Сачко, фото: fc.volyn.net

– Хто проти вас грав?

– Важко згадати, але якщо не помиляюся, то Сергій Попов. Я так тоді набігався без досвіду, що після гри не міг ходити😊. Мене поміняли десь після години гри.

– У тому сезоні ви відіграли лише у п'яти матчах. Чому не пішло?

– Знову ж таки, вся справа була в психології, до того ж я отримав  травму (підвернув гомілкостоп). Загалом, одне на інше наклалося. Просто бігати та нав'язати боротьбу – цього було мало.

«Кварцяний говорив 40 хвилин, я не міг і слова вставити»

– Після того, як ви знову повернулися на аматорський рівень, не було розчарування – мовляв, усе закінчено?

– У жодному разі. Почалися нові виклики та пішло-поїхало. Я любив футбол, забивав, тому все йшло своєю чергою.

– І професійний футбол знову кинув вам виклик?

– Можна і так сказати. Мене запросили до Осколу (Куп'янськ). Я провів там майже сезон, забив 13 м'ячів… І потім до мене почали надходити пропозиції від деяких команд Першої ліги. Зокрема, Сум та Волині.

– І ви обрали Волинь. Чим вам запам'яталася перша зустріч із головним тренером команди Віталієм Кварцяним?

– Це була не зустріч, а дзвінок. Під час розмови, яка тривала хвилин 40, я тільки сказав – добрий день і до побачення. Решту часу говорив Віталій Володимирович😊. Монолог був про Волинь, завдання, моє кар'єрне зростання, і що я обов'язково мав їхати до Луцька.

На роздум у мене була доба. Спартак (Суми), який вийшов до Першої ліги, пропонував мені дуже непогані умови, але дзвінок Кварцяного змусив мене здати квитки в один бік і вирушити до Луцька.

– Ви згадали про хороші умови у Сумах, а яка спочатку у вас була ставка у Волині?

– Десь 400-500 доларів та премія 200-300 у.о. за перемогу. На той час для Першої ліги це були чудові умови під завдання виходу в еліту.

«У Волині під час тренування 10 разів брали гору в Карпатах»

– Кому як не вам знати, про байки, пов'язані із Віталієм Володимировичем. Вистачить, мабуть, щоб книгу написати. Що можете пригадати?

– Їх стільки, що одразу й не згадаєш найцікавішу. А є й такі, що не можна розповідати😊.

Віталій Кварцяний, фото: ФК Волинь

Є одна, пов'язана з іноземцями. Віталій Володимирович – така людина, що завжди знаходилася у пошуку, приїжджало багато гравців на перегляд, він часто приймав нестандартні рішення, які потім виявлялися правильними.

У свій час у нас була дуже сильна команда з такими легіонерами у складі, як Браніслав Круніч, Міодраг Джудович, Олександр Тришович, Северин Ганчаржик. Ми поїхали на збір до Івано-Франківської області. Виходимо з автобуса, а там гірка невелика, метрів 100😊. Один із тренерів уже на половині шляху прапорці встановив, і надійшло завдання, дістатися туди бігом. Хоча бігти на ту гору було неможливо, тільки йти. Насилу всі спустилися. Подумали: ну все, а виявилося, що цю вправу потрібно зробити 10 разів. У цей момент потрібно було бачити вираз облич у іноземців 😊. Після цього ми тиждень не могли сходами підніматися.

Проте якась мета цієї роботи переслідувалася, оскільки в чемпіонаті ми наводили шелесту і могли обіграти будь-яку команду.

Можна згадати і бронежилети. У них були вставлені залізні пластини, які були зашиті – що не витягнеш. І в цьому екіпіруванні ми постійно бігали лісом.

Якось була гра з донецьким Металургом. У Луцьку був дощ, поле розмокло. Ми непогано грали, але може десь чогось не вистачало. Ми заходимо у роздягальню вже не в червоно-білих футболках, а у чорних, на підлозі купа бруду і тут заходить Віталій Володимирович і на підвищених тонах починає розповідати про помилки. Хтось із гравців не добіг, не зробив підкат і щоб показати приклад, як треба стелитись, він, жертвуючи своїм гарним костюмом, розбігся і через всю роздягальню пролетів у падінні по брудній підлозі. Потім каже: «Зрозуміли, як потрібно? Ідіть та вигравайте».

«Я довго пам’ятав незабитий пенальті Таврії»

– Вам від тренера часто діставалося?

– Віталій Кварцяний – емоційна людина зі своїми методами роботи, але я можу сказати точно, що на мене вона ніколи не кричав. Так, були робочі моменти, але глобально – ніколи.

– У чому тоді була сила цього тренера?

– Якщо він має мету, він не бачитиме на своєму шляху бар'єрів. Іноді він не має педагогічних підходів до роботи. І хто не витримував його вимог, одразу з команди вилітав, а хто справляється із викликом, багато чого досяг у футболі. Приклад? Папа Гуйє, Марко Девіч, пізніше Євген Хачеріді. Кварцяний вміє працювати із нестандартними людьми. Він міг підняти із колін футболіста, на якому поставили хрест. У мій час Волинь була дуже цікавою командою, з якою усі рахувались.

Євген Хачеріді та Віталій Кварцяний, колаж: «Український футбол»

– Підсумок сезону 2005/2006 став провальним для Волині. Чому? Адже підбір футболістів був непоганим.

– Тоді після першого кола ми йшли на третьому місці. І якби продовжилося належне фінансування, пройшла б точкова селекція, я певен, що Волинь боролася б за потрапляння в єврокубки.

Але пішли серйозні затримки із зарплатою. А у нас в команді було багато іноземців, для яких це була незрозуміла ситуація. Вони вивертали кишені і казали: «Немає money – немає роботи». Хтось не допрацьовував, хтось потихеньку підшукував собі інші клуби… У команді був надлом. Не хочеться це згадувати, шкода, що були поряд із мрією і так усе скінчилося.

– Нереалізований вами пенальті у ворота Таврії в останньому турі довго пам'ятали?

– Знову ж таки, не хочу це згадувати, але від цього нікуди не дінешся (Волині в останньому турі в матчі з Таврією потрібна була перемога, щоб зберегти прописку у вищій лізі. Матч завершився - 0:0, а Василь Сачко не реалізував 11-метровий, – прим. С.Д.). Так, я тяжко це переніс. Я не хочу шукати виправдань, але скажу, що дрібниць у футболі не буває. Я знаю, звідки ноги ростуть у деяких поразок, але зі зрозумілих причин не можу про це говорити.

– Якби тоді Волинь виграла, то доля могла б скластися для вас по-іншому?

– Можливо. І не тільки про мене це можна говорити, а й про інших хлопців. Але чи мала право Волинь далі грати в еліті, якщо була така ситуація в самому клубі, коли контрактних зобов'язань не дотримувались?

І тут немає провини Кварцяного – тренер, як міг, тримав команду на плаву. І головне, що така ситуація не була спонтанною, вона тривала довго.

«Гігіадзе – це був грузинський Індзагі»

– Волинь вилетіла до Першої ліги, а ви перейшли до Кривбасу. Вас покликав Олександр Косевич?

– Так.

– Він за характером, у плані різкості, був чимось схожим на Кварцяного?

– Не сказав би. Це дві різні людини, які мають різні підходи до роботи. Я з великою повагою ставився до Сан Санича, мені було комфортно працювати з ним. Він був, якщо можна так сказати, із пацанським підходом. Цей наставник міг покарати, оштрафувати, але у нього була дисципліна. Я саме потрапив у той період, коли Кривбас ставав дочірньою командою Дніпра.

Василь Сачко

– У зв'язку із цим перед командою ставилися завдання?

– Треба було намагатися перемагати у кожному поєдинку. Тоді з Дніпра приїхав цілий десант класних, авторитетних виконавців, таких як Руслан Костишин, Віталій Лисицький, Олександр Мелащенко.

– В якийсь момент у Кривому Розі виник ефективний дует нападників Сачко-Гігіадзе. Вам із ним було комфортно?

– Так, були часи. Мені з Васо було добре. Не знаю його долі, але із задоволенням із ним би зустрівся. На той час наша пара була найрезультативнішою у лізі. Я нав'язував боротьбу, скидав м'яч, а Васо забивав😊. Він був нестандартним футболістом, міг сам вирішити долю поєдинку, протикав м'яч у ворота, можна сказати, грузинський Індзагі.

– А хто із форвардів нашого чемпіонату за час вашої кар'єри вам імпонував?

– Таких багато було. Сергій Ребров, Максим Шацьких, Андрій Воробей. Не можу не згадати Олександра Косиріна, Тараса Кабанова, який, на мою думку, не зумів розкрити весь свій потенціал.

– Повернемося до Кривбасу. Косевича на тренерському містку змінив Таран.

– У Косевича я весь час грав, а коли прийшов Олег Таран, у нього вже були інші погляди, методи роботи. Спочатку все було добре, але потім упор робився на хлопців, які прийшли з Дніпра. Мені дали зрозуміти, що на мене не розраховують.

«Ворскла не випадково виграла в Шахтаря в фіналі Кубку України»

– Незважаючи на те, що 2008-го ви продовжили контракт із Кривбасом, незабаром опинилися у Ворсклі. Хто був ініціатором вашого переходу до Полтави?

– Так, я вирішив поїхати з Кривого Рогу. Хоча я міг перейти у Ворсклу ще з Волині, але не зрослося. Мене набрав Микола Петрович Павлов та запропонував цей варіант, я практично не розмірковував над цією пропозицією.

– Незважаючи на те, що вам було вже 33 роки, чи можна сказати, що це був найкращий етап вашої кар'єри?

– Безперечно.

– Менш ніж за рік ви взяли Кубок України, перегравши Шахтар, який щойно виграв Кубок УЄФА. Це була для вас найбільша перемога в кар'єрі?

– Я сказав би в комплексі про той сезон. Миколою Петровичем Павловим усе було побудовано настільки професійно, що ми не мали право не виграти щось вагоме. Дисципліна у нас була божевільна. Я згадую Ялту, Царську стежку, кроси, тести сім по 50, мене аж трусило😊. Але гра вартувала свічок. Ми провели колосальну роботу.

Василь Сачко і Микола Павлов, фото: УНІАН

При цьому не варто забувати наш шлях до фінального матчу. Ми пройшли донецький Металург, тоді це була дуже сильна команда. А у півфіналі обіграли Металіст Мирона Маркевича, який наводив шелесту в Європі.

Фінал на «Дніпро-Арені»... такі моменти не забуваються. Була радість від того, що ми здійснили план, над яким так важко працювали. Я не можу не згадати і помічників Павлова – Івана Балана, Сергія Дірявку, Анатолія Момота, усі працювали як єдиний механізм.

І сказати, що ми випадково виграли у Шахтаря? Ні. За цим виграшем стояла неймовірна праця, не лише команди, а й усього клубу.

«Бенфіка нас просто «переїхала»

– І вже наприкінці літа ви дебютували у єврокубках. Коли дізналися, що суперником буде Бенфіка, настрій трохи впав?

– Нам було байдуже. Адже ми не розпещені такими поєдинками, тому було цікаво битися з такою авторитетною командою. Ми знали, що хто б не попався, нам буде складно.

– Чи не забагато – програти у першому матчі – 0:4?

– Перші хвилин 30 ми виглядали непогано. А потім посипалися. Клас є клас. Тоді у складі лісабонців були такі авторитетні гравці, як Давід Луїс, Пабло Аймар, Хав'єр Савіола, Анхель Ді Марія, Нуну Гомеш. Ворсклу просто «переїхали».

– Тим не менш, у матчі-відповіді була здобута перемога – 2:1, а ви забили один з голів.

– Так, був простріл, і мені вдалося замкнути передачу. А ще один м'яч на рахунку Дмитра Єсина. Я ще у тій грі травмувався. Проти мене грав Давід Луїс. Дуже важко було протистояти цьому бразильському захиснику.

– А проти якого оборонця вам було найскладніше грати під час кар'єри?

– Я не так часто грав у єврокубках, щоб назвати якогось сильного європейського захисника. А в Україні до таких, без сумніву, я відніс би динамівця Сергія Федорова. Він класно вибирав позицію, вміло діяв корпусом, йому протистояти було дуже складно. Мати зріст – не означає, що ти все виграватимеш.

– А що за історія була на допінгу після матчу з Бенфікою у Португалії?

– Від команди на цю процедуру вирушало по два футболісти. Я був із Володимиром Чеснаковим, а португальців представляли Давід Луїс та Нуну Гомеш. Щоб швидше здати сечу, потрібно пити рідину. Дали пиво, але не було чим відкрити. Давід Луїс почав шукати відкривалку, а я взяв і відкрив пляшку об пляшку. Він повертається, щоб дати відкривалку, а я йому вже пропоную попити. Потрібно було бачити його очі. Він покликав Нуну Гомеша і я дав їм ще кілька уроків 😊.

«Багатьом би побажав закінчити кар’єру, як я»

– Вперше Ворскла пробилася до групового раунду Ліги Європи у сезоні-2011/2012. Але раніше героєм матчу плейофф раунду проти бухарестського Динамо став 19-річний Олег Баранник. Чому йому не вдалося вирости в класного футболіста, адже він був талановитим?

– Згоден, що потенціал у нього був божевільний. У Ворсклі на той час була ціла плеяда перспективних молодих хлопців. Той же Володимир Чеснаков зачепився за свій шанс, коли перед фіналом Кубка України Дмитро Медведєв отримав травму і Микола Павлов довірив місце у складі 21-річному захиснику.

А щодо Баранника, то у Олега були хороші матчі. Він володів неймовірним дриблінгом, мав удар з обох ніг, був морально стійким. Але щось йому заважало, можливо, нефутбольне життя, мабуть, поряд виявилися не ті друзі.

Потім уже, коли я став тренером Ворскли, теж з ним багато боровся, намагався поставити на вірний шлях. І якщо спочатку були розслаблення поза футбольним полем, то потім пішли травми. І тут знову можна згадати слова, що дрібниць у футболі не буває. Одним словом, Олег занапастив свою кар'єру.

– На найвищому рівні ви виступали до 37 років. Рішення про завершення кар'єри прийшло спонтанно, чи про це ви думали давно?

– Я прийшов до Ворскли, коли мені було 33. Підписав річний контракт. Команда провела непоганий сезон, і я в тому числі, тому мені знову запропонували річну угоду. Забивав, знову пере підписав контракт. Я розумів, що чим старший, тим більше треба приділяти собі увагу. Я багато працював, тому що розумів, що на «спущених колесах» я нікому не буду потрібний.

Василь Сачко, фото: ФК Ворскла

Нашу комплексно-наукову групу очолював Євген Гресь, якого я якось попросив порівняти мої дані з тестів, коли я тільки-но прийшов Ворсклу і через пару років. Я відповідав рівню. І так потихеньку дістався 37-ми років. Потім, звичайно, я й сам бачив, що десь уже не встигаю, поступаюся конкуренцією молодшим.

Але мені пощастило у житті, що в мене були, як я вже сказав, класні наставники. Вкотре хочу подякувати Миколі Павлову. Одного разу Микола Петрович сам запропонував мені перейти на тренерську роботу у Ворсклі, сказавши, що в цьому клуб допоможе. Закінчуючи кар'єру, я паралельно вивчився на тренерську ліцензію категорії А та В. Після закінчення контракту я закінчив і курси. Тоді я й поставив нову мету в житті. Я радий, що моя кар'єра завершилася, як завершилася. Багатьом би так закінчувати у такому колективі та з такою підтримкою. Тому хотів би подякувати і президенту Олегу Бабаєву та власнику клубу Костянтину Жеваго.

«Вбивство Бабаєва дуже сильно позначилося на команді»

– Для вас було несподіванкою, що вам довірять місце головного тренера Ворскли?

– Одразу після закінчення кар'єри мені пропонували попрацювати у молодіжній команді Ворскли. Я мав не дуже приємну розмову з Олегом Бабаєвим, котрий мене не відпускав. Але я таки пішов у помічники до Віталія Кварцяного до Кривбасу. Щоправда, через різні обставини, ми там попрацювали всього кілька місяців.

Мене набрав президент Ворскли і сказав: «Ну що, наїздився? Повертайся». Тоді полтавців прийняв Сергій Свистун, а я став асистентом у першій команді.

А вже під час відпустки влітку 2013 року мене набрав спортивний директор і повідомив, щоб я приїхав на зустріч до Бабаєва для серйозної розмови. Тоді я почав здогадуватися, що мені хочуть запропонувати посаду головного тренера. У мене була доба для роздумів. Я й прийняв цей виклик, пропрацювавши у Полтаві майже шість років.

– Ви були головним тренером, коли влітку 2014-го сталося вбивство Олега Бабаєва. Як у команді це сприйняли?

– Це був чорний для мене та для команди день. Ми готувалися до першої гри чемпіонату проти Динамо. У нас на базі якраз закінчилося тренування, і мені повідомили, що в Олега Мейдановича стріляли, він помер.

Це була втрата не лише для Ворскли, а й для всього українського футболу. Побільше таких президентів, тоді б і вітчизняний футбол у нас був би ого-го.

Олег Бабаєв, фото: pentagon.in.ua

Чи позначилося це на команді? Так, позначилося і дуже сильно. Ми довго відходили від цієї втрати.

Мені хотілося, щоб у Полтаві цінували та пам'ятали цю людину. Шкода, що хтось забуває історію, причому поки що найкращу для клубу. Це стосується й Віктора Носова. Ці люди створювали Ворсклу у найкращих її зразках. Вічна їм пам'ять.

– Тим не менш, команда не здалася, показуючи непогані результати, а в 2018 році полтавці зайняли третє місце.

– Так, ми часто пробивалися до єврокубків, а у сезоні-2018/2019 вийшли до групового раунду Ліги Європи, за рахунок бронзових медалей в УПЛ. Це для мене та для клубу теж був великий успіх.

«Ситуація у Ворсклі була нестабільної, тому я вирішив піти»

– До речі, якби не домашня поразка від Спортингу у другому турі, чи могло б все скластися по-іншому?

– Будь-яка поразка – це розчарування. Я пам'ятаю ту гру. Ми все прорахували, був гарний план на гру, ми вигравали до 90-ї хвилини, нічого супернику не давали зробити, діяли інтенсивно, але під кінець гри сили почали покидати футболістів, плюс індивідуальні помилки призвели до того, що ми пропустили два м'ячі у компенсований час. Прикро.

– Який матч Ворскли за час вашої саме тренерської роботи був ідеальним?

– Напевно, наш бронзовий поєдинок проти Зорі в останньому турі чемпіонату 2017/18. Нам потрібно було лише перемагати, щоб посісти третє місце. У цьому матчі все було ідеально, щодо нашої гри, стратегії на поєдинок. Перемога – 2:0. Я був гордий за команду.

Також не можу не відзначити виїзний матч проти Динамо у 2016 році. Кияни тоді нам створили багато проблем, але дисципліна плюс везіння допомогли нам перемогти з рахунком 2:0 завдяки дублю Юрія Коломойця.

– Сезон 2018/19 став останнім для вас у Ворсклі. Ви вичерпали себе у Полтаві чи це збіг обставин?

– Можна й сказати, що я себе вичерпав. Щось треба було міняти. На все є свої причини. Я працював у Полтаві майже шість років. Багато чого змінилося у команді, до клубу прийшли нові люди. Почалися великі проміжки між керівництвом та головним тренером. Ситуація стала трохи нестабільною. Всі ці моменти впливали і на результат і на атмосферу всередині команди. 

До того ж з'явилися люди, які почали вносити свої корективи. Все зводилося до того, що ми виграємо неправильно, а програємо закономірно. Тому мною було ухвалено рішення за кілька місяців до закінчення контракту залишити Ворсклу.

«Віримо, що вдасться відродити Волинь»

– Пробувши без роботи трохи більше року, ви очолили Волинь, але, пропрацювавши сезон, пішли. Чому?

– На все є відповіді. Можна багато чого казати, когось звинувачувати. Але… за два тижні до старту чемпіонату я прийняв команду, бюджет якої було зменшено вдвічі порівняно з минулим сезоном. Все йшло експресом: пошук футболістів, мікрозбори, а на носі чемпіонат, до якого ми не були готові. Що вже казати… Як склалося, так склалося. 

Василь Сачко, фото: Волинські Новини

А погодився я тому, що Волинь для мене рідна, маю тут багато друзів, знайомих. Хотілося зробити більше, але не вийшло.

– Нині у Луцьку немає професійної команди. Чи є перспективи?

– Дуже хочеться у це вірити. Ми намагаємось щось робити. Є багато небайдужих до футболу людей, віримо, що вдасться відродити Волинь, тим більше, що тут росте багато талантів. У дитячих школах футболісти доростають до певного віку та їх розбирають інші клуби. А хочеться, щоб діти росли та виступали у рідному для себе місці.

– Сьогодні у вас ювілей. Із якими думками та надіями зустрічаєте 50-річчя?

– Думки та надії одні, хочеться, щоб швидше закінчилася війна, щоб не гинули наші хлопці та дівчата, щоб окупант залишив наші землі, щоб ми спокійно могли жити та розвивати український футбол, який вартий більшого.

Досьє «УФ»

Василь Сачко виступав за такі команди, як Шахта «Україна» (Українськ), Таврія (Сімферополь), Оскіл (Куп'янськ), Волинь (Луцьк), Кривбас (Кривий Ріг) та Ворскла (Полтава), з якою він здобув свій єдиний трофей – Кубок України. Причому у тому матчі проти Шахтаря у фіналі сезону 2008/09 Сачко став автором переможного голу. Загалом за свою кар'єру нападник забив 98 м'ячів (в елітному дивізіоні – 68 голів) у 322 матчах.