«Ваната кликали Металіст і Карпати, але все вирішив ветеранський матч із Леоненком і Хацкевичем», – перші тренери Влада

Переглядів 3136
автор Олександр Щербатих Олександр Щербатих
9 голосів
«Ваната кликали Металіст і Карпати, але все вирішив ветеранський матч із Леоненком і Хацкевичем», – перші тренери Влада
Владислав Ванат. Колаж: «Український футбол»
В ексклюзивному інтерв’ю для «УФ» дитячі тренери Владислава Ваната розповіли про те, як найкращий форвард поточного сезону УПЛ робив перші кроки у футболі.

Автор – Олександр Щербатих 

Використані ексклюзивні фото автора

Ванат став «очікуваною сенсацією» в українському футболі. З однієї сторони, в 22 роки він упевнено очолює список бомбардирів національної першості (ще в 2021 році на FanDay називався найперспективнішим гравцем U21), з іншої – на такий результат від молодого нападника киян розраховували. Владислав дебютував за команду U19 киян, коли йому було лише 16, а в 19 років став рекордсменів за кількістю голів у чемпіонатах України U21. 

Однак частина заслуг у цьому результаті лежить не лише на спеціалістах академії Динамо. Кілька перших років у футболі форвард збірної провів в Кам’янець-Подільській ДЮСШ №2, де займався під керівництвом Олексія Муляра та Віктора Залісного

В розмові з читачами сайту «Український футбол» наставники розповіли:

  • Якими чеснотами Владислав володів з самого початку;
  • Коли здивував Карпати;
  • Хто хотів бачити у себе 11-річного гравця;
  • Кому належало рішення перейти у Динамо;
  • За яких умов Ванат міг би бути більш якіснішим гравцем.

«Ванату передались гени батька: швидкість, спортивна злість, непоступливість, хороша ліва нога»

Першим спеціалістом до якого потрапив майбутній форвард збірної був Олексій Муляр. У цього тренера малий Владислав провів лише кілька років. Тож розмовляємо про те, як хлопчина робив перші кроки з м’ячем. 

– Я розпочав тренерську кар'єру у 1984 році. І десь за рік-другий до мене потрапив батько Владислава Андрій, який грав у півзахисті, – розповідає Олексій Муляр. – Тоді зібралась непогана команда складена з учнів ЗОШ №6 Кам’янця-Подільського, і хоч на чемпіонаті області грали не команди кожного окремого тренера, а збірна міста – Андрій Ванат потрапляв на обласну першість. 

Він тренувався у мене до випуску з ДЮСШ, а через багато років привів до мене сина. Одразу відчувалось, що Владу передались гени батька: швидкість, спортивна злість, непоступливість, хороша ліва нога...

Олексій Муляр. Фото: Олександр Щербатих

– Олексію Івановичу, чи відчувалось тоді, що це потенційно майбутній гравець для національної збірної?

– За здібностями серед хлопців свого набору Влад був вище середнього рівня. Однак, враження було б яскравіше якби він займався зі своїми однолітками. У мене тоді тренувались школярі молодших класів, а Ванат до школи ще не ходив та був на 2-3 роки молодшим за інших. 

Владислав потім неодноразово згадував, що Олексій Іванович поставив його грати зі старшими. Але нічого, працювали. Таку практику, до речі, застосовують у Нідерландах.

– Яким Владислав був в дитинстві?

– Цілеспрямованим. Сумлінно робив те, що я йому підказував. Видно було, що поставив собі мету і йшов до неї. Згодом він перейшов до Віктора Залісного, у якого саме набралась група з ровесників Владислава. З ними він і здобував першу ігрову практику.

Щодо характеру – його він завжди мав такий, як і зараз, коли іноді може десь «завестись». Але це не погано, адже тюхтій у футболі нічого не досягне.

– Це завжди був форвард?

– Так. Він швидкий, націлений на ворота. Що ж його у захисті тримати? (Посміхається,прим. «УФ»). Звісно, є багато випадків коли й захисник добре біжить. Але тут є техніка. А окрім цього – він забивний.

«Ванат – головний футболіст в історії Кам’янця-Подільського після Капличного, який грав дуже-дуже давно»

У 2008 році Ванат перейшов під керівництво вищезгаданого Віктора Залісного. Колись випускника київської школи олімпійських резервів, а потім – основного воротаря Ратуші (Кам’янець-Подільський), а нині – тренера дитячої команди Форвард тієї самої Кам’янець-подільської спортшколи №2.

– Діти приходять у секцію із наявністю чи відсутністю здібностей. У Влада вони були, але це лише 10% успіху. Усе інше – робота над собою, – вважає Віктор Залісний. – Він працював, а ще й батько трішки грав у футбол. Тут склалось усе: талант, самовіддача та допомога родини та мої настанови як тренера. Тому наразі це головний футболіст в історії міста. Колись успіху досяг ще наш земляк Володимир Капличний, але це було вже дуже-дуже давно.

– Владислав із доволі забезпеченої сім’ї – його батько власник підприємства «Авант-Агро», яке спеціалізується на виготовленні хлібобулочних виробів. Його родина намагалась пришвидшити прогрес? Можливо, додатковими тренуваннями… 

– Понаднормово, ні. Але можу відзначити, що члени сім’ї Владислава їздили з нами на усі змагання. І це було зрозуміло та виправдано. Влад добре себе проявив й почав грати в команді зі старшими хлопцями – 1999 року народження. Це вже тоді був забивний нападник, якого цьому ніхто не вчив. 

Ось є ж філософи, винахідники або математики у яких усе це закладено в голові уже з народження. Так і тут. 

Віктор Залісний. Фото: особистий архів Віктора Залісного

– Як виглядав ваш тренувальний процес?

– Свого часу я пройшов спортивний інтернат і чітко розумів, що для прогресу потрібна системність і стабільність у зайняттях. Навіть якщо ти захворієш на тиждень – випадаєш і маєш наздоганяти товаришів по команді. Тому тренувальний процес включав три заняття на тиждень, а коли ми готувались до змагань – кожен день, окрім суботи та неділі. 

Однак участь у турнірах ми почали не одразу. Зі свого досвіду знаю, що з нуля дитяча команда формується три роки. Перший рік – праця над технікою. Другий – технікою та комбінаційною роботою, а третій уже відводиться на змагання та здобуття результатів.

«Щоб потрапити в Динамо, Ванат бігав уздовж берега по коліна у воді»

– Пам’ятаєте перші змагання того набору команди?  

– Звісно. У лютому 2011-го ми поїхали до Львова. Це був міжнародний футзальний турнір Cup of friendship, який відбувався у рамках підготовки країни до Євро-2012. Форвард одразу посів 2 місце і я був дуже здивований. До речі, навіть на фото видно, що Владислав тут ще маленький. Найменший з усіх.

І поки ми їздили – він усюди ставав найкращим бомбардиром. Він мав відчуття та хороший удар з лівої ноги. І це серед хлопців на кілька років старших за нього.

– У плані психології до нього потрібно було знаходити індивідуальний підхід?

– Ні. Але твої вихованці – це як власні діти. Перш за все, вони повинні бачити справедливість. Якщо хтось проявляє себе, ти його хвалиш. А коли робить щось не правильно – чітко та чесно вказуєш на помилки. 

Іноді бувають хлопці, які на тренуваннях демонструють хороші здібності, а під час змагань не мають впевненості й не можуть нічого показати. Але у Влада такого не було. Він завжди був амбітним та голодним до голів. 

– Зараз нападник іноді може отримати зайву жовту картку чи дискваліфікацію. Тоді у нього ставались подібні казуси?

– Це ж іще діти. Дорослий може десь грубо порушити правила. У малечі 9-11-річного віку цієї злості ще немає. 

– Який момент з Владиславом вам запам’ятався найбільше?

– Якось ми їздили до Львова на черговий турнір. Форвард тоді грав з Карпатами. У нас була домашня заготовка з розіграшу м’яча. Під час її реалізації Ванат спочатку відрізав кількох суперників передачею, потім отримав м’яч, здійснив прохід і забив. Обіграв майже половину команди. Львів’яни були здивовані. У них же академія, а тут ми – приїхали з Кам’янця-Подільського й обіграли їх.

Владислав Ванат. Фото: особистий архів Віктора Залісного

– А як Ванат у 9 років витримував навантаження та фізичну боротьбу проти 12-річних?

– В тому то і річ, що він справлявся. Лише згодом, коли він хотів вступати в академію Динамо, я давав поради, як покращити фізпідготовку. Це треба було, оскільки на перегляді ти маєш бути ліпшим за інших. Тоді Владислав з батьками поїхав кудись на море й за моїми вказівками він бігав вздовж берега по коліна у воді. А це дуже непросто.

«Ще трохи – і Ванат вистрілить у збірній»

– Чи потрібно було Ванату так рано переходити в академію Динамо?

– Важко дати впевнену відповідь. Напевно, якщо у нього вийшло, – так. Але річ у тім, що 9 років – це ще дуже ранній вік. І йому могло бути важко саме через це. 

Можливо, був сенс залишитися в Кам’янці ще на рік, але це було його рішення. Можу судити по собі. У 5 класі я поїхав до Києва у спортивний інтернат, бо так хотів. Це було вірно. Те саме й із Владиславом. У Динамо хотів не батько чи мама, а він сам. Тому він і почав прогресувати.

– У столичний клуб майбутній нападник поїхав на перегляд. Але ж, імовірно, були академії охочі забрати його й без оглядин…

– На турнірах дійсно є селекціонери. Йому пропонували йти у різні команди. Наприклад, в Карпати та Металіст.

Думаю, що бажання потрапити саме у Динамо в нього поглибилось у 2010-му, коли до нас приїздили ветерани Динамо, які грали товариську гру проти місцевої Фортеці. Тоді на міському стадіоні бігали: покійний Андрій Баль, Олександр Хацкевич, Віталій Косовський, Віктор Леоненко. Це дало поштовх до того, аби спробувати себе у наборі в динамівську академію.

– У поточному сезоні УПЛ ваш вихованець має 11 голів і йде на першому місці у списку бомбардирів. Вас це дивує? 

– Мене це тішить. Після від’їзду до столиці Влад, як і колись, ставав найкращим бомбардиром майже кожного турніру. Коли форвард є дійсно забивним – відчуває впевненість. А разом із ним це відчувають і ті люди, які знаходяться поруч та дають шанс. Зараз ми вже у стороні, а тренерський штаб Динамо – поруч. Думаю, що там чудово знають можливості та потенціал Владислава. Тому вважаю, що ще трохи – і він вистрілить у матчах за збірну України. 

«Поле у “кочках”». Без них прогрес був би швидшим. Із внесками на турніри іноді допомагав батько Ваната»

Однак виявляється, що кар’єра форварда національної команди будується не завдяки, а багато в чому всупереч обставинам. Річ у тім, що футбол у Кам’янці-Подільському вже давно не був на високому рівні. 

Так, у 2023-му із сусідніх Дунаївців переїхав Епіцентр, а кам’янчани вперше за 27 років побачили професійний футбол. Але розвитку дитячої інфраструктури у місті усе ще не спостерігається…

– Вікторе Васильовичу, – звертаюся до Залісного, – ви працівник державної спортшколи. Які у Кам’янці-Подільському умови для розвитку юних гравців?

– У нас місто-парадокс. На балансі ДЮСШ №2 немає жодного футбольного поля, жодного спортивного залу. У місті величезна проблема з полями, але футбол є. Правда, круто? 

Ми тренуємось на шкільних майданчиках. З інфраструктурою ніхто не допомагає. Наприклад, запасне тренувальне поле Центрального міського стадіону ім.Григорія Тонкочеєва (на якому домашні матчі зараз проводить першоліговий Епіцентрприм. О.Щ.), де ми теж тренуємось, перебуває на балансі стадіону, але не ДЮСШ. Ми лише орендарі. Такі ж умови були в 2011 році. В позитивному ключі змінилось лише те, що торік реконструювали Центральний стадіон.

Футбольне поле. Фото: Олександр Щербатих

– Тобто, розвиток потенційних гравців національної команди лягав на плечі батьків?

– Так. Поля немає, інвентаря – теж. На кожного треба м’яч, форму, персональний номер, накидки, а ще дистанційні фішки.

– А форму треба кожного року нову… 

 – Насправді, ні. За часів Владислава ми замовили форму вільного покрою, на виріст. Дитячих розмірів тоді ще не було в такому обсязі як зараз, тому взяли найменшу дорослу. 

– Чи були спроби поліпшити ці умови? У стотисячному туристичному місті мали б знайтись охочі підприємці…

– Іноді, коли потрібно було покрити організаційний внесок на турнір, допомагав Андрій Ванат. Але глобально – тут немає великої кількості фанатів. Був випадок, коли ми їхали на міжнародний турнір у Мукачево. Далеко їхати, внесок на турнір, плюс необхідність оплатити проживання й харчування команди. Пішов я по різних організаціях. Гіганти, які тоді мали оборот по мільйону гривень, давали по 200-300. Потреба ж складала мінімум 2000 грн на особу. Кажу: «Це не мені. Дорого, але хороший турнір. Дітям потрібно». Але реакція була – ніби для себе прошу. Після цього я більше ні до кого не ходив.

– Якби у Кам’янці-Подільському тоді були такі умови, як у Динамо, це заклало б для Ваната кращий фундамент як для майбутнього професіонала?

– Однозначно, так. Якщо зайти на наше тренувальне поле – воно усе в «кочках». Що це значить? Коли отримуєш пас, ти не дивишся, хто відкривається, а лише на м’яч, аби банально змогти його зупинити на такому газоні. Якби інфраструктура була в порядку, то й розвиток юних футболістів був би швидшим.