«Везли Кубок СРСР у Донецьк – зламали руку бронзовому футболісту на кришці»: Сопко дав вогню про Шахтар, ТБ і 90-ті

Сопко – один із тих, хто віддав перевагу Шахтарю перед Динамо ще в ті часи, коли досягнення та можливості клубів були неспівставними. Чемпіон світу з молоді на прізвисько «Бекенбауер» відіграв за «гірників» більше трьохсот ігор за 10 сезонів. Він завершив виступи за Шахтар, попрацювавши за кордоном, а потім реалізувався в бізнесі, заставши перші роки пострадянського капіталізму.

У першій частині інтерв’ю «УФ» Сан Санич відверто розповів про Кривбас, Динамо та чемпіонат світу серед молоді, де динамівці Києва та «гірники» стали кращими, ніж майбутні зірки Реалу, Інтера, збірних Італії, Іспанії, Бразилії – Барезі, Буйо, Гальєго, Галлі. Зараз – щира розповідь Сопка про Шахтар, телебачення та шалений бізнес 90-х.

У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Олександр Сопко розповів: 

• на що гравці Шахтаря поміняли фотоапарат Зеніт у Данії 
• хто в Шахтарі одягався наймодніше
• як біля дому в Донецьку з його машині зняли колеса 
• що сталося з Кубком СРСР, коли Шахтар віз його додому
• про договірняк Шахтаря з київським Динамо у 1986 році 
• як у 1983 році люди з Дніпра обіцяли премію Шахтарю за Спартак
• про тренерів Шахтаря: Носова, Базилевича, Конькова, Яремченка.
• про внесок гравців Шахтаря у встановлення рекорду Протасова 
• як тренував сина президента клубу
• чому пішов у бізнес і як повернувся у футбол
• про свої колишні команди Динамо і Шахтар в нинішні часи 
• де зараз живе та чим наповнене його життя 

«У Данії перед матчем у спортивному магазині поміняли два костюми на фотоапарат, а потім зіграли на полі з продавцем»

– Слова Лобановського про те, що Шахтар бідна команда, відповідали дійсності? Які умови вам запропонували вам? 

– У Шахтарі мені пообіцяли машину Жигулі шостої моделі протягом року та квартиру. Сказали: здавай свою в Києві і отримаєш двокімнатну в Донецьку. 

– Тож ви відмовилися від квартири у Києві? 

– Так. Це зараз можна мати п’ять квартир у різних містах, а в Союзі, щоб отримати квартиру в одному місті, треба було віддати свою в іншому. В Києві у мене була квартира в районі залізничного вокзалу на вулиці Урицького (нинішня вулиця Митрополита Василя Липківського, – прим. О.П.). 

– В Києві у вас була однокімнатна квартира, а в Донецьку дали двокімнатну. Ви вже були одружені? 

– Оскільки на одну людину не можна було давати двокімнатну квартиру, то для проформи в цю квартиру прописали ще мою маму. Центр міста, Комсомольський проспект, буквально 300-400 метрів від центральної площі. Від нього можна було спуститися до річки Кальміус. 

– В Шахтарі ви провели десять років. Серед тих більш ніж трьох сотень матчів, який можна вважати найкращим у вашій кар’єрі? 

– Загалом за Шахтар я провів багато вдалих матчів. Але дебютна гра була для мене особливою, адже я грав проти команди, з якої щойно прийшов. 17 березня 1981 року у Сімферополі Шахтар грав на Кубок сезону проти київського Динамо (клубний турнір, що розігрувався між володарем Кубка та чемпіоном СРСР, проводився нерегулярно, і всього було розіграно сім трофеїв, – прим. О.П.). Вийшло так, що Володимир П’яних прихворів, і я повинен був замінити його. Пам’ятаю, перед грою Віктор Носов сказав мені: «Настав час сатисфакції». У мене все кипіло, хотілося продемонструвати свої найкращі якості на полі, щоб довести свою значущість. 

– Вам це вдалося? 

– Делегатом від Федерації футболу на тій грі був Володимир Максимович Сальков, який свого часу в Шахтарі грав разом з Лобановським, і Валерій Васильович після гри сказав йому: «Ми зробили Шахтарю подарунок, віддавши їм Сопка. Мабуть, даремно ми його відпустили». Цю розмову Сальков передав Носову, а Носов вже сказав це мені. Для мене це стало визнанням.

– Ви дебютували у єврокубках проти данської команди. Чим запам’ятали ті ігри? 

– Ми розуміли, що команда Б-1901 поступається Шахтарю за рівнем, хоча данський футбол у той час був на підйомі. Вони грали непогано, але ми добре налаштувалися і здобули впевнену перемогу – 5:1. 

Розповім історію, яка мені особливо запам’яталася. Чартерних рейсів тоді не було, тому у Данію ми прилетіли за два дні до гри. Місто Нюкьобінг, де ми мали грати, було невелике (на той час населення цього міста становило трохи більше ніж 20 тисяч, – прим. О.П.). 

Прогулюючись містом з Михайлом Соколовським, зайшли у фірмовий магазин Адідас. Хотіли купити собі костюми. З одним із продавців завели розмову про футбол і спортивний одяг. У нас з собою був фотоапарат марки Зеніт. Почали фотографуватися. Продавець, зацікавився нашим фотоапаратом, дійшли до розмови про те, щоб поміняти два костюми на фотоапарат. Він пішов, переговорив з господарем цього магазину, той дав добро, і ми помінялися. 

Вибрали собі костюми, подякували один одному і розійшлися задоволені. А на наступний день у нас гра. Граємо, ведемо в рахунку, усе складається для нас добре. Вони роблять заміну, і на поле виходить свіжий гравець – нападник. Він грав у моїй зоні, і ми з ним кілька разів зійшлися в єдиноборствах. Дивлюсь, він на мене поглядує та посміхається. Навіть головою мені кивнув. Обличчя знайоме. Думаю, де я його бачив? На яких зборах ми могли пересікатися? Ламав я собі голову, але так і не пригадав його. А коли матч закінчився, він підійшов і каже мені: «Фотоапарат». То був той продавець у магазині, з яким ми поміняли фотоапарат на костюми (Ян Сьоренсен, – прим. О.П.). Клуб у них був напівпрофесійний. Вдень він працював у магазині, ввечері тренувався, а на вихідні грав. 

Олександр Сопко (ліворуч). Фото: особистий архів О.Сопка

– Проти швейцарського Серветта грати було важче? 

– Ми їхали до Швейцарії, маючи мінімальну перевагу. Вдома, у Донецьку, виграли 1:0. Читаємо газети – і всі в один голос стверджують, що рахунок буде 3:0 на користь Серветта. Їхні гравці, даючи інтерв’ю, казали, що в Шахтарі немає зірок і що вони легко пройдуть цю команду. А ми свій чемпіонат уже догравали, грали упівсили. Перед цим програли Чорноморцю 1:2, крупно поступилися Спартаку 0:4. 

Однак Шахтар був командою, яка вміла добре налаштовуватися на окремий матч. Коли гра пішла, то ми і м’яч тримали, і контратаки у нас виходили – швейцарці нічого не могли з цим зробити. У другому таймі спрацювала зв’язка Грачов – Варнавський. Ми провели дві атаки, у ході яких забили два схожі голи. 

Олексій Варнавський розпочинав кар’єру як нападник. Тому, граючи крайнього захисника, відрізнявся авантюрною грою. Біг до чужих воріт, коли треба і не треба. Через це наш захист інколи страждав. У грі з Серветтом його підключення в атаку пішло команді на користь. Грачов віддавав передачі на Олексія, а той двічі їх завершував. 

– Чому не грали проти Порту? 

– У 1984 році я дуже хотів потрапити у збірну. Готувався до сезону з усією відповідальністю. Набрав таку форму на зборах, що міг гори звернути. До першого матчу з Порту ми готувалися в Німеччині, поїхали туди на збори. У нас була довга дорога, переліт, потім переїзд – ми втомилися. Наступного дня зранку – зарядка, легке тренування, побігли на стадіон. 

І там ми з Сергієм Морозовим завелись, вирішили позмагатися, хто стрибне далі. Зробили десь по п’ять стрибків. Не пам’ятаю, хто з нас був лідером. Але я вирішив стрибнути ще один раз, Чи побити рекорд, чи обігнати його. Стрибаю і надриваю привідний м’яз. Це було у середині лютого, а грати з Порту мали 7 березня. 

Розумів, що відновитись до гри мені буде важко, але вирішив спробувати. Готувався, поспішав, думав, що відпустить, але не відпустило. Треба було днів 20 нічого не робити, а я вже через 10 днів почав бігати, потім прискорюватися. Через три тижні почав займатися в загальній групі. Одне тренування, друге. На третьому тренуванні в тому ж самому місці відчув біль. Гру у Португалії я пропустив – сидів на лавці, переживав, підказував, намагався підтримати хлопців. Здавалося, що перемога вже була в наших руках (на 37-й хвилині після точних ударів Морозова і Соколовського вели в рахунку 2:0, – прим. О.П.). Але Порту – це фактично збірна Португалії, досвіду в них було більше. Тож у другому таймі вони дотиснули нас, хоча поступилися ми з прийнятним для нас результатом 3:2. 

– Могли зіграти внічию? 

– Цілком. За рахунку 2:0 суддя мав призначити 11-метровий, коли в штрафну увірвався Соколовський і його збили. Був би тоді ВАР, ми б точно били пенальті. А так суддя визначив, що порушення правил було не в штрафній і виніс м’яч за її межі. 

А за чотири хвилини до закінчення першого тайму арбітр намалював пенальті вже у наші ворота. Шукав привід. Коли він стався (португальський режисер не показав повтор того моменту, – прим. О.П.), ні секунди не розмірковував – вже біг з витягнутою рукою (матч судив арбітр ФІФА Джон Карпентер з Ірландії, обслуговував 37 матчів європейських клубних змагань, включаючи другий матч фіналу Кубка УЄФА 1982 року Фейєноорд – Рома, – прим. О.П.). 

Тож пішли ми на перерву не з рахунком 3:0, а з 2:1. Тому стан у нас був зовсім інший. Другий тайм ми грали більше в обороні, намагалися не ризикувати. 

– У матчі-відповіді ви також вели в рахунку, який був для вас сприятливим. Чому не втримали той результат? 

– Як на мене, та гра у Донецьку була грою десятиріччя: за своїм статусом, ажіотажем та накалом. На стадіон Шахтар, який вміщував 40 тисяч глядачів, було подано заявок на 250000. Нам дали по 10-15 квитків. Хто в мене тільки їх не просив! Навіть незручно було декому відмовляти. Віддав їх тільки дуже близьким мені людям і друзям. Коли глянув на трибуни, то не було видно проходів – суцільна глядацька стіна. Сиро, темно, середина 80-х років. Все по-донецьки, у сіро-чорних кольорах. 

Віктор Носов включив мене до складу, але я розумів, що на поле не вийду. Так і пробігав за воротами весь матч, дивлячись на трибуни, які були немов намазані гуталіном. Жодного просвітку не було. 

– Це був єдиний для вас єврокубковий турнір. 

– Так. Шахтар у 80-х роках більше не потрапляв у єврокубки, хоча і був близький до цього. Вже після закінчення сезону ми виїжджали до Мексики, Індії, Марокко, Італії, де брали участь у турнірах та товариських іграх. 

«Був у Шахтарі один модник…»

– Коли ви їздили у капіталістичні країни, чи були інструкції або вказівки від партійних організацій, як правильно себе там поводити? 

– У 1980 році Шахтар виграв Кубок СРСР, але у розіграш Кубка володарів кубків від Союзу було заявлено тбіліське Динамо. На той момент існувала така система, за якою клуби, які зайняли більш високі місця в чемпіонаті, отримували право на участь у європейських турнірах. І у 1980 році Тбілісі зайняло більш високе місце, ніж Шахтар (Динамо – 4, Шахтар – 6, – прим. О.П.). Коротше, Шахтар відчепили, а Динамо Тбілісі грало у тому турнірі сезону 1980/81 і виграло той трофей. 

Ну і щоб Шахтар сильно не ображався, для команди організували кілька поїздок за кордон, одна з яких повинна була бути у США. Пам’ятаю, перед поїздкою у Штати нас муштрували. Ледь не кожного тижня до нас на базу приїжджав хтось з обкому партії та читав нам лекцію. Казав: «Що ви там побачите, не вірте своїм очам. Все це – міраж. Не всі там можуть собі те дозволити, там є бідні люди». Ще казали нам, щоб ми ходили групами по троє, бо можуть бути провокації. Налаштовували нас, щоб ми проявляли високу пильність. Однак в Америці ми так і не побували. Вже у Москві за день до нашого вильоту поїздку відмінили. 

– За кордоном вам давали якісь гроші, щоб ви могли там собі щось купити? 

– Давали добові, а якщо це був якийсь турнір, то могли дати премію. 

– Які це були суми? 

– Не пам’ятаю вже точних цифр. Скажу, що коли ми грали у Швейцарії з Серветтом, то перед грою була установка, після якої керівник нашої делегації голова спорткомітету Донецької області, сказав нам, що у разі нашого проходу далі, кожен з нас отримає по 200 інвалютних рублів, а якщо виграємо тут – отримаємо по 250. 

І тут всі ми стали рахувати, скільки це буре у перерахунку на долари, виходило більше (курс 1 інвалютний рубль = 1,30-1,40 швейцарський франк, – прим. О.П.). Жартували: навіщо нам робити установку, достатньо було просто назвати ці цифри. Ми виграли і наступного дня чекали, коли з банку привезуть гроші та нам роздадуть. Процедура тягнулася не дуже швидко, часу у нас було мало, щоб походити по магазинах і щось купити. Жили ми у Люцерні, а летіти назад додому мали з Цюріха. Вже в аеропорту ми майже всі зайшли в спортивний магазин і купили красиві дуже модні шкіряні спортивні сумки фірми Адідас. 

– У Данії ви з Соколовським придбали костюми, а в Швейцарії – сумки. Що ще везли в Союз з-за кордону? 

– З Соколовським ми жили в одній кімнаті, разом гуляли, ходили за покупками, коли їздили у поїздки. Михайло більше цікавився технікою і «пластинками». Він захоплювався музикою, тому купував за кордоном різні платівки. Дома у нього була дуже хороша техніка, яку він купив не за кордоном, а у Москві в спеціалізованому магазині «Берізка» (ці магазини в СРСР існували для громадян, які мали доступ до іноземної валюти – тому що в СРСР всі валютні операції були заборонені, і умовно долари замінювалися на бони та ваучери, – прим. О.П.). Колонки у нього в квартирі стояли довжиною з шафу! 

Михайло був шанувальником Бітлз і Джона Леннона. Поруч з ним крутилися донецькі меломани, які замовляли йому платівки, і він їх привозив. Не пам’ятаю вже прізвища одного з найкрутіших меломанів Донецька, у якого було кілька тисяч наймодніших на той час пластинок. Якось з Михайлом ми їздили до нього додому слухати музику. Перед тим, як поставити ту чи іншу пластинку, він одягав рукавички і ставив її у шикарний програвач з високоякісним звучанням і акустикою. Так ми відкривали для себе мистецтво через музику. Ще з-за кордону ми везли всякий одяг і мотлох, які були недоступні у Союзі. 

– Хто з футболістів Шахтаря у Союзі одягався наймодніше? 

– Усі прагнули тримати марку. Але особливо зі смаком одягався Ігор Юрченко, який приїхав у Донецьк із Івано-Франківська. Він якось вдало комбінував одяг, умів вдягтися так, як інші не наважувалися. Світлий піджак, темні брюки, яскрава краватка. Коли приходив на якусь подію, то виглядав як актор.

Ігор Юрченко (крайній праворуч). Фото: особистий архів О. Сопка

«Найбільш складні дуелі були проти Шахова, Заварова та Черенкова»

– Як би ви самі себе охарактеризували як гравця? 

– Я добре розумів гру, бачив усе на кілька кроків уперед. Був добре фізично розвиненим і водночас мав хорошу швидкість – як стартову, так і дистанційну. 30 метрів пробігав за 3,9 секунди, 60 метрів – за 7,1, а 100 метрів – за 11,3 секунди. Вже граючи у великий футбол на рівні Вищої союзної ліги, я не відчував проблем із жодним швидкісним форвардом. 

Навіть з Ігорем Бєлановим у мене не було проблем. Бєланов був футболістом, який грав виключно правою ногою. Усі м’ячі він обробляв саме нею, зміщуючись вліво та виходячи у вільну зону, щоб прискоритись. Я одразу все це читав, навіть не зближуючись з ним. Знав, що він зараз правою ногою відкине м’яч вліво, і той відскочить на кілька метрів, тому заздалегідь біг у той напрямок. Я не намагався змагатися з ним у швидкості, а чекав, коли він відпустить м’яч або невдало його обробить. 

– Якщо подивитися на статистику середини 80-х, то можна побачити, що саме Бєланов серед форвардів найбільше забивав Шахтарю. Як ви це поясните? 

– Більше за все Бєланов забив нам у 1986 році, коли він сяяв на всіх фронтах. За підсумками того року його було визнано найкращим футболістом в Європі, він отримав Золотий м’яч. У Києві він забив нам три м’ячі, здається, коли мене вже не було на полі (два м’ячі Бєланов забив у першому таймі на 28-й і 34-й хвилинах, і один у другому. Підсумковий рахунок 4:1 на користь Динамо, – прим. О.П.). 

– А як ви себе почували у грі на другому поверсі? 

– Гра головою для мене не була проблемою. Я розумів, коли треба вистрибнути, зависнути, тому проблем з високими форвардами у мене не було. Мені навіть легше було грати проти них. Вони покладалися лише на свій зріст, а я вистрибував трохи раніше і зависав, виставляючи руки, щоб вони не могли вистрибнути. 

Пам’ятаю, у Дніпрі грав високий форвард Володимир Лютий. Коли він тільки починав, то був малорухливим. Партнери постійно навантажували на нього м’ячі, намагаючись використати його зріст. А він раз у раз затримувався зі стрибком. Тому я часто вигравав у нього боротьбу. З низькими і стрибучими форвардами мені було важче грати. 

– Проти кого з них вам було найважче? 

– У тому ж Дніпрі грав Євген Шахов (батько Євгена Шахова, який пограв за Дніпро, Зорю, а останній його клуб – казахстанський Тобол, – прим. О.П.). Проти нього було складно діяти, тому що він завжди грав на випередження, догравав епізод до кінця, не стояв на місці. І якщо м’яч потрапляв у штангу, або був якийсь рикошет, то Шахов завжди був першим. Міг точно віддати пас і витягнути тебе з зони. Тому за ним треба було дуже уважно слідкувати. 

Якщо говорити про найскладніші протистояння, то це були дуелі проти Заварова та Черенкова. 

– Чому? 

– Заваров поєднував у собі хитрість та різноманітність. Коли атака тільки починалася, він міг залишатися в тіні, десь у середині поля. Однак, коли вже йшла передача з флангу, Олександр миттєво прискорювався і міг випередити тебе в штрафному майданчику. Працював Заваров обома ногами, тому загнати його в складне становище було майже неможливо. На перший погляд він здавався слабеньким і маленьким, але щойно отримував м’яч і набирав швидкість, рухався, наче слаломіст. Він міг пробити по воротах з обох ніг, причому сильно, наче з катапульти. Майже ніколи Заваров не бив вище воріт – або влучав в ціль, або м’яч пролітав зовсім поруч. Прорахувати гру Олександра було неможливо. Кожен епізод, єдиноборство – це новий виклик. Щоразу потрібно було знаходити рішення, передбачаючи його наступний крок. 

Щодо спартаківця Федора Черенкова, то він був більше орієнтований на передачу, на розіграш м’яча. Він диригував грою команди, робив паузи для пасу на третього. Особливої швидкості у нього не було, але коли Черенков був у формі, то потрібно було миттєво знаходити рішення. 

– Хто з колег за амплуа був для вас прикладом? 

– У грі мені подобалося комбінувати, грати у короткий, пас. Тому завжди приємно і легко було грати з Михайлом Соколовським. На полі ми розуміли один одного з першого погляду. Він дуже допоміг мені на початковому етапі, коли я тільки прийшов у Шахтар. 

Щодо того, хто з колег за амплуа мені подобався, то, враховуючи, що я все-таки відіграв приблизно половину своїх ігор на позиції центрального захисника, можу відзначити гравця Шахтаря Валерія Горбунова. Саме з ним я грав у парі в свій перший рік перебування в команді. Як центральний захисник, він подобався мені найбільше. 

Михайло Соколовський та Олександр Сопко. Фото: особистий архів О. Сопка

– Чим саме? 

– За своїм талантом і можливостями Горбунов був прикладом для мене: фізично міцний, добре читав гру. У єдиноборствах один на один його майже не можливо було пройти, виграти боротьбу. Він в досконалості володів як довгим, так і середнім пасом. Усі передачі у нього були м’якими, з правильною підкруткою, і приймати їх було дуже легко. 

На жаль, Горбунов – гравець з сумною та трагічною кар’єрою. Представник тієї плеяди футболістів, які мали величезний талант, але за відсутності професіоналізму просто втратили себе як у футболі, так і в житті. Таких прикладів в союзні часи було багато. Погубила його стара, всім відома хвороба – пристрасть до алкоголю. Збірна СРСР втратила класного гравця, оскільки така пара, як Чивадзе і Горбунов, наприкінці 70-х – на початку 80-х років, на мій погляд, могла б бути найсильнішою в історії радянського футболу (кар’єра Горбунова обірвалася у 28 років, коли його вигнали з Шахтаря з формуванням «без права поновлення в будь-яких футбольних колективах», – прим. О.П.). 

– А який матч за Шахтар був для вас найважливішим? 

– Виїзна гра на Кубок володарів Кубків УЄФА проти швейцарського Серветта, коли потрібно було вистояти в Женеві після мінімальної домашньої перемоги. 

Щодо тих матчів, що мали вирішальний вплив на результат, варто згадати 1985 рік, коли був ліміт на нічиї (діяв у чемпіонатах СРСР протягом 11 сезонів, починаючи з 1978 року. У чемпіонатах 1978-1979 їх не могло бути більше 8, а потім – не більше 10, – прим. О.П.). Перед грою з Зенітом ми мали 10, і потрібна було лише вигравати, щоб уникнути зони вильоту. За п’ять хвилин до закінчення гри рахунок 0:0. Ми отримали право на штрафний, Соколовський подав м’яч, і я забив переможний гол головою. Ми виграли, і ці два очки допомогли нам зберігати прописку у Вищій лізі. 

«Поки везли Кубок СРСР у Донецьк, хтось зламав руку бронзовому футболісту на кришці»

– Який сезон у Шахтарі був для вас найуспішнішим? 

– 1983 року. Я вже зміцнів, відчував упевненість у собі, почав відчувати себе лідером команди. У мене налагодилася взаємодія з капітаном команди Соколовським, з яким і поза полем я товаришував. До того ж, я грав на позиції, яка мені подобалася найбільше. 

За тактичною схемою я був центральним захисником, але без жорсткої вимоги грати персонально проти когось із нападників. Я міг висунутися вперед і діяти в опорній зоні, фактично як півзахисник. Не лише руйнувати атаки, а й брати участь у комбінаційній грі. Відчував себе вільним художником, і це мені подобалося. Тренер Віктор Носов був задоволений моєю грою. 

– У 1983 році Шахтар завоював Кубок СРСР. Наскільки складним був для команди той шлях? 

– 1982 рік був складним для Шахтаря. Команда створювалася фактично з нуля. Багато провідних гравців покинули команду (Старухін, Федоренко, Віктор Чанов, Кондратов, Кравченко-старший, Гошкодеря, – прим. О.П.). Взамін їм майже нікого з досвідчених футболістів не запросили. 

Першу частину чемпіонату ми провалили (із 12 матчів жодного не виграли, – прим. О.П.), а потім згуртувалися і в другому колі почали набирати очки. У ключовому матчі на останніх хвилинах вирвали перемогу у Кубані та зберегли прописку у Вищій лізі. 

Цей запал ми перенесли на наступний рік. Збори проводили в Адлері. Місили грязюку, але працювали наполегливо. Навантаження були чималими, багато зіграли контрольних ігор. Тобто фізично ми були добре підготовлені. 

В 1/16 фіналу ми у Сочі розгромили Жальгіріс 3:0. Наступний суперник за жеребом у нас був Спартак. Їдемо в Москву, гра під дахом у манежі. Розуміли, що там нам нічого не світить. Де Спартак, а де ми? Починаємо грати, і такого тиску, як зазвичай у спартаківців буває, ми не відчуваємо. Вітя Грачов забив швидкий гол. Ми піймали кураж, відчували, що можемо їм протистояти. В кінці гри дивимося на гравців Спартака, а вони якісь бліді, сваряться між собою, висловлюють претензії один одному. Фізично ми були добре готові, і вже в додатковий час дотиснули їх. 

– Чому наступну гру з московським Динамо ви грали в Ташкенті? 

– Тому що Динамо проводило там збори. Згідно з жеребкуванням, вони були господарями. Сказали, що будуть грати там. А ми мотаємося: Адлер, Сочі, Москва, Ташкент. Коротше, у перельотах. Граємо там. Така ж сама ситуація, як зі Спартаком. Ні в чому вони нас не переграють. Ми витримуємо темп, у нас гостріші атаки. 

Знову довелося грати додатковий час, оскільки після 90 хвилин гри рахунок був 1:1. Там у них шансів не було. Ященко і Грачов забили два м’ячі, і ми пройшли у півфінал. 

– Далі у вас був Зеніт. 

– Приймали їх удома. Приїжджаємо в Донецьк – середина березня, все вкрите снігом. Поле, слава Богу, почистили. Стадіон Локомотив був заповнений вщерть – 45 тисяч глядачів. Гра була важкою. Зеніт діяв дисципліновано у обороні – організовано та жорстко. Вони першими забили, а у нас через перебір жовтих карток був відсутній наш найкращий бомбардир у кубкових матчах Віктор Грачов (отримав жовті картки в матчах зі Спартаком і Динамо, – прим. О.П.). Тому тиск на ворота Зеніта з нашого боку був, але гостроти не вистачало. Попереду грав Володимир Куцев, саме він зрівняв рахунок. У штрафному майданчику вдало прийняв м’яч і точно пробив. Довелося пробивати післяматчеві пенальті. 

Віктор Грачов (у білій формі – в центрі). Фото:  особистий архів О.Сопка

– У кубкових матчах проти Зеніта вам не раз доводилося пробивати пенальті. Завдяки чому Шахтар щоразу вигравав ці серії?

– Зеніт у кубкових матчах був для нас зручним суперником. Якщо справа доходила до пенальті, вони могли одразу здаватися. Усі півфінали, які ми грали проти них, ми виграли саме в серії пенальті (1983 – 4:2, 1985 – 4:2, 1986 – 4:3, – прим. О.П.). В останньому півфіналі, який ми грали в манежі, вони ледь не плакали, коли справа дійшла до пенальті, настільки були невпевненими в собі. 

Коли ми грали півфінал 1983 року, донецькі вболівальники вперше побачили в справі Єлінскаса. У Валентина була чудова реакція та незвичайна стрибучість. Він всім нам давав фору на тренуваннях у стрибках. Була вправа, яка включала п’ять стрибків підряд. Резиновий килимок, який клали для відштовхування, він відтягував на метр назад, але при цьому стрибав далі за всіх. Якщо ми всі стрибали у районі 15-ти з чимось метрів, то у нього результат наближався до 17. Як для воротаря, зріст у нього був не зовсім вражаючий – 182 см. Але він компенсував це своєю пружністю та чудовою координацією. 

У дуелях на пробиття 11-метрових він був сильним, і в тому матчі парирував два пенальті (удари Казачонка і Чухлова, – прим. О.П.). Завдяки цьому ми вийшли у фінал. 

– Фінал проти Металіста був для вас важким? 

– Фінал ніколи не буває легким, навіть якщо твоя команда – фаворит. Це зовсім інша атмосфера, інший настрій. У таких матчах всі викладаються на повну, навіть більше, ніж на сто відсотків. Напруга та відповідальність можуть трохи сковувати. 

– Тобто в тому фіналі Шахтар вважався фаворитом? 

– Усі про це говорили. Казали, що Шахтар – досвідченіший кубковий боєць, який не раз вигравав Кубок, а Металіст вперше потрапив у фіналі. Вважалося, що Шахтар на шляху до фіналу подолав більш складних суперників і потужно стартував у чемпіонаті. Ми в березні 1983 року в стартових матчах чемпіонату в Москві ще раз у манежі обіграли і Спартак, і Динамо. 

Що ж до самого фіналу, то він не був яскравим, але клас і солідність Шахтаря відчувалася в усьому. Ми грали свою гру, володіли ініціативою, забивши гол, а потім просто догравали, тримаючи результат. 

– Шампанське з Кубка пили? 

– Звісно, починаючи з роздягальні. Пам’ятаю, Лобановський зайшов до нас у роздягальню. Він тоді був тренером збірної СРСР. Тиснув усім руку. Підійшов і до мене, усміхнувся і сказав: «Нарешті і ти трофей завоював!» То він жартував, чи справді це було щиро – я не знаю, але ці слова запам’ятав. 

Один відомий співак, Євгеній Мартинов, сам луганчанин, прийшов до нас у роздягальню, поздоровляв, казав що з дружиною прийшов на стадіон і за нашу перемогу вони вже випили пляшку коньяку. А потім він прямо у роздягальні заспівав нам свій хіт «Лебеді». І раптом звідкись з’явилося шампанське, і ми всі пили його з Кубка, в який входило п’ять з половиною пляшок. Потім продовжили вже в готелі. 

– Союзний Кубок був із кришталю. По дорозі додому не пошкодили цю вазу? 

– Не розбили, однак поки везли в Донецьк, він ходив по руках. Верхівку Кубка увінчувала бронзова фігурка футболіста з м’ячем, і хтось випадково зламав йому руку. Довелося шукати майстра, щоб її припаяти. 

Олександр Сопко. Фото: особистий архів О.Сопка

– Якими були преміальні? 

– Мені дали машину – білу Волгу. До цього у мене були Жигулі, які я отримав через рік після переходу з Динамо в Шахтар. 

– Скільки авто ви змінили за 10 років перебування у Шахтарі? 

– Перша машина у мене була Жигулі, а потім – дві Волги. 

– Футболісти Шахтаря часто спускалися в шахту? 

– Здається, я був у шахті тричі. Тримав у руках відбійний молоток. Ми з Сергієм Ященком навіть спробували працювати удвох. Один на відбійному молотку, а інший лопатою відкидав вугілля на стрічковий транспортер. Ми кілька хвилин добре попрацювали з ним, а шахтарі ззаду нам кричать: «О, так у вас добре виходить! Ідіть до нас!» 

– Чи були ще цікаві історії, які пов’язували футболістів із шахтою? 

– Кубок сезону в Союзі розігрувався під патронатом газети Комсомольська правда. Тому комсомольські організації Донецька і Дніпропетровська намагалися провести різні заходи напередодні цих матчів. 

Наші комсомольські діячі запропонували футболістам Дніпра вдень перед грою здійснити екскурсію до шахти. Вони погодились, не знаючи, що лише спуск до шахти на глибину 1000 метрів забирає годину. А там, щоб походити по тунелях і подивитися, як працює комбайн, ще знадобиться година-півтори. Якщо це все з незвички пройти, то від цієї екскурсії втомишся. 

Коли вони вийшли з шахти, помилися, то, окрім вражень, у них була певна втомленість. І футболісти Дніпра перед грою скаржилися нам, що у шахті для них було навантаження, немов додаткову тренування вони провели. Ну і, ніби, першу гру вони нам програли через це. 

Через тиждень ми їдемо у Дніпропетровськ і місцеві комсомольці вирішили відповісти нам тим же. Повели нас на екскурсію на металургійний завод Петровського, водили по мартенівському і конверторному цехах. О 10-й ранку ми виїхали, а о 14-й приїхали в готель, зовсім втомлені. Як на роботі побували. Після цього спали усі, як мертві. Ввечері вийшли на гру і кажемо хлопцям з Дніпра: «Ви жалілися, що спускалися в шахту, а ми блукали по заводі. Ледь у мартенівську піч не підкидали вугілля». Ось так ми пожартували.

– Шахтарі заробляли більше, ніж футболісти Шахтаря? 

– Якщо підсумувати усі премії по закінченню сезону, то, звісно, у нас виходило більше, ніж у них. Але, в цілому, шахтарі заробляли дуже добре. Були такі ударні шахтарські бригади, які вже в вересні встановлювали ялинку, виконуючі річний план. Але слід розуміти, що ризики та умови праці у них були надзвичайно важкими. Коли в 1983 році ми прилетіли з Москви з Кубком, нас в аеропорту зустрічали керівники міста та області, ми пили шампанське, однак буквально перед цим надійшла новина, що шахті Засядька стався вибух метану, і загинуло близько 20 людей. Тож свято у нас було сумним. 

«В Кривому Розі мені дали призвістко «Бек» на честь Бекенбауера»

– Багато гравців Шахтаря мали машини Волга? 

– Волга була як бонус, який ти міг потім перевести у гроші. Перша моя Волга коштувала 10 тисяч рублів, а друга 15. ЇЇ можна було продати навіть дорожче, ніж за дві ціни, коли рубль вже девальвувався. Все залежало від того, на кого з покупців ти натрапиш. 

– А яка доля вашої першої машини Жигулі? 

– Коли я її отримав, необхідності їздити не було, тому продав. Спочатку вона стояла біля мого дому, так її обікрали. Зняли два колеса, ще два не встигли. Поцупили все, що тільки можна було. Я півроку збирав на неї деталі, адже на все був дефіцит. Коли вже отримав Волгу, ставив її на клубній базі. 

– Ви сказали, що були друзями з Михайлом Соколовським. Хто дав йому прізвисько «Бригадир»? 

– Це так його називали вболівальники називали, а ми – просто Міша чи Сокіл. 

– А у вас яке було призвісько? 

– У Кривому Розі, ще в юності, мені дали прізвисько Бек або Франц – за кучеряве волосся, звичку грати з високо піднятою головою і любов до передач шведою. І в Динамо мене так само називали. 

– Це в честь Франца Бекенбауера? 

– Так. 

– Чи були фізичні навантаження в Шахтарі легшими, ніж в Динамо? 

– В Шахтарі була зовсім інша атмосфера, інші вимоги. Це було цілком зрозуміло, адже завдання перед Шахтарем стояли не такі, як в Динамо – лише перше місце і Кубок. Тому й навантаження набагато легші. Була своя методика, яка також давала результат. 

Але при такому підході великі завдання Шахтарю, звісно, були не по плечу. Тому в команді під час тренувань було більше пауз, гумору, сміху, менше максимальної навантаження. Десь можна було «профілонити», працюючи з меншими зусиллями. Коли у паузах тренер щось говорив, у відповідь можна було йому щось відповісти, пожартувати, посміятися. 

Оскільки інтенсивність на тренуваннях була меншою, то спершу я відчував, що мені не вистачає навантажень як у Динамо. Якщо у нас якісь бігові вправи, ривки, то я ставав десь позаду, давав партнерам спеціально якусь фору, щоб на фініші наганяти. Кроси я завжди намагався бігти попереду, задаючи темп. І старші за віком жартома казали: «Ей, хлопче, давай трохи повільніше, бо відправимо тебе назад у Київ». 

Олександр Сопко. Фото: особистий архів О.Сопка

– Які були відносини між гравцями всередні Шахтаря? 

– Якщо в Динамо футболісти, здебільшого, гуртувалися в невеликі компанії по двоє-троє за інтересами і майже не збиралися всі разом поза базою, то в Шахтарі панувало більш-менш єдине середовище. Гравців об’єднував шахтарський дух, плюс-мінус однаковий рівень знань, світогляду та почуття гумору. 

Футболісти багато часу проводили разом, проте дуже ревно ставилися до тих, хто був не із Донбасу. Тому, коли Лобановський застерігав мене про те, що приїжджому в донецькій команді буде важко, він, мабуть, мав на увазі власний досвіт перебування в Шахтарі, де його особливо не прийняли. 

Але, переходячи в Шахтар, я розумів, що зможу розраховувати на підтримку тренера Віктора Носова, а все інше залежатиме від мене. У мене було бажання, амбіції, і я знав, що можу довести свій професійний рівень. І варто було мені зіграти кілька матчів, як мене одразу прийняли та визнали як гравця з високим рівнем підготовки. 

– Від кого ви відчували найбільшу підтримку? 

– На початку – від Віктора Кондратова та Михайла Соколовського. Кондратов був киянином, тому у нас з ним було багато спільного. Обоє ми пройшли динамівську школу, мали багато спільних знайомих. Потім ми не раз зустрічалися в Києві і спілкувалися до останніх його днів (Віктор Іванович Кондратов пішов з життя 6 жовтня 2024 року, – прим. О.П.). 

Кондратов і Соколовський були гравцями, які вже здобули собі ім’я та авторитет у команді. Вони одразу почали підтримувати мене. При визначенні складу команди на гру Віктор Носов завжди радився з досвідченими гравцями, кого ставити на гру. І ось стало питання: кого ставити на гру на позицію переднього центрального захисника? Мене, новачка, чи Володимира П’яних, який був улюбленцем донбаських вболівальників? Соколовський і Кондратов підтримали мене. Вони зазначили, що я молодший, перспективніший, і зі мною на полі їм грати комфортніше, легше і приємніше. 

– Якою була дисципліна у Шахтарі? 

– Перше, що кинулося в очі, це відчуття, що у гравців було менше професіоналізму в плані відповідальності та самовіддачі порівняно з динамівцями. Тобто, якщо після тренування ти не маєш бажання попрацювати більше, щоб вийти на новий рівень, то тебе за це ніхто не засуджував і не дорікав. 

– Як ставився до цього Віктор Носов? 

– Васильович не відзначався новаторським підходом у тренерській роботі: був прагматичним та обережним тренером, який прагнув уникати конфліктів і непорозумінь у колективі. Носов вважав, що лідерів у команді має формувати сам колектив, а не тренер. Якщо хтось порушував спортивний режим, він уникав особистого ухвалення рішення про відрахування. Подібні ситуації згладжувалия, і колектив брав таких гравців на поруки. 

Фундамент, закладений Володимиром Сальковим, та потенціал гравців, які залишилися в колективі, дозволяли Шахтарю тривалий час утримуватися на плаву. Віктор Носов не був топовим тренером, тому не міг підготувати команду так, щоб вона стабільно пройшла дистанцію чемпіонату й піднялася на більш високий рівень. 

Крім того, матеріальна база Шахтаря залишалася на дуже низькому рівні, що призводило до провалів і невдалих відрізків у грі. Якщо ми програвали одну, дві чи навіть три гри, ніхто нас не сварив. Лише казали: «Нічого страшного, давайте зберемся на наступну домашню гру і дамо бій» Такий підхід розхолоджував і не сприяв боротьбі за призові місця. 

Віктор Носов (крайній праворуч). Фото: особистий архів О.Сопка

«Шахтар мав платив чи не найнижче серед українських команд»

– Фінансування команди справді залишало бажати кращого? 

– Маючі друзів у різних командах, ми були добре обізнані з рівнем преміальних у клубах. Навіть без порівняння із закавказьких командами, де оберталися великі гроші, Шахтар мав один із найнижчих рівнів оплати серед українських клубів. Автомобілі та квартири наприкінці сезону були головним мотиватором для футболістів Шахтаря. Проте Волгу і квартиру не давали щороку. Тож поки тобі обіцяють, що ось-ось її отримаєш, ти викладаєшся на повну. Але щойно отримав обіцяне, бажання викладатися зникало. 

Піти до керівництва команди, жорстко наполягати на встановленні певних зарплат і премій – це було не в характері Носова. Він взагалі цим не займався. Намагався балансувати між молотом – обкомом і наковальнею – футболістами. Єдиним шляхом до завоювання титулу для нас був Кубок, де можна було пройти коротку дистанцію – всього п’ять матчів, і трофей у тебе в кишені. Перемога в Кубку чи вихід у фінал означали виконання певного завдання на сезон. Це допомагало Носову втриматися на посаді, і керівництво його терпіло (сім років – з 1979 по 1985 роки, – прим. О.П.). 

– Наскільки принциповими для вас були матчі проти Динамо?

– Проти Динамо я завжди грав на максимумі своїх можливостей. Пам’ятаю, в першій своїй гри проти киян у матчі за Суперкубок, я стільки витратив сил на біганину, стрибки і численні підкати, що мене схопила судома. Коли завершилися перші 15 хвилин додаткового часу, я підійшов до Носова і сказав: «Васильович, мене щось судомить, може заміните мене?» Не встиг Носов щось відповісти, як до мене підскочив досвідчений воротар Юрій Дегтярьов (Дегтярьов не брав участі в тому матчі – у воротах стояв Шахтаря стояв Віктор Чанов, – прим. О.П.), пригорнув до себе і каже: «Саньочок!» (він мене потім весь час так називав) «Не думай навіть залишати поле, ти маєш дограти матч до кінця». Ці його слова якось запали мені в душу. У той момент я відчув що мене цінують і поважають в команді. 

– Ви готувалися до Динамо якось по-особливому?

– Я починав готуватися до гри з Динамо десь за два тижні. Коли залишалося кілька днів до матчу, я відчував таку внутрішню мобілізацію, що був готовий викластися на всі 100%. Я знав, як буде грати Динамо, їхні сильні та слабкі сторони. Як вони використовують пресинг, як грають у контратаках. Намагався підказати партнерам і обговорював з тренером майбутню гру. 

Можу сказати, що всі матчі проти Динамо, окрім 1982 року, коли у нас фактично не було команди, стали одними з моїх найкращих ігор. 

– Ви казали, що коли доходило до післяматчевих пенальті, то у Зеніта шансів проти вас не було. Чому проти київського Динамо було навпаки? 

– Навіть не знаю, так вийшло. Там все вирішувалося в один удар (у 1981 році у фіналі Кубку сезону серія пенальті завершилася з рахунком 5:4, у 1986-му – 3:1, – прим. О.П.). Ну, програли ми чемпіону країни. Ніякого жалю від цього не було. Ми перевірили себе на фоні фактично збірної СРСР, показавши, що також можемо грати у футбол. І від цього ми отримали певне задоволення, особливо в 1986 році, коли Динамо громило всіх у Європі. Ми грали на рівних з командою, яка через кілька тижнів у фіналі Кубка володарів кубків переграє Атлетико (Мадрид) з рахунком 3:0. 

– Заговорили про 1986 рік – не можу не запитати вас щодо домашньої гри з Динамо в чемпіонаті. Як ви прокоментуєте заяву судді Савченка, що матч був договірним? 

– Я отримав травму і не грав у тому матчі. Навіть на базу не заїжджав і спостерігав за грою збоку. І Шахтар, і Динамо цілком влаштовувала нічия. Всім відомо, що Лобановський підходив до футболу з позиції математики, через систематичність, точність і стратегічне планування. У нього був план набору очок, щоб вибороти чемпіонство: вдома – перемога, на виїзді – нічия (у 1986 році головним тренером Шахтаря був Олег Базилевич, – прим. О.П.). 

Враховуючи, що Лобановський і Базилевич – друзі, вони могли обговорити цю тему. Лобановський часто любив говорити, що у шахістів є гросмейстерські ігри, коли вони вийшли, зробили по 15 ходів і погодилися на нічию. Тому, напевно, вони порахували, що так можна було б зіграти. 

«Якщо на кону стояло чемпіонство Динамо, то нас іноді просили не чинити їм опір»

– Москва звинувачувала українські клуби, які, нібито за вказівкою зверху, були змушені віддавати Динамо очко вдома та два на виїзді. Що ви знаєте про таку систему? 

– Таке твердження дещо перебільшене. 

– Але якщо переглянути статистику, то за десять років, що ви провели в Шахтарі, в більшості випадків так і було. Як це можна пояснити? 

– Ми і в Києві у Динамо вигравали, і внічию там грали. 

– У той період Шахтар у Києві тричі зіграв внічию і вдома один раз переміг Динамо. 

– Я знаю, що вдома ми завжди намагалися грати з Динамо на перемогу. Бувало, що вигравали, а бувало – програвали (у 1986 – 1:0 виграли, у 1985 програли – 1:2, – прим. О.П.). Якщо на кону стояло чемпіонство Динамо, то, коли ми грали в Києві, іноді нас просили не чинити опір і допомогли динамівцям з очками. Казали, що для нас 9 чи 13 місце – це не так важливо, а вони борються за золото. 

– Ми знову повертаємося до 1986 року. В останній грі ви в Києві програли Динамо, і вони згодом стали чемпіонами. Це саме той випадок? 

– То була перенесена гра, яку винесли аж на грудень. Ми зіграли з Чорноморцем, і до гри з Динамо був проміжок у три тижні. На цей час ми поїхали до Марокко, де зіграли шість ігор. Поїздка була більше туристичною. В останньому матчі наш воротар Валентин Єлінскас грав у нападі, оскільки нам бракувало виконавців. 

У Марокко я не провів жодної гри, оскільки з Чорноморцем надірвав м’яз. З Марокко ми прилетіли прямо в Київ. Було 3 грудня, холодно, мороз. У готель до нас приходили знайомі хлопці з Динамо. Прохали віддати їм цю гру, кажучи, що їм ще потрібно вирішальний матч грати з московським Динамо, і вони не хочуть ризикувати. Проте ми відповіли їм: «Ні, ми будемо грати». 

Валентин Єлінскас (праворуч). Фото: особистий архів О.Сопка

– А що вам казав тренер – Олег Базилевич? 

– Він казав: «Хлопці, грайте, як вийде, ніхто вас за це не сваритиме». Тобто натякав, що нічого страшного не станеться, якщо ми віддамо цю гру. Але ми вийшли битися за результат. Я відіграв перший тайм, але щоб не погіршити травму, яку я тільки-но залікував, попросив заміну. 

Динамо швидко забило гол, після чого ми просто розсипалися. А вони грали зі злістю проти нас, давали зрозуміти, що, раз ми не захотіли домовитися, вони знищать нас. В результаті, забили нам чотири голи, на що ми спромоглися відповісти лише одним. Можливо, комусь здалося, що ми віддали цю гру, але насправді ми підійшли до неї недостатньо готовими і грали безхарактерно, безвільно, що було не властиво Шахтарю. 

– Давайте ще про одну гру, коли Дніпро боровся за чемпіонство. Гравці Дніпра розповідали, що дуже розраховували на Шахтар у матчі зі Спартаком. Ви просто не змогли чи не захотіли допомогти Дніпру? Чи, можливо, на вас тиснули з Москва?

– Ніякого тиску не було. Це була передостання гра чемпіонату, після якої на нас чекала поїздка до Швейцарії на матч-відповідь проти Серветта. Спартак тоді перебував у чудовій формі. Восени вони завжди грали дуже сильно завдяки своїм індивідуальним якостям та поставленій грі. 

Скажу чесно, тоді до нас приїжджали люди з Дніпра і обіцяли додаткові премії, якщо ми відберемо очки у москвичів. Бажання і настрій у нас були, тож ми виходили на гру зі Спартаком битися, на жаль, спартаківці виявився сильнішим за нас. У тих моментах, коли потрібно було забивати, вони забивали, а ми займалися нісенітницями. Ми самі були шоковані такою розгромною поразкою (0:4, грали у Донецьку, – прим. О.П.). Вийшло, що підвели Дніпро. Тим більше, що торік Дніпро допоміг нам зберегти місце у Вищій лізі. Хотілося відповісти їм взаємністю. 

«У 35 забитих м’ячах Протасовим є й невелика частка внеску гравців Шахтаря»

– Вам доводилося персонально грати проти Олега Протасова? 

– Звичайно. Чесно скажу, що проти нього дуже складно було грати. Олег був дуже потужним форвардом і грав по всьому фронту атаки. Часом він відходив назад, а потім атакував з глибини. Також міг зіграти й на підігруванні. Якщо Протасов набирав швидкість і рухався до воріт з м’ячем, зупинити його було надзвичайно складно. Добре грав він і головою, здорово відкривався на усі передачі з флангу і працював обома ногами. Він був справжнім голеадором. 

Плюс зв’язка з Литовченком у них була дуже ефективною. Вони грали разом ще з дитинства, тому відчували один одного, як ніхто інший на полі, награли багато добре відпрацьованих комбінацій. Бувало, призначали штрафний у центрі поля. Литовченко повільно підходив до м’яча, ставив його на землю. Поки ми, опустивши голови, розверталися, він робив різку передачу. А Протасов уже набирав швидкість і забігав у карний майданчик. Іноді після цих передач він виходив один на один з воротарем. 

– Коли Протасов у 1985 році забив 35 м’ячів і побив всесоюзний рекорд, він забивав Шахтарю голи в обох матчах. Чи правда, що Шахтар сприяв йому в досягненні цього? 

– Забити більше 30 м’ячів у ті часи – це було неймовірно важко. Можу сказати, що в тих м’ячах, забитих Протасовим, є невелика частка внеску гравців Шахтаря. 

Олександр Сопко та Олег Протасов. Фото: особистий архів О. Сопка

– Ви маєте на увазі матч на Метеорі, який закінчився з рахунком 5:4? 

– Так, в тому числі й цей. 

– На тій грі я був на стадіоні і спостерігав таку картину: коли Віктор Грачов, який також оформив хет-трик, забив дальнім ударом, і рахунок став 5:4, Володимир Ємець погрозив йому кулаком, на що той розвів руками. Такий хокейний рахунок не входив у плани команд? 

– Той, хто уважно дивиться та аналізує, той розуміє, в чому була справа. Коли ми повернулися до Донецька, до нас на базу завітало керівництво команди, щоб проаналізувати той матч. Вони не знали про домовленість з Дніпром, оскільки це було внутрішньою справою команди. 

Зібрали нас і кажуть: «Ну як так можна грати в захисті? Один старається попереду – Грачов б’ється за команду, а ви підводити його, пропускаючи такі м’ячі. Совісті у вас нема!». Причому вони це говорили щиро, на повному серйозі. Було неприємно слухати все це. А Вітя Грачов ходив героєм, весь із себе щасливий, інтерв’ю роздавав – адже забив три м’ячі. Це типова проблема таких ось ігор. Хтось стає героєм, про нього пишуть у газетах, а інших звинувачують у відсутності бажання і професіоналізму. 

– Микита Сімонян через те, яким чином Протасова побив його рекорд, дуже образився. Він навіть хотів, щоб той вибачився. 

– Сімонян грав у той час, коли в матчах команд забивали по 7-8 м’ячів, а іноді й більше. Для форварда забити три м’ячі в матчі не становило труднощів. Це був інший футбол, і через це рекорди того часу також викликають сумніви (Микита Сімонян забив 34 м’ячі в чемпіонаті СРСР 1950 року, – прим. О.П.).

– Чому Шахтар так важко на виїзді грав із закавказькими командами? 

– Там завжди було важко грати. Переліт непростий. Зазвичай ми летіли через Москву. Зміна часового поясу. Спека давала про себе знати. Вночі доводилося мочити простирадло холодною водою і вкривалися ним, бо було неможливо спати. Пам’ятаю, ми грали в Ташкенті, коли в тіні було +50С. Тоді навіть не виходили на розминку, а сиділи в роздягальні під кондиціонером. 

– Як за такої температури бігати? 

– Коли граєш під палючим сонцем, то хвилин за 15-20 до завершення тебе результат матчу вже особливо не хвилює, тобі головне вижити! Складно дихати, у роті сухо, губи потріскалися, на них залишилася пересохла сіль від поту. Здійснити якийсь рух, ривок вже дуже важко. 

В тому матчі за Пахтакор грали два колишніх московських динамівці – Андрій Якубик та Олексій Петрушин. В одному з моментів я пробігаю повз Петрушина і кажу йому: «Як можна тут грати в таку спеку?» Він глянув на мене, усміхнувся і чи з жалем, чи з болем сказав: «Ви приїхали і поїхали, а ми постійно так граємо» (той матч 10 липня 1983 року Шахтар програв у Ташкенті 2:1, – прим. О.П.). 

Ну, ми ж знали, що вони щороку отримували по машині Волга. Потім десь на кавунових полях їх продавали. І преміальні у них були дуже високими. Тобто, пару років погравши у Ташкенті, можна було заробити стільки, як за всю кар’єру в Шахтарі. 

– Ви були дисциплінованим гравцем, і все ж одного разу вас вилучили у матчі чемпіонату. Пам’ятаєте, за що? 

– Впродовж моєї ігрової кар’єри у мене було три вилучення. Перше – в юнацькому віці, коли я грав у першості області. 

Друге – у матчі за юнацьку збірну, яка готувалася до чемпіонату світу. Ми грали два матчі в Угорщині: перший виграли 1:0, у другому першими забили. І тут угорський нападник у штрафному майданчику імітує фол – падає і кричить. У мене здають нерви, і коли він підводиться – я його штовхаю. Він знову падає, і суддя показує мені червону картку. Ця картка коштувала мені дуже дорого, тому що після вилучення моє місце зайняв Сергій Балтача. Грав він добре і закріпився на позиції центрального захисника. Через свою недисциплінованість я втратив місце в основному складі. 

Третю червону картку я отримав в дебютному сезоні в Шахтарі. Ми грали в Краснодарі. В атаці у Кубані грав футболіст Микола Колесов. Його манера гри полягала в тому, щоб при найменшому контакті падати, кричати й вимагати пенальті. Кубань «зарядила» суддю, і врешті Колесов скористався моментом – упав у нашому штрафному майданчику, і арбітр одразу вказав на позначку. У мене знову здали нерви. Коли Колесов піднявся, я його штовхнув і залишив свою команду грати в меншості. Кубань реалізувала пенальті й перемогла 2:1. 

– Вас оштрафували за ту червону картку? 

– Після гри Віктор Носов спитав мене: «Сашко, а ти його сильно вдарив?» Відповідаю: «Васильович, та ні, я лише легенько доторкнувся до нього, а він впав». На що він мені сказав: «Ти і пенальті заробив, і з поля тебе вилучили ні за що. Крім шкоди для себе, ти нічого цим не заробив. Якщо зібрався вдарити когось, то вдар, але так, щоб суддя не бачив, а футболіст не міг далі грати». 

Ці його слова я назавжди запам’ятав і зробив для себе висновок. Він настільки переконливо все це мені розповів, що я почав уникати таких ситуацій. Старався тримати себе в руках, але провокаторів, починаючи від Газзаєва до Джавадова, намагався карати. Я не вівся на їхні провокації одразу, але проходило 5-10 хвилин, і я знаходив момент, щоб відповісти так, щоб суперник зрозумів, за що і чому отримав цей удар. 

«Хвороба всіх вихованців Лобановського в тому, що вони продовжують копіювати його»

– У 1987 році Шахтар очолив Коньков, з яким, за вашими розповідями, ви будучи гравцями Динамо, сиділи за одним столом у їдальні. Які враження у вас залишилися від Анатолія Дмитровича як тренера? 

– Об’єктивно оцінити Анатолія Дмитровича мені дуже важко, адже, як футболіст і тренер, він був доволі складною людиною. Коньков був дуже амбіційним, прагнув слави, поваги та визнання. Все це було виправдано тим, що свого часу він був великим гравцем. 

Коли він очолив Шахтар, як тренер… Не знаю, можливо, це хвороба всіх вихованців Лобановського, що вони намагалися і продовжують зараз у чомусь копіювати його. Багато методів Лобановського перейняли. Суворість, дистанцію з футболістами тримати. Іноді навіть, копіюючи Валерія Васильовича, напівшепчучи, кажуть футболістам: «Значить». Лобановський саме так говорив, а потім позбувся цього слова-паразита. Але воно запало всім в пам'ять, і багато хто його повторює. 

Коньков, як тренер, з одного боку був суворим і знав собі ціну, а з іншого – мав досить м’який характер. Йому хотілося нормального спілкування з футболістами. І в цьому протиріччі він не міг знайти себе. Бути другом для футболістів чи суворим батьком з ременем? Так він і не вибудував ідеальну форму комунікації зі своїми підопічними. 

– В перші два роки у нього, здається, все виходило непогано. Що потім сталося з командою? Чому відбувся провал? 

– Чемпіонат 1989 року ми розпочали з двох перемог, а потім почалися проблеми. Більше двох місяців команда ніяк не могла виграти. Коньков, замість того, щоб вирішувати ці проблеми разом із досвідченими футболістами, не тільки на футбольному полі, а й поза ним став покладатися тільки на тих гравців, на кого він робив ставку. Таким чином, він не об’єднав команду, а розколов її на групи. Керувати таким колективом він абсолютно не міг, замкнувся в собі. Критику не сприймав і слухав тільки тих, хто йому казав, що все добре і ми обов’язково виберемося. 

До того ж, посварився зі своїм помічником Валерієм Яремченком, який пішов. Поряд з ним практично нікого не залишилося, хто міг би підтримати його в якісь моменти. Він постійно звинувачував нас, футболістів, що ми нікчемні, що взагалі не можемо грати. Тренування перетворювалися на суцільний крик і претензії. У такій атмосфері було складно боротися за результат. Було видно, що він і сам мучиться, і ми разом із ним. 

– Коньков сам пішов, чи його прибрали? 

– Питання щодо нього нагорі вже було вирішено. Проте, щоб усе виглядало природно й красиво, організували обговорення: спочатку в спорткомітеті з футболістами, а потім донесли його нагору. Там, спираючись на думку народу, винесли Конькову вердикт. 

– Замість Конькова прийшов Яремченко. Щось змінилося? 

– Яремченко розпочав з відновлення морального мікроклімату в команді. Спираючись на досвідчених гравців, він зміг нас об’єднати. Ми важко, зі скрипом, але дограли чемпіонат, виконавши головне завдання – залишитися у Вищій лізі.

– Коли ви завершували ігрову кар’єру, вже знали, чим будите займатися далі? 

– Завершував кар’єру я у 32 роки. У цьому віці зараз багато футболістів продовжують грати. А тоді 32 для футболіста вважалися плюс-мінус критичним віком. Може, я б іще грав, сили лишалися, та й серйозних травм у мене не було, але мотивації вже не мав. Країну на той час лихоманило, відбувалися зміни. Команди почали відмовлятися від участі у чемпіонаті СРСР (У 1990 році відмовилися від участі у чемпіонаті Жальгіріс Вільнюс, Динамо Тбілісі і Гурія Ланчхуті, турнір був для 13 команд, – прим. О.П.).

Багато футболістів цілими партіями почали виїжджати за кордон. Я з незрозумілих причин почав боятися літати. Під час польоту постійно прислуховувався, чи працюють у літака двигуни. А нам потрібно було летіти на збори в Адлер. Ніхто не знав, чи будуть там якісь хвилювання, чи ні. Харчування ніяке. Везли з собою мед, суху ковбасу, тому що там і цього не було. Гроші у тебе є, а задоволення від життя ти отримати не можеш. Прийшла думка, поки є ще рік-два, пограти десь за кордоном. 

«Президент словацького клубу запропонував мені за додаткову плату тренувати його 12-річного сина-воротаря»

– Чому ви поїхали в Чехословаччину? 

– У Михайла Михайловича Комана були зв’язки у Чехословаччині, і він мене туди порекомендував. Я їхав на перегляд до команди Вищого дивізіону з Брно. 

– Валерій Яремченко вас легко відпустив? 

– Відпустив він мене з задоволенням. Думаю, йому не потрібен був футболіст, який ось-ось може перейти в Шахтар на тренерську роботу. Однак на прощання сказав: «Приїжджай, як тільки повернешся назад. Зроблю все, щоб ти був у команді, можеш не переживати» І я поїхав. 

Перебував там три з половиною роки. Спочатку довго не міг знайти собі команду. В той час футбол уже ставав бізнесом. Клуби були зацікавлені в придбанні більш молодих гравців, щоб потім їх перепродати. Трохи пограв за Локомотив (Кошице), потім рік у словацькому Михайловце, після чого вирішив завершити кар’єру гравця. 

– Які у вас були подальші плани? 

– Збирався повернутися додому, але президент словацького клубу запропонував мені роботу у своїй фірмі, яка займалась металом і металоконструкціями. Він хотів налагодити зв’язки з Україною, і мені доручив займатися цим. Ще у нього був 12-річний син, який грав воротарем у дитячій футбольній команді. Тому він попросив, щоб я йому допоміг з тренуваннями. За це він платив мені додатково. 

Хоча я не був воротарем, але бачив як вони тренуються. Почав займатися з хлопцем, і він потроху став вдосконалюватися, ставати все кращим і кращим. Через кілька місяців президент клубу запропонував мені стати тренером його команди, оскільки вона почала опускатися на останнє місце у Першій лізі. Недовго думаючи, я погодився. Весняну частину чемпіонату провели непогано: із 16 місця піднялися на 12-те. Почали показувати такий футбол, що президент клубу на наступний рік поставив завдання вийти в Вищу лігу. 

– Чому вам не вдалося це зробити? 

– Ми були реальними претендентами на підвищення у класі. Посилили команду гравцями, в тому числі з України. Проте нам трохи не вистачило досвіду. Мені, як тренеру, і хлопцям. В результаті завершили чемпіонат лише на третьому місці. Мені запропонували більш вигідний контракт, вмовляли залишитися, але мене накрила ностальгія, я дуже захотів додому. Син у мене там пішов у школу. І я ще пам’ятав слова Яремченка, який пообіцяв мені роботу в Шахтарі. Тим більше, що тренерський досвід у мене вже був. 

– Коли повернулися в Україну, все склалося не так, як ви хотіли? 

– Усе вже було іншим – інші відносини, інший футбол. Обіцянки, які раніше здавалися твердими, зникли, ніби їх ніколи не було. Коли я зустрівся з Яремченком, спробував натякнути йому про бажання працювати у футболі, але навіть не встиг розпочати розмову. Він лише привітався, запитав, як справи, і сам же відповів: «Та я знаю, у тебе все завжди в порядку, Молодець, давай!» – і пішов далі. У ту мить я зрозумів: на мене тут не чекали. 

Олександр Сопко. Фото: особистий архів О.Сопка

«У витоках Метінвесту десь був і я»

– Чому вирішили зайнятись бізнесом? 

– У ті непрості часи – «лихие 90-е» – потрібно було якось виживати. Ситуація змінювалася щодня. У Донецьку щодня то похорони, то ще якісь трагедії. Вирішив відкрити власне підприємство і розпочати нове життя поза футболом. Займалися всім, чим тільки могли – як і всі тоді. 

Приносила значний дохід торгівля електроенергією. Схема була така: промислові відходи із збагачувальної фабрики відправляли на електростанцію, де їх спалювали. За це з нами розраховувалися електроенергією, яку ми продавали Донбасенерго. Далі була ще довга ланцюгова схема з п’яти-шести підприємств, через які все це проходило до моменту отримання реальних грошей. 

Потім великий бізнес почав витискати малий, і я вирішив піти працювати у велику компанію – Леман-Україна. Там займався створенням металобаз по Україні. У 2006 році Метінвест придбав 100 % акцій ТОВ «Леман-Україна». Тож можна сказати, що біля витоків цього холдингу десь був і я. Потом я ще п’ять років займався будівельним бізнесом у донецькій компанії. 

– Що будували? 

– В центрі Донецька ми побудували хмарочос – бізнес-центр Скай Сіті. Котеджне містечко – також наш проект. Були проекти, які ми не встигли реалізувати в Криму та Донецьку, зокрема торговий центр. 

– Як ви потрапили на телебачення? 

– Час від часу мене запрошували на ТБ для коментарів або інтерв’ю. Запитували, чому я не працюю в цій сфері, не пробую реалізувати себе. На той момент я не мав конкретних пропозицій, та й власна робота була. У Донецьку Марк Левицький вів щотижневу програму, щось на кшталт вікенду. Він часто мене запрошував. Саме він першим привчав мене говорити в мікрофон і працювати перед камерою. 

А потім у Києві створили канал Футбол. Якось мене запросили туди прокоментувати кілька матчів за участю Шахтаря. Мій коментар сподобався. Запропонували працювати у парі: один – експерт, другий – коментатор. Я із задоволенням погодився. Мій перший репортаж на телебаченні відбувся наприкінці 2010 року з Донецька. Шахтар грав із запорізьким Металургом. Коментував я той матч разом, здається, з Кирилом Крутороговим. Через місяць мені запропонували коментувати матчі чемпіонату, які проходили на Донбасі. На вихідних я їздив то до Луганська, то до Маріуполя. У Донецьку коментував ігри Металурга чи Шахтаря з Донбас Арени. 

«На каналі Футбол я працював десять років, коментуючи ігри різного рівня»

– Який перший міжнародний матч ви коментували? 

– Шахтар – Барселона. Я коментував цей матч разом із Сергієм Панасюком, царство небесне. Гірники, здається, програли – 0:1. Потім мене запросили висвітлювати Євро-2012. Домовився зі своїм керівництвом, щоб мене відпустили на місяць, і поїхав до Києва працювати. 

Після завершення Євро Олександр Денисов запропонував мені переїхати до столиці та працювати на телеканалі Футбол на постійній основі. Мені запропонували хороший контракт і дали час на роздуми. Для проформи я порадився з дружиною, але для себе все вже знав, що, звісно, поїду. Тому що це було повернення у футбол, в улюблену справу. З 2012 року я жив у Києві і був задоволений цим періодом. Десять років я працював на каналі, коментуючи ігри різного рівня. 

– Чи не виникало у вас бажання повернутися до тренерської роботи? 

– Мене тягнуло до тренерської роботи, але пропозицій не було. І, відверто кажучи, я туди не рвався. Не тому, що не хотів працювати тренером, а тому, що не бачив потреби. Це вимагало б від мене йти на поклон до когось, домовлятися, щоб за мене замовили слово. Це для мене було неприпустимо. 

– Хто запропонував вам зайнятися дитячим футболом? 

– Станіслав Кочубинський запропонував мені паралельно з роботою на каналі Футбол попрацювати в дитячому футболі. На телеканалі я працював тільки на вихідних. Часу у мене було достатньо. Я вирішив: чому б і ні? Подумав, про майбутніх зірок буду дізнаватися трохи раніше, ніж усі інші. 

Олександр Сопко. Фото: особистий архів О.Сопка

«В Іспанії ходжу на мовні курси, викладач хвалить мене» 

– Як живете зараз? Як у вас справи?

– Та так, нічого, слава Богу, живі й здорові. Зараз з дружиною живемо за кордоном, в Іспанії, в місті Лора-де-Мар за 40 км від Жирони. Діти, донька Анастасія та син Євгеній, живуть і працюють в Україні, в Києві. 

– А у вас є онуки? 

– На жаль, поки онуків немає. Діти не порадували мене таким щастям. Сподіваюся, в майбутньому будуть. 

– Чим займаєтесь зараз? 

– Продовжую виконувати обов’язки віце-президента Дитячо-юнацької футбольної ліги України. Зараз працюю дистанційно. Займаємося проведенням змагань чемпіонату України серед дитячо-юнацьких спортивних закладів. 

Якщо потрібно внести якісь зміни до регламенту, проголосувати, у нас є виконком. Засоби комунікації дозволяють багато питань вирішувати швидко, оперативно та ефективно, не збираючись на нараду. Залишається в силі і комунікація з клубами, тренерами, тренерами юнацьких збірних. 

Протягом року готуємось до проведення конкурсу на визначення найкращих футболістів і тренерів, які брали участь у змаганнях під егідою ДЮФЛУ. Робимо вся для того, щоб він був об’єктивним, справедливим і справжнім святом для молодих талантів, їхніх наставників, а також для всіх поціновувачів юнацького футболу. 

– Чия ідея проведення цього конкурсу? 

– Моя. Він має назву «Золотий м’яч ДЮФЛУ». Я є організатором цього нагородження. За час його проведення, думаю, близько 25 гравців, які зараз на виду і є лідерами у своїх клубах та збірних, пройшли через цей конкурс. Зокрема, ставали переможцями: Трубін, Мудрик, Судаков, Забарний, Батагов, Волошин, Хлань, Федір, Слюбик… 

– Чи багато часу зараз приділяєте футболу? Який футбол дивитесь по телевізору? 

– Багато. Щоб тримати руку на пульсі, стараюся дивитися максимальну кількість ігор чемпіонату України. Не завжди це вдається, однак матчі за участю команд першої шістки я стараюся дивитися. Ну, і звісно, дивлюсь матчі єврокубків. 

– А на стадіонах в Іспанії буваєте? 

– Їздив на стадіон Монтіліві в Жироні. Наживо переглянув кілька ігор. Ну, це ще коли в команді грав Артем Довбик. Дуже вразила мене гра Жирони проти Атлетико, коли вони виграли 4:3. На трибуні, окрім того, що ти отримуєш емоційний підйом, перебуваючи поруч з уболівальниками, ти дивишся на футбол якось з іншого боку. Бачиш переміщення гравців, їхню динаміку, емоції, і картина перед тобою розкривається зовсім по-іншому. 

– На стадіон ви ходили за квитком? 

– Так. Вартість місць на трибунах різна. На матч Жирона – Атлетико максимальна ціна квитка була 120 євро, а мінімальна – 60. Цього року, у зв’язку з тим, що Жирона отримала інший статус, граючи у Лізі чемпіонів УЄФА, ціни на квитки майже вдвічі підросли. Стадіон там невеликий, і всі бажаючі не можуть на нього потрапити. А клуб хоче використати момент популярності, щоб отримати максимальний дохід від продажу квитків. 

– Що, крім футболу, вас ще цікавить у житті? 

– Крім футболу, я поставив собі за мету вивчити іспанську мову. Вивчення іноземних мов дозволяє зберегти гнучкість мозку, покращує пам’ять і не дає закостеніти розуму. Ходжу на курси тричі на тиждень і займаюся по дві години. Мова непроста, але викладач хвалить мене. Прості тексти вже читаю, перекладаю. Ну, а оскільки в мене є час, то з’явилася ідея написати спогади про футбольну кар’єру. 

– Це буде книга? 

– Книга – це гучно звучить, скоріше за все, мемуари. Якщо коротко, це про важливі події протягом моєї футбольної кар’єри: про той час, про футбол та моїх друзів. Подивимося, як воно у мене вийде. 

– Чи часто ви озираєтесь назад, поринаєте у спогади? 

– Ну, це властиво кожній людині, що досягла певного віку, і я не виняток. Коли розумієш, що більша частина життя вже позаду, починаєш аналізувати й ставити собі запитання: що ти робив правильно, а що – ні? Я теж не уникнув цих роздумів. Саме вони й спонукали мене все це описати. 

– Як часто переглядаєте відео матчів за своєю участю? 

– Тут якраз є пробіл. Коли я грав, у нас вже були відеомагнітофони, ми записували матчі, переглядали їх під час теоретичних занять. Проте до цих записів ми ставилися настільки легковажно, що в мене не зберігся жоден з них. Крім того, навіть у клубі не збереглися записи ігор того періоду. 

Для музею Шахтаря, який створився на Донбас-Арені, це було великою проблемою. Клуб був готовий заплатити великі гроші, щоб десь їх придбати. Щось вдалося знайти – якусь хронічку, але це були лише крупиці, фрагменти з неідеальною якістю, максимум 10-15 секунд, які не передавали повну картину ігор тих часів. Щось потрапляло з-за кордону – з матчів єврокубків. Наприклад, запис нашого домашнього матчу проти Пору в Кубку кубків дістався нам із закордонних джерел. 

У 90-х, коли Союз розвалився, надходили пропозиції з Москви, з телебачення – купити архівні записи буквально за символічні гроші. Але до цього не було особливого інтересу. Вважали, що це минуле, сторінка історії, яку перегорнули – і все. Навіщо згадувати минуле? Потрібно дивитися у майбутнє. Вважаю це просто злочином того часу. 

– Яка ваша мета на даний момент? 

– Мріяти і будувати плани – це абсолютно нормально, але є таке прислів’я: якщо хочеш розсмішити богів, розкажи їм про свої плани. Я хочу дочекатися миру в Україні, залишаючись живим і здоровим. Усі мої подальші плани будуть залежати від ситуації в країні. Про тренерську роботу я вже не думаю, ця ідея відпала. Футбольним функціонером – можливо. А взагалі, мені б хотілося ще попрацювати на телебаченні, оскільки ця робота дозволяє працювати незалежно від віку. 

Довідка «УФ»

Олександр Сопко народився 11 травня 1958 року в Кривому Розі. У минулому – захисник. Майстер спорту СРСР. Грав за команди Кривбас (Кривий Ріг) – 1965, Динамо (Київ) –1976-80, Шахтар (Донецьк) –1981-90, Локомотив (Кошице, Чехія) –1991-93, Земплін (Словаччина) –1993-94. 

Чемпіон світу (U-20) 1977 року.

Володар Кубка СРСР 1983 року.

Володар Кубку сезону 1983 року. 

Всього за кар’єру гравця зіграв 315 офіційних матчів, забив 5 голів. 

Нині – віце-президент Дитячо-юнацької футбольної ліги України (ДЮФЛУ).