Український футбол
Віктор БЕРЕСТ: «Овації цілого стадіону звучать у мені й досі — крізь майже півстоліття»
Ідею написати про когось із учасників кубкового матчу кременчуцького «Дніпра» з київським «Динамо» виношував дуже давно. Мабуть, спрацьовувала ностальгія: тоді…

Навесні 1967-го телетрансляцій з Полтавщини не велося, й репортаж слухав із радіоприймача. Добре пам’ятаю, що коментатор «Променя» найчастіше повторював три речі — про натовп глядачів не менше 20 тисяч, про підключення Володимира Щеголькова до атаки у середині першого тайму, без якого рахунок 0:0 міг триматися й до перерви, а мо’ й до кінця основного часу (лише наступний м’яч Сабо, призера чемпіонату світу-1966, на 84-й хвилині засвідчив — сенсації не буде), а ще — про технічні дії в обороні правого захисника господарів на прізвище Берест.
Чи міг автор цих рядків (тоді — учень 7-В класу звичайної школи № 114 на Куренівці) здогадатися, що через стільки років сидітиму в готельному номері в центрі Кременчука й записуватиму того самого Віктора Береста на диктофон? Кількома годинами пізніше — в перерві календарного матчу «Кременя» — його разом із іще двома місцевими ветеранами — форвардом Борисом Ковалем і арбітром Володимиром Наритником — нагородять цінними подарунками. Переконався: мій співрозмовник тут — справжня легенда.

— Із чого все починалося, Вікторе Олександровичу? Академій же у ваші юні роки точно не було…

— Тоді багато хто проявляв себе під час військової служби, якщо таланило зіграти на першості збройних сил. Але перш, аніж потрапити до збірної Київського округу, я пройшов крізь команду дивізії, згодом 8-ї Окремої армії. Звичайно, друге місце на чемпіонаті в Баку — привід залишитися на понадстрокову. Й дехто погодився, але мене на третьому році в гімнастерці потягнуло додому. У Кременчук складно було запросити відомих виконавців. Мені відверто сказали: допоможи, переговори з хлопцями, може, ще хтось із «дембеля» погодиться.

УЛЬТИМАТУМ У МІСЬКВИКОНКОМІ

— А чим керівництво скромного «Дніпра» спроможне було мотивувати таких новачків?

— Скажу, службові квартири все-таки надавали. Підкреслю — службові. У прописці вказувалося: стадіон «Дніпро». Кілька вчорашніх солдатів мені повірили, й незабаром про аутсайдерство в таблиці української зони класу «Б» футбольний Кременчук забув.

— Чи правда, що ви — єдиний з основного складу, кому міська влада виділила квартиру в одному будинку з директором КрАЗу та державними діячами?

— Отой, хто вам це переповів, дещо сплутав десятиліття. Як гравцеві мені довго взагалі нічого не світило: кожен черговий тренер команди привозив із собою новобранців за умови, що їх забезпечать житлом. Ну а Берест, розмірковували в міськ­комі, він же місцевий — поживе з батьками. До речі, перш, аніж піднялися з дублерів Юрій Показ і Анатолій Скурський, я справді був єдиним корінним вихованцем місцевого футболу в «основі». Про цей момент, звісно, знали й в інших клубах, куди запрошували, образно кажучи, з готовим ордером у руках.

— У вашій анкеті, втім, інших команд майстрів не зазначено! Що ж посприяло захисникові-патріоту?

— Це досить цікава історія. Оскільки в мене було велике бажання потрапити до збірної УРСР класу «Б», а її очолював старший тренер житомирського «Полісся» Віктор Степанович Жилін, то гра з його клубом набувала для мене особ­ливого значення. Попри болючу травму ноги й повну бутсу крові, дограв до фінального свистка. Мабуть, я справив на Жиліна певне враження, й він мені заявив не мало не багато: «Вітю, ти мені потрібен, переходь до нас — ось здається будинок, вибирай житло на будь-якому поверсі з п’яти. І не забувай — ми ж тезки!». Також Степанович поклав око на мого партнера Бориса Трефілова. Та найдивніше, що поки ми їздили до Житомира, до мого батька й дружини завітав із контрпропозицією адміністратор… «Колоса».

— Отже, географічно ближча Полтава зіграла на випередження?

— Так їх повезли конкретно в новобудову біля Центрального ринку, й жінка радо погодилася на двокімнатну на третьому поверсі. То більше — їй гарантували роботу за фахом, нашій дитині — місце в дитсадку. Іще й запитали, як вам облаштувати кухню? Усе, мовляв, дістанемо. Про все це чесно розповів нашому тренерові, а той, узявши мене за руку, рушив прямо в міськвиконком: «Берест завтра їде з Кременчука, а він же третій сезон у «основі», та ще й «збірник» УРСР — ви чому обіцянками годуєте?». Тут же заступник голови прибіг із варіантами чотирьох будинків: «Ключі вручимо — тільки не їдь!».

— Зізнайтеся, воно приємно — почуватися зіркою в очах очільників?

— Та годі вам, про зірковість ми й не здогадувалися! Коли першим вселився в цегляний будинок по Гвардійському провулку, то готовий був спати на підлозі й без меб­лів, аби тільки хата нікуди не поділася. До речі, була адреса ближче до центру, навпроти нинішнього заводу «Кредмаш», однак слід було чекати зо два місяці. Подумав: раптом травма, й знайдуть нову причину відмовити. Отож заявив — зараз надавайте, й з усіма паперами на моє прізвище, а не службову! Але насправді ні в чому не програв: із гірочки спустивсь і — батьківський будинок, а по сусідству сестра рідна мешкає. Коротше, майже околиця, проте затишно.

САМ НА САМ ІЗ ЕШТРЕКОВИМ І ХМЕЛЬНИЦЬКИМ

— Ну а після знаменного матчу з київським «Динамо» про Кременчук ніхто вже не казав як про околицю футболу. Наскільки ця подія була закономірною?

— Повністю! У ті 1960-ті роки в місті був справжній бум. Тодішні трибуни стадіону «Дніпро» розраховані на 11 тисяч місць, а подеколи збиралося до 25-ти. Хвилин за 40 до матчу на прилеглих вулицях транспорт зупинявся. За підсумками чемпіонату СРСР 1966 року Кременчук став шостим у таблиці української зони класу «Б». Уявіть собі: серед чотирьох десятків учасників! Йдеться про те, які тоді існували масштаби. Між іншим, нижче за рейтингом зупинилися такі правічно футбольні міста, як Кривий Ріг, Чернівці та й ота Полтава. Аби такого досягти, треба було зібрати серйозний ансамбль. Наступного року наш «Дніпро» взагалі став третім, причому не лише в зональних змаганнях, а й у фінальній «пульці».

— Сама можливість зустрічі золотого «Динамо» з тоді ще лише майбутнім учасником другої групи класу «А», напевно, стала дарунком за відданість кременчуцьким симпатикам футболу?

— Навіть більше — визначною подією. Вам як киянину відома легенда про супермодні плащі «Болонья», що їх того ж 1967 року пропонували за квиток на гру динамівців із шотландським «Селтіком». Щось подібне, нехай у дещо меншому масштабі, відбувалося в нашому місті. Сьогодні складно уявити цілі ряди глядачів, які сиділи би просто довкола поля на одній із бігових доріжок. Потрапити на трибуни пощастило, мабуть, лише кожному шостому з-поміж бажаючих. Дивилися з дерев і дахів гуртожитків. І після фінального свистка, знає­те, що було для нас, футболістів, найдорожчим? Публіка підвелася на ноги й голосно скандувала «Спасибі! Спасибі!». Як ви розумієте, це адресувалося й знаменитим гостям, але ще більшою мірою — «Дніпру». Розкрию секрет: у мене напередодні гри підскочила температура, але наш тренер Євген Петрович Леонтович про це не здогадався.

Пропоную зробити маленький відступ і відстежити, що було на кубкових щаблях «до того». Адже, враховуючи скромний відсоток команд вашого тодішнього рангу в 1/16 фіналу, туди ж іще слід було продертися! Готуючись до нашого інтерв’ю, виписав собі назви переможених вами опонентів — це були не лише «гірники» Красного Луча (3:1) і Тореза (3:2), навіть не тільки передові клуби того ешелону — севастопольська «Чайка» (1:0) та «Авангард» із Жовтих Вод (2:1). У квітні-травні Кременчук святкував не надто прогнозовані успіхи проти «Волги» (2:0) і нальчицького «Спартака» (2:1). Щось розкажете?

— Відомій команді з Горького, що встигла засвітитися у «вишці» кількома роками раніше, забили Юрій Хомяков і Володимир Арутюнян. Це бувалі гравці, з досвідом Кутаїсі та Харкова. А в поєдинку з Нальчиком пощастило відзначитися й мені, а також Олександру Алексєєву. До речі, доля нас зводила на кубковій стежці й наступного сезону (виграли 2:1 у додатковий час), і вже в класі «А» — 1968 року. Не міг я забути тих подій, адже мені дістався такий «технар», як Володимир Ештреков, майбутній володар Кубка СРСР і віце-чемпіон у складі московського «Динамо» й автор першого гола радянських команд у єврокубкових фіналах — у ворота «Глазго Рейнджерс». Наші дуелі складалися по-різному — хет-трик він робив і на інший фланг переходив подалі. Того дня начальник нашої команди Йосип Давидович Лівшиць пояснив: «Вітю, або ти його з’їси, або він із тебе зробить клоуна». Цього дуже не хотілося, тому спробував його жорстко, але без фолу зустрічати в мить прийому м’яча. Фішка Ештрекова була в тому, що поки оборонець розвернеться, він уже ледь не на 10 метрів попереду.

— Але ж у тому знаменитому матчі 19 травня 1967 року вимагати від вас сенсації з «Динамо» (Київ) було би занадто!

— Почну з того, що напередодні з республіканської федерації нам прямим текстом сказали, мовляв, аби й шипи на бутсах були не гострі, й не штовхали киян, яким захищати честь країни на міжнародній арені. Одне слово, не боятися програти й не завдати травм. Поза полем динамівців супроводжувала, зауважте, київська міліція, та навіть у тунелі стадіону! Але в нас і не було настрою грати брутально — ми просто прагнули показати гідний футбол заради вірних уболівальників. Приміром, Юра Показ, який згодом виблискував у київському СКА, приклеївся до Сабо.

— Невже це реально, бо він сам здатний був перекусити будь-кого, хай там італійці, англійці чи німці?

— Йожеф аж губи кусав, щось вигукував. Тут парадокс, що, приміром, Григорія Ковтуна, Євгена Бученка чи Анатолія Мартиненка у столицях не знали, однак у ме­жах класу «Б» вважалися серйозними постатями. Природно, що перед зірками ми дещо ніяковіли. На мою долю випав Віталій Хмельницький, форвард-талант. Ну й так далі. Звичайно, в другому таймі вони нас переграли, хоча, на мою думку, наш капітан Микола Савенков і воротар Іван Барамба створили їм у захисті неабиякі проблеми. Не загубилися на тлі зірок ані досвідчений Юхим Сприкут, ані молодий Толя Скурський, котрого невдовзі запросив одеський «Чорноморець». Із іншого боку, публіці було важливо, що проти їхніх земляків тренер-легенда Віктор Маслов виставив усю «основу». Зрозумійте, Андрія Бібу й Леоніда Островського, Анатолія Бишовця й Володимира Мунтяна, Вадима Сосніхіна й Василя Турянчика вони до того бачили тільки по телевізору.

НАКАЗ — ВІДМОВИТИСЯ ВІД ДИСЕРТАЦІЇ

— Тим паче дивно, що в 1970-ті роки кременчуцький футбол надовго зник із орбіти…

— Парадокс у тім, що 1969 року, вже прибувши назад до класу «Б», ми посіли пристойне п’яте місце. Повірте, ця когорта клубів була щільною, а першим у складній боротьбі став івано-франківський «Спартак». Реформ груп у союзні ліги ще не відбулося (вони завершилися аж 1971 року. — Є.К.). Отже жодних підстав відмовлятися від команди майстрів не виникало. Утім, дирекція заводу вдалася до розформування. Того сезону зіграв не всі матчі. Подавали кутовий, я впав над нашим воротарем, а гравець суперника полетів через мене. На мить утратив свідомість, плече — ніяке. Довга історія — три операції, п’ять спиць. За півтора року сяк-так відновився, а на той час СК КрАЗ уже грав тільки на область.

— Невже для такого автогіганта зарплатні футболістів були достоту обтяжливі?

— Команда вимагала й інших витрат — виїзди, збори, інвентар. Проте заробітки загалом були, як скрізь — від 110 до 140 карбованців на місяць. Плюс 40 — премія за виграш. Основних виконавців додатково прилаштовували у цехи чи лабораторії, однак там теж знали межу.

Утративши флагмана, Кременчук десь загубився й у масовому футболі?

— Те, що повертатися в професіонали довелося аж 19 років, це правда. Але ентузіасти намагалися підтримати традиції. Моїм місцем роботи стало профтехучилище № 11. Але самостійно навіть як керівник фізвиховання не міг би запустити процес. Своє слово сказав директор МПТУ і щирий прихильник футболу Григорій Гаврилович Шапка. Спочатку в нас у селищі Молодіжному створили команду міського рангу, а згодом її взяли від Полтавщини на першість Укрради «Трудових резервів». Невдовзі мої вихованці, завдяки результатам, склали стрижень збірної республіки й вибороли союзну першість свого ДСТ. Ці успіхи не залишилися непоміченими, тож мені один ленінградський професор запропонував кар’єру вченого.

— Жартуєте?

— Ні. Тоді регулярно проводилися методичні конференції, де вчителі давали так звані відкриті уроки. Певний педагогічний досвід я вже мав, Кіровоградський педінститут закінчив. Чесно кажучи, я не зовсім розумів, чому з-поміж трьохсот колег із Москви, Білорусі, Балтії тощо він обрав мене. Каже: «Дуже сподобалися твої уроки, дам тобі тему майбутньої дисертації, а в Інституті імені П. Лесгафта зможеш під моїм керівництвом захиститися». Утім, коли постала ціна питання, то зрозумів, що тисячу доларів навряд чи назбираю. Однак перспектива піти вгору все-таки приваблювала, та одного прекрасного дня мене запросив на розмову перший секретар нашого міськкому КПУ Микола Залудяк.

У них на той момент уже склалося рішення пробиватися назад у другу лігу. Пропозиція була така: оскільки ти, Вікторе Олександровичу, проявив себе і в профтехосвіті, й як граючий тренер «Нафтохіміка», то роби таку команду! Ми, мовляв, підтримаємо з усіх боків, а заїжджого тренера брати не хочемо. Я спробував, було, натиснути на варіант стати кандидатом педагогічних наук. А секретар — свої аргументи: «Гаразд, почнеш викладати не в ПТУ, а в інституті — що далі? До речі, машина в тебе яка?». В умовах дефіциту, партія знала, як грати на стимулах. Тоді, між іншим, і з’явився «на порядку денному» номенклатурний будинок, про який ви запитували на початку.

— І що, негайно оформили документи?

— Аби ви розуміли, про що йшлося. Там стіни метрові, стеля в квартирах за три метри, а загальна площа трикімнатної — 120 квадратів. Спершу не повірив, попросив розписку. Залудяк же розсудив по-своєму: розписок не дамо, а заявляємо команду на КФК України — все отримаєш. Воно, зрештою, так і сталося, навіть коли в Полтаву вирушили по обіцяні «Жигулі» шостої моделі, то начальник команди Петро Григорович Скрильник іще взяв фахівця з КрАЗу по двигунах. За ту годину, що нам надали для вибору, він заводив «движок» у шести чи восьми автівках. Однак гроші, 9150 рублів, я платив свої. Ну а сусіди в будинку були справді визначні — Герої Соціалістичної праці токар Сергій Никонович Заіченко, коваль Іван Порфірійович Білоусько. Потім із Азербайджану повернувся син Ігор, у тих буремних подіях, йому, пілоту цивільної авіації, довелося просто залишити житло, як є. Отож він із родиною заселився в мою квартиру, а мені придбав меншу, але також гарну.

САДЖАНЦІ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

— Добре, побут побутом, а як суто спортивне завдання — відродити великий футбол?

— Аматорські команди в місті, звичайно, були. Підтягнули хлопців із нафтопереробного, КрАЗу, Крюківського вагонобудівного. Хоча ми з помічником Леонідом Лукичем Диндіковим усвідомлювали, що з наскоку пробитися до фінальної «пульки» аматорів нереально, у середині 1980-х рівень цього дивізіону мало поступався друголіговим середнячкам. Одне слово, третє місце в зоні, де передував дзержинський «Шахтар», стало непоганим трампліном. Нову назву «Кремінь» почали виправдовувати, а я, між іншим, був одним із ініціаторів перейменування, адже як «Дніпро» сприймали багато кого — Дніпропетровськ, Черкаси, Могилів у Білорусі… Наступного сезону старшим тренером став авторитетний Віктор Трохимович Фомін, до складу були запрошені Микола Латиш, Олександр Горбик, Вадим Шельменко, Сергій Соботюк, плюс наш місцевий вихованець Андрій Недяк, нинішній директор «Кременя». Фінал проходив на Закарпатті, але вирішального дня поступилися «Дніпру» з Геронімівки й повернулися із Хуста тільки другими. Трохимович заспокоював мене: за рік маємо здобути путівку, в нас добрий тандем.

— Пригадується, 1988 року лави кременчужан посилив навіть Володимир Лозинський…

— І не тільки. Іще Володимир Мальованець, Ігор Делі… Четверту зону КФК виграли з перевагою в 5 очок над «Авангардом» із Лозової, а вирішальну перемогу на фіналі в Кривому Розі святкували над «Стахановцем» — 3:1. Якщо не помиляюся, відзначилися Сергій Мурадян, котрого там визнали найкращим нападником турніру, Володимир Дмитренко та Ігор Мартиненко. У інших іграх записував на свій рахунок голи й Лозинський. Федорович, до слова, зробив серйозний внесок у літопис «Кременя». Повірте, пропонуючи гравцям-лідерам ставку терміста чи ливарника п’ятого розряду (куди вже вище?) наші керівники знали, що відпрацюють на полі сповна.

— Чи варто вас повертати ще до однієї паузи кінця 1990-х?

— Але ж це загальновідома тема. Кілька років після сходження клубу АДОМС із дистанції обмежувалися відомчими змаганнями. Завдяки старанням Олега Бабаєва, який став 2003 року почесним президентом муніципального клубу «Кремінь», було розроблено програму розвитку міського футболу. Улітку 2005-го кременчуцькі футболісти в новому статусі заступили «Ворсклу-2». Хоча Олег Мейданович пішов у розквіті сил, його мрію про відродження кременчуцького футболу продовжують Андрій Дмитрович Недяк із його штабом. Це вельми непросто, але Андрія та Вадима Маньковського знаю ще хлопцями — вони наполегливі.

— Мені розповідали, що ви затятий садівник, але при цьому не полишаєте активної організаторської роботи!

— Прошу занадто не перебільшувати. Керівники нашого міськрайонного відділу ГУ Держслужби з надзвичайних ситуацій у Полтавській області запросили, можна сказати, напівгромадським тренером. Там дуже класний спорткомплекс, а в місті, на секундочку, десять пожежних частин. Ходили і співробітники, й їхні діти. У залі попервах і посади інструкторської не було, так влаштували мене економістом. Коли в «Дніпрі» тренував одесит Борис Іванович Усенко, то загітував кількох з нас вступити там до профільного вузу. Аж ось коли стало в пригоді! Ну а поступово всіх працівників вільного найму звільнили. Шкода, зараз зал зачинено на ремонт. Недавно головний лікар санепідемстанції Віктор Іванович Акімов зателефонував: «Олександровичу, візьміть мого внука!». Я здивувався: у школі МФК «Кремінь» із десяток кваліфікованих тренерів, а він наполягає на своєму. Ну й підкажіть, куди мені діватися від власного авторитету?

— Так самі ж до цього призвели — зосталися в місті, попри стільки пропозицій!

— На увагу годі скаржитися. Уключили до топ-десятки на сторіччя полтавського футболу, та знаю, що були в команді футболісти й майстерніші за мене. З’їздив на урочистість. Презентів не бракувало, а я попросив м’яч із автографами лауреатів для дітлахів. Мені не так важливо виходити на стадіон наче той космонавт, а щоб юнаки ділом займалися з моєю допомогою. Вони ж наші найцінніші саджанці.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ,
Київ — Кременчук — Київ.


стрічка новин