Віктор ГРОМОВ: «У якийсь момент у «Кривбасі» зрозумів, що отримую задоволення від футболу, навіть не одержуючи зарплатні»

Від футболу до страхової діяльності

— Вікторе Олексійовичу, доводилося чути, що ви кардинально змінили своє життя — повісивши бутси на цвях, вирішили попрацювати на благо Державтоінспекції…

— Внесу певну корекцію — працюю не в ДАІ, а у страховій компанії. Робота споріднена, але, як розумієте, не тотожна. Тобто міліцейського звання в мене немає.

— Порвали з футболом одразу після закінчення активних виступів?

— Певний період часу займався суддівським ремеслом. Але відчув, що це не зовсім те, чим хотів би зай­матися. Далі у моєму житті був етап, упродовж якого я працював дитячим тренером. Тривало це також недовго, і відтоді, як ви вже знаєте, я зайнявся страховою діяльністю.

— Задоволення від нинішньої роботи отримуєте зовсім не те, що колись?

— Навіть порівнювати не доводиться. Футбол — це моє життя. Це заняття, що завжди викликає у мене позитивні емоції та інтерес. Прикро, що у моєму рідному Павлограді з грою мільйонів справи невеселі.

— Коли ми з вами домовлялися знайти час на нашу розмову, ви сказали, що зможете поспілкуватися, але трохи пізніше — на вас чекав захопливий ветеранський поєдинок… Очевидно, за футболом сумувати не встигаєте?

— Наш колектив можна назвати «групою здоров’я». Головна мета — підтримувати форму. Кожен з нас звик до активного способу життя, тому ті хлопці, які не мають відношення до футболу, щоденно позбавлені руху. Наприклад, я неабияк потребую футболу з друзями.

— Знаменитостей у вашому гурті чимало?

— Та які в Павлограді знаменитості?.. Постійний учасник наших баталій Сергій Астраханцев, який свого часу пробував сили у «Дніпрі», Андрій Ілляшов, що пограв у кількох українських командах, зокрема в запорізькому «Металурзі».

— Ви кажете, що в Павлограді зараз футбол далеко не на передових ролях. Коли розпочинали свою кар’єру, ситуація в місті була кардинально протилежною?

— Свої перші футбольні кроки я робив у Єнакієвому. А народився я взагалі у Росії в Орловській області. 1975-го наша сім’я переїхала в Україну, в Донецьку область. Перший мій футбольний успіх датований 1987-м. Тоді наша команда, що називалася «Південсталь», здобула кубок «Робочої газети». У фіналі ми обіграли команду з Дрогобича.

— Далі вас запросили у дубль донецького «Шахтаря»?

— Так, я опинився в команді Анатолія Конькова. Щоправда, там мене чекала неприємність — майже всі хлопці захворіли на жовтяницю. Не став винятком і я.

— Ми зовсім забули про певний період, який ви провели у запорізькому «Торпедо»…

— Ситуація в Запоріжжі була не з легких. Я невеликий період часу провів у складі «Торпедо», а потім директор автомобільного заводу сказав мені: «Іди працювати на завод, тоді й матимеш місце в команді». У мене ж думки були пов’язані винятково з футболом.

Сила «Кривбасу» — в єдності колективу

— Судячи зі статистики, на початку кар’єри у Павлограді ви вражали бомбардирськими показниками. Форвардом стали ще в дитячій футбольній школі?

— У мене не було особливої альтернативи — скільки пам’ятаю себе, завжди грав або в атаці, або у півзахисті. Лише у складі «Кривбасу» мене відрядили трохи глибше — на позицію правофлангового півзахисника. Коли завершував кар’єру у запорізькому «Металурзі», займав позицію чистого форварда.

— Після вищезгаданого успішного періоду на початку 1990-х у павлоградському «Шахтарі» пропозиції з більш іменитих клубів на вас не посипалися?

— Певні варіанти були. Наприк­лад, на той час існувала цікава схема — треба було певний період відіграти в Ужгороді, а згодом можна було виїхати в Угорщину.

— У 1990-ті чимало українських футболістів їздили в пошуках заробітку за кордон. Чому ви стали винятком із правил?

— Коли я грав за «Кривбас», то були предметні розмови щодо переїзду в Ізраїль. Але президент клубу Віктор Фомін не особливо хотів говорити з футболістами про такі варіанти. В якийсь момент у «Кривбасі» я зрозумів, що отримую задоволення від футболу, навіть не одержуючи зарплатні. Завдяки єдності в колективі ми витримували всі проблеми доволі легко.

— Після павлоградського «Шахтаря» ви їдете у «Кривбас», що тільки-но отримав право на виступи у вищій лізі. Пригадайте, будь ласка, яким був український футбол у другому чемпіонаті. Проблем було багато?

— Напевно, треба розказувати про те, з чим проблем не було (сміється. — Л.К.). «Кривбас» вийшов у еліту 1992-го. Уявіть собі, що екіпірування від клубу ми отримали лише 1995-го: бутси, сумку, спортивний костюм. Клубна база розташовувалася в профілакторії… Словом, було досить непросто.

— Залишалося грати завдяки ентузіазму?

— Саме так. Нас врятував колектив. Віталік Пантилов, Ігор Литвиненко, Геннадій Козар, Сергій Соловйов… Частина футболістів приїхала з Нікополя, деякі виконавці потрапили до нас із другої команди дніпропетровського «Дніпра». Були місцеві виконавці: Володимир Гринь, Геннадій Приходько, Владислав Шульга.

— Не останню роль у формуванні колективу зіграв головний тренер команди Володимир Стрижевський?

— Володимир Сергійович запросив мене у команду. Фактично він і створив той «Кривбас». Проте працював Стрижевський з нами недовго — лише два-три місяці. Далі його звільнили і почалися незрозумілі речі, якісь підводні течії. Тренерів змінювали, але на згуртованість колективу це не впливало.

— Що слугувало для вас стимулом за таких непростих умов?

— Проблем із мотивацією у нас не було. По-перше, «Кривбас» вийшов у вищу лігу. Ми не хотіли перетворюватися на мильну бульбашку і прагнули будь-що довести, що можемо гідно боротися з «Динамо» і «Шахтарем». Так, нам не платили преміальних, але ми були молодими, у нас було шалене бажання. Ми знали, що кожен матч робить нас сильнішими, тож постійно розвивалися і росли.

Про капітанство, вболівальників та тренерів

— Не шкодуєте, що футболісти ваших часів отримували значно менше, ніж теперішні ваші колеги?

— Ні, в жодному разі. Навіть у 1990-і футболісти зароб­ляли такі гроші, які отримували далеко не всі. Свої сім’ї ми могли прогодувати без проблем.

— У одному зі
своїх інтерв’ю Генна-
дій Приходько сказав: «Віктор Гро-
мов був лідером нашого колек-
тиву»…

— Певно, тому, що я гучніше за інших кричав (сміється. — Л.К.). Мене обрали капітаном і це стало додатковим стимулом для мене. Але когось мотивувати чи вчити розуму не доводилося — якщо у когось щось не вдавалося, просто підказував. Але в команді все одно хтось же мусить кричати, правда?

— «Кривбас» у пам’яті українських вболівальників сміливо може претендувати на роль фенікса. І у ваші часи, і кілька років тому криворіжці під керівництвом Олега Тарана грали на ентузіазмі… Це доводить те, що у футбол грають не лише гроші.

— Безперечно. Коли тебе підтримують такі вболівальники, які були у нас в Кривому Розі, то ситуація здається не такою вже й безвихідною. Фінансування грає ключову роль, але коли ти виходиш на поле і знаєш, що там, на дальній трибуні, тебе підтримує не один десяток відданих фанатів, то ноги самі несуть до воріт суперника.

— Ми відзначали неабияку змінність тренерів у «Кривбасі». Під чиїм керівництвом вам було грати найкомфортніше?

— У Кривому Розі почувався чудово тоді, коли команду очолювали Ігор Надєїн і Віктор Кузнєцов. Я люблю, коли тренер розбирає все по поличках, але не каже нічого зайвого. Тоді зручно і комфортно працювати. Надє­їн, наприклад, знав, коли треба гравцю дати перепочити чи застосувати виховні методи, коли людина підхопила вірус зіркової хвороби. Одного разу на матч з «Динамо» наставник залишив на лавці мене і ще кількох виконавців — «Кривбас» здолав киян з рахунком 1:0. Тоді ми задумалися…

— Очевидці вашої гри відзначають, що вам завжди діставалося чи не найбільше від суперника. Серйозних травм вдалося уникнути?

— Я намагався робити все на швидкості. Так ризик отримати по ногах від суперника менший — треба, щоб він тебе наздогнав. Лише 1997-го мене переслідували постійні болі — виявилося, що маю проблему з паховими кільцями. Завдяки цьому швидко завершив кар’єру. Вже поза межами футбольного поля зазнав кількох серйозних травм — ламав ногу, боровся з проблемами меніску.

— Кого назвете ідеалом правого півзахисника 1990-х в українському футболі?

— Без сумнівів, це Євген Похлєбаєв, який виступав за «Дніпро» й «Динамо». Ще імпонувала гра Віталія Косовського, щоправда, він грав на протилежному фланзі.

— Можете виокремити з-по-
між усіх своїх забитих м’ячів улюблений?

— Так, це влучний удар по воротах «Карпат». Цей матч відбувався у Кривому Розі. У Геннадія Приходька в день матчу було весілля. Ми здолали львів’ян з рахунком 2:0 і всією командою вирушили на весільну церемонію. Мені вдалося непогано прикластися по м’ячу з-за меж штрафного майданчика. Пам’ятними для мене є матчі, проведені у Львові. Цікаво, що там вболівали не лише за своїх, а й підтримували суперника. На «Україні» я ніколи не чув образливих слів на адресу суперника. Вважаю, що треба вміти так підтримувати свою команду.

— У «Кривбасі» ви демонстрували стабільну гру. Невже не було пропозицій від грандів українського футболу?

— Були певні розмови щодо зацікавленості моєю персоною Берндом Штанге. Але з «Дніпром» не склалося.

— Чому ви вирішили залишити «Кривбас»?

— Як я вже згадував, мене турбували пахові кільця. Я поїхав до Києва на консультацію у клініку до лікаря Ярослава Лінька. Президенти у клубі змінювалися, але фінансової стабільності не було. Мені постійно казали зачекати з операцією. Я розумів, що затягувати далі нікуди.

— Наступною вашою командою став запорізький «Металург». Які спогади про той період?

— Про «Металург» у мене залишилася хороша згадка. Команду очолив Олександр Штелін, що якраз приїхав з Бельгії. Підхід у нього був цікавий, європейський. Штелін довіряв футболістам, не було тривалих заїздів на базу. Такі відносини мені імпонували.

— Завершували ви свою кар’єру в Олександрії…

— Спогади про той час не особливо приємні, бо я серйозно травмувався. До проблем зі здоров’ям додалася часта зміна тренерів. А це ніколи не додає стабільності.

— Ви не мали бажання піти тренерською стежиною?

— Про це треба було думати раніше. А я постійно хотів грати і не задумувався про тренерську кар’єру. Після виступів в Олександрії спочатку планував стати гравцем запорізького «Торпедо», а пізніше поїхав у Лозову, де виступав на першість Харківської області.

— Нині ви перебуваєте осторонь від українського футболу. Проте, напевно, продовжуєте слідкувати за прем’єр-лігою?

— Так, звичайно. Можу назвати себе вболівальником нашої прем’єр-ліги. Часто спілкуюся з колишніми партнерами: Геннадієм Приходьком, Володимиром Гринем, Андрієм Демченком. Буває, що зустрічаюся з ветеранами — згадуємо про баталії давно минулих днів.

Любомир КУЗЬМЯК.