Віктор МГЛИНЕЦЬ: «Шкодую тільки про одне — в Одесу приїхав у 33»

За рідну «Буковину» футболіст провів майже 400 матчів, забив більше 100 м’ячів, є одним з головних гвардійців клубу. Пам’ятають його й у Південній Пальмірі. Нині Віктор Іванович мешкає в рідних Чернівцях, де в останні роки тренує міні-футбольний клуб «Меркурій». Як складається життя відомого футболіста після закінчення кар’єри, читайте в нашому інтерв’ю.

«Новини про зникнення клубів уже нікого не дивують»

— Вікторе Івановичу, не так давно футбольну Україну шокувала новина про можливе зникнення чернівецької «Буковини». Що сталося з клубом і чи поліпшилися справи в буковинців?

— На жаль, подібні новини вже нікого не дивують. Останнім часом багато команд просто зникають. Особисто мені дуже неприємно таке чути. На даний момент справи йдуть краще, фінансування поступово налагод­жується. «Буковина» — це флагман західноукраїнського футболу. Вона не може зникнути. Зараз крига скресла — губернатор допомагає, мер зацікавився справами, є надія на додаткових спонсорів.

— Розкажіть, будь ласка, як склалася ваша доля після того, як ви закінчили активні виступи?

— Спочатку працював граючим тренером у «Буковині». Допомагав нинішньому наставнику команди Юрію Гію. Окрім того, виступав за ветеранів чернівецької команди. Ми досягли певних успіхів. Спочатку стали чемпіо­нами України, потім виграли Кубок України серед ветеранів. Обіграли суперників із Одеси та Донецька. 2005 року я почав спонтанно займатися міні-футболом. Якось думав, що цей вид спорту для мене знайомий, але в процесі глибшого пізнання зрозумів, що футбол і міні-футбол — абсолютно різні речі.

— Ви згадали про Одесу. Як оцінюєте нинішні результати не чужого для вас «Чорноморця»?

— Успіхи команди, на мою думку, пов’язані з правильною роботою клубу. Починаючи від президента, тренера та футболістів, закінчуючи рядовими менеджерами. Мені подобається їхня трансферна політика. Здається, беруть у команду не зірок світового футболу, але вони здорово грають. Мені подобається той футбол, який зараз показує «Чорноморець». Більше того, команда може похвалитися результатами. Дуже велика заслуга у цьому головного тренера. Багато хто не вірив у нього, але він довів, що є хорошим фахівцем. Григорчук створив прекрасний колектив. Сформований стрижень він розбавив «точковими» придбаннями Гая й Антонова. Як приклад, можна купувати футболістів за 10 мільйонів, але на полі вони не знатимуть, що робити. Тому «Чорноморець» цілком заслужено посідає високе місце в таб­лиці. Переживаю тільки, щоби хлопці фізично витримали, адже грати в такому ритмі тяжко.

— Повернемося до міні-футболу. Які перспективи цього виду спорту в Україні?

— Чесно кажучи, стан міні-футболу в Україні є жалюгідним. У нашій країні мало дитячих шкіл для зміни. Візьмемо до прикладу львівську «Енергію» — досвідчених хлопців багато, а молодих гравців не вистачає. У вищій лізі виступає всього 7 команд. Існує багато проблем у організації міні-футбольного господарства.

«Про Юхима Школьникова згадую з особливим трепетом»

— Пропоную заглибитися у спогади. Розкажіть, будь ласка, про ваше дитинство й про те, із чого почався інтерес до футболу.

— Я не виокремлювався від тогочасних хлопчаків — йшов до школи з м’ячем, повертався звідти з ним. Ні на хвилину не розлучалися. Одного разу до нашої школи завітав якийсь чоловік. Сказав, що набирає хлопців для участі в масштабному турнірі «Шкіряний м’яч». Я став одним із учасників цього турніру, а в першому ж матчі забив два м’ячі, тим самим сприяв перемозі своєї команди. Мене запримітив тренер місцевої ДЮСШ і запросив до себе на тренування. Скажу чесно, мені не сподобалося. Але футбол я не залишив і записався у школу провідної команди міста — «Буковини». Саме там я відбувся як футболіст.

— Скільки років вам виповнилося, коли ви вперше туди прийшли?

— Мені було 8 років. Коли мені виповнилося 17, потрапив до основ­ної команди.

— Пам’ятаєте свою першу зарплатню?

— Звичайно. Вона була в мене навіть вищою, ніж у батьків. Я гордо прийшов додому й приніс перші зароблені гроші. Було дуже приємно й радісно — я почав заробляти завдяки своїй улюб­леній справі.

— Перші кроки в «Буковині» робили на початку 1980-х. Якою була ця команда?

— Найперше, вона була дружньою. Не важливо, скільки тобі років і звідки ти — хлопці радо приймали новачків. Які там імена були: Іван Гакман, Юрій Гій, Валерій Богуславський, Сергій Шмундяк, спочилий уже Володимир Нікітін! Це легенди місцевого футболу.

— 1986 року ви поїхали в Запоріжжя. На той час «Металург» міг похвалитися прекрасною командою, яка виступала в першій лізі СРСР. Які спогади у вас про виступи в краю Хортиці?

— Насамперед це підвищення в класі. Велику роль зіграв сімейний фактор. 1985 року я став найкращим бомбардиром «Буковини», отримав багато запрошень із інших команд. Мною цікавився, наприклад, Віктор Прокопенко, який тоді очолював «Чорноморець». Але в мене не вистачило терпіння. Ми приїхали туди з Юрою Гієм, а одесити саме брали участь у перехідних іграх за право залишитися у вищій лізі. Я вирішив не чекати й поїхав у Запоріжжя.

— Саме там визначальну роль зіграв «сімейний фактор»?

— Так, адже мені запропонували квартиру, я зовсім не переймався побутовими питаннями. Загалом, у Запоріжжі все було на найвищому рівні. Особливо відзначу тренера «Металурга» Олександра Олександровича Томаха, який зробив великий внесок у мою футбольну освіту.

— Якщо узагальнювати вашу кар’єру, то треба відзначити, що у Чернівці ви поверталися 6 разів. Чергове повернення додому відбулося після запорізького періоду. Тоді «Буковину» тренував відомий український тренер Юхим Школьников. Як працювалося з ним?

— Він приїхав за мною в Запоріжжя і запропонував повернутися у Чернівці. Про Юхима Григоровича згадую з особливим трепетом. Це — людина, тренер, стратег, психолог. Можна багато тренувати, навантажувати футболістів, але не відчувати їх. Школьников завжди знав, що сказати і в який момент це зробити.

«Про всі команди, в яких виступав, спогади лише позитивні»

— Ви неодноразово виводили на поле «Буковину» в ранзі капітана. Пам’ятаєте перший матч, коли одягнули капітанську пов’язку?

— Було це 1990-го року в домашній грі зі «Спартаком» (Нальчик). Хлопці довірили мені таку місію, а це мене дуже надихало і, водночас, зобов’язувало до відповідальності. Я хвилювався, але даремно. Ми перемогли з рахунком 3:0, а я забив двічі.

— На початку 1990-х років ви поїхали в Ізраїль. Чи швидко змогли призвичаїтися до нової країни й культури?

— На той час існувала певна тенденція. Багато футболістів шукали кращої долі за кордоном. Я досить швидко адаптувався в новій країні. Мені подобалося в Ізраїлі, попри те, що іноземець мав бути кращим од місцевих виконавців на дві голови. Постійно намагався доводити це на тренуваннях і в офіційних матчах.

— Ви згадували, що свого часу мали запрошення від одеського «Чорноморця», але тоді стати гравцем одеської команди вам не судилося. Від долі не втечеш, тому у сезоні-1996/1997 ви таки одягнули футболку «моряків».

— Виходить, що так. В Одесі підібрався чудовий колектив: Гусейнов, Парфьонов, Зотов, Селезньов, пізніше в команду прийшов Щекотилін. «Чорноморець» — це елітна команда, в якій не кожному вдається розкритися. На той момент головним тренером був Леонід Буряк. Шкодую тільки про одне — в Одесу я приїхав, коли мені було 33. Напевне, трохи пізно.

— Про кожну команду, в якій ви виступали у вас винятково позитивні спогади…

— Не дивуйтеся, що про кожну свою команду згадую з симпатією й любов’ю. Адже футбол — це така річ, яка пронизує все життя людини. Як, приміром, не сказати хороші слова про Одесу… Це місто гумору і футболу. Пригадую хороше ставлення вболівальників до «Чорноморця» й до мене зокрема.

— Доводилося чути, що Одеса — дуже специфічне місто, яке вражає своєю атмосферою та шармом. У чому така особливість міста проявлялася для вас?

— Саме життя в Одесі — річ незвичайна. Наприклад, чуєш простий діалог, але відчуваєш, що в ньому є якийсь підтекст. У Львові ця розмова сприймалася би серйозно, а ось у Одесі вона пронизана гумором. Наприклад, їхав одного разу після тренування додому без машини. Уявіть ситуацію: стоїть на кінцевій зупинці трамвай. У середині трамваю багато люду, чекають, коли ж нарешті він рушить. Ось забігає жінка, двері зачиняються, трамвай їде. Поруч чую фразу: «Нарешті, дочекалися». Мовляв, цю жінку ми спеціально чекали. Ніби проста річ, але для мене дуже знакова. Людям із гумором таке сподобається — це прості життєві моменти.

На зорі 90‑их. Матч «Буковина» — «Зірка» (Кіровоград).

«Авторитет Гусейнова відчувався»

— Як вам працювалося під керівництвом Леоніда Буряка?

— Він дуже вимогливий тренер, який ніколи не дивився на вік футболіста. Не важливо, скільки тобі років. У нього не було улюбленців, тому до всіх Леонід Йосипович ставився однаково. Відповідно в команді не було угруповань. Загалом же, в кожній дії Буряка відчувався професіоналізм.

— Чи відчувався авторитет Тиме­рлана Гусейнова?

— Безперечно, Гусейнов — людина, яка досягла у футболі немалих висот. Але у ставленні до хлопців Тимерлан був дуже простим.

— Одного разу ви зізналися в інтерв’ю, що найкраще на полі взаємодіяли із Сергієм Ковальцем. Чи були ще такі футболісти, яких відчували на полі із заплющеними очима?

— Разом із Сергієм Ковальцем ми провели не один матч, тому порозуміння було на високому рівні. Щодо інших футболістів «Чорноморця», то тут теж вистачало людей, які віддавали пас у той момент, коли ти ледь устиг подумати про це. Із розумними футболістами завжди приємно й просто грати. Нам не пощастило, що наступного сезону «Чорноморець» вилетів. Ми не були слабкішими за суперників.

— «Чорноморець» опинився в першій лізі, тож ви вкотре вирішили повернутися у Чернівці?

— Мені було вже 35 років, і я розумів, що пора завершувати. Хоча навіть на той момент я мав запрошення з вінницької «Ниви», пропонували продовжити кар’єру в Тернополі, Івано-Франківську. Але я вирішив не подорожувати країною, треба було осідати на одному місці, бажано поруч із домівкою.

— У вищій лізі ви забивали у ворота «Динамо», «Шахтаря», «Таврії», «Дніпра». Який із цих голів можете назвати найпам’ятнішим?

— Кожен із тих м’ячів, про які ви згадали, однаково дорогий для мене. На той момент беззаперечним лідером українського футболу було київське «Динамо». Я відкрив рахунок у матчі з киянами. Шкода, що в підсумку ми поступилися з рахунком 3:1. Тодішнє «Динамо» майже всім складом формувало збірну України. Поцілити у ворота Олександра Шовковського — це велика честь. Красивим вийшов гол у ворота «Дніпра» зі штрафного.

— У складі «Буковини» ви зіграли майже 400 матчів. Що для вас означає це досягнення?

— Чесно кажучи, не задумувався над цим питанням. Можу сказати, що не шкодую про свій вибір у футболі. Для мене це дуже приємна згадка. Я долучився до історії чернівецького футболу, забив більше 100 м’ячів за «Буковину», пограв за кордоном, виступав у складі запорізького «Металурга» та «Чорноморця». Уважаю, що моє футбольне життя виявилося багатим на хороші події. Зараз просто хочу подякувати всім, хто вболівав за мої команди й за мене.

Любомир КУЗЬМЯК.