Володимир Гоменюк: «У матчі на мільйон я забив найбільше команді Коломойського, Селя про це промовчав»

Володимиру Гоменюку 19-го липня виповнилось 40 років. Ювілей – чим не привід поспілкуватися? Так подумав і кореспондент «УФ» Ігор Лисенко, який записав ексклюзивне інтерв’ю для сайту «Український футбол» з Володимиром Гоменюком в рамках авторської рубрики «Пашлі кофє піть».

«Кримський Руні», як його називали на півострові, встиг пограти за симферопольську Таврію, Дніпро з однойменного міста, київський Арсенал та Сталь з Кам’янського. Також Гоменюк виступав за збірну Україну, за яку провів 8 матчів. 

Дуже цікавий персонаж та самобутній форвард, який запалював на українських полях впродовж багатьох років. І запалював би й далі, але прикрі травми змусили його завершити професійну кар'єру футболіста у 32 роки. Тепер він працює керівником академії Вересу та тренує дітей.

Мотивуюча історія, яка висвітлена у цьому інтерв’ю – про хлопака з невеличкого селища на Рівненщині, який незважаючи на всі перепони, втілив свою мрію та доріс до рівня збірної України по футболу!

Поточні заняття та ювілей: «Бажання – це не про мене, мені подяки ближче до серця»

‒ Володимире, чим ви зараз займаєтесь?

‒ Треную дітей 2013 року народження в ДЮСШ, і паралельно виконую функцію директора академії Вересу. Ну, і звісно, що слідкую за футболом в цілому.

‒ Як Вам ця робота? Що подобається, а що – ні?

‒ Це кардинально різна робота в контексті тренувального процесу. Багато менеджменту, організаційних питань різного роду, тому що дітей багато, зараз в нас вже більше, ніж 200 дітей. І, в принципі, в кожного є якісь питання, причому як у батьків, так і у дітей. Ці всі питання треба вирішувати.

‒ 19 липня у вас стався ювілей – 40 років. Що загадували на день народження?

‒ Я – реаліст, і, мабуть, бажання – це не про мене. Мені подяки ближче до серця.

Я дякую Богу за те, що в мене є та ціную отримане. Намагаюсь щось передати дітям, навчити їх. Маю на увазі не стільки футбольні речі, скільки просто якась людська мораль, як правильно жити, бо світ наш нелегкий і треба звикати до реальності. 

‒ Який незвичайний подарунок на день народження ви отримували у житті?

‒ Колись дружина подарувала політ на повітряній кулі, але чогось ми так і не полетіли. Я не пам’ятаю точно, чому – війна, мабуть, почалася. Цей подарунок був заздалегідь придбаний.

‒ Плануєте в майбутньому все ж таки зробити це?

‒ Під питанням. Ось нещодавно тільки бачив новину, що десь загорілася та впала повітряна куля, тому навіть і не знаю (мова про трагедію 21 червня 2025 року в Бразилії, регіон Санта-Катаріна, 8 людей з 22 загинули, інші травмовані та шпиталізовані, – прим. І.Л.).

Становлення Гоменюка, як футболіста. У які клуби Володимир їздив на перегляди на початку кар’єри? «Пам’ятаю сезони, де мав 15-20 штанг та нереалізованих виходів 1 на 1»

‒ Розкажіть, будь ласка, як розпочалося ваше захоплення футболом?

‒ Я жив у селі (Бокійма, Млинівський район, Рівненська область, – прим. І.Л.), у нас там не існувало ніяких гуртків, нічого. Тому почав займатися самостійно, ініціатива йшла від мене, бо дуже любив футбол та і спорт в цілому. Влітку ми грали у футбол, взимку у волейбол, баскетбол, теніс та інші ігри у залі, бо у футбол нам не дозволяли взагалі грати зимою. Тому займалися, чим могли. Так минув період мого життя десь із 7-8 років і до 14-15, майже весь вільний час я проводив з м’ячами. 

У більш свідомому віці у мене з’явилось бажання цілеспрямовано займатися футболом, тому почав шукати якісь шанси пробитися хоч кудись: у районну або обласну команду. 

‒ Що далі?

‒ Коли мені виповнилось десь 13-16 років, з’явилася команда Іква (Млинів). Там мене помітили й запропонували долучитися до тренувань із ними. Протягом року я їздив на тренування на велосипеді по 12 кілометрів туди й назад. Там, напевно, і почалося моє становлення, як футболіста.

‒ Крім вашого, серед відомих прізвищ в Ікві побачив Олега Герасимюка та Віталія Неділька. Ви з ними грали разом?

‒ Ні, вони приїжджали грати з Волині. Віталій Володимирович (Кварцяний, – прим. І.Л.) давав певну кількість гравців. В той період я грав на область за малих дітей. З Герасимюком вже потім в Арсеналі перетиналися.

Віталій Кварцяний, фото: ФК Волинь

‒ Звідки ви черпали мотивацію грати у футбол? В одному з ваших інтерв’ю ви казали, що тогочасне оточення вважало, що ви займаєтесь дурницями.

‒ Різне траплялось. Люди, особливо не футбольні, не спортивні, їм взагалі дивно було, чому і для чого. Я завжди вірив в себе і розумів, що якщо мені випаде хоча б напівшанс, то я маю бути готовим ним скористатися – знаходитись в хорошій фізичній формі, максимально розвивати те, що я вмію. 

Коли я грав за Таврію, вже коли Фоменко тренував, стало особливо помітно, що я дуже багато втратив в плані дитячої школи, реалізації моментів. Пам’ятаю сезони, коли я забивав 10-15 голів, при цьому маючи ще 15-20 штанг та нереалізованих виходів один в один. Це все та база, яку я пропустив у дитячому віці. 

‒ Іква – фармклуб Волині. Чи існувала у вас можливість почати професійну кар’єру там?

‒ За рік до того, як перейшов у Таврію, я знаходився у дублі Волині, де провів близько 7 місяців, але жодного разу не грав за основу, тому що на той час вони мали й без того потужний склад. 

Тоді ніяких лімітів на молодих гравців та вихованців не існувало, навіть у молодіжці. Траплялися ігри, коли Кварцяний давав 14 гравцям з основи грати за дубль. Зрозуміло, що у таких випадках молоді футболісти на поле не виходили. Тому я пів року там просидів і зрозумів, що треба щось змінювати. 

Деякий час я грав виключно на область, стабільно отримував ігровий час і набирав форму, а вже взимку почав їздити на перегляди до клубів вищого дивізіону. 

‒ Ви приїхали на перегляд у Ворсклі, де вас помітив Олег Федорчук і запросив до Таврії, вірно?

‒ Ще перед тим, в кінці листопада, я поїхав в Олександрію. На той момент її тренував Роман Покора. Крім мене, туди на тижневий збір поїхав ще один гравець з Луцька. Я себе дуже добре проявив, зігравши дві гри, забив шість голів. Тренер дуже хотів, щоб я залишився, вони грали тоді в Першій лізі.

Того часу мені допомагали декілька людей, в тому числі й мій агент. Вони мені зателефонували та сказали, що треба спробувати ще десь в іншому місці, можливо у командах вищого дивізіону. Хоча варто зазначити, що тренер мені сподобався, він був доволі досвідченим, на мою думку, тому я хотів там залишитися. 

Після Олександрії я поїхав до Полтави, де мене помітив Олег Федорчук і запропонував поїхати у Сімферополь.

Дебютний матч і гол за Таврію. Швидкий злет із вболівальника до гравця Вищої ліги: «Треба давати шанс молодим, як це роблять у Європі»

‒ Розкажіть про ваш дебютний матч.

‒ У лютому, коли перейшов до Сімферополя, я з основою не тренувався, починав грати із дублем. Забив у перших двох іграх, а потім довелося робити в Ужгороді операцію через апендицит, через що приблизно на місяць вибув з футболу. Дуже швидко відновився, вже за три тижні тренувався.

Володимир Гоменюк у Таврії, фото: Артура Валерка

У матчі проти Чорноморця, коли ми програвали в два голи, Федорчук мене випустив на заміну. Це і був мій дебют у вищому дивізіоні, матч завершився з рахунком 2:2, Саша Ковпак забив два голи, один з мого скидання на нього. 

‒ А перший гол?

‒ Через декілька ігор ми зустрічалися з Арсеналом у Києві, мене випустили на 70-й хвилині. Той гол я дуже добре запам’ятав: прибрав під себе і направив в дальній кут.

Все трапилося дуже швидко, нереалістично, як для звичайних гравців. Зазвичай молоді гравці проходять ДЮФЛ, U-19 і тільки тоді перша команда. 

‒ Зараз таке відчуття, що молодим довіряють більше.

‒ Навіть зараз всім знайомим тренерам кажу, от з Шандруком (головним тренером Вересу, – прим І.Л.) наприклад, нещодавно так само говорив. Треба знаходити й давати шанс молодим гравцям, так само як це роблять в Європі. У віці 16-17 років треба намагатися їх адаптувати до УПЛ.

Зрозуміло, що не всі упораються, бо це велике навантаження, але треба хоча б давати шанс. Хтось один потягне і вже є гравець, а так – ти три-чотири роки чекаєш поки вони зростуть, іноді трапляється, що пересиджують на цьому етапі. 

‒ Читав вашу цитату, що спочатку ви дивилися матч Динамо – Реал на Олімпійському, як глядач, а за пів року на цьому ж стадіоні вже забили свій перший гол.

‒ Це все сталося якось нереалістично. Ще в жовтні ми грали командою на область, де я багато забивав і в цілому ми добре йшли. Дійсно відвідав цей матч. За Реал всі топові зірки грали: Роналдо, Фігу, Зідан (матч закінчився з рахунком 2:2, – прим. І.Л.).

Крим, співпраця з тренерами у Таврії: Фоменко, Федорчук і Пучков: «Цей тренер не дивився красивий ти чи ні»

‒ Як вам Крим? Читав, що ви не бачили до цього моря.

‒ Так, звісно, не бачив. В Рівненській області немає моря :)

Але, вже й граючи в Криму, перші пів року я його тільки бачив на відстані. Не їздив, бо весь час тренувався та працював над собою. Розумів, що відстаю від інших за багатьма показниками (через відсутність нормальної дитячої школи, – прим. І.Л.), тому треба було працювати. А коли вже доїхав, то полюбив море, особливо район Ялти. Полюбив цей аромат кипарисів, який неможливо описати словами. 

‒ Розкажи про тренерів, з якими працював у Таврії.

‒ За час мого перебування там, змінилося три тренери. 

Першим працював Федорчук, у нього більш європейська направленість, він багато спілкування із гравцями. 

Пізніше посаду зайняв Михайло Іванович Фоменко, який дуже рідко говорив із футболістами, майже ніколи, тільки у справах, пов’язаних з ігровим або тренувальним процесом.

Михайло Фоменко, фото: УАФ/Павло Кубанов

Ну й останнім, з ким я працював у Сімферополі, став Сергій Пучков. Але я вже знав, що взимку перейду кудись. Мав кілька варіантів, тож ми з ним ми працювали лише 3 місяці. Цікавий спеціаліст, довів Таврію до взяття Кубка України. Я починав сезон з ними, а вже навесні вони виграли Кубок України вже без мене (Гоменюк перейшов у Дніпро, – прим І.Л.).

‒ Розкажіть, будь ласка, детальніше про роботу з Олегом Федорчуком. Ви відмічаєте у нього більш європейський підхід. Що ви маєте на увазі, крім спілкування безпосередньо з гравцями?

‒ Підтримував молодих, з ними спілкувався, давав їм шанс і хотів їх розкрити. Але було і багато досвідчених: Головко, Чижевський, Дмитрулін, Поклонський. Молодість і досвід. Федорчук – лояльний, намагався з усіма знаходити спільну мову. Що стосується тренувань, то акцент зроблений на роботу з м’ячем, навіть під час зборів.

‒ Яке на вас справив враження Михайло Фоменко, як тренер?

‒ Фоменко – це тренер, який дивиться виключно на якості футболіста, а не на те, чи в тебе зачіска, чи ти лисий, красивий чи ні. Тільки поле і гра.

‒ Про Фоменка ви також казали, що він: не багатослівний, жорсткий, вимогливий, правильний. Можливо, вам запам'яталася якась історія, персонально пов'язана з Михайлом Івановичем?

‒ Пам’ятаю один випадок, коли грали збірні, нам давали завжди три вихідних у таких випадках. Я попросив у нього ще один день, тому що у когось з моїх рідних був день народження у Рівненській області, а туди з Криму лише в один бік добу їхати, а потім стільки ж назад. 

Я повернувся до Таврії й одразу провели тренування, доволі інтенсивне, бо перше, перед цим, я пропустив через додатковий вихідний. У мене не дуже тоді виходило, тому Фоменко до мене підійшов після тренування і сказав, що це був мій останній додатковий вихідний, поки він в команді. Так і сталося, при Фоменку додаткових вихідних я більше не отримував :)

Фішка Таврії, спека та чому Гоменюка називали «Кримським Руні»? «Федорчук вигадав це прізвисько через...»

‒ Розкажіть про Таврію того часу. Яка особливість та фішка колективу?

‒ Що стосується фішок, то Фоменко часто випускав трьох нападників: Лакі Ідахора, мене і Ковпака або Гігіадзе. Максимальний пресинг з перших хвилин. 

Дуже важко гралось проти нас і Динамо, і Шахтарю, не дуже вони любили їздити у Крим, бо там дуже спекотно. Ми закінчували матч о восьмій годині вечора, а на табло сорок градусів. Така температура майже увесь час трималася. Для нас спека – вже звична справа, бо кожного дня тренувалися в таких умовах, а для них щось нове, не дуже приємне, як потім розповідали гравці збірної, в тому числі й мені особисто.

‒ А як ви спеку витримували?

‒ Після того, де б я не знаходився, то це вже не назву спекою.

В Криму, особливо біля Сімферополя, де немає морського бризу та вітру, дуже-дуже тяжкий, спекотний клімат, особливо для тренувань. Але я адаптувався та вже не звертав увагу. 

‒ А звідки пішло ваше прізвисько «Кримський Руні»? Це ж якраз Федорчук і вигадав?

‒ Мабуть, він. Десь на пресконференції сказав, і так воно прилипло. Варто мені забити якийсь гол чи два, і все, запам'яталося.

Володимир Гоменюк, фото: ФК Таврія (Сімферополь)

‒ Це через зовнішню схожість, чи якісь інші моменти?

‒ Як він мені говорив, це більш через мій характер і настирність на полі.

‒ Чи називали вас так ще десь, крім Таврії?

‒ Ні, після Таврії я перейшов в Дніпро і там мене вже так не називали.

‒ А вам особисто подобалося таке порівняння?

‒ Я до цього спокійно ставлюся, головне, щоб без образ прізвиська давали. Я чув, що часом деякі гравці погано реагують на прізвиська, в таких випадках, мені здається, таким не варто займатися. Якщо людина на це погано реагує, якщо це заважає йому у тренувальному або ігровому процесі, то не треба. Мені не заважало.

Визначні матчі та єврокубки: «Ми не пройшли Муру та почався занепад Арсеналу»

‒ Який визначний матч за Таврію одразу приходить у голову?

‒ Багато зіграв таких матчів, коли забивав в кінці там з 80-ї по 90-ту хвилину. У мене стався один такий сезон, десь 6 чи 7 голів забив, причому переможних. Також візначався у вирішальних і неприємних іграх для суперників. Наприклад, коли Охтирка вилетіла, пам’ятаю, що забив їм вдома і на виїзді. 

Якщо згадувати найбільш визначний, то з Шахтарем напевно, бо зібрався повний стадіон, тренер збірної приїхав подивитися, як я буду грати. Я, в принципі, це все знав, все добре вийшло, ми виграли, я забив, Шахтар чемпіоном не став. Цей матч дійсно став визначним, бо крім мене тоді ніхто до збірної з Таврії не їздив. 

‒ Ми з вами говоримо про матч, який закінчився 3:2 на користь Таврії у березні 2008-го, правильно?

‒ Так, збірну тоді тренував Олексій Михайличенко.

‒ Що стосується єврокубкових матчів, який вам запам'ятався найбільше?

‒ Мабуть, найбільше запам’ятався дебют – із французьким Ренном. Перший виїзд за кордон. До цього, правда, ми їздили на збори у Словенію та Туреччину. 

Чому саме він? Незвичайний європейський стадіон між будинками в Ренні, атмосфера така цікава. Ми мали небезпечні моменти, у мене в тому числі. Хоч ми й програли в один гол, матч зіграли доволі рівний. Матч-відповідь видався ще цікавішим, бо ми зрівняли рахунок і мали шанси виграти ту гру. Мабуть, ці ігри дві найбільш запам'яталися. 

‒ Що стосується єврокубкового матчу Арсеналу проти Мури, взагалі якась комедія: виграли за сумою двох матчів 5:0, але все одно вилетіли.

‒ У другій грі я міг і шостий забити, на останніх хвилинах мав момент, м’яч полетів біля поперечини.

– Що ж сталося? За що технічна поразка?

– Хтось помилися з персоналу «канонірів». Тоді з легіонерів випустили Еріка Матуку, що мав пропускати матч.

‒ Чув думку, що саме після цього матчу Коломойський втратив інтерес до Арсеналу і вже фінансування не було на тому ж рівні, як до цього. Що про це думаєте?

‒ Так, може бути. Перед початком єврокубкових матчів з’явилися невеличкі борги й неприємні чутки, але нас запевняли, що якщо пройдемо, то все виплатять, тому що УЄФА нарахує команді якісь бонуси. Ми не пройшли, і після того почався занепад.

Мовна дискримінація та травми Гоменюка: «З онімілим коліном і під уколами забив два голи Волині»

‒ Розкажіть, як проходила ваша адаптація в російськомовному Криму? Я читав, що ви російської мови не знали. 

‒ Адаптація проходила дуже важко, тому що я дійсно не знав російської і не міг нею спілкуватися довгий час. У дублі були гравці, які спілкувалися українською, але на той час більшість розмовляли російською. Навіть ті, хто із заходу України, доволі швидко переходили на російську, навіть не знаю, чому так. 

Дуже важко мені то давалося, через це сильно нервував. Але розумів, що куди важливіше показувати свій клас на тренуваннях і в іграх, старанно працювати та доводити, що мовний бар’єр не настільки важливий.

‒ Дискримінації не відчували через мову?

‒ Та було, різні траплялися моменти. Але, як я і казав, я за натурою така людина, що не звертаю увагу на неважливі для мене речі. Я не слухав те, що мені казали. 

Протягом усього мого дитинства дуже велика кількість людей мені казали, що то не моє і мені варто завершувати. Я думаю, що за такого тиску більшість би реально відкинули ідею займатися футболом, але не я. Я відчував лише якусь внутрішню злість, хотів довести, що я зможу. 

Пам’ятаю, у віці 18 років грав на область, під час гри сталося зіткнення і я зламав малу берцову кістку. Це не дуже серйозний перелом, але все ж таки перелом. Я це не одразу усвідомив, думав, що просто якесь забиття і цілий тиждень бігав по 8-10 кілометрів на день, щоб розбігатися. Пізніше все-таки вирішив зробити рентген і виявилося, що у мене перелом. 

Тому ніхто і ніякими словами не міг мене збити з колії, якщо я чогось прагнув, то я цього досягав. 

‒ Коли отримали цю травму, мали хоч маленьку думку: «може, це не моє»?

‒ Навіть на секунду не думав про це. Для мене біль не є причиною пропустити тренування або вирішити, що через це я щось не зможу. 

Володимир Гоменюк, фото: ФК Металіст

‒ Траплялося виходити на матч попри сильну біль або травму?

‒ Коли я отримав першу травму в Дніпрі, то відновлювався близько чотирьох місяців, після цього мені знову проводили операцію на коліні через маленький рецидив. За пів року ситуація повторилася: знову рецидив і операція. Після цих трьох операцій усі ігри протягом наступних чотирьох років, що я ще грав, проходили майже на уколах. Та й тренування також, бо на зборах коліно банально не встигало відновитися. 

Один з найцікавіших випадків трапився, коли я вже грав за Металіст. Ми летіли з Харкова, у Луцьку мала бути гра проти Волині. Поки ми туди добиралися, постійно сиділи: чи то в літаку, чи то в автобусі – внаслідок чого коліно у мене настільки оніміло, що навіть я по сходах не міг піднятися. Якось я добрався до лікаря, він мені провів усі процедури, вколов протизапальне ввечері, знеболювальне безпосередньо перед грою. Я вийшов і два голи забив у такому стані. 

Яке найбільше футбольне розчарування Гоменюка?«В Дніпрі фізпідготовка – щось на рівні фізрука»

‒ Як вдавалося вигравати конкуренцію у Таврії серед таких нападників, як Ковпак, Гігіадзе, Ідахор та інших?

‒ Клуб дуже добре працював у цьому напрямку, конкуренція дуже висока. Мені, мабуть, пощастило, що тренував Фоменко. Я дуже добре провів збори, і Фоменко дав мені шанс вийти в основі. Після того – практично всі ігри я грав у стартовому складі. Лише одну пропустив, коли відновлювався після надриву задньої поверхні стегна. Усі інші – грав стабільно. 

Фоменко не дивився ні на прізвища, ні на статуси – тільки на те, як футболіст працює в тренувальному процесі і як проявляє себе в матчах. Саме це, думаю, і допомогло мені пробитися в основний склад. Якби тоді тренував хтось, хто орієнтується на імена – а в команді грали круті форварди, то я, скоріш за все, не отримав би свого шансу.

‒ Що можете сказати про Едмара та Любеновича? Вони, здається, залишили по собі теплі спогади серед партнерів.

‒ Так, однозначно. Ми й зараз підтримуємо зв’язок. І Едмар, і Желько навіть пропонували мені попрацювати з ними в їх тренерських штабах. Едмар останнім часом запрошував до збірної, де він працює (Олімпійська збірна Киргизстану U-23, – прим. І.Л.), але я поки що відмовив. 

Не знаю чому, але склались хороші відносини. Я тоді був молодий, а вони – більш досвідчені. Едмар завжди підтримував молодь, допомагав, був дуже відкритий. І з Желько ми якось одразу знайшли спільну мову. 

‒ В одному з інтерв’ю ви казали, що найбільше розчарування – це те, що не вдалося забити за збірну. Це так?

‒ Так, але це не єдине. Зараз, коли аналізую свою кар’єру, розумію, що ще одне велике розчарування – це те, що в Таврії та Дніпрі не працювали на той час топові тренери із фізпідготовки. Думаю, якби вони там працювали, я, можливо, не отримав би ту важку першу травму. 

В Дніпрі тоді фізпідготовка – це щось на рівні фізрука. А вже потім, коли я потрапив до Металіста, а далі – в збірну, побачив, якого рівня мають бути реабілітологи й тренери по фізпідготовці. Є з чим порівнювати.

Можливо, я і сам десь не допрацював. Не знав, що потрібно більше інвестувати у власне тіло, шукати індивідуального тренера. Ця прогалина тоді мала місце – і вона, по суті, скоротила мою кар’єру.

‒ Тобто завершили кар'єру рано саме через наслідки тієї травми?

‒ Так. І головна причина – неякісна фізична підготовка. Не було системного підходу.

Перехід у Дніпро, інтерес Шахтаря. В чому проблема Дніпра того періоду? «Безсонов опинився не в тій команді й не в той час»

‒ Розкажіть про ваш перехід у Дніпро. Правда, що в той самий час існував серйозний інтерес від Шахтаря?

‒ Так, Шахтар дійсно хотів мене підписати. Вони навіть пропонували кращі умови, ніж у Дніпрі, і могли заплатити більшу трансферну суму.

Володимир Гоменюк, фото: ФК Дніпро

Я тоді поговорив із Сергієм Куніциним (президентом Таврії, – прим. І.Л.) і сказав, що краще я піду в команду, де буду мати більше шансів грати, навіть якщо зарплата буде меншою. Я реально оцінював, що у Шахтарі тоді існувала шалена конкуренція – лінія атаки складалась з топових бразильців, а українці в основному сиділи в запасі.

Навіть Селезньову тоді не давали грати, через що він повернувся до Дніпра. Якщо клуб купує гравця за 20 мільйонів – він повинен грати. І ці бразильці реально грали дуже сильно.

‒ Ви перед переходом спілкувались із Безсоновим?

‒ Ні, безпосередньо з ним не говорив. Але агенти казали, що він зацікавлений у моєму переході.

‒ Що можете сказати про методи тренування Безсонова? Деякі гравці згадують, що після Протасова це стало поверненням на багато років назад.

‒ Особисто для мене, Безсонов – хороший тренер і людина. Не буду казати, що хтось слабший, хтось – сильніший. У кожного своя методика, свої підходи. Але на той час у Дніпрі існувало багато моментів, які не тільки від головного тренера залежали. Не він один впливав на результат.

Тренувальний процес, команда – все на високому рівні. Але от фізпідготовка, реабілітація, робота з суддями – тоді Дніпро багато де просто «прибивали». І попри це ми два роки поспіль займали четверте місце. 

Тому до Володимира Васильовича – жодних претензій. Все добре. Просто опинився не в тій команді й не в той час.

‒ А в чому проблема Дніпра того періоду, на вашу думку?

‒ В Дніпрі просто не було такого, що всі працюють на один результат. Команда – так. А все інше: президент, менеджмент – це вже інше питання. Президент має бути максимально зацікавлений, бажати результату. Так само і менеджмент. 

Я вже потім перейшов у Металіст і зрозумів, у чому різниця. Не у фінансах. Там не більше грошей – там просто всі хотіли результату. Абсолютно всі. Різними методами, різними напрямками: реабілітологи – зі свого боку, тренери – зі свого, гравці, президент… І тоді воно складається в одне ціле.

‒ Якщо говорити виключно про футбол – що найбільше запам’яталося з того періоду в Дніпрі?

‒ Провели багато суперових ігор і вдома, і на виїзді. І з Динамо, і з Шахтарем. В єврокубках грали, збірна тоді в Дніпрі грала. Період в Дніпрі – дуже класний, тиск відчувався, але й кайф теж.

І команда сильна, гравці – дуже високого рівня. Пройшли роки, і багато хто з них став хорошим тренером. І людьми хорошими залишились.

Як судді «мочили» Дніпро та до чого тут арбітр Годулян? «Після гри з Динамо в роздягальні панувала гнітюча тиша»

‒ Ви згадали про суддівство. Раніше говорили, що Дніпро не працював із суддями. Принципова позиція Коломойського?

‒ Так, всі про це говорили. І це правда. Тоді не просто Дніпро «прибивали» – нас реально «винищували».

Ігри з Динамо, з Металістом – там не просто спірні моменти, там відверте «мочилово». Із харків’янами пенальті у наші ворота стали вже звичною справою.

 З – Динамо теж – коли Годулян судив. Я на полі був, пам’ятаю.

‒ Коли Павла Пашаєва вилучили й пенальті сумнівний призначили?

‒ Так, у 2009 році (тоді Дніпро вдома програв 0:2, – прим. І.Л.). А скільки ще відбувалось моментів, коли нам просто не давали очевидні фоли, пенальті, вилучення – суперникам.

Два сезони я там грав – і якщо зібрати всі суддівські помилки, які реально вплинули на результат, то там десятки епізодів набереться. І попри це ми займали четверте місце.

А тепер уявіть – якби ті очки, які в нас просто забрали, нам зарахували.. Команда атакувальна, гравці постійно створювали моменти. Але за два сезони ми пробили десь три пенальті! За 60 ігор – три пенальті. Як таке може бути?

‒ А у Металіста скільки?

‒ Понад 20 пенальті за той самий період. Це про щось говорить. А у нас потенціал складу не гірший. Склади подивіться: Ротань – загострює, Калиниченко, Назаренко, Феррейра, Селезньов, я, Бєлік, Самодін, Воробей – всі гравці атакувального плану. Постійно щось створювали.

‒ А ось той матч із Динамо… Як ви втримались тоді, щоб не спіймати Годуляна у підтрибунці?

‒ Я не знаю (сміється, – прим. І.Л.). Емоції в роздягальні у перерві тоді зашкалювали. Там не тільки я лютував – уся команда. Це просто була якась безкарність! І найгірше – ти нічого не можеш зробити. Ти стараєшся, граєш, віддаєшся – а тебе просто «вбивають».

‒ Пам’ятаю реакцію стадіону: на поле летіли пляшки та насіння. А що відбувалося після матчу в роздягальні?

‒ Якщо чесно, панувала гнітюча тиша. Зараз я працюю з дітьми, і от коли вони програють несправедливо – через якісь зовнішні фактори чи незабитий гол – то щиро розчаровуються, навіть плачуть. Вони ще по-дитячому вболівають за гру. І тоді серед нас панувала така сама тиша, як після поразки дітей.

Звісно, ніхто з дорослих не плакав, але ми мали відчуття повного емоційного спустошення. Наче з тебе вичавили все до краплі. Після цього дуже важко знову повертатися до роботи. Наступного дня вже треба виходити на тренування і знову доводити свою профпридатність. Це не фізична травма, яку видно. Це психологічна. І це набагато важче.

Чи працювали з суддями Таврія, Арсенал і Металіст: «Цей клуб став настільки потужним, що вже не потребував суддівської допомоги»

‒ Ви згадували, що Металіст працював із суддями. А хто ще?

‒ Щодо Таврії – усе спокійно. Не можу сказати, що нам допомагали або особливо заважали. Особливо вдома – все було більш-менш чесно. Можливо, іноді судді помилялись, але не пам'ятаю нічого кричущого. Коли команду очолював Фоменко, то, гадаю, його авторитет також давав свій ефект – грали без скандалів.

‒ В Арсеналі?

‒ Схожа з «дніпрянами» ситуація. Цей клуб мав спільну структуру з Дніпром – як їх тоді називали, «однокласники». Там суддів не підкупляли, з ними взагалі не контактували. Судили Арсенал приблизно так, як і Дніпро.

При тому рівень команди був дуже гідний – особливо при Кучуку. Арсенал тоді міг нав’язати боротьбу будь-кому.

‒ Металіст?

‒ Інша історія. Коли я туди перейшов, вже пішов Ярославський, хоча Красніков ще залишався. І, мабуть, якась лояльність із боку суддів усе ж відчувалась – особливо в домашніх матчах.

Євген Красніков, фото: скріншот YouTube

Вона не впадала в око, бо мав свій вплив дуже високий рівень гравців Металіста. Це вже не ті роки, коли вони просто «мали» посідати призові місця і все поза полем для цього робилось. Гравці харківської команди дійсно сильно грали.

Динамо приїжджало – програвало 0:3 без шансів. Шахтар теж. Команда вибудувалась настільки потужна, що вона не потребувала більше суддівської допомоги.

‒ Тобто ви вважаєте, що якби не війна у Донбасі та події в Криму, Металіст міг стати чемпіоном?

‒ Абсолютно у цьому впевнений. На момент 15 туру ми мали, якщо не помиляюся, п’ять очок переваги від другого місця. Це той сезон, коли Металіст став другим. Але все змінилось після подій 2013–2014 років. Президент утік (мова про Курченка, але Янукович теж підходить :), – прим. І.Л.), гравці почали залишати клуб. Потім і Мирон Богданович пішов. Відтоді все посипалося.

Які відносини у Гоменюка з президентами клубів? Коломойський, Куніцин, Ярославський... «Якщо порівнювати Стеценка та Краснікова, то останній значно сильніший спеціаліст»

‒ Ви казали, що в Таврії розмовляли з Куніциним. А з Коломойським у Дніпрі перетиналися?

‒ Так, бачив Коломойського. Ми грали матч – здається, той самий, про який Селезньов колись розповідав. На мільйон, саме так.

І я тоді, до речі, забив найбільше голів у тому матчі. Але не хвалився, а Селя про це промовчав. 

Пам’ятаю, як Женя віддавав мені паси – що для нього взагалі нехарактерно. 

Напевно, дуже хотів перемогти. Загалом усе тоді було солідно, як домовлялися, виплатили кошти.

‒ Гроші поділили між собою?

‒ Цим займалися Андрій Русол і Руслан Ротань. Вчинили дуже гідно. Всі ті кошти розділили між усіма працівниками клубу і бази.

Хтось отримав кілька тисяч доларів, хтось іншу суму – залежно від ролі. Але хлопці, а грали семеро чи восьмеро, не забрали все собі. Вони розділили цю премію приблизно на 150–200 людей. Це був дуже чесний і людяний крок. Ми всі разом вирішили – не можемо просто так забирати гроші. Тому розподілили на всіх.

‒ Тоді після матчу ви не скористалися нагодою щось запитати у Коломойського?

‒ Ми всі після гри зібралися на невеликий банкет. Атмосфера панувала розслаблена, невимушена, ніхто не напружувався. Зарплатню платили вчасно, склад поповнювався якісними гравцями, все функціонувало нормально. Тому ставити якісь питання особисто від себе – вважав недоречним. Присутній капітан, старші, досвідчені гравці – їм і слово.

‒ А якщо згадати інших президентів – Сергія Куніцина, Вадима Рабіновича – як з ними складалися стосунки?

‒ З Куніциним – дуже хороші. Навіть зараз іноді переписуємося, бачилися в Києві. Він чудово розумів, що я прийшов у Таврію безплатно, а через деякий час мене продали, і це врятувало клуб. Два сезони після цього команда ще існувала за ті гроші. Але справа навіть не в грошах, а в людському ставленні, порядності, взаємоповазі. З ним усе було дуже гідно.

В Арсеналі таких контактів з президентами не мав. У Металісті – аналогічно.

‒ Що можете сказати про спортивного директора Дніпра – Андрія Стеценка?

‒ Усе, що йому доручали – виконував. Але наскільки якісно – тут можна поставити велике питання. 

Андрій Стеценко, фото: ФК Дніпро

З тим бюджетом, який давався команді, Дніпро повинен боротися за чемпіонство. І навіть із тими гравцями, які залучені, можна було б зробити більше. Проте свої зобов’язання він намагався виконувати чесно.

‒ Ви не мали з ним ніяких непорозумінь?

‒ Ні, все відбувалося чітко – як домовлялись, так і було. Я перейшов в Арсенал спочатку в оренду на пів року, а потім підписав повноцінний контракт. Проблем не виникало.

‒ А що скажете про Краснікова в Металісті?

‒ Якщо порівнювати зі Стеценком, то Красніков – значно сильніший спеціаліст. Він приводив у клуб гравців високого рівня: Тайсон, Марлос, Соса, Гомес, Хав’єр, Жажа… Перелік можна довго продовжувати. Для українського футболу того часу це топи. 

У плані спортивної частини Красніков працював на дуже високому рівні.

Прихід Рамоса, травма та втрата місця в основі: «Не встиг зібрати речі із шухляди, а вже новачки приїхали мені на заміну»

‒ Потім Дніпро очолив Рамос. Ви йому не підійшли?

‒ На старті все складалося наче добре. Я зіграв три матчі, забив у кожному. Тренувальний процес, спілкування – усе на рівні. Але в четвертому матчі – на виїзді з Арсеналом – я отримав травму. Випав на пів року.

Коли відновився, Рамос мене викликав на збори. Почав поступово підпускати до команди – я вже грав, забивав, асистував. Але невдовзі він підійшов і сказав прямо: «Мені потрібен результат зараз. Я не можу чекати, поки ти вийдеш на пік форми. Ми візьмемо інших».

Я не образився. Він вчинив чесно, нічого не приховував. Не викинув мене за спиною, а сказав усе особисто. Це футбол, і я це прийняв.

‒ Це той період, коли в команду прийшли Антонов, Калініч?

‒ Так, саме тоді. Калініч, Зозуля, Олійник… Все сталося дуже швидко. Я ще не встиг забрати речі зі своєї шухляди, а вже всі новачки приїхали мені на заміну :)

‒ Це та сама ваша перша серйозна травма, яка вплинула на подальшу кар’єру і яку ви згадували раніше?

‒ Так, саме вона. До цього я грав без пропусків – при Фоменку п’ять сезонів поспіль виходив у старті. Лише одну гру пропустив через спазм задньої поверхні стегна. Три роки в Таврії, два роки в Дніпрі – стабільно в основі.

Деякі говорили, що з приходом Рамоса сяду на лавку – не сів. Провели три переможні матчі, я забивав. Але після травми все змінилось. Втратив ритм, форму, і вже не повернувся на той рівень.

Арсенал (Київ), думка Володимира про Леоніда Кучука: «Нічим не гірший за Рамоса, тренувальний процес навіть кращий»

‒ Після травми ви пішли в оренду в Арсенал?

‒ Так. Я якраз повністю відновився, пройшов збори з Дніпром, відбігав усе. Літні збори у Рамоса пройшли дуже насичено.

Володимир Гоменюк в Арсеналі, фото: UA-Football

Після цього я перебрався в Київ – оренда на пів року. А вже взимку підписав повноцінний контракт з Арсеналом.

‒ Варіант повернення в Дніпро навіть не розглядався? Адже були приклади, коли Кравченко, Канкава чи Федорчук повертались у Дніпро.

‒ У мене трохи інша ситуація. З тими гравцями укладалися довгострокові контракти, а в мене він тривав лише до зими. Саме тоді почав формуватися новий склад Дніпра, і лінія атаки вже була укомплектована. Тож я без сумнівів підписав контракт з Арсеналом. Хоча, здається, надходили ще якісь варіанти, але вже не пам’ятаю. Не шкодую, бо там зібралась хороша команда і класний тренер.

‒ Хто тоді очолював Арсенал?

‒ Леонід Кучук.

‒ Крім історії з боргами, щось хороше залишилося в пам’яті про Арсенал?

‒ Звісно. Передусім – тренувальний процес із Кучуком. Це – топрівень. Особисто для мене Кучук – один із найсильніших тренерів, не гірший за Рамоса. У Рамоса присутній мовний бар’єр, у Кучука – ні.

Він відмінно ставив гру як в атаці, так і в обороні. Командна взаємодія відчувалась на високому рівні. Перехід із захисту в атаку, перебудова – все відпрацьовано до дрібниць.

Навіть порівняно з Металістом чи Дніпром, де грали багато топгравців, тренувальний процес у Кучука, на мою думку, був найкращим.

Перехід у Металіст та найнеприємніший суперник-захисник Гоменюка? «Діяв жорстко: десь наступить на ногу, десь ліктем дасть»

‒ Далі ви перейшли у Металіст, як це сталося?

‒ Інших варіантів не надходило, бо в мене ще діяв контракт з Арсеналом. Але тоді вже почалися затримки з виплатами у Києві.

Ми грали вдома з Металістом, матч завершився 1:1. Я забив гол. У Металісті тоді всі гравці на ходу. Бразилець Моледо щойно приїхав – у тому матчі ми весь час з ним билися. По ногах – він мені, я йому. Дуже напружена гра.

Після матчу я поїхав у Німеччину – коліно знову дало про себе знати, зробив чистку. Поки відновлювався, мені зателефонували Маркевич і Красніков, запропонували приєднатися до Металіста. Я одразу сказав – у мене травма, проблемне коліно. Вони відповіли: «Не хвилюйся, у нас класні реабілітологи, поставимо тебе на ноги».

І справді – приїхав, переконався, наскільки це високий рівень. Коліно зовсім зносилось – чотири операції. Але завдяки професійній роботі фахівців я знову зміг виходити на поле та грати у футбол.

Володимир Гоменюк, фото: ФК Металіст

‒ Ви згадували, що з деякими захисниками буквально билися на полі. Хто став для вас найнеприємнішим суперником?

‒ Мілан Обрадович – найнеприємніший, ще й судді часто закривали очі на його дрібні фоли. Невисокий, мого зросту – мені, як нападнику, складніше з такими боротися. З високими – простіше, бо можна виграти боротьбу вгорі.

Обрадович діяв жорстко, десь наступить на ногу, десь ліктем дасть. Але так, щоб арбітр не помітив.

‒ А ще хтось, крім нього, запам’ятався нечесною грою?

‒ Торсільєрі з Металіста. На полі запам’ятався жорстким, нахабним, але коли стали з ним одноклубниками – усе стало нормально. На тренуваннях у Металісті вже не відчувалось того жорсткого пресингу. Все значно спокійніше, ніж у матчах.

‒ Який борг залишився перед вами від Арсеналу?

‒ З боку Арсеналу – ніяких боргів. Я тоді підписав документ, що не маю претензій і переходжу в Металіст. А от борг залишився по Металісту. Але це вже трохи інша історія – ще дійдемо до неї.

‒ Як вам працювалося з Маркевичем?

‒ Все максимально просто. Без навантажень, якихось тактик, схем, перебудов. Просто виходили й грали. Там зібрався такий підбір гравців, що можна було взагалі нічого не робити, тільки слідкувати, щоб вони знаходились в хорошому настрої. Це, мабуть, єдиний тренер в моїй кар’єрі, який нічого не вимагав. Просто виходь і роби, що вмієш.

Борги Металіста та бойкот у матчі з Динамо: «Мені винні 200 тисяч доларів»

‒ Розкажіть про ваше повернення після травми у Металісті.

‒ Після травми я вже грав у другій половині року, виходив на заміни, але стало зрозуміло, що в такому складі не вийде грати в основі. Аргентинці знаходились на топовому рівні. При цьому атмосфера у команді – найкраща, що була в моїй кар’єрі. Команда у 2014 році – це найкраща версія Металіста. І за грою, і за колективом.

‒ А що сталося у 2015 році, коли команда не вийшла на матч із Динамо?

‒ Нам тоді вже чотири місяці не платили зарплатню. Із зими брехали – зараз переоформимо, от-от, завтра... Організовували збори, обіцяли, говорили, що все буде. А в підсумку ми просто сіли разом з хлопцями – Едмар, Шелаєв і ще кілька людей – і вирішили: не виходимо, але зробили це юридично грамотно. Не те, що ми просто не вийшли й нікого не попередили. Юридично оформили цей момент.

‒ Тобто це був бойкот?

‒ Так, свідомий. Просто хотіли зрозуміти, що взагалі відбувається. Не обов’язково платіть гроші – скажіть чесно: «У нас їх немає і не буде». Тоді ми хоча б розуміло, що робити далі, а так нас годували «завтраками».

‒ Металіст досі винен вам гроші?

‒ Так. 200 тисяч доларів. Я виграв справу у Верховному Суді. Але що з того? У клубу нічого нема. Навіть автобуса – все під арештом. База і стадіон не клубні. Лише емблема залишилась. А цей новий Металіст – це ж не правонаступник. Просто взяли емблему й назву. Ну то й що з того?

‒ Ви з новим клубом контактували? Може, з Ярославським безпосередньо?

‒ Та ні, зі мною ніхто не зв’язувався. Колись, два-три роки тому, юрист щось намагався – без результату. Ніхто на контакт не йде.

Олександр Ярославський, фото: ФК Металіст

‒ Вони кажуть: це не наші борги?

‒ Так. Мовляв, ми – інша структура, то й проблеми не наші.

‒ Ви знаходились у клубі майже до самого його розпаду?

‒ До літа 2015-го. Але клуб ще існував – Артем Бєсєдін приїжджав, інші хлопці. Тобто формально ще грали і навіть футболістів підписували.

‒ Що відбувалося після бойкоту?

‒ Нам сказали юристи, що ми маємо ходити на тренування – то й ходили. В загальну групу не пускали, але ми приходили, відпрацьовували на базі й роз’їжджались.

‒ А клуб паралельно підписував нових гравців?

‒ Так. З нами нічого не закривали, а брали нових і їм щось обіцяли. Але й тих потім «кидали» – і вони теж ішли в федерацію. Одне й те саме: узяли гравців – не заплатили, узяли нових – знов не заплатили.

Помилковий перехід у Сталь: «Тренування там, як розминка на фізкультурі»

‒ Після Металіста ви поїхали у Сталь та пізніше визнали це помилкою, чому?

‒ Тоді з коліном ситуація погіршилась. Поїхав, подивився – тренування проводяться на твердих полях, без поливу, без умов. Сказав агенту: мабуть, не треба. Там навіть реабілітологів нормальних не було. Але мене вмовили. 

А потім – через місяць зламав ногу на тих полях.

‒ І сезон практично втратили?

‒ Так. Пів року промучився, а взимку вже зовсім став психологічно розбитим. Влітку ще хотів завершувати, бо коліно не відновлювалось.

‒ Якби можна було повернутись у той момент – пішли б з футболу ще після Металіста?

‒ Сто відсотків. Після бойкоту, коли клуб офіційно визнав усі борги – підписали документ разом із Краснопьоровим, Едмаром, Хав’єром, Шелаєвим – всі погодились, що борги є, просто не можуть заплатити. От тоді треба було й закінчувати. Бо й здоров’я вже не мав.

‒ Про Мазяра, який тренував Сталь, ви сказали, що його тренером важко назвати. Чому?

‒ Не хочу нікого ображати. Але кожен сам відповідає за себе: що пити, як виглядати, як тренувати. І по тренуваннях – ну, важко це назвати процесом. Просто набір вправ. Не було послідовності, динаміки. Після тих тренерів, з яким я працював – зовсім інший рівень. Це як розминка на фізкультурі.

Володимир Мазяр, фото: ФК Рух

Які закордонні клуби кликали Гоменюка до себе? «Не хотів мучитись самому й мучити клуб»

‒ Чи надходили впродовж кар’єри вам реальні пропозиції із-за кордону?

‒ Надходили. Ще при переході з Таврії в Дніпро ізраїльські клуби цікавились. Потім після Металіста – з Казахстану. Але я вже тоді розумів: здоров’я не те. Їхати, підписувати контракт, мучитись самому й мучити клуб – не моє. Не хотів когось дурити.

‒ Пам’ятаєте які саме клуби?

‒ Маккабі (Хайфа), Маккабі (Тель-Авів). Із Польщі – здається, Легія (Варшава).

‒ Тогочасні футбольні зарплати в Україні настільки високі, що гравці просто не хотіли їхати за кордон? Про це зокрема Хачеріді розповідав.

‒ Ну, може, в них і так. Але це точно не моя історія – я ж не з Динамо і не з Шахтаря.

‒ Тобто якби свого часу пішли у Шахтар – могли б просто сидіти на лавці 3–5 років, як, скажімо, Кобін?

‒ Цілком. Там багато гравців майже не грали, але отримували хорошу зарплату. Може, хтось би на це й погодився. Я ж тоді свідомо обрав Дніпро – із набагато меншою зарплатою, але щоб грати.

‒ І це рішення себе виправдало?

‒ Так, навіть з травмами – я грав постійно: і в Дніпрі, і в Арсеналі, і в Металісті. Може, кар’єра була не такою прибутковою, як могла б, але я грав у футбол, а не просто сидів на лавці.

Гроші у житті Гоменюка. Що, де й скільки? «Запам'ятав ту премію, величезні гроші на той час»

‒ Здається, ви завжди врівноважено ставились до грошей. Кажуть, що вкладали у бізнес, і після завершення кар’єри залишилось на що жити. Це так?

‒ Та я не жаліюся. Зараз, під час війни, взагалі гроші – не головне. Є сім’я, є робота, пов’язана з футболом. Стараюся допомагати військовим – наскільки можу. Хтось напише – я не відмовляю, скидаю щось на потреби армії. Буває і раз на тиждень, і два.

‒ А з бізнесом як? Працює щось?

‒ Ну, самі знаєте, зараз вести бізнес в Україні непросто. Але фінансове становище – не головне. Для мене важливіше: порядність, якісь внутрішні речі, аніж гроші.

‒ Пам’ятаєте свою першу зарплату як професіонала?

‒ Звісно. 400 доларів.

Володимир Гоменюк, фото: instagram.com/gomenyuk_vova/

‒ Це в Таврії?

‒ Так. Коли підписав перший контракт. Півтора року таку зарплату отримував.

‒ А найбільшу де отримували: в Металісті чи Дніпрі?

‒ Десь плюс-мінус однаково. І там, і там. З урахуванням премій, бонусів – на одному рівні.

‒ Можете назвати цифру?

‒ Та зараз уже інші часи, інші суми, інший футбол. Не хочу озвучувати. Не той момент.

‒ А премії – якісь пам’ятні бонуси?

‒ У Металісті мали заплатити гарні преміальні за друге місце. Але їх так і не виплатили. А в Дніпрі – звичайні премії, не було чогось особливого.

‒ А найбільша премія яка?

‒ Пам’ятаю, коли тільки починав, ще в Таврії, отримував зарплату 400 доларів, Фоменко випустив мене на заміну. Ми грали у Луцьку з Волинню. Там виходила така ситуація, що якщо Волинь виграє – залишається у вищому дивізіоні. І кілька команд-конкурентів скинулися, щоб ми їм не програли.

‒ І ви зіграли внічию?

‒ Так. І тоді мені дали премію – 2 тисячі доларів. Це були величезні гроші на той момент. Запам’яталося добре.

Тренерство у Вересі, цікаві пропозиції від Любеновича та Едмара: «Сказали, що матч скасовується, бо отруєння у 7 гравців, хоча по факту всі здорові»

‒ У вас наявний короткий період роботи тренером у Вересі. Що там сталося – вас прийняли, потім звільнили, знову повернули?

‒ Спочатку я допомагав Юрію Свіркову у Львові. Але там інші люди займались командою, інші спонсори – багато дивного відбувалось. То команда їде на матч, то не їде. 

Одного разу ми (Верес, – прим. І.Л.) приїхали в Харків грати з Металістом – і нам сказали, що матч скасовується, бо отруєння, 7 гравців. Хоча всі гравці ходили нормально, всі здорові. Сіли назад в автобус і поїхали додому.

‒ Це коли було?

‒ Навесні 2018-го. Після того я сказав – все, більше цим займатись не буду. Вийшов із клубу.

‒ А потім ви знову опинились у Вересі?

‒ Так. Верес тоді продав місце у вищій лізі ФК Львову, і в Рівному створювали нову команду з нуля – вже у Другій лізі. Я став головним тренером, Баль – спортдиректором, Шандрук – помічником. Пропрацював десь два з половиною місяці. А потім Хахльов каже: «Це не твій рівень, Друга ліга — не твоє. Буде працювати Шандрук». Ну й усе.

Олег Шандрук, фото: ФК Верес

‒ Після цього ви зробили паузу в тренерстві?

‒ Так. Років два, навіть три. Не хотілось нічого – ні спілкування з футбольними, ні з нефутбольними людьми. Потім почав тренувати дітей. І досі займаюсь дитячим футболом.

‒ А пропозиції повернутись у великий футбол надходили?

‒ Так. За останній рік – п’ять дзвінків, щоб працювати помічником тренера – і Любенович, і Едмар – коли він працював у Металісті 1925. Пропонували й головного в U-19 Вереса. І навіть зараз, коли Едмар поїхав у Киргизстан – теж кликав. Одне запрошення пам’ятаю навіть у Польщу.

‒ Чому не погодились?

‒ Бо працюю з дітьми, яким по 12 років. Не можу їх кинути. Хочу довести їх до якогось рівня, правильного віку. А тоді вже буду думати – чи лишатись у дитячому футболі, чи рухатись далі.

‒ А чому не пішли тренером в U-19?

‒ Бо не захотів залишати дітей, з якими вже певний час працював. Я бачу, як вони ростуть, як дивляться на мене, як слухають. Серед них є діти, в яких батьки загинули на війні. Є й ті, чиї батьки зараз воюють. І з психологічної точки зору я просто не зміг їх покинути. Це було б неправильно, на мою думку.

Академія Вереса, петиція до Шевченка та амбіції Гоменюка: «Думаю, Андрій Миколайович теж розуміє цю проблему»

‒ А є серед ваших підопічних хтось, кого вже зараз можна виділити? Можливо, років через 10 вони прочитають це інтерв’ю і згадають ваші слова?

‒ Ми зараз якраз формуємо групу, і я переходжу в академію Вереса, де тренуватиму дітей 2013 року народження – тих, які прийшли з ДЮСШ. Багато хто з цієї групи переходить разом зі мною.

Є гравці, якими вже цікавляться Шахтар, Рух, Карпати. Вони хотіли б їх забрати до себе, але діти поки залишаються зі мною. Можливо, батьки відчули, що я сам не пішов убік, а залишився з їхніми дітьми, і це теж вплинуло. Вони бачать, що я чесно і відповідально виконую свою роботу – і, напевно, тому поки що не переводять дітей в інші академії.

Прізвищ багато. У моїй команді 2013 року є справді талановиті хлопці. Але головне – все залежить від них, від того, чи зможуть реалізувати свій потенціал.

‒ Як вам вдається утримати дітей в академії, щоб їх не розібрали названі вище клуби?

‒ Динамо, наприклад, не так активно працює на дитячому ринку. Я не бачу, щоб вони сильно їздили, переманювали. А от Шахтар, ЛНЗ, Рух, Карпати – ці команди зараз дуже активно хочуть зібрати всіх перспективних гравців до себе.

‒ І що ви як керівник академії з цим робите?

‒ Я написав петицію до УАФ – з ініціативою заборонити переходи дітей до 15 років в інші регіони, як це зроблено у більшості цивілізованих європейських країн. 

Пояснив, що в Європі діти до 15 років залишаються у своєму середовищі – в школі, в родині. І через це вони психологічно стійкіші, краще адаптовані – і в 15-16 років мають більше шансів реалізувати себе. А у нас часто діти вже в 10 років переїжджають в інші академії, живуть окремо від родин – і в результаті до 17 років закінчують із футболом. Їх ніхто не хоче брати, бо за них треба платити компенсації, а суми називають просто шалені.

Я це все детально описав у зверненні. І не я один – таких пропозицій надійшло багато. Думаю, Андрій Миколайович Шевченко теж розуміє цю проблему. Бо саме тому у нас так мало гравців у віці 17–18 років, як у Європі. Поки що відповіді по цій петиції немає. Але будемо чекати.

‒ Чи маєте амбіції як головний тренер?

‒ Так, мабуть, маю. Бо коли я йшов у дитячий футбол – і навіть зараз – я все одно хотів би працювати з професійними гравцями.

Хотів би спробувати себе в команді Прем’єр-ліги чи іншому чемпіонаті, на більш високому рівні. Чи вийде – подивимось. Але бажання і мета є.

Читайте також

«Після фіналу Ліги Європи запрошували в Серію А, але залишився у Дніпрі»: Дуглас дав відверте інтерв’ю