Помер Михайло Фоменко: один із найсамобутніших тренерів України, який встиг здійснити свою мрію. І мрію збірної заодно

Переглядів 5980
Артур Валерко Артур Валерко
24 голосів
Помер Михайло Фоменко: один із найсамобутніших тренерів України, який встиг здійснити свою мрію. І мрію збірної заодно
Михайло Фоменко в часи роботи в ФФУ. Фото з архіву сайту «УФ‎»
А от десятки вітчизняних футбольних журналістів – ні. Здається, за все життя Фоменко нікому так і не відкрив свою душу, тож збірний образ великого футболіста та значного тренера «УФ» збирає з уривків супровідної інформації, фактів і вражень.

Минулого літа з’явилася страшна новина про стан здоров’я Михайла Фоменка. Вона пройняла всіх – не лише сторонніх вболівальників, а й гравців, які свого часу грали в Михайла Івановича – навіть тих, хто був із ним «на ножах», сварився, ображався, згадував тренера в інтерв’ю з сарказмом і злою іронією. 

За час тренерської роботи Фоменко заслужив епітети «сталевий», «безжальний», «безкомпромісний». Такими були й його команди: від сумського Фрунзенця та Гурії (Ланчхуті) – до національної збірної України. Таким він був і як футболіст – це відчули на собі навіть найкращі гравці епохи на чолі з Мюллером, Беккенбауером, Сімонсеном. 

Але якою людиною, особистістю був Михайло Фоменко?

Креативний директор сайту «Український футбол» Артур Валерко запевняє – це один із найголовніших секретів, який пресі так і не вдалося розгадати.

Фоменко був адептом футболу Лобановського та багато в чому втіленням цього стилю

Хайлайти Фоменка – це живі кадри історії вітчизняного спорту. Динамо (Київ) 70-х здобуло Кубок кубків і Суперкубок Європи, на рівних грало проти найкращих суперників своєї епохи – і грало так, що захоплювало подих. Не тільки у нас преса присвячувала футболу Лобановського та Базилевича яскраві панегірики, гортаючи підшивки європейських газет і журналів, бачиш, наскільки шокованим був континент від агресивного повноформатного футболу, інтенсивність якого випереджала свій час. 

Михайло був органічною частиною Динамо та збірної – це він перекрив уславленого Герда Мюллера в протистоянні з Баварією, в дуеті зі Стефаном Решком виконував найскладніші завдання тренерського штабу. Це був час тотального футболу, який задавали Аякс і збірна Нідерландів, Баварія та збірна ФРН. Великі особистості – Беккенбауер, Брайтнер і Майєр, Кройфф, Пеле, Карлос Альберто та Зіко, Неескенс і Крол, Лято з Дейною та Томашевським – перевертали саме розуміння футболу. В цей час, коли зароджувався сучасний футбол, а інтенсивність та універсалізм приходили на зміну догматичному та повільному стилю попередніх років, завдання захисту були максимально складними. Все мінялося постійно, і Фоменко теж пережив кілька еволюцій у своїй грі. Він вчився й вдосконалювався, тому, незважаючи на тяжку травму, яка зіпсувала кінцівку виступів, Міша реалізувався в футболі сповна.

Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА 1975 року. Виграв усе на внутрішній арені. У збірній СРСР став срібним призером чемпіонату Європи 1972 та бронзовим – Олімпійських ігор 1976 року. Це були такі унікальні часи, що за третє місце на Олімпіаді Лобановського хейтили й вважали, що він провалився в Монреалі. Пройде небагато часу, і сам вихід збірної Союзу на якісь крупні турніри стане подією… Аж поки нове покоління Лобановського не допоможе виграти срібло Євро-88 та Олімпіаду того ж року. 

Динамо Київ - володар Суперкубка УЄФА-1975. Фото: Динамо Київ

А ким був сам Міша Фоменко, простий хлопець із Сумщини? Рано втратив матір. Працював із батьком на сумському заводі. Ще школярем пішов у слюсарі, тож перші гроші отримав не з футболу. Проте футбольний хист давався взнаки – заводчанина запросили із робітничого Фрунзенця в сумський Спартак. За чотири сезони ця команда-парадокс не досягла турнірних успіхів, але заслужила на повагу: при молодій захисній ланці пропускала небагато, був попит на її футболістів. 

Фоменка прямо з нижчих ліг забрала луганська Зоря. Ворошиловград під керівництвом Германа Зоніна тоді збирав той ігровий ансамбль, який за кілька років сенсаційно стане чемпіоном Радянського Союзу – небувало для тодішнього футболу, щоб команда не зі «столиці республік» вийшла на вершину! Втім, Михайло золоті медалі здобуватиме з Динамо – Олександр Севідов захотів бачити його в Києві, і партійне керівництво УРСР посприяло, щоб в «інтересах республіки» молодий футболіст перейшов у головну за неофіційним рангом команду. Що залишалося Зорі? Змиритися. Тим більше, в зворотному напрямку один за одним перейшло кілька динамівців – і дехто з них, як Онищенко з Семеновим, відіграло визначну роль в успіху Зорі.

У 23 роки Фоменко опинився в Динамо, а в 30-ть, вигравши все, змушений був завершити виступи. «Мені вже здоров'я не дозволяло триматися високого рівня. А інакше грати нецікаво. Який сенс?», – зізнавався пізніше Михайло Іванович. Для Лобановського він був важливим гравцем, уособленням його ідей в обороні. Проте працювати надалі вирішив сам. Ця «самість», неналежність до якогось угрупування чи зграї, визначала Фоменка-тренера. Будучи командним гравцем, тренером він став – індивідуалістом. 

Між Шеварднадзе, Хуссейном і Кубком африканських націй

Якщо ти не належиш до якоїсь когорти «своїх», твій шлях тернистий і звивистий – навіть при всіх колишніх регаліях. Здавалося, заслужений майстер спорту Фоменко, учень Зоніна, Севідова та Лобановського з Базилевичем, ввійде в тренерську професію з високого старту. Проте Михайло Іванович прийняв рідний сумський Фрунзенець, а коли звідти його покликали в штаб самого Динамо, в Києві затримався лише на кілька років.

Віддавав перевагу самостійній роботі – очолював Десну (Чернігів), Кривбас (Кривий Ріг), грузинську Гурію (Ланчхуті). Багаті цеховики та аграрії самобутнього чайно-фруктового регіону вирішили створити на малій батьківщині міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе потужну футбольну команду. В Гурії Фоменко зібрав Хлуса, Яворського, Олефіренка, місцевих зірок Гію Гурулі (батько майбутнього півзахисника Карпат) і Мераба Жорданія (майбутній президент Грузинської федерації футболу та співвласник нідерландського Вітесса на кілька непоганих для клубу років). Вони разом вийшли в Вищу союзну лігу – проте Грузія задекларувала свою незалежність, і її команди вийшли із змагань СРСР. 

Фоменка доля закинула аж в Ірак – син Саддама Хуссейна Удей, одночасно футболіст і гласний та негласний керівник спорту в державі, доручив Михайлу Івановичу очолити місцевого гранда – Рашид (Багдад). Очікувалося, що він створить на базі цієї команди «кістяк» для збірної Іраку та з часом її прийме також… Але почалася війна, і Іраку, Хуссейнам і всьому тамтешньому народу стало не до футболу. 

Знову Фоменка підтримала батьківщина – легендарний у недавньому минулому гравець очолив сумський Автомобіліст, у якому грали такі помітні футболісти, як Страшненко, Таргонський, Лукаш, Рудняк. Звідси вийшли в великий футбол Хруслов, Пономаренко, Безсмертний. Недовго відпрацювавши в рідній області, Михайло Іванович отримав найбільший виклик у своїй клубній кар’єрі. 

Динамо (Київ) – уже госпрозрахунковий, по факту приватний, клуб – запросило його на пост головного тренера. Запросило балотуватися – це були часи первісної демократії, проводилися вибори навіть на такі посади. І Фоменка вибрали, він очолив Динамо й привів команду до «золотого дубля» в чемпіонаті та Кубку України, а також до яскравої (хоч і не повної) перемоги над великою Барселоною Кройффа, Ромаріо, Гвардіоли. У Києві господарі виграли – 3:1, у Барселоні отримали 1:4. «Стережіться пораненої Барси», – пророчий заголовок у тодішній пресі…

Фоменко залишив Динамо в часи змін, але залишався амбітним тренером. Він очолив національну збірну Гвінеї, проте настільки мало цікавився закордонними справами порівняно з внутрішньоукраїнськими, що за першої нагоди залишив африканську високооплачувану роботу, щоб знову працювати вдома. 

Михайло Фоменко. Фото: УАФ

Він приймав Верес (Рівне) та ЦСКА-Борисфен (Київ), досить заможні клуби свого часу. Проте в Україні початку 90-х не існувало нічого стабільного, і багаті команди так і залишилися «каліфами на годину», хоча добротний тренер прививав їм фірмову бойовитість – і часто відбирав очки й вибивав із турнірів Динамо. 

Час ішов – а задуми Фоменка залишалися нереалізованими. ЦСКА, Металіст, Металург (Запоріжжя), Таврія (Сімферополь) досягали локальних успіхів. А що там було на душі в тренера, коли він програвав фінал Шахтарю Прокопенка, коли його Таврія лише по пенальті вилітала від доволі сильного французького Ренна, коли він виводив у Вищу лігу команди з величезними перспективами – а все лишалося лише на папері?

Комісії з пошуку головного тренера національної збірної України доручили знайти найкращого фахівця – його знайшли в голові самої комісії

Наш футбол ніколи не був позбавлений парадоксів. Блохін, здобувши три очка за перемогу над Швецією на домашньому чемпіонаті Європи 2012 року, вже на початку відбору на чемпіонат світу залишив національну команду й очолив Динамо. Оновлене керівництво ФФУ на чолі з Коньковим створило комісію з пошуку головного тренера національної збірної України. Комісія довго шукала найкращого фахівця – аж поки на одній із тренерських рад Павлов не сказав: «Вболівати за збірну України з іноземним тренером на чолі не буду. На цю посаду найкраще підходить Михайло Іванович Фоменко». «А й справді», – сказали на засіданні. 

Фоменко взяв на себе відповідальність у складній турнірній ситуації. Не побоявся, як би тут сказати, неоднозначно виглядати в очах громадськості, оголошуючи, що комісія з пошуку головного тренера збірної знайшла такого в особі голови самої комісії. Звучало абсурдно, від тренера-ветерана з сумнівним резюме чекали небагато, як і від самої збірної, яка в часи легіонеризації УПЛ мала багато хронічних проблем. Але із групи з Англією, Польщею та Чорногорією збірна вийшла в плей-офф, де виграла перший матч у французів (2:0), щоб на Сен-Дені зазнати однієї з найбільш прикрих поразок. 

Це теж відбилося карбами на серці фахівця. Проте Фоменко був, передовсім, жорстким мужиком. Він не кидав розпочате на півдорозі. Преса іронізувала про гру «в три опорники», футболісти бурчали про жорсткий навчально-тренувальний процес і вимогу залізно виконувати установки. Але, знаєте що? Із групи з іспанцями, словаками та білорусами Україна вийшла в плей-офф, вперше в історії здолала стикові матчі (взявши історичний реванш у Словенії) та вперше за весь час виступів зіграла на фінальному етапі чемпіонату Європи. Ну, як зіграла… Програла всі три матчі без єдиного голу. Багато можна говорити про токсичну атмосферу довкола збірної, невдалий закордонний збір, який загострив протиріччя між провідними виконавцями. 

Факт залишається фактом – із тодішньої збірної України Фоменко витиснув усе. Він ішов, передаючи справи своєму учневі Андрію Шевченку. Він зробив, що міг. 

Михайло Фоменко. Фото: УАФ

Про той період в історії вітчизняного футболу ми багато знаємо зі слів футболістів, інсайдерів, з публічних обговорень. Але версію самого Фоменка ми так і не почули. Він уникав публічності, віддавав перевагу практичній стороні роботи перед іміджевою. А жаль. Жаль, тому що з його ракурсу ми вже ніколи не зрозуміємо, що насправді тоді відбувалося. Хто був винен у тому, що вольова команда на Євро-2016 у Франції проявила дивовижну для себе безвольність. Чому Тимощук вийшов останньою заміною в тренерській кар’єрі Фоменка, а не хтось із форвардів. Завдяки чому, врешті-решт, вдалося громити Чорногорію, вигравати з красивою елегантністю в Польщі, врятувати для збірної Зінченка (за що ще прилітало Фоменку з приводу корупції), утримати кількох ветеранів, які, кажуть, готові були достроково завершити виступи…

Як багато цих питань – і жодної відповіді від єдиної людини, яка могла б компетентно на них відповісти. 

Проте тут треба хоча б трішки, хоча б зі сторони, знати самого Фоменка. Його особистість була безмежно далекою від стереотипного футболіста. Вся квартира заставлена книгами – в кілька рядів, повздовж довгих стін у коридорах. Книги всі прочитані – від наукових праць про психологію та фізичну витривалість людини і до історичних романів і класики світової літератури. Коло інтересів, сказати б – ерудиції та начитаності Михайла Івановича – досить широке: історія, мистецтво, навіть езотерика та теорія релігії. 

Він був всесвітом у собі, а ми про це й не знали. 

Він не впускав до себе в свій власний простір сторонніх.

Сторонні бачили тільки зовнішній фасад і могли судити по вчинках і фактах.

За певний час до того, як очолити збірну, Фоменко втратив єдину дочку свою – Яну. Пізніше в інтерв’ю Гордону зізнався: «Три роки тому померла єдина дочка, здавалося, який сенс жити? Найстрашніше – ховати своїх дітей». 

Ви розумієте, які пристрасті та драми пережила ця стримана й небагатослівна людина? Як далеко вони від матчів, рахунків, замін і прес-конференцій. Як дрібно виглядає та вся возня поряд із такими трагедіями?

…Для когось преса – місце вихлюпу енергії та прояву свого «я». Хтось використовує її прагматично, вибудовуючи свій публічний образ і рекламуючи власну постать. Фоменко був далеким від потреби публічно висповідатися чи нахвалювати себе. Тому з пресою в нього не склалося. Зокрема, ми на «УФ» тільки років десять тому публікували більш щире, людяне інтерв’ю з Фоменком. Це в переддень матчу Україна – Франція за вихід на бразильський Мундіаль, уявіть собі. Почитайте, воно незручне, далеке від канонів жанру – але особистість Фоменка передана хіба що тільки тут. 

* * *

Хтось із мудрих висловив істину: коли йде старше покоління, молодше оплакує не лише їх, а й себе. Помер Михайло Фоменко – першоджерело щодо низки визначних матчів, турнірів, команд в історії українського футболу. Він був небагатослівним і не любив надміру уваги, тому про збірну України, Гурію (Ланчхуті), відрядження в Ірак і Гвінею, роботу в Вересі, ЦСКА-Борисфені та низці інших клубів ми будемо знати більше зі слів його учнів, підопічних, сторонніх спостерігачів. 

Михайло Фоменко (перший зліва) перед матчем збірної України. Фото: УНІАН

У мене в досьє – десятки інтерв’ю Фоменка. Я сам якось одного разу мав із ним бесіду хвилин на 40-50, почув багато цікавого, а в кінці – вбивче для будь-якого журналіста «Я вас поважаю, проте це не публікуйте, то я вам – не для преси». Тож склалося враження, що істинний Фоменко залишився нерозкритим для преси та вболівальників. І це вже не виправити. Начитаний, ерудований і, безсумнівно, дуже розумний чоловік прийняв рішення не залишати мемуарів ні в вигляді книги, ні в розширених, багатослівних інтерв’ю. Нам доведеться це поважати. 

Тож мій портрет Фоменка, як і всі інші, які будуть написані в цей день і в наступні роки, будуть, на жаль, лише інтерпретацією загадкової та непересічної особистості. За нього все скажуть матчі, голи, підсумкові місця в турнірній таблиці, а все інше, як, напевно, він і хотів, залишиться за кулісами подалі від чужих очей.