«Все, що обіцяли в Вілі за перемогу у Кубку Швейцарії, там і залишилося», – Валентин Полтавець
11963 
Валентин Полтавець народився у Дніпрі, але футбольне ім’я заробив собі у Запоріжжі, де у складі Металурга за п’ять сезонів назабивав більше півсотні м’ячів. Влітку 2000-го міг опинитися в московському Спартаку, але замість цього перейшов у рідний Дніпро, де завоював першу медаль чемпіонату України. Амбітний київський Арсенал. Поїздка до Європи у швейцарський Віль, який на той час розкручували Ігор Бєланов та Геннадій Перепаденко, а тренував Олександр Заваров. Кубок Швейцарії. А через рік – Чорноморець Семена Альтмана, де Валентин завоював другу «бронзу» чемпіонату України.
Зараз у свої 48 років Валентин Полтавець працює асистентом головного тренера команди Реал Фарма, яка грає в Другій лізі. У відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» він розповів:
- як здобував Кубок Швейцарії у клубі Бєланова та Перепаденка
- чому не зіграв жодного матчу за збірну України
- як футболісти запорізького Металурга мало не побилися з тифозі Роми
- хто висміював його на перегляді у Спартаку і хто став на його захист
- як забув у готелі сітку з м’ячами і ледь не зірвав розминку перед матчем
- чому після матчу Євро-2012 Україна-Швеція у нього опинилася жовто-блакитна шапка з рогами
«У чемпіонаті я ставлю на Шахтар»
– Валентине Миколайовичу, як у вас справи?
– Сказати, що нормально, не можу. За два роки через цих російських виродків життя в нашій країні кардинально змінилося. Зараз наші хлопці з ЗСУ роблять все для того, щоб перемогти, щоб повернути наше життя в колишнє русло, щоб люди нашої країни нарешті отримали мир та спокій.
– Проте футбольне життя в нашій країні продовжується. Ви були у відпустці, як проводили час?
– У тренерів не буває відпочинку. Коли я був футболістом, то цього не розумів. Думав, якщо люди йдуть у відпустку, то всі свої справи відкладають убік і відпочивають. Натомість, у тренерів весь час триває планомірна робота. Постійно голова болить щодо підбору кадрів, де і як проводити підготовчий період. Треба вже дивитися у завтрашній день. Так що спокій тренеру тільки сниться.
– Як для Реал Фарми проходить зимовий антракт?
– Та ми всю зиму в активному відпочинку. Проводимо з хлопцями за їхнім бажанням одноразові тижневі заняття. Той, хто хоче – ходить. Тренуються хлопці із задоволенням. А ще ми беремо участь у зимовому чемпіонаті Одеси.
Валентин Полтавець, фото: ФК Реал Фарма
– Яка ціль у вашої команди на весняну частину Другої ліги?
– Ми вже розпрощалися з деякими досвідченими футболістами. Тому головне завдання Реал Фарми – награвати молодь. Ну, і, звичайно, намагатимемося за підсумками чемпіонату зайняти якомога вище місце.
– За нашою Прем'єр-лігою ви, ясна річ, слідкуєте. Що скажете про першу частину чемпіонату?
– Поступово рівень нашого чемпіонату зростає. Його можна порівняти з тим, який був у нас у сезоні 1992/93. Тоді також був відтік провідних виконавців з нашого внутрішнього турніру. Зараз, скажімо так, з’явилася додаткова нагода для молодих футболістів проявити себе, бо в нашому чемпіонаті немає засилля легіонерів.
Є шанс у перспективних хлопців не прозябати у дублі, як було, наприклад, у мене, а сходу заграти в основі. Та й взагалі, зараз чемпіонат дуже цікавий – за чемпіонство борються не дві команди, а п’ять.
– У кого кращі шанси стати чемпіоном?
– Поставлю на досвід. Тому – Шахтар.
«Принципи, яких дотримується Шовковський, мені дуже імпонують»
– Ви сказали, що зараз з’явився шанс для молодих заявити про себе. Кого із них могли б виділити, якщо брати першу частину сезону?
– Порадував Судаков. Позиція, на якій він грає у Шахтарі, завжди була зайнята кимось із бразильців. В цю зону наші хлопці навіть не розглядалися. Зараз ми бачимо, що у нас є не гірші за бразильців кадри. За Судаковим зараз пів Європи ганяється. Те ж саме можна сказати і про Сікана – форвард, який прогресує. У нас завжди було багато перспективної молоді, якій потрібно давати грати, а не тримати десь у дублі.
– Судакову зараз потрібно їхати в один з грандів європейського футболу чи краще ще пограти у нас?
– Судаков як у клубі, так і в збірній довів, що він гідний грати на більш серйозному рівні. Йому це необхідно для подальшого розвитку. Але тут треба дивитися, чи має Шахтар гравця, який може його замінити. У «гірників великі» амбіції як на внутрішній, так і міжнародній арені. Продати зараз виконавця такого рівня як Судаков – це серйозна втрата для команди.
Георгій Судаков, фото: ФК Шахтар Донецьк
– Що скажете про іншого нашого гранда – Динамо?
– Динамо повинне піднятися. Зараз біля керма клубу стала людина із динамівським серцем, з новим баченням гри. Те, що саме Шовковському довірили працювати з командою, це великий плюс, як для нього, так і для клубу. Думаю, Динамо, навесні, складе гідну конкуренцію Шахтарю у боротьбі за чемпіонство.
– Ви впевнені що у Шовковського в Динамо все вийде?
– З Шовковським ми грали і вчилися разом на тренерських курсах. Багато спілкувалися. Скажу так: ті принципи, яких він дотримується, мені дуже імпонують. Осінні ігри чемпіонату показали, що у Динамо є зрушення. Команда заграла по-іншому, у бік покращення.
– А воротар з ім'ям може бути успішним тренером?
– Чому ні. Той же Діно Дзофф, як тренер, багато чого досяг. Ювентус привів до Кубку УЄФА. Збірну Італії довів до фіналу чемпіонату Європи. Алекс Фергюсон сказав, що головний тренер – це менеджер, який навколо себе повинен зібрати однодумців. Сьогодні головний тренер не повинен все на собі зав'язувати. Йому потрібні люди, які окремо працюють з кожною ланкою, а він все це вже ліпить у комплексі. Якщо, наприклад, взяти Гвардіолу, то у нього в тренерському штабі працює близько сорока людей. Про що ми говоримо? У нас у командах якщо в тренерському штабі, окрім головного тренера, працюють ще три-чотири людини, то це вважається дуже добре.
«Раніше казали: «Кого? Українця? Та краще взяти словенця, серба або хорвата». Зараз імідж українського футболу наші хлопці підняли»
– Ви були гравцем групи атаки. Що скажете про наших форвардів? Чи є в нашому футболі заміна тому ж Довбику?
– Довбик – форвард таранного типу, який грає на вістрі атаки. Такого плану нападника в нашому чемпіонаті зараз нема. Сікан за антропометрією поступається Довбику, але за роботою, яку він виконує на полі, по віддачі – точно ні.
Ванат більш швидкісний, наполегливий форвард, який добре працює в контратаках, має інтуїцію і гольове чуття. Цьому не навчиш – або є, або ні. У Ваната виділю ще одну рису – холоднокровність. Він може чудово розібратися у складній ситуації, обіграти і забити. Коли Ванат був у Чорноморці, я бачив його і на тренуваннях, і в грі. Якщо надалі цей хлопець працюватиме з такою ж старанністю, то виросте в гравця досить високого рівня.
– У нас в чемпіонаті в 16 клубах близько п’яти десятків номінальних форвардів, які разом забили 81 м’яч – виходить менше 2 на кожного. Це дуже мало, так?
– Згоден, мало. Звичайно, хочеться щоб у команді була людина, яка багато б забивала. Але тому ж Сікану потрібен час. Ось коли він проведе повноцінні два-три сезони, тоді подивимося на його результативність. Знаєте, якщо б він забивав у чемпіонаті більше десяти м’ячів, то, напевно, грав вже десь за кордоном, як Довбик.
Данило Сікан, фото: ФК Шахтар Донецьк
– Олег Кожушко з Кривбасу сім м’ячів забив. Що скажете про нього?
– Кожушко дуже хороший форвард. Я такого ж плану нападником був. Він починав грати ще у тому Дніпрі, пройшов гарну школу. Але форварду такого плану, як Кожушко, постійно треба щось доводити. У карному майданчику на перше місце виходить силова боротьба. Легкому форварду важко її нав’язати, тому треба брати іншими якостями – технікою, хитрістю, чуттям.
Гарного нападника, як не намагайся, прикрити не вийде. У нього завжди фора – пів кроку, частка секунди. І треба цю мить використати: опинитися там, куди відскочить м’яч, ударити носком, коліном, плечем… Кілька таких голів Кожушко зробив. Все це приходить з досвідом. Але, як не крути, сьогодні більша увага на габаритних форвардів, які можуть зачепитися за м’яч, відтіснити суперника корпусом. І якщо, наприклад, є вибір між Довбиком і Кожушком, або Ванатом і Кожушком, то, звичайно, оберуть не Кожушка.
– В Оболоні звернув на себе увагу Ігор Краснопір, що скажете про цього форварда?
– Краснопір – це одна з наших зірочок, яка тільки спалахує. Дай Бог, щоб надалі ця зірочка не потухла, а тільки розгорілася. Щоб цей молодий, швидкісний форвард не захворів зірковою хворобою, а продовжив рухатися уперед. А головне, щоб обійшлося без травм, тому що в молодому віці це дуже сильно підкошує і вбиває морально. Дуже важко потім повернутися на свій колишній рівень.
– Ще в нашому футболі є група вікових форвардів, кому за 30. Ваша думка, наприклад, про Філіппова з Дніпра-1?
– У кожній команді має бути досвідчений футболіст, здатний повести гру, десь психологічно натиснути і на суперника, і на суддю, хоча це неправильно. Філіппов відповідає цим вимогам, до того ж, багато забиває (шість – кращий у команді показник, – прим. О.П.). Після відходу Довбика саме такий гравець був потрібен Дніпру-1. А щодо віку, то за кордоном на вік гравців не дивляться. До речі, у нас також стали по-іншому на ці речі дивитися.
– Ваша думка про наших футболістів, які зараз грають за кордоном?
– Грати в АПЛ і витримувати такий темп, коли за сезон ти проводиш близько семи десятків ігор, багато вартує. Наші хлопці постійно виходять на поле. Забарний і Миколенко грають без замін. На хорошому рахунку Зінченко і Мудрик. В Іспанії наші хлопці грають у командах, які йдуть у лідерах. Що тут казати, імідж українського футболу наші хлопці підняли.
Олександр Зінченко і Віталій Миколенко, фото: Getty Images
Це не так, як раніше, коли взяли тебе, а ти за три місяці провів одну гру, в якій зіграв 40-50 хвилин. Коли я їхав грати за кордон, ставлення до нас було інше. Казали: «Кого, українця? Та ні, краще ми візьмемо словенця, серба або хорвата». А зараз, напевно, вже ми виходимо на провідні ролі.
«У Швейцарії я катався, як сир у маслі»
– Ви пригадали ті часи, коли їздили грати за кордон. Розкажіть, як у вас Швейцарія на горизонті намалювалася?
– Як таких, агентів у нас тоді не було, все відбувалося на рівні чуток. Якщо клуб хотів продати когось із футболістів і заробити купу грошей, то виставляв суму, яку брав зі стелі. Можливо, через це у багатьох хлопців не вийшло поїхати пограти за кордон. У мене було кілька варіантів, але без конкретики. Більш-менш серйозна пропозиція надійшла лише від швейцарського Віля. На той час у мене виникли проблеми із заявкою у наш чемпіонат.
– Чому?
– Дніпро, з яким у мене майже закінчився контракт, та київський Арсенал не могли домовитися про якісь відступні. Дніпро тоді тренував Кучеревський, а Арсенал – Грозний. Я хотів залишитись в Арсеналі, оскільки у Дніпрі мені чітко сказали, що надалі не розраховують на мене. Не знаю, чому клуби не могли зійтись у ціні, але через це я місяць не грав.
Ось тоді із Швейцарії до Києва приїхав чоловік, і мене запросили на розмову. Сказали, що у Вілі на мене розраховують, що там я буду постійно грати, суму назвали, яку я буду отримувати. Буквально за два дні я вже був у Швейцарії. Навіть схаменутися не встиг, як приміряв футболку Віля – заявили на гру чемпіонату. Тренував швейцарський клуб – Олександр Заваров, а одним із власників і президентом був Ігор Бєланов.
Ігор Бєланов, фото: Facebook
– Багато виграли у грошах, обравши швейцарський Віль?
– Нічого не виграв. Поїхав на тих же умовах, які були у мене в київському Арсеналі. Виграв, мабуть, у плані іміджу. Мене це цілком влаштовувало. У Швейцарії роботодавці піклуються передусім про своїх громадян – вони там мають пріоритет. Те, що для мене, як іноземця, було стелею у зарплатні, для місцевого футболіста це був мінімум.
– Як вам жилося у Швейцарії? Як було влаштовано ваш побут?
– Таке відчуття, що потрапив у рай. Як сир у маслі, катався. Усім був забезпечений. Клуб надав мені всі умови для гарного життя. За мене вирішували усі питання: надання квартири, машини, прання речей, і т.д. і т.п.
– Що вас вразило?
– Те, якою там є довіра до футболістів. Пам’ятаю, прийшов я на перше тренування, яке проходило на стадіоні за день до календарної гри. Ми відпрацювали, я з речами сів на лаву і чекаю. Думаю, зараз нас повезуть на заїзд. Дивлюсь, а хлопці розходяться. Тут виходить Заваров і каже: «Чого ти тут сидиш?». Відповідаю: «Так я чекаю на заїзд». А він мені: «Який заїзд? Іди, гуляй! Завтра за півтори години до гри збираємось тут».
«За рівнем чемпіонат Швейцарії був схожим на наш – однією обставиною»
– Ну, якісь проблеми у вас напевно були?
– Тільки в спілкуванні. Там люди дуже відрізнялися від наших. Розповім одну історію. Після перших двох ігор, які я там провів, до мене приїхала дружина. Ми жили кілометрів за 20 від Цюріха. Знав, що Цюріх найбільше місто у Швейцарії, банківська столиця і фінансовий центр світу. Хотів разом із дружиною погуляти містом, якраз у нас був вихідний.
У Вілі був місцевий хлопець – авторитет, якого всі поважали. Після тренування я підійшов до нього, щоб спитати, як доїхати до Цюріха. Він сказав мені: «Добре». Я пішов у душ, виходжу, а його немає. Ну гаразд. Ми самі із дружиною якось дісталися Цюріха. Наступного дня у нас вечірнє тренування. Приходжу, а він підходить і каже: «Ти просив розповісти, як доїхати до Цюріха». І починає розповідати. Я дивлюся на нього, і думаю: «Він що, знущається?».
Потім мені пояснили, що це для них звичайна ситуація. Якщо тренування закінчилося, то все. Далі у них «personal time» (особистий час, – прим. О.П.). Він не повинен і не буде з тобою спілкуватися.
– Що ще було з того, до чого ви не звикли?
– Наприклад те, що у них проти правил було взяти і когось підвезти. У нас як: тренування закінчилось, ти виїжджаєш з бази, дивишся: хтось іде, зупиняєшся і підвозиш. У них це вважається неприйнятним. У гості до когось просто так ти не сходиш. Треба за місяць людину попередити. А ми з дружиною люди комунікабельні, любимо поспілкуватися. Тому до цього виявилися не готовими.
– І як же ви вирішили цю проблему?
– Нас врятувало те, що ми познайомилися із сімейною парою. Дівчина грузинка, а хлопець місцевий. У них двоє дітей. Спочатку ми з дівчиною познайомилися. Вона там вже давно жила, і їй, як і нам, не вистачало спілкування. Спочатку її чоловік був трохи шокований. Він приходив додому, а ми сидимо в нього в гостях. Думав, що тут таке відбувається. А коли минув рік, і ми залишали Швейцарію, так цей мужик, під два метри на зріст, плакав. Ось так він перейнявся цим спілкуванням.
– У Вілі ви грали на якій позиції?
– Під нападаючим. У нас в команді був бразилець на вістрі атаки. А я разом з капітаном команди грав під ним.
– А яким був рівень швейцарського чемпіонату?
– На той момент він був схожим на наш. У тому плані, що після п’ятого туру можна було вручати золоті нагороди – у нас Динамо, а у них Базелю. Всі інші команди були практично одного рівня. У фіналі Кубку ми грали проти Грассхопперса, командою зі славною історією, але за рівнем – звичайний середняк, з добре підібраним складом. Нам пощастило і ми їх переграти 3:2.
– У чемпіонаті ви крупно поступилися Базелю. Пам’ятаєте ту гру?
– У Базелі зібралися топ-футболісти: Якін, Цубербюлер... Тренував їх Кристіан Гросс, який перед цим працював з Тоттенгемом. Пам’ятаю, хвилин двадцять ми нічим не поступалися, грали з ними на зустрічних курсах. За рахунку 0:1 був момент, коли наш гравець бив по воротах і м’яч потрапив супернику у руку, але суддя проігнорував це момент. Та гра у Базелі проходила, а там завжди повний стадіон – підтримували їх дуже сильно.
«Все, що обіцяли за перемогу у Кубку Швейцарії, там і залишилося»
– У матчах на Кубок Швейцарії ви зіграли три гри. Чому вас тренер не випустив на поле у фіналі?
– За місяць до фіналу мені зробили операцію на пахових кільцях. Якби таку операцію я робив в Україні, то втратив би місяців три. А в Швейцарії я вже через тиждень почав тренуватися. Заваров обіцяв, що випустить мене у фіналі, хоча б на кілька хвилин, щоб засвітитися. Однак Заварова за тиждень до фіналу прибрали, так що всю гру я просидів у запасі.
Віль – переможець Кубку Швейцарії-2004, фото: особистий архів В.П.
– Чому звільнили Заварова? Після його відставки команда почала сипатись – вісім поразок поспіль.
– Я можу багато назвати причини, але це будуть свого роду відмазки. Якщо чесно, я сам не розумів. Думали, що нам Грассхопперс заб’є штук п’ять, і на цьому все. Були без тренера – непідготовленими. З нами працював швейцарець, який займався з воротарями. Такий амбіційний, але підступний, робив все крадькома.
Знаєте, як ми готувалися до фіналу? За дві доби до гри поїхали у турне по Швейцарії – там відпочили, ще десь. Тренувались на маленькому майданчику – просто грали у тенісбол. А після фіналу у чемпіонаті залишалося зіграти близько десяти ігор, і з нами працював німецький фахівець Мюллер. Ми приходили на тренування, він ділив нас на дві команди, і ми просто грали у футбол.
– Яким був матеріальний еквівалент тієї перемоги?
– Все, що мені обіцяли, там у Швейцарії і залишилося. Там преміальні за виграний трофей йдуть від держави по закінченню сезону. На той момент я вже залишив клуб.
– Якої суми не дорахувалися?
– Хорошої, у цифрах не стану називати.
– Жити у Швейцарії постійно змогли б?
– Якщо повернутися на двадцять років назад, то на той момент, ми з дружиною не готові були на такий крок: ми молоді, на першому плані у інші цінності. Але зараз розумію, що на майбутнє, для дітей, варто було б переступити через себе і спробувати залишитися. Однак повернулися в Україну і не шкодуємо.
– Чи були пропозиції від інших клубів?
– Так. Кликали у Грассхопперс, у той же Віль, який понизився у класі, на тих самих умовах. Але з Вілем був один неприємний епізод. Ми грали у фіналі Кубку і через це гру чемпіонату нам зсунули на п’ять днів. А у дружини закінчувалася віза, до нас прийшли поліцейські і нагадали їй про дату вильоту, сказали: якщо пропустить, то вас внесуть до чорного списку. Цікаво, що саме з клубу написали того листа у поліцію, тому вони і прийшли.
Я став думати, що можна зробити. Мені підказали, що клуб може звернутися до поліції і сказати, що ми сім'я, що у нас гра, і дружині могли б продовжити цю візу. Пішов у клуб, а там мені віце-президент сказав: «Нам легше взяти сто албанців, ніж залишити одного російськомовного гравця». Натяк я зрозумів. Дружину відправив додому. А коли після останньої гри до мене підійшов цей віце-президент і запропонував продовжити контракт, я потис йому руку і в очі сказав: «Там у вас стоїть сотня албанці, візьміть краще їх».
«Бронзові нагороди чемпіонату України ми називали «малими золотими медалями»
– За свою кар’єру ви провели більше п’яти сотень матчів. Який із них найважливіший?
– Таких матчів можу назвати багато. Насамперед, це моя перша гра у Вищій лізі. Восени грали у Запоріжжі з Вересом і перемогли – 1:0. На початку другого тайму Ігор Лучкевич забив переможний м’яч у ворота рівненської команди. Наступний матч грали у Луганську, і я провів свій перший гол у Вищій лізі. І хоча ми програли – 1:2, але від забитого голу я перебував на піднесенні.
Валентин Полтавець, фото: особистий архів В.П.
Особливим був для мене і матч фіналу Кубка Швейцарії. І хоча я на поле так і не вийшов, був у заявці, але такі матчі не забуваються. Відчуття того фіналу мені важко словами передати. А якщо брати загалом сезони, то насамперед у пам’яті врізалися ті, коли завойовував бронзові нагороди з Дніпром та Чорноморцем. Знаєте, якщо ти не був гравцем Шахтаря, або Динамо, то бронзові нагороди розцінював як малі золоті медалі. Саме так ми їх називали.
– Як футболіст, ви попрацювали з багатьма тренерами. Найцінніша порада, яку вам дав тренер?
– Олександр Томах, коли я грав у Металурзі, сказав: «Якщо футболіст невеликого зросту, то, щоб потрапляти у стартовий склад, йому потрібно на тренуванні віддаватися не на сто, а на двісті відсотків». Тренер дав зрозуміти, що з моїми антропометричними даними потрібно брати працездатністю.
– Правда, що через невисокий зріст вас не взяли у збірну України?
– В юнацькі збірні я не потрапляв, мабуть, через невисокий зріст. Ці команди починали формувати у віці 12-13 років. А на хлопців, які пізніше заграли, чомусь не звертали увагу. В олімпійську збірну мене якось викликали. Було це, якщо не помиляюсь, у 1996 році. Тоді там грали Ващук, Федоров, Кернозенко, Зотов, Яксманицький. Очолював її Олександр Іщенко.
Я приїхав на перший збір. Товариську гру зіграли із Зіркою (Кіровоград) – «вотчина» Іщенка. Ми виграли, я забив. Але на наступний збір мене не викликали. Іщенко робив ставку на силовий футбол, і я, мабуть, у його модель не вписувався. Аргументували це тим, що у збірній повинні бути атлети, а я на зріст 169 сантиметрів.
– Знаю, що ви були у розширеному списку національної збірної України, коли її тренував Лобановський. Чому так і не провели жодної гри за жовто-блакитних?
– Я грав за Металург, а це не гранди. Пригадую, коли мене кликали у Шахтар, то у якості аргументна приводили той факт, що у збірну, здебільшого, пробивалися ті, хто грає або в Динамо, або в Шахтарі. Це трохи згодом хлопці із Дніпра почали пробиватися до збірної.
– Вас кликав до себе Шахтар?
– Тричі. Останній раз за часів Бишовця, але щоразу мене відговорювали тренери Металурга. В принципі, я не проти був спробувати себе на більш високому рівні, хоча невідомо, чи вийшло б у мене заграти в Донецьку. Тож не шкодую, що вирішив тоді залишитися у Запоріжжі. З Металургом пов'язаний великий та важливий етап мого життя, у спогадах я часто повертаюся сюди.
«В Спартак мене запросив Грозний, я мав замінити Єгора Титова»
– Ви ж ледь не опинилися у московському Спартаку. Що за історія?
– У 2000 році у мене закінчився контракт. На той час стосунки з керівництвом Металурга були непрості, саме це спонукало мене покинути клуб. Ось тоді і надійшла пропозиція із московського Спартака. Там працював В’ячеслав Грозний, який давно стежив за мною, тому мене й запросили до Москви на перегляд. Це був новий для мене рівень – Ліга чемпіонів.
В’ячеслав Грозний, фото: скріншот MEGOGO
Десь на третьому тренуванні відчув, що я в Спартаку не зайвий. Комбінаційний стиль гри, короткі та середні передачі – це якраз було для мене. За кілька днів мені показали квартиру у Москві – у Сокольниках, поблизу стадіону. Сказали: «Підпишеш контракт, вона – твоя». Коли я приїхав у Москву, то заблукав – поїхав не в ту сторону. Дві з половиною години витратив, щоб добратися до потрібного мені місця. Зрозумів, що Москва, це дуже величезне місто, і тому треба жити десь поблизу стадіону.
– Чому ж не заграли там?
– Ситуація ускладнилася тим, що тоді футболіст, у якого закінчився контракт, ще півроку продовжував належати попередньому клубу. У вигляді компенсації Металург запросив за мене велику суму, тому цей варіант зірвався.
– Це правда, що у Спартаку над вами жартував воротар Олександр Філімонов, пізніше покараний Шевченком?
– Ні, Бесчастних. На той момент багато клубів з Європи полювали за спартаківцем Єгором Титовим. Для когось воротар – це пів команди, а для Спартака пів команди був саме Титов. Спартак міг отримати за нього великі гроші. Тому Олег Романцев його не відпускав. В’ячеслав Грозний, я так розумію, намагався переконати його, що Титову треба шукати заміну.
Так ось, коли я приїхав, то Титов чи жартома, чи ні сказав таку фразу: «Ну нарешті я можу спокійно поїхати». А Бесчастних якраз у Спартак з Іспанії повернувся, кепкував наді мною: «Тобі, щоб Титова замінити, треба вирости сантиметрів на 20». Типу, ти коротун, тому будемо тебе витягувати. На що Андрій Тихонов, який на той час був капітаном, сказав йому: «Чуєш, Бєс, ти спочатку кілограмів 30 скинь, а потім розповідай, кого тут витягувати». А ще він сказав Бесчастному, якщо він не скине вагу, то замість нього на поле виходитиме Вікторович (В’ячеслав Грозний, ‒ прим. О.П.).
«Грати у Дніпрі було мрією усього мого життя»
– В Дніпрі ви росли неподалік від бази ФК Дніпро. Знали, де тренуються майстри шкіряного м’яча?
– Звичайно. Мріяв потрапити туди. Зараз дивлюся: саме той паркан, через який я іноді лазив, досі стоїть навколо бази. За Союзу дубль часто там грав, вболівальникам дозволяли бути присутніми на тих матчах. Ходив і я. Дивився гру Литовченка, Протасова, Городова, Тищенка, Чередника, Федоренка, Яровенка. Автографи у них брав.
А згодом довелося пограти під керівництвом деяких із цих людей. Коли повертався з перегляду у Москві додому, то у Дніпрі біля трапу літака мене зустрічали керівники Дніпра. Пригадую як головний тренер Дніпра Микола Іванович Федоренко тільки встиг сказати, що хоче бачити мене в команді, як я одразу відповів: «Так». Миттєво підписав контракт.
– Не дивлячись?
– А на що там дивиться? Грати у Дніпрі було мрією всього мого життя. Я людина, яка швидко приймає рішення.
– Хоча б на умови особистого договору подивилися?
– Я дав згоду, навіть не вислухав фінансових умов контракту. Коли мені сказали, що я не вислухав ще грошову частину угоди, відповів, що якось домовимося.
Валентин Полтавець, фото: особистий архів В.П.
– Ви сказали, що брали автографи у зірок Дніпра. Який найбільш пам’ятний автограф тих часів?
– Напевно, Протасова. Він мені разів сто свій розпис на пам'ять залишив. Тоді ще були картки з фото футболістів Дніпра, на яких ми брали автографи. Якось я підійшов до Протасова, просунув йому цю картку і кажу: «Розпишіться будь ласка». А він дивиться і каже: «Так тут вже ніде розписуватися. Я тобі на ній вже раз п’ять розписався». На що я йому: «Так у мене вона одна». Він усміхнувся, а потім покликав адміністратора, який приніс штук 20 таких карток Протасова, які він мені відразу підписав.
– І що ви з ними робили?
– Продавав друзям – по 10 копійок.
– Як ви, вихованець дніпропетровського футболу опинився у Запоріжжі?
– Спершу нас, чоловік 12, залишили в училищі олімпійського резерву. Займалися там, проте визначеності на майбутнє не було. На мене вийшов клуб Першої ліги – павлоградський Шахтар під керівництвом Анатолія Оленєва. Я погодився з надією, що через рік повернуся до Дніпра. Грав там я на позиції правого хава, три м’ячі забив.
Так вийшло, що разом зі мною у Шахтарі грав Олександр Томах – молодший. От і дізнався через нього про те, що у Запоріжжі створюють молоду команду Віктор із серйозними амбіціями. До цього я з дому нікуди не виїжджав, і хоча до сусіднього міста було лише 70 кілометрів, таке рішення мені було прийняти нелегко. І все-таки наважився. Відіграв у Вікторі два роки. Ми виграли Перехідну лігу, впевнено стартували у Другій лізі – обіграли всіх лідерів. А потім Сан Санича Томаха запросили очолити Металург, і він забрав із собою 17 футболістів Віктора. До їх числа потрапив і я.
– Запорізький Металург на той час переживав непрості часи.
– Так, проблеми були. Металург крупно програв Вінниці та Шепетівці – явним аутсайдерам Вищої ліги (0:3 і 0:4, – прим. О.П.). А нам після Другої ліги одразу треба було протистояти грандам українського футболу. І знаєте, ми впоралися. Не вдарили обличчям у бруд. Розійшлися миром з Динамо, Дніпром та Таврією (2:2, 1:1 і 3:3, – прим. О.П.), обіграли Чорноморець – 3:1. І лише в останній грі першого кола поступилися Шахтарю – 1:5. Далася взнаки недостатня фізична підготовка нашої молодої команди.
На зборах добре попрацювали і другу частину чемпіонату здорово відіграли. Обіграли Зорю – 5:0, тернопільську Ниву – 6:1, земляків автозаводців – 4:0. Знову не програли Динамо і Дніпру. З Шахтарем 0:0 у Запоріжжі зіграли. У підсумку посіли 9 місце (з 18–ти, – прим. О.П.).
– Вам неодноразово доводилося виходити на поле проти Дніпра. Вас заводило це протистояння?
– Це дербі. Можна сказати, справжня бійня з непередбачуваним результатом. Коли я прийшов до Металурга, ми з Дніпром були на різних полюсах. Так сталося, що дніпряни нас обігравали крупно (1995 рік – 5:0, 1997 рік – 4:0, – прим. О.П.). Але потім Металург розквитався сповна (1998 рік – 4:1, 2000 рік – 6:1, – прим. О.П.).
– Яка з тих ігор вам найбільш запам’яталася?
– Коли ми на Метеорі переграли Дніпро – 4:1, а мені двічі вдалося забити Миколі Медіну. Вийшло так, що Андрій Демченко повернувся з Голландії, ми досить швидко зігралися з ним і, по суті, організували всі чотири м’ячі. У рідному місті я не міг погано грати, адже на ці ігри приходили мої батьки та друзі.
«Комп’ютерні ігри були як наркотик – я підсів на них»
– З ким, крім Дніпра, цікаво було грати?
– Скажу чесно, на той час лише київське Динамо було для мене серйозним подразником. Ось проти кого хотілося зіграти на повну силу. Адже такі матчі з незмінним на той час нашим чемпіоном належали до поєдинків підвищеної уваги.
– Хто з футболістів був вам ближчим за інших?
– Дружив з воротарем Тарасом Гребенюком. Коли грав у Запоріжжі, з ним постійно у номері селився. У нас бували різні історії. Травили один одного. Пригадую, він дуже рано вставав, і поки ми ще спали, любив випити чашки три розчинної кави.
А тапки тоді були такі, що коли він їх взував і йшов, то весь поверх прокидався – так вони цокали. Мене це так дратувало, що одного разу я взяв і приклеїв ці тапки. А потім Тарас прибив мої тапки цвяхами до підлоги, і я ледь не вбився.
Весело було. Замість цукру сіль насипали, замість солі – цукор, перець підсипали у їжу.
– Чим займалися на заїздах команди у вільний час?
– Увечері зазвичай грали хто в більярд, хто в карти, в джокер. За час, що тривала ця гра, а це трохи більше години, мозок навантажувався пристойно. Ти прораховував у голові мільйон комбінацій. А потім почали з’являтися перші комп’ютерні ігри на дисках. Це як наркотик, і я підсів на них. У цій грі ти поринаєш в інший світ, в якому живеш. Пам’ятаю, зробив собі у квартирі закуток, там сидів і грав.
– І на що підсіли?
– Серія комп’ютерних ігор «Турок».
Валентин Полтавець, фото: особистий архів В.П.
– Доводилося чути, що деякі футболісти втрачали час і засиджувалися за комп’ютером далеко за північ. Це ваш випадок?
– Діло було так. Моя дружина о шостій ранку йшла на роботу. Одного разу чую, як відчиняються двері, і вона каже: «Все я пішла». Ось тут я зловив себе на думці, що просидів за комп’ютером всю ніч, граючи в цю гру. Дружина вчасно мене від цього відірвала, заховала на деякий час усі ті диски. Та і я десь відчув, що треба зупинитися. А в карти, за великим рахунком, я взагалі не програвав. Ставки у нас були невеликі, за місяць можна було виграти 50-60 доларів.
«Партнери знали, що я ніколи не поставлю проти Барселони, і користувалися цим»
– Кажуть, що ви людина азартна, заводна…
– Так, але в авантюри я намагаюсь не влізати. Якщо ви, наприклад, запропонуєте мені на щось посперечатися, будь ласка. Але на щось незначне, на чашку кави, або морозиво, на віджимання від полу. А якщо суперечка все ж таки на гроші, то так, гривень на 10. На те, що може дозволити собі будь-яка людина. Щоб наша суперечка була не просто пустими словами.
– На результати матчів не робили ставки?
– Мені якось сказали, що якби я робив ставки у букмекерських конторах, то обов’язково вигравав. Тому що коли у мене питали яким буде рахунком того чи іншого матчу, то я вгадував відсотків на 80. Під час чемпіонату світу закинув 500 гривень і ставив по 50 на кожну гру. Весь час вигравав і підняв на груповому турнірі три тисячі гривень. Але коли пішли матчі на виліт, там я почав програвати. Став переважати не здоровий глузд, а емоції. Почав ставив на команди, які я хотів бачити переможцями пар.
– Парі з одноклубниками на результат перед матчами укладали?
– Із партнерами по команді у нас був загальний банк. Кожного туру розписували найцікавіші матчі європейських чемпіонатів. Кожен матч – 10 гривень. Потім, за підсумками туру, ці гроші отримував той, хто був більш вдалим у своїх прогнозах. Декілька разів мені вдавалося брати цей банк.
Коли грав у Чорноморці, то у нас найчастіше вгадував результати Євген Луценко. Але він хитрував – ставив на одну гру по кілька результатів. Я фанат Барселони, тому кожен раз ставив на цю команду. Коли каталонці перебували не в кращій формі, то партнери підходили і казали, що готові посперечатися зі мною один до двох, на якийсь матч Барселони у Лізі чемпіонів, знаючи, що я ніколи не поставлю проти них. Я розумів, що міг бути в мінусі, але свідомо йшов на це.
«Після гри на Стадіо Олімпіко зіткнулися з вболівальниками Роми. Подумав: ну, все, зараз будемо битися»
– Вперше чую, що ви фанат Барселони. Коли ви були гравцем Дніпра, то казали мені, що пристрасно вболіваєте за італійську Рому. Щось змінилося?
– По-перше, Ромі я симпатизував через те, що там грав мій кумир Габріель Батістута, а ще Франческо Тотті. По-друге, була давня історія, яка відбулася наприкінці 90-х, коли Металург проводив збір в Італії, і ми, футболісти, пішли на гру Серії А Рома – Перуджа. Глянув із трибун Stadio Olimpico на гру римлян – і закохався у команду з першого погляду. Рома переконливо перемогла.
Ми чули, що італійські тиффозі – одні з найстрашніших уболівальників. Після гри йдемо зі стадіону, радіємо, і тут нам на зустріч вболівальники Роми. Кольори нашої екіпіровки збігалися з кольором форми Перуджи, тому ситуація напружилася. Я подумав: ну, все, зараз будемо битися. Ми почали з ними англійською говорити, пояснювати що ми з України, що прийшли на гру вболівати за Рому. Закінчилося все тим, що ми почали обійматися, дарувати один одному шарфи. Одразу після матчу накупив собі клубної атрибутики і почав вболівати за Рому.
Валентин Полтавець у футболці Роми, фото: особистий архів В.П.
– У вас були ще якісь історії, пов’язані з вболівальниками?
– 11 червня 2012 року. Київ. НСК Олімпійський. Наша збірна у дебютному матчі Євро-2012 грала зі збірною Швеції. Друзі запросили мене на цей матч, і ми пішли. Випили по бокалу пива, дивимося – йде натовп вболівальників у жовто-блакитних кольорах, ми і пішли за ними. Потім прислухалися, а говорять вони не по-нашому, на шапках у них роги. Виходить, переплутали: сіли поруч зі шведами.
– І чим все закінчилося?
– Тим, що ми обмінялися з ними шапками. У мене вона досі є: велика, квадратна, жовто-блакитного кольору із рогами. Усередині написано – «Швеція, вперед!». Коли до мене хтось приходив, то брав її і питав, чому вона з рогами. От тоді я і розповідав про той випадок.
– Крім цієї шапки, що ще із футбольної атрибутики у вас є?
– Я багато всього збирав. Була в мене футболка Морено Торрічеллі, з ним ми обмінялися, коли Дніпро у Кубку УЄФА грав з Фіорентиною. Він зі збірною Італії брав участь у чемпіонаті світу 1998 у Франції. Проти нас за Фіорентину Торрічеллі не грав через травму, але у заявці значився. Ми помінялися з ним футболками.
У мене розмір майки був М, а який у нього – я не знав. Коли зайшов у роздягальню, розгорнув футболку Торрічеллі й одяг на себе, то вона була як плащ. Її рукави закінчувалися у мене на пальцях. Потім я її Віктору Догадайлу віддав (колишній гравець, тренер і арбітр національної категорії, – прим. О.П.), він збирає футболки.
«Хоча з нашої комбінації з Кирликом відбувся гол, Альтман хотів нас оштрафувати»
– Найкумедніший випадок, який трапився з вами під час футбольної кар’єри?
– Якось у середині 90-х ми поїхали автобусом в Івано-Франківськ. Коли нас селили у готель, то забирали з автобуса усе, щоб вночі нічого не вкрали. Тоді у команді чергували всі, і я виявив бажання взяти у свій номер сітку з м’ячами. Оскільки номер, в якому я поселився з Тарасом Гребенюком, був маленький, то цю сітку ми зачинили у шифоньєр. Наступного дня у нас гра. Поїхали на стадіон, і тут виявилося, що я забув взяти цю сітку. Я тихенько сказав адміністратору про цей факт.
А тоді був такий час, що господарі не надавали гостям м’ячів для розминки. Думав, поки у нас буде установка, він швидко змотається за м’ячами. Але в тренера виникли якісь питання до адміністратора. Почали шукати його. Навіть виникла паніка. Як так, куди він зник? Довелося зізнатися, що я забув у номері м'ячі й адміністратор поїхав за ними. Ми програли – 1:4 (13 квітня 1996 року, – прим. О.П.). Після цього випадку тренер сказав, що сітку з м’ячами можуть брати хто завгодно, тільки не Полтавець. Я був довічно звільнений від такої місії.
– Знаю, що ви любили пожартувати, розіграти когось з партнерів. Розкажіть про найцікавішу історію.
– У Запоріжжі грав один футболіст, не буду називати його ім’я, щоб не образити. Так от у нього була машина ВАЗ-21099 «Супутник». Мати тоді таку машину – це як зараз Мерседес Брабус або Кубик. Машина червоного кольору, яку він дуже любив та беріг. Ставив її прямо біля сходів приміщення на базі. Щоб ви розуміли, за чотири роки, що вона в нього була, він наїздив лише дві з половиною тисячі кілометрів.
І ось ми вирішили над ним пожартувати. А тоді були такі наклейки з дірками на лобове скло, начебто воно у машини розбите. Я попросив у друзів, і вони привезли мені таку наклейку, яку ми наліпили на цю машину. Вигляд такий – прямо тріщини на лобовому склі. Сіли з хлопцями осторонь, і дивимося, що воно буде. А ще ударили по колесу – спрацювала сигналізація. Хтось крикнув йому: «Йди швидко сюди, тут щось із твоєю машиною». Вибігає цей хлопець, під два метри на зріст, бачить цю картину, сідає на сходи і починає ридати. Ось тут ми зрозуміли, що перегнули палицю.
– Ви були дисциплінованим гравцем?
– Дуже дисциплінованим, хоча в якійсь мірі авантюристом. Міг у ході гри порушити тренерську настанову, внести у щось своє, враховуючи те, що я був технічним футболістом. За це, бувало, від Семена Альтмана отримував наганяй.
Валентин Полтавець, фото: особистий архів В.П.
Коли грав у Чорноморці, то в одній з наших атак ми з Андрієм Кирликом зіграли не так, як відпрацьовували подібні моменти на тренуванні. Альтман цього не любив, і хоча у тій комбінації ми забили гол, він все одно хотів нас покарати. Все ж таки ми змусили його передумати, але він сказав: «Якщо наступного разу дозволите подібне, то штраф буде подвійним».
«Найбільші преміальні були за перемоги над Динамо і Шахтарем»
– За що вас зазвичай штрафували?
– Не стану заперечувати – ми були не ідеальними. Коли була можливість, могли піти на дискотеку, кудись погуляти. Тому штрафували за порушення режиму, якщо ти у матчі порушував ігрову дисципліну і отримував необов’язкові картки, вилучення. Бувало, що впливали на нас психологічно. Наприклад, якщо ми не виконали план на гру і програли, то на нас чекав відкладений штраф. А потім казали, що граємо за подвійні преміальні. За ті, які ми не отримали за попередній матч і за той, що попереду.
– Якими були у вас найбільші преміальні і за що?
– За перемоги над Динамо і Шахтарем.
– І яка сума?
– Дуже велика. В кілька разів вища за звичайну.
– Але у вашій біографії значиться не так багато перемог над цими клубами?
– Коли твоя команда обігравала їх раз або два, і ти за це отримував величезні гроші, це врізалось у пам'ять (із Полтавцем Металург у чемпіонаті один раз переграв Динамо і тричі Шахтар. Коли Полтавець грав за Дніпро, Арсенал і Чорноморець, над грандами перемог не було, – прим. О.П.).
– Найбільша ваша покупка за преміальні?
– Ну, не лише за преміальні, а за зароблені від футболу гроші – це машина, потім квартира. Перша машина – ВАЗ 2107 вишневого кольору. Це коли я грав ще у Запоріжжі.
– Багато машин поміняли за свою кар’єру?
– Небагато, але достатньо. Зараз їжджу на Тойоті.
«Батько вчив, як правильно бити по м’ячу, я все виконував, але вимагав за це морозиво»
– А з чого розпочався футбольний шлях Валентина Полтавця?
– Любов до цієї гри у мене в крові. Якось батько, а він грав за заводську команду, вирішив взяти мене із собою на футбол. Спочатку я пручався, але після першого знайомства з грою, наскільки пам'ятаю себе, бачив лише м'яч.
– Коли почали грати?
– Коли прийшов до першого класу, до нас на перерві зайшов тренер – тоді це практикувалося. Він запропонував усім охочим записатися до секції футболу. У класі я був заводний, підмовив пацанів – і пішло-поїхало. Наступного року почав займатися в ДЮСШ №7 у тренера Олександра Васильовича Королькова.
– Чому, коли у вас запитують про першого тренера, то ви називаєте свого батька?
– Бо до школи він зі мною багато попрацював. Розповідав, як треба правильно бити по м'ячу. Я все виконував, але вимагав за це нагороду – морозиво.
– Як ви опинилися у дніпропетровському спортінтернаті?
– Туди мене запросив Ігор Леонтійович Ветрогонов. Мені виповнилося дванадцять років, якраз набирали групу мого віку. Чотири роки відучився. Обіцяли всю нашу групу зберегти для дубля Дніпра, який у 1991 році виграв останній чемпіонат СРСР, але вийшло так, що ми виявилися нікому не потрібними.
– А з Дніпром вас зараз щось пов’язує?
– У Дніпрі мешкають мої батьки, сестра, теща.
– Ваша дружина також із Дніпра?
– Так. Ми однолітки. Жили у Дніпрі на одній вулиці, навчалися в одному класі. З першого до четвертого за однією партою сиділи. А ось у п’ятому класі вона почала мені подобатися. Потім це переросло в інші почуття.
– Зараз вдома у вас все гаразд?
– Дружина Вікторія – майстер йоги. Син Тимур навчається. Після семи класів вступив до ліцею. Нині навчається на останньому четвертому курсі. Він не спортсмен. Пробував займатися бігом, спочатку подобалося. А потім почалася пандемія коронавірусу і він закинув тренування. Просто для себе ходить до тренажерної зали, займається індивідуально з тренером. Вільно спілкується англійською мовою. У нього рівень – В2. Захоплюється шахами – граємо з ним у вільний час. Комп’ютер – це само собою. Не знаю, що з усього цього вийде. Даємо йому свободу вибору.
– Народилися ви в Дніпрі, довгий час жили в Запоріжжі. Як сталося, що місцем для життя ви обрали Одесу?
– Коли я грав у Запоріжжі, ми з дружиною купили собі квартиру. У нас з’явилися друзі, можна сказати, пустили коріння. Але коли я поїхав грати у Швейцарію і пройшов там повне обстеження, то мені сказали, що якби я не сидів перед ними, то, за результатами аналізів, вони б сказали що я хвора людина. Уявіть собі, коли у мене взяли аналіз на вдих і видих, то в мене на видиху була майже вся таблиця Менделєєва. Така ж ситуація була і у моєї дружини.
Коли я взимку поїхав до Запоріжжя, то після Швейцарії став відчувати всю красу промислового міста. Вирішили, коли повернемося в Україну, то усе в Запоріжжі розпродамо і переїдемо в інше місце. Тут якраз і з’явилася пропозиція з Одеси. Ми туди приїхали – там море, чисте повітря. Ось уже 20 років живемо. Мені комфортно в Одесі, та й сім’я звикла до міста.
Досьє «УФ»
Валентин Полтавець – вихованець дніпровського футболу. Перший тренер – його батько. Грав за Віктор і Металург (Запоріжжя), Дніпро, Віль (Швейцарія) та Чорноморець. Виступав у складі Дністра (Овідіополь) і Балкан (Зоря). Бронзовий призер чемпіонату України 2000/01 та 2005/06. Володар Кубка Швейцарії 2004 року. Входить до складу символічного клубу Сергія Реброва для футболістів, які забили 50 і більше м'ячів у вищому дивізіоні чемпіонату України (Ребров першим забив досягнув цього показника) та Клубу Олександра Чижевського для футболістів, які протягом своєї кар’єри відіграли у командах Вищої ліги (Прем’єр-ліги) чемпіонату України 300 і більше офіційних матчів. Загалом за кар’єру провів 520 ігор, забив 139 м’ячів (Вища ліга – 322 гри, 77 голів). Після закінчення спортивної кар'єри працював тренером у команді Балкани. Нині є асистентом головного тренера Реал Фарма (Одеса).
