«Я не міг вірити і в Бога, і в комунізм»: Йожеф Сабо у день 86-річчя про Динамо, КДБ та Пеле

Легендарний Йожеф Сабо відзначає свій 86-й день народження! Він народився в унікальну дату — 29 лютого, тому в такі не високосні роки, як поточний, приймає вітання в останній день зими. Сучасна молодь та нове покоління вболівальників знають його переважно як емоційного наставника київського Динамо та збірної України, який відкрив світу Андрія Шевченка, або ж як гострого на язик і прямолінійного експерта.

Проте за цією тренерською славою часто залишається в тіні інший, не менш величний етап його життя — кар'єра гравця. Йожеф Йожефович — це людина-епоха. Він виходив на поле проти Короля футболу Пеле та Франца Беккенбауера, ставав чемпіоном, до крові бився за емблему Динамо проти московських клубів і був справжнім еталоном спортивного режиму у часи, коли це було рідкістю.

З нагоди поважного ювілею головний редактор сайту «Український футбол» Андрій Піскун вирішив показати легенду з іншого боку. У цьому великому та відвертому інтерв'ю ми говоримо про Сабо-футболіста. Про важке повоєнне дитинство на Закарпатті, дідівщину в команді, сутички з КДБ, принципову відмову вступати в партію, розкішну «Чайку» та справжню ціну футбольних перемог у ХХ столітті.

«У сорок п'ятому році прийшла радянська влада й нас просто виселили»

— Йожефе Йожефовичу, давайте із самого початку. Розкажіть трохи про ваше дитинство на Закарпатті. 

— Я народився 1940 року. Тоді Ужгород був територією Угорщини. У мене до сьогоднішнього дня збереглося свідоцтво про народження, видане там. У ньому вказано, хто мої батько і мати. Завдяки цьому документу я в будь-який час міг виїхати до Угорщини. Можна сказати, я за народженням угорець.

Йожеф Сабо, фото: ФК Динамо (Київ)

— Пам'ятаєте, як радянські війська заходили в місто? 

— У самому Ужгороді війни не було. Ми жили в місті, у нас був хороший будинок. Сім'я була багатодітна: четверо братів (я п'ятий) і дві сестри, загалом семеро дітей. Що назавжди закарбувалося в моїй голові, так це те, як у сорок п'ятому році прийшла радянська влада й нас просто виселили. Людей переселяли в будівлю, де раніше жили військові. Це була велика споруда, завдовжки метрів 70–100 і завширшки близько 40. Там зробили квартири й поселили нас. Нам виділили велику загальну кухню і дві кімнати по боках від неї. Ось там уся наша величезна сім'я і тулилася.

— Ваш будинок радянська влада забрала собі? 

— Так, зараз можу прямо сказати, що нас просто вигнали. Виселяли ті сім'ї, у яких були хороші будинки. Прийшла нова влада, працівники обкому, і їм потрібно було десь жити. А в нас був прекрасний будинок на невеликому підвищенні: спочатку йшов підвал, потім сходи, і тільки потім ти заходив у квартиру. Був сад, чудовий підвал. Усе було дуже гарно облаштовано. Ось це все й віддали працівникам обкому.

— Де під час війни був ваш батько? 

— Батька я пам'ятаю тільки з 1947 року, коли він повернувся. Під час війни його забрали до угорської армії, а потім він потрапив до радянського полону. Він узагалі не хотів говорити про час, проведений там. Пам'ятаю тільки, що після повернення він одразу пішов працювати. Наш район розташовувався поруч із фанерно-меблевим комбінатом. До війни в батька там була своя невелика майстерня, він робив чудові меблі на замовлення. І коли він повернувся, йому знову дали це приміщення. Я приходив до нього, допомагав — вирізав із фанери спеціальні трояндочки для декору меблів. Із ним працювали ще двоє людей.

— Як ваша мама виховувала таку величезну сім'ю самостійно, поки батько був у полоні? 

— Було дуже важко. Вона бралася за будь-яку роботу, щоб заробити. Я був зовсім маленьким, подробиць не пам'ятаю. Основне в пам'яті відклалося вже з того моменту, коли повернувся батько. Коли брати подорослішали, вони пішли працювати на завод, стали приносити гроші, і стало трохи легше. А тата одразу прийняли на роботу, тому що в нього були золоті руки. У кого водилися гроші, всі хотіли замовити в нього гарну шафу або спальню. Жити стало простіше.

— Ви ж теж потім пішли працювати на завод? 

— Ні, на завод я не пішов. Поки тато був живий, я приходив до нього в майстерню допомагати. Навчався в школі й займався футболом. Біля заводу був невеликий стадіон «Червона зірка». На ньому ми з дитинства й грали. Я весь час грав проти дорослих, вони мене часто кривдили, але з часом з'явилася спортивна злість, я намагався нікому не поступатися. 

Пізніше, коли батька вже не стало, мені було 15 років, і мене віддали працювати учнем на місцевий хлібокомбінат. У той час при підприємствах були свої команди. Я отримував якісь гроші й паралельно грав. Поруч із нашим полем розташовувався стадіон Спартак. Після війни в Ужгороді була дуже хороша команда з такою назвою. Я приходив на їхні ігри, подавав м'ячі, іноді возився з ними на полі.

— Ваші брати у футбол не грали? 

— Хіба що на хлопчачому рівні у дворі. Моя серйозна історія почалася, коли мене помітив тренер Золтан Дьорффі й вирішив мною зайнятися. Величезне йому спасибі, він тренував мене індивідуально. Коли в мами з'явилися якісь гроші, вона купила мені велосипед. На роботу потрібно було їздити на інший кінець міста — Ужгород розділений річкою Уж на дві частини. На велосипеді я добирався і на роботу, і на тренування. 

Ми з тренером займалися години по дві. Він кидав мені м'яч, я приймав на груди, вчився бити в падінні, головою. Він показував, як правильно бити по воротах, підрізати м'яч. Можна сказати, він мене відшліфував. Поки він був живий, я, вже переїхавши до Києва, постійно прилітав до Ужгорода. Відвідував маму й обов'язково заходив до Золтана. Привозив подарунки, допомагав грошима. Він дійсно врятував мене для футболу.

— Важко було працювати в хлібобулочному цеху? 

— Звичайно. Потрібно було рано приходити й багато чого вчитися прямо на місці. Я працював у відділі, де робили солодкі булочки з начинкою. Обіду в нас не було, тому я брав гарячі булочки прямо з печі й запивав їх холодною водою з-під крана. Мабуть, тоді й зіпсував зуби. Але в мене не було часу займатися чимось іншим. Пізніше пішов до вечірньої школи (я закінчив тільки сім класів угорської школи), паралельно грав у футбол. А в 16 років мене вже забрали до ужгородського Спартака.

«Мати сильно плакала й кричала: «Я його нікуди не віддам!»

— Хто був найсильнішим футболістом Закарпаття того часу? 

— Тоді найкращим вважали Комана. Він був дійсно забивним. Дуже технічним був Товт. І Товт, і Юст відмінно грали в півзахисті, потім перейшли в Динамо. Був ще центральний нападник Грабчак із божевільним ударом. Він на тренуваннях окремо вчив мене бити напівпідйомом, правильно ставити ногу. А ще були брати Цицеї — неймовірно швидкі крайні нападники. Під час гри вони прокидали м'яч, вибігали за межі поля на доріжку й оббігали суперника, щоб їх навіть руками не можна було схопити.

Михайло Коман, фото: ua-football.com

— Хто був вашим кумиром у футболі, коли ви тільки починали? 

— В юності це була велика збірна Угорщини: Ференц Пушкаш, Дьюла Грошич, Шандор Кочиш. Вони були богами футболу, розгромили німців на чемпіонаті світу. Але в підсумку їх згубило піжонство. Я це на все життя запам'ятав. Подивіться, як наша збірна зіграла з Румунією на Євро — це ж чисте піжонство! Той же Андрій Лунін приїхав із думкою: «Я з Реала, я найкращий». І пішли безглузді помилки одна за одною. Точно так само велика Угорщина 1954-го вела у фіналі 2:0 і програла 2:3. Зайва самовпевненість завжди карає.

— Як ви з ужгородського Спартака в Динамо потрапили? 

— Мені було 17 років, і я вже стабільно грав в основному складі в Ужгороді. За нами, звичайно, спостерігали. У воротах тоді стояв Андрій Гаваші, а Василь Турянчик прийшов після армії на позицію центрального захисника. І ось якось після домашнього матчу до нас приїхали люди з Києва й сказали, що нас трьох забирають на оглядини. 

Нас привезли до Києва, і ми одразу зіграли товариський матч проти англійського Тоттенхема. А в них тоді у складі були самі гравці збірної! Я грав півзахисника, носився від штрафного до штрафного. Відіграв увесь матч, але ми програли 1:2. Після гри в душовій мені стало дуже погано: чи то води холодної попив, чи то перевтомився — вирвало. Тоді до мене підійшов Юра Войнов. Поплескав по плечу й каже: «Запам'ятай мої слова, ти станеш великим футболістом». Я це назавжди запам'ятав.

— Як мама відреагувала на ваш переїзд до Києва? 

— Коли ми закінчили сезон в Ужгороді й нам сказали збирати речі, мати сильно плакала й кричала: «Я його нікуди не віддам!». Тут треба розповісти один цікавий момент. Моя бабуся була повитухою, добре заробляла. У них із дідом був великий будинок, чудовий сад. Коли прийшла радянська влада й почала все забирати, бабуся цього не витримала. Вони з дідусем вирішили виїхати до Братислави до родичів і хотіли забрати мене із собою. Мати тоді плакала й не відпустила мене: «Він мій улюблений син, нікуди не віддам!». 

У підсумку вони поїхали самі. Старший брат потім їздив до них у Брно й привіз мені звідти шикарний костюм — перші в моєму житті стильні штани й сорочки. І ось історія повторюється: мене забирають до Києва, а мама знову в сльозах. Дійшло до того, що приїхали працівники обкому й пригрозили: «Не влаштовуйте цирк, нас усіх звільнять із роботи». Втрутився навіть перший секретар обкому партії Ільницький. Він особисто просив маму: «Я вас благаю! Нехай їде, все буде нормально». А коли ми вилітали з Ужгорода, за нами прилетів сам міністр МВС на літаку Лі-2. Ось так нас трьох і забрали.

— Яке враження на вас узагалі справило Динамо? Адже ви приїхали зовсім юним. 

— Нас поселили жити на базі на Нивках. Ми з Гаваші жили в одній кімнаті: два залізні ліжка, одна шафа. Там ми жили й тренувалися. Із цього моменту почався мій шлях як професійного футболіста. Тренером тоді був Олег Ошенков. Пізніше прийшов В'ячеслав Соловйов. Команду збирали з різних міст: із Запоріжжя приїхав Серебряников, були хлопці з Одеси.

«Соловйов навів у Динамо дисципліну. За Ошенкова її не було: старші футболісти могли випивати»

— Ошенкова зняли після вашого першого офіційного матчу — 0:3 з Локомотивом. Команда була в шоці? 

— Чесно скажу: час був такий, що я не замислювався, правильно це чи ні. Я просто працював і викладався на полі. Мене ставили опорником, правим, лівим півзахисником. Бувало, нікого ставити в захист — грав центральним. Вимоги я виконував просто: що говорили, те й робив. Я був дуже працездатним. Відмінно відпрацьовував у відборі, за що мене завжди хвалили. Підкати тоді не робили, просто жорстко йшли у відбір, ставили корпус, як зараз в Англії грають. За це я потрапляв до основного складу. Ну й удар у мене був хороший, забивав багато.

Йожеф Сабо, фото: ФК Динамо (Київ)

— Коли прийшов Соловйов, він отримав готову команду? 

— Так, футболістів зібрав ще Ошенков. Соловйов прийшов на той склад, який у нас був. Ми були молодими. Щось виходило, щось ні.

— Яким Соловйов був тренером? 

— Коли він прийшов, ми дивилися на нього знизу вгору. По-перше, він був москвичем, по-друге, грав у ЦСКА, а вони тоді були чемпіонами. Ставилися до нього з великою повагою. Але головне — він навів у команді дисципліну. За Ошенкова її не було: старші футболісти могли випивати.

— Хто тоді був головним любителем випити? 

— У нас був центральний захисник Вітя Голубєв. Футболіст від Бога: робив божевільні підкати, стрибучий, швидкий. Але випити любив. Якось на базі нас переселили в інші кімнати, і я потрапив до нього. Він лягав спати рівно о 21:00. І відразу мені сказав: «Якщо прийдеш після 21:00, я тебе в кімнату не пущу. Зрозумів?». Доводилося повертатися до дев'ятої й лягати спати ще раніше за нього, щоб не заважати.

— Дідівщина була серйозною? 

— Ще й якою! І в автобусі теж. Ми, молодь, могли зайти в салон тільки після старших. Вони заходили першими, сідали, а ми вже займали ті місця, які залишалися. Найжорсткішими в плані дідівщини були Голубєв і лівий нападник, киянин Фомін. Вони були визнаними майстрами й керували всім.

— Молодь знає вас як тренера, а як гравця — мало. Розкажіть, яким ви були футболістом? 

— Я був неймовірно працездатним і дуже дисциплінованим. Цю дисципліну мені з дитинства прищепили старші брати. Батька не стало 1951 року, й вихованням зайнялися вони. Мені не дозволяли ні курити, ні пити, ні гуляти ночами. І це дало свої плоди. Вони дуже любили матір, і якщо вона через мене плакала... Скільки я простояв на колінах у кутку, на розсипаній кукурудзі, якщо робив щось не так! Дякую їм за це, я дійсно виріс дуже дисциплінованою людиною. 

Працездатність у мене була просто приголомшливою: усі 90 хвилин я носився по полю від штрафного до штрафного. Добре грав у відборі — ця якість з'явилася ще в юності, коли я грав із дорослими чоловіками. Я відбирав м'ячі, вони мене топтали, штовхали, а я був нахабним: усе одно йшов, відбирав, забивав. Тренер бачив, що я встигаю і в атаку, і в оборону, можу віддати хороший пас. Начебто непогано бачив поле: часто робив відмінні довгі передачі з правого флангу на лівий. Удар був поставлений, пас теж — м'яч я зазвичай віддавав напівпідйомом.

— На якого сучасного футболіста за стилем ви були схожі? 

— Мабуть, Лотар Маттеус. Щоправда, він був більше націлений на атаку. 

«Мені прямо заявляли: «Йожефе, якщо не вступите до партії, ніякого футболу більше не буде»

— До речі, радянська преса називала вас «опричником» — таким собі жорстким охоронцем на полі. Справедливо? 

— Уперше про це чую. Зате я знаю, що москвичі, коли я грав проти московських команд, усі поголовно називали мене «фашистом». Були там деякі (не буду називати прізвища), з якими стосунки в мене були більш-менш нормальні. Але все одно вони обзивали мене «фашистом». Мені було страшенно прикро! Адже я чистий угорець, закінчив угорську школу й російську мову тоді знав погано. 

Коли переїхав до Києва, майже не говорив російською. Мені знайшли викладачку в районі ВДНГ. Інші хлопці йшли гуляти, а я їхав на заняття вивчати мову. Тому на полі, коли щось ішло не так, я від злості лаявся угорською — російських лайок я тоді ще не знав. Увесь кипів! А вони мене за це називали «фашистом». Звісно, я злився, іноді міг жорстко відповісти, в'їхати по ногах, ліз у бійку. За це отримував картки, зокрема й червоні.

— А можете зараз для інтерв'ю згадати якесь угорське лайливе слово? 

— Не потрібно лайливих слів. Я досі їх знаю — ого-го скільки! Але зараз узагалі не лаюся. Хочу, щоб ти знав: я дуже віруюча людина. І не пам'ятаю, щоб когось обдурив. Коли в сорок сьомому році повернувся батько, щонеділі рівно о 10:00 або 12:00 ми були в церкві. Не було такої неділі, щоб він не взяв мене за руку й не повів до католицької церкви в центрі Ужгорода.

Йожеф Сабо, фото: ФК Динамо (Київ)

Ми проводили там по дві години. Усе життя ходжу до церкви, і в Києві теж, щоправда, зараз рідше. Я знаю, що Бог є, і справедливість усе одно буде на нашому боці. Через віру мене тричі змушували вступати до партії. А я відповідав: «Не можу». Поки була жива мама, вона казала: «Якщо вступиш до партії, поріг мого дому не переступиш». У мене всі віруючі: і мама, і брати.

— Як вам удалося «відкрутитися» від партії? За радянських часів за таке по голові не гладили, могли й від футболу відлучити. 

— Не буду говорити, хто й що, але мені прямо заявляли: «Йожефе, якщо не вступите до партії, ніякого футболу більше не буде». Я їм пояснював: «Зрозумійте мене, я не можу вірити і в Бога, і в комунізм. Я віруюча людина, ходжу до церкви». Мені відповідали: «То відмовся від церкви!». Але я сказав «ні» — так і не вступив.

— Юрій Войнов у своїй книзі називав вас «півзахисником нового типу». Приємно було отримати такий комплімент і що саме він мав на увазі? 

— Звісно, приємно. Я тобі вже розповідав, як він поплескав мене в душовій. Юра був відмінним півзахисником, грав за збірну СРСР. Напевно, він мав на увазі нашу роботу з В'ячеславом Соловйовим. Розумієш, щоб нікого не образити... Я дивлюся на деякі речі й дивуюся. Як певні футболісти працюють із м'ячем? І вони при цьому грають у вищій лізі й у збірній!. Коли летить м'яч, ти маєш прийняти його так, щоб він прилип до тебе. Цьому мене навчив ще Золтан Дьорффі: м'яч повинен прилипати, як магніт. А я дивлюся — у сучасних гравців м'яч відскакує на метри! Потім ідуть у ці дурні підкати, отримують червоні, жовті картки.

— Легендарний Боббі Чарльтон назвав вас єдиним професіоналом радянського футболу. За що він зробив вам такий комплімент? 

— Тому що я дійсно був професіоналом. Усі знали, що я не п'ю і вчасно лягаю спати. Мене таким виховали: я не курив, постійно тренувався, залишався на полі після занять. Зазвичай як було? Тренування закінчувалося — уся команда біжить у душову, одягається та їде. А я залишався. І Валера Поркуян зі мною. Я йому казав: «Валеро, давай залишимося, поб'ємо по воротах». Я нікуди не поспішав, відточував удари й передачі. Ми багато працювали додатково.

«Яшин спеціально не ловив м'яч, а відбивав його й командував: «Добивай!». Тоді я розумів: ось це дійсно професіонал»

— Назвіть топ-професіоналів радянського футболу, крім вас. Кого можете виділити? 

— Для мене таким був Лев Яшин. Крім того, що дисциплінований, він був неймовірним роботягою. Що творив на тренуваннях! Коли я залишався після занять, він кричав: «Давай, бий!». Я бив, а він спеціально не ловив м'яч, а відбивав його й командував: «Добивай!». Тоді я розумів: ось це дійсно професіонал. Яшин для мене до сьогодні залишається великим. У Києві теж були професіонали, звісно, але Яшина виділю особливо.

— Ви багато грали з Яшиним. Він дійсно найкращий воротар в історії? 

— Великий! Порівняно із сучасними голкіперами він не так активно грав ногами й не виходив далеко з воріт, але всередині штрафного майданчика творив щось феноменальне. Йому було неймовірно важко забити. На тренуваннях Яшин працював більше за всіх. Справжній професіонал і сміливець, він лягав під будь-які удари. У мене було враження, що в нього руки були всюди, як у восьминога.

— Який гол ви самі вважаєте найкращим у своїй кар'єрі? 

— Один із найкращих згадав нещодавно, коли дивився матч за участю Бельгії. Ми грали товариський поєдинок у Москві: збірна СРСР проти збірної Бельгії. Я забив зі штрафного метрів із тридцяти, і ми виграли 1:0. Удар вийшов прямо в «дев'ятку» — влучив так влучив! За цей м'яч я навіть отримав нагороду за найкращий гол сезону. 

— 2000 року сайт «Український футбол» зібрав 40 000 анкет і назвав символічну збірну українського футболу XX століття. Ви потрапили до неї. Приємно, що вас так високо оцінили? 

— Звісно, приємно.

— Ви самі себе вважаєте гідним включення до тієї символічної збірної XX століття? 

— Вважаю, що так. Люди, які бачили мою гру, досі кажуть мені, що я був дуже хорошим футболістом. Свого часу мені пропонували поїхати до Німеччини. Ми грали проти Мюнхен 1860, я забив гол. У душовій до мене підійшов угорський воротар (він виїхав з Угорщини після подій 1956 року) і почав умовляти: «Залишайся! Тобі дадуть великі гроші, будеш чудово жити». 

Йожеф Сабо, фото: ФК Динамо (Київ)

Я йому кажу: «Ти що, божевільний? А що мої рідні будуть робити? Їх же вишлють!». У Шотландії теж був випадок: у готелі нас умовляли залишитися. І до Угорщини мені теж пропонували переїхати. Це було давно, коли я був ще молодим футболістом. Але я навіть не розглядав такі варіанти.

— Не страшно залишатися в Україні самому, коли сім'я далеко? 

— Буває страшнувато. Але я доросла людина, усе нормально. У мене тут усе є, відклав певні гроші, отримую хорошу пенсію. Іноді їжджу в магазин за кермом, хоча краще б пішки пройтися — уже півтора року проблеми з ногами. Дружина та діти давно живуть в Америці. Мені не раз пропонували: «Що ви тут, у Києві, робите? Приїжджайте». Але я сказав, що нікуди не хочу їхати. Я заробив своє ім'я в Києві й нікуди звідси не поїду.

— На вулиці до вас часто підходять, щоб сфотографуватися або поговорити? 

— Дуже часто. Я навіть запитував у молодих хлопців: «Звідки ви мене знаєте?». А один хлопець відповідає: «Наш дідусь був уболівальником, водив нас на футбол. Ми пам'ятаємо, як ви грали!». Мені дійсно дуже приємно. Часто підходять сфотографуватися. Я ж не п'яниця, одягаюся охайно, завжди чистий, учасно стрижуся. А мені вже 86 років, не забувай! 

Мене впізнають скрізь, навіть в аптеках. Постійно купую ліки після операції на серці. Фармацевти із задоволенням допомагають, пробивають знижки за своїми картками. Я зробив у цьому житті те, за що мене згадують теплим словом. Завжди кажу: молодь потрібно вчити на правильних прикладах, а не на тих футболістах, які порушували режим.

— Згоден. 

— Я не хочу нікого ображати. Ось дивись, ми з Лобановським були друзями. Навіть Суркіс-старший одного разу запитав: «Йожефе Йожефовичу, як ви можете називати його просто Валера?». Я відповів: «Не лізьте, ми з молодих років разом грали й дружили». А потім якийсь журналіст написав, що нібито я з Лобановським сидів на базі і ми випивали. Твою ж матір! По-перше, Васильович іноді міг випити коньячка, але ніколи не зловживав, і мені ніколи не пропонував, бо знав моє ставлення до спиртного. Писати, що ми разом пили — це просто ганьба для тієї людини, яка таке вигадала.

— Якщо вже згадали Лобановського, давайте поговоримо про те, яким він був гравцем, адже ви застали його й Базилевича ще футболістами. 

— Базилевич був швидким хлопцем. Грав праворуч, був яскраво вираженим правшею, робив відмінні передачі з флангу. Але щоб назвати його великим — ні, не скажу. Він був добрим у своїй справі. А Лобановський був іншим. Він обожнював отримувати м'яч у ноги. Тоді ж не було такої страховки в захисті, як зараз. Він починав обводити: одного, другого... Робив свої фірмові передачі. Швидким він не був. 

Я не скажу, що він був великим футболістом — він став великим тренером. А як гравець він був дуже режимним. Учив мене, як правильно пити воду під час матчу, що не можна пити залпом. Пам'ятаю, у нас грав Валя Трояновський. Невисокого зросту, передачі міг віддати максимум метрів на 30 — фізичних даних не вистачало. Лобановський грав лівого крайнього, а Трояновський — лівого півзахисника. І Лобановський перед грою йому завжди повторював: «Валю, у ноги!». І Валя раз за разом віддавав йому м'яч точно в ноги.

Валерій Лобановський, фото: ФК Динамо (Київ)

«Кадебісти кажуть: «Якби ви не були футболістом Динамо, ми б вас заарештували»

— Ви починали грати ледь не за Сталіна. Коли виїжджали за кордон, відчували присутність КДБ поруч? 

— З нами завжди їздили двоє людей. Куди б ми не прилітали, вони нас збирали й казали: «Так, по двоє не ходити, це не робити, те не робити». Дозволяли пересуватися тільки по три-чотири людини разом. Згадую Південну Америку — знаю там усі міста. Ми цілий грудень їздили по континенту, заробляли гроші для Федерації футболу. Щоправда, коли поверталися літаком до Києва або Москви, до трапа під'їжджали кадебісти з мішечками або валізками для доларів. За кожну гру збірна отримувала по 30–40 тисяч доларів.

— Це турне, коли Динамо їздило до Південної Америки? 

— Ні, це збірна СРСР, яка щороку туди їздила. Був один випадок: 1962 року ми грали в Чилі. До мене підійшли угорські активісти й передали посилку, щоб я відвіз її в Мукачево. Я забрав пакетик, прилетів до Києва, поїхав машиною до Мукачева — передав посилку, усе нормально. Через місяць на базу до мене приїжджають двоє людей. Кадебісти хочуть зі мною поговорити. 

Виявилося, ці мудаки розкрили лист! Ті, хто передавав, думали, що ніхто не перевірить, і написали: «Ми Сабо передали те і те». Кадебісти кажуть: «Як ви могли взяти? Якби ви не були футболістом Динамо, ми б вас заарештували». Я їм відповідаю: «Та я ж нічого такого, просто віддав та й усе». А вони мені: «А якщо там була вибухівка?».

— А що було в тій посилці? 

— Я ж не відкривав! Але коли вони мені сказали про бомбу... Ми ж після того, як мені дали посилку, ще днів 10 були в Сантьяго. Я кажу: «Як можна було розрахувати таймер на стільки днів?». Коротше кажучи, вони стежили за нами й усе знали. Страшна була організація. І зараз ми розуміємо, що вони по всьому світу свої щупальця розпустили, як восьминоги.

— Чи були в збірній СРСР або в Динамо стукачі, які доносили кадебістам? 

— У збірній СРСР, звичайно, були. Вони із задоволенням доносили. Ми, наприклад, їздили по Південній Америці, і за кожну країну отримували по 85 інвалютних рублів (доларів). Звісно, нам казали, що ми не маємо права ввозити долари в СРСР. Тому, коли збірна поверталася, ми зупинялися на дві доби в Копенгагені або в Парижі. Купували там подарунки, витрачали ці гроші. А деякі хлопці з московського Динамо та Спартака везли валюту поїздами, і їм хоч би що!

— Знаю, що Лобановський і Базилевич слухали платівки західних виконавців, хоча в той час багато чого було заборонено. 

— Я привозив із Південної Америки платівки для Лобановського. Валера дуже любив музику. Коли ми поверталися з-за кордону, я обов'язково привозив йому пару платівок.

«Маслов випивав із деякими футболістами — Серебряниковим, Островським»

— Давайте повернемося до футболу. Які у вас були емоції після поразки 0:5 від московського Динамо, коли ви забили автогол? 

— Я страшенно не любив програвати, просто рвав і метав! Пам'ятаю, грали в Москві проти Спартака й поступалися після першого тайму 0:2. А команда в нас була ого-го! У перерві Маслов почав щось говорити. Я кажу: «Ні, зачекайте». Звертаюся до хлопців: «Та як нам не соромно?! Подивіться на себе — ти великий футболіст, і ти, і ти! Ми вийшли й нічого не можемо? Давайте покажемо характер!». І ми вийшли й виграли в Спартака 3:2! Ось це було круто.

Йожеф Сабо, фото: ФК Динамо (Київ)

— Коли ви зіграли внічию з харківським Авангардом і стали чемпіонами, над стадіоном імені Хрущова 100 000 фанатів запалили газети-факели. Пам'ятаєте цей момент? 

— Звичайно, пам'ятаю! У Москві зіграли як потрібно, і в Києві святкували чемпіонство. Це був божевільний день! Люди не йшли зі стадіону, усі трибуни горіли вогнями від газет. Зараз, коли виграють Лігу чемпіонів, це зовсім не те. А тоді це було щось неймовірне!

— А правда, що Василь Турянчик забив московському Торпедо через себе в падінні? 

— Так, забив історичний м'яч! Хороший був футболіст, царство йому небесне. Що поробиш, він 1935 року народження. Таке життя. Треба намагатися жити. Я, наприклад, намагаюся берегти себе: не п'ю, не курю. Це насамперед тому, що інакше я стану ворогом власному організму.

— У 1963 році стався неприємний момент: гравець Торпедо Володимир Сидоров зламав ногу в зіткненні з вами. Вас за це хотіли відсторонити від футболу? 

— Я йому ногу не ламав — він сам собі її зламав. Після гри я зайшов до нього в роздягальню, у нього був закритий перелом. Я вибачився, а він визнав: «Я сам винен». Він з усієї сили вдарив мене по нозі, а я був у щитках. Ось він об мій щиток ногу й пошкодив. Але мене все одно дискваліфікували. Повернули тільки тому, що я був потрібен збірній для важких відбіркових матчів. Там потрібні були жорсткі гравці.

— Динамо Київ першим із радянських клубів наважилося зіграти в єврокубках. Чи був тиск «зверху»? 

— Абсолютно ні. Ніякого тиску від партійних органів я не відчував. Я завжди розумів: є наша команда, є суперник. Тим більше до мене, безпартійного, претензій особливо не висували. У той час ми «прибили» найкращий клуб Європи — Селтік. У Глазго виграли 2:1. Я тоді зробив дві гольові передачі, забили Пузач і Бишовець. У нас була дуже пристойна команда. 

Потім, щоправда, я не забив пенальті полякам із Гурніка, і ми вилетіли. Критики було багато, але пізніше з'ясувалося, що польські фанати дізналися, у який кут я зазвичай б'ю, і підказали воротареві. Узагалі за кордоном нас не любили: часто під готелями стояли люди з гаслами, кричали «Фашисти!», нагадували про залізну завісу.

— Більшу частину кар'єри ви провели під керівництвом Віктора Маслова. У чому була родзинка Діда? 

— Він чудово розумів тактику, розбирав гру. Був справжнім новатором, одним із найкращих у світі. Але в мене з ним були складні стосунки, власне, через нього я й пішов із команди. Я був категорично проти того, що він випивав із деякими футболістами — Серебряниковим, Островським. Я їм усім казав: «Ви ж не зможете нормально підготуватися!». Але Дід мене все одно випускав, бо я був йому потрібен. У підсумку ситуація дійшла до межі, і я сказав: «Усе, йду!». Через півроку після мого відходу звільнили й самого Маслова.

Віктор Маслов, фото: ФК Динамо (Київ)

«Сьомін казав: «Я тут як іноземець, москвич, мене ніхто з журналістів не підтримує». Йому Київ і Динамо зовсім не сподобалися»

— Ви саме тоді вирішили стати журналістом? 

— Так, я за освітою журналіст. Почав писати для Спортивної газети й Правди України. Там працював великий Валерій Мірський — найрозумніша людина, глиба. Він любив критикувати, а я цього не схвалюю, я віддаю перевагу підказувати. Статті я завжди писав сам, Мірський міг тільки трохи підправити.

— Як ви, футболіст, потрапили на журфак? 

— Нас у Динамо часто відправляли на зустрічі з колективами. Одного разу я виступав перед студентами факультету журналістики університету Шевченка. Зал був повний, я добре виступив, і керівництво факультету запропонувало: «У вас же є диплом інфізу, давайте до нас одразу на другий курс». Я погодився. Цікаво, що тоді в університеті всі іспити я складав російською мовою. Про українську в ті роки й не згадували.

— Як вас умовили повернутися у великий футбол і перейти в московське Динамо? 

— До мене в Київ приїхали Лев Яшин і ще один захисник москвичів. Приїхали на особисте прохання Костянтина Бєскова — він давно хотів бачити мене у своїй команді. Умовляли серйозно, говорили, мовляв, Костянтин Іванович просто спить і бачить тебе у складі. У підсумку я здався й поїхав до Москви. Зараз розумію: це була помилка. Важке життя в готелях далеко від сім'ї... Але я поважав Бєскова як фахівця, він чудово розумів тактику, хоч і був дуже впертим.

— Які враження залишилися від роботи з Бєсковим? 

— Конфліктів у нас не було, він мене дуже поважав. Але в нього була важка риса: він любив влаштовувати показові «розбори польотів». Ми жили на базі в Новогорську в одній будівлі з хокеїстами. Увечері після вечері виходили посидіти біля лісу, а Костянтин Іванович міг висмикнути когось із тих, хто завинив, і почати при всіх жорстко «роздавати». Це було неприємно. Але при цьому тренер він був великий.

— Московське Динамо, яке тоді не вважалося найсильнішим у Союзі, першим в історії СРСР дійшло до фіналу єврокубка. Чому не вийшло перемогти Рейнджерс у вирішальному матчі?

— Перед фіналом проти Рейнджерс Бєсков радився з нами, досвідченими гравцями. І ми всі в один голос говорили: «Не можна ставити Долбоносова в центр захисту. Він повільний, погано грає головою, а шотландці будуть постійно завантажувати м'яч на другий поверх». Пропонували, щоб у центрі зіграв я і всіх страхував. Але Бєсков не послухав. У підсумку до перерви ми програвали 0:3 через помилки в обороні. У роздягальні довелося все перебудовувати: я пішов у центр захисту, ми вийшли й ледь не врятувалися — забили двічі. 

Кінцівка була божевільною. Уболівальники постійно вибігали на поле, гру переривали. У підсумку суддя свиснув за сім хвилин до кінця, і на цьому все. Кубок шотландцям вручали прямо в роздягальні. Це було кричуще беззаконня, ми подавали протести в УЄФА, вимагали перегравання, але нас просто засудили. У ті часи радянські клуби ніде не любили.

— Ви перетиналися з Анатолієм Бишовцем. Яким він був гравцем і людиною? 

— Гравцем він був хорошим. Дуже любив возитися з м'ячем, мав відмінну обводку. Стиль у нього був приблизно як у Артема Мілевського: не вистачало швидкості, ноги криві, але він майстерно прибирав м'яч під себе й обігрував одного-другого. Як людина Толя був дуже закритим. Ніякої дружби в нас не було. А коли в Україні почалися зміни на початку 90-х, він просто зібрав сім'ю й поїхав до Москви, де живе й зараз.

— А що скажете про Юрія Сьоміна? Ви ж теж разом грали. 

— З Юрою ми спілкувалися більше. Він був дуже працездатним і чіпким півзахисником. Буквально вимотував суперника, вгризався в ноги. Пізніше, коли він тренував у Києві, ми бачилися, сиділи в ресторані. Він скаржився, що в Києві йому незатишно. Казав: «Я тут як іноземець, москвич, мене ніхто з журналістів не підтримує». Йому Київ і Динамо зовсім не сподобалися.

Юрій Сьомін, фото: ФК Динамо (Київ)

— Як до вас ставилися партнери в Москві? Чи не було зверхності? 

— Ні, до мене ставилися з повагою. Я був потрібен Бєскову, і він затикав мною будь-які дірки у складі: я грав і правого захисника, і лівого, і в нападі виходив. Брали мене як універсального та фізично міцного чоловіка. У відборі я діяв жорстко, але завжди йшов у боротьбу до кінця, не боячись травм.

«Для мене Пеле кращий і за Мессі, і за Роналду»

— Давайте згадаємо півфінал ЧС-1966 проти ФРН. Вас травмували вже на 7-й хвилині, але ви залишилися на полі. Як це було? 

— Пам'ятаю все в деталях. У мене був закритий перелом гомілкостопа. Франц Беккенбауер зробив це не спеціально: я пішов у підкат, а він, перестрибуючи, приземлився мені прямо на суглоб. Замін тоді не було, грати я не міг. Лікарі в роздягальні вкололи два знеболювальні, туго перев'язали ногу, і я якось шкутильгав на фланзі до кінця матчу. 

Нас тоді відверто «душив» іспанський суддя — вилучив Численка ні за що. Англійські вболівальники на трибунах навіть почали підтримувати нас від обурення. На останніх хвилинах ми могли зрівняти, але програли 1:2. Прикро, що й Лев Яшин тоді пропустив необов'язкові голи — один м'яч летів прямо по центру, а другий забив якраз Беккенбауер. Таке життя.

— Беккенбауер вибачився перед вами? 

— Через багато років, коли я вже тренував Динамо, до мене приїхали німецькі журналісти й показали відео того моменту. Беккенбауер наступив мені на ногу, коли я пішов у підкат, а він намагався перестрибнути. Він був абсолютно не винен, просто ігровий епізод. Франц потім щиро вибачався.

— Ви тричі виходили на поле проти Пеле. Як це — грати проти Короля футболу? 

— Пеле на полі був богом. У Сан-Паулу ми програли 1:2, і він нам забив. Персонально з ним грати було неможливо. Пеле був зовсім іншим нападником, не рівня багатьом сучасним. Ось узяти того ж Довбика: якщо фланги на нього не працюють, його не видно на полі. А Пеле міг усе: зіграти зліва, справа, у відтяжці. Стрибучість божевільна — за невисокого зросту він вигравав увесь другий поверх. 

А як він приймав м'яч на груди! М'яч буквально липнув до нього, тоді як у наших футболістів він часто відскакує на п'ять метрів, як від дерева. Для мене Пеле кращий і за Мессі, і за Роналду. Марадона був генієм іншого типу — індивідуалістом-лівшею, здатним обіграти всю команду, але Пеле — це абсолютна вершина.

Пеле, фото: Getty Images

— Чому не мінялися футболками з бразильцями? Не було прийнято? 

— Тоді не було такого культу обміну, як зараз. Форми видавали по одному-два комплекти на турнір, їх берегли. Це зараз у гравця по три запасні майки на матч, а тоді зайвого не було. Андрій Біба, пам'ятаю, взяв у Пеле автограф на червонці, Воронін — на сорочці.

— Перед Євро-1968 Михайло Якушин відсторонив вас від збірної. Як ви це сприйняли? 

— До збірної тоді частіше брали москвичів або грузинів, киянам доводилося вдвічі сильніше доводити свою спроможність. Мене викликали, тому що я був «мужиком», бійцем, здатним вигризати м'ячі у складних виїзних матчах. Пізніше, 1972-го, Олександр Пономарьов узяв мене на Олімпіаду, хоча я вже був ветераном. Прикро вийшло: у грі з поляками ми вели 1:0, але наш захисник «привіз» непотрібний пенальті, ми програли 1:2, а я в тому матчі ще й отримав серйозну травму.

— Писали, що Якушин відрахував вас і Медвідя зі збірної нібито за зарозумілість та «київський гонор». Чи було таке? 

— Я в збірній поводився зарозуміло?! Ніколи такого не було. Я ніколи не ставив себе вище за інших. Те, що мене запрошували, означало лише одне — я був їм потрібний. Узагалі, у ті часи, якщо до збірної викликали футболіста з Києва, він мав бути на дві голови кращим за москвича. З Торпедо, а особливо зі Спартака, тоді до збірної забирали по пів команди — це вважалося святою справою.

— Розкажіть історію вашої дискваліфікації. Писали, що це через зламану ногу Сидорова, але ж була й інша причина? 

— Із Сидоровим був нещасний випадок, він сам собі ногу зламав об мій щиток. А ось за що мене справді жорстко покарали, то це за «втечу». Збірна СРСР мала грати в Ленінграді, здається, проти Норвегії. А я за день до того грав у Москві за Динамо проти Спартака на Кубок. Суддя нас тоді так «засудив», що після гри я просто плакав від несправедливості — ми ж «бандерівцями» для них були. 

Після матчу хлопці з Динамо поїхали на вокзал, щоб повертатися до Києва. А мені адміністратори вручили квиток і посадили у вагон поїзда на Ленінград, у розташування збірної. Тільки-но вони пішли, я просто вийшов із вагона через інші двері, взяв таксі, поїхав до аеропорту й відлетів додому до Києва! Ось за це мене тоді ледь довічно не дискваліфікували. Але збірній я був потрібний, тому пізніше тренери мене повернули.

«У мене були «ВАЗ-2103» та «Фіат». Купити «Волгу» ГАЗ-24 було практично неможливо»

— Ходила легенда, що ви купили розкішну «Чайку», і партія змусила вас її віддати, бо вона була крутіша, ніж у Щербицького. 

— Я купив цю «Чайку» в польському посольстві. Вона майже весь час стояла в гаражі, я на ній толком і не їздив. Але роздмухали такий скандал! На якійсь високій партійній нараді зайшла розмова: «Скоро Сабо взагалі в уряд в'їде на цій машині!». 

У підсумку до мене в гараж на Чоколівці приїхали начальник ДАІ Київської області та ще п'ятеро людей. Почали вмовляти: «Йожефе Йожефовичу, давайте хоча б номери знімемо...». Я просто відповів: «Забирайте машину, я від неї відмовляюся». Її за тиждень купила народна артистка Вірменії, оперна співачка, і одразу забрала. Я на ній лише кілька разів і проїхав. А в газетах потім чого тільки не вигадували!

ГАЗ-13 «Чайка», фото: з відкритих джерел

— На чому ви їздили в ті роки? 

— У мене були «ВАЗ-2103» та «Фіат». Купити «Волгу» ГАЗ-24 було практично неможливо. Але Щербицький робив так: якщо Динамо вигравало чемпіонат, на команду виділяли три машини. Це був єдиний спосіб отримати їх без черги. Жодних «Мерседесів» тоді й близько не було. У нас узагалі не було часу ходити по ресторанах, як зараз люблять розповідати. Ми весь час сиділи на зборах, на базу забирали за три доби до гри.

— Віктор Серебряников розповідав в інтерв'ю, що ви в молодості зв'язалися в Білорусі з якимись аферистами. Правда? 

— Вигадав, звичайно! З якими аферистами ми могли зв'язатися, якщо в нас часу вільного не було? Не знаю, за що Вітя був на мене ображений... Нехай мене Боженька простить, але Серебряников, попри весь його талант, випивав дуже пристойно, причому пив разом із тренером — Масловим. Я був категоричним противником цього. Але хлопців ми завжди захищали. Пам'ятаю, перед фіналом Кубка в Москві Серебряников та Островський прийшли на стадіон Динамо, ледве тримаючись на ногах. Маслов репетував: «Усе, пиз*ець, ідіть, ви не їдете на фінал!». 

Ми всією командою вмовляли Діда: «Давайте вони зараз поїдуть на базу, відіспляться, а завтра побачимо. Якщо програємо Кубок — робіть із ними що завгодно. Якщо виграємо — пробачте». Ми виграли. Пізніше, коли я вже возив команду ветеранів по селах, я спеціально брав Вітю із собою, намагався доглядати за ним, щоб він не зірвався. Але тільки-но поверталися до Києва — він знову пропадав у загулах.

— Якщо вже ви згадали матчі ветеранів, розкажіть про ті виїзди. Адже ви грали і з зірками, і навіть із космонавтами. 

— Я сам займався організацією, планував усе заздалегідь. У нас був чіткий графік та домовленості. Тоді це було непросто: доводилося домовлятися з керівництвом залізниці, нам навіть виділяли спеціальний вагон. Ми приїжджали на місце, наш вагон відчіплювали та ставили в резерв. Через два дні, коли цей самий поїзд їхав назад, нас знову причіплювали, і ми поверталися до Києва. 

На місцях на нас завжди чекало свято. Керівництво районів влаштовувало на стадіонах неймовірні фестивалі, треба було обов'язково йти в народ, спілкуватися. Нині такого єднання вже немає. Ми перетиналися з усією елітою на той час: Ада Роговцева, Олег Борисов, Богдан Ступка, Назарій Яремчук. Це були зустрічі на найвищому рівні.

— Як ви вирішили закінчити кар'єру гравця? 

— Усе вирішилося після відходу з московського Динамо. Костянтин Бєсков дуже просив мене залишитися, буквально благав. Мені навіть зберегли зарплату, відновили у військовій частині, щоб я отримував гроші там. Але я сказав: «Ні, не можу. У мене в Києві сім'я». Я повернувся додому й потихеньку пішов на тренерські курси.

Бліц із Йожефом Сабо

— Найвеселіший одноклубник? 

— Віталій Хмельницький. Він знав мільйон анекдотів, умів учасно прочитати вірш чи підколоти так, що всі падали від сміху. Головний веселун — це він.

— Найталановитіший гравець, з яким ви виходили на поле? 

— Володя Мунтян. Невисокий, але неймовірно технічний, із божевільним баченням поля та чудовим ударом. Справжній талант.

Володимир Мунтян, фото: ФК Динамо (Київ)

— Найвитриваліший? 

— Віктор Серебряников. Він узагалі не втомлювався, міг бігати нескінченно.

— У кого був найсильніший удар? 

— Нескромно скажу — у мене. Мені довіряли всі штрафні та стандарти, я їх і виконував.

— Хто в команді курив найбільше? 

— Островський, Сосніхін та Рудаков. Курили дуже багато, хоч тренери й забороняли. Коли я вже сам став тренером, у мене курив Віктор Леоненко. Я не хотів скандалити, просто сказав: «Хочеш курити — іди до лісу. На базі побачу — штраф 100 доларів».

— Футболіст, який найбільше пив? 

— Серебряников. Із цим нічого не можна було вдіяти.

— Ваша найбільша бійка на полі? 

— Був випадок у Києві: суперники почали відверто бити нашого Сосніхіна. Один раз ударили, другий... Я підійшов до цього нахаби, засадив йому кулаком у щелепу, розвернувся і сам пішов у роздягальню. Я захищав свого партнера, і мені все одно було на червону картку.

— Найгірший арбітраж, який ви бачили? 

— Таких матчів було багато, особливо в Москві чи Грузії. Пам'ятаю кубкову гру зі Спартаком — суддя настільки нахабно нас «душив», що після фінального свистка я плакав від безсилля. Віктор Маслов завжди казав нам перед такими матчами: «Хлопці, виходимо та боремося проти всіх — і проти суперника, і проти суддів».

— Ви боїтеся смерті? 

— Ні. Тим більше зараз. Я розумію, що все одно доведеться піти, вічного життя немає. Молюся щодня. Часто думаю про те, що хочу, щоб мене поховали недалеко від Лобановського. А ті падли, які сидять у Москві — не тільки путін, але й усі кадебісти навколо нього — вони нічого не розуміють. Вони хочуть жити, але пам'яті про них не залишиться. Подивися, що вони творять! росія завжди воює, вони не можуть жити інакше. Якщо хтось захоче укласти мир, віддавши їм Крим або Донбас — це зупинить їх тільки на деякий час, а через 10 років вони знову захочуть забрати все. путін краде наших дітей, щоб через 10 років вони виросли «росіянами» і знову пішли проти нас війною. Європа це пізно зрозуміла, вона звикла жити безтурботно.