«Я не розумію, чому мені не дали шансу»: Бескоровайний — про Полісся, Лаціо та перехід до Лехії

Чемпіон світу U-20 та колишня трансферна ціль Лаціо Данило Бескоровайний пережив надзвичайно складний рік. Після бронзи з Кривбасом та переходу в амбітне Полісся на нього чекали важка травма на першому ж тренуванні, оренда в Сумгаїті та несподіване переведення до дубля житомирян. Тепер 27-річний захисник перезапускає кар’єру в польській Лехії.

В ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол» журналіст Роман Придиба поговорив із Данилом про те, що він почув від Олександра Хацкевича на клубній парковці, чому навантаження за Імада Ашура виявилися надмірними та чому не відбувся його перехід до Колоса. Також захисник пригадав деталі нереалізованого трансферу в Серію А та оцінив свої шанси на виклик до збірної України.

«Хочу допомогти Лехії повернутися до Екстракляси»

— Даниле, почнімо з вашого переходу до Лехії. Як виник цей варіант і що переконало вас прийняти пропозицію клубу?

— Варіант із Лехією з’явився дуже вчасно, адже я хотів ще раз перевірити свої сили в Європі. Знаю, що цей клуб має велику історію. Я поспілкувався з тренером, і ми обговорили амбітні цілі команди. Це стало важливим чинником під час вибору наступного кроку. Футбольна кар’єра дуже коротка, тому такими можливостями потрібно користуватися й давати результат.

— Ви приєдналися до Лехії у непростий момент: після чотирьох турів команда має лише одне очко й дев’ять пропущених м’ячів. Чи дав Лупашко зрозуміти, що розраховує на вас як на лідера оборони?

— Так, я розумію ситуацію. Команда дуже молода, і я тут найстарший гравець. До того ж на клуб накладали трансферний бан, через що перші два матчі не могли заявляти новачків. Це питання вже вирішено. Очікується підсилення складу. Коли вилітаєш із вищого дивізіону, завжди важко — доводиться все будувати з нуля. Частина гравців не хотіла залишатися в першій лізі, тож тепер їх продають. Стратегія Лехії — розвивати молодь під подальший продаж, і мені цікаво стати частиною цього проєкту. Усвідомлюю, що від мене вимагають надійності тут і зараз. Головне — якнайшвидше набрати кондиції.

— Лехія вже помітно українізована: тут грає кілька наших легіонерів, а команду очолює український фахівець. Радилися з кимось перед трансфером? Що хлопці розповідали про клуб та місто?

— Я розмовляв із хлопцями, і всі відгукувалися виключно позитивно. Це стало ще одним аргументом на користь переходу. Наразі польський елітний дивізіон входить до топ-10 у світі, тому хочеться знову випробувати себе на такому рівні й допомогти команді повернутися до Екстракляси. У Гданську чудова футбольна інфраструктура, а на стадіон приходить багато вболівальників.

— Наскільки важливу роль у вашому переході відіграв Владислав Лупашко? Ви були знайомі раніше чи вперше серйозно поспілкувалися перед трансфером?

— Фактично це було наше перше знайомство. Тренер пояснив, які завдання ставить переді мною та чого очікує. Після цього я зрозумів, як він бачить мою роль. У польському чемпіонаті більше силової боротьби, і такий стиль мені підходить. Водночас Лупашко сказав, що допоможе мені додати в грі з м’ячем. Раніше від мене не завжди багато вимагали в цьому аспекті — частіше просили діяти простіше. 

Владислав Лупашко. Фото: ФК Лехія

«Хочеш — їдь, не хочеш — не їдь»

— А тепер про Полісся. Взимку, переходячи до Сумгаїта, ви говорили, що влітку повернетеся й тоді все вирішиться. Ви повернулися, але зрештою залишили житомирський клуб. Коли зрозуміли, що вашої історії там більше не буде?

— Я досі не розумію, чому мені не дали бодай найменшого шансу після оренди. Розраховував хоча б поїхати на міжсезонку, щоб тренерський штаб перевірив в ділі. Тим паче, у Поліссі тоді вистачало травмованих. До Азербайджану я вирушав саме з метою набрати ігровий ритм і повернутися сильнішим. Керівництво клубу стежило за моїми виступами й запевняло, що їм подобається моя гра. 

Проте коли я приїхав на базу, першим, кого зустрів на парковці, був Олександр Хацкевич. Він одразу приголомшив новиною: клуб переводить тебе в дубль. Таке рішення стало несподіванкою, тому я пішов поговорити з головним тренером. Він сказав, що не розраховує на мене, бо має трьох центральних захисників — Чоботенка, Сарапія та Краснічі. Коли запитав про збори, почув: «Хочеш — їдь, не хочеш — не їдь». 

Я мав чинний контракт, тому як професіонал продовжував виконувати свою роботу. За час виступів в Азербайджані моя трансферна вартість зросла на 200 тисяч євро. Сумгаїт — хороший клуб із якісною інфраструктурою, але за ресурсами поступається Нефтчі, Карабаху та Сабаху.

Данило Бескоровайний. Фото: ФК Сумгаїт

«У списках на збори мене немає — я залишаюся з дублем»

— Попри цю розмову, ви ще певний час тренувалися з основою. Це залишало бодай якусь надію?

— Я тренувався з основою тільки тому, що у них узагалі не залишилося гравців на цій позиції: Чоботенко та Віалле відновлювалися після травм, а Сарапій і Краснічі поїхали до своїх національних збірних. Фактично їм просто бракувало людей для тренувального процесу. Коли відчуваєш таке ставлення, то чудово розумієш реальний стан речей. 

Остаточну крапку поставили 19-го числа, перед двосторонкою. Я підійшов до помічника Руслана Ротаня Євгенія Греся й прямо запитав, чи поїду на збори. Він відповів, що в списках тебе немає і залишаєшся з дублем. Я поважаю рішення клубу, але одного збагнути не можу: чому не дати гравцеві шансу показати себе бодай на зборах, а вже потім вирішувати долю? Мене ж просто відрізали одразу.

— Ви залишили Кривбас після бронзового сезону й перейшли до амбітного Полісся, але вже на одному з перших тренувань порвали «хрести». Пам’ятаєте сам момент травми та першу думку, коли усвідомили масштаб проблеми?

— Це був чистий нещасний випадок. Тривало відпрацювання ігрового епізоду: я мав перекривати зону між півзахисником та нападником, контролюючи обох. Коли пішла передача на хавбека, я висунувся на перехоплення. У цей момент партнер спіткнувся об м'яч і всією вагою впав прямо на мою виставлену опорну ногу. Удар припав на коліно, і я відчув гострий біль. Проте спершу не думав, що все настільки критично — сподівався, що це меніск або бічна зв'язка. Самотужки підвівся і пішов, але суглоб миттєво набряк. 

МРТ лише підтвердила найгірші побоювання. Сиджу в кабінеті лікаря, і мене просто кидає в піт. Це важке випробування і психологічно, і фізично — не кожен здатен після такого повернутися. Мене брали як серйозну інвестицію, залізобетонного гравця основи та потенційного збірника, адже в Кривбасі я перебував за крок від виклику в національну команду. 

Данило Бескорований. Фото: ФК Полісся

«Імад Ашур форсував мене як гравця»

— Потім наче все почало складатися: ви повернулися, зіграли в єврокубках, забили Пакшу. А вже восени отримали нове пошкодження та перенесли операцію на меніску. Повернімося трохи назад: який момент психологічно дався важче — перший розрив хрестоподібної зв’язки чи друга серйозна травма, коли здавалося, що найгірше вже позаду? 

— Обидві травми були надзвичайно складними. Якщо згадувати першу, я дуже вдячний клубу та реабілітологу Стасу Колодяжному. Завдяки йому я відновився після розриву «хрестів» усього за п’ять місяців і був готовий грати в офіційних матчах. Але оскільки чемпіонат добігав кінця, ми вирішили не поспішати, щоб я повноцінно пройшов літні збори й плавно включився в процес. 

Проблема полягала в тому, що коли є такі травми, м’язи ще не готові до серйозних навантажень. Тоді на зборах головний тренер Імад Ашур форсував мене як гравця. Я в жодному разі не кажу, що він поганий фахівець — просто, варто було підійти до навантажень раціональніше, щоб дати м’язам адаптуватися. Унаслідок цього виникло пошкодження привідного м’яза, згодом стався рецидив, і через це я втратив цілий сезон.

— Тобто повноцінно повернутися до роботи вдалося вже за Руслана Ротаня. Наскільки важко було вливатися в процес і грати в єврокубках після цієї паузи?

— Уявіть ситуацію: ви пропускаєте рік, приходить новий тренер, і вам одразу треба давати результат. Фізично й ментально неможливо миттєво демонструвати свій колишній рівень. До того ж ми всі чудово розуміємо амбіції Полісся — клуб прагне найвищих місць і виходу до основного етапу єврокубків.

Попри все, я дуже задоволений тим, що пройшов повноцінні збори без жодного пропущеного тренування й вийшов у старті в Лізі конференцій. Це колосальний досвід. Але потім сталася ця друга травма, яка страшенно вибила з колії. Саме в той момент я відчував, що до мене повністю повертаються фізичні кондиції, психологічна стійкість і впевненість. Переконаний: якби не це пошкодження, тренер побачив би мій прогрес і дав би ще один шанс.

Імад Ашур. Фото: ФК Полісся

«В УПЛ бракує темпу — це одна з головних проблем наших клубів»

— Полісся вже третій сезон поспіль не може пробитися до основного етапу Ліги конференцій. Торік команду зупинила Фіорентина, цього літа — Копенгаген. Чого, на вашу думку, житомирянам поки бракує в єврокубках?

— У протистоянні з фіалками першу зустріч ми програли 0:3 — і, скажу відверто, цілком заслужено, хоча й мали свої моменти. У матчі-відповіді повели 2:0, але після гола в наші ворота втратили концентрацію. Усі розуміли, наскільки складно буде ліквідувати відставання за сумою двох ігор. До команди щойно прийшов новий тренерський штаб, однак ми швидко зрозуміли його вимоги. Та й жереб у вирішальному раунді був максимально складним. 

Копенгаген нині, можливо, переживає не найкращий період, але залишається клубом високого рівня. Полісся гідно виглядало в обох зустрічах, проте в ключових епізодах трохи не пощастило. Водночас між європейським та українським футболом є принципова різниця — інтенсивність. Навіть зараз у Польщі бачу: тут грають відкрито. Ніхто не закривається. Завершуєш атаку — і за кілька секунд уже мусиш оборонятися. В УПЛ такого темпу бракує, і це одна з головних проблем наших клубів на міжнародній арені.

— Влітку були варіанти повернутися в УПЛ — писали про інтерес Колоса, а також про те, що вас пропонували Вересу й Чорноморцю. Наскільки все це було реальним? 

— Щодо Чорноморця та Вереса — це цілковита неправда: ми навіть не контактували. За всієї поваги до цих клубів я прагнув спробувати сили на іншому рівні. Мав змогу залишитися в Азербайджані, де пропонували довгостроковий контракт, але зважував, що буде краще для моєї кар’єри. 

Стосовно Колоса — так, перемовини справді тривали. Знаю, що президенти клубів зідзвонювалися, але виникла пауза. Не знаю, про що саме вони говорили та чому не домовилися. Однак пропозиція Лехії відкинула решту варіантів на другий план. Можливість проявити себе в європейському чемпіонаті — зовсім інша історія.

Данило Бескорований. Фото: ФК Полісся

«З першої ліги Польщі привернути увагу збірної буде важче»

— У 2019 році саме в Польщі ви стали чемпіоном світу U-20. Тоді вами цікавився Лаціо, а Олександр Петраков пророкував шанс у національній команді. Зараз вам 27 років. Чи досі тримаєте в голові мрію про головну збірну України, чи після всіх травм уже дивитеся на кар’єру реалістичніше?

— Звісно, тримаю цю мрію. Я максимальний патріот своєї країни і після кар'єри не хотів би жити ніде, окрім України. Особливо люблю рідний Кривий Ріг. Хоч дехто й каже, що місто роками не розвивається, вірю в нього й сподіваюся, що коли закінчиться війна, все зміниться на краще. 

Що стосується збірної, розумію, що з першої ліги Польщі привернути увагу важче. Але коли Лехія повернеться до Екстракляси, я впевнений, що зможу продемонструвати свій найкращий футбол. Зараз до національної команди може потрапити кожен — усе залежить від того, як ти проявляєш себе на полі.

— А щодо Лаціо — це справді було реально чи це лише красиві чутки?

— Це стовідсоткова правда: трансфер був цілком можливим. Але виникла проблема через ліміт: у Серії А можна було підписати лише двох легіонерів без європейського паспорта на сезон. Лаціо тоді обрав нападника. План італійців був такий: я тренуюся з першою командою під керівництвом Сімоне Індзагі, але паралельно отримую ігрову практику за Лаціо Б. Це потрібно було, щоб я якнайшвидше адаптувався до італійського футболу та вивчив мову.