«Їхав у Ліверпуль підписувати контракт, а вийшов перегляд»: Головко – про Лобановського і жорстке Динамо 90-х

Олександр Головко – знакова постать українського футболу, капітан Динамо 90-х та один із символів першого покоління національної збірної. Його гра вирізнялася надійністю, характером і неймовірною ефективністю на другому поверсі, що дозволяло стримувати найкращих форвардів світу. У великому інтерв’ю для сайту «Український футбол» він згадує свій шлях від юного хлопця, який підробляв збиранням кавунів, до ключового захисника країни.

У цій розмові ексфутболіст згадує чемпіонство Таврії та сумніви перед переходом у Динамо. Ви дізнаєтеся про вимоги Лобановського і захист Леоненка Суркісом. Головко відверто розповідає про міжнародні битви, конфлікт із Хескі, обмін футболками з зірками та знамениту динамівську обіцянку, закріплену лисинами. Крім того – про курйоз на Вемблі, зірвані переходи в Ліверпуль і Болтон, китайські реалії та чи кликали його очолити Динамо.

«Школу закінчив зі срібною медаллю, єдина четвірка – з англійської»

– Олександре Борисовичу, найпопулярніша історія про початок футбольної кар’єри – коли батько приводить дитину на футбол. А як це було у вашому випадку? 

– У моїх батьків були друзі, із сином яких я дружив. Під час одного з візитів у гості зайшла мова про те, щоб віддати мене до спортивної школи. Це було у Херсоні, де мій товариш уже займався в місцевій ДЮСШ. Саме він порадив мені прийти й спробувати. Я прийшов на тренування – і футбол миттєво мене захопив. Це була радянська школа з жорсткою дисципліною, як у футболі, так і вдома. Я змалку був дисциплінованим, тож такий підхід був мені близький. У дитинстві надзвичайно важливо потрапити до хорошого тренера. Моїм першим наставником був Євген Георгійович Кузовенко – людина, яка багато для мене значила.

– Як проходили ваші перші тренування? 

– Вони були досить простими. Тактичних занять не було – просто робили те, що нам говорив тренер. Наш зал був вузький, як коридор. Найгірше було чути від тренера зауваження на кшталт: «Чому ти не можеш ударити підйомом так, щоб м’яч пролетів у повітрі 10 метрів?». Для мене це було страшніше за будь-яке покарання.

– Чи впливали заняття футболом на ваше навчання в школі? 

– Мої батьки завжди ставили школу на перше місце. Хотіли, щоб я був освіченим, став інженером і заробляв розумом і знаннями. Футбол займав багато часу, але на навчання це не впливало. Школу я закінчив зі срібною медаллю.

– Срібна медаль – це коли не всі оцінки п’ятірки. З якого предмета була четвірка? 

– Єдина четвірка в атестаті була з англійської.

Олександр Головко, фото: ФК Динамо (Київ)

– Вам більше подобалися точні чи гуманітарні предмети? 

– Напевно, все ж таки точні – математика та фізика. Потім, коли я вступив до інституту, а саме до Херсонської філії Миколаївського кораблебудівного вишу, почалися вища математика та сопромат. Усе це мені давалося так легко, ніби я просто схоплював ці предмети. Усі дивувалися: як футболіст може розбиратися в такому. Зараз ці навички точно допомагають, бо добре тренують мозок.

– При такому серйозному ставленні до школи та дисципліни ви, напевно, були слухняною дитиною чи дозволяли собі інколи похуліганити? 

– Про якесь серйозне хуліганство мови не було. Але бувало, що з хлопцями іноді «тирили» м’ячі.

– Можете поділитися подробицями? 

– Коли грали дорослі, м’яч міг вилітати далеко за ворота. Один із нас хапав його і біг далі, передаючи іншому, аж поки комусь не вдавалося заскочити у тролейбус, що від’їжджав. М’ячі тоді були на вагу золота. Вийти на вулицю з м’ячем – означало бути королем. Якщо м’яч був у мене і я першим виходив у двір, одразу починав бити ним у стіну – сусіди реагували криками. Воріт як таких у нас не було. Стояли бруси, на яких люди вибивали килими й сушили білизну. Коли вони звільнялися, ми використовували їх як ворота. Там були й дерева, які під час гри нам теж доводилося обводити. Банально, але це була наша реальність. (Сміється).

«У суботу ми грали у футбол, а в неділю працювали на баштані, збирали кавуни»

– Пам’ятаєте свою першу індивідуальну нагороду у футболі? 

– Так, звісно. Це була пластмасова медалька з дворового турніру, яку я отримав, коли мені було років 12–13. Ми грали квартал на квартал під егідою якоїсь місцевої ініціативи. Для мене це була найцінніша нагорода, тоді це було дуже круто.

– Що з футбольної амуніції ви найбільше бажали отримати в дитинстві? 

– Якісні бутси. Якось нам безкоштовно видали київські бутси з пластмасовою підошвою, на якій був намальований каштан. Я бачив, як хлопці, яким пощастило дістати справжні шкіряні бутси, легко згинали їх. Я вирішив спробувати зробити те саме зі своїми, але підошва у них просто тріснула. Це була найболючіша образа і найбільше розчарування у моєму житті.

– Можете розповісти, як складалася ваша футбольна кар’єра до переїзду в Сімферополь? 

– Після випуску з херсонської ДЮСШ ніхто з нас не потрапив до жодної команди. Я тоді якраз вступив до інституту й отримав можливість побути у розташуванні місцевого Кристала, який виступав у Другій лізі чемпіонату СРСР. За мене попросили – мовляв, нехай молодий хлопець у вас побуде, знайдіть йому хоча б якусь зарплату, бо він студент. 

Кристал тренував Анатолій Байдачний. Я приїхав на збори, потренувався з командою, а далі грав лише в першості області за команду з Новомиколаївки – це Скадовський район Херсонської області. Рівень там був цілком пристойний. Ми отримували якісь гроші і додатково працювали на баштані.

– Що робили на баштані? 

– Збирали кавуни. Приїжджали у п’ятницю, ввечері обов’язково ходили на сільську дискотеку. У суботу грали, а в неділю зранку до вечора працювали на баштані. Наш воротар влізав у кузов машини і ловив кавуни, які ми йому кидали. Це було своєрідне відновлювальне тренування.

– Ви щось отримували за таку роботу? 

– Після роботи нам дозволяли взяти по три кавуни. У Херсон ми їхали з торбами кавунів. Там я познайомився з Юрієм Бондаренком – ексгравцем Таврії, Металіста та Шахтаря. Саме він запропонував мені поїхати до Сімферополя, зателефонував Анатолію Заяєву і домовився про мій перегляд. Так я потрапив у Таврію, де почав грати у дорослий футбол і де завершив свою ігрову кар’єру.

«Ми довго святкували вихід у єврокубки, і на фінал з Динамо нас непросто було зібрати»

– За рахунок чого Таврія стала чемпіоном першого незалежного чемпіонату України? 

– Перш за все – завдяки тому, що Анатолію Заяєву вдалося зібрати дуже хорошу команду: сплав досвідчених і молодих гравців. Ми вистрілили, і вистрілили по ділу. Якщо говорити про фінальний матч проти Динамо, ми ні в чому не поступалися супернику і перемогу здобули заслужено.

Анатолій Заяєв святкує чемпіонство, фото: ФК Таврія (Сімферополь)

– Перед фіналом у вас мало хто вірив. 

– Так, нас вважали андердогами, та й до фіналу ми особливо не готувалися.

– Кажуть, що гравці Динамо приїхали до Львова у класичних клубних костюмах. А Таврія – хто в чому. Це правда? 

– Нічого поганого не було в тому, що хтось вийшов з автобуса у шльопанцях. Тоді взагалі ніяких вимог до цього не ставили. Добре, що ми взагалі зібралися разом. Перед цим ми у своїй групі фінішували першими, в останньому турі зігравши внічию з Шахтарем у Донецьку. Це забезпечило нам вихід у єврокубки, що було нашою головною метою. Після цього нас усіх непросто було зібрати, бо ми дуже довго святкували цей успіх.

– І хто вас зібрав? 

– Анатолій Заяєв. Він нагадав, що попереду фінал, і попросив усіх зібратися на базі, переночувати та підготуватися до матчу. Я ніколи не переглядав цей фінал повністю, але з тих фрагментів, що іноді спливають у пам’яті, можу сказати: ми виграли справедливо.

– У Львові на стадіоні вболівальники більше підтримували Динамо. Це відчувалося? 

– Звісно, від цього нікуди не дінешся – на той момент тема Криму вже мала політичний підтекст. Саме тому і грали у Львові, де київський клуб сприймали по-особливому, і багато хто вважав, що Динамо має перемогти. Коли ж ми забили гол, трибуни почали підтримувати нас. Було чути скандування: «Таврія, Таврія», – і це було абсолютно щиро.

– Ставши чемпіоном у 20 років, ви мріяли про серйозніший клуб? 

– Ні, однак перший виклик до збірної України відкрив для мене інший вимір футболу – з вищими швидкостями та вимогами. Після повернення я зрозумів, що хочу знову бути в цьому середовищі.

«Григорій Суркіс навів такі аргументи, які перекривали всі інші»

– Розкажіть, як відбувався ваш перехід до київського Динамо. З чого все починалося? 

– Думаю, все закрутилося після кубкових матчів, коли Таврія в чвертьфіналі пройшла Динамо (Таврія перемогла 1:0 у Києві та 2:1 у Сімферополі, причому другий гол у матчі забив Головко, – прим. О.П.). Потім був виклик до збірної України, де я вдало зіграв проти Естонії та Хорватії (обидві зустрічі завершилися з однаковим рахунком 1:0 на користь збірної України, – прим. О.П.). На той момент Дніпро вже проявляв інтерес до мене, адже там Бернд Штанге формував нову команду. Але після ігор за збірну, як я розумію, Йожеф Сабо порадив Динамо звернути на мене увагу. Розмови більше йшли про Дніпро і я, по суті, дав згоду на перехід саме туди.

– Що стало вирішальним у вашому виборі? 

– Усе вирішила зустріч із Григорієм Михайловичем Суркісом у Києві в 1995 році – на стадіоні ЦСКА під час гри Динамо-2. Я тоді перелетів із Сімферополя спеціально на цю зустріч. Ми довго спілкувалися – фактично весь матч, перебуваючи біля поля й ходячи навколо нього.

– Що саме він вам казав? 

– Григорій Михайлович наводив чимало аргументів і переконував, що мені варто їхати саме сюди – в Динамо. На той момент у нашій родині щойно народилася дитина, тож для мене це рішення було особливо відповідальним.

Григорій Суркіс, фото: ФК Динамо (Київ)

– Що залишалося для вас відкритим питанням? 

– Мене турбувало питання Чорнобиля. Здавалося, що минуло вже багато часу, однак після спілкування з деякими людьми я розумів, що ця тема й досі не є повністю закритою. До мене в Динамо грав Сергій Леженцев, ми спілкувалися з ним на цю тему, і він звертав мою увагу на те, що Київ – це зовсім інший клімат, можливі головні болі та інші наслідки. Це справді змушувало мене вагатися.

– Які аргументи Григорія Суркіса переконали вас обрати Динамо? 

– Це цілі, які ставить перед собою Динамо, умови для подальшого розвитку та фінансова складова. Я вислухав Григорія Михайловича, побачив базу, поспілкувався з хлопцями і погодився, адже почуте й побачене перекривало всі інші аргументи.

– Що було далі? 

– Поїхали з Віктором Максимовичем Кашпуром у Сімферополь, щоб владнати всі питання, пов’язані з моїм переходом. Саме з цього моменту для мене розпочалася динамівська історія.

– Можете розповісти про себе як гравця? Яким футболістом був Олександр Головко? 

– Якби подивився на себе зі сторони, то, напевно, сказав би, що мої шанси заграти у великому футболі були п’ятдесят на п’ятдесят. Особливої техніки у мене не було, але мав здоров’я, добре читав гру і грав головою. Моя задача на полі була проста: відібрати м’яч і віддати його ближньому партнеру, який міг краще організувати атаку. 

Підкат завжди був вірним моїм другом, без нього я не уявляв, як грати у футбол. Мене складно було обіграти, тому я міг вирішувати завдання персональної опіки. У цілому тодішній футбол був футболом характеру: якщо ти боєць, тебе брали у команду. У сучасному футболі це вже застаріло, і таким гравцям, як я, зараз було б дуже складно.

– Чи можна сказати, що гра головою була однією з ваших сильних сторін? 

– На другому поверсі я вигравав майже все. Умів швидко оцінити ситуацію, ловив момент і зазвичай випереджав опонентів.

«Поява футболіста Динамо в барі чи ресторані вважалася недопустимою»

– Коли ви прийшли в Динамо, хто спочатку здався вам найколоритнішою та найавторитетнішою персоною? 

– На той момент найавторитетнішою фігурою у Динамо був Олег Лужний, а також Сергій Шматоваленко. Якщо не помиляюся, тоді із-за кордону повернувся Олексій Михайличенко, який разом з нами провів кілька тренувань.

– Дідівщини спробували? Що вимагали старші? Що заборонялося молодому? 

– Усе було так само, як у будь-якому іншому колективі. Нас ніхто не відправляв за пивом чи насінням – ми й так самі ходили. Назвати нас дуже дружними було б перебільшенням, але поза полем ми спілкувалися, дружили сім’ями, ходили один до одного в гості. Саме так і формувався наш колектив – на основі загальної клубної структури. На першому місці завжди був результат, і від нього визначалися наші відносини і на полі, і поза ним. 

Президент Динамо Григорій Суркіс був максимально зацікавлений у результатах та іміджі клубу, тому приділяв увагу практично кожній деталі. Поява футболіста Динамо у барі чи ресторані вважалася недопустимою. На цьому постійно наголошували, особливо молодим гравцям. Коли на початку кар’єри в Андрія Шевченка, як і у багатьох молодих футболістів, траплялися ситуації, пов’язані з не найкращими звичками, Йожеф Сабо намагався навчити його основам життя.

– Лобановський повернувся в Динамо у 1996 році. Пам’ятаєте перше представлення його команді? 

– Це було наприкінці року. Нас зібрали, здається, на клубній базі. Лобановський вийшов і сказав буквально кілька фраз про зміни та велику роботу попереду – без пафосу. А вже за місяць, у січні, ми складали тест Купера в динамівському парку. Це була не стільки фізична підготовка, скільки психологічний тиск. У Динамо ти не міг розслаблятися ні на хвилину і постійно мусив думати лише про футбол.

Валерій Лобановський, фото: ФК Динамо (Київ)

– Відомо, що Лобановський завжди збирав команду другого січня. 

– Двох днів святкування на Новий рік спортсмену було цілком достатньо. Навіть якщо він лежав під ялинкою напідпитку, він мав думати: за кілька днів – тест Купера. (Сміється).

– Що запам’яталося з перших тренувань у Лобановського? 

– У перші дні, буквально тиждень, усе було більш-менш, а потім почалося справжнє пекло. Ти весь час кудись біжиш, стрибаєш, перевертаєшся. Нічого не встигаєш усвідомити, часу просто нема, тим більше ставити запитання.

– Якими були перші зауваження від Лобановського? 

– Лобановський був над процесом і спостерігав за всім зверху. У нього було достатньо помічників, які пояснювали гравцям, що і як потрібно робити. Сьогодні футболіст може підійти до тренера і запитати, чому не грає, і отримати відповідь. Раніше такого не було. Якщо б ти наважився так запитати, вже б покинув базу і завершив кар’єру. Коли Лобановський казав, що у твоїй грі щось не так і треба подумати над цим, ти розумів: якщо не зробиш висновки, конкурент вже стоїть за тобою.

– Особисто ви як реагували на такі слова? 

– Спокійно. Зі мною не треба було говорити двічі. Той футбол, у який ми грали, будувався на характері, жорсткій боротьбі та підкатах – його просто називають бий-біжи. І в такому футболі я, мабуть, виглядав досить переконливо.

«За Леоненка вступився Григорій Суркіс, але Лобановський сказав: "Нехай побуде у другій команді"»

– Чи боялися футболісти Динамо Лобановського? 

– Боялися, як будь-якого керівника. Це було нормальне управління, в якому до кожного знаходили свій підхід. Пояснювали наслідки і давали вибір. Тих, хто не виконував вимоги, переводили в Динамо-2, як сталося з Віктором Леоненком. За нього вступився президент Григорій Суркіс, але Лобановський сказав: «Леоненко – класний футболіст, але нехай поки що побуде у другій команді». Ніхто не міг сперечатися – система діяла саме так. Чи була вона хорошою чи поганою – інше питання, але вона працювала.

– Тобто Григорій Суркіс хотів, щоб Леоненко залишився у першій команді? 

– Напевно, вони обговорювали ці питання між собою. Григорій Михайлович не одразу став тим президентом, яким ми його знаємо сьогодні, і не одразу досяг тих висот, які має зараз. Тоді він ще тільки навчався, починаючи з нуля, опановував практично все – і менеджмент, і способи управління, і керівництво людьми. Згодом з’явилися нові можливості, зокрема й продаж футболістів, і там вже сформувалися інші правила гри. 

Фішка команди Лобановського полягала в тому, що він не підбирав покірних людей, а запрошував справжніх професіоналів, які могли іноді йому суперечити, щоб була дискусія, полеміка. Це не робило тебе поганим, ти просто був іншим. Свою правоту Лобановський доводив через футбол і футболістів.

– Що могло розвеселити Лобановського? Ви бачили його усміхненим? 

– Так, бачив. Пам’ятаю, як він усміхнувся, коли ми всі перед матчем з Манчестер Юнайтед підстриглися «під нуль».

– Ви з Валерієм Васильовичем Лобановським народилися в один день. Як зазвичай у Динамо святкували дні народження? 

– На мій день народження зазвичай було три тренування: зранку – зарядка, вдень – перше бігове тренування, ввечері – друге. Три тренування, як три літери в імені «Ада» – так звали дружину Лобановського (Сміється). Після вечері міг зайти Олександр Чубаров із тортиком і сказати: «З днем народження тебе!». Я дякував, але ніяких емоцій уже не було. Оскільки це були закордонні збори, які за традицією проходили у німецькому Руйті (в Олександра Головка день народження 6 січня, – прим. О.П.), посидіти десь із хлопцями не виходило – усе було під суворим контролем.

Валерій Лобановський, фото: В.Раснер/ФК Динамо (Київ)

– А що футболісти дарували Лобановському в такий день? 

– Не пам’ятаю і вигадувати нічого не хочу. До таких моментів ставився байдуже й особливої уваги на це не звертав.

– Саме Лобановський призначив вас капітаном команди? 

– Ні, капітана обирала команда. Принцип був простий: якщо колектив довіряє гравцеві, Лобановський це рішення підтримував. Для мене це була велика відповідальність. Це був не зовсім типовий вибір, адже я не був лідером ані в роздягальні, ані за її межами. Водночас на футбольному полі я нікому не давав спуску – ні собі, ні іншим. Можливо, саме за цю готовність брати на себе відповідальність і був зроблений такий вибір.

– Кажуть, Лобановський міг запропонувати гравцеві написати склад на матч. Чи звертався він із цим до вас як капітана? 

– Валерій Васильович чудово знав, який склад виставить на ту чи іншу гру – рішення в нього вже було. Тож ми могли написати що завгодно. Не можна сказати, що так відбувалося перед кожним матчем, але сам факт був приємний – тренерові цікаво було почути твою думку. Водночас це був один із елементів управління командою. Але у футболі колективна відповідальність не працює: у команді має існувати чітка ієрархія, і якщо ти головний тренер, ти відповідаєш за склад.

«О 23:00 на базі Динамо вимикали світло – це було повним абсурдом»

– Яким був звичайний тижневий цикл команди? 

– За стандартного графіка ми заїжджали на базу за два дні до матчу, згодом – уже за день. Коли протягом тижня до матчу чемпіонату додавалася ще й гра в Лізі чемпіонів, графік ставав значно інтенсивнішим. У разі недільного матчу чемпіонату додому ми могли з’їздити лише на один день. У вівторок знову збиралися на базі, у середу грали, після матчу поверталися туди ж. До середини дня четверга виїхати з бази не могли, бо проходили всі відновлювальні та медичні процедури. А вже наступного дня знову заїжджали на базу, бо попереду був черговий матч чемпіонату.

– У день матчу яким був розпорядок дня? 

– День матчу починався із зарядки – пробіжка та розминка, якщо гра була після четвертої. Трохи пізніше ми снідали, потім тренери могли покликати когось на індивідуальну бесіду щодо тактики. Далі обід, відпочинок, перекус – і команда вирушала на гру.

– Хто в Динамо був вашим найближчим другом? 

– У моєму житті найближчою людиною і справжнім другом завжди була дружина. В Динамо ж це радше були товариші. Говорити про дружбу в класичному сенсі складно: майже весь час ми проводили на базі, і стосунки формувалися переважно на партнерстві. У повсякденному житті на початку кар’єри найближчим був Віталій Косовський та його родина. Юрій Калитвинцев жив поруч, тож час від часу ми зустрічалися й спілкувалися. Згодом ближче познайомилися з родиною Кардашів та Андрієм Гусіним.

– З ким із партнерів ви відчували себе найкомфортніше на полі? 

– З Ващуком. Він був саме тим партнером, на якого можна було повністю покластися. Ми грали поруч у центрі оборони й удвох «вичищали» все. Поза полем наше спілкування було мінімальним – лише «привіт» і «бувай». Натомість на полі між нами існувало повне взаєморозуміння. Саме так і працює футбольна хімія, коли ти читаєш партнера, а він тебе, і все відбувається автоматично.

Владислав Ващук і Олександр Головко, фото: Getty Images

– Якщо на базі з’являвся вільний час, чим футболісти зазвичай його займали? 

– Грали в більярд та карти, іноді – у теніс. Більше особливих розваг не було. Іноді ми влаштовували посиденьки, слухали цікаві історії, жартували і сміялися від душі. Коли на базі встановили великі телевізори, з’явилася можливість проводити час перед екраном.

– З цих ігор – теніс, карти, більярд – у що ви грали найчастіше? 

– Я більше часу віддавав книжкам.

– А які книжки ви любили читати найбільше? 

– Я читав усе підряд – від «Володаря перснів» до книжок про аутогенне тренування.

– Чи були в Динамо моменти, які вам не подобалися або дратували? 

– Це було вже на новій динамівській базі, коли нам вимикали світло о 23:00 – повний абсурд. Знову ж таки, це питання управління командою, яке мало підлаштовуватися під сучасні реалії. Футболісти вже були іншими, у команді з’явилися легіонери. Потрібно було думати про людей, враховувати їхню психологію та потреби. 

Ситуація змінилася, інформації стало більше, і все працювало інакше. А тут тебе намагаються втиснути в старі рамки – виглядало це дивно і несолідно. Ти доросла людина, а тобі раптом кажуть: «Лягай спати». Звісно, це викликало питання.

«Я практично не спав перед грою в Лізі чемпіонів, а після неї – ще дві доби без сну»

– Ви були учасником багатьох напружених матчів. Чи були у вашій кар’єрі ігри, про які ви можете сказати, що це було справжнє божевілля? 

– Якщо згадувати ігри зі знаком мінус, то це домашній матч Динамо з Баварією 3:3 та поєдинок збірної України зі Словенією 1:2. Це були шалені матчі – ті, в яких суперника не можна було відпускати, але ми його відпустили. Зі знаком плюс – матчі з Арсеналом 3:1, Реалом 2:0 та Барселоною 3:0, 4:0.

– Якими були ваші враження від перших матчів у Лізі чемпіонів? 

– Мій дебют у Лізі чемпіонів відбувся у складі Таврії проти ірландського Шелбурна. Вперше довелося грати на стадіоні без бігових доріжок – маленьке поле та близькі трибуни тиснули на нас усі 90 хвилин. Голова йшла обертом від безперервних закидів м’яча у штрафний майданчик. Я постійно кидався в підкатах, увесь був подряпаний, як гладіатор, але нічого – вистояли.

– Вам вдавалося спати перед грою і після неї? 

– Перед грою я погано спав, а після матчу практично дві доби не вдавалося заснути. Лише потім я приходив до тями, але напруга в нервовій системі ще деякий час залишалася і переносилася на наступний матч чемпіонату.

– Серед матчів зі знаком мінус ви назвали гру проти Баварії. Що завадило Динамо, яке вело у рахунку 2:0 і 3:1, здобути перемогу та отримати високі шанси на фінал Ліги чемпіонів? 

– Просто Баварія виявилася сильнішою, хоча ми того сезону теж грали на високому рівні. У двох матчах ми були на рівних, але вони краще реалізували свої моменти. Якби Косовський забив четвертий м’яч і ми не пропустили ті два голи, рахунок міг би бути 4:1. Але сталося по-іншому: ми не забили, а вони відповіли двома голами. У підсумку рахунок став 3:3.

– З яким настроєм ви їхали на матч-відповідь у Мюнхен? 

– Було зрозуміло, що потрібно виривати перемогу. Водночас ми усвідомлювали, куди їдемо і яка буде підтримка на стадіоні у Баварії. Не можу сказати, що ми не вірили у перемогу, але було відчуття, що перед цим ми вже щось упустили. У Мюнхені все вирішив неймовірний гол Баслера. Це був непростий рубіж у житті, і вийти з цієї ситуації було дуже важко.

Динамо у сезоні 1998/99, фото: ФК Динамо (Київ)

– У 1997 році Динамо успішно пройшло груповий етап і вийшло до чвертьфіналу. Що, на вашу думку, не склалося в матчі-відповіді проти Ювентуса? 

– Загальне враження від двох матчів таке: у першій виїзній грі ми не мали розраховувати на очки, тоді як удома повинні були брати своє. Але вийшло навпаки: у другому таймі київського матчу Ювентус забив нам усе, що залишилося незабитим у першій грі. Мені здалося, що Марчелло Ліппі був тим тренером, якого Валерій Лобановський дуже поважав. 

Не йшлося про побоювання, але до роботи Ліппі й гри Ювентуса він ставився з особливою увагою. Матч-відповідь спочатку не віщував для нас нічого поганого. До 65-ї хвилини гра була рівною за рахунку 1:1. Сказати, що італійці нас перегравали, точно не можна.

– Як ви поясните те, що сталося в заключній чверті матчу? 

– Далі все вирішила майстерність італійської команди. В середині поля всі ці зірки футболу – Зідан, Дешам, Дель П’єро, Конте – справжні монстри. Звісно, було прикро, але сильного осаду цей матч у мене не залишив. Були поразки, які засмучували більше.

– Чи пам’ятаєте, як Ювентус забив останній гол у київському матчі? 

– Гол забили з-під мене з лівого флангу. Хто саме пробивав, вже точно не згадаю – Дель П’єро чи Індзагі (це був Дель П’єро, – прим. О.П.). Здавалося, я встиг накрити опонента, але він зумів завдати крученого удару в дальній кут – без шансів для Шовковського. Але я вчився на таких моментах і ставав кращим. Принаймні мені так здавалося.

– Як Індзагі, попри невисокий зріст, зміг забити двічі головою після подач із кутових? 

– Індзагі – нападник одного дотику, справжній завершувач атак. Якщо він робив більше двох дотиків, для нього це вже була проблема. На полі він немов хижак постійно шукав вільні зони навколо штрафного майданчика й майстерно відкривався під флангові передачі. Дуже неприємно було з ним грати.

– Ви підійшли до Індзагі після гри, щоб обмінятися футболками. Чи вдалося вам отримати її? 

– У мене є темно-синя футболка Конте точно. Ми з ним обмінялися після матчу у Києві. Смугастої футболки, в яких Ювентус грав у першому матчі, у мене точно нема.

– Камери зафіксували, як СуперПіппо жестом показав, що обмін футболками буде за межами поля. 

– Так. Мовляв: «Іди погуляй, подивися, де ти, а де я» (Сміється). Це так не працює. Якщо тобі відразу на полі футболку не дають, то в тунелі чи мікст-зоні вже ніхто їх не знімає. Коли грали з Манчестером, я в Андрія Несмачного взяв футболку Бекхема. Він помінявся з ним прямо на полі, а я кажу йому: «Ану віддай сюди, ти ще молодий» (Сміється).

«Розмова з Лобановським була короткою – він дав зрозуміти, що я підвів команду»

– Коли ви всією командою підстриглися наголо перед матчем з Манчестером, що ви хотіли цим донести? 

– Це був виклик самим собі – струс. Ми хотіли довести, на що здатні як команда.

Динамо перед матчем з Ман Юнайтед, фото: Getty Images

– Що передувало цьому рішенню? 

– Ми невдало розпочали груповий етап у Лізі чемпіонів. На виїзді поступилися ПСВ – 1:2, хоча після першого тайму вели в рахунку. Після цього в аеропорту в мене відбулася досить довга розмова з Григорієм Михайловичем Суркісом. Ми обговорили, що нас чекає попереду, що команді варто згуртуватися і діяти разом, і що мені як капітану потрібно донести це до хлопців. 

Потім у літаку ми з партнерами по команді домовилися провести зустріч, щоб усе проговорити. Зібралися там, де зазвичай збираються футболісти. Посиділи, поспілкувалися, попили чай, каву, ну і трохи з градусами. Історія замовчує, хто саме запропонував закріпити нашу розмову не кров’ю, а лисинами. Ми посміялися, кивнули один одному і роз’їхалися по домівках.

– Що було далі? 

– На другий день був дзвінок. Питають: «Ти де?». Я відповів: «Збираюся на тренування, початок об 11». – «Ми ж учора про щось домовлялися, ти капітан». Сіли, поїхали – і всі поголилися в одному місці. У Діми Михайленка була шикарна шевелюра, і він сказав, що не братиме участі. Проте за компанію він все ж трохи підстригся. Потім ми всією компанією, веселі після процедури, приїхали на тренування.

– Хто перший і як відреагував на ваші зачіски? 

– Ігор Михайлович Суркіс, побачивши нас, сказав: «Ви що, з глузду з’їхали?». Ми посміялися й піднялися нагору – на розбір і настанову. Перша реакція Валерія Васильовича була короткою: «Вам це не допоможе». Потім додав: «Я планував виставити інший склад, але якщо ви такі мушкетери – грайте, волосатих я на поле не випущу». Як на мене, нам цей жест зі стрижками допоміг. У матчі з Манчестером ми виглядали гідно, зігравши внічию 0:0.

– Після гри з Ліверпулем вас дискваліфікували на два матчі. За що саме? 

– Якщо не помиляюся, мої дії щодо Еміля Хескі розцінили як расизм. У тому матчі я дуже вдало зіграв проти англійця, не дав йому нічого зробити. За габаритами він нагадував Янкера, але був різкішим і потужнішим, більше схожим на нинішнього Лукаку. У нас постійно виникали зіткнення, поштовхи, удари і словесні образи. Слово «фак» обов’язково звучало під час цих перепалок. 

Після того, як пролунав фінальний свисток, я хотів потиснути йому руку, однак у відповідь почув нецензурні слова. Я вдарив його по щоці, як це виглядало, але насправді ударом це не було – я просто відмахнувся. Потім по дорозі в роздягальню ми ще з ним посперечалися у коридорі. Але ж він здоровий бугай, два метри зросту, тож битися з ним я не збирався – він би мене легко побив.

– Коли ви дізналися, що пропустите наступні два матчі з Боруссією та Боавіштою? 

– Наступного дня Віктор Кашпур підійшов і сказав: «Зайди до Васильовича». Я запитав, у чому справа, і почув, що мені дали дискваліфікацію на два матчі – нібито за образливі слова на адресу Хескі. Чесно кажучи, це здалося дивним. ВАРу тоді не існувало, були лише камери, які могли зафіксувати хіба що фізичний контакт. Цікаво, що подібні ситуації для Хескі були звичайними. Де б він не грав, він регулярно звертав увагу на негативне ставлення до себе.

Олександр Головко, фото: Getty Images

– Що вам сказав Лобановський? 

– Розмова з Лобановським була дуже короткою – він дав зрозуміти, що я підвів команду.

«У трансляції сказали, що ми програли Арсеналу, приїхав додому, дружина мене заспокоює, а я кажу: ми ж внічию зіграли»

– Чи часто вам доводилося стикатися з брудними прийомами форвардів суперника? 

– Звісно, у кожного форварда був свій арсенал, м’яко кажучи, не зовсім чистих прийомів. Наприклад, Кірстен ще до прийому м’яча міг кілька разів штовхнути тебе, вдарити у печінку й навіть плюнути. Спочатку я не розумів, що відбувається. Потім зрозумів, що у таких ситуаціях потрібно вміти постояти за себе. Це була жорстка боротьба в єдиноборствах між захисником і нападником, яка не припиняється протягом усього матчу.

– Наскільки складно вам було грати проти габаритних нападників – зокрема Карстена Янкера? 

– Коли проти тебе грає форвард вагою під 100 кілограмів, а ти важиш 76, стримувати такого суперника надзвичайно складно. Хочеш ти цього чи ні, а він постійно йде в контакт і намагається продавити.

– Саме він допоміг Баварії не програти в Києві? 

– У тому матчі я грав не зовсім так, як треба було. У протистоянні з ним слід було грати лише на випередження. Третій гол, який Янкер забив, я пам’ятаю як власну помилку.

– У Лізі чемпіонів ви забили три голи – і всі головою. Чи пам’ятаєте, кому забивали? 

– Пам’ятаю лише гол у ворота Арсеналу на Олімпійському. Він мені сподобався. Олег Лужний подав м’яч, я добре вистрибнув і точно пробив.

– Були якісь несподівані моменти під час матчів Ліги чемпіонів? 

– Запам’ятався курйоз із матчу на Вемблі з Арсеналом. Ми програвали 0:1, але вже у додані хвилини Сергій Ребров забив і зрівняв рахунок. Проте в трансляції, як я розумію, сказали, що ми програли. Мобільного зв’язку так, щоб його мали всі, тоді ще не було. Я приїхав додому, і дружина почала мене заспокоювати, мовляв, нічого страшного, що програли. А я кажу: та ні, ми ж 1:1 зіграли.

– Ви застали період, коли до Динамо почали масово приїжджати легіонери. Чи залишилися у вас якісь спогади про когось із них? 

– Практично всі легіонери в Динамо були передусім якісними спортсменами. Хороші хлопці з амбіціями, непоступливі в єдиноборствах, справжні на полі бійці. Це саме те, що було головним для київського Динамо.

– Хто був найцікавішим персонажем серед них? 

– Персонажів вистачало – достатньо згадати балканців. Єрко Леко був по-спортивному злий. На тренуваннях від нього діставалося всім, нікого не щадив. Коли він приїхав у Динамо, одразу заявив: «Ви для мене не цікаві. Я тут, щоб грати, тому буду битися за своє місце у складі». Ми розуміли, що треба себе захищати. Іноді на тренуваннях траплялися сутички та розбірки.

Були, звичайно, питання, коли до команди приїхали росіяни – Герасименко, Мамедов. Окрема тема – воротар Філімонов. Я так розумію, його брали для того, щоб створити конкуренцію серед воротарів. У Філімонова був досвід виступів у Лізі чемпіонів, що робило його потрібним гравцем для нашої команди. Ми приймали всіх нормально. Питань щодо віри чи кольору шкіри взагалі не виникало.

– Вам як капітану доводилося когось із них ставити на місце? 

– Вони й так усе добре розуміли. Це були, радше, питання культури, які ми намагалися їм прищеплювати. Це й спільні зібрання після матчів – ресторан, неформальне спілкування. Проте не всі це сприймали.

– Яка розмова відбулася між вами і Кахою Каладзе? 

– Це була спільна розмова після того, як ми всі підстриглися наголо. Говорив не лише я – висловлювалася вся команда. Ми знали, що Каладзе переходить до Мілана, хоча він вважав, що це великий секрет.

Каха Каладзе, фото: Getty Images

– Яку позицію ви намагалися йому пояснити? 

– Ми сказали йому, що поки він у команді, має професійно ставитись як до тренувань, так і до матчів. Не треба берегти себе – треба працювати. Каха нормально це сприйняв.

«Під час тренувань із Ліверпулем усі жартома побоювалися, що я своїми підкатами можу вбити Майкла Оуена»

– Розкажіть про вашу поїздку до Ліверпуля. Скільки часу ви там провели? 

– Я перебував у Ліверпулі близько тижня. Там у мене спливло чимало питань: комунікація, менеджмент, тренерські нюанси. У Ліверпуль мене запрошував один тренер, але на момент мого приїзду команду вже очолював інший – француз Жерар Ульє. Ми зустрілися в ресторані, посиділи, поговорили. Він каже: «Приходь на тренування». Я питаю: «Які тренування?». А він відповідає: «Ну як які? Крім тебе, до нас приїхало багато людей». Думаю, ось тобі й на. Я їхав у Ліверпуль підписувати контракт, а вийшло, що я лише один із гравців на перегляді.

– Ви тренувалися разом із Ліверпулем? 

– Так, я був на базі 3-4 дні. Не можу сказати, що там було щось надзвичайне. Команда готувалася до матчів боксинг-дей (це був кінець грудня 1998 року, – прим. О.П.). Під час тренувань із Ліверпулем усі жартома побоювалися, що я своїми підкатами можу вбити Майкла Оуена. Зі мною разом їздив генеральний секретар Динамо Василь Бабійчук, який, ймовірно, займався трансферами і водночас був перекладачем. Потім до мене в Ліверпуль приїхала дружина, і звідти ми разом полетіли відпочивати на острови. А потім повернулися додому.

– Чи правда, що Динамо оцінювало ваш трансфер у вісім мільйонів доларів, а Ліверпуль замість вас купив камерунця Сонга за чотири? 

– Я цього не знаю і не маю більше інформації, ніж ви. Я їхав у Ліверпуль, уже попрощавшись із Динамо, тому жодних питань у мене не виникало. Те, що почув, приїхавши туди, стало для мене новиною. Я вважав, що мене переглядати не треба, адже разом із командою вже два роки грав у Лізі чемпіонів. 

Думав, приїду туди, домовимося. Мене або залишать там, або я поїду додому, а потім приєднаюся до зборів команди. Коли розпочалася вся ця метушня, стало зрозуміло – це лажа. Я розвернувся і поїхав додому. Футбол для мене на цьому не закінчився.

– Після повернення в Динамо чи відбулася у вас розмова з Лобановським щодо всього, що сталося? 

– Особистої розмови з Валерієм Васильовичем не було. Він попросив Ігоря Михайловича Суркіса поспілкуватися зі мною. Ми поговорили, я сказав, що все розумію, і повернувся в Динамо з великим бажанням працювати далі. Я швидко включився в роботу, і вже навесні ми грали у півфіналі Ліги чемпіонів. Я не шкодую, що повернувся в Динамо – після цього в мене був дуже яскравий період у кар’єрі.

– А що це була за історія з Болтоном? 

– У мене була травма, переніс операцію і почав відновлюватися. Була надія, що наприкінці серпня – на початку вересня зможу повернутися на певний рівень, зокрема міжнародний. Але мене не включили до заявки на єврокубки. Я не зрозумів цього рішення. Для мене це був останній сигнал: треба їхати. Коли з’явився варіант із Болтоном, я без вагань погодився, бо перспектив у Динамо вже не бачив.

– Які враження залишилися від тієї поїздки? 

– Те, що сталося з Болтоном, було дуже кумедним. З одного боку, здавалось, що у клубу є менеджмент, а з іншого – приїжджаєш до аеропорту, а там тебе ніхто не зустрічає, добирайся сам. Добре, що там опинився агент Володимира Бесчастних. Я подивився на нього – обличчя наче слов’янське. Підійшов, поцікавився.

Олександр Головко, фото: Getty Images

Він сказав, що чекає Володимира, який прилітає з відпочинку, а далі вони, як і я, їдуть у Болтон. Я питаю: «Можна я з вами?». Далі ми вже разом тусувалися. Зайшли в роздягальню Болтона, посміялися. Один із тренерів питає мене: «А ти на якій позиції граєш?». Кажу: «Якщо хочете, можу стати у ворота». (Сміється). Потім вони похвалилися, що у них найкраща кухня в АПЛ. Ми зайшли на їхню суперкухню. Ну що сказати… м’яко кажучи, звичайний МакДональдс. Я сказав, що вони не бували на базі Динамо. Якби бачили, яка там кухня, що б сказали про свою?

– Як відбувався ваш перегляд? 

– Спочатку був Йо-Йо тест – чомусь саме його вони нам давали (це короткочасні ривки високої інтенсивності з періодами відновлення, – прим. О.П.). Я його пробіг і кажу: «Ну що, пішли на тренування?». А вони: «Ні, після такого тесту потрібно зупинитися». У Динамо такий тест для нас був лише розминкою. Тренером у них був Сем Еллардайс, я з ним майже не розмовляв. Перед тренуванням він підійшов, сказав привіт і спитав, звідки я. Було зрозуміло, який у мене був стан після чергової розчарувальної поїздки за кордон.

«Навряд чи гравець збірної Словенії повторив би такий удар навіть за сто спроб»

– Ви провели понад 50 матчів за збірну України. Чи вважаєте свою кар’єру у національній команді успішною? 

– Думаю, що так. Єдине, чого не вистачило, – разом зі збірною потрапити на фінальну частину чемпіонату світу або Європи. Ми робили все можливе на груповому етапі, кілька разів були близькими до мети, але вирішального кроку так і не зробили.

– Спершу вам було незручно у роздягальні національної команди? 

– Так, особливо коли тебе вперше викликали. Все для тебе нове, поруч хлопці, які вже давно грають разом. Там усі егоїсти в хорошому сенсі слова, і кожен прагне чогось досягти.

– Коли ви були найближче до потрапляння на великий футбольний форум? 

– Звісно, це було, коли грали зі словенцями. Не можу сказати, що ми відчували якусь ейфорію від того, що у плей-оф нам дісталася саме Словенія, але чомусь вирішили, що цю команду можемо пройти доволі легко. Це при тому, що головний тренер Йожеф Сабо та його штаб постійно наголошували на серйозному ставленні до суперника.

– Ви забивали першими в обох матчах, але потім пропускали досить курйозні голи. Як це пояснити? 

– У першій грі була помилка, але звинувачувати в цьому Шовковського, думаю, не варто – він намагався якнайкраще зіграти. Незрозуміло, як м’яч, що летів майже з центра поля, по такій неймовірній траєкторії залетів у ворота. Навряд чи гравець збірної Словенії повторив би такий удар навіть за сто спроб. 

1999-й рік для нас був справжньою катастрофою. Все, що летіло, попадало у наші ворота: рикошети, чирки, відскоки. Потім, зрозуміло, говорили про сніг і м’ячі, що нібито були не ті. Якщо програла команда, одразу шукають причини зовні – у полях, м’ячах чи погоді. Але футбол для всіх однаковий.

– У другому матчі плей-оф проти Німеччини шансів зовсім не було. Чому? 

– З перших хвилин німці нав’язали пресинг, швидкість і агресію. У результаті нас просто переїхали.

– Після першого тайму рахунок був 0:3. Що вам у перерві говорив Лобановський? 

– Він говорив, що треба себе поважати, що важливо забити гол, хоча б один. При цьому він ніколи на нас не кричав і не підвищував голосу. Нам і так усе було зрозуміло. Розраховувати на позитивний для нас результат уже не доводилося.

– Який матч за збірну ви вважаєте найкращим для себе? 

– Складно назвати один конкретний матч. Можливо, домашній поєдинок з Норвегією, коли мені вдалося повністю нейтралізувати їхнього форварда Джона Кар’ю. Це був приклад того, як центральний захисник має ставитися до своєї роботи.

– Востаннє вас викликав до збірної Олег Блохін? 

– Так, це був його перший збір на чолі національної команди. Тоді за сам виклик до збірної платили певні гроші, плюс дарували фотоапарати – було приємно. Ми з’їздили до Лівії, зіграли там внічию, я вийшов на поле з капітанською пов’язкою, і на цьому моя історія зі збірною завершилася.

– Тобто розмови щодо вашого майбутнього у збірній у вас з Блохіним не було? 

– Це окрема тема, яка і досі актуальна. Мова йде про взаємини між тренером і гравцем. Я вважав, що мені могли б просто зателефонувати, адже певний час я провів у збірній і був капітаном. Було б добре поспілкуватися та отримати пояснення, що і як. Але тоді я думав як футболіст і не ліз у мотиви тренера. Розумів, що формується нова команда і що в ній уже є сильніші за мене гравці. Але між тренером і футболістом має бути діалог. Принаймні зараз, якби я був на місці тренера, я б діяв саме так.

«Коли ти потрібен Динамо – ти граєш, якщо ні – дорога відкрита»

– Коли ви відчули, що настав момент піти з Динамо? 

– Це відчуття з’явилося ще до смерті Валерія Лобановського, у сезоні 2000-2001 років. Я був виснажений постійною напругою. Команда змінювалася, змінювалися й стосунки. До колективу прийшли легіонери з іншими контрактами та іншим підходом до роботи. Усі ці, на перший погляд, дрібні моменти поступово накопичувалися, і від цього просто втомлюєшся. Я відчував, що десь провів невдалу гру, десь зіграв не так, як хотілося. 

Звісно, зізнатися самому собі в цьому було складно. Думаю, що в керівництві Динамо це вже обговорили між собою і все вирішили, просто не знали, коли і як повідомити мене про це. А далі трапилася трагедія. Ми поїхали на матч до Запоріжжя, і саме там Валерію Васильовичу раптово стало зле прямо на тренерській лаві.

– Чи можете пригадати той день у Запоріжжі, коли трапився інсульт у Лобановського? 

– Був звичайний весняний день, з грозами і стрибками тиску. Матч добре складався для нас – весь час вели в рахунку. А потім – зупинка. Усе інше ми чули й бачили побічно. Приїхали додому… Потім мені зателефонував Ігор Михайлович Суркіс. Каже: «Сашо… так і так – Васильович помер. Команду буде готувати Олексій Михайличенко».

– Як зміна тренера вплинула на вашу роль у команді? 

– Все, що я вмів, я вже віддав команді. Виникла ситуація, коли я, скоріше, більше заважав, ніж допомагав, бо вимагав більше уваги до себе, як будь-який футболіст на завершальному етапі кар’єри. Але це Динамо, тут усе дуже просто: поки ти потрібен і цікавий – граєш, якщо ні – дорога відкрита.

– Ви відіграли у Динамо майже дев’ять років. Чим та команда відрізнялася від нинішньої? 

– Я не знаю нинішнього Динамо зсередини, лише спостерігаю зі сторони. Щоб зрозуміти, що відбувається в команді, потрібно відчувати її атмосферу, дихати цим повітрям. Потрібно розуміти, на що керівництво робить акцент і як воно бачить стратегію, адже без чіткої стратегії нічого не вийде. А стратегія, по суті, – це гроші. Зараз цей проєкт не помилковий, а просто недосконалий. Результати це підтверджують, а цифри, як відомо, завжди без емоцій.

«Коли в Китаї йшов дощ, на поле не можна було виходити, замість футболу йшли грати у теніс»

– Ви поїхали до Китаю, щоб заробити? 

– Не зовсім. Фінансова складова не була більшою, ніж та, що я отримував у Динамо. Я ще не думав завершувати кар’єру – хотілося грати далі. Динамо більше не бачило в мені потреби, а переходити до іншого українського клубу я не хотів. Тому Китай став необхідним кроком, щоб не втратити свій рівень. Я жив думками і надією, мало що, може, потраплю на чемпіонат світу 2006 року. Хоча я прекрасно розумів, що на Китай мало хто звертав увагу: ти їдеш туди – і про тебе швидко забувають.

– Чому ви провели в китайському клубі недовгий час? 

– За великим рахунком, хорошим футболом я там зміг насолодитися лише два місяці. Клуб Ціндао Етсон, у якому я грав, був середнього рівня: і за менеджментом, і за рівнем футболістів, і за ставленням до роботи. Це загальновідома істина: у слабкій команді навіть сильний гравець рідко підтягує інших угору, частіше сам опускається до рівня колективу, який постійно бореться за очки й виживання.

– Як би ви охарактеризували життя в Китаї? 

– Китайці – люди спокійні й стримані. Але щось планувати з ними дуже непросто – усе постійно відкладають то на завтра, то на післязавтра. Місто, де я жив, європейського типу. Море поруч, промисловості мало і населення невелике за їхніми мірками. Винайняли мені гарні апартаменти в готелі. Ті півроку, які я там провів, залишили у мене приємні спогади.

– Чи були якісь мінуси життя для вас у Китаї? 

– Рання осінь приносила постійні тумани. Дороги перекривали, аеропорти не завжди функціонували. Тому, якщо ти виїжджаєш на гру, можна було тиждень «кататися». Також були проблеми з їжею – доводилося шукати, що підходить. Зі шлунком у мене періодично траплялися проблеми.

– А де ж ви харчувалися? 

– Здебільшого – у європейських ресторанах при готелях. У готелі, де я жив, вартість номера включала один прийом їжі на день – або сніданок, або обід. На верхніх поверхах подавали шведський стіл, а другий поверх займав кабаре-бар із російською їдальнею та кухарями. Менше з тим, раз на місяць у мене виникала нудота, і з цим нічого не можна було зробити.

Були моменти, коли ми приїжджали кудись і вся їжа була настільки гострою, що я просив окрему страву для себе. Пам’ятаю, одного разу поруч не було нічого, крім МакДональдзу, і мені звідти принесли курку з картоплею. Я кажу: «Оце саме те, що треба».

– Як би ви оцінили рівень чемпіонату Китаю, інфраструктуру та умови тренувань? 

– У 2004 році в Китаї все швидко рухалося вперед: стадіони, поля, тренувальні бази, аеропорти – усе було кращим, ніж у нас у той період. Дві-три китайські команди мали сильних легіонерів, зокрема балканських та румунських гравців. Їдучи в Китай, я думав, що гратиму там на досвіді. Але реалії виявилися іншими: там я вперше біг 10 км без зупинки – повне божевілля! 

Коли я відчував, що мені треба ще попрацювати, і намагався тренуватися самостійно, мені це забороняли. Мене навіть могли покарати. Якщо йшов дощ, на поле виходити не можна було, тож ми йшли грати в теніс замість футболу.

– Чому все-таки вирішили повернутися додому? 

– У Китаї я був сам, без сім’ї. Жити одному було дуже важко, навіть попри прекрасні умови – гори, море, затишні маленькі будиночки. За півроку в команді змінився тренер, і вже взимку я повернувся додому. Коли мене побачив Йожеф Йожефович Сабо, він здивовано запитав: «Ти ще футболіст?».

«Я провів із Фоменком лише одні збори, і цього мені вистачило»

– Рішення завершити ігрову кар’єру далося вам важко? 

– Ні, насправді все було дуже просто. Я був готовий до цього ще після повернення з Китаю. У мене були серйозні проблеми зі спиною, але я витягував завдяки хорошим лікарям та масажистам, які мені допомагали. У Китаї навіть китайці не змогли вирішити мої проблеми зі спиною. Коли я повернувся сюди, мене буквально за місяць поставили на ноги. Я ще був готовий грати, тому поїхав у Сімферополь до Олега Федорчука.

Олег Федорчук, фото: ФК Таврія (Сімферополь)

– Що відчували, коли знову повернулися у Таврію? 

– Мені було цікаво. За всю кар’єру я стільки не спілкувався з тренером, як із Федорчуком. Напевно, і йому було цікаво послухати, що я міг розповісти. Водночас я дізнавався у нього про нові методи і підходи до тренувань. На тренуваннях ми дуже багато працювали з м’ячами, і це був дуже корисний для мене етап.

– Чому Олег Федорчук пропрацював у Таврії лише один сезон? 

– На другий рік у клубі все змінилося. Новим президентом Таврії став Сергій Володимирович Куніцин, який вирішив запросити Фоменка замість Федорчука. Я провів з Михайлом Івановичем лише одні збори, і цього мені вистачило. Я не хотів повертатися в Динамо 90-х років, коли треба було стрибати жабками на піску. Про це я відверто казав. 

Я мав достатньо досвіду, щоб розуміти, що робити, а що ні. Тому просто не підписав контракт, і все. Мене хотіли відсторонити від роботи. Я приїхав у Київ, переговорили, і мені дали спокійно дограти сезон. Після чого я залишив футбол.

– Коли були гравцем, чи думали про те, щоб стати тренером? 

– Чесно кажучи, ні. На етапі ігрової кар’єри ніхто не готує себе до тренерства. І якщо вам розповідають інше – не варто цьому вірити.

– Чому, на вашу думку, так багато вихованців Валерія Лобановського обрали його шлях? 

– У цьому немає нічого дивного – усе закономірно. Спортсмен живе два життя: одне – у спорті, друге – поза спортом. Завершивши спортивну кар’єру, людина часто шукає себе заново. Ніби є і сили, і певні ресурси – хто скільки зміг зберегти. Але вирішальним стає не це, а розуміння власних сильних сторін – того, що ти насправді вмієш і знаєш. Думаю, майже всі після завершення кар’єри пробували себе в різних напрямках, але з часом поверталися до того, що справді любили і що їх захоплює.

«Думав, що за три місяці зможу створити боєздатний колектив, здатний дати результат, але помилився»

– Ви зараз тренуєте команду Другої ліги. Наскільки для вас це цікаво? 

– Не можу сказати, що це для мене особливий інтерес. Це просто новий досвід, який не можна здобути ані з книжок, ані від інших людей. Робота з командою Другої ліги тримає мене в тонусі. Водночас помічаю таку ситуацію: до команди приходять хлопці, які пройшли етап дитячо-юнацького футболу, вони кажуть, що мають бажання й вважають себе футболістами, але по факту це ще не спортсмени. їм бракує базових речей: характеру, бажання вести боротьбу, витривалості та розуміння гри. 

Прогалин настільки багато, що це відверто вражає, у якій ситуації ми зараз перебуваємо. Я не усвідомлював цього, поки не почав працювати безпосередньо з такою групою хлопців. Думав, що за три місяці зможу створити боєздатний колектив, здатний дати результат, але помилився. По суті, ми створюємо штучні умови для того, щоб вони не програвали.

– Тобто, щоб вирішувати певні завдання, вам бракує майстерних футболістів? 

– Однозначно можу сказати: є гравці, з якими ніяк не можна працювати, хоч вони вже у команді. Селекція йде під час чемпіонату, і іншого варіанту немає, крім як оцінювати їх у матчах. Діназ – це муніципальний клуб, і бюджетні кошти виділяє громада, тож ми працюємо з тими гравцями, які є. Але хлопці, вихованці громади, не готові відразу потрапити у професійний футбол – Другу лігу.

Олександр Головко, фото: ФК Діназ (Вишгород)

– Як ви будуєте свої стосунки з футболістами? 

– Через роботу і через те, що футбол – це життя, а команда – ваша сім’я. Я тут як ваш помічник, а не друг. Тренер ніколи не має бути надто близьким до гравців – це моя точка зору, тому я тримаю певну дистанцію. У мене є помічники, які знаходяться ближче до гравців. Я одразу говорю хлопцям про систему: на першому місці команда і самопідготовка. Далі – хоч «дім вибухни». Якщо ви готові заради футболу відмовитися від певних речей, ласкаво просимо. Ми готові підтримати в усьому. Так, зарплати невеликі, але реалії наразі такі.

– Ви більше жорсткий чи м’який тренер? 

– По-різному. Можу бути і жорстким, і м’яким – у міру. Коли цього вимагають обставини, стаю максимально жорстким. Водночас для мене на першому місці стоїть людина-спортсмен. Якщо я бачу в комусь потенціал і перспективу розвитку, такому гравцеві приділяю більше уваги.

– Протягом матчу ви весь час на емоціях. Чому так відбувається? 

– Тому що з цими хлопцями по-іншому неможливо. Потрібно постійно ходити із запальничкою, бо інакше вони гаснуть. Свічки погані. (Сміється). Ти розраховуєш на певний задум і під нього випускаєш склад, але виходять не ті, хто кращий, а ті, хто є. Починається гра, а у тебе вже два-три футболісти не працюють, і з лави запасних немає ким підсилити команду.

Тому намагаєшся діставати те, що у тебе є. Це емоції – емоції залученості, віри в гравців і бажання їм допомогти. Такі сплески емоцій реально забирають багато здоров’я. Два-три дні після цього мені важко, відчуваю виснаження, але по-іншому не можна. Коли тренер повністю віддає себе, ті хлопці, хто справді хоче, це відчувають. І в керуванні командою це допомагає.

– Натомість після матчу у вашій роздягальні панує тиша. Це ваш принцип – говорити з командою без крику? 

– Як казав один із поетів, слова якого часто цитував Валерій Лобановський, до перемоги і поразки треба ставитися однаково (це перефразована формула з вірша Редьярда Кіплінга «Заповіт»: «Якщо ти здатен зустріти Тріумф і Крах та ставитися до них однаково», – прим. О.П.). З досвідом я навчився саме так ставитися до результату.

– Чи розглядаєте ви можливість роботи з командою Прем’єр-ліги? 

– Так, звісно. Я зараз можу про це говорити спокійно, розуміючи свої поточні обставини: війна, сім’я, батьки-переселенці. Через це мені потрібно залишатися поруч із ними, тут, вдома. Але тренерство у мене в крові і в голові – це частина мене. Прем’єр-ліга для мене не питання. 

Тим більше, що зараз там грають три-чотири команди, які нічим не відрізняються від клубу, з яким я працював два роки тому і проти яких ми грали у Першій лізі. Жодна з них, м’яко кажучи, сильно не провалюється серед еліти – усі добре розуміють, як працює Прем’єр-ліга.

– А вас ніколи не запрошували на посаду головного тренера київського Динамо? 

– Був момент під час моєї роботи у збірній, коли мене запрошували, але не на посаду головного тренера, а як помічника, по-моєму, Олега Володимировича Блохіна.

– Від кого виходила ця ініціатива? 

– Наскільки я пам’ятаю, ініціатива йшла від Ігоря Михайловича Суркіса, а з боку головного тренера її не було. На той момент моя тренерська кар’єра складалася досить успішно. Я очолив молодіжну збірну України, тож особистої потреби переходити в Динамо помічником головного тренера не було. У мене тоді не було достатнього досвіду роботи у клубі, були й особисті моменти щодо того, з яким тренером працювати, проте запрошення від Динамо надійшло.

Довідка «УФ» 

• Олександр Головко народився 6 січня 1972 року в місті Херсон. Центральний захисник. Грав за команди Таврія (Сімферополь), Динамо (Київ), Циндао Етсонг (Китай). 
• Чемпіон України 1992, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2003. 
• Володар Кубка України 1996, 1998, 1999, 2000, 2003. 
• Виступав за національну збірну України у 58 матчах. 
• Усього за свою кар’єру футболіста він провів 579 офіційних матчів й забив 23 м’ячі.