Український футбол
Юрій МАРТИНОВ: «Після гола у ворота «Динамо» жартували — замість пам’ятника Кірову поставимо монумент Мартинову»
У історії українського футболу було лише четверо ГРАВЦІВ, які отримували виклик до національної збірної, виступаючи за клуби першої ліги. Серед тих щасливців був і наш герой

Проте історія Юрія Мартинова особлива, адже запрошення до головної команди країни він отримав за кілька місяців до 30-літнього ювілею. Коли 1995-го Анатолій Коньков викликав його на матч відбору на чемпіонат Європи проти збірної Хорватії, то не всі зрозуміли вибір нашого наставника. Лише в Кіровограді не було жодного здивування — лідер місцевої «Зірки» стабільно демонстрував футбол високого рівня, і по праву заслужив на такі аванси.
Юрій Петрович після завершення кар’єри оминав журналістів. Півтора року тому відмовою він відповів і автору цих рядків. Проте наполегливість і бажання розповісти історію цього чудового футболіста взяли гору. Черговий дзвінок пролунав на початку червня в день 50-річчя Юрія Петровича. Домовилися поспілкуватися через декілька днів. Двох годин виявилося замало, щоб пригадати всі знакові події в житті ювіляра. А їх було багато — переможний гол у ворота майже «золотого» Динамо», пиво з Робертом Просінечкі, польський ринок, дебют у збірній на пару із Шевченком…

«Кристал», Садирін, Максимов

— Юрію Петровичу, ви вже 15 років не спілкуєтеся із пресою. Не вірю, що до вас не зверталися з проханням про інтерв’ю мої колеги…

— Якщо чесно, то не хочу, щоб і наша розмова вийшла у стилі «німий заговорив». Дзвонили, просили, але я не мав настрою. Справа не в упередженості чи небажанні. Навіть коли я тренував херсонський «Кристал», то уникав спілкування. Наш футбол — дуже брудна справа. Тому треба або говорити правду, або мовчати. На жаль, не всі речі можна виносити на громадський осуд, адже такі моменти не мають строку давності.

— 2000-го ви закінчили кар’єру футболіста. Що було далі?

— Моєю останньою командою був охтирський «Нафтовик». Віктор Пожечевський залишив пост головного тренера, а слідом за ним пішов і я. Відпочивав недовго — Анатолій Жосан, мій кум, запросив мене в херсонську СДЮСШОР «Кристал», де я взяв під свою опіку хлопців 1989 року народження. Із дітьми пропрацював п’ять з половиною років. На день міста до мене звернулися представники «Кристала». Запропонували очолити головну команду Херсона, яка грала у другій лізі.

— Відмовлятися від такого шансу, очевидно, було би нерозумно…

— Теж так подумав і вирішив повернутися у дорослий футбол. Команда, звичайно, була у розіб­раному стані. Кращі гравці пішли за Сергієм Пучковим. Інші почувалися як на перевалочному пункті. Проте друге коло провели чудово і уникли вильоту. Той випадок можна назвати дивом — з останнього місця з великою заборгованістю ми викарабкалися. Обіграли і нову команду Пучкова, «Севастополь», і принципових сусідів з Миколаєва на чолі з Леонідом Гайдаржі.

— Згодом «Кристал» зник з футбольної мапи України…

— Фінансові проблеми потопили команду. Через певний час її довелося відроджувати. В ролі пожежника знову виступив я — прийняв команду, яка грала в чемпіонаті області. У нас підібрався хороший колектив: Олександр Чернявський, Сергій Бугай, Олександр Лавренцов, Андрій Гузенко, Яків Кріпак, Сергій Зайцев. Протягом чотирьох років довелося працювати з «Кристалом». Лише в 2011-му клуб отримав статус професіонального й повернувся у другу лігу.

— Нині ви продовжуєте працювати з дітьми?

— Так, у рідному Херсоні треную дітей у ДЮСШ № 5. Грошей в бюд­жеті не так вже й багато. Доводиться йти у відпустку за свій рахунок. Без підтримки батьків працювати взагалі було би неможливо.

— Чи можете порівняти дорослий і дитячий футбол? Де почуваєтеся комфортніше?

— Одверто кажучи, не вважаю себе дитячим тренером. Так склалися життєві обставини. Після 20 років кар’єри футболіста бачив себе у професійній тренерській діяльності. Коли закінчуєш активні виступи, починається «депресняк». Все життя проводиш, як моряк. Не зупиняєшся, думаєш лише про одне — очки, голи, секунди. Закінчуєш і настає момент — що далі?

— Свого життя без футболу не уявляли?

— Після того, як мене забрали у «Кристал» з 10-го класу, нічого, крім футболу, мене не цікавило. Навіть в армії потрапив у спортроту, де виступав за одеський СКА. Поруч з Марусичем, Коробочкою, Меликяном, Жекю я щоденно навчався.

— І все ж футбольну освіту ви здобували у рідному Херсоні. Вам безумовно пощастило, що «Кристал» один за одним очолювали імениті тренери. Одним з таких був Павло Садирін.

— Це надзвичайно хороша людина і обдарований тренер. Стосовно інших тренерів, то ти маєш слушність. Легенда «Карпат» Володимир Булгаков, один з провідних білоруських фахівців Анатолій Байдачний, молодий і перспективний Микола Павлов, а ще Віктор Зубков, Матвій Черкаський — кожен із них почергово приїжджав у Херсон і залишав частинку себе у «Кристалі».

— 1987-го у Садиріна виникають проблеми в «Зеніті» й він вимушено залишає Росію. Наступного року він приймає «Кристал». Російські ЗМІ не шкодували гострих слів на адресу Павла Федоровича…

— Так, писали про нього різне, але у Херсоні він запам’ятався лише з позитивного боку. Він працював у «Кристалі» з тими, хто був у команді. Не став привозити з собою заробітчан. Ряди команди поповнили лише двоє приїжджих гравців. Єдине, що заважало нашому розвит­ку, — брудні махінації суддів у другій лізі. В одному з матчів у Запоріжжі ми не витримали і пішла стінка на стінку. Садиріна і Соколовського, як найдосвідченішого гравця, потім викликали у дисциплінарні органи.

Про Павла Федоровича розказують багато історій. У вас є якісь особливі спогади про нього?

— Одного разу він подарував комусь з хлопців свою футболку. Мені також хотілося отримати такий сувенір. Сказав Павлу Федоровичу про це. «Заб’єш три голи — подарую гет­ри». У наступному матчі відзначився хет-триком у ворота Білої Церкви. На жаль, зараз у мене подарунка немає — хтось попросив, і я передарував. Мені не шкода.

— Із Павловим у «Кристалі» працювали?

— Ні, я вже залишив команду, коли він прийняв «Кристал». Згодом він мене запрошував у маріупольський «Металург». Шкодую, що не пристав на пропозицію. Тоді мене запрошував Маркевич у Запоріжжя і Заяєв у Івано-Франківськ. Я вже збирався закінчувати кар’єру, і вирішив, що не варто щось змінювати у житті.

У Херсоні ви мали нагоду спостерігати за першими кроками у футболі Юрія Максимова.

— Юра — мій товариш. Пригадую, як за одне літо він витягнувся на 12-15 сантиметрів. У дитинстві Юрко був невисоким, але в один момент суттєво підріс. Футболістом він був хорошим, що продемонстрував своєю кар’єрою. Після завершення активних виступів пропонував йому посаду у тренерському штабі «Кристала». Не склалося — місто в нас далеко не футбольне. Радий, що підкинув ідею Максимову провести прощальний матч у Херсоні. Свято вдалося.

Подяка Каховці, ринок у Познані, буремний Співак

— 1990-го ви їдете в Охтирку. У Валерія Душкова зіграли лише один матч…

— Душков — дуже своєрідна людина. Я був молодим і не розумів, що красиві слова і діло — це дві різні речі. У «Нафтовику» я провів 15 днів. Однак не шкодую, що все так сталося.

— Далі ви куштуєте легіонерського хліба. Як виник варіант з Польщею?

— У «Кристалі» отримав складну травму — в одному з останніх матчів хтось добряче наступив мені на ахілл. Переболіло й уваги не звертав. Почалося запалення. Тренуватися не міг, тому написав заяву: «Прошу відпустити мене з команди». «Кристал» поїхав на збори, а я залишився вдома. Передзвонили з сусідньої Каховки. Представники місцевого «Меліоратора» запропонували мені непоганий варіант. «Маю проб­леми з сухожиллям», — кажу. «Нічого страшного, ось тобі гроші. Лікуйся», — відповіли в клубі. Вилікувався, почав грати за «Меліоратор». Пропозиції посипалися одна за іншою: «Таврія», «Прикарпаття», запорізький «Металург».

— Вирішили залишитися?

— Контрактів тоді не було, тож я міг спокійно йти у кращу команду. Але за обов’язок вважав, що повинен віддати належне людям, які допомогли у скрутний момент. В кінці сезону виник варіант поїхати в Польщу.

— Запрошували в якусь футбольну команду?

— Якби ж… Отримав ваучер на поїздку в Познань. Банально торгував на місцевому ринку. Одного дня хтось гукнув — відбувається набір у футбольну команду. Довго не думав, придбав взуття і пішов на стадіон. Я нічого не вигадую, все насправді так і було. У збірній, коли розказував, то Леоненко і Шматоваленко не могли в це повірити, сміялися. Думали, що я байки розказую.

— Так ви потрапили в «Олімпію»?

— У Познані є три команди: «Лех», «Олімпія» і «Варта». Я став гравцем останньої. «Звідки ти?», — питають. Відповів, що приїхав із Херсона. «Не знаємо такого. Зате про Одесу чули», — кажуть. Без документів грати не міг. Повернувся додому. А тут якраз розпад Союзу. Мої документи зависли в повітрі. Повернувся в Польщу ні з чим. Там мені посміхнулася удача — поруч із готелем, на ринку, де я жив, тренувався воронезький «Факел». Попросив документи підготувати. Вони без проблем все організували. Так я отримав можливість виступати за першолігову «Варту». Запрошували в «Олімпію», що виступала в екстраклясі, але не склалося.

— У «Варті» ви виступали пліч-о-пліч з Мацеєм Журавскі, котрий згодом грав за «Селтік» і провів більше півсотні матчів за збірну Польщі.

— У команді грали п’ятеро збірників. Рівень був доволі непоганим. Тому в футбольному плані деградувати там однозначно було неможливо.

— Олександр Співак, що у ті ж часи грав у сусідній країні, розказував, що поляки ставилися до нього упереджено. У вас таких проблем не було?

— Ні, жодних. Ви нагадали мені про Сашка. Ми з ним познайомилися у Кіровограді. Дуже обдарований футболіст. Він приїхав у «Зірку» з «Шахтаря», де в нього не все йшло гладко. Разом зі Співаком приїхали Ателькін і Золотницький. На мою позицію запросили Біличенка.

— Для підсилення конкуренції?

— Через декілька днів по приїзді зі збірної я отримав серйозну травму. В грі зі стрийською «Скалою» вже на 15-й секунді зламав ключицю.

— Жахливий збіг обставин…

— Виконали подачу з флангу, я побіг на ближню стійку. Хтось позаду підштовхнув і я полетів головою в землю. Біличенка запросили, щоб замінити мене, поки я буду в лазареті. Щодо Співака, то він вражав швидкістю. Зате у нього були проблеми з характером. Сашко мав запальний характер, був впертим, мав свою думку.

Вирішили перевиховати?

— Кажу Леоніду Федорову, одному з найдосвідченіших гравців «Зірки»: «Давай запросимо Співака футбол разом подивитися, підкажемо йому. Він же носиться флангом, а передач не віддає. Який сенс так ганяти без сенсу?». Так і зробили. Співак не відразу погодився. Нічого слухати не хотів. Проте взяли його під своє крило, як і молодого Андрія Русола.

— Результат був?

— Співак мав талант і шалену працездатність. Трохи прислухався до нас і все налагодилося. Грали одного разу проти тернопільської «Ниви» з братами Капанадзе. Останні хвилини йдуть, ноги не слухаються. Федоров підходить і каже: «Навіщо ми Співака переучували? Уяви собі, як би він зараз носився по полю, а ми б за цей час могли відпочити…» Радів за Сашка, коли він виступав у «Зеніті». Навіть статті в газетах про нього собі вирізав і зберігав.

Авто у Жовтих Водах, окопи Іщенка, президент Ковальський

— Після виступів у Польщі повернулися в Україну?

— Так, приїхав переоформляти документи. В міліції зустрів знайомого з Каховки. «Давай, до нас приїжджай», — каже. Я погодився й повернувся в «Меліоратор». Уже зовсім скоро мене помітили представники «Чорноморця». Приїхав до Одеси на запрошення Віктора Прокопенка. Компанія там була солідна — Нікіфоров, Гусейнов, Цимбалар, Парфьонов. Але через ряд причин не затримався надовго. Отримав запрошення з Жовтих Вод у місцевий «Сіріус». «Приїдеш — автомобіль отримаєш», — пообіцяв знайомий тренер. У мене тоді була мрія — понад усе хотів мати власне авто. Хоча водійських прав іще не отримав. Посеред ночі виїхав з Одеси прямо в Жовті Води. Не можу сказати, що погнався за грошима. Але в той момент я більше лікувався, ніж грав. За душею ж нічого не було. Ризикнув і поїхав у чемпіонат області.

— Слово в Жовтих Водах дотримали?

— У день приїзду зіграли товариську гру з Олександрією і перемогли. Наступного дня вручили мені ключі він новенької «шістки». Як колись в Каховці допомогли, так і в Жовтих Водах вчинили порядно. В «Сіріус» зверталися з «Шахтаря» — Валерій Рудаков пропонував спробувати сили в Донецьку, але я знову залишився в команді, що простягнула руку допомоги.

— Хто саме очолював «Меліоратор» і «Сіріус», що свого часу допомагали вам у скрутних ситуаціях?

— Володимир Спиридонов. Я вдячний і йому, і керівництву цих клубів. Радий, що у моєму житті був закордонний досвід. Були варіанти з Німеччиною, але не склалося. Там я навчився професіоналізму. Більше уваги приділяв праці над собою, займався розтяжками. Враховуючи мої антропометричні дані, по-іншому не можна було. При зрості 180 см вага 83 кілограми. Із місця не зсунеш, квад­ратний (сміється. — Л.К.).

— Для форварда непогані показники…

— Я ж спочатку зліва на фланзі грав. Дуже велику роль у моєму становленні зіграв тренер Сергій Веремєєв. «Мартин, який же ти півзахисник? Ти — людина епізоду. У тебе є удар, вміння обіграти».

— Яка команда в Німеччині запрошувала вас?

— Міг скласти компанію Фокіну, Бєланову і Пасульку і стати гравцем «Айнтрахту» з Брауншвейга. Німці сказали: «Домовишся з «Зіркою» — відпустимо». Кажу президенту клубу про це. «Яка Німеччина? Та ні, повертайся в Кіровоград, ти нам потрібен», — відповідає. Дзвонили з Китаю та Греції, але знову залишився вдома. Можна було спробувати… Досвід був, кар’єра завершувалася. Мабуть, правий був Олександр Іщенко: «Якщо багато знаєш про футбол, то треба закінчувати».

— Ваші успішні виступи за команди нижчих ліг, чимало забитих м’ячів, вочевидь, привернули увагу представників «Зірки», де ви провели найкращі роки…

— Михайло Калита, який запрошував мене в Кіровоград, мав можливість спостерігати за моєю грою ще за часів виступів за «Кристал». Тому він знав мої можливості. Щодо забитих м’ячів, то їх могло бути вдвічі більше. Я любив допомагати партнерам і це мені більше подобалося. Мене часто звинувачували, що я реалізовую не всі 100 відсотків своїх моментів. У «Зірці» також була специфіка. Якщо ми грали проти «Динамо» чи «Шахтаря», то тактика у Олександра Іщенка була така: вісім захисників, один півзахисник і я на вістрі атаки. Все було просто — «аут, аут, трибуна, трибуна». Рили окопи поруч з воротами. Це зараз Олександр Олексійович модно по телебаченню розказує про атакувальну тактику. У нього виходу не було — доводилося грати від оборони в антифутбол, якщо ми хотіли здобути потрібний результат.

— «Зірка-НІБАС» в середині 1990-х створила справжнє диво. Сезон за сезоном команда пройшла шлях з другої ліги до шостого місця у «вишці». Звідки взявся такий запал?

— Наш президент Василь Ковальський був по-доброму одержимий ідеєю розвитку клубу. Я прийшов у команду після першого кола, коли «Зірка» виступала у другій лізі. Ми, здається, йшли на восьмому місці. Тоді він сказав: «У цьому сезоні вийдемо у першу лігу, а наступного року потрапимо в Кубок Інтертото».

— Джумбер Нішніанідзе у «Темпі» також мріяв зіграти проти «Барселони»…

— Коли наш президент про це сказав, то всі навколо також сміялися. Таку заяву Василь Степанович зробив на зустрічі з вболівальниками. Свої слова президент підкріпив фінансово. Нам залишалося тільки грати. Іщенко був непоганим стратегом і давав результат.

Прапор, допінг-тест, куртка Просінечкі

— Пригадуєте той день, коли вам сказали, що викликають до лав збірної України?

— Були такі чутки ще до офіційної інформації. Перед стартом чемпіонату «Зірка» брала участь в турнірі, що відбувався в Миколаєві. Анатолій Коньков був присутнім на змаганнях і спостерігав за моєю грою. Свого часу Анатолій Дмитрович курирував другу лігу і значну частину матчів за моєї участі переглядав особисто. Згодом ми поїхали в Ужгород, де проводили збори. Одного дня Іщенко каже мені: «Тебе викликають у збірну». Я сів на поїзд і вирушив у Херсон, щоб звідти відправитися у столицю. Враження, звичайно, чудові. У Кіровограді були створені хороші умови, а місто можна назвати по-справжньому футбольним. Але від Києва і збірної незабутні емоції залишилися на все життя.

— Колектив збірної гравця з першої ліги зустрів нормально?

— Спочатку хлопці справді не знали, хто я і звідки. Із часом познайомився. Жартів було багато. Тим більше, в колективі було четверо одеситів: Букель, Сак, Суслов і Телесненко. Донецьк представляв Геннадій Орбу. Всі решта грали за «Динамо». Однак проблем не було — одесити грали в доміно, а кияни віддавали перевагу картам на бажання. На зборах в Австрії Тяпушкіна змушували проводити розминку, а Леоненку загадали стати на ваги, які на весь голос оголошують результат. Настрій в команді був чудовим.

— Разом з вами свої дебютні матчі за збірну провели Калитвинцев, Мізін і Шевченко.

— Нам довелося дебютувати проти дуже потужної команди, яка була однією з найсильніших у світі. Імена Шукера, Бокшича, Просінечкі, Юрчевіча і Біліча вже тоді знала вся Європа. Десь на 12-й хвилині я вперше зупинився. Доводилося бігати без упину. Я грав на позиції під єдиним форвардом Леоненком. Позаду мене розташувався Калитвинцев. Після першого пропущеного гола я глянув на Юру і побачив, що він шалено втомився. Ми просто не встигали за хорватами. Не було можливості навіть глянути, проти кого граєш. Не кажу вже про те, щоб слово одне одному сказати.

— Вас замінили у перерві. Відверто не найкраща ваша гра…

— Я старався, але рівень суперника був вищим. Досвід у мене був, але цього виявилося недостатньо. Команда загалом провела невдалий матч.

— Перед виходом на поле сильно хвилювалися?

— Було звичайне, робоче хвилювання. Пригадую момент, коли діти розтягнули наш прапор. Відчув гордість за себе, за країну. Коли я повернувся в Кіровоград, то перше, що сказав журналістам: «Заради таких хвилин варто жити». Ще дитиною я мріяв про такий момент. У дитинстві ще зрозумів, що у футболі є речі, набагато важливіші за гроші.

— Підтримка загребського «Максиміру» вразила?

— Я не слухав трибун. Тільки-но вперше торкнувся м’яча, повністю зосередився на грі. Де б я не грав: у Каховці, Херсоні, Жовтих Водах, Кіровограді чи Охтирці, я завжди відчував підтримку рідних трибун. Коли пригадую, як у Кіровограді підтримували особисто мене і скандували моє прізвище, то Загреб видавався дрібницею. Наші вболівальники розбалували мене. Кіровоград переживав бум, люди переглядали матчі навіть на деревах. Тому 17 кіровоградських тисяч могли затьмарити 45 загребських без проблем.

— Сувеніри додому привезли?

— Все, що можна було, пороздавав друзям. Футболки, сумку, плащ… Залишив собі на пам’ять лише спортивний костюм.

Після матчу ви потрапили на допінг-тест. Про що говорили з Робертом Просінечкі?

— Звідки ти знаєш про Просінечкі? Розкажу все із самого початку. Мене замінили в перерві, і я пішов в душ, сходив у туалет. Після гри забігає чоловік у роздягальню і каже: «Номер 4 і номер 6 ходіть за мною, будете здавати аналізи». Юра Букель, який грав під четвертим номером, провів весь матч і був готовий іти відразу. А я з «шісткою» на спині всю справу вже зробив у перерві. Як же я здам аналізи? Хорвати прийшли пізніше, веселі такі. Нам дали по баночці пива. Але мені це не допомагало. Почали про щось говорити. Англійської я не знав, тому обмежився кількома словами. Вирішили з Просінечкі, який нещодавно перейшов у «Барселону», обмінятися куртками.

— Обмін не відбувся?

— Подумав про себе: дебютував, влетіли 0:4, зіграв не найкращий матч, вся команда чекає на мене… Залишалося ще зайти в літак у куртці з хорватськими «шашечками».

— Випите пиво далося взнаки?

— Я був голодним, відбігав перший тайм, аналізи здати не міг. Гримуча суміш… Пиво мало прискорити процес, але все це затягнулося. Хлопці сміялися наді мною, як це я так умудрився. Але всі зробили вигляд, що ніхто нічого не помітив. Нас добряче «відвозили» хорвати, я прийшов у літак і моментально заснув.

— У наступному матчі з Італією ви на поле не вийшли…

— Але повинен був. Тренери відправили розминатися. Я побіг до кутового прапорця і почав готуватися до виходу на поле разом з Фабріціо Раванеллі. У Юри Букеля був 13 номер, а це означало, що на поле він виходити не мав. Але в одному з епізодів Олег Лужний травмував спину. Довелося випускати Букеля.

Контраст, злий геній «Динамо»

— У одній з наших попередніх розмов ви сказали: «Після приїзду зі збірної можна було закінчувати…» Не було мотивації?

— Та ні, мотивація була. Але я не сприймав той контраст, який бачив. Після того, як ти піднявся на високий рівень, то повертатися назад дуже тяжко. Після місяця в збірній важко було звикати до Кіровограда знову. Не приховую — було й порушення режиму, і багато інших непотрібних речей. Довелося попрацювати над собою. Змушував себе повертатися до звичного життя. Це інший рівень, інші вимоги. Професіоналізму менше, думки немає. Люди бігають по два місяці під палючим сонцем на зборах, втрачають свідомість, кров із носа йде. Але такими були реалії низів українського футболу. Про красу футболу ніхто не думав. Тренери казали: «Свій, чужий — на дорозі не стій». Усі грали на результат і хотіли принести додому зароблені гроші.

— Перемога над «Динамо» у 1996-му є однією з найяскравіших сторінок в історії «Зірки». Чи можна сказати, що 5 червня 1996 року стало для вас найкращим днем народження в житті?

— Мій друг Борис Білошапка, який захищав ворота «Зірки», сказав: «Ти забиваєш «Динамо» тоді, коли вони вже стоять на п’єдесталі і просувають голову у медальну петлю». На свій день народження 1996-го я забив переможний м’яч у ворота «Динамо», що вже готувалося стати чемпіоном. Сталося це на останніх хвилинах.

Більше того, ви вийшли в тому матчі на заміну…

— Олександр Іщенко вважав, що я можу вийти з лавки і підсилити гру. Таке вже було трохи раніше у Дніп­ропетровську, тому він вирішив спробувати і в матчі з «Динамо». Той день став по-справжньому щасливим не лише для мене, а й для ще одного автора гола Сергія Борисенка — у нього в той день народилася дитина. Перший тайм ми вистояли, а в другому, незважаючи на пропущений гол від Віталія Косовського, двічі забили. Надворі була спека, а «Динамо» виставило основний склад. Це їм не допомогло.

— Бачив відео — перший гол Борисенку також організували ви…

— Іщенко перед виходом на поле сказав, щоб я не дав розбігатися дуже активному на фланзі Лужному. Подумав про себе: «Не буду я за Олегом носитися». Діяв у центрі, зміщувався на лівий фланг. Під час однієї з атак стягнув на себе трьох суперників і відпасував — м’яч відправили точно на Борисенка, якому залишалося тільки забити. Щодо мого гола, то я завершив передачу на дальній стійці.

— Після матчу було три приводи, щоб відсвяткувати: перемога, гол і день народження.

— Мене взяли на руки і понесли. В команді жартували: «Пам’ятник Кірову можна зносити — поставимо монумент Мартинову». Хлопці казали, що я ввійшов у історію. В роздягальні сфотографувалися на пам’ять — бережу це фото, що нагадує мені про той день.

Любомир КУЗЬМЯК.


стрічка новин