«Зняли всі підштаники!»: Василь Кардаш дав вогняне інтерв’ю про гнів Лобановського, Динамо, збірну та кар’єру

Вася Кардаш був футболістом, який поєднував у своїй грі виняткову працездатність, нестандартний дриблінг і якісну техніку. Він успішно грав як на фланзі, так і в центрі, завжди орієнтуючись на атаку. Його тричі запрошували до київського Динамо, але він погодився лише тоді, коли став повноправним гравцем збірної України. Він став частиною легендарної єврокампанії Динамо в сезоні 1998/99, коли команда дійшла до півфіналу Ліги чемпіонів, зустрівшись на шляху з такими топ-клубами, як Арсенал, Реал та Баварія. 

Василь Кардаш дав відверте ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол» про весь цей вогонь. 

Чому Кардаш вболівав більше за киян, аніж за Карпати? «Вболівали з батьком за Динамо, бо це був справжній всесоюзний бренд» 

– В першій частині нашого інтерв’ю ви сказали, що часто дивитесь футбол. А матчі за своєю участю передивляєтесь? 

– Чесно кажучи, свої матчі вже давно не дивлюся.

– Чому? 

– Вони залишилися у далекому минулому, і повертатися до них немає сенсу. Сучасний футбол пішов далеко уперед: інші швидкості, тактика, вимоги до футболістів. Структура гри змінилася, темп виріс у рази. Зараз футболісти більше схожі на атлетів. Якщо порівняти з тим футболом, у який ми грали – різниця відчутна. 

– Чи згадуєте свою кар’єру футболіста? Яким ви були гравцем? Які свої сильні якості могли б ви виділити? 

– Собі якусь характеристику давати не дуже хочеться. Я ж починав грати ще за радянських часів, коли у футболі існували метрики для гравців за амплуа, і діяти потрібно було суворо за встановленими нормами. З перших кроків наші тренери більше зосереджувалися на техніці, а про тактику говорили мало. 

Я займався у спеціалізованій дитячо-юнацькій школі, де першими моїми тренерами були колишні футболісти, які насамперед приділяли увагу роботі з м’ячем, ударам, передачам. 

– Ви народилися у Львові, почали там займатися футболом, але вболівали за київське Динамо. Чому не за рідні Карпати?

– Навіть не знаю. На матчі Карпат ми з батьком теж ходили, але київське Динамо мало статус всесоюзного бренду. 

Василь Кардаш. Фото: Динамо

– Чи пам’ятаєте перші матчі за участю цих команд, які вам пощастило побачити наживо або по телевізору? 

– За Карпати, чесно кажучи, не можу пригадати. А от київське Динамо пам’ятаю чітко – дивився фінал Кубку володарів кубків 1986 року, проти мадридського Атлетико. Ну і ще до того бачив по телевізору матчі киян у чемпіонаті, починаючи приблизно з 1984 року.

– Чемпіонат Європи 1984 дивилися?

– Дивився і вболівав за французів. Саме тоді почав більше цікавитися футболом. Пам’ятаю, батько оформив мені підписку на угорський ілюстрований журнал Кепеш Шпорт, який раз на тиждень приходив на пошту. 

– Вирізали з нього фотографії команд і футболістів і приколювали їх кнопками до стіни?

– Ні:) Я зберігав ці журнали, а потім усю підшивку за півтора року передав у Музей футболу в Одесі. 

– Хто був вашим кумиром у дитинстві?

– Час від часу футбольні кумири змінювалися, адже кожен чемпіонат світу чи Європи дарував нових зірок. У 1984 році моїм кумиром був Платіні, у 1986-му – київські динамівці у повному складі, у 1988-му – Олексій Михайличенко, а в 1990-му – італієць Скіллачі. 

Про тренерів, які пройшли школу Лобановського: «Усіх його вихованців об’єднує одне»

– Чи впливало заняття футболом на ваші шкільні успіхи?

– У нас у звичайній школі був спортивний клас у паралелі. На перший урок нам ставили фізкультуру, але ми замість неї проводили тренування. Поруч зі школою був стадіон – ми збиралися о восьмій ранку, а вже 9:45-10:00 поверталися до школи на другий урок. Що стосується мого навчання, то батько завжди приділяв цьому увагу. Відмінником я не був, але вчився добре – був ударником. У нас був такий принцип, якого дотримувалися до восьмого класу: якщо отримаєш двійку – на тренування не підеш, поки її не виправиш. 

– Бувало таке, що вас відлучали від тренувань?

– Ні, я ж був ударником:) На якомусь етапі мені важко давалася англійська, але батьки знайшли репетитора. За 3-4 місяці я значно підтягнув рівень знань. Цього багажу мені вистачило і для школи, і для інституту. 

– Чи були у вас у дитинстві моменти, коли з’являлося бажання кинути футбол?

– Такого я не можу пригадати. У дитинстві футбол був для мене просто грою. У старшому віці таке бажання виникало. 

– Чи можете назвати тренера, який зробив із вас футболіста?

– Це мій перший тренер – Богдан Степанович Цап, який мене знайшов, а потім Андрій Усманович Карімов. Саме ці люди дали мені футбольну базу, заклали фундамент. Завдяки їм я досяг усього, чого досяг. 

– Ви мали досвід роботи під керівництвом Лобановського та його вихованців старшого і середнього поколінь. Чи відрізнялися їхні методи роботи? Чим?

– Коли ти гравець, ти не надто замислюєшся над тим, чи дотримуються вихованці Лобановського його методів. Лише з роками починаєш усе аналізувати. Мені випала честь працювати з легендами нашого футболу – Мунтяном, Колотовим, Буряком, Балем, Михайличенком, Заваровим. Їхні настанови та поради відіграли важливу роль у моєму становленні як футболіста. Я багато чому в них навчився. Усіх їх об’єднувало одне – менталітет переможців. І це безцінно. 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

Як одна розмова з Буряком відправила Кардаша в Чорноморець: «Ти ж у футбол не руками граєш»

– Давайте поговоримо про деяких із цих тренерів. Чим вам запам’ятався Леонід Буряк?

– Пам’ятаю, що після Ізраїлю в мене був вибір: їхати до Дніпра чи до Чорноморця. У першій розмові Леонід Йосипович дав зрозуміти, що я йому цікавий як гравець. Ми спілкувалися телефоном, і я зізнався, що в мене рука у гіпсі. Думав, відмовить. Але почув: «Ти ж у футбол не руками граєш. Приїжджай!». Це додало мені впевненості. 

Мені пощастило бути в складі Чорноморця періоду 1994-1996 років. У нас була дуже сильна команда: що не гравець, то зірка. У чемпіонських перегонах ми склали конкуренцію Динамо (у сезоні 1994/95 і 1995/96 команда посідала другі місця в чемпіонаті, відстаючи від Динамо відповідно на 10 і 6 очок, – прим. О.П.). Я вдячний Буряку за довіру і шанс проявити себе у Чорноморці. 

– Чи дійсно Буряк працював разом з вами на тренуваннях?

– Він міг і в квадрат з нами зіграти, і нейтрального, і десь у ігрових серіях. А як штрафні виконував – це взагалі окрема історія: спитає, куди бити, і кладе м’яч точнісінько туди. 

– З Віктором Колотовим було цікаво працювати?

– Так, але працювати з ним мені довелося недовго. Він очолив олімпійську збірну після Володимира Мунтяна. Про Колотова можу сказати лише одне: він жив футболом. Дуже хвилювався за результат, завжди емоційно реагував, інколи настільки, шо здавалось – зараз вискочить на поле. 

– Найемоційніший тренер, з яким ви працювали – це Сабо чи Грозний?

– Мені важко сказати. Я не можу стверджувати, що інші тренери були неемоційні. Просто кожен проявляв емоції по-різному: хтось агресивніше, хтось стриманіше. Це залежить від характеру людини. З роками змінився і футбол, і поведінка тренерів. Якщо раніше спокійно сиділи на лавці, то зараз усі стоять обабіч поля, активно підказують, жестикулюють і спрямовують гру. 

– Чи важко підлаштовуватися до нового тренера та його підходів до футболу?

– Якщо ти професіонал, то повинен максимально швидко адаптуватися до вимог нового тренера. 

– Що можете сказати про Мирона Маркевича?

– Маркевич запам’ятався як вимогливий тренер, який вмів знайти підхід до кожного футболіста й змушував працювати на максимум можливостей. Його вибагливість формувала характер команди. 

Як Кардаш освоювався в Динамо? «Лужний спершу допомагав мені в усьому» 

– Яке значення для вас мав перехід у київське Динамо?

– Мене тричі запрошували в Динамо. Перші два рази – ще у юному віці. Спочатку, коли я добре проявив себе у першоліговій Скалі, мене помітили і запросили приїхати, але я вибрав рідні Карпати. Потім – коли вже грав за молодіжну збірну України, знову кликали до Динамо, говорили, що, хочуть бачити мене у команді. Але тоді все було якось розмито. Мовляв, «приїдеш – проявиш себе, будемо дивитися». 

А вже коли я переходив із Чорноморця, то це була інша історія. Я вже був сформованим футболістом і чітко знав, що мене беруть у першу команду, на мене розраховують. Контекст був зовсім іншим. 

– Як вас прийняли у Динамо?

– Нормально. З багатьма динамівцями я вже перетинався у збірних, добре їх знав. Тож у плані комунікації жодних проблем не було. 

– Хтось із досвідчених гравців Динамо допомагав вам освоїтися у команді?

– Коли я тільки прийшов у Динамо, Лужний підтримав мене в усьому. Сказав: «Не переживай, я допоможу тобі». Ми обоє зі Львова, тож на зборах жили разом. 

Олег Лужний. Фото: Динамо

– Ви, як львів’янин, спілкувалися у Динамо українською мовою?

– Спочатку – так, але довелося перейти на російську, бо майже всі гравці говорили саме нею. Українською говорив хіба що з Олегом Лужним, але це було лише у побуті. На футбольному полі ж мова – інтернаціональна. 

– Пам’ятаєте свою першу зустріч з Валерієм Лобановським? Ваше перше враження?

– До моменту його повернення в Динамо я бачив Лобановського лише з екрана телевізора. Коли вперше побачив його перед собою й зрозумів, що тепер доведеться з ним працювати, було певне хвилювання. Як він мене сприйме? Яке враження справлю? Треба ж було перед Метром показати себе лише з найкращого боку. 

Що Кардашу сказав Лобановський? «Звичайні, прості слова» 

– Про що була ваша перша розмова з Лобановським?

– Він сказав звичайні, прості слова: «Налаштовуйся на важку роботу». Думаю, такий посил отримали всі гравці Динамо. 

– Збори у Лобановського – це одне з найскладніших випробувань у житті футболіста?

– Так, збори у Лобановського були дуже важкими. Пригадую, як під час ігрових вправ ми відпрацьовували інтенсивність, постійно підтримуючи високий темп. М’ячі стояли біля краю поля, і їх одразу подавали нам. Спочатку це було дуже складно, але з часом, через рік-два, ми вже втягнулися в цей ритм. 

А от новачки, які приходили до команди, на таких зборах майже весь вільний час спали, відновлюючись через сон. Ми ж могли і в карти пограти, і книжку почитати, і телевізор подивитися в холі. 

– Яка вправа для вас була найбожевільнішою?

– Не секрет, що футболісти не надто люблять вправи на доріжках, коли є метри, секунди і потрібно терпіти. Тут уже не схитруєш, як це інколи буває на полі, де ти один з одинадцяти. Для мене найважче було, коли ми бігали таку «драбинку» на час: 100, 200, 300, 400 метрів, а потім те саме у зворотному напрямку. Таких потрібно було пробігти три серії. Ти боровся і з секундами, і з партнерами, які бігли поруч. Треба було не відставати, а намагатися бути серед перших. 

– Хто у Динамо був вашими головними конкурентами?

– Не якомусь етапі Юрій Калитвинцев, потім я конкурував за місце у основі з Валентином Белькевичем та Олексієм Герасименком.

Кардаш розповів про машини футболістів: «У гравців Динамо автопарк дійсно був солідний»

– Скажіть, скільки у вас золотих медалей чемпіонату за час виступів у Динамо – три чи п’ять?

– Знаєте, одразу й не згадаю – треба подивитися. Здається, більше трьох. Найяскравіше запам’ятовується саме перша медаль. У мене так було в Чорноморці, коли взяв срібло, і в Динамо, коли виборов перше золото. А от друга – вже якось не так. Але все одно вони всі цінні.

– Ви пам’ятаєте, яке чемпіонство далося вам найважче?

– Це коли у сезоні 2000/01 усе вирішувалося в останньому турі. Ми обіграли Дніпро в Києві – 2:1, забивши два голи наприкінці гри, і випередили Шахтар на одне очко. Я тоді був серед запасних, але добре пам’ятаю, у які саме ворота забивали Несмачний і Мелащенко. 

– Багато шампанського випили?

– Ну, так:) У нас була традиція: час від часу збиратися всією командою разом з дружинами. Новий рік святкували всією командою, і після матчів у Лізі чемпіонів також іноді влаштовували спільні зустрічі. У Динамо ми були справжньою футбольною сім’єю. 

– За досягнутий результат у вас були хороші преміальні?

– В цифрах точно не скажу – не пам’ятаю, але це були значні суми. 

– Яка була ваша найдорожча покупка?

– Це коли я, на зароблені в Ізраїлі гроші купив батькам у квартиру Львові. 

– А коли купили першу машину?

– У Динамо мені дали Мазду, я її продав, додав грошей і купив авто іншої марки. 

– У кого з гравців Динамо була найкрутіша машина?

– Автопарк у нас дійсно був солідний. Дехто з гравців був на цьому зациклені – Андрій Гусін, Каха Каладзе. Ми мали фінансову можливість купувати дорогі авто. Здебільшого, приганяли їх із Німеччини: хтось – Мерседес, хтось – БМВ. 

– Автомобіль якої марки ви мали?

– У мене був Мерседес С-класу, а потім уже дозволив собі Лексус – класом вище. 

– А зараз яка у вас машина?

– Ауді. 

– Наскільки важливі гроші у футболі?

– Для мене гроші певний час не мали вирішального значення. Головним для мене було грати в хорошій команді під керівництвом досвідченого тренера. Мої цілі були – високі місця, більше забитих голів і виклик до збірної. Згодом, на певному етапі, гроші вже почали мати значення. Бо одружився, народилася дитина, з’явилися побутові клопоти. І в цьому нема нічого поганого, адже футбол – це така ж професія, як і будь-яка інша. 

– Зараз ви можете сказати про себе, що ви забезпечена людина?

– Залежно від того, з ким порівнювати: з футболістами, які зараз грають в УПЛ де одні заробітки, чи з тими хто грає в Першій або Другій лізі чи серед аматорів. Там зарплати зовсім інші. 

Кардаш – про Маккабі Баля: «Нас було п’ятеро на три місця – Кандауров, Гецко, Пец, я, а потім – ще й Кузнецов»

– Окрім Маккабі, ви мали пропозиції від інших, можливо, більш титулованих клубів?

– В Ізраїль я поїхав, коли мені було 18 років. Після перегляду зі мною підписали попередній контракт. Сказали, що чекатимуть мене через півроку. У цей проміжок часу у мене з’явився варіант поїхати в Швейцарію, в клуб Серветт. Я навіть почав розглядати цю можливість. Але мені пояснили, що я не маю права розглядати інші варіанти, бо вже підписав попередньо угоду з Маккабі. Тож я сприйняв це як обов’язок і тому поїхав не до Швейцарії, а в Ізраїль. 

– Чи можете сказати, яку суму Маккабі сплатив Карпатам за ваш трансфер?

– Чесно кажучи, я не знаю. Мені просто повідомили, які фінансові умови будуть особисто для мене. А ще сказали, що я їду до клубу, який в Ізраїлі на рівні Динамо в Україні. І дійсно, Маккабі (Хайфа) стабільно фінішував на першому чи другому місці у своєму чемпіонаті. Мені випала нагода зіграти з цією командою в першому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів проти австрійського клубу Казино Зальцбург (програли перший матч – 2:1, і другий – 3:1 матч. Кардаш у цих іграх виходив у стартовому составі, – прим. О.П.). 

– У фінансовому плані ви багато виграли, перейшовши до Маккабі?

– Так. Я був в Ізраїлі менше року, і коли повернувся в Україну, ще трохи доклав і купив трикімнатну квартиру у Львові. 

Андрій Баль. Фото: УАФ

– Було важко в Ізраїлі, коли тобі лише 19?

– На той час ситуація була така: Маккабі, як чемпіон Ізраїлю, мав собою високі цілі. Тренером був Андрій Баль. На легіонерів була квота – тільки троє могли виходити на поле. А нас було п’ятеро: Кандауров, Гецко, Пец, я, а згодом приєднався ще й Олег Кузнецов. Наскільки я розумію, його брали саме під матчі кваліфікації Ліги чемпіонів. Але ми швидко вилетіли, і Кузнецов у команді не затримався. Далі вже між нами чотирма розгорнулася конкуренція, бо на поле могли виходити тільки троє легіонерів.

– Які умови вам надав клуб в Ізраїлі?

– У побутовому плані взагалі не було жодних проблем. Клуб знімав для мене квартиру та надав службове авто. 

– Чи не було проблем з адаптацією до місцевого клімату?

– Хайфа – це північ Ізраїлю. Коли я приїхав, ми перші збори проводили в Голландії й повернулися лише перед початком чемпіонату. Під час підготовки до матчів в Ізраїлі, мені одразу впало в око, що після кожної вправи гравці йшли пити воду. В Україні такого не було. 

Пам’ятаю, ще з радянських часів існувала думка: якщо сьогодні багато п’єш води, значить, вчора перепив. 

А там усе було навпаки. Через високу вологість організм втрачав багато рідини з потом, тож потрібно було постійно пити воду. За одне тренування команда випивала понад 20 літрів. Нам підвозили холодильники, в яких стояли ємності з пінопласту, які тримали воду прохолодною. Нас прямо змушували пити. 

Спочатку мені не дуже хотілося – чи то через звичку, чи ще з якихось причин. Зрештою це призвело до зневоднення. Для мене клуб найняв дієтолога. За допомогою правильного харчування я поступово відновив водний баланс. 

Як один і той самий суддя двічі вилучав його у матчах із Шахтарем? «Я запитав у нього: «За що картка?» А він мені: «Та ти щось багато бігаєш»

– За кар’єру ви забили понад п’ятдесяти голів. Який з них вам найбільш запам’ятався?

– Це мій єдиний гол у єврокубках за Чорноморець – в ворота Хайберніанс в 1995-му. 

А ще запам’ятався м’яч за Карпати, коли в останньому турі другого чемпіонату України ми грали у Львові з Вересом. Для нас той матч нічого не вирішував, а от Верес боровся з тернопільською Нивою за місце у Вищій лізі, їм потрібна була хоча б нічия. Після першого тайму ми поступалися 0:1, причому Верес грав у меншості (на 5-й хвилині був вилучений Юрій Мороз, – прим. О.П.). Львівські уболівальники вимогливі, почали висловлювати незадоволення, підозрюючи, що ми здаємо гру. Проте у другому таймі мені вдалося зрівняти рахунок, а одразу після цього Андрій Гусін забив переможний м’яч. Цими голами ми довили, що граємо чесно і за спортивним принципом.

– Ви часто сперечалися з арбітрами під час гри?

– Серйозних інцидентів з арбітрами у мене не було. Хіба що на емоціях міг щось викрикнути, якщо був незгоден з їхніми рішеннями. 

– А такий арбітр, як Василь Мельничук, вам запам’ятався?

– Так, він двічі вилучав мене з поля, у матчах проти Шахтаря в Донецьку. Перший раз він вилучив мене в півфіналі Кубка, коли я грав за Чорноморець: спершу показав жовту, а потім червону (8 травня 1995 року, Чорноморець зазнав поразки 1:0, – прим. О.П.).

Вдруге – вже коли я виступав за київський Арсенал (28 вересня 2003 року кияни проступилися 2:1, – прим. О.П.). Тоді Мельничук показав мені дві жовті картки ще у першому таймі (на 32-й і 34 хвилині, – прим. О.П.). Другу жовту – по ділу: я намагався наздогнати гравця Шахтаря і пішов у підкат. А першу – ні за що, просто був ігровий момент. Я запитав у нього: «За що картка?» А він мені: «Та щось ти багато бігаєш»:). 

– Вас вилучили з формулюванням агресивна поведінка, так само, як і Ігоря Леонова з Шахтаря. Що сталося між вами? 

– Чесно кажучи, не пам’ятаю. До речі, з Ігорем Леоновим ми разом проходили тренерське ліцензування. У нас нормальні стосунки. Навіть не згадували про той епізод. Мабуть він був не надто значним. Звичайні ігрові емоції.

Яким був молодий експерт? «Коли вперше побачив Леоненка в бані, був здивований»

– Ви прийшли у Динамо, коли в нападі грали 19-річний Шевченко і 22-річний Ребров. Якими вони були на той момент?

– Лобановський любив повторювати: «Ми повинні демонструвати високий рівень командної гри. А вже в рамках командної гри кожен проявляє себе індивідуально» Команда зростала, і разом з нею зростали гравці. Уявіть собі: якщо команда грає погано і не дає результату, чи змогли б тоді проявити себе Шевченко й Ребров? Малоймовірно. 

Звісно, Шевченко був індивідуально дуже сильним гравцем. Різкий, бив з обох ніг, мав чудову стартову та дистанційну швидкість і вмів завершувати атаки результативними ударами. А що ще потрібно нападнику? Те саме можна сказати і про Реброва. Хоч він і невисокого зросту, але дуже стрибучий. Ребров умів дістати м’яч головою у найвищій точці. Це, напевно, природне відчуття моменту, координація. 

– Олександр Шовковський відомий як майстер відбиття пенальті. Наскільки часто він відпрацьовував цей елемент під час тренувань?

– Окремих тренувань з пробиття пенальті у нас не було. Іноді між ігровими вправами могли пробити 11-метрові, але щоб систематично – такого не було. Хіба що перед кубковими матчами, коли існувала ймовірність серії пенальті, тоді цей елемент додавали до тренувального процесу.

🔥 Читайте також: Лужний у своїй книзі пройшовся по Леоненку, Хацкевичу і Сабо: легенди Динамо дали жорстку відповідь

– Ви застали Леоненка в команді?

– Так, довелося трохи пограти з ним. Потім у нього була травма, він займався індивідуально. А коли повернувся Лобановський, він зробив ставку на інших виконавців. 

– Від Леоненка всім перепадало?

– Леоненко – доброзичлива людина й сильний футболіст. Фізично дуже розвинений. Коли вперше побачив його у бані, був здивувався: не бачив, щоб він займався у тренажерному залі, але прес у нього – ідеальний. Звідки? Напевно, така генетика. 

Віктор Леоненко. Фото: Динамо

– Майже кожному він давав прізвисько. Вам також?

– Ні, він звертався до мене по імені. Агресії за ним я не помічав. Навпаки – добрий, усміхнений, балагур і жартівник. 

Хто з динамівців найкраще грав у більярд? Один із них – володар «Золотого м’яча»

– Чи бачили ви Лобановського усміхненим?

– З виразу обличчя Лобановського важко було зрозуміти, задоволений він чи ні. Можна було здогадатися про його настрій хіба по тембру голосу. Зовні він майже не проявляв емоцій. 

Пригадую, одного разу у нас був розбір двосторонньої гри. Переглядали відео. Лобановський звернув увагу на епізод – чи то штрафний, чи то кутовий. І питає: «Хто персонально мав грати з Федоровим?» І тут хтось із гравців (Дмитро Михайленко, – прим. О.П.) жартома називає прізвища легендарної хокейної трійки – з Федоровим грали Могильний і Буре. Лобановський не втримався – усміхнувся. Це дійсно правдива історія, я це бачив на власні очі. 

– За скільки днів до матчу Лобановський переводив команду на базовий режим?

– Все залежало від того, яка гра нас очікувала. Якщо матч у єврокубках випадав на середу, то вже в понеділок ми заїжджали на базу на обід. При цьому враховували, скільки ігор було до того і яке навантаження ми отримали. Іноді, якщо матч чемпіонату був у суботу, одразу після гри їхали на базу для відновлення. Вже звечора – ванни, масаж, потім сон. У неділю – легка пробіжка, баня, знову масаж. Потім Лобановський міг нас відпустити додому, а вже у понеділок усі знову збиралися на базі. 

– Як проводили вільний час на базі після тренувань?

– Одні – за більярдом, інші грали у теніс, доміно чи карти. 

– Хто найкраще грав у більярд?

– Кажуть, Іван Яремчук добре грав у більярд, хоча не з нашого покоління. А з нашого – Шевченко і Белькевич. 

– А у що грали ви?

– У настільний теніс разом з Андрієм Гусіним. 

Як динамівці грали в рулетку? «Міг поміняти 100 доларів у казино і грати годину, щоб отримати адреналін»

– Ви азартна людина?

– Скажімо так, люблю гру. На базі грав у теніс, більярд, карти. 

– У карти більше вигравали чи програвали? 

– Ми не ставили за мету заробити на цьому гроші. Грали, щоб просто провести час. Чи грав я в карти у казино? Так, міг обміняти фішки на 100 доларів і грати, наприклад, годину, щоб отримати адреналін. Для мене цього було достатньо. Більше грав у карти, чим рулетку. Звичайно, хотілося виграти. 

– Скільки найбільше ви вигравали в казино?

– Сто доларів. Я міняв на фішки по одному чи по п’ять баксів. Грав у Блекджек або 21. Коли вже йшов і міняв їх назад, іноді виходило більше – виграш становив 100 чи 150 доларів. 

– Чи робили ви ставки на футбольні матчі?

– Ні, ніколи. У нас в командах таке практикувалося. Могли ставити на рахунок матчу, скажімо, по 100 гривень. Але я завжди пасував. Був стороннім спостерігачем.

– Ви застали часи, коли в Динамо почали з’являтися легіонери, причому не лише з близького зарубіжжя? Як до цього ставився Лобановський?

– Часи змінювалися. Лобановський, як мудра людина, думаю, зумів підлаштуватися. Ніяких бар’єрів між нами та з легіонерами не було. Хіба що, наприклад, румуни більше трималися разом – це нормально. Кожен знаходив собі друзів за мовою або спільними інтересами. Я певний час жив на базі разом із Гіоане, ми й досі спілкуємося. Нечасто, але контакт підтримую і з Деметрадзе. 

– Ви грали в одній команді з Шевченком і Каладзе. Як оцінюєте висловлювання Андрія щодо Кахи?

– Сьогодні Україна переживає дуже складний період – триває війна. І, звичайно, від тих, з ким ми грали разом, навіть якщо вони громадяни іншої країни, ми очікуємо підтримки. Якщо не справами, то хоча б словами. Якщо її немає – ще пів біди. Але якщо людина виправдовує цю війну і фактично підтримує агресора – це вже за межею. Тут немає місця жодним компромісам. 

Каха Каладзе. Фото: Динамо

Як відреагував Лобановський, коли побачив, що всі футболісти поголилися перед матчем із Манчестер Юнайтед? «Питання не у волоссі»

– Опишіть відчуття, коли стоїш у центрі поля і звучіть гімн Ліги чемпіонів?

– Ці відчуття важко передати словами. Мабуть, кожен футболіст мріє про це. Перед тобою заповнені трибуни, і все це – як грандіозний спектакль. У цей момент ти розумієш, що мрія здійснилася, ти – частина найкращого клубного турніру у світі. Емоції просто б’ють через край. 

– У Лізі чемпіонів вам довелося грати на багатьох легендарних аренах. Який стадіон справив на вас найбільше враження?

– Культура вболівання на кожному стадіоні різна. Англійці – підтримують команду піснями й гаслами від першої до останньої хвилини. Іспанці, в цьому плані менш емоційні. Найбільше враження на мене справив стадіон в Реала – «Сантьяго Бернабеу». Він побудований так, що гул трибун не розсіюється, а наче зависає всередині чаші стадіону. Цей рев, підсилений близькістю трибун тиснув на суперників, а своїх, навпаки, підганяв вперед. 

– Хто з тих футболістів, кого ви зустрічали на полі вас найбільше вразив?

– Коли ми грали з Ювентусом матч-відповідь, найбільше вразив мене Зідан. Він роздавав передачі направо і наліво, зробив три гольові паси. Зідан робив усе так легко і невимушено, що важко було усвідомити таку майстерність. 

– Чи можна сказати, що матч із лондонським Арсеналом у Києві був для вас найяскравішим?

– Проти Арсеналу я відіграв увесь матч. Заробив штрафний, Лужний подав, а Головко головою забив другий гол. Добре пам’ятаю, що грали ми за дуже неприємної погоди – дощ, багнюка. Після матчу наші білі футболки повністю забруднилися. 

Пригадую слова Лобановського: «По футболці після матчу одразу видно, хто працював на полі, а хто – ні». 

Пізніше ми грали проти Панатінаїкоса. Пізня осінь, але в Києві панувала справжня зима – сніг, мороз. Ми вийшли на поле, в підштаниках під ігровими трусами, а греки, крім воротаря, – без них. Перший тайм ми програли – 0:1. У перерві першими словами Лобановського були: «Ану, швидко зняли всі підштаники!» А потім додав: «Що це таке? Команда з півдня приїхала – і грає без підштаників, а ви, місцеві, понадягалися». 

Ось так Лобановський нам кинув посил, в якому було мало про гру, про тактику, але цього вистачило. Ми вийшли після перерви, забили два м’ячі й перемогли. Для нас Лобановський був більше, ніж просто тренер. Це був і психолог, і педагог, і наставник. Він тонко відчував футболістів, їхній стан і атмосферу в команді. 

– Як виникла ідея поголитися наголо перед домашньою грою з Манчестер Юнайтед? Ви теж це зробили? 

– Так, звісно, поголився разом з усіма:). Результати в нас тоді були не надто втішними (програли перший матч групового етапу Ліги чемпіонів ПСВ – 1:2, а через три дні вилетіли з Кубка України, поступавшись у серії пенальті першоліговому Спартаку із Сум – 2:4, – прим. О.П.). Зібралися разом, і хтось мимохіть каже: «Давайте щось змінимо, може, підстрижемося?» А інший жартома додав: «Наголо»:). 

– І яка була реакція? Чи підтримали всі ідею?

– Не всі були за. Дехто висловлювався проти. Не хочу називати імен, але були такі хто казав: «Ви уявляєте мене без волосся?». По-моєму, хтось сказав: давайте не зовсім під нуль, залишимо хоча б сантиметр. 

– Разом голилися чи кожен окремо?

– Всі голилися в одному місці, але не водночас. Хтось першим пішов, а потім телефонував іншим: «Під’їжджайте сюди, майстер чекає, інструмент готовий». 

– Як на це відреагував Лобановський?

– Стримано. Побачивши нас поголеними він сказав: «Не думайте, що тепер ви почнете грати краще. Питання не у волоссі, а у вашому ставленні до футболу». 

Валерій Лобановський. Фото: Динамо

Чому Україна невдало виступила на Олімпіаді в Парижі? «Ми не мали досвіду в одному компоненті»

– Давайте поговоримо про ваші виступи за збірну. Який матч у складі національної команди вам найбільш запам’ятався?

– Це відбірковий матч до чемпіонату світу 1998 року, який ми грали у Києві проти Північною Ірландією (2:1). Цей поєдинок вдався мені і дав поштовх та впевненість. 

– Що сталося зі збірною в Словенії у раунді плей-оф до чемпіонату Європи-2000, коли Україна виграла перший тайм, але у другому пропустила два м’ячі й зазнала поразки?

– Футбол – непередбачуваний вид спорту, який часто не піддається логіці. Здається, ти готуєшся, вивчаєш суперника, знаєш його сильні і слабкі сторони, свої сильні й слабкі сторони. Ти, ніби, все розібрав до дрібниць. А виходиш на поле і тут, або ранній гол, або раннє вилучення і все складається по іншому. 

Зі словенцями ми першими забили, здавалося б, треба грати далі впевнено нарощуючи перевагу. Натомість пропускаємо один гол, а слідом другий з центру поля. Дай цьому словенцю ще сто раз пробити – він навіть у ствір не влучить (Шовковський вибіг з воріт і вибив м’яч у район центральної лінії, звідти Ачімович неймовірним ударом метрів з п’ятдесяти відправив його у дальній кут воріт, – прим. О.П.). Таке трапляється у футболі. Назвіть результат до початку матчу? Якби я знав, мабуть, ставки ставив або когось консультував. 

– Пам’ятаєте, коли вперше у вас виникла думка про тренерську роботу?

– Коли завершив кар’єру футболіста, вирішив здобути ще одну вищу освіту. Спортивну вже мав – закінчив інфіз. Економічну опановував заочно. Якось випадково зустрівся з Олександром Бандурком, який тоді був віце-президентом ФФУ. Зав’язалася розмова, і він поцікавився, чим я займаюся. Я відповів, що навчаюсь заочно, і граю у футбол за ветеранів. Тоді він і запропонував піти на тренерські курси, якраз саме був набір. Можна сказати, що саме з його подачі я й розпочав навчання на тренера.

– Після отримання ліцензії ви почали працювати у штабі Андрія Гусіна в Динамо-2. Як оцінюєте цей період?

– Як надзвичайно захопливий, напружений і дуже цінний з точки зору набутого досвіду. У Динамо-2 я допомагав Андрію Леонідовичу. Це була робота з кращими молодими футболістами, які прийшли селекцію й відбір. Серед них – Рудько, Волинець, Рибалка, Макаренко, Люлька, Хобленко, Коркішко, Мединський. Тепер усі вони вже дорослі, і в кожного склався свій шлях у футболі. 

– Наступним етапом стала робота у тренерському штабі молодіжної збірної України.

– Спочатку я працював у тренерському штабі Олександра Головка, а потім – Руслана Ротаня. Робота в збірній суттєво відрізняється від клубної. У клубі ти бачиш футболістів щодня, відчуваєш їхній стан, прогрес, ставленням до роботи. А в збірній усе по-іншому. 

Гравці приїжджають на короткий період – максимум на 8-11 днів. Зборів, як таких, нема, лише кілька тренувань, після чого – гра. Потім через три дні – ще одна гра. Завдання тренера збірної – максимально ефективно використати цей обмежений час, сформувавши команду відповідно до свого бачення гри. І саме це робить роботу в збірній особливо відповідальною та непростою. 

– Ви були у тренерському штабі збірної України на Олімпіаді. Як поясните причини невиходу команди з групи? 

– Для нас було новинкою те, що до цього в офіційних матчах ми ніколи не грали з командами інших континентів. У нашій групі були представники Південної Америки Африки та Азії. Кожна команда з різним стилем гри та ментальністю. 

Невдалий старт, мабуть, завадив нам розраховувати на більше. У другому турі ми перемогли дуже сильну команду Марокко, а далі програли Аргентині, яка приїхала на Олімпіаду потужним складом і амбіціями на високі місця. 

– Чи відчували ми атмосферу Олімпіади? 

– Напевно, ні. Основна частина змагань проходила у Парижі, а ми мешкали у Ліоні і Сент-Етьєні. Хоча бачили всю олімпійську атрибутику та банери. Після завершення наших матчів я не поїхав додому, а ще залишався на Олімпійських іграх. 

– Ви залишилися, щоб підтримати наших спортсменів?

– Моя дружина була на Олімпіаді як тренер збірної України з художньої гімнастики, а донька працювала там як функціонер від МОК. Тому атмосферу Ігор я відчув повною мірою. 

– На яких змаганнях ви були присутні?

– Мав нагоду побувати на жіночих командних змаганнях з фехтування на шаблях. Бачив, як наші дівчата у фіналі на останніх секундах перемогли команду Південної Кореї, а до цього у півфіналі здолали японок. Це було перше золото для України на цих Іграх. Також був на фінальному бою з боксу, де Олександр Хижняк переміг представника Казахстану. 

На жаль, не вдалося потрапити на фінал зі стрибків у висоту, де Ярослава Магучих виборола золото, був лише на кваліфікації. Побував і на фіналі зі спортивної гімнастики, де Україна здобула срібло. Особливі емоції відчував, коли наші спортсмени підіймалися на п’єдестал, а над ареною лунав гімн України.

Олександр Хижняк. Фото: instagram.com/khyzhniak_aleksandr

– До речі, як поживає ваша сім’я?

– Сім’я в мене спортивна, тому всі постійно в роз’їздах:) Дружина – заслужений тренер України, працює зі збірною з художньої гімнастики. Її перша Олімпіада як тренера була в Ріо. Донька Анастасія теж займалася художньою гімнастикою, має звання майстра спорту. Зараз працює у Лозанні в Міжнародному олімпійському комітеті. 

– А онуки у вас вже є?

– Ні, донька поки що не заміжня. У цьому плані все ще попереду. 

– Після Олімпіади які у вас були плани?

– Відчував певне виснаження, тому вирішив трохи відпочити. 

– Чи є у вас бажання в майбутньому попрацювати головним тренером якогось клубу?

– На даному етапі я є спортивним директором футбольного клубу Другої ліги. Для мене це новий виклик, адже це теж футбол, але з набагато ширшим функціоналом, ніж у тренера. 

– Про що ви мрієте?

– Найбільше зараз хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою перемогою, і настав довгоочікуваний мир. Щоб усі родини, розділені війною, змогли зібратися разом, за одним столом. Саме про це я мрію найбільше. 

Довідка «УФ»

Василь Кардаш народився 14 січня 1973 року у Львові. Вихованець Стрийської ДЮСШ і СДЮШОР Карпати (Львів). Грав за команди Карпати (Львів) –1990-91 і 1993-94, Скала (Стрий) –1992, Маккабі (Хайфа) – 1994, Чорноморець (Одеса) – 1995-96, Динамо (Київ) – 1996-2002, Арсенал (Київ) – 2003-2006, Закарпаття (Ужгород) – 2007, Ірпінь (Гореничі) – 2008. 

Чемпіон України 1996/97, 1997/98, 1998/99, 1999/00, 2000/01.

Срібний призер чемпіонату України 1994/95, 1995/96.

Чемпіон Ізраїлю 1993/94,

Володар Кубка України 1997/98, 1998/99, 1999/00.

Півфіналіст Ліги чемпіонів 1999. 

Усього за кар’єру гравця зіграв 358 офіційних матчів, забив 55 голів. 

За національну збірну України провів 14 поєдинків. 

Зараз Василь Ярославович працює спортивним директором команди Другої ліги Куликів-Білка.