«Зоря винна мені гроші ще з 2022 року, я подав у Палату спорів»: Казаков ‒ про жахи менеджменту луганців та роки в Динамо
91111 
Максим Казаков з дубля Динамо переходив до Зорі ще Юрія Вернидуба у 2018 році в статусі перспективного гравця, однак за п’ять років перебування у команді провів лише дев’ять матчів. Чому так сталося? З яких причин Казаков взагалі не потрапив до заявки Зорі на минулий сезон? Хто в цьому винен?
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Казаков максимально відверто відповів на усі ці питання. Також він поділився жахами менеджменту Зорі, розповів про борги луганців перед ним та пригадав найбільш дивний матч команди за часів Віктора Скрипника.
Окремо наш герой повідав про роки свого становлення у Динамо. Казаков відповів, за що біло-сині відрахували його у 15 років, як отримував 800 гривень у дублі, чому Ігор Суркіс оштрафував його на три зарплати, хто був найталановитішим гравцем киян його покоління та чи мав реальний шанс пробитися до основи біло-синіх.
«Дружба за фінансовими можливостями – це середина Першої ліги»
– Максиме, сьогодні ви виступаєте за Дружбу (Мирівка) з Другої ліги, яка виграла всі можливі титули та трофеї в Київській області та всеукраїнському аматорському футболі. Як ви потрапили до цього клубу?
– Оскільки в мене виникли проблеми в Зорі, підтримувати форму із Дружбою я розпочав ще на початку цього року. Команда на той момент виступала у першості аматорів. Тренуватися разом із Дружбою мені запропонував мій знайомий Кирило Злотар, який є тренером воротарів в цьому колективі.
– Не було відчуття на кшталт «ну-у-у, це ж Друга ліга»?
– Спочатку я просто підтримував там форму, аби вже в новому сезоні поновити кар’єру в якомусь професійному клубі. Напередодні старту нового сезону я надірвав м’яз і певний період часу не міг тренуватися. Трансферне вікно спливало, і команди, які чекали мене на перегляд, вже активно комплектували склади.
Так вийшло, що Дружба проявила до мене інтерес і запросила до Другої ліги. Я, звичайно, погодився. Хотілося продовжувати кар’єру. Тим паче я багато часу був поза футболом.
– Що вас зацікавило у цьому варіанті?
– У Дружбі створився хороший колектив та боєздатна команда. Атмосфера мені сподобалася одразу. З тренером Дмитром Чирикалом ми також знайшли спільну мову. Наше бачення футболу сходиться, і ми добре розуміємо один одного.
– На який термін ви підписали угоду?
– На один рік.
– Дружба здорово розпочала сезон та зараз перебуває серед лідерів чемпіонату. Які завдання стоять перед командою?
– Якісь конкретні завдання президент перед командою не озвучував. Тренер поставив ціль перемагати у кожній грі. Все стандартно.
– Наскільки заможною командою є Дружба?
– Я думаю, що це топ-3 Другої ліги. У Першій лізі Дружба за фінансовими можливостями була б у середині.
Максим Казаков. Фото: ФК Дружба
– Хто спонсорує команду?
– Президентом клубу є Олександр Онищенко. Він є директором охоронної фірми «Дружба». Можливо, клуб має ще якісь джерела фінансування. Я не в курсі. Онищенко дуже вболіває за футбол та прагне, аби команда розвивалася.
«На Зорю я подав позов до Палати з вирішення спорів УАФ, вони винні мені гроші ще з 2022 року»
– Лише в червні офіційно завершився ваш контракт зі Зорею, однак в минулому сезоні ви не провели жодного матчу та навіть не потрапляли до заявки. Пресслужба не публікувала ніякої інформації про вас. Як ви взагалі провели минулий сезон?
– Я поїхав на літні збори із Зорею до Польщі. Після однієї з контрольних ігор мене та ще деяких хлопців запросили за зустріч із головним тренером Патріком ван Леувеном та генеральним директором, на якій нам повідомили, що на нас не розраховують.
Тоді я звернувся до свого тодішнього агента Вадима Шаблія із проханням знайти мені команду, і через деякий час він організував для мене перегляд у ФК Львів.
– Але ні в ФК Львів, ні в ФК Минай, про що повідомлялося пізніше, ми вас так і не бачили.
– Приїхав, потренувався там пару тижнів та відіграв дві-три контрольні гри, після чого головний тренер Олег Дулуб сказав мені, що я йому не підходжу. Я продовжив пошуки нової команди через Шаблія. Він повідомив, що в нього для мене на період осінньої міжнародної перерви є варіант із Колосом. Паралельно із цим Зоря взагалі не платила мені зарплату, хоча я продовжував бути на контракті з клубом.
Я із цього питання також звертався до Шаблія, аби він допоміг вирішити це з керівництвом. Шаблій казав: «Давай через два-три дні, через пару тижнів…». Все затягувалося, і ніякої відповіді я не отримував.
Потім я сказав Шаблію, що якщо в нього не виходить вирішити це самостійно, то я буду звертатися до юриста. Він тоді запропонував зв’язати мене із якимось своїм юристом. Я погодився, бо ми були у дуже хороших відносинах. У підсумку марно прочекав ще два-три тижні.
В один момент у мене увірвався терпець, і я самостійно звернувся до юриста, про що повідомив Шаблію.
– І Шаблій після цього пропав?
– Ну, можна і так сказати. Так склалося, у мене із ним як раз у той час сплив контракт. Думаю, що він не хотів через мене псувати стосунки із президентом Зорі. Вони добре спілкуються, і в команді багато його клієнтів.
– Ви пробували напряму говорити з кимось із керівництва клубу?
– Ні, я не бачив сенсу. Ще перед початком минулого сезону гравці Зорі написали колективний лист до клубу, бо заборгованості перевищували три місяці.
Президент Євген Гєллєр тоді приїхав до команди на збори у Польщу. На зустрічі із гравцями він пообіцяв, що усі заборгованості будуть закриті, і мовляв, наша справа тренуватися. Особисто стосовно мене він свою обіцянку не виконав.
– І як далі розвивалися події?
– На перегляд до Колоса я так і не потрапив, трансферне вікно закрилося. Зоря ні тренуватися з командою мені не дозволяла, ні статус вільного агента надавати не хотіла.
Я почав діяти через юриста. За процедурою, наскільки я знаю, треба два чи три листи написати до клубу, якщо є суттєві заборгованості. Ми це зробили. Ніякої відповіді Зоря не надала.
– Ви подали позов на Зорю?
– Так, до Палати з вирішення спорів УАФ. Я там не один такий. Точно знаю, що ще є декілька колишніх гравців та тренерів Зорі, які подали аналогічні позови на клуб.
– Тобто борги Зорі перед вами тягнуться ще з 2022 року?
– Так.
Євгеній Гєллєр. Фото: Google
– Як у спортивному плані ви переживали увесь цей час?
– Юрист ще в лютому сказала мені, що я можу переходити в іншу команду. Я збирався на збори із Минаєм, але отримав пошкодження меніска. Довелося залишатися вдома та відновлюватися, 2-2,5 місяці закачував ногу.
Потім вже залишився тільки варіант підтримувати фурму до літа із Дружбою.
«У 15 років мене відрахували з Динамо, бо впіймали, як я з хлопцями курив траву»
– Максиме, до теми Зорі пропоную повернутися згодом, а поки давайте говорити про старт вашої футбольної кар’єри. Ви починали свій шлях у Динамо. Як це було?
– Починав грати у футбол я просто на дворі. Потім грав у шкільній секції. Тоді часто організовувалися матчі з іншими секціями та ДЮСШ.
Мій батько побачив, що в мене непогано виходить, і коли мені виповнилося 10 років, вирішив віддати мене вже до професійної футбольної школи. В один день він зателефонував мені та запитав: «Ти хочеш до футбольної школи київського Арсеналу?». Я, звичайно, відповів, що дуже хочу. Тоді батько попросив передати слухавку моєму старшому брату, якому він пояснив, як дістатися до школи. На наступний день друг мого батька повинен був підвезти нас куди потрібно.
Ми приїхали за вказаною адресою, а там база Динамо у Конча-Заспі. Стоїмо перед цією базою та не знаємо що робити. Брат зателефонував батьку аби перепитати, чи не сталася якась помилка. У підсумку батько сказав, що насправді він домовився про мій перегляд у Динамо, а не в Арсеналі, і це такий сюрприз для мене.
Першим моїм тренером став Юрій Олександрович Лень. Тоді у моїй віковій категорії було два склади. Я походив на декілька тренувань, після яких мене зарахували до другого складу. Там тренером був Олександр Петрович Біба. У мене з ним склалися хороші відносини, він мені довіряв. Я почав прогресувати, і з часом мене зарахували вже до першого складу.
– З усім тим, у 15 років ви перейшли з Динамо до Арсеналу. Біло-сині вас вважали неперспективним тоді?
– Та ні, сталася там просто одна ситуація (сміється, – прим. Д.В.).
– Розповідайте.
– Ми були з Динамо на турнірі у Конотопі, і після гри тренери нас з хлопцями спіймали у готелі, як ми курили траву. Нас було чоловік вісім-десять, а відрахували з Динамо лише мене та ще одного хлопця Олега Бручинського.
Перед тим, як мене вигнали, пам’ятаю тодішній директор академії Олександр Олексійович Іщенко у телефонній розмові казав мені, що за мною будуть продовжувати слідкувати тренери Динамо, будуть їздити на усі ігри Арсеналу і все таке. Мовляв, це тимчасове заслання. На практиці, нічого такого не було.
Ще й Іщенко мені обіцяв знайти команду. Я чекав місяць чи півтора, але так і не дочекався від нього ніякої інформації. Знаючи про мою ситуацію, мені зателефонував тренер Арсеналу Олег Вікторович Волотек та запросив до команди. Бручинський, до речі, тоді також зі мною перейшов до Арсеналу.
– Чи поступався Арсенал станом на 2012 рік Динамо за умовами, тренувальним процесом та рівнем команди?
– Ну, в Динамо, звичайно, було краще. Мені сподобалося в Арсеналі, що там на той момент в академії займалося багато хлопців мого 1996-го року, які були зі мною в Динамо, але також через ті чи інші моменти покинули клуб. Команда тоді базувалася у Щасливому.
У чемпіонаті ми виступили добре. Майже вийшли до фінальної частини, посівши третє місце в групі. Не вистачило нам двох чи трьох пунктів.
Той рік став останнім для мене в академії. Після завершення сезону за вдалі результати нашого наставника Волотека призначили тренером U-19, і разом з ним туди перейшла майже уся наша команда.
Максим Казаков. Фото: Динамо
– Наскільки відомо, за часів виступів у U-19 Арсеналу вас вже активно залучали до дубля.
– Так. Після завершення того сезону до мене підходив тодішній спортивний директор Арсеналу Владислав Ващук та казав, що Динамо хоче, аби я у його складі виступив у фінальній частині чемпіонату. Однак головний тренер дубля Андрій Михайлович Анненков виявив бажання взяти мене на збори, тому я обрав цей варіант.
– Ви застали розформування Арсеналу у 2014 році. Як це було на рівні команди U-19?
– Ще до нового року всі здогадувалися, що це відбудеться. Наприкінці першої частини сезону активно гравців дубля залучали до матчів першої команди, бо деякі футболісти не хотіли виходити на поле через борги. Ходили розмови, що не вистачає грошей, аби виїхати на той чи інший гостьовий матч, та таке інше.
Пам’ятаю, я повинен був разом із дублем їхати на гостьовий матч проти Севастополя, однак за день до гри ввечері нам повідомили, що ніхто нікуди не поїде, і, скоріше за все, клуб припинить існування.
– Наскільки сильно матеріальні проблеми клубу в останні місяці були відчутні для молодих гравців у плані різних побутових моментів?
– Та я навіть не пам’ятаю вже. Коли ми ще в академії грали, бували випадки, що на базі у Щасливому не було води. Не знаю, чи це було пов’язане з фінансовими труднощами, чи це були суто організаційні проблеми (сміється, – прим. Д.В.). Тому я вже до цього звик, і не звертав особливо уваги на подібні моменти.
«Я вже за дубль Динамо грав, а тренер запитав у мене: «Ти що, зарплату тільки 800 гривень отримуєш?»
– Як ви повернулися до Динамо?
– Після того, як стало відомо про розвал Арсеналу, мені зателефонував тренер Динамо U-19 Ігор Костюк та запропонував повернутися до клубу. Ми з ним раніше перетиналися в академії. Його призначили тренером по техніці, і я якраз на перше тренування до нього потрапив. Я до цього хворів, пропустив деякий час, тому треба було індивідуально набирати кондиції.
Ми із Костюком одразу дуже добре порозумілися, і в нас склалися грані відносини.
– Вже за пів року ви потрапили до дубля Динамо. Як це було?
– У той момент відбувалося переформування дубля. До першої команди прийшов Рауль Ріанчо, а дубль очолили Юрій Леонтійович Мороз та Вісенте Гомес. Вони збирали нову команду.
Ми, здається, зіграли товариський матч проти випускного року академії, я себе непогано показав, і мене забрали до оновленого дубля. У мене у той час спливав контракт із U-19,і я підписав нову угоду із дублем
– Які на той момент зарплати та премії були в дублі Динамо?
– Ой, пам’ятаю, в мене була там історія одна, пов’язана із цим питанням.
Коли вже перейшов з U-19 до дубля, тренери почали розбиратися із зарплатними відомостями. В один день підходить до мене Лень, який на той момент був старшим тренером U-19 і запитує: «А ти що, тільки 800 гривень отримуєш?». Я кажу: «Ну, так». І вони почали щось думати, аби ж підняти мені зарплату.
Я в дублі пару місяців відіграв, отримуючи зарплату 800 гривень. Потім підняли до 500 доларів.
Премії спочатку пообіцяли платити 300 доларів за перемогу. Ми на старті виграли три матчі поспіль, після чого нам сказали, що за перемогу будуть платити вже по 120 доларів. Однак якщо ми станемо чемпіонами, то умовні 180 доларів за кожну перемогу будуть складатися і нами їх виплатять після завершення сезону. Вочевидь вирішили, що надто легко нам ті 300 доларів даються (сміється, – прим. Д.В.).
– Хто з молодих українських гравців дубля Динамо тоді найбільше виділявся?
– Мені багато хто подобався. Дуже виділялися Бодя Михайличенко, Тимчик Олександр, Павло Оріховський, Віктор Циганков, Коля Шапаренко, Гіо Цитаїшвілі, Роман Яремчук, Артем Бєсєдін.
– Циганков та Цитаїшвілі в подальшому навіть деякий час конкурували за місце в складі основи Динамо. Хто на ваш погляд все ж таки крутіший?
– Звичайно, Вітя. Він більш технічний. Особливо коли на фланзі була зв’язка Циганков-Тимчик, іншим можна було взагалі відпочивати на полі. Тимчик на своєму мопеді розігнався та й побіг.
Коли вже Тимчика залучали до тренувань із першою командою, було видно, що він тягне рівень УПЛ. За своїми фізичними даними та мисленням він переріс дубль.
Віктор Циганков. Фото: Динамо
– Вас залучали до тренувань з основою?
– Так, коли головним тренером Динамо був Сергій Ребров, то команда практично після кожного матчу регулярного чемпіонату на наступний день грала двосторонній поєдинок, або проводила зустріч із дублем. Грали тоді переважно ті, хто мало отримав ігрового часу, або взагалі не виходив на поле. Тобто, нас залучали до першої команди на день-два. Коли були міжнародні паузи, то майже увесь дубль тиждень чи два займався також із першою командою.
– Часто дубль у цих товариських матчах основу обігрував?
– Та ні, куди там? Іноді ми проводили дійсно вдалі ігри проти першої команди, однак за увесь час, що я був в дублі, ми перемогли, можливо, лише один раз. Зазвичай програвали.
– Хто з гравців першої команди тоді на вас найбільше враження справив?
– Тоді в Динамо було багато якісних легіонерів: Александар Драгович, Домагой Віда. Ніко Кранчар дуже подобався. Серед українців Віталій Буяльський – безумовно хороший футболіст.
– Як зіркові легіонери ставилися до молодих українців?
– В цілому, нормально. Ніяких особливих конфліктів я не пам’ятаю.
Бувало, правда, коли в них щось не виходило на полі, то вони могли молодим десь по ногах вдарити, грубо зіграти, зірвати свою злість. Це була нормальна практика. Іноді доводилося й відповідати, ставалися заруби. Однак, знову ж таки, до чогось надто серйозного це не доходило.
– Хто найбільше «пхав» на тренуваннях?
– Андрій Ярмоленко трішки міг. Пам’ятаю, один раз на грі Буяльському там розповів. Він чи пас не туди віддав, чи щось таке сталося. Зараз я з хлопцями із Динамо спілкувався, сказали, що він змінився, подобрішав. Можливо, поїздка до Європи далася взнаки.
Дуже багато Олександр Шовковський підказував молодим гравцям. Віда та Драгович ‒ також.
– Хто з гравців першої команди був найбільш епатажним? Згадують, що Олександр Алієв у свої часи на тренування з охороною приїздив. Ви ставали свідком чогось подібного?
– Ну, коли Шовковський на тренування приїздив на Harley-Davidson, то це, звичайно було епічно.
Ще була одна історія. Якось починається тренування, а Дьємерсі Мбокані немає. З’ясувалося, що він запізнився через те, що прямо з Бельгії їхав на своєму «геліку» на базу, уявіть собі.
«За бійку в нічному клубі мені та Солдатенку Суркіс дав хорошого прочухану та оштрафував на три зарплати»
– Чи були ви за чотири роки перебування у дублі хоч раз близьким до того, аби потрапити до першої команди Динамо?
– На збори із першою командою я ніколи не їздив. Брав участь у товариських матчах у складі основи Динамо.
– Ви не вважаєте ви, що пересиділи в дублі?
– Я більше вважаю, що не скористався своїм шансом потрапити в основу. Треба було ще більше докладати зусиль, аби затриматися там. Думаю, у мене була можливість.
– У вас за ці роки були пропозиції щодо оренди або повноцінного трансферу від якогось іншого клубу?
– Ні, навіть розмов ніяких не пам’ятаю.
– Ви самі не проявляли ініціативу, аби щось знайти для себе?
– Були лише думки про це. З батьком про це також радилися. Бо багато хлопців з дубля тоді відправлялися хоча б у річні оренди в різні клуби УПЛ, аби отримати досвід. Можливо, я не наважився на цей крок.
– За ці роки у вас були особисті зустрічі із президентом Динамо Ігорем Суркісом?
– Була одна особиста розмова.
Ігор Суркіс. Фото: Динамо
– Розкажіть.
– Історія була наступна. Після однієї з ігор за дубль пішли ми із хлопцями в клуб Vodka Grill на Позняках. Там у наших знайомих виник словесний конфлікт з однією компанією. Ми вплуталися у це й натрапили на якогось борця, який нам трішки надавав. У мене розсічення було на лобі, а у Вадима Солдатенка зламаний ніс.
На наступний день був вихідний, а потім ми приїхали на базу Динамо, аби показатися лікарю. Він нас оглянув і сказав, що треба їхати в «Борис», бо треба було шви накладати.
Ну, і ми додумалися поїхати в лікарню в екіпіровці Динамо, а не в цивільному одязі. Сидимо на поверсі вже, чекаємо, поки лікар нас прийме. І тут на поверх заходить Ігор Михайлович з лікарем та своєю охороною.
Ми капюшони натягнули, а він підходить, підіймає наші підборіддя та каже: «О, пацани, привіт! А що ви тут?». Ми: «Здрасьтє».
Намагалися щось на ходу придумати, але, вочевидь, Суркіс не дуже нам повірив. Відправив нас на розмову до начальника охорони Динамо. Він нам одразу сказав: «Хлопці, краще одразу кажіть правду, бо все одно ми перевіримо та дізнаємося». Довелося розповідати, як було діло насправді.
– І чим ця історія завершилася?
– Вже після цих подій викликав нас Суркіс себе на килим та дав дуже хорошого прочухану. Плюс оштрафував на три зарплати.
– Як ви покидали Динамо?
– У мене завершився контракт. За дубль я грати вже не міг за віком, а у першій команді на мене не розраховували. Мені тоді зателефонував Шаблій та сказав, що я, Михайличенко та Лєднєв їдемо в Зорю. Вони вдвох в оренду, а я – на контракт.
«Зоря не повернула мені гроші за операцію в Німеччині, яку я зробив за свої гроші»
– В першій частині сезону 2018/19 за Юрія Вернидуба ви зіграли лише один матч. Чому так склалося?
– Я ще не був готовим до цього рівня, бо Зоря стала моєю першою командою у дорослому футболі. Потрібен був час на адаптацію.
Вже на зимових зборах Вернидуб сам підійшов до мене та сказав, що я добре прогресую, на його думку. Підбадьорив мене та повідомив, що розраховує на мене. На старті другої частини сезону я відіграв три матчі поспіль по 90 хвилин.
– Як взагалі у вас склалися відносини із Юрієм Миколайовичем?
– Добре. Мав дві чи три особисті розмови із ним. Дуже хороша людина. Тільки позитивні спогади про роботу із ним.
Юрій Вернидуб. Фото: Кривбас
– Після тих стартових ігор в другій частині сезону ви отримали важку травму. Що це було за пошкодження?
– На передігровому тренуванні напередодні матчу проти ФК Львів мені наступили на гомілковостопний суглоб. Я одразу зрозумів, що це щось серйозне. Покинув поле, став прикладати лід, але буквально через 15 хвилин нога вже сильно опухла.
Потім зробили дослідження. Виявилося, що в мене проблеми із хрящем. Спочатку мені наші лікарі сказали, що хірургічне втручання непотрібне, і можна три місяці просто зачекати. В підсумку через три місяці легше мені так і не стало, і я поїхав до Німеччини. Там через перекладача лікарі в мене запитали: «Чому ж ти раніше не приїхав?». Ось така ситуація.
В Німеччині мені зробили операцію, і там я два тижні пройшов первинну реабілітацію. Потім повернувся до Запоріжжя, де продовжив відновлення.
– Наскільки я розумію, через цю травму ви пропустили увесь наступний сезон, який команда провела вже під керівництвом нового головного тренера Віктора Скрипника. Чому ваше відновлення настільки затягнулося?
– Ближче до завершення першої частини того сезону я почав пробувати тренуватися, однак відчував дискомфорт. Знову зробив дослідження. Консультувався із німецьким та деякими нашими лікарями, і виявилося, що потрібно робити другу операцію.
На початку 2020 року я повинен був їхати на операцію до Німеччини, однак розпочалася пандемія коронавірусу. Все затягнулося на декілька місяців.
Тоді можна було літаком дістатися, однак лише через запрошення від консульства. Я подзвонив до Німеччини, там був україномовний чоловік, який домовився про операцію. Мені готові були вислати запрошення, залишилося лише вирішити тут, аби мене випустили, дали дозвіл та документи.
Я звернувся до тодішнього начальника команди Ігоря Вікторовича Гузя із цим питанням. Він відповів: «Добре, я поговорю із керівництвом». Минув тиждень, Гузь повідомив, що в них щось не виходить. Коротше, почали морозитися.
– Ваші дії?
– Зрозумів, що треба самому займатися цим питанням. Сам поїхав на тренування, а дружину попросив зателефонувати до українського консульства. В підсумку поки я був на тренуванні, дружина вже про все сама домовилася, аби нас вдвох випустили. Я потім підійшов до Гузя та кажу: «Як же ви так домовлялися, якщо моя дружина за день це вирішила?».
Потім я повідомив агенту, що вже домовився про операцію, і перед вильотом до Кельна залишалося, аби Зоря дала мені гроші. За день до вильоту, коли я вже був у Києві, Шаблій зателефонував мені та сказав: «Якщо в тебе зараз є гроші, можеш ти заплатити, а клуб тобі потім поверне».
У мене були кошти, бо я якраз тоді трішки відкладав. У Німеччині я за свої гроші зробив операцію, і потім також за свої гроші пройшов реабілітацію у Києві, аби не було ніяких рецидивів.
Відновлення пройшло добре, і приблизно під кінець першого кола сезону 2020/21 я розпочав знову тренуватися із командою.
– Зоря вам у підсумку компенсувала витрати?
– Ні.
– Ви якось зверталися до керівництва?
– Також через Шаблія. Він казав мені: «Так-так, скоро все повернуть». Нічого я не отримав. Не знаю, як вони там домовлялися.
– Після повернення до кінця сезону ви відіграли лише чотири матчі. Не підходили Скрипнику?
– Так, думаю, що не підходив. Річ у тому, що я дуже багато пропустив, а в команді був вже зіграний склад. Він довіряв іншим футболістам в центрі поля.
«Поразка 1:6 від Шахтаря сильно вдарила по мені психологічно. Я провалив той матч»
– У такому випадку чому ви вирішили продовжити контракт із Зорею ще на два роки? У вас же тоді якраз сплив термін угоди, і ви могли безперешкодно покинути клуб.
– Так сталося, що влітку 2021 року Зоря запропонувала мені поїхати на збори в Туреччину із командою. Дали, можна так сказати, останній шанс проявити себе. Я погодився.
Мені вдалося дуже добре себе показати, і Скрипник особисто запропонував мені залишитися. Сказав, що розраховує на мене. Це була наша перша із ним особиста розмова за увесь цей час. Після цього діалогу я буквально через два чи три дні підписав новий контракт із Зорею на два роки.
Хотілося ще довести тут свою профпридатність. Тим паче склався дуже хороший колектив в команді, було багато друзів. В Зорі завжди в цьому плані атмосфера була хорошою.
– Чому ж надалі не було прогресу в ігровому часі в Зорі?
– Так склалося, що вже за пів року у нас зі Скрипником відбулася друга особиста розмова, під час якої він повідомив, що мені краще знайти собі варіант з орендою для отримання більшої ігрової практики. Ось така незрозуміла ситуація вийшла.
Під час зимової відпустки я через агента знайшов варіант із Минаєм. На початку 2022 року поїхав на збори з командою, і я мав залишитися там на правах оренди, однак розпочалася повномасштабна війна.
Максим Казаков. Фото: Зоря
– 15 жовтня 2021 року ви стали головною дійовою особою найбільш дивного матчу луганців в УПЛ за часів Скрипника: Шахтар – Зоря (6:1). Це була ваша єдина гра у тому сезоні, і ви несподівано вийшли у старті на позиції правого захисника. В підсумку Зоря фактично програла той матч на правому фланзі своєї оборони. Що це було?
– Не знаю.
Тоді всі відзначали, що Шахтар за Роберто Де Дзербі завжди через короткий пас розігрує м’яч від своїх воріт, і ми вирішили зіграти у персональний пресинг, аби високо їх накривати.
На тренуваннях перед матчем ми пробували це відпрацьовувати. Оскільки опорників вистачало, то мене на тренуваннях інколи ставили справа у захисті. Нібито виходило непогано. Однак я не міг і подумати, що мене будуть на офіційну гру ставити за цю позицію.
На теорії зранку перед матчем мене назвали у складі справа в захисті. І це в той час, коли у нас був профільний правий захисник Денис Фаворов, який був повністю готовий.
– Вас здивувало таке рішення?
– Так, бо за день до поєдинку мені взагалі ніхто не казав, що я буду грати в основі.
Наприклад, той же Юрій Вернидуб також зранку у день матчу оголошував склад, однак він ще на вечірньому тренуванні персонально підходив та давав зрозуміти, що завтра ти будеш грати.
Перед моєю першою грою за Зорю в старті проти Динамо (2:3) до мене підходив Віталій Вернидуб та казав: «Давай-давай, малий, можливо, завтра в основі будеш». Тобто якось психологічно налаштовували на майбутню гру. У Скрипника такої практики я не помічав.
– Ви самі були готові до того матчу?
– Звичайно, я хотів вийти на поле. Однак проблемою, повторюся, стало те, що ми вирішили зіграти у відкритий футбол із Шахтарем. До того ж, я діяв на незручній для себе позиції.
Просто варто якось реально оцінювати можливості команди. Про що можна казати, якщо я був найшвидшим гравцем нашої лінії оборони у тій грі? І це при тому, то я швидкістю взагалі ніколи не відрізнявся.
Шахтар вертикальними передачами перебивав наш пресинг, і спритні футболісти «гірників» просто кожен раз виходили фактично віч-на-віч із нашим голкіпером.
– Після першого тайму Зоря горіла вже 0:3, і ваш фланг, відверто кажучи, розривали. Чи вважаєте ви, що вас треба було замінити по перерві?
– Думаю, так. Я й сам прекрасно розумів, що провалив ту гру. Можливо, на усі 90 хвилин залишати мене на полі не було сенсу. Тренер прийняв рішення випустити Фаворова замість Єгора Назарини.
– Після гри в роздягальні або на наступний день Скрипник вам пред’являв якість претензії?
– Не пам’ятаю нічого такого. Коли вже був в роздягальні після матчу, то хотілося просто якнайшвидше забути цю гру.
Хлопці на наступний день на ранковому тренуванні щось казали. Пам’ятаю, під час пробіжки Олександр Гладкий та Артем Громов говорили: «Бл*ха, як ти не міг жорсткіше проти того Фернандо зіграти? Треба було його так зустріти, аби він більше бігти не міг».
Віктор Скрипник. Фото: Ворскла
– Цей матч якось вдарив по вас психологічно?
– Звичайно, дуже сильно. Відходив після тієї гри довго.
– У стороннього вболівальника після цього матчу могло скластися враження, що Скрипник вас «сплавив». Ви раніше не висловлювали йому претензії із приводу відсутності ігрового часу?
– Ні, я до нього ніколи не підходив із цим питанням, і через агента також не намагався на нього якось тиснути. Звичайно, я злився через те, що не грав.
Особливо я був засмученим після того, як Скрипник ближче до завершення першої частини сезону сказав мені про необхідність йти в оренду. Думав: «А навіщо я продовжував контракт?». Проте переживав все це виключно в собі.
– У вас залишилася образа на Скрипника?
– Ні.
«За роки в Зорі були думки про завершення кар’єри, однак зараз я знову полюбив футбол»
– За роки вашого перебування у Зорі в центрі поля грали той же Назарина, Сілас, Артем Гордієнко, Леван Арвеладзе, Ловро Цвек, Владлен Юрченко, Дмитро Іванісеня. Чи вважаєте ви, що були слабшим за усіх цих футболістів?
– Про Іванісеню можу сказати, що він дійсно хороший гравець. Тут варто додати, що він був креатурою Скрипника і підходив під його бачення футболу. Тому до Іванісені була повна довіра.
Повернуся до того, про що ми говорили раніше – я пересидів в дублі Динамо. Наприклад, із тим же Сіласом та Арвеладзе ми були приблизно рівними за якостями, однак вони мали більше досвіду та діяли на полі впевненіше.
– За ці п’ять років в Зорі хто був найкращим футболістом, якого ви бачили?
– Першим на думку мені спадає Аллах'яр Сайядманеш. Я був здивований, які якості людина має у свої 19-20 років. Дуже добре стояв на ногах, біг… Іноді були питання щодо мислення, однак все інше – це топ.
Пам’ятаю, як на тренуваннях він високо вистрибував, аби зіграти верховий м’яч. Було таке враження, що він головою б’є сильніше, аніж ногою. Він ті м’ячі, як гвіздки, вбивав у ворота. Недарма його купив клуб Чемпіоншипу.
– За ці роки Зоря двічі ставала бронзовим призером чемпіонату України та один раз – фіналістом Кубка. Вам якась медаль дісталася?
– Одну бронзову медаль я отримав після другого сезону Скрипника. Я як раз відіграв повний матч проти Олександрії (2:1) в останньому турі, коли було нагородження.
Коли першу бронзу взяли, то я був на операції. На Кубок я до заявки не потрапив, коли Зоря до фіналу дійшла. Ці медалі ніхто мені не передав. Хоча, я жодної гри в тих турнірах і не провів. Тому я не ображаюся.
– Чи жалкуєте ви зараз про ці п’ять років, проведених в Зорі?
– Не знаю. Раніше жалкував. Були періоди, коли хотілося завершити з футболом. Не мав бажання грати та дивитися навіть футбол, коли часто травмувався.
Однак я у будь-якій ситуації намагаюся шукати позитив. В Зорі я знайшов багато друзів, із якими дуже добре спілкуюся й досі: Владислав Кочергін, Владислав Кабаєв, Максим Луньов, Віталій Вернидуб, Микита Шевченко, Дмитро Хомченовський… Всі вони топові, як люди.
Це моє життя та мій вибір. Зараз, мабуть, я не шкодую про цей час.
– Наостанок ‒ про ваші майбутні цілі.
– Хотілося б повернутися до УПЛ. Якщо якась команда буде зацікавлена у мені, то буду радий розглянути пропозицію.
Проте зараз я знаходжуся в Дружбі. Хочу виграти із командою Другу лігу. У мене відкрилося друге дихання. Тут я переродився, і переродилося моє ставлення до футболу. Я знову полюбив цю гру та отримую від неї задоволення.
