А хіба ми чекали більшого?

Ось і завершився 9-й чемпіонат Європи із футзалу. Виступила наша команда, можна сказати, стандартно. Однак регрес збірної, як не крути, але помітний. На відбірковому етапі програли збірній Словенії — 3:8, у фінальній частині зіграли — 0:0 — зі збірною Бельгії. Як бачимо, наша команда вже неспроможна виграти в збірних, де футзальні національні чемпіонати перебувають лише на аматорському рівні, тоді як у нас — на професійному.

Власне, а чого ми чекали? Попри професійний статус міні-футболу в Україні, насправді він теж перебуває на аматорському рівні. Саме в організації. І питання не в кількості команд у національному чемпіонаті, а в їхньому рівні. В Італії у сезоні-2013/2014 грає всього 10 команд, плюс у середині сезону фінансові проблеми виникли у чемпіона країни «Марки», яка дограє чемпіонат молодіжним контингентом. Проте збірна Італії виграє чемпіонат Європи, а ми вихід із групи вважаємо за щастя. А потім згадуємо, що чемпіонів Європи ми обіграли в товариській грі. А все тому, що, попри фінансову кризу, рівень національного чемпіонату на Апеннінах не падає саме за рахунок минулих напрацювань. А в Україні ще живуть медалями десятирічної давнини. Те, що ми побачили в Бельгії, просто дзеркальне відоб­раження стан справ у нас в країні.

Вибирати тактику — прерогатива головного тренера. Але сьогоднішня тактика збірної України — це обличчя нашого чемпіонату. Тренери воліють ловити своїх суперників на помилках, аніж що-небудь створювати в атаці. Зрозуміло, що легше впіймати опонента на хибних діях, ніж удаватися до креативу. Але справа в тому, що індивідуальна майстерність наших гравців не настільки розвинена, щоби реалізувати на свою користь кожну помилку суперника. Матч із збірною Португалії це показав.

В Україні в усі часи посилаються на слабке фінансування футзалу. Виникає питання: після побаченого в Бельгії, хто вкладатиме в міні-футбол гроші? Коли помітна різниця в організації справи в таких країнах, як Хорватія та Словенія, де футзал на аматорському рівні. Коли помітна різниця на користь суперників у підготовці наших гравців і футзалістів Хорватії, Словенії. Не кажучи вже про грандів Іспанії, Росії, Італії, Португалії. Хіба можна порівняти вихованців школи російської «Сінара» й українських «Локомотиву» й ЛТК? Хтось побачив на іграх чемпіонату Європи хоча б один розіграш штрафного удару, кутового, ауту у виконанні українських гравців? На розіграш зайвого гравця було взагалі страшно дивитися. І це при тому, що збірна комплектувалася за клубним принципом — одна четвірка з «Енергії», одна — з «Локомотива». Тобто люди на клубному рівні вже давно грають, і значить в їхніх квартетах повинні бути заготовки-комбінації.

На сьогодні, напевне, вже сліпому помітно, що потрібно змінювати ставлення до збірної та й до всього футзалу. І для того, щоби були фінансові вливання, й для того, щоби масовий спорт у нас в країні був, як раніше, цікавий уболівальникам. І насамперед у самій збірній повинні працювати люди, які хочуть перемагати на майданчику. Не пишатися перемогами в товариських іграх, а прагнути вигравати на офіційних турнірах. Те, чого зараз не вистачає українській збірній із футзалу. Надто вже футзал в Україні загруз у спогадах. І аж надто мало робиться для того, щоби футзал у нашій країні процвітав. Щоби, зрештою, не розповідали про одні й ті же проблеми, а нарешті зай­нялися би вирішенням цих проблем.

ТАБЛО

Сергій ЧАЙКА.