Євген МИХАЛЮК: «На вулиці змушений був відвойовувати свободу. Потім це повторилося у «Карпатах»

Євген Віталійович відразу застерігає — говоритимемо чесно і руйнуватимемо легенди. Розповідати він уміє. В певний момент можна спіймати себе на думці — говоримо про футбол, але не традиційно, скоріше, по-театральному.
Михалюк визнає свої огріхи і пояснює, чому у нього не склалася кар’єра. Не кожному вистачить сміливості розповісти про помилки молодості. У нашого героя вона була насиченою на події — тріумф 1969-го у якості вболівальника, а потім боротьба за місце під сонцем у вищолігових «Карпатах».

ХУДОЖНИКИ, КАРПАТІВСЬКИЙ МУРАШНИК, АЕРОПОРТ 1969-го

— Євгене Віталійовичу, ваша
постать — terra incognita для більшості нинішніх вболівальників. Пропоную розпочати з розповіді про те, яке місце зараз футбол займає у вашому житті, адже після завершення кар’єри багато десятиліть тому ви зовсім зник­ли з футбольного середовища.

— Справді футбол є пасивним і майже непомітним для мене. Все, що пов’язує — перегляд футбольних транс­ляцій по телевізору. Дивлюся на нього, як на виставу. Певною мірою це прояв людської гідності і можливості. Люблю англійський футбол — бачу в ньому бажання чогось досягти, яке поєднане з працею. Надихаюся цією експресією, енергією. Дихаю тими емоціями. Наш футбол дивитися не можу.

— На вашу думку у нас занадто низький рівень?

— Знаєте, є ремісники, а є художники. У нас лише перша категорія — заробітчани, які цінують лише себе у футболі. Я і сам колись таким був. Не було належного виховання, цінностей і тому талантів багато зникло. Коли я був діт­лахом і грав на турнірі «Шкіряний м’яч», то мав мрію. Тільки-но чув слово «Карпати» і у мене серце стискалося, очі палали. Тисячі рвалися туди, щоб просто цією атмосферою подихати.

— В «Карпатах» вашого дитинства були футболісти, на яких ви рівнялися?

— Когось одного не виділю. «Карпати» тих часів я б порівняв з мурашником. Мурахи беруть непідйомну соломку і тягнуть всім гуртом. Ця команда уособлювала дух, спротив, шаленство і бажання перемогти навіть обмеженими можливостями. Не було видатних гравців чи тренерів, але існувала львівська завзятість.

— Коли ви потрапили в команду, на зламі 60-х — 70-х, «Карпати» залишалися такими же?

— Ні. Ми з вами чесно розмовляємо, тому я не хочу нікого обманювати. Легенди — це одне, але я розповідатиму лише правду. Почну з того, коли мене, Романа Рифяка та Зеника Храпка запросили в команду. Перші зароблені гроші були шаленими — нам дали по 55 рублів. Ззовні все виглядало дуже романтично, якось по-юнацькому.

— В колективі все функціонувало інакше?

— Було багато інтриг, хоча на грі це мало відображалося. До і після матчів враження складалися не найкращі. В дитинстві я любив читати романтичні книжки Вальтера Скотта, Жюля Верна і звик вимірювати все ідеалами — дружбою, чесністю, духовністю. А в команді виявилося все не так.

— Футболісти ваших часів мали певні пільги і привілеї?

— Зараз це видається смішним, але тоді хороший одяг чи навіть черевики важко було придбати. До нас на базу приїжджала така собі «автолавка» — з вантажної машини можна було купити дефіцитні речі. Наприклад, італійську сорочку. Спочатку приходила «основа», розбирала все найкраще. Тоді добиралися молодші «шмаркачі» і купували за залишковим принципом.

— Якщо повернутися назад і згадати ті часи, коли ви були ще вболівальником, то можна сказати, що вершина розвитку футболу в місті припала на 1969-й, коли «Карпати» виграли Кубок СРСР?

— Так, і ще можна додати сюди 1968-й. Я такого в житті більше на бачив і не чув. Коли львів’яни тріумфували на «Лужниках», то була приблизно 21:00. Потім команда прилетіла в аеропорт. Мобільних телефонів не було, ніякого Інтернету, але все місто було там… Навіть не пригадую, як я опинився на летовищі.

— Крім вас, туди приїхали десятки тисяч людей.

— Вони несли футболістів «Карпат» на руках. Автобус штовхали… В центрі міста розпочалися демонстрації. Львів не спав до ранку. Та подія створила ефект хвилі ще на 3–4 роки.

— Цю перемогу не варто сприймати виключно в футбольному аспекті?

— Однозначно. «Карпати» дали поштовх в суспільно-політичному плані. Галичани завжди були «прибитими», похмурими, з опущеними головами. До Львова було завезено багато російськомовного населення, українську мову пригноблювали. Людей виганяли з домівок, україномовних шкіл було мало. Україномовний — як тавро. Та перемога «Карпат» допомогла підняти голови!

— Здається, що футбол — лише гра…

— Це не гра, це — життя. Наприклад, на стадіон потрапити могли не всі. На мій пропуск по 15 пацанів заходило. А на трибунах з’являлося відчуття рідності, сім’ї.

МАНУАЛЬНА ТЕРАПІЯ, БОЛОТО, МАРКЕВИЧІ

— Знайти вас було непросто, адже ви повністю розірвали всі зв’язки з футболом. Чим зараз займаєтеся?

— Починати, мабуть, варто з того моменту, як я завершив з футболом. Зрозумів, що треба жити далі, а 90 відсотків футболістів до цього не готові. У мене був інтелект, я добре вчився. Одного дня пішов у лікарню, адже хотів працювати масажистом. Якраз догравав на КФК за Дрогобич. Прийшов у травматологію і побачив страшне явище — два поверхи, забиті лежачими пацієнтами. Лікування відсутнє, жахливі запахи, 40 відсотків хворих — старі люди, яких діти привезли, аби позбутися. Словом, приємного мало. У мене було багато амбіцій і я з вірою у те, що рух — це життя, почав допомагати хворим.

— Як саме?

— Зарядки, масажі, навчання певних методик. Мені було цікаво і я почав займатися мануальною терапією, тому руками вмію працювати навіть зараз і добре знаю людський організм. З часом отримав свій кабінет, я дав хороший результат. Паралельно одружився, а жінку відправили зі Львова до Києва у робочих справах. Я переїхав до столиці, спочатку було важко знайти роботу. Розпочав з масажиста в поліклініці. Читав багато книг, вивчав східну медицину. До 1988-го працював у медичній сфері.

— Що примусило вас змінити діяльність?

— Простий випадок. Товариш з Москви шукав дрібницю — таку собі застібку-блискавку до одягу. Запропонував співпрацю, це набуло серійного характеру, я розпочав цим займатися. Під Києвом у Баришівці був завод, куди я їздив за деталями. То були швидкі і великі гроші, а головне — чесні. Привозив комплектуючі цих блискавок, а мої робітники давали готові вироби. За роботу я щедро платив.

— На цьому ви не зупинилися?

— У мене був певний капітал і знайомий звернувся з пропозицією — відкрити відпочинковий клуб. На Печерську ми заснували один з перший таких закладів у Києві. Більярд, сауна, кафе, тенісні корти… Все це за часів Верхов­ної Ради першого скликання. До нас заходило багато серйозних гостей, місце було популярним. Але все це — болото. Я не бачив у цьому майбутнього і мені не подобалася така атмосфера. Вирішив, що хочу жити чесно і дійшов до висновку, що для щастя багато не потрібно. Була нагода займатися депутатською діяльністю, але подумав, що це не моє. Активну участь брав у Революції 2004-го року. Потім придбав приміщення і розпочав здавати в оренду.

— У Києві ви вже більше 30-ти років. Можете назвати себе киянином?

— Я тут з 1983-го, але досі вважаю себе львів’янином. Киянином я не став, але я взагалі не знаю, що це за категорія. У столиці таких лише 10 відсотків, решта — приїжджі.

— У вас — дві вищі освіти. Ви не
зовсім типовий футболіст…

— При тому, що я любив вчитися, а не просто оцінки отримував. Я і зараз навчаюся, якщо певна річ для мене цікава. Якщо зупиняєшся, то деградуєш.

— У більшості довідників пишуть ваше прізвище з буквою «й»…

— У мене в паспорті вказано саме «Михалюк», а не «Михайлюк».

— Ще існує інформація, що ви є вихованцем винниківського футболу.

— Неправда. Я народився у Львові на Високому Замку на вулиці Курганній. Футбол розпочав грати у дворах, займався на СКА. Багатьох приваблювала саме ця команда, адже там грали люди калібру Володимира Капличного. Наша команда виступала на турнірі «Шкіряний м’яч», ми виграли змагання не лише на міському рівні, а й на всеукраїнському.

— Ваш зв’язок з Винниками — лише знайомство з сім’єю Маркевичів?

— Я дуже поважаю їх і можу сказати, що Мирон виділявся в «Карпатах» своїм інтелектом. Він був з благородної сім’ї — вони розмовляли і поводилися по-іншому, ніж більшість. Був у них вдома, тому знаю, що кажу.

— Чому у нього не склалася футбольна кар’єра?

— Вона не могла скластися. Великими тренерами стають не завжди сильні футболісти. Можливо, їм лінощі заважають. У Мирона теж таке було.

— Хто вам допоміг вирости у футболіста?

— Я займався у Бориса Гончарова. До дітей він ставився добре, вмів з нами спілкуватися. Поєднував батіг і пряник. Чи могли ми вирости у нього у висококласних футболістів? Мабуть, ні. Але в той час тренер був для нас кумиром. Ми тягнулися за Борисом Андрійовичем. Мені запам’ятався один випадок. Поїхали ми в район на турнір і місцеві хлопці років так по 16 зібралися, щоб нам «пики начистити».

— Гончаров допоміг у тій ситуації?

— Всі тренери, які привезли дітей на турнір — повтікали. Лише залишився одесит і наш Борис Андрійович. От вони і «розрулили». До речі, перед Гончаровим мене навчав футболу ще один наставник — лікар-інвалід, який ходив на милицях, оскільки не мав однієї ноги. Він зібрав простих хлопців і ми разом з ним виграли турнір «Шкіряний м’яч».

ТАЛАНТ, БІЛА ВОРОНА, СИДІР КОВПАК

— Згодом було запрошення в «Карпати».

— Воно було незвичним і спонтанним. У мене був товариш Валерій Сапожников, який виступав у дублі «Карпат». Одного дня запропонував поїхати у Чернівці з командою — на той момент дублюючому складу львів’ян не вистачало гравців. Я якраз вдома сидів після травми. Я погодився, по мене заїхав автобус і ми вирушили на виїзд. Я на поле вийшов і навіть гол забив. Потім Юст помітив мене і я опинився в головній команді, паралельно виступаючи за юнацькі збірні.

— Які шанси були у дублерів пробитися в «основу»?

— Невеликі.

— Лазуркевич, Дулик, Крицун, Марусинець, Лялек та багато інших так і не отримали свого шансу навіть дебютувати в «основі».

— Близьким до цього був Орест Лазуркевич. Відзначив би Анатолія Шидловського, який, зрештою, кілька поє­динків за головну команду таки зіграв. У нього була голова, однак у Львові він не заграв.

— Багато довідників, які наводять дані про вас, містять таку фразу — «був дуже талановитим». Ви спов­на не реалізували свої можливості?

— Талантом я себе не вважаю. Я дуже пізно потрапив у середовище, де могли чогось навчити. У мене не було бази. Мав хороші фізичні дані, але пізно почав грати у футбол. Я був трохи фанатичним і завжди «пахав», навіть, якщо це шкодило мені. Допоміг, до речі, Інфіз. Там я пройшов гімнастику, акробатику, легку атлетику. В якийсь момент відчув підйом — підпустили під «основу» «Карпат», отримав ігрову практику. Саме тоді міг досягнути хороших результатів.

— Але не досягнули…

— І я навіть розкажу, чому так. Пережив захворювання молоді, яка думає, що тримає Бога за бороду. Перестав працювати. Я себе загубив у той момент, не проконтролював себе — до тебе біжить натовп і всі кудись тягнуть: в ресторан, різні заклади. Алкоголь я не любив, але до дівчат був ласий. Існували ключові моменти, коли мені треба було тренуватися і грати, але я цього не зробив.

— Маєте приклад?

— Я люблю все аналізувати і добре пам’ятаю помилки. Треба було їхати на виїзд, а я мав певну захопленість. Тренерам сказав, що виникли проблеми з коліном, а натомість пішов на побачення. Дрібний епізод, але так не раз ставалося. Наставник вирішив, що я не надійний, а потім я і справді травмувався. Шкода, що лише наприкінці кар’єри мені дуже допоміг наставник «Буковини» Абрам Лерман і я усвідомив все це.

— Кажуть, що «Карпати» були командою різних угруповань…

— Так, 3–4 групи футболістів було. Я вважав себе білою вороною. Завжди хотів бути незалежним і мене трохи через це не любили. В таких спільнотах, як футбольна команда, треба завжди жити за певними правилами. Не дуже любив підлабузництво з дитинства і мікроконфліктів у моєму карпатівському житті вистачало.

— Ваше дитинство було складним?

— Я жив без батьків, лише з бабусею. Життя примушувало досягати всього самому. Татові батьки були в Житомирі під час ІІ Світової війни підпільниками, а батько ще у 14-річному віці був зв`язковим партизанського загону. Одного разу міна розірвалася і серйозно травмувала йому ногу. Ледве врятувався від гангрени — поруч жив німець. Або як тоді це називали «столувався», тобто квартирував і харчувався. Він приніс ліки німецькі і врятував батька, не здав.

— Батько залишився живим?

— З приходом радянської влади діда і бабусю перевели до Львова, як партактив. Батько вижив і також приїхав у це місто. Одного разу потрапив у бійку — лізли з товаришами захищати дівчат біля Порохової вежі. У підсумку отримав 11 ножових поранень.

— Нападників визнали винними?

— Серед бандюків виявився один «обкомівський синочок». Батька ще й посадити хотіли. Допомогли зв’язки бабусі з Сидіром Ковпаком. Лише його втручання врятувало тата від в’язниці. Ковпак на той момент був у країні другою чи третьою особою. Але і це не всі пригоди батька. В одній студентській компанії розповідали, які німці страшні. Тато розповів свою історію одужання з допомогою німця. Через два дні прий­шли якісь чоловіки і батька забрали.

— Яка його подальша доля?

— Отримав 25 років тюрми. Навіть Ковпак не допоміг — політична стаття. Відсидів він 7 років. Ще до вироку мама з батьком розлучилась — такі були часи, адже він став політичним в`язнем. Згодом мама вдруге одружилася, а я залишився з бабусею. Тому я мав бути трохи розумнішим і спритнішим. Їсти хотілося, одягатися…

— Виживали?

— Я виходив на вулицю, а вслід кричали, що я cин вбивці. І відразу розпочинав битися. По 6–7 дітей налітали, але я змушений був відвойовувати свою свободу. Те саме через багато років відбувалося і в «Карпатах».

«ДІДІВЩИНА», МІКЛЬОШ, БАТЬКО ЮСТ

— Зараз у Львові не маєте друзів?

— Всі зв’язки обірвалися. Мені дуже допоміг Роман Риф’як. Батьків не було, бабуся потрапила в лікарню, а я ще й з команди пішов. Потім Ернест Юст телефонував бабусі і казав, щоб я повернувся. Настав час, що на їжу не вистачало. А ще бабусю в лікарні годувати треба. Мама Романа дуже допомогла — готувала їсти, а я носив до лікарні. Сім’я Риф’яка проявила людність. У певний час я в людей не вірив. А вони повернули мені цю віру.

— Чому розчарувалися?

— Про Львів у мої часи придумали фразу «Одеса — мама, Ростов — батько, а Львів — їхній талановитий синочок». Був час, коли я без ножа і кастета не ходив. Мій район на Високому Замку був бандитським. Завдяки футболу я вийшов з цього. Дружба з Романом і Ярославом Лемехом, футболістом і арбітром, була важливою для мене. Однак з часом трапилося кілька історій, які нашу дружбу не те, щоб зруйнували, а просто припинили. Без конфліктів, але вона просто перервалася.

— У вас про «Карпати», в основному, сумні спогади…

— Та ні, я був щасливим і кайфував, коли у 18 років потрапив у команду. До мене ставилися не дуже добре, не приховую. Просто руйную всі ці легенди. Це сувора правда життя. Разом з тим у мене багато приємних спогадів.

— Нещодавно ви дивилися фіналу Кубка СРСР по телевізору і бігли зустрічати команду в аеропорт, минає два роки — і ви частина цієї команди.

— Так, це було незабутньо. Але насправді все видається не таким кольоровим. В «Карпатах» була шалена «дідівщина».

— Сітку з м’ячами носили?

— Та ні, це дрібниці. Сісти поїсти нормально не можеш, пограти у більярд, карти. Багато таких побутових моментів, коли все закінчувалося: «Давай, іди звідси, молодий». Я дорожив цим колективом і готовий був навіть життя за нього віддати, але непорозуміння траплялися. Таку ієрархію вибудували при Карлові Мікльошу. Він встановив армійські порядки.

— Продовжуєте руйнувати легенди…

— З’явилися якісь закулісні ігри. На кшталт, сьогодні дружимо проти когось. Стосувалося це, наприклад, потрапляння в основу. Для «Карпат» Мікльош дуже багато зробив. Треба відзначити і позитив. Ментально саме Карло Владиславович сформував «Карпати». Але без Юста цього б не сталося. Тренер займався футболом, а начальник команди — позафутбольними речами. Він додавав клубу такої ознаки, яку можна назвати «українськість». Мікльош був націоналістом. Хоча в команді багато гравців лише російською говорили — той же Лихачов, Сиров, Сарабін.

— Про кого з тодішнього складу «Карпат» можете пригадати позитив?

— Ростислав Поточняк був приємною людиною, відзначався позитивом і доброзичливістю. Едвард Козинкевич — специфічний, але класний футболіст, який себе сповна не реалізував. Броварський, Савка, Журавський — абсолютно нормальні. Хоча кілька підленьких гравців в колективі все ж було.

— В дублі разом з вами розпочинав Роман Хижак. Кажуть, нереальний талант, самородок…

— Роман був хорошою людиною. Справді дуже талановитий. Але про таких кажуть «нехлюй». Щоб чогось досягти, треба дуже старатися. Розгубити все дуже легко.

— Юст — одна з ключових постатей в історії «Карпат». Як вам працювалося з Ернестом Ервіновичем?

— Я не знаю, хто може сказати про нього щось погане. Тренер був для всіх добрим — батько, який любить своїх синів.

— Кажуть, ніхто не чув, щоб Юст підвищував голос в команді.

— Я теж не виняток. Не чув і лайливих слів від нього. Це ознака культури і внутрішньої впевненості в собі. Можна кричати, однак варто повільно, але переконливо доводити свою точку зору. Я до Юста ставився, як до батька. У мене ж його не було…

— Запам’ятали якісь конкретні моменти, пов’язані з Ернестом Ервіновичем?

— Прийшов я у команду, простий пацан. Проте він часто підходив, обіймав і спокійно про щось говорив. Так по-батьківськи… Хто я такий для нього? Він — володар Кубка СРСР (як гравець і тренер. — Л.К.), заслужена людина. Таких як я — сотні, але він приділяв увагу і я розумів, що готовий все зробити за команду і тренера. Юст був шаленим психологом.

— Однак в основній команді ви так і не затрималися…

— Я був дурним. Коли людина внутрішньо слабка, то в неї багато зовнішнього невиправданого гонору. Зараз розумію, що тоді я був серйозно не впевненим у собі. Мав зайвий гонор, сам не знаю, чому.

— Зіркова хвороба?

— Абсолютно правильно. У певний період я захворів нею.

СНИ, РАССИХІН, ПСИХОЛОГ ЛЕРМАН

— Свого часу ви грали у юнацькій збірній СРСР з Олегом Блохіним і Лео­нідом Буряком. Аванси отримували серйозні…

— З нами ще Анатолій Байдачний був, Анатолій Кожем’якін, а ще Зуєв, Роменський, Москаленко, Дамін, Гуцаєв. Ми їздили на різні турніри, вважалися перспективною командою. Серйозною зіркою був Кожем’якін, однак у 21-річному віці трагічно загинув у ліфті, звідки не зумів вибратися.

— Потрапити у збірну СРСР, мабуть, було дуже складно…

— Так, адже гравців не з Москви рідко запрошували. Я не був гравцем «основи» і українців там дуже не любили. Та й конкуренти в мене були серйозні.

— У складі «Карпати» ви двічі виходили у матчах вищої ліги СРСР. Пам’ятаєте їх?

— Відверто кажучи, ні. Намагався забути це все.

— Чому?

— Вирішив, що варто розпочати нове життя. Позитиву було чимало, ми вже говорили про нього, але мені ще років десять після футболу снилося, що я приїхав грати, а бутси забув. Такий шмат життя непросто викинути. Тим більше, що треба було все починати з нуля і годувати сім’ю.

— Як відбулося прощання з «Карпатами»?

— В команду прийшов Борис Рассихін. Для мене він став могильником. Він відразу до мене негативно поставився, щось нехороше сказав при зуст­річі. Юста поруч не було, я вирішив піти. Потім Ернест Ервінович телефонував кілька раз, пропонував повернутися. Я погордував, думав будуть ще дзвінки, а вони не відбулись. І я «на зло кондуктору пішов пішки». Так тоді і втратив свій шанс.

— Попрацювали в «Карпатах» і з Олімпійським чемпіоном Валентином Бубукіним. Більшість футболістів не сприйняла його…

— Це видатна людина, яка принесла в команду свіжий подих. Він мав нові погляди, був з іншого світу і дав «Карпатам» багато корисного.

— Доволі непопулярна думка. Чимало футболістів схиляються до протилежного.

— Я ж біла ворона. Бубукін однозначно приніс позитив.

— З Валентином Борисовичем певний час працював начальник команди Євген Пестов, який пограв за «Шахтар» і тренував десяток українських команд, а його син Володимир виступав у дублі «Карпат». Талановитий хлопець?

— Нічого надзвичайного — шаленим талантом не назву. Таких, як він у Львівській області можна було 15 футболістів знайти. Хоча рівень показував непоганий, але без чогось особливого.

— У 19-річному віці ви виходите в старті на півфінальний матч Кубка СРСР проти «Спартака». Ваші відчуття?

— Я взагалі не мав досвіду і треба сказати, що був перестрашеним, весь дрижав. Не було нікого, хто б порозмовляв зі мною. Сказали про те, що гратиму, здається, зранку перед поє­динком. Добре, бо спокійно спав і не хвилювався.

— Які спогади від поєдинків на львівській «Дружбі»?

— Вболівальники на нашому стадіоні — це щось середнє між ураганом і могутньою морською хвилею. Той гул і неймовірні емоції ніколи не забуду. Просто сидіти на трибунах було важко — ноги самі стрибали. Уявіть, що відчували гравці на полі.

— В «Карпатах» вам не вдалося закріпитися і 1974-го ви стаєте гравцем СК Луцьк.

— Львівський СКА свого часу тренував Борис Гріншпун. А я ж тоді ще питання з армією не вирішив. Вдома бабуся сама була, не міг її залишити. Борис Вульфович сказав: «Ти ще від армії довго бігатимеш. Давай я тебе в армійську команду влаштую».

— Далі у вашому житті було Рівне, але по-справжньому ви себе реалізували лише в Чернівцях. Що допомогло розкрити бомбардирський талант?

— Я вже був трохи іншим. Не скажу, що колектив у футбольних командах сильно відрізняється, тому відмінностей у «Буковині» не побачив. Просто я вже чолом стіни не пробивав, не показував свою зверхність.

— Не варто забувати про роль Абрама Давидовича Лермана, який грав за київське «Динамо» у 40-х і 50-х роках. Ви казали, що в «Буковині» він вам дуже допоміг.

— Він перевернув мій світ. Ми багато розмовляли і фактично я жив за принципом «Дивися на мене і роби, як я». Для мене Лерман був прикладом і навчив життю — видатний психолог і обдарована людина. Я називав його «рибою». Здавалося, що цей чоловік може здолати будь-яку перешкоду на своєму шляху. Головне — це бажання.

— Вам не було ще 30-ти, коли ви завершили кар’єру.

— Народилася дитина, жінка залишалася сама. Потрібно було приділяти увагу, а я рік не дотримувався обіцянки, перебував у роз’їздах — казав, що будемо разом. Настав час відповідати за свої слова і шукати себе за межами футболу. Там я більше себе не бачив.

МИХАЛЮК ЄВГЕН ВІТАЛІЙОВИЧ

• Народився 29-го серпня 1952-го року у Львові. Вихованець львівського футболу. Перший тренер — Гончаров Б. А. Амплуа — нападник. Зріст — 183 см, вага — 82 кг.
• Кар’єра в «Карпатах»: 1972 р. Дебютував у матчі проти московського «Локомотива» 24-го липня 1972-го року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 2 матчі.
• Викликався до юнацьких збірних УРСР та СРСР.
• Окрім «Карпат», грав за команди: СК Луцьк, «Авангард» (Рівне), «Буковина» (Чернівці), «Хімік» (Дрогобич), «Сокіл» (Львів).
• Закінчив Львівський інститут фізкультури та Чернівецьку філію Київського торговельно-економічного інституту.
• Нині живе у Києві, займається бізнесом.

Любомир КУЗЬМЯК.