Український футбол
ЛІНІЯ МАЖИНО-2 НАВРЯД ЧИ НАС ВИРУЧИТЬ

Збірна сама себе виручила. Отож триматимемо за неї кулаки

Мабуть, ви помітили, що прогнозами на плей-оф із французами перей­маються навіть далекі від спорту громадяни по всій країні. Ще б пак, на кін поставлено «наше все». Хоча, зрештою, це просто дві гри в світовій футбольній історії. Може, дещо резонансніші, ніж Ісландія — Хорватія чи Мексика — Нова Зеландія. Зокрема тому, що в тих двох парах не трапилося чемпіона світу минулих літ.

Коли пишу ці рядки, то ще не знаю, чи прогавив Віктор Кашшаї в Мехіко якийсь гол-фантом а-ля Девич. Мене більше цікавить, як судитимуть сьогодні в Києві турецькі арбітри. Не сумніваюся, що на них віртуально тисне глиба на ім’я Мішель Платіні. Підопічним Михайла Фоменка потрібно, мабуть, забивати щось на кшталт далекого пострілу Олександра Горшкова по воротах Ікера Касільяса. Адже подібні м’ячі парирувати малоймовірно, а скасувати свистком — тим паче. Навіть коли за лаштунками сам президент УЄФА.

Якщо ж брати до уваги 11 прізвищ на 11, то об’єктивна перевага на боці гостей. Як за досвідом, так і за титулами. Суто тренерський стаж у Дешама, звісно, менший, ніж у Фоменка. Проте, хоча війни планують генерали та маршали, але трофеї все-таки добувають солдати. До речі, про справи вояцькі. Досі історики розгадують, як армії Вільгельма фон Леєба настільки спокійно прорвали 1940 року так звану лінію Мажино? Адже, маючи глибину оборони в 90 км і півтисячі казематів із чотириметровими стінами та справжні багаторівневі форти навіть із підземною залізницею, французи не встояли.

Ці споруди за тодішніми цінами кош­тували понад мільярд доларів, і цент­ральна ділянка лінії все-таки стримала німецькі прориви. А ось ті укріплення, які доводили до пуття наприкінці 1930-х років, переважно — в болотах, виявилися абсолютно непридатними проти вогнеметів і димових снарядів. До чого веду? Якщо розвернути театр суперечки на 180 градусів, то чи варто нашій збірній шикувати такі блочні редути проти Бензема, Рібері та Насрі? Прагматик Фоменко розуміє вразливість скупчень і не збирається грати роль Андре Мажино. Хіба що візьме з його задуму принцип пружини для контрнаступу. Париж Другої світової капітулював, у тому числі, через успіх окупантів довкруги, максимальне застосування флангів. І головне — через кращу швидкість маневру.

Варто сподіватися, що в Коноплянки, Шевчука, Ярмоленка, Федецького вистачить ресурсу, щоби перекрити галлам кисень на своїх коридорах. Проб­лематичніше, як не допустити нам супротивника через хребет (те, що 73 роки тому сталося із французами в Арденнах, де не чекали штабних хит­рощів Еріха фон Манштейна). Але чого дивуватися, якщо з-поміж десяти танкових дивізій рейху під його орудою було аж сім? Ось і мені дещо моторошно від потужності центрального угрупування, яким володіє мсьє Дідьє.

Скидається на те, що «синьо-жовті», принаймні до перерви, поки трикольорові не набігаються, обме­жаться одним номінальним форвардом. Зекономивши на другому нападникові, спробують використати третього опор­ного хавбека чи «додаткового» оборонця. Ну й, безумовно, з огляду на недоречність для нас виїзних забитих м’ячів од Франції перед матчем № 2, багато залежатиме й від воротарського мистецтва господарів.

…Якщо ж абстрагуватися від суто тактичних тонкощів, то на перший план має вийти психологія. Плюс фактор кар’єри, на якому в нас замикається куди більше, ніж в умовних Евра, Погба чи Жиру. Адже путівка на мундіаль, бува, випадає раз за все активне спортивне життя. Гаразд, Тимощук, Гусєв і Ротань пограли, й гідно, в Німеччині-2006. У резерві «під Шовковським» перебував П’ятов. Але решті наших хлопців, викликаних цього тижня до Козина, подібний шанс світить уперше. Між іншим, і шановний Михайло Іванович, олімпійський призер і віце-чемпіон Європи, так і не пройшов крізь світові фінальні раунди. Збірна СРСР, як відомо, не пробилася туди ні 1974, ні 1978-го. Сьогодні він спроможний стати першим у літописі національної команди керманичем, який подолав би бар’єр стикових ігор.

І на завершення, ризикну, замість прогнозу, висловити побажання колегам по перу та мікрофону. «Поважати й не лякатися Франції» — гасло доречне. Але цінніше буде всім нам зберегти повагу до своєї збірної за певного результату на фініші поточної кампанії. Фоменко, в будь-якому випадку, засвітив український футбол на тлі вельми суворих конкурентів у групі. Про те, щоби ми опинилися «гіршими другими», навіть не йшлося. А те, що пропустили поперед себе англійців, то вибачте, це не такий уже гріх. Уже те, що після семи втрачених рік тому очок із дев’яти пролізли в листопад 2013-го, — жодним чином не є випадковістю. Просто збірна сама себе виручила. Отож триматимемо за неї кулаки.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ.


стрічка новин