Од Кавказу та Сочі — до Туреччини й Ізраїлю
141 
Навіть сьогодні в різних ЗМІ доволі часто можна прочитати скарги й скиглення конкретних гравців команд УПЛ, які жаліються на складність такого явища, як «виїзні» зимові тренувальні збори. Чому «навіть»? А тому, що нині наші виконавці, виїжджаючи зі своїми колективами готуватися до весни в південні теплі країни, забезпечені всім, аби їхні «сірі будні» підготовки протікали максимально комфортно: чудовими кліматичними умовами, ідеальними полями, багатозірковими готелями, де збалансоване харчування та наявна необхідна комунікація зі світом (насамперед ідеться про Інтернет). А раніше було далеко не так…
ІСТОРІЯ ПИТАННЯ: ДАВНІ ЧАСИ
Уживаючи слово «раніше», мав на увазі не «сиву давнину», наприклад, півстолітньої давності, а недавню епоху. Ось, припустімо, поцікавтеся, де та в яких умовах проводили три зимові місяці футболісти київського «Динамо» ще у середині 1980-х — ота велика команда, котру тоді називали чи не найліпшою на планеті. А ще цікавіше знайти, яким чином готувалися до нового сезону «Шахтар», «Чорноморець», «Дніпро»…
Так, упродовж існування колишнього СРСР дуже довго, аж до часів перебудови, радянські ФК навіть заїкатися не могли про поїздки за кордон, аби там відпрацювати програму виучки. То вже в другій половині тих же 1980-х деякі прогресивні тренери (першим був Валерій Лобановський) «добили» таки совєцьких бюрократів, переконали їх у необхідності «привідчинити» вікно в Європу. Відтак києводинамівці й започаткували традицію (протяжністю в десятиліття) вирушати на зиму до німецького міста Руйта, де, зрозуміло, умови були не набагато кращі за наші — все ж таки один кліматичний пояс із Україною, майже такі ж температури.
Утім, до того було ще гірше! Раніше футбольні команди Союзу мали чотири традиційні місця для проведення міжсезоння: місто Сочі, населені пункти причорноморського узбережжя Кавказу, Крим і Середня Азія (звісно, клуби із цих територій нікуди не їздили, працюючи вдома). Найчастіше обирали два прем’єрні варіанти, які, тим не менше, були ой як далекі од ідеалу! По суті, повноцінною підготовкою до прийдешнього чемпіонату назвати то було вельми проблематично, адже гравцям зазвичай доводилося займатися на нікудишніх полях, де трави не було, натомість багнюки — по коліна, причому відбувалося все або на тлі прохолодної погоди (тож доводилося зодягати утеплювачі — на голову та тулуб), або дощів чи навіть снігу. А над головами безрадісних футболістів виднілося низьке, похмуре, сіре небо, котре погіршувало їм і без того кепський настрій…
Погіршувало стан справ і те, що, за вимогами тодішніх часів, спортсменів тримали в умовах, схожих на казармові: їм заборонялося виходити в місто, в їхніх кімнатах (абсолютно звичайних — як-от студентські гуртожитки!) не було телевізорів (комп’ютерів, пояснюю декому, теж…), магнітофонів (хіба що в окремих випадках вони «розкошували» прослуховуванням радіо), так само недоступними були інші форми «активного відпочинку» — всілякі там боулінги та більярди. Часто ситуація була настільки складною, що… призводила до трагедій.
У історії радянського футболу є два резонансні випадки, коли затяжні тренувальні збори круто змінювали кар’єри та навіть долі гравців. Найвідоміший, звісно, трапився навесні 1958-го: збірна СРСР, півроку (!!!) готуючись на спартаківській базі в примосковній Тарасівці, за кілька місяців до старту в турнірі втратила трьох футболістів основи — Едуарда Стрельцова, Миколу Огонькова та Бориса Татушина, яких звинуватили в скоєнні злочинів.
Їхній партнер — воротар на прізвище Яшин у автобіографії «Счастье трудных побед» засудив цю трійку, проте в приватних бесідах незмінно виправдовував, пояснюючи: збори до Швеції-1958 проходили в армійських умовах, футболістів тримали на базі ледь не на замку, нічого, крім тренувань, вони не бачили, їх позбавили будь-яких форм розваг (ані телевізорів, ані радіо), тож, як зізнавався Лев Іванович, «Од нудьги та одноманітності голова ходила обертом, іноді хотілося дертися на стелю». Люди потребували розрядки, знаходячи її, хто й як міг…
Випадок № 2 описує відомий журналіст Аркадій Галинський у своїх спогадах:
«/…/У грудні 1963 року Маслов приїхав до Києва, щоби домовитися про майбутню роботу. Узяти участь у бесіді з ним запросили й мене. Під кінець розмова зайшла про кожного з футболістів окремо, тож Маслов відгукнувся про Лобановського надто похвально. Я знову відзначив, що місце Лобановського все-таки не на краю, а в центрі атаки (до слова: дана тема завжди була однією з «фішок» Аркадія Борисовича, який вважав, що Валерій Васильович не розкрився сповна у футболі через «неправильне», на думку Галинського, амплуа… — В. Б.). Маслов сказав, що дотримується такої ж думки, але багато чого залежить од сформованих у команді взаємостосунків. І додав, що вони часом правлять грою більше, ніж тренери. Коротше — жодного упередження проти Лобановського в Маслова тоді не було.
На початку 1964-го динамівці проводили передсезонний тренувальний збір на Чорноморському узбережжі Кавказу, й відомості звідти приходили до Києва цілком утішні. Нового тренера футболісти любили, готувалася команда до першості країни дружно, а Лобановський начебто влаштовував Маслова за всіма статтями. По закінченні збору динамівці поверталися додому літаком, і хоча рейс був прямий — Адлер — Київ, літак приземлився через несприятливі погодні умови у Сімферополі. Потім виліт у Київ все відкладався й відкладався. І тоді Маслов попросив адміністратора команди замовити обід в ресторані аеропорту та подати на столи горілку. Коли футболісти побачили перед собою запітнілі графинчики сорокаградусної, вони очам не повірили: у київському «Динамо» такого раніше не було!
Маслов підняв тост за удачу в майбутньому сезоні. Випили всі, крім Лобановського, — він до своєї чарки навіть не доторкнувся. Помітивши це, Маслов попросив його все-таки за успіх команди випити, але коли Лобановський зробити це відмовився, Маслов зло вилаявся на його адресу. Лобановський, своєю чергою, щось сказав у відповідь.
Чому ж Маслов так нервово прореагував на поведінку Лобановського?
Футболісти провели на півдні складний півторамісячний збір, коли місили бруд на слизьких, вологих, тяжких полях. Вони втомилися, скучили за сім’ями, а за кілька днів починався чемпіонат країни з його нескінченними для гравців переїздами й перельотами. Був стомлений і Маслов, якому тоді вже перевалило за п’ятдесят. А тут іще безглузде, подразнююче багатогодинне сидіння в похмурому залі очікування провінційного аеропорту! Потрібна була якась розрядка, тож єдиний спосіб досягти її у цій обстановці бачився Маслову в колективному застіллі. Й ось у такий важливий момент, та ще перед початком першого сезону роботи Маслова в київському «Динамо», улюбленець публіки Лобановський на очах у всіх завередував!
Розповідаючи згодом всю цю історію Едуарду Стрельцову, я почув від нього, що Маслов, якщо вже він когось із гравців незлюбив (що траплялося з ним, правда, нечасто), не міг подолати свою антипатію/…/».
ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ: ТРИ ДЕСЯТИРІЧЧЯ ТОМУ…
Розвиває зазначену тему наш експерт Олег Федорчук:
— Хотів би розпочати з такого: в радянську епоху жоден клуб своєї бази не мав. Подібну «розкіш» могли собі дозволити тільки спорттовариства, до яких, зокрема, належали футбольні команди. Саме СТ будували т.зв. опорні бази для всіх видів спорту, що їх так чи інакше використовували колективи з гри в шкіряний м’яч.
Іще важливий момент: поняття тренувального збору виникло з іншого — заїзду перед грою на базу. Звідки виникла така традиція, котра свій початок бере десь у 1960-х? Цьому є три причини. Перша: у післявоєнну епоху багато людей у СРСР дуже погано харчувалися (навіть я пам’ятаю, наскільки складно було в моєму Коростені дістати м’ясо!), футболісти також, тому інколи вони могли нормально поїсти тільки на своїй базі. Причина № 2: чимало гравців мали величезні проблеми із житлом, мешкали в комуналках, у гуртожитках, де складно виспатися. Й третя причина — «зелений змій»: за моїми спостереженнями, майже 50 відсотків радянських футболістів заглядали в чарчину; причому до певного моменту то не вважалося гріхом, традиція така була (уявіть, що тоді за таке нікого не виганяли!), тому наставники потребували «зібрати воєдино» душі й тіла своїх підопічних бодай за день до матчу.
Так ось, наступним етапом у розвитку цієї тенденції стали довготривалі тренувальні збори впродовж міжсезоння. Окрім усього іншого, потреба така виникла через величезний брак у містах хороших ігрових полів. За ними й їхали в тепліші краї. Хоча, наголошую, їхали не завжди: не раніше, ніж у середині 1950-х цей, як нині здається, обов’язковий елемент життєдіяльності будь-якої команди світу починав таким ставати. А до того великої потреби в ньому й не було — бодай тому, що взимку багато футболістів грали в хокей (дехто з них у цьому виді спорту навіть досяг більших успіхів, наприклад, Всеволод Бобров чи Сергій Ільїн) — більшість добровільно, деякі в наказовому порядку (як Лев Яшин, якого так покарали за грубий ляп)…
Масово т.зв. опорні бази в колишньому СРСР почали будуватися з тих же 1950-х, і пов’язано то було з розвитком олімпійського руху в країні: радянські спортсмени дебютували у Гельсінкі. Зрештою, бази так і називалися — олімпійськими. Ось де готувалися майстри шкіряного м’яча, хоча умови там були, м’яко кажучи, не ідеальні. Отож не дивно, що із часом, коли з’явилася змога, клуби взяли за традицію їздити за кордон. І дебютантом серед них було київське «Динамо».
Уперше таке сталося 1985-го, коли динамівці виїхали до німецького Руйта. Утім, із точки зору сучасності, там усе було доволі скромно: невеличкий критий манеж, кілька полів із гаревим покриттям. І це ускладнювало підготовку. Та ще більше її ускладнювало те, як, власне, вона проходила: гравців забирали від сімей на місяць чи більше, в них уже після десяти днів наставав психологічний стрес, адже рідних немає, розваг — також.
(До слова: такий різновид дозвілля, як читання книжок, майже ніхто не практикував. Це ж діти повоєнного покоління: виховувалися без батьків, бо ті з ранку до ночі працювали, тож і виходило, що навіть у 1970-х — знаю це достеменно — чимало гравців вищої союзної ліги читали й писали погано. Звідси, зокрема, величезний алкоголізм у радянському футболі: вони ж не вчилися, не мали освіти — як таким потім роботу знайти?).
Аби якось психологічно розвантажити підопічних, тренери з певною періодичністю влаштовували їм вихідні, коли кожен займався тим, чим хотів, і жодних наслідків за це не було…
Масово за рубіж українські ФК почали їздити від початку 1990-х, і починалось усе з Болгарії. Однак уже із середини позаминулого десятиріччя ми відкрили для себе Туреччину, яка вже за кілька років змусила забути про болгарські готелі. Чому саме країна на півострові Мала Азія, а також Ізраїль мають найбільшу популярність серед вітчизняних (і не тільки) ФК? Є три аспекти: а) туди не вимагають візи, б) у них наявне ідеальне співвідношення параметрів «ціна — якість», в) там легко знайти спаринг-партнерів. Чому рідко їздимо, припустімо, в Італію чи Іспанію? Це дозволяють собі тільки великі клуби, причому зазвичай на другий-третій збори й майже ніколи — на перший. Бо у цих державах візу треба подавати ледь не за місяць наперед!
…Гадаю, туди, де їздимо сьогодні, їздитимемо й у майбутньому — щонайменше на найближчі 5–10 років нічого у цьому плані не зміниться. А наш Крим, у якому дехто вбачає альтернативу, ніколи такою не стане — принаймні на зимовий період. Так, із одного боку, там активно будують поля — нині їх уже з добрий десяток найвищого рівня. Проте клімат… Візьміть бодай поточну зиму. Тому нікуди нам не дітися від перспективи турецько-ізраїльських готелів.
Володимир БАНЯС.