Сергій ДАНІВ: «На тренуваннях Стоїчков був егоїстом, а поза полем — чудовим хлопцем»

Розвиток соккеру в США сприймається багатьма європейцями доволі скептично. Мовляв, куди американцям до «нашої гри»? Виявляється, футбол є дуже поширеним і популярним видом спорту за океаном. Прекрасним свідченням цього є виступи чоловічої і жіночої збірних США з футболу на світових змаганнях різного рівня.
Знання більшості українських вболівальників про футбол у США обмежуються лише одним прізвищем — Дмитро Коваленко. Всі, звичайно, чули про Стоїчкова, Бекхема, Джеррарда, Лемпарда і Давіда Вілью у МЛС. Але ми можемо пишатися і тим, що, крім відомого Коваленка, у Сполучених Штатах виступало чимало українців. Один з них, Сергій Данів, по праву входить до когорти топ-футболістів МЛС кінця 90-х — початку «нульових». 1999-го у своєму першому сезоні у складі «Далласа» українець вийшов до півфіналу МЛС…

Новини, американська ментальність, мова

— Сергію, ви вже багато років проживаєте за межами України. Коло спілкування, повсякденне життя, робота, побут — хоч щось, крім спогадів, поєднує вас із Батьківщиною?

— У мене багато спільного з Україною. Це сім’я, друзі… Мої батьки і брат живуть у США, але в Україні залишилася бабця, тітка, двоюрідні брати, сестри… Друзів багато, в тому числі і футбольних. Спілкуюся з Андрієм Сапугою, Сергієм Романишиним. Є кілька товаришів у рідному Калуші. Підтримую зв’язки з першим тренером, а також Ярославом Дмитрасевичем, який був моїм наставником у Львівському спортінтернаті.

— За життям в Україні слідкуєте?

— У такі важкі часи особливо стежу за тим, що відбувається на Батьківщині. Переважно черпаю інформацію з Інтернету. Дивлюсь «Громадське»,
«5 канал»…

— Ситуація в Україні часто обговорюється в американському суспільстві?

— Особисто я слідкую за подіями щодня. Немає такого дня, щоб я не читав новин. Фанатичним у цій справі є мій батько. Він постійно дивиться українські політичні шоу. Тому розказує про всі тонкощі. Стосовно американців, то на телебаченні багато новин з’являється в моменти особливого загострення проблем в Україні.

— Футбольні новини вас цікавлять?

— Звичайно. Прямі трансляції нечасто дивлюсь, але новини читаю щоденно. Та й Сапуга тримає в курсі справ. Постійно слідкую за грою нашої збірної. Єдина проблема — трохи заважає різниця в часі.

— Відчуваєте себе американцем за ментальністю?

— Важко сказати. Я не приїхав у Штати з метою залишитися тут і жити до кінця життя. Я хотів потрапити у їхню футбольну лігу. Спочатку заважали травми, але згодом мені це вдалося. У США я вже 21 рік.

— Життєвий екватор перейшли…

— Так, поїхав з дому у 18. Якби мені під час виїзду було три чи п’ять років, то я міг би втратити національну ідентичність і забути про своє коріння. Однак я виїхав у свідомому віці.

— У рідному Калуші були давно?

— Влітку 2011-го… Раніше їздив майже кожного року. Коли я одружився і у мене народився син, часу стало менше. В Україну востаннє прилітав для того, щоб отримати тренерську ліцензію. Літо — гарячий час для футболу в США. Змагання, фінали ліг…

— У вашої дружини українське коріння?

— Її батько з Пуерто-Ріко, хоч і народився в Чикаго, а мама родом із села Верхня Яблунька Львівської області. Вдома спілкуємося англійською і українською. Дружина вільно володіє моєю рідною мовою. Моєму синові сім з половиною років. Він ходить в англійську школу, тому переважно спілкуємося англійською.

— Судячи з того, що ви говорите без акценту, практика у розмові рідною мовою є…

— Я хочу, щоб син знав українську. Він недавно пішов у перший клас і паралельно навчається у суботній українській школі при Церкві св. Миколая у Чикаго. Проблем у нашій сім’ї з цим немає.

— Якщо б можна було повернути час назад, зробили б все те саме — вирушали б за океан?

— Я не задумуюся про це зараз. Раніше міркував над цим. Можливо, у футбольному плані зробив би щось інакше. Коли я тільки-но приїхав, то багатьох деталей не знав і не розумів. Спочатку не здогадувався, що сезон тут проводиться лише восени. Навесні і влітку в університетській лізі лише кілька матчів. Тренер, який привіз мене сюди, також був родом з України, але у дворічному віці переїхав з батьками у США.

— Маєте на увазі Володимира Чижовича?

— Так. У США його ім’я відоме. Свого часу Чижович долучився до формування тутешньої федерації, тренував збірну США. Прикро, що за півроку до того, як я мав розпочати навчання в університеті, Володимир помер від інфаркту.

Трамплін у МЛС, «Тризуб», оглядини в «Аяксі»

— Як саме виник варіант з еміграцією?

— Після закінчення Львівського спортінтернату, де я навчався під орудою Ярослава Дмитрасевича, я став гравцем стрийської «Скали» разом із Миколою Закотюком і Андрієм Сапугою. В одному з матчів я травмував спину і на місяць опинився поза футболом. Ярослав Іванович зателефонував мені і сказав, що є варіант із США. Мовляв, є університет, який в подальшому може стати трампліном у МЛС. Було лише дві вимоги — непогано грати у футбол і добре вчитися. В інфізі, відверто кажучи, я не особливо відвідував заняття. У США довелося і вчитися, і відвідувати пари. Згодом дізнався і про специфічні вимоги — навесні студент може тренуватися з університетською командою лише 8 годин на тиждень. Сезон, як я вже згадував, триває лише восени. Очевидно, це пов’язано з режимом у баскетболі і американському футболі. Для мене такі речі були незрозумілими.

— Батьки не були проти вашої поїздки?

— Вони, перш за все, були зацікавлені в тому, щоб я отримав за океаном серйозну освіту. Футбол розглядався не як щось вічне чи таке, що принесе мені гроші на життя. Якщо чесно, то спочатку я не особливо хотів їхати. В Україні перспектива була. Я отримував ігрову практику в «Скалі», мав можливість закріпитися в «Карпатах». Гострої потреби змінювати щось не було.

— Ви вирушили у Сполучені Штати наодинці?

— Ні, компанію мені склав Андрій Сапуга. Ми приїхали у Філадельфію, де функціонував великий український осередок «Тризуб». Нас там поселили, допомогли підготуватися до вступних екзаменів. Парадокс полягав у тому, що у школі я вчив німецьку. Англійської не знав взагалі. Брат Володимира Чижовича, Ігор, був президентом футбольного клубу «Тризуб». Ми грали за аматорів, отримували певні кошти.

— Сапуга з часом повернувся додому…

— Разом ми пробули там 9 місяців. Андрій вирішив, що хоче повертатися. «То не для мене» — казав. У мене були протилежні думки. В США ми познайомилися з вихованцем київського «Динамо» Ігорем Доценком, який був старшим за мене на рік. Навчальний процес Ігор розпочав на рік раніше. Молодіжна команда «Динамо» брала участь на турнірі в Філадельфії, і Чижович запропонував хлопцеві залишитися. 24 березня 1994 року я приїхав у США, а через місяць до нас приєднався Ігор на етапі фінальної підготовки до університету. Ми лише здавали іспити, а він вже був зарахований.

— Поїхати слідом за Сапугою не хотіли?

— Думки такі були. Чесно кажучи, не знаю, що змусило мене залишитися. Однак не вважаю, що Андрій зробив помилку.

— У вас був такий момент, коли опустилися руки і хотілося все кинути?

— Так, під час першого року нав­чання. Прожив 9 місяців, вивчив мову, оскільки жив у англомовному середо­вищі. Екзамени я здав, але під час навчання зрозумів, що мій рівень був слабеньким. Нас з Ігорем розлучили, адже він жив за межами університету. Довелося брати все в свої руки. З іншої сторони, самостійним я став у 12-річному віці, коли потрапив у спортінтернат. Важко було без батьків і брата, але з часом звик. Нічого нового не було. Я мав мету потрапити в МЛС і цілеспрямовано йшов до неї.

— Ви вступили в «Wake Forest University»?

— Так, він у штаті Північна Кароліна. Ми переїхали туди з Філадельфії.

— Цей навчальний заклад відомий своїм економічним спрямуванням.

— Я дуже хотів опанувати сферу спортивного менеджменту, але такого напряму там не було. Тому довелося вчити економіку. Теорії було забагато, але загалом сподобалося. Пропускати пари не можна було багато. Одне-два заняття і все… На футбол часу залишалося мало. Спочатку я багато пропустив. Тренер звернув увагу на це і сказав, що у випадку неналежного середнього балу мене не допустять до змагань. При максимальній «4» треба було мати мінімум «2,2» для допуску. Тим більше, у мене була повна стипендія. Перший семестр я провалив, а навесні довелося наздоганяти.

— Швидко знайшли нових друзів?

— Потоваришував з хлопцем з Голландії. Його батько був селекціонером «Аякса» і він допоміг мені з оглядинами в Амстердамі. Проте в середині сезону зламав гомілку і поїздку довелося відкласти. Через певний період часу, коли я відновився і розібрався з нав-
чанням, мені організували ще один перегляд. Але знову з’явилися проблеми. Цього разу з коліном — болів меніск, звертався до лікарів. Пропустив півтора року, в «Аякс» не поїхав.

— Дмитро Коваленко в інтерв’ю розказував, що йому не пощастило із сім’єю, в якій жив. Ви всі чотири роки навчання провели у студентському гуртожитку?

— Дмитро — мій хороший товариш, спілкуємося майже щодня. У нього була інша ситуація. Дмитро приїхав сюди у 14-річному віці. Разом з ним у США прилетіли Олексій Король, Віктор Литовка і ще п’ятеро хлопців. Вони ходили у середню школу і жили в прийомних сім’ях. Починаючи з другого року навчання, ми орендували з Ігорем Доценком квартиру. Наступного року розжилися орендованим будинком разом з Ігорем і моїм другом-голландцем. Тому складнощів життя у прийомних сім’ях я не відчув.

150 мільйонів, «Project-40», Бізлі

— «Скала», з якої ви вирушили в Америку в ті часи мала іменитий склад. Під керівництвом Валентина Ходукіна виступали Володимир Вільчинський, Юрій Вірт, Роман Гнатів, Микола Закотюк, Василь Кардаш, Володимир Ковалюк…

— Ми грали у першій лізі, рівень був непоганим. До того ж мене ще з інтернату викликали у збірну. Моєю проблемою був невисокий зріст і фізична слабкість. А ще я був нетерплячим. У «Скалі» я працював з Михайлом Вільховим і Андрієм Карімовим. Андрій Усманович повторював: «Сергійку, почекай рік-два. Будеш грати за збірну України». Я постійно нервував, коли тренер випускав мене на тайм. Бачив, що Сергій Романишин і Микола Закотюк грали в «Карпатах» і хотів розвитку.

— За «Карпати» ви грали лише на юнацькому рівні.

— Після спортінтернату нас трьох запросили в «Карпати». Брав участь у товариських матчах, на зборах, але не більше. Що там казати — не дотягував ще до основи.

— Тим не менше, у юнацькі збірні СРСР виклики ви отримували…

— Грав за U-14 і U-15. Далі СРСР розпався. Мене викликали разом із хлопцями зі «Скали», тому легко адаптувався. Потоваришував також з Дмитром Хохловим. Він був лідером нашої команди. Тренував нашу збірну Олександр Олександрович Кузнецов. Казали, що він людина не футбольна, а волейбольна (сміється. — Л.К.). Подейкували, що він був зятем В’ячеслава Колоскова.

— Система університетських футбольних ліг США дуже розгалужена. Яким чином ви пройшли її і здійснили свою мрію, потрапили в МЛС?

— Тут є вища університетська ліга, перша і друга. Називаються вони Division 1, Division 2, Division 3. У кінці сезону розігрується плей-оф. Там можна потрапити в поле зору скаутів зі всієї країни. У США університет є проміжним етапом між дитячим і професійним футболом. Але насправді це не дуже правильно, бо рівень підготовки в університеті дуже низький. Лише восени там грають у футбол. Зима і весна — проходять майже без підготовки. Форму доводиться підтримувати самому. Зараз всі говорять про недоліки такого формату. Наприклад, якщо сезон починається 1 вересня, то передсезонну підготовку не можна починати раніше, ніж за два тижні до першого матчу. Нам таке видається незрозумілим. З іншої сторони, це сприяє однаковим умовам підготовки, відтак, бідні університети можуть конкурувати з багатшими.

— Університетський футбол є прибутковим для навчальних закладів?

— Європейський футбол тут взагалі не приносить коштів університету. Зате американський футбол шалено популярний. Наприклад, команда університету Огайо приносить 150 мільйонів доларів за сезон. Погодься, шалені цифри. Соккер лише забирає гроші з бюджету вузу. Збитковий спорт, нічого не вдієш.

— Ви були учасником проекту «Project-40». Розкажіть, будь ласка, про нього детальніше.

— Команді МЛС дозволялося мати у своєму складі не більше трьох легіонерів. Потрапити в заявку було майже неможливо. Тому нас залучили до «Project-40». Молоді футболісти, що пройшли його, не вважалися легіонерами.

— Читав, що завдяки «Project-40» ви з’їздили в Португалію і зіграли проти «Бенфіки»…

— Наприкінці 1999-го у нас був турнір у цій країні, де ми зустрілися з молодіжною командою «Бенфіки». Щоправда, з основою ми не грали.

— Компанію по «Project-40» вам склав відомий американський футболіст Дамаркус Бізлі…

— Я був трохи старший за нього, але у проекті брали участь разом. Його інтереси лобіювали, штовхали, адже бачили в ньому перспективу. Багато залежить від тренера. Бізлі був дуже обдарованим, тренери йому довіряли. Коли я грав у «Далласі», Дамаркус виступав у «Чикаго» і ми зустрічалися на одному фланзі. Потім я став його одноклубником у «Чикаго».

— Американська преса нахвалювала не лише Бізлі, а й вас. Незважаючи на те, що ви не могли похвалитися габаритами, у одній з газет вас назвали «Ukrainian freight train» («Український вантажний поїзд»).

— З часом я, звичайно, зміцнів. Зріст не вражав, але у фізичному плані додав. Я любив йти у єдиноборства, не боявся боротьби, не забирав ніг. Мабуть, журналістам сподобалося, от вони й написали таке, трохи прибрехали (усміхається. — Л.К.).

Два Далласи, травми, діаспора

— 1999-го здійснюється ваша мрія — після «Wake Forest University» ви перебираєтеся в команду МЛС «Dallas Burn». Перше, що приходить на думку при слові «Техас», це кактуси, ранчо, ковбої…

— Даллас буває двох видів. Перший — той, про який ти кажеш. Але я жив у другому, звичайному розвинутому місті без ранчо і кактусів. Буває, ходять містом чоловіки у таких специфічних капелюхах і чоботях. От і все… Мені пропонували їхати в Чикаго або Колумбус, але обставини склалися так, що я опинився в Далласі. Перша гра за нову команду мала відбутися 5 вересня, а лікарі дозволили мені приступити до тренувань тільки за тиждень до цієї дати. І це після півторарічної перерви у зв’язку з травмою коліна. Мені було відверто дуже важко.

— Яким чином вдалося потрапити в МЛС після такого тривалого відлучення від футболу?

— Тут існує специфічна система драфту. Лікар, який зробив мені три операції на коліні, казав: «Зачекай з футболом, не роби цього, подумай». Тренер з університету також просив зачекати. Я міг залишитися ще на рік в університеті. Спочатку пристав на їхню пропозицію. З’їздив додому і передумав — вирішив не відкладати дебют у МЛС. «Чикаго» підписав Діму Коваленка, «Колумбус» теж когось взяв, залишався тільки «Даллас». Тоді я сказав: «Ні, там я грати не хочу, там шалена спека». На що мені відповіли, що це єдиний клуб, який може мене підписати. Я завершив навчання в університеті, з’їздив на «Project-40» і приїхав у Даллас.

— Коліно більше не турбувало?

— Там створили такі умови, що я швидко відновився і про все забув. Поля були дуже м’які і комфортні. Тренер полюбив мене, я віддавався грі, стабільно грав в основі.

— Але ідилію знову перервала травма.

— У другому сезоні під час матчу в Нью-Йорку я зламав другу гомілку і розірвав три зв’язки. В цей час мій тато виграв «зелену карту» і батьки приїхали до мене. У Далласі важкувато, бо українська діаспора досить незначна. Роботи також не було. Тому батьки поїхали в Чикаго. З часом місцева команда зацікавилася мною. Одного дня зателефонував агент: «Тобою цікавиться «Chicago Fire». На той момент звільнили тренера в «Далласі» і я вирішив, що в Чикаго все складеться відмінно.

— Росіянин Ігор Симутенков, який грав за «Канзас» в одному з інтерв’ю сказав, що його вразила організація ігрового процесу в США. І це після виступів у Європі. Ви також можете відзначити цю складову?

— Коли я починав, то були різні клуби. У «Далласі», наприклад, була хороша тренувальна база, чого не скажеш про «Чикаго». «Бостон» грав на штучному полі. У інших команд були непогані умови. З кожним сезоном вони тільки покращувалися. Нарікати справді гріх.

— 1996-го в Україну приїхав німець Бернд Штанге і запровадив у «Дніпрі» правило: кожен гравець має власний м’яч, за який відповідає. У США з екіпіруванням проблем не було?

— Кожен гравець у МЛС має підписаний персональний контракт з «Adidas»’ чи «Nike». Бутси можна змінювати кожного матчу. М’ячі і тренувальну форму готував спеціальний менеджер. Приходиш на тренування, а на тебе вже в шафці чекає чиста форма і м’ячі. Автобусом доставляли з аеропорту на базу і у зворотному напрямку. У футболіста лише одне зав­дання — грати у футбол.

— Ми вже згадували про наших співвітчизників — Коваленка і Короля. Крім них, українців за океаном вистачало: Юрій Лавриненко, Тім Сагайдак, Кріс Снитко, Джон Волинець.

— Юрія я застав у «Чикаго», але він грав тут лише два місяці. Тім — наполовину українець. Ми грали разом ще в університетській лізі, де він також виступав за Північну Кароліну. Здається, ми були разом в «Project-40». Снитко — сербського чи хорватського поход­ження. Щодо Волинця, то він також не українець. Здається, коріння веде в Польщу. Його прізвище читається як Волинек.

— У вас українське громадянство?

— Так, у мене український паспорт. Я маю «Green card», що підтверджує моє право на проживання.

— Як часто ви зустрічалися з представниками української діаспори?

— У Далласі я товаришував лише з росіянами і білорусами. В Чикаго — інша картина. В офісі «Chicago Fire» працював хлопчина українського походження. Він організовував зустрічі зі співвітчизниками, автограф-сесії. Ми з Коваленком відчували підтримку земляків, часто діставали їм квитки на наші матчі.

Знайомство з Коваленком, Вальдеррама, відпустка Стоїчкова

— Коли вперше побачили Коваленка?

— Під час першого року навчання. Моя команда грала проти університету Мериленд. Дмитро тоді якраз шукав навчальний заклад. Він прибув у Мериленд і знайомився з умовами. «Wake Forest University» вигравав з рахунком 3:1, але до кінця матчу двічі пропустив. За таких умов довелося грати два тайми по 10 хвилин з правилом «золотого гола». У першому екстратаймі мене вилучають з поля. Йду бровкою поруч з трибунами і бачу, що хтось біжить до мене. Гукає: «Сергію, Сергію!» Виявилося, що це був Дмитро. Так і познайомилися.

— Він не хотів вчитися з вами у «Wake Forest University»?

— Насправді, там було важко нав-
чатися. Дмитро хотів чогось легшого і обрав Індіану. Ми тісно потоваришували ще до того моменту, як я приїхав у «Chicago Fire». А потім взагалі стали одноклубниками.

— Як у нього зараз справи?

— Живе у Лос-Анджелесі, тренує дітей в приватному клубі, намагається займатися бізнесом.

— Дмитро з’їздив у Європу, де спробував сили у німецькому «Санкт-Паулі». У вас, крім «Аяксу», варіантів таких не було?

— Після першого сезону в США я зателефонував батькові і сказав, що не хочу залишатися. У плані навчання все було чудово, але я приїхав сюди не для того, щоб просто здобувати освіту. Рівень футболу мене не влаштовував. Батько почав переконувати мене, щоб я залишився. У другій бундеслізі грав друг Ігоря Доценка. Та й сам Ігор був добре знайомий з агентом Андрія Вороніна, Андрієм Головашем. Думав про оглядини, поїздку в Європу, але травма, про яку я розказував, все перекреслила.

— Коваленко пішов далі і приїхав в Україну у запорізький «Металург» до В’ячеслава Грозного. Здається, то була найбільша помилка його життя.

— В Україну повертатися я не планував. Хоча мої плани змінювалися кожного року. 1995-го хотів їхати в Голландію. Батьки були не в захваті від цього, але сталося так, як сталося.

— У МЛС вам доводилося грати проти Карлоса Вальдеррами, Тіма Ховарда, Лотара Маттеуса, Алексі Лаласа. Кого виокремите з-поміж інших?

— Усіх цих зірок добре пам’ятаю. Вальдеррама здавався повільним на перший погляд, але чудово тримав м’яч. Забрати його у Карлоса було нереально важко. Колумбієць класно бачив поле. Можливо, в Європі йому було б важче грати, але у МЛС він був, мов риба у воді. У схожому стилі грав болівієць Марко Еччевері. Додам у список зірок Стоїчкова і Любоша Кубіка. До речі, на останнього «Чикаго» обміняв мене в «Даллас».

— З легендарним Стоїчковим ви згодом грали в одній команді…

— Болгарин не приховував — у США він приїхав у відпустку. Але якщо він хотів, то віддавався грі на повну і йому не було рівних. Розслабленому настрою Христо ніхто не дивувався — всі зірки приїжджали сюди заробити.

— Коваленко казав, що Девід Бекхем виявився чудовою людиною. Що скажете про Христо?

— Було по-різному. На зборах ми жили з ним і Дмитром в одних апартаментах. На тренуваннях Стоїчков був егоїстом. Бувало таке, що своєю поведінкою він показував: «Я — Стоїчков і все знаю, тому не розказуй мені тут нічого». Поза полем болгарин був чудовим хлопцем.

— Жодної зірковості?

— Лише на полі. У побуті — жодних проблем.

— Хто ще вразив вас з числа одноклубників?

— Зі мною в «Далласі» грав колумбієць Ліонель Альварес. Він виступав у тому складі збірної Колумбії, яка грала на чемпіонаті світу 1994-го року. Команду тоді спонсорував наркобарон Пабло Ескобар. Альварес — дуже хороший футболіст. А ще подобалася гра Вінальди, Армаса, Пьотра Новака… Загалом рівень футболу був непоганим.

Мічіган, чотири кити, Майкл Джордан

— Як вам американські судді? Упередженості не помічали?

— Тут такого немає. Якщо можна звинуватити американських рефері, то тільки в некваліфікованості. Жодного умислу і зацікавленості в результаті за всю кар’єру не зауважував. У США один клуб стабільно не виграє чемпіонат. Ліга керує командами, хоч у кожного клубу є свій власник. Все відбувається колегіально — трансляції, драфти, календар. В Україні зустрічався з суддівським свавіллям ще у 12-річному віці.

— Футбольна кухня у США зовсім інша, ніж в Україні. Про заїзди на базу і мови не може бути?

— Заїздів на базу справді немає. Замість бази тут є своєрідні тренувальні комплекси. «Чикаго Файр», наприклад, має два поля: штучне і трав’яне. Є роздягальні, тренери мають свої офіси. Однак житлових комплексів у них немає. Коли Коваленко грав у Пьотра Новака у «ДіСі Юнайтед», то тренер практикував заїзди в готель за день до матчу. Але це було, скоріше, виключенням з правил.

— Як живуть футболісти за межа­ми футбольного поля?

— Тут все дуже ліберально. Кожен знає свої права і обов’язки. Не буду вигадувати, що в США всі святі. Бувають такі, що занадто дозволяють собі розслабитися. Але це несистемна проблема.

— Як ваша сім’я проводить дозвілля у США? Полюбляєте, наприклад, з’їздити на озеро Мічіган?

— Влітку справді можемо поїхати на Мічіган, якщо погода хороша, хоча там буваємо нечасто. На Мічігані доволі гарні пляжі. Буває, що можемо з’їздити в Каліфорнію. Також їздимо в Мексику. Моє улюблене місце — Сан-Дієго.

— Сполучені Штати переживають зараз справжній бум соккеру. Взяти до прикладу хоча б результати збірної США чи відвідуваність матчів. Влітку 2014-го в Мічігані матч «Реала» і «Манчестер Юнайтед» зібрав на трибунах 110 тисяч вболівальників. Це населення українського Алчевська…

— Футбол справді розвивається. Якщо згадати той час, коли я приїхав у США, то популярність соккеру була не такою. Збільшується кількість команд, відкриваються академії. З’явилася нова команда «Нью-Йорк Сіті», ще один клуб буде в Лос-Анджелесі і Атланті. Серед дітей футбол також дуже популярний.

— Проте сказана колись фраза Дмитром Коваленком про те, що соккер ніколи не стане найпопулярнішим видом спорту в Штатах, мабуть, має певне підґрунтя…

— Популярність зростає — це правда. Але передбачати майбутнє нашого футболу в США не беруся. Тут є чотири кити місцевого спорту: бейсбол, американський футбол, баскетбол і хокей. Конкуренція є, і це добре, але я не впевнений, що соккер колись витіснить якийсь із цих видів спорту. Можу сказати одне: серед дітей соккер дуже популярний.

— Знаєте про це не з чужих слів…

— Так, я працюю дитячим тренером в приватній академії «Рейдерс» («Raiders FC»). Нас на рік об’єднали з «Чикаго Файр», але на даний момент ми знову функціонуємо як окремі суб’єкти.

— У США часто можна зустріти знаменитостей на вулиці?

— Так, буває таке. Нещодавно в Сан-Дієго зайшов у зал, щоб позайматися під час відпочинку і зустрів там Майкла Джордана. Вирішив не порушувати його особисту свободу і приватний час, тому не підходив до легенди НБА. В Чікаго живе відома телеведуча Опра Уінфрі. Побачити її в місті — не велика удача.

— У вашому місті чимала діаспора. Очевидно, ресторанів з українською їжею є достатньо?

— Так, це не ресторани, а, скоріше, кафе. Можна замовити, наприклад, борщ та інші традиційні наші страви. Поруч з домом є невеликий заклад, який називається «Старий Львів». Але я там гість нечастий. Так само, як і у фаст-фудах. «МакДональдз» тут популярний, але ми намагаємося їсти здорову їжу. Дружина, наприклад, може приготувати борщ.

— Дмитро Коваленко колись казав, що без важкої праці в Сполучених Штатах можна залишитися «ніким»…

— Абсолютна правда. Тут всі в роботі. Життя у США дороге, тож доводиться працювати. Все крутиться навколо праці.

— Ви щоденно працюєте з американськими дітьми. Проблема підростаючого покоління у США така, як і всюди? Невелика рухливість, надмірна комп’ютеризація…

— Проблеми всюди однакові. Коли наше покоління зростало, то таких можливостей у нас не було. Дуже багато залежить від батьків. Ми з дружиною, наприклад, можемо лише на півгодинки дозволити синові пограти у iPad чи Xbox. Безперечно, діти тепер менш активні. Мої підопічні також телефон з рук не випускають, але значних проблем у надмірному використанні гаджетів немає.

— Ваш син займається футболом?

— Розклад у нього розписаний на тиждень вперед. У понеділок він просто навчається у школі до третьої години. У вівторок він займається баскетболом. У середу в нього хор, а наступного дня — математика. У п’ятницю — шахи. Двічі на тиждень при українській церкві він займається футболом. Намагаємося зробити все, щоб дитина не сиділа біля комп’ютера.

— Ви живете в місті, де грають легендарні клуби НБА і НХЛ — «Чікаго Булз» і «Чікаго Блекхокс». Відвідуєте баскетбол чи хокей?

— Раз на рік можемо відвідати. Багато ігор вони проводять у будні, тому вирватися з-поміж власних клопотів доволі важко.

— Найближчим часом плануєте приїхати на Батьківщину?

— Кожного року планую і ніколи не вдається. Хочу приїхати влітку. Але останні три роки мої команди виходять у плей-оф, тому я зай­нятий аж до липня. Дружина також не може відпустку взяти на тривалий час. А їхати в Україну на тиждень чи два — не варіант. Проте я вірю, що приїду найближчим часом. Скучив за Батьківщиною, тому намагатимуся спланувати свій час так, щоб знайти місяць для відвідин України.

Любомир КУЗЬМЯК.