ЛИШЕНЬ ПОТРЕБУЄ ЗАЛІКУВАННЯ «СТАРОЇ ЯЗВИ»

Володимир БАНЯС.

Закінчення.
Початок — ТУТ.

КЕРІВНИЦТВО:
«У «ТАВРІЇ» Є ВСЕ»

Мої «польові дослідження» ситуації в головному кримському клубі стартували вже на вокзалі у Сімферополі: там мене зустрів водій (один із шести у штаті) кримського СК, отож я скористався нагодою й дещо в нього порозпитував. Першим же представником клубного керівництва, з ким вийшло поспілкуватися, був п. ВЕТРЕННИКОВ — у минулому захисник, а нині адміністратор «Таврії». Через відповідальну посаду розмова наша була коротка, проте дещо прояснила:

— Сергію Юрійовичу, чому Христопулос спілкується англійською на тренуваннях? Виходить же так: він трансформує свої думки з рідної мови, а потім перекладач робить те ж саме в контексті російської. Не думаєте, що впродовж оцього процесу дещо важливе втрачається?

— Насправді це цілком виправдане рішення — поясню, чому… Перекладач, закріплений за Яннісом, знає також грецьку, проте тренерський штаб вирішив зробити ставку на «мову міжнародного спілкування», бо вона саме такою і є: приблизно половина футболістів «Таврії» володіє нею, а це покращує контакт між ними й тренером.

— Із дорослими зрозуміло, давайте про дітей: що там із клубною академією?

— Поки її нема, є лише ДЮФЛ, але такий проект значиться в наших планах… Раніше ж, за колишнього керівництва, клуб навіть школу не фінансував!

— Скільки юних гравців нині зай­маються в «Таврії»?

— Точно, до одного, не скажу, можу приблизно: маємо дев’ять вікових груп, у кожній десь по 20 хлопчаків. Порахуйте самі.

— Й усі вони тренуються в Пош­товому?

— Ні, там займається частина груп. Друга частина — тут, на «Скіфі», й третя, задіяна у всеукраїнських змаганнях, — на стадіоні «Локомотив».

— Пікантний момент: а серед отих дітлахів є представники кримськотатарської національності? Не зрозумійте мене хибно.

— Звичайно є! Десь кожен п’ятий. Діти, як на мене, всі одинакові, ділити їх за якимись ознаками — неправильно… Взагалі, уявлення про якесь особ­ливе протистояння між татарами та слов’янським населенням півострова дуже роздмухані: ми вже звикли одне до одного…

Утім, головне чекало мене на другий день перебування в Сімферополі: буквально за кілька годин до поїзда на столицю я зустрівся з генеральним директором «Таврії» п. БОЙЦАНОМ. Попри нещодавно перенесене хірургічне втручання на тазостегновому суглобі, Олександр Володимирович виглядає цілком бадьоро, перебуває в хорошому гуморі, хоча й ходить за допомогою милиці.

— То ще нічого, — зауважує він, — бо одразу після операції пересувався з двома костурами!

— Ну й добре… Переходячи до справи, хочу почати з такого: якби мене попросили стисло охарактеризувати СК «Таврія» (Сімферополь), я б відповів, що це — «клуб контрастів». Із одного боку — чудова нова база, штучне поле з трибуною поблизу клубного стадіону, з іншого — той же «Локомотив», який просто в нікудишньому стані, купа грошових боргів тощо.

— Одразу виправляю: «Локомотив» не є клубною власністю, він належить владі АР Крим. І так, на мою думку, й має бути: мусить кожен регіон володіти великою спортивною спорудою. Тут же не один футбол практикується, є багато інших видів спорту, ось давайте пройдемо до цього приміщення (частина нашої бесіди проходила «на свіжому повіт­рі», відбувалося таке собі «інспектування об’єкта» з мого боку. — В. Б.), що там? Ага, змагання з боротьби… Так що це керівники стадіону мусять про все потурбуватися: тут вам і сидіння низької якості з таким-ось «вицвіло блакитним кольором», й явно застаріле табло, яке ніби повертає нас у радянські часи, а ще — бігові доріжки… Та взагалі — чимало чого. Тому, повторюю, зверніться до іншої інстанції… Знаєте, це ж легендарна будівля: тут Олімпійські ігри 1980-го проходили (на той момент стадіон був цілком сучасний), збірна команда СРСР — національна! — не раз виступала, київське «Динамо» єврокубкові матчі проводило.

— Я б іще згадав такий проб­лемний фактор: як і всі совєцькі спортивні споруди, домашня арена «Таврії» непридатна для паркування великої кількості автівок… Чесно кажучи, трохи навіть лячно запитувати про будівництво нового стадіону…

— О, це наша давня рожева мрія, проте сказати, коли вона зможе втілитись у дійсність, навіть приблизно, не можу… Бачите, як вийшло в одеського «Чорноморця»: на старій арені була мала відвідуваність, близько 5000 глядачів на матч, а побудували нову — люди хлинули. Це ж аксіома: буде стадіон — будуть уболівальники… Тобто планів у нас багато.

— Й вони, принаймні частково, втілюються в реальність.

— Ми стараємося, працюємо так, аби всі ланки, пов’язані з клубом, відчували турботу: футболісти, діти, вболівальники. Також ветерани: може, ви звернули увагу, що у нас трудяться переважно «свої» — екс-гравці «Таврії».

— Ну, тут я пропоную бути максимально обережним! Приклад київського «Динамо» показує, що така псевдосімейність нічого хорошого не дасть. Радше, навпаки, — призведе до катастрофи.

— Я не знаю, які справи в столичному клубі, проте у нас ця система спрацьовує: є люди, на яких можна покластися, для яких «Таврія» щось означає…

— …Проводячи аналогії з клубом Ігоря Суркіса, де в усіх, за його ж словами, — «динамівські серця», у вас, виходить, усі мають «таврійські серця».

— Даремно ви іронізуєте. Більшість наших працівників — насамперед, повторюю, ті, які віддали клубу роки, приносять йому справжню користь. І в цьому, як мені здається, одна з причин невдач нинішньої команди: я ніколи не виступав проти легіонерів, але для мене очевидно, що раніше, коли ми комплектувалися переважно кримчанами, з нами незручно було грати всім грандам. Та ті ж києводинамівці регулярно втрачали у нас очки! Зрештою, «Таврія» — один із чотирьох клубів, які ніколи не залишали найвищий футбольний дивізіон України, тому нинішня загроза… Ми не можемо такого допустити, саме з цим у нас найбільше переживань сьогодні.

— А переживати є за що. Й уже лунають розмови, мовляв, першим винуватцем усього є генеральний директор.

— Знаєте, сидячи у ВІП-ложі на домашніх матчах, я такого про себе начувся… Якщо резюмувати: Бойцан став причиною сьогоднішнього розвалу, тобто фінансових боргів і останнього місця в таблиці ПЛ. Але ж даруйте: на нинішній посаді я всього вісім місяців, причому прийшов у ситуацію, котра вже до мене була вкрай складною! Сиділи в клубі дивні люди, підписували дивні папери, за які тепер ми розплачуємося по пов­ній. То як, хіба «Бойцан до всього довів»?! Я не хочу такого чути, це ж несправедливо: за моєї участі — в тій чи іншій мірі — побудовано сучасну тренувальну базу, зводиться штучне поле з трибуною, відновлено фінансування ДЮФЛ, основна команда забезпечена на всі сто — зокрема, зарплати отримують вчасно, я прос­то не можу збагнути, звідки взялися чутки про якісь затримки! Крім того, наш СК і благодійністю займається, чого досі хтозна скільки не було… Проте маємо 11 поразок у 12-ти матчах (нагадую: розмова відбулася 18 жовтня. — В. Б.), неймовірні борги, що взялися через елементарний непрофесіоналізм і дилетантство, а винен — я! Так то я із агентом Вадимом Шаблієм працював?.. Хочу, щоби Україна знала: у «Таврії» є все — з точки зору матеріального, позафутбольного забезпечення. Та у нас і склад такий, що ми явно мусимо бути вище в турнірній таблиці, проте чомусь пасемо задніх. Чому вище нас «Арсенал», де справжня біда? З якої причини маємо менше очок, аніж «Говерла», де добір виконавців, за всієї поваги, гірший?

— Ну… До всього у вас і травми додаються — ось у Максима Калиниченка щось серйозне, й речі неоднозначні кояться: можна зрозуміти, коли гравець утрачає місце в старті, проте у «Таврії» дехто майже «зникає» — як-от Сергій Погорілий, ще донедавна кандидат у національну збірну.

— Скажу тільки про нашого півоборонця: точних даних поки немає, і я дуже хотів би помилитися, втім, боюся, ми втратили його до кінця сезону…

— Резюмуючи: ось перед стадіоном «Локомотив» майорить будівля, що невдовзі, до кінця року, стане міні-стадіоном із хорошим полем та красивими трибунами, тут займаються діти…

— …Ми ж розуміємо, що насамперед у всьому має бути фундамент. Тому по-справжньому взялися за нашу ДЮФЛ, яку нині очолює Андрій Опарин — значимий чоловік для футболу Криму (теж екс-«таврієць». — В. Б.). Причому намагаємося діяти поступово: припустімо, нещодавно «Кримтеплиця», через фінансові проблеми, зняла свою команду з дитячої вищої ліги України, запропонувавши нам забрати своє місце, проте ми відмовилися — хочемо пройти кожну стадію, не перестрибуючи сходинок.

— Олександре Володимировичу, та я не до того веду: ось нині в клубі багато чого робиться, але ж у певний момент усе може змінитися, й вам доведеться шукати нову роботу…

— Жодна посада не вічна. Розмірковувати над тим, що завтра тебе вирішать звільняти, — даремна трата часу. Мабуть, набагато краще працювати так, аби після себе щось залишити — хороше, маю на увазі. Щось таке, чим у майбутньому зможуть користуватися інші.

КУЦИЙ ЕПІЛОГ

У другому вагоні поїзда сполученням Сімферополь — Київ, де кожен третій пасажир послуговувався державною мовою, пізно ввечері автор цих рядків стояв у коридорі, читаючи відому київську газету. Якоїсь миті підійшов до мене незнайомий пасажир і запитав: «Ну, що столичні ЗМІ пишуть?» — «Фігню всяку», — відповів я йому. — «Наші, кримські, теж», — відказав той дядечко й пірнув у своє купе.