Володар «Срібної бутси» з Дніпра, перший легіонер Шахтаря: 4 лютого — цей день в історії українського футболу
9739 
4 лютого 1951 року у місті Полтава народився Віктор Пожечевський – легендарний тренер полтавської Ворскли, бронзовий призер чемпіонату України та чемпіон Туркменістану.
Віктор Пожечевський. Фото: Google
За часів кар’єри гравця виступав за різні полтавські заводські команди, грав за місцевий Супутник, що неодноразово ставав чемпіоном області. Пізніше працював дитячим тренером, адміністратором та начальником у команді майстрів – полтавському Колосі.
У 1984 році після відродження того-таки Колоса вже під новою назвою – Ворскла – розпочав свою тренерську роботу. За часи керування командою вже за два роки вивів її до Другої ліги та боровся за вихід до Першої. У 1990 році у клубі відбулися структурні зміни: Ворскла юридично й офіційно стала професійним футбольним клубом, а Пожечевський став її першим президентом.
Після початку виступів полтавського клубу в чемпіонатах незалежної України Пожечевський обіймав там адміністративну посаду, яку покинув після настання глибокої фінансової криз. Попрацювавши дитячим тренером, знову повернувся у Ворсклу, яка отримала нових інвесторів, на посаду наставника та віцепрезидента клубу. Цей період видався найуспішнішим в кар’єрі Пожечевського: команда вийшла до елітного дивізіону, пізніше завоювала бронзові нагороди, грала на попередньому етапі Кубка УЄФА.
Влітку 1998-го Пожечевський очолив збірну Туркменістану та поєднував це з роботою головним тренером у ФК Копетдаг (Ашхабад). До збірної запросив низку українських футболістів, які взяли громадянство Туркменістану та склали кістяк тієї команди. Разом з нею у грудні 1998 року Пожечевський дійшов до 1/4 фіналу Азіатських ігор, увійшовши до вісімки найкращих команд турніру. У кампанії 1997/98 привів Копетадаг до золотих медалей чемпіонату Туркменістану.
У сезоні 1999/00 очолював Нафтовик-Охтирка, але врятувати команду від вильоту з Першої ліги не зумів. Це була його остання тренерська робота.
Пізніше займався адміністративною роботою, стояв біля витоків створення ФК Полтава, обіймав там посаду віцепрезидента. У січні 2024 року подав у відставку з поста виконавчого директора Асоціації футболу Полтавщини.
4 лютого 1964 року у місті Дніпропетровськ (нині Дніпро) народився Олег Протасов – один з найкращих нападників радянського футболу, володар «Срібної бутси», віцечемпіон Європи та другий бомбардир в історії збірної СРСР після Олега Блохіна.
Олег Протасов. Фото: Google
Вихованець легендарної школи Дніпро-75 вже у зовсім юному віці виділявся своєю грою. Тому не дивно, що вже у 18 років Протасов дебютував за першу команду Дніпра, провівши у своєму дебютному сезоні чотири гри та забивши один гол. У перший в історії чемпіонський сезон дніпрян у 1983 році нападник відзначився сімома голами у 22 зустрічах. Наступного року у Вищій лізі СРСР забив 17 м’ячів 34 поєдинках та дебютував за збірну Союзу.
Справжнім проривом став сезон 1985 року. Протасов забив 35 голів у 33 іграх, побивши рекорд Микити Симоняна з московського Спартака (34), який тримався від 1950 року. Авторитетне видання France Football нагородило форварда Дніпра «Срібною бутсою», оскільки того сезону більше за Протасова забив нападник Аяксу Марко ван Бастен (37). У списку лауреатів на «Золотий м’яч» дніпровський нападник посів сьому сходинку.
Водночас щодо оновленого рекорду результативності СРСР за один сезон почули ширитися чутки, нібито Протасову усім Союзом допомагали забивати м’ячі.
«Чутки про мій рекорд? Знаю. Про договірні матчі і таке інше... Раніше, зізнатися, мене це сильно зачіпало. Але з часом до чуток цих став ставитися спокійніше. Віджартовуюся...
Ну от нехай вийде гравець і заб'є 35, навіть якщо всі матчі будуть договірними. А ми подивимося, що з цього вийде. Навряд чи вийде: сьогодні футбол став більш колективним, додалося порядку в захисті – моментів мало. А тоді... Не приховую, наш тренер Володимир Ємець на установках говорив: «Хлопці, допоможіть Олегу, віддайте пас. Адже на рекорд іде...». І що з того? Нормальне явище, хіба ні?" – говорив Протасов на початку нульових.
Симонян теж мав сумніви щодо чесності забитих м’ячів Протасова, який побив його рекорд, що тримався 35 років.
«Не тримав свічку, не знаю, давали там комусь гроші чи обіцяли щось інше. Але я бачив останню гру Дніпра з Торпедо, коли перед Протасовим охоче розступалися захисники, і він забив два голи, яких бракувало.
Доказів, що тут була змова, у мене немає. Але питання в іншому. Чи відчуває Протасов задоволення від своїх 35 голів? Не впевнений. А я від своїх 34 – відчуваю».
У свій останній сезон у Дніпрі Протасов став найкращим бомбардиром Союзу (18) та завоював з командою срібні медалі чемпіонату. Загалом за дніпровську команду нападник забив 108 голів у 170 матчах. Цей показник дозволив стати найкращим бомбардиром в історії клубу.
Перед сезоном 1988 року Протасов перейшов до київського Динамо, яке очолював Валерій Лобановський. Разом з киянами став чемпіоном СРСР у 1990 році та завоював Кубок Союзу. Загалом за два роки в Динамо провів 85 матчів та забив 35 голів.
З 1990 по 1994 рік виступав за грецький Олімпіакос, з якими став володарем Кубка та Суперкубка Греції. Усього ж за червоно-білих провів 90 ігор, забивши 50 голів. Пізніше пограв у японському ФК Гамба Осака (24 голи, 58 матчів) та таких грецьких клубах, як Верія, Проодефтікі, Панелефсініакос. Увійшов до списку 100 найкращих бомбардирів чемпіонату Греції XX сторіччя.
У складі збірної СРСР провів 68 матчів та забив 28 голів – це другий показник результативності в історії команди. Більше голів за команду Союзу забивав лише Олег Блохін (42). На ЧС-1986 взяв участь лише в одній грі проти Канади (2:0). А ось вже на ЧЄ-1988 зіграв в усіх матчах турніру та забив два голи. У фіналі збірна СРСР поступилася Нідерландам (0:2), Протасов відіграв 72 хвилини.
На провальному ЧС-1990, де команда СРСР посіла останню сходинку в групі з Аргентиною, Камеруном та Румунією, забив один гол у трьох зустрічах. У своїй останній грі за збірну Союзу 13 листопада 1991 року відзначився голом у матчі проти Кіпру (3:0).
Також в активі Протасова є один єдиний матч за національну збірну Україну, який він провів у вересні 1994-го у матчі кваліфікації на Євро проти Литви (0:2).
Тренерська кар’єра Протасова виявилися куди менш успішною за кар’єру гравця. Однак свій трофей з клубом він-таки здобув, ставши разом з Олімпіакосом чемпіоном Греції у сезоні 2002/03. Після цього Протасов доволі успішно працював з румунським Стяуа, рідним Дніпром, претендував на роль наступника Олега Блохіна у збірній Україні та вивів Кубань до елітного російського дивізіону.
Також встиг попрацювати в Іраклісі, Ростові, Астані, Динамо (Мінськ), Астрі та Арісі. У березні 2017 року обійняв посаду технічного директора ФФУ, пізніше був першим віцепрезидентом УАФ.
4 лютого 1977 року у місті Жданов (нині Маріуполь) народився Володимир Яксманицький – вихованець Шахтаря, захисник донецького Металурга та володар Кубка України.
Володимир Яксманицький. Фото: Google
Закінчивши школу АФК-УОР (Маріуполь), розпочав виступи за Шахтар-2. Вже через рік після приєднання до «гірників» почав грати за першу команду клубу. У 1998 році на правах оренди виступав за алчевську Сталь. Загалом за чотири роки в структурі Шахтаря (1995-1999) зіграв 72 поєдинки, забив чотири голи, став володарем Кубка України (1996/97).
Наступним клубом Яксманицького був донецький Металург, у складі якого він провів п’ять сезонів. За цей час разом з командою двічі ставав бронзовим призером чемпіонату України. Усього ж за цей донецький клуб провів 124 гри, забив 13 голів.
Покинувши Металург у 2000 році, захисник виступав за Кривбас та Іллічівець, а завершив кар’єру в статусі гравця луганської Зорі у віці 30 років. Грав за молодіжну збірну України, а 2002-го потрапив до заявки на матч національної команди проти команди Ірану, але на поле так і не вийшов.
Після початку повномасштабного вторгнення брав участь у футбольному турнірі «Кубок співдружності», організованому окупаційною владою так званої ДНР. Ось що про нього розповідав президент ФСК Маріуполь Ярошенко.
Ексфорвард Шахтаря та Динамо Еммануель Окодува в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» назвав Яксманицького найскладнішим захисником у своїй кар’єрі, відзначивши його лайливість.
4 лютого 1978 року у місті Бухарест народився Маріан Аліуце – перший легіонер в історії Шахтаря із так званого «дальнього зарубіжжя», півзахисник донецького Металурга, чемпіон та двічі володар Кубка України.
Маріан Аліуце. Колаж: FanDay.net
Вихованець Стяуа перш ніж перейти до Шахтаря встиг пограти за низку румунських клубів, а з 1998 по 2000 рік захищав кольори молдавського Шерифа. Попри виграний Кубок країни враження від Тирасполя, у Маріана, лишилися не найкращі, місто розчарувало гравця своєю інфраструктурою.
У 2000 році Аліуце перейшов до Шахтаря, ставши першим легіонером в історії клубу. Що цікаво, Маріан не підписував контракт з «гірниками», поки не переконався, що в Донецьку є МакДональдз. Він пояснював це тим, що не хотів би знову опинитися в місті на кшталт Тирасполя.
Роки в Шахтарі виявилися успішними для Аліце: двічі ставав володарем Кубка та одного разу завоював золоті медалі чемпіонату України. Загалом за «гірників» провів 68 матчів та забив два голи. Маріан не дочекався найуспішнішого румуна в історії Шахтаря – Мірчу Луческу – та пішов з клубу за два роки до призначення Містера головним тренером. Пізніше сам хавбек визнає, що це була його найбільша помилка в кар’єрі.
«Після перемоги в чемпіонаті України-2002 хотів поїхати додому. Це найбільша помилка, якої я припустився в кар'єрі. Якби міг повернути час назад – ніколи б не поїхав. Тим більше, що потім у Шахтар прийшов Луческу».
Повернувся до України Аліуце вже через три роки, і знову в Донецьк, де точно є МакДональдз. Сезон 2005/06 провів у складі місцевого Металурга: 29 матчів, один гол. Попри підписаний трирічний контракт вже влітку 2006-го перебрався до китайського Чанчунь Ятай. Після цього пограв ще за грецький Іракліс, румунські Політехніка та Васлуй, а закінчив кар’єру в азербайджанському Нефтчі у віці 32-х років.
Дебютував за збірну Румунії 26 січня 2001 року в матчі проти команди України (0:1). Загалом за національну команду провів п’ять матчів: без результативних дій.
4 лютого 1998 року у місті Нантер народився Пап-Альюн Ндіайє – височезний захисник полтавської Ворскли, фіналіст Кубка України, найкращий легіонер УПЛ у 2020 році за версією сайту «Український футбол».
Пап-Альюн Ндіайє. Фото: Ворскла
Свій футбольний шлях французький захисник сенегальського походження розпочав в академії Валансьєна. У 2016 році перебрався до Італії, де перебував у системі Болоньї та Барі.
На дорослому рівні дебютував у команді іспанської Сегунди В – Лорка Депортіва. Загалом за цей клуб відіграв 15 матчів, забив один гол, після чого перебрався до Полтави.
У складі Ворскли вже в першому сезоні провів 17 ігор та дійшов до фіналу Кубка України, в якому команда Юрія Максимова поступилася Динамо в серії післяматчевих пенальті (1:1, по пен. 8:9). Усього за ворсклян зіграв у 40 матчах та відзначився однією результативною передачею.
Після виступів в українського чемпіонаті пограв за австрійський Альтах та турецький Шанлиурфаспор. З січня 2024-го року височезний (201 см) захисник знаходиться у статусі вільного агента.
