Михайло ФОМЕНКО: «Попереджали хлопців: у Мариборі футболу не буде — буде бійня»

Який настрій, голос, вигляд може бути в людини, котра щойно пережила найвище емоційне напруження, попри те, що воно завершилося «катарсисом»? У ситуації з головним героєм України минулого тижня аналогії й очікування не спрацьовують: за чотири роки спілкування з Фоменком я встиг збагнути, що для публіки він завжди однаковий — у всіх ситуаціях, бодай що трапилося. Ось зараз, після воістину тріумфального повернення зі Словенії, наставник національної команди спокійний, хоч і не має змоги полегшено видихнути — його подальша кар’єра в підвішеному стані. Й це неймовірно, такі феномени можливі тільки в нездоровій обстановці! Та, попри все, досвід показує: будь-що хворобливе часто провокує здорову реакцію. Тому дозволю собі застерегти деяких панів із Будинку футболу, які засідатимуть на грудневому Конгресі: ми живемо в іншій державі з іншими людьми (хоча ви цього й не відчуваєте, бо, певне, не дано!), котрі не пробачать одного хибного рішення, відтак рушать до ваших хоромів. Підуть гуртом, і я не впевнений, чи з миром.

— Михайле Івановичу, на післяматчевій прес-конференції в Мариборі ви сказали, що «всі емоції залишені на полі». Що відчуваєте сьогодні, за кілька днів опісля зустрічі?

— Відтоді нічого й не змінилося: емоції справді пішли увечері вівторка й відтоді не повернулись. Ось така я людина… Фактично все, що є, — відчуття задоволення від успішно виконаного завдання. Не більше, хоча й не менше.

— У ніч із вівторка на середу я заснув десь о третій годині. Дехто розповідає, що взагалі не заплющив очі. Як із цим упоратись, якщо ти професійний футболіст або тренер (запитання без подвійного дна)?

— Все індивідуально: в різних людей різна специфіка психології. Зрештою, фізичні особливості організму в кожного свої. Зрозумійте: якби це був кінець сезону, завершення року, хлопці могли би розслабитися, по-справжньому відсвяткувати. А так — за кілька днів матчі в чемпіонатах, по тому — єврокубки. До середини грудня гратимуться поєдинки. Коли розслаблятися? Навіть мені та колегам із тренерського штабу це не вдалося, хоча наш «сезон» уже завершився: за 13 місяців відбору психологічна напруга була такою, що лише тепер почала виходити. Тому не святкуєш, а продовжуєш розмірковувати.

— Іще трохи психології: перед настільки відповідальними матчами нервова система отримує велике — часом колосальне — навантаження. У такі миті не жалкуєте, що пов’язані з футболом?

— Нерви — нервами, але ж треба і справу штовхати! Працювати треба! Думаєте, багато людей у світі, працюючи, займаються улюбленим ділом? А мені Господь допоміг у цьому! За що Йому вдячний — був, є й буду! Це ж велике щастя, про що жалкувати?

— Дивлячись на вас одразу по завершенні матчу, коли ви без радості на обличчі спокійно йшли полем, згадав кадр із липня 1990 року: Італія, завершення фіналу мундіалю, переможці-німці радіють, наче божевільні, а їхній наставник Беккенбауер замислено ходить газоном, заклавши руки за спину…

— Я також пам’ятаю цей епізод. У мене все трохи прагматичніше вийшло: на стадіоні в Мариборі лавки, де ми сиділи, розміщені навпроти роздягалень, отже, в мене просто не було виходу, якщо я хотів туди добратися… Знову-таки: всі відчуття забрала гра — надзвичайно непроста. Після неї нічого не залишилося.

— До слова: за 46 років тренерської кар’єри у вас був матч, де суперник діяв настільки брутально й агресивно, як словенці 17 числа?

— Можу їх зрозуміти, повірте: надто багато стояло на кону — вихід у фінал Євро. У них було величезне бажання, інша справа, що бажання, навіть якщо воно величезне, треба спрямовувати в рамки правил. Готуючи хлопців до поєдинку, казали їм: у Мариборі після Львова футболу не буде — буде бійня. Попереджали: треба готуватися до постійних бійок і провокацій, провокацій і бійок. Вийшло ще жорсткіше, ніж очікували. Тому дехто з футболістів розгубився, а ми змушені були щоразу кричати, застерігаючи не піддаватися на підлості й не відповідати на них. Іще розтовкмачували: суперник сильний стандартами, отже, правила порушуємо якомога рідше, біля свого штрафного намагаємося взагалі не робити цього, тим паче — не заробляємо необов’язкові штрафні! На жаль, виходило не в усіх і не зав­жди… Хоча, загалом, не мені словенців судити. Вони навіть заслуговують на повагу, бо програли нам справді в боротьбі, в якій поклали все, що могли.

— Погоджуєтесь із тезою, що сьогоднішній формат збірної сильніший, ніж дворічної давнини? Можете порівняти стан підопічних зразка листопада 2013-го з теперішнім, де грають майже ті самі люди?

— Можу. Нинішня команда однозначно сильніша! Насамперед через досвід: згадайте, що ми із хлопцями пережили за цей час, що вони мали у своїх клубах — і в «Шахтарі» з усіма проблемами, й у «Дніпрі» з виходом у фінал єврокубка, й у відродженому «Динамо», зрештою, в «Зорі», яка постійно прогресує. Досвід — така штука, котра не минає безслідно.

— Я більше мав на увазі прогрес деяких виконавців, передусім — «крил» півзахисту, двох козирів України.

— Коноплянка та Ярмоленко справді прогресують. Але цей процес триває, вони ж не завершили кар’єру! І пам’ятайте: їм із часом складніше грати: два роки тому вони були зірками лише вдома, а на європейському рівні вважалися просто перспективними, тепер інакше, до них готуються, як до основної ударної сили суперника.

— Трохи змінюємо вектор. Сподіваюся, все буде добре, тому влітку дебютуєте в основному раунді чемпіонату Європи. За часів ігрової кар’єри ви мали тільки один такий шанс, одначе навесні 1976-го чехословаки перекрили радянським футболістам шлях до Югославії.

— Ми не вперше спілкуємося, тому повинні були помітити, що я не люблю згадувати й намагаюся бути обережним у порівняннях. Відтоді минуло 40 років, це надто різні часи в усьому — політиці, суспільстві, футболі, людях. Тоді було так, сьогодні — по-іншому, зіставляти різні часи не хочу й не стану. Якби ви не запитали, сам би не провів паралель.

— Розумію, тому переходжу до умовно другої (коротшої) частини інтерв’ю — вочевидь, неприємної. Павелко повідомив, що питання вашого контракту вирішиться аж у грудні.

— У мене аналогічна інформація. Якщо хочете коментар, скажу так: «сіє» від мене не залежить, тому я просто чекаю.

— А наскільки шляхетно те, що ФФУ зволікає перепідписувати угоду з людиною, котра досягла поставленої мети?

— Так поки ж немає чого коментувати! Факт, на який натякаєте, ще не стався. Ось якщо станеться, якщо зі мною не продовжать контракт, тоді про це й поговоримо! Доживемо до грудня.

— Статистика ж свідчить, що ви — один із найуспішніших наставників за історію головної команди держави, оскільки під вашим керівництвом вона вигравала в п’ять разів частіше, ніж поступалася.

— Якщо Всевишній дозволить, спробую покращити статистику. А поки повторюю: я виконав завдання керівництва, тепер очікую, що воно вирішить.

— У роздягальні в Мариборі був Суркіс-старший: підходив до вас?

— Підходив, тепло привітав.

— Наостанок: у травні 1975-го після виграшу «Динамо» Кубка кубків «Спортивна газета» вийшла із заголовком «Спасибі за безсонну ніч!». Переконаний: уся Україна вдячна вам за таку ж ніч без сну проти 18 листопада!

— І я дякую всім за підтримку! Дуже сподіваюся, що зможу ще не раз подарувати нашим громадянам такі ж емоції. Відчуваю в собі сили на це.

Володимир БАНЯС.