Олександр Виговський: 1966–2019

01 июля 2019 г., 10:01
Распечатать
Пішов із життя літератор, який чудово писав про футбол і міг стати класним гравцем

Володимир БАНЯС.

Здається, ще ніколи я не відчував таких труднощів із тим, аби почати писати певний текст. Бракує сил душевних: не стало Сашка Виговського. Рак.

Перед тим, як усе ж почати писати, ще раз проглянув фотографію, яка обрамлює текст: на ній команда московського ФШМ початку 1980-х. Серед тих, хто присів, четвертий ліворуч — вусатий Олександр Виговський, лівий півзахисник. У компанії братів Савичевих.

Тоді він був юний, сповнений надій, із живими батьками. Аж раптом — складні травми на обидвох ногах, операції й фактична інвалідність. Із цього все почалось.

А почалося життя, в якому кількість бід була така велика, що не вкладається в голові. Хвороби, нещастя, смерті близьких. Кілька змін місць проживання, безліч випробуваних професій (у т.ч. священнослужителя). Врешті, переїзд у Білу Церкву, відносна нормалізація життя, одруження, відкриття в собі дару писати, безмаль десяток книг і… Інфаркт, розвиток численних недуг, рак.

Він не витримав другої хімії. Побіжно знаючи, скільки Сашко пережив, думаю: як він витримав першу процедуру?

Взагалі я не знаю, як упоратися з думкою, що його більше немає. Востаннє в Білій Церкві я був навесні 2015-го, на презентації його книги, а востаннє ми бачилися пізньої осені 2017-го. Проте вистачало дзвінків, листів на електронну пошту й розуміння того, що з ним можна поговорити.

Осмислюючи біду — того, що його немає й того, чому на його долю стільки випало, перебуваю в ступорі. Відчуття таке, що все життя Виговського — постійні підходи до різних дверей, за які його ніколи не пускали. Все, що він мав, не дорівнювало й однієї сотої того, що він міг і мусив отримати: як письменник, журналіст, мислитель, скульптор, а в юності — як спортсмен. Думаю: якби не ті травми, може, він став би відомим футболістом, і все його життя рухалось іншою колією?

Окремо жахає те, що на цих вихідних, коли Сашко спочив, я, нічого не знаючи про рак, планував приїхати до нього в Білу Церкву. Тож у вівторок написав лист, однак, не отримавши відповіді, змінив плани.

Я багато разів мріяв, що зможу допомогти йому: знайду «багатого Буратіно», котрий профінансує лікування; «продюсерів», які зроблять його книги відомими на всю Україну; кінорежисера, котрий оті книги екранізує. Ні хріна в мене не вийшло.

Що ж тепер? А нічого. Нема людини.

…Прощавай, Сашко! Обіймаю.

 

 

Patrick-Україна

 

Подписка электронной версии газеты

ИТОГОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ КОМАНД