Іван Сондей: «Мій перший тренер, колишній форвард Динамо, запитав, чи ми з батьками вдома. Так я й відмовив Шахтарю»

У складі Прикарпаття він виділяється швидкістю, технікою та елегантністю футбольної думки. Словом, тим, що видає футбольну породу. Можливо, ви не знайомі з біографією нашого співбесідника, проте з наступного опису здогадаєтеся, що він пройшов хорошу футбольну школу й вважався напрочуд перспективним. 

Іван Сондей – це історія значно більша, ніж локальні цілі та нижчі ліги. В юному віці за нього змагалися Динамо та Шахтар, і все вирішив візит до нього додому першого тренера – екс-гравця грандів, який прибув з одним з найбільш авторитетних селекціонерів України. Також Сондей грав у юнацькій збірній України ‒ проти Лукаку та Стерлінга, Франції та Італії, причому, забивав «скуадрі адзуррі» та Бущану, який ще не був у складі Динамо. А ще Ваня був у Дніпрі в часи великих сподівань, виходив із Олімпіком у прем’єрне єврокубкове відрядження, а також мав запрошення з УПЛ. 

Нині Іван Сондей залишається в своїй рідній команді – як її називають, «Команді рідного краю». Сайт «Український футбол» розговорив одного з лідерів Прикарпаття.

«Травми дали про себе знати, багато футболістів під час сезону випадали»

‒ Розкажи, будь ласка, як проходять у вас збори. Де збираєтеся їх проводити? З ким вже зіграли, з ким плануєте? 

‒ Збори проходять так, як і у всіх командах: дуже важко, особливо взимку, тому що на міжсезонних зборах закладається фундамент на весь рік. Зараз у нас дуже багато бігової роботи, яку нам дає наш тренерський штаб, а ми виконуємо. 

Всі збори заплановані в місті Івано-Франківськ, тому що на даний час такі обставини ‒ і ми залишаємося на місці. Зіграли спаринг з аматорською командою Агрон із Тернопільської області, в якому ми перемогли 6:1. Далі були Карпати (Львів) і ЛНЗ (Черкаси), де ми поступилася. Але на старті зборів у нас дуже багато хлопців на перегляді, тому, можливо, і такий результат. Багато з потенційних новачків тільки прийшли з дитячого футболу і ще не адаптовані до швидкостей і тиску Першої ліги. 

‒ Чи всі хлопці в строю?

‒ На жаль, у нас є ряд футболістів, які ще дотепер знаходяться в лазареті. Це півзахисники Ростислав Волошинович, Роман Кузьмин і капітан нашої команди Василь Цюцюра, який теж переніс операцію і в даний час проходить реабілітацію.

‒ Прикарпаття до останнього боролося за вихід у Чемпіонський раунд, але все ж опинилося в другій вісімці. Залишок сезону, турнір на вибування, для вас зберігає інтерес?

‒ У нас завдання було ‒ зайняти, як мінімум, 4-е місце в нашій групі, щоб ми могли боротися за вихід до Прем’єр-ліги. Але, на жаль, травми дали про себе знати, багато футболістів під час сезону випадали і на важливих матчах їх не було. Тому, я думаю, це і завадило нам поборотися за найвищі місця. 

Пережиті розчарування, звичайно, вже в минулому ‒ це вже історія. Тому, як футболісти, так і тренерський штаб, уже їх забули про ці неприємні моменти. Ми рухаємося далі. Так, залишок сезону зберігає інтерес, тому що ми хочемо зайняти 1-е місце в нашій групі для того, щоб зберегти прописку в Першій лізі і з наступного сезону боротися знову за вихід до Прем’єр-ліги.

«Формат цікавий тому, що в тебе кожна гра ‒ як остання»

‒ Цей сезон Першої ліги ‒ унікальний, тому що вперше її розділили на два етапи, а двох груп тут 30 років не бувало. Твої враження від формату?

‒ Так це дійсно унікальний сезон. Погоджуся щодо формату, й додам, що часи війни також даються взнаки. Змагання проводяться під час воєнного стану, коли наша країна воює з агресором, захищає свою територіальну цілісність і недоторканність. Я хотів би подякувати всім причетним і, звичайно, ЗСУ за те, що є можливість провести чемпіонат України. Це має величезне значення. 

Формат цікавий тому, що в тебе кожна гра ‒ як остання. Дуже мала кількість матчів, щоб боротися за якомога найвищі місця. Звідси – ціна кожної помилки зростає. Я думаю, це додає цікавості як глядачам, так і самим футболістам.

‒ Команда рідного краю вже досить стабільно грає на першоліговому рівні. Але лідери одні й ті ж. У вас стабільність чи стагнація? Чи насправді ти зараз звернеш нашу увагу на тих молодих, які найкраще прогресували за 2022 рік?

‒ Так, наша команда в останні роки досить стабільно виступає в чемпіонаті. Але, звичайно, нам, як футболістам, цього недостатньо, тому що ми хочемо займати якомога вищі позиції в турнірній таблиці й боротися за найкращі результати. У нас дуже багато футболістів на досить високому рівні. Завдяки тому, що відродилося Прикарпаття, вдалося повернути в рідну область низку гравців, які пройшли УПЛ, академії сильних клубів інших регіонів.

У нас рівна команда, конкретних лідерів немає, тому що на кожній позиції є досвідчені футболісти, які допомагають як молодим футболістам, так і команді в цілому на футбольному полі. На мою думку, у нас із молодих футболістів досить непогано проявив себе Максим Стадник, молодий футболіст, вихованець франківського футболу. Далі буде – молодь у нас хороша, з нею працюють, вважаю, це дуже правильно й даватиме результат ще впродовж багатьох років.

‒ Словом, ти задоволений, що є Прикарпаття, що воно відродилося після тих років відсутності?

‒ Так, я дуже задоволений, що команда Прикарпаття відновила своє існування і в даний час вона грає в Першій лізі. Надіюся, що в майбутньому ми зможемо повернутися і в Прем’єр-лігу. Наша область гідна цього – стільки хороших футболістів звідси вийшло та вийде. 

«Тривоги? Такі у нас реалії»

‒ Як працюється в команді рідного краю після багатьох років поза своєю областю? 

‒ Спочатку було незвично вернутися в рідний край, але в цілому мене прийняли дуже тепло в команді, є багато знайомих футболістів, яких я знав дуже давно, тому в мене адаптація пройшла дуже швидко. 

‒ Ми всі боялися, чи чемпіонат взагалі стартує, насправді ж за спортивною складовою він досить таки цікавий. Погодишся? 

‒ Я повністю погоджуюся. Чемпіонат зараз цікавий, тому що в даний час дуже багато молодих виконавців як у Прем’єр-лізі, так і в Першій лізі мають шанс проявити себе і доказати, що вони не гірші тих легіонерів, які приїжджали до нас раніше.

‒ Доводилося грати за затяжних повітряних тривог? Наскільки складно це для настрою футболістів?

‒ Найдовша повітряна тривога була в районі півтора годин. Звичайно, після цього складно входити знову в гру, тому що потрібно робити розминку, а часу для цього небагато ‒ тільки 5-10 хвилин. Коли сидиш стільки часу в укритті, не знаєш, коли знову розпочнеться матч, то весь запал, який був у тебе перед грою, поступово пропадає. Але у нас такі реалії, тому потрібно до цього адаптуватися і насамперед подякувати нашим хлопцям ЗСУ за таку можливість, що ми можемо проводити чемпіонат в такий важкий час. 

«Кожна гра на другому етапі буде «за 6 очок»

‒ Хто найбільше сподобався в цьому сезоні? Говорю як про клуби, так і про окремих футболістів. 

‒ Якщо говорити про Прем’єр-лігу, то мене дуже здивував Дніпро-1: гарні виступи в чемпіонаті України, дуже потужна команда, тому в даний час мені подобається їхня гра. В Першій лізі, звичайно, імпонує гра Полісся ‒ тому вони, напевно, заслуговують на 1-е місце в турнірній таблиці і на вихід в Прем’єр-лігу. Окремих футболістів виділити важко, але, як для мене, Артем Довбик дуже непогано проводить рік. Причому другий сезон поспіль.

‒ Чого чекаєш від весняної частини сезону? 

‒ Весняна частина чемпіонату буде дуже цікавою, тому що до кінця не буде зрозуміло, хто вийде в Прем’єр-лігу, а також хто покине Першу лігу. Чекаю дуже багато яскравих матчів як у верхній, так і в нижній частині турнірної таблиці. 

‒ Яким буде завдання для Прикарпаття?

‒ Завдання Прикарпаття ‒ зайняти 1-е місце в своїй групі.

‒ Чи доводилося бачити матчі Групи "Б" на першому етапі? Хто з майбутніх суперників сподобався найбільше?

‒ Чесно кажучи, матчів Групи "Б" я не так багато бачив, більше за своєю групою стежив. Але завжди переглядав турнірну таблицю і відзначив, що боротьба в їхній групі була теж дуже серйозною і все вирішувалося в останніх матчах. Тому всі команди на другому етапі рівні, зі всіма буде дуже важко грати. Як говорять, кожна гра буде «за 6 очок».

«Опинитися в 14 років у Києві без батьків – це був треш»

‒ Особисто про тебе. Розкажи, як і звідки ти потрапив у футбол?

‒ Я родом з Івано-Франківської області, село Голинь, що на Калущині. У моєму роду не було футболістів, але в нашій сім’ї всі спортсмени (легкоатлети). Любов до футболу в мене була з дитинства. І дякую батькам, що підтримали мене в моєму виборі займатися футболом і завжди мені в цьому допомагали. У селі, де я почав займатися, моїм першим тренером був Іван Михайлович Шинкар, а далі, коли я був у Прикарпатті, ‒ Петро Романович Русак.

‒ Тебе покидало по дитячо-юнацьких школах ‒ напевно, і поїздити в автобусах на тренування встиг, і зовсім юним пожити в чужих містах по гуртожитках? Це був треш?

‒ Так, я з 13 років не жив дома. Спочатку це була спортивна школа в Івано Франківську, де я прожив і навчався один рік, після цього я переїхав до столиці. У той час для мене у віці 14 років жити без батьків у Києві було дуже складно. Напевне, тоді це був дійсно треш.

‒ Як тебе із Прикарпаття перехопили в БРВ-ВіК? У чому секрет цієї школи, яка років десять настільки здорово працювала на західноукраїнських теренах у плані селекції?

‒ Перший рік ДЮФЛ я виступав за Спартак (Івано Франківськ) ‒ тепер це Прикарпаття. Було цікаво: ми боролися за вихід до фінальної пульки чемпіонату України, який проходив у місті Саки (АР Крим). У той час команда, яка виходить у фінальний розіграш турніру, могла дозаявити 3 футболістів з іншої команди. От таким чином я й поїхав з БРВ-ВіК на фінальну частину. Побув я там тільки на час турніру, я не був у їхній структурі і не рахуюся вихованцем цієї школи.

‒ З ким іще ти займався в БРВ-ВіК? Знаю, що з твоїх ровесників Могилецький у Скалі потім виглядав здорово, пригадую, й Болденкова називали прямо топ-захисником у потенціалі...

‒ От якраз із БРВ-ВіК пам’ятаю тільки Болденкова, тому що в той час, коли я там був, ми спілкувалися. А більше нікого й не можу пригадати, так як я там пробув тільки 2-3 тижні.

«Пам’ятаю дотепер, як мама плакала, а батько старався стримати сльози. У той час мій погляд на світ дуже помінявся, я зрозумів, що таке доросле життя»

‒ Як вас із Болденковим помітило Динамо? Маєш підозру, в якому матчі?

‒ Динамо мене помітило, напевне, уже в Саках, адже на тому турнірі я отримав приз кращого півзахисника турніру (і був дуже цьому здивований, так я наша команда посіла передостаннє місце, але, звичайно, мені було дуже приємно отримати таку нагороду). Щодо Болденкова ‒ я не знаю, тому що після турніру ми не спілкувалися і наступного разу побачилися тільки в Динамо. 

‒ У юному віці ти опинився перед складним вибором, адже тебе запрошували обидва гранди. Чому віддав перевагу киянам перед Шахтарем? Хто з їхніх тренерів і селекціонерів переконав? 

‒ Пропозиція від Шахтаря мені поступила набагато швидше, ніж від Динамо, і спочатку я погодився переїхати в Донецьк. Батьки теж мене в цьому підтримали. Повернувся я з фінальної частини додому в своє село, і буквально через тиждень зателефонував тренер Прикарпаття Петро Романович Русак і запитав мене, чи я вдома і чи є батьки вдома. 

Пояснив: вони разом із селекціонером Динамо (Іваном Івановичем Терлецьким) їдуть до нас, щоб забрати мене в Київ. 

Тоді для мене, напевне, і настав той переломний момент, коли я уже був впевнений на всі 100%, що я поїду тільки в Динамо. І знову хочу подякувати батькам, які і в цей раз мене підтримали і відпустили в Київ, хоча для них це було дуже важко ‒ лишити сина в великому місті у віці 14 років.

‒ Грати й жити в Динамо ‒ круто чи важко? 

‒ Пам’ятаю дотепер, як мама плакала (батько старався стримати сльози, але в нього це теж не виходило), коли залишали мене на базі Динамо, що знаходиться на Нивках. Перших пів року було важко жити, тому що новий колектив, нова школа, поруч нема нікого з рідних… У той час мій погляд на світ дуже помінявся, я зрозумів, що таке доросле життя.

‒ Столиця. Академія Динамо. Діти міністрів, послів, бізнесменів. У вас були мажори?

‒ Я думаю, мажори були в кожній команді ‒ і Динамо не було винятком. Одне, що я можу сказати ‒ вони [діти із заможних і впливових родин] були гарними людьми і завжди допомагали, якщо це було потрібно.

‒ Кажуть, пасинок Дениса Олійника міг вирости в крутого воротаря. Правда? Як він загинув?

‒ Так, це дійсно правда. Данко Вишенський був дуже чудовим воротарем і прекрасним хлопцем, завжди на позитиві. Він загинув в ДТП після тренування. У нас був фітнес, після чого він викликав таксі і поїхав додому. А траса була мокрою, водій не впорався з керуванням і після сильного удару в пасажирську дверцю Данко загинув.

‒ Ти пригадуєш вашу перемогу над Чорноморцем з Динамо в ДЮФЛУ? Міг тоді здогадатися, що забиваєш майбутньому голкіперу Динамо та збірної Бущану? Що за гол то був?

‒ Перемогу я пригадую, а от гол згадати не можу. На жаль, у мене нема того відео, я б залюбки це переглянув.

«Після гри з Англією на рентгені в мене виявили тріщину на гомілкостопі»

‒ Ти в 2010 році немало грав за юнацьку збірну України. У вас абсолютно неймовірні суперники були: Бельгія з Лукаку, Англія зі Стерлінгом, Франція, Італія... Італійцям ти забивав. Кого з них запам'ятав найбільше? 

‒ Так, це були теж дуже яскраві часи. Тренером у нас був Юрій Леонтійович Мороз ‒ чудовий фахівець, із яким працювалося дуже легко і цікаво. Пам’ятаю, підібралися дуже багато талановитих хлопців, але найбільше, напевне, вражали представники Шахтаря ‒ Владлен Юрченко, Сергій Гринь. 

Суперники справді нам випадали досить сильні, із такими командами було дуже цікаво грати. Гол італійцям дуже добре пам’ятаю: я забив головою після флангової подачі, емоції переповняли в той момент. Найбільше запам’ятав команду Англії, з ними було дуже важко грати особливо в плані боротьби. Коли кажуть «британський футбол», мають на увазі – жорсткий, повний контакт, як це було ще в 90-ті. Так от, у нас у 2010 році з ними теж дуже жорсткий матч видався, після гри я зробив рентген і в мене виявили тріщину на гомілкостопі.

‒ Майбутній півзахисник російських Крильєв Совєтов і збірної України Іванісеня яким тоді був?

‒ Іванісеня… Я мало з ним спілкувався. Пам’ятаю, що він був дуже спокійним.

‒ Хто був найкрутішим у поколінні 1994 р.н. в Динамо? Фаворов, Хльобас? Гемега? Хобленко? Хтось такий, кого я не знаю?

‒ В той час дуже сильним був Ігор Галкін, але, на жаль, через проблеми зі здоров’ям йому довелося завершити кар’єру у віці 18 років. 

‒ Пам’ятаю, як за Динамо-Академію на область бігав невисокий киргиз – його не могли заявити до 18 років на професіональному рівні як іноземця. Ісраілов був вартий того, щоб запрошувати його з Киргизстану й чекати повноліття? Справді талант?

‒ Аха Ісраілов був одним із ключових гравців нашого покоління: чудова техніка та бачення поля. Я впевнений в тому, що він був вартий того, що його запросили. На жаль, після ДЮФЛУ він так і не розкрив свій потенціал в Україні. Проте чув, що в Азії, десь в Індії, він немало пограв.

‒ У тебе були хоч якісь шанси на першу команду Динамо чи відчував, що тебе "зачохлили"? Причина - травма чи конкуренція?

‒ На жаль, на той час у нас в чемпіонаті було багато легіонерів і молоді шансів не давали. Плюс на тренуванні я отримав серйозну черепно-мозкову травму, через яку пропустив увесь останній рік ДЮФЛ. Та, що там! Мені взагалі було заборонено займатися спортом! Довелося довго лікуватися, проходити огляди, поки знову зміг вийти на поле. 

«Рамос не звертав увагу на молодь Дніпра, йому потрібні були вже сформовані футболісти»

‒ Був момент після Динамо ‒ ти навіть грав за ФК Калуш. Не було остраху, що в 16 років кар'єру завершено?

‒ Після того, як я повернувся після року паузи в Динамо, мені дали час відновитися в Динамо-2. Там я пробув пів року, після чого покинув клуб, тому що не мав ігрової практики. Це сталося вже тоді, коли всі команди були сформовані і до сезону залишалося менше місяця. Тож я повернувся додому і, щоб не витрачати форму, вирішив пограти на область. Вирішив для себе, що це на пів року, щоб потім знову поїхати в якусь команду на збори. Чи були думки, що все закінчено? Ні, я знав, що не закінчу з футболом ‒ все, що сталося, було як випробування для мене. 

‒ Як на тебе вийшов Дніпро? 

‒ Після одного з матчів до мене підійшов Валентин Артурович Москвін (колишній нападник Прикарпаття та Дніпра, надалі – плідний тренер дитячо-юнацького футболу, ‒ прим. «УФ»). Мені запропонували Дніпро, на що я відразу погодився і поїхав туди на перегляд.

‒ З одного боку – Коноплянка, Жуліано, Гама, Калинич. З іншого – плеяда молодих талантів у дублі. Чи був шанс у Войцеховського, Пасичів, у тебе пробитися в основу? 

‒ Тоді з дубля брали футболістів у першу команду тільки потренуватися ‒ та й то час від часу. Шансу, щоб там заграти, молодим не давали. 

‒ Хто з тренерів - Рамос, Безсонов, Маркевич - хоч трохи звертав увагу на юнаків?

‒ Рамос не звертав увагу на молодь, йому потрібні були вже сформовані футболісти. А от Мирон Богданович давав шанс молоді, та я в той час уже не був у Дніпрі. 

‒ Зірки Динамо та Дніпра ‒ українці та легіонери ‒ красунчики чи жлоби? Як вони ставилися до вас, молодих?

‒ В Динамо я рідко пересікався з зірками, а в Дніпрі дуже часто. 

Дорога від бази Дніпра до магазину була через парк, і дуже часто Селезньов і Зозуля зупинялися й підвозили нас, молодих, на базу, щоб ми не ходили пішки. 

На тренуваннях теж ставилися до нас досить лояльно, тому що розуміли, що ми молоді і зламати нас легко було. Я думаю, вони згадували себе в нашому віці тому і ставилися з розумінням до нас.

«Гельзін завжди казав: якщо він з нами на полі, то він такий же футболіст, як і ми»

‒ Як сприймав оренду в Охтирку й що вона тобі насправді дала?

‒ Оренда в Нафтовик-Укрнафту дала мені відчути, що таке дорослий футбол. Одне діло ‒ грати в дублі, де майже всі ровесники, а зовсім інше ‒ коли ти граєш з мужиками. В Охтирці я набрався дуже великого досвіду, який у подальшому мені допомагає. Я став швидше прогресувати, тому що там зовсім інші швидкості гри і дуже мало часу на роздуми на полі.

‒ Олімпік: всі були вражені, як він стартонув і дійшов до єврокубків. Як кажуть, ідеальне поєднання "якість за свої гроші". А насправді як працювалося в клубі? Які підводні камені цього успіху?

‒ В Олімпіку працювалося дуже легко. Роман Санжар і весь тренерський штаб створили дуже гарний колектив, всередині один одного всі завжди підтримували в будь-яких ситуаціях. Підводних каменів я там не бачив ‒ це був просто дружній колектив, який виконував установку тренера на гру і завжди бився до останньої хвилини. Як для мене, Роман Миколайович [Санжар] був гарним психологом для футболістів, знаходив до кожного підхід і знав, що сказати перед грою або після гри. Напевне, це і стало причиною того успіху, якого добився Олімпік.

‒ Граючий президент Гельзін з вами ще виходив на ігри? Який він на полі та поза полем?

‒ Ні, з нами він уже не грав, але на тренування приїздив і часто тренувався з нами. І завжди казав: якщо він з нами на полі, то він такий же футболіст, як і ми, що йому можна і «вставити», і в підкат піти, щоб ми не боялися грати проти нього. За полем теж спілкувався з футболістами добре й поводив себе досить просто, незважаючи на те, що він був президентом клубу.

‒ Чому за Олімпік ти відносно мало забивав? Причина в статусі постійного джокера чи в експериментах, коли тебе в захисті навіть пробували? 

‒ Та якщо подивитися по статистиці, то я і загалом мало забиваю. Я не можу сказати, що причина була в якихось експериментах, все-таки я досить часто грав в стартовому складі. 

‒ Який матч в УПЛ вважаєш для себе найкращим?

‒ Найбільше я запам’ятав матч із Карпатами, де спочатку я грав на позиції десятки, а другий тайм провів на позиції опорного. Тоді для мене ще незвично було грати на тій позиції, але я ще і потрапив в збірну туру, що стало для мене здивуванням (березень 2018-го, Олімпік виграв у Львові – 3:0, в активі Сондея асист, ‒ прим. «УФ»).

‒ Олімпік дебютував у єврокубках матчем із одним із грецьких грандів. Були шанси пройти ПАОК? 

‒ Грали гідно, вважаю, дали бій. Їхня перевага – що ПАОК кожен рік у єврокубках, а для Олімпіка (і для більшості гравців, не тільки для клубу) це був дебют. У мене особливих шансів не було, тому що як у першому,  так і в другому матчі я виходив на заміну.

‒ Екс-дніпряни в складі ПАОКа ‒ Лео Матос і Шахов ‒ тебе впізнали, спілкувалися?:)

‒ Ні, вони мене не впізнали, тому що в Дніпрі ми теж нечасто бачилися.

«Гол Металісту – найкрасивіший у моїй кар’єрі»

‒ У тебе були варіанти залишитися в УПЛ? Про які відхилені пропозиції шкодуєш?

‒ Міг грати за ФК Львів, але там не склалося через певні обставини. 

‒ Як опинився в МФК Миколаїв? 

‒ Від Миколаєва була гарна пропозиція. Мені зателефонував особисто головний тренер Шищенко і розказав, які завдання стоять у команди і що він хоче мене бачити. На той час у клубу стояла задача виходу в УПЛ, і тому там зібралися непогані футболісти.

‒ Це ж було в період, коли клуб звинувачували в договірняках? Як там це переживали?

‒ Я про скандал навіть не знав, і в клубі про це нічого не говорили. 

‒ Повернення в Прикарпаття ‒ поворотний для тебе момент? 

‒ Так, було приємно знову повернутися додому. І тут я можу знову проявити себе показати свою гру і постаратися вернутися в УПЛ. У Прикарпатті хороший колектив, тут майже всі місцеві, знаємо один одного давно. У команді є Цюцюра, з яким ми разом починали грати в дитинстві, разом жили в кімнаті і сиділи разом за одно. партою в школі. До речі, футбольна доля нас звела разом і в Охтирці. 

‒ Згадується твій голасо минулого сезону Металісту, та й загалом же багато зіграно й побачено. Які цілі ставиш перед собою в футболі?

‒ Так, той гол вийшов дійсно дуже красивим, це найкрасивіший гол в мої кар’єрі. Цілі ‒ завжди якомога вищі, насамперед ‒ допомагати команді в кожному матчі здобувати перемогу та забивати як можна частіше. На даний час моя ціль у футболі ‒ знову повернутися на найвищий рівень.