«Лобановський усе пояснював мовою цифр – з ними не посперечаєшся»: Ковалюк про Динамо, Шахтар і Кварцяного

Лівий півзахисник Володимир Ковалюк не вирізнявся технікою, зате компенсував це невтомною енергією та самовіддачею. Саме за це він і отримав прізвисько «Дизель».

За 22 роки ігрової кар’єри він встиг пограти у 15 клубах, серед яких були Динамо, Шахтар, Дніпро. Йому довелося працювати з багатьма відомими тренерами –  Валерієм Лобановським, Мироном Маркевичем, Берндом Штанге, Олександром Яковенком, Анатолієм Заяєвим, Віталієм Кварцяним. Від кожного з них він узяв щось своє: дисципліну, працелюбність, самовіддачу та людяність – риси, без яких важко досягти успіху у футболі.

Володимир Ковалюк в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів:

• чому, пройшовши відбір до Київського спортінтернату, він там не навчався;
• спогади про перший незалежний чемпіонат і Кубок України; 
• як в Шереметьєво у нього вкрали відеотехніку, яку він віз із США;
• про перших представників Німеччини в українському футболі – тренера Штанге та гравця Зассена;
• про розміри штрафів, які накладав Лобановський за перебування в ресторані до і після опівночі;
• про футболіста Шахтаря, який тримався осторонь від колективу;
• за що Анатолій Заяєв дарував футболістам по 100 доларів;
• за що Кварцяний позбавив його капітанської пов’язки і вигнав з команди.

«Футболка з одинадцятим номером Блохіна була мрією кожного хлопця»   

– Володимире Васильовичу, з чого почалося ваше захоплення футболом? 

– Я народився в гірському краї Карпат, у містечку Косів. Мій дядько був палким уболівальником київського Динамо. Ми разом дивилися матчі команди ще за радянських часів. Після цього я вибігав на подвір’я, яке стало для мене першим футбольним полем. Ворота замінювали стіни будинку або двері гаража, у які я годинами бив м’ячем. Саме там і розпочалася моя любов до футболу.

– Які ще спогади з футбольного дитинства залишилися? 

– Моє рідне місто не мало великих футбольних традицій. Через гірське розташування краю діти частіше займалися лижними видами спорту та боротьбою, які були значно популярнішими за футбол. Я також катався на лижах, але ще до школи мріяв стати саме футболістом.

– А хто з того покоління був вашим кумиром?  

– Звісно, Олег Блохін. Він був кумиром не лише для мене, а, мабуть, для всіх хлопчаків того часу. Блохін багато забивав, був одним із лідерів київського Динамо та справжньою зіркою радянського футболу. Футболка з його одинадцятим номером була мрією чи не кожного хлопця.

Олег Блохін, фото: з колекції Олексія Новіка

– Розкажіть про свою сім’ю? 

– У моїй родині спортом ніхто не займався, тому батьки навіть не думали, що я стану футболістом. Мама хотіла, щоб я був музикантом, а тато бачив мене автодорожником. Коли мені виповнилося 13 років, я звернувся до батьків із проханням віддати мене до Київського спортивного інтернату.

– Чому саме до Київського?   

– Усе було просто: я мріяв грати за київське Динамо. Вважав, що шлях до своєї мрії потрібно починати якомога ближче до клубу. Тому поїхав до Києва, пройшов відбір і був зарахований до динамівського спортивного інтернату.

– Вас зарахували до Київського спортивного інтернату, але навчатися там ви так і не почали. Чому?   

– Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Батьки забрали мене з Києва, і повернутися туди я вже не зміг. Через рік опинився у Львові, де продовжив навчання та заняття футболом у спортивному інтернаті. 

«У Шереметьєво у мене вкрали відеомагнітофон і телевізор, привезені зі США» 

– Вам було 18 років, коли ви потрапили в Карпати, які виступали у союзній першості. Можете розповісти, що це був за турнір?   

– То була західна зона Другої союзної ліги, де змагалися 22 команди з України, росії, білорусі та Латвії (11 клубів представляли Україну, – прим. О.П.). Це був дуже конкурентний турнір: на перемогу реально претендували щонайменше п’ять команд, серед яких були й Карпати. Переможцем стала Буковина, друге місце посіла ризька Даугава, а ми фінішували третіми, відставши від лідера лише на три очки. 

У нашому складі виступало чимало сильних футболістів: Степан Юрчишин, Віктор Рафальчук, Василь Леськів, В’ячеслав Лендел. Останній мав прізвисько «Карпатський Марадона». Завдяки своїй техніці, швидкості та нестандартному футбольному мисленню він став справжнім улюбленцем львівської публіки. Багато вболівальників приходили на стадіон саме заради його гри.

– Це правда, що на початку 90-х у Карпатах премії гравцям виплачували телевізорами?

– Так, було й таке. У ті часи головним спонсором Карпат був львівський завод «Електрон», який випускав телевізори. Вони вважалися дуже престижною технікою, тому нерідко саме ними нас і преміювали.

Володимир Ковалюк, фото: UA-Футбол

– І скільки вам прослужив той телевізор? 

– Недовго (сміється). Насправді я його навіть не розпаковував – одразу продав. На той час у мене вже був японський телевізор, який я привіз зі США після однієї з поїздок з Карпатами. 

– Що це була за поїздка до Америки? 

– Ми двічі їздили до США: спочатку на великий міжнародний турнір, а згодом – на матчі з командами української діаспори. Побували в Далласі, Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Для нас це була зовсім інша реальність: хмарочоси, яскраві вогні реклами, сучасна інфраструктура. Ми побували на екскурсіях, побачили багато цікавих місць і отримали незабутні враження. А коли повернулися назад, контраст між Америкою та тодішнім Радянським Союзом відчувався особливо гостро. Назавжди запам’ятав Москву і особливо аеропорт Шереметьєво.

– Чим саме? 

– Тим, що саме в Шереметьєво у мене вкрали відеомагнітофон і телевізор, привезені зі США. 

– І що, їх так і не повернули? 

– Повернули, причому дуже швидко. З нами в поїздці були представники КДБ. Один із них кудись пішов, а вже за двадцять хвилин мій багаж дивним чином повернувся. 

– Ви стали учасником перших в історії чемпіонату та Кубка України. Що найбільше запам’яталося з тих турнірів?  

– Добре пам’ятаю, як у складі Скали ми грали проти київського Динамо у першому розіграші Кубку України. Перший матч відбувався в Києві, на Республіканському стадіоні, і завершився нічиєю 1:1. Для багатьох це стало справжнім шоком – команда з невеликого Стрия змогла не програти Динамо. Деякі гравці киян навіть не знали, що існує таке місто. Матч-відповідь у Стрию також був напруженим: після першого тайму ми навіть вели 1:0, але в підсумку поступилися в додатковий час – вирішальний гол забив Олег Саленко. Атмосфера була неймовірною: на стадіон «Сокіл», розрахований на 10 тисяч глядачів, прийшло близько 17 тисяч людей, і багато хто сидів навіть на деревах.  

«Дратувало, що Маркевич постійно до мене чіплявся»

– Ви грали в Карпатах під керівництвом Мирона Маркевича. Яким він вам запам’ятався? 

– Маркевич запам’ятався тренером, який усе тримав у собі. Він ретельно планував свою роботу, точно знав, що робить, але не любив афішувати своїх рішень. Міг годинами сидіти в роздумах. Найбільше цінував футболістів, які грали самовіддано.

– Маркевич проводив індивідуальні бесіди з футболістами? 

– Так, регулярно. Іноді це мене навіть дратувало. 

– Що саме вас дратувало? 

– Здавалося, що Маркевич постійно до мене чіпляється. Якось я запитав його помічника, чому так відбувається. Він відповів: «Бо Мирон Богданович бачить у тобі футболіста».

Мирон Маркевич, фото: Getty Images

– Через що у вас зіпсувалися стосунки з Маркевичем?

– Через мої амбіції. Я хотів грати з перших хвилин, а здебільшого залишався в запасі. Терпіти й чекати свого часу тоді не вмів. Тим більше, що вже мав пропозиції від інших клубів.

– Серед них були пропозиції з-за кордону? 

– Так. Уже під час виступів за Прикарпаття мною цікавилася навіть португальська Брага.

– Проте до Браги ви так і не перейшли. Чому?  

– Точно не знаю. Перемовини тривали, але до конкретики справа так і не дійшла. Був ще варіант продовжити кар’єру в Австралії, але їхати так далеко я не захотів.

«Щоб не загострювати конфлікт між Динамо і Шахтарем, мене продали в Дніпро»

– Розкажіть, яким чином ви потрапили до Дніпра? 

– Історія з Дніпром вийшла доволі цікава. Після матчу останнього туру чемпіонату 1994/95 у Дніпропетровську селекціонери Шахтаря одразу повезли мене до Донецька, де я підписав контракт із клубом. Повернувшись до Івано-Франківська, дізнався, що маю їхати на збори з київським Динамо. Про угоду з Шахтарем я мовчав аж до моменту, поки в Німеччині Григорій Суркіс не дізнався, що контракт із донецьким клубом у мене вже підписано.

– Якою була реакція Григорія Суркіса?  

– Він порадив повернутися до Івано-Франківська і спершу владнати всі питання з президентом клубу.    

– А де в цій історії Дніпро?  

– Щоб не загострювати стосунки ні з Динамо, ні з Шахтарем, було ухвалено компромісне рішення – продати мене до Дніпра.  

– Чи відповідає дійсності інформація, що ваш трансфер у Дніпро коштував 100 тисяч доларів?

– Так, це правда. Але цих грошей ніхто фактично не бачив. Тоді президентом Дніпра був Віктор Безверхий, який мав зв’язки з італійською компанією «Lotto». Тому основний розрахунок відбувся екіпіровкою. Для Прикарпаття це було серйозним кроком уперед, адже до того клуб не мав якісного спорядження.

– Що ви отримали за перехід у Дніпро?  

– Були підйомні та непогана зарплата – тоді цього вистачало, щоб купити машину або навіть квартиру. Але особисто мені це було не так важливо: клуб видав службову жигулі-шістку. Натомість провідні гравці Дніпра замість підйомних часто отримували інші бонуси – автомобілі: Шаран і Топчієв мали мерседеси, Ковалець – джип.

«Коли вип’єш пива, можна зрозуміти будь-яку мову»     

– У той період Дніпро очолював німецький тренер Бернд Штанге. У чому полягала особливість його підходу до гравців порівняно з іншими тренерами?

– Ми звикли до режиму, а у Штанге підхід був значно вільніший: дозволялося більше речей, які зазвичай не вважаються «футбольними» і які інші тренери суворо обмежували. Пам’ятаю збори в Еміратах – за вечерею він навіть пригостив усю команду пивом. Потім пояснив, що в невеликій кількості це може бути корисним для відновлення.

Бернд Штанге, фото: Getty Images

– У Дніпрі ви грали разом із Віктором Скрипником. Яким він був як футболіст і як людина поза полем?

– Віктор був класним футболістом і просто компанійською людиною. У нього була дружина-вірменка, а в тестя, здається, у Новомосковську (рідне місто Віктора Скрипника з 2024 року перейменоване на Самар, – прим. О.П.) була база відпочинку. Як тільки з’являвся вихідний, Скрипник одразу казав: «Хлопці, поїхали до мене – порибалимо, посидимо». У нас була дуже дружна команда: якщо кудись і вибиралися, то завжди всі разом. 

– Чи був із вами легіонер із Німеччини Андреас Зассен? 

– Так, ми завжди брали його з собою, бо він не розумів ні української, ні російської мови. 

– Як ви знаходили спільну мову з ним? 

– Знаєте, коли вип’єш пива, можна зрозуміти будь-яку мову.  

– Чи правда, що Андреас Зассен багато вживав пива? 

– Так, він дуже любив пиво і міг випити 5–10 бокалів. Це викликало подив – як у нього це вміщалося. 

– Бернд Штанге у Дніпрі запровадив символічні штрафи по одному долару. За що найчастіше штрафували?  

– Наприклад, під час розминки ми грали у квадрат 5 на 2. Штанге вимагав грати в один дотик, іноді – у два. Якщо хтось пропускав м’яч між ногами, одразу отримував штраф у один долар.

– Який найбільший штраф міг накласти Бернд Штанге під час тренувань? 

– На базі стояла корзина з м’ячами, і кожен перед тренуванням мав взяти свій м’яч із номером, насос і накачати його. Ми отримували чисту форму й виходили на заняття. Якщо під час тренування хтось втрачав свій м’яч, це коштувало 100 доларів штрафу. Тоді гравець змушений був шукати його по всій території, ходити між деревами –  або знаходив, або платив штраф.

«У Динамо за перемогу платили 1200 доларів, у Дніпрі – 800, а в Уралані – 2000»     

– Ви поїхали в російський Уралан заради грошей? 

– Можна сказати, що так. Контракт був дуже солідним. Еліста ж запам’яталася як справжній шок: навколо – безкрайній степ і спека, яка в тіні доходила до +50. 

– Наскільки фінансово пропозиція від Уралану відрізнялася від умов у Дніпрі? 

– Приблизно у три–чотири рази. Пам’ятаю, ми виграли два домашні матчі й одразу отримали премію – 4 тисячі доларів. Для порівняння: у київському Динамо тоді платили близько 1200 доларів за перемогу, у Дніпрі – приблизно 800. Я був шокований: за тиждень заробив майже стільки, скільки тоді коштувала квартира в Івано-Франківську.

– Коли ви отримали автомобіль за контрактом – одразу після підписання чи пізніше?  

– Це сталося після виходу команди до Прем’єр-ліги. Спочатку обіцяли Мерседеси, але в результаті отримали Хюндай. 

– Яким ви запам’ятали Павла Яковенка як тренера? 

– Дуже жорстким і вимогливим, справжнім звіром у роботі.

Павло Яковенко, фото: ФК Оболонь

– Чи правда, що на тренуваннях Павла Яковенка футболісти іноді не витримували навантажень і навіть плакали?

– Так, це правда. На зборах у Туреччині ми вже о шостій ранку виконували вправи на піску, і один із воротарів, Дмитро Андрєєв, просто впав і заплакав. Яковенко підійшов і спитав: «Ти контракт підписав?» –  «Так». – «Тоді працюй». Навантаження були надзвичайно важкі. Пам’ятаю тест «човник» – 60 відрізків по 100 метрів на максимальній швидкості. Після нього футболісти буквально падали без сил, лікарі приводили їх до тями. 

Я пробіг його, і не зупиняючись, побіг у клубне приміщення на стадіоні й сказав адміністратору: «Усі гроші, які я тут заробив, залишаю – тільки відпустіть мене». Він запитав, що сталося, і я показав у вікно: футболісти лежали без сил, а лікарі й масажисти приводили їх до тями нашатирем. Тоді він підійшов до Яковенка: «Павле Олександровичу, що відбувається?», а той спокійно відповів: «Перевіряю фізичний стан команди».

– Чи доводилося вам у інших тренерів стикатися з подібними навантаженнями?

– Коли я перейшов із Уралану в київське Динамо, один журналіст запитав: «Як вам навантаження Лобановського?» Я відповів: «Та хіба це навантаження?». Наступного дня це вийшло в газеті, і вже зранку інтерв’ю лежало у Валерія Васильовича на столі. Мене викликав Анатолій Пузач і каже: «Зайди до кабінету Лобановського». Я заходжу, і Лобановський питає: «Що ти там понаписував?» Я пояснив, що ми в Уралані бігали 60 відрізків по 100 метрів. Він не повірив: «Такого не може бути». А Пузач, щоб розрядити ситуацію, додав: «Васильовичу, ти що Пашку Яковенка не знаєш? Він і не таке на тренуваннях вигадає».

– Якою була реакція Яковенка на ваше запрошення до Динамо? 

– Схоже, він образився і спочатку рідше ставив мене в склад. В Уралані я мав підтримку вболівальників – мене називали Бембя, як місцевого героя. Пам’ятаю матч із Нафтохіміком: довго не могли забити, і стадіон почав скандувати «Бембя на поле!». Яковенко випустив мене наприкінці, і я забив переможний гол зі штрафного. Після гри він сказав: «Краще б я тебе не випускав».

«Григорій Суркіс сказав: «Тоді ти взагалі закінчиш з футболом»    

– Коли Динамо звернуло на вас увагу? 

– Думаю, Лобановський стежив за роботою Яковенка, адже він був його вихованцем. До того ж в Уралані грало багато українців, і про нас часто писали в пресі. Пам’ятаю, восени я приїхав додому в Івано-Франківськ, і мені зателефонував Григорій Суркіс, поцікавившись, чи не розглянув би я варіант повернення в київське Динамо. Я відповів, що не проти. Він сказав: «Твій літак о восьмій ранку». Наступного дня я прилетів у Київ, поговорив із Лобановським і підписав контракт.

Валерій Лобановський, фото: ФК Динамо

– На який термін ви підписали контракт із Динамо? 

– На три роки. Але в мене ще діяв контракт з Ураланом. Коли в грудні прилетів в Елісту на збори, мені повідомили, що не відпускають, бо угода ще чинна. Почали переконувати залишитися, мовляв, у київському Динамо я все одно буду сидіти на лавці. У підсумку мене тоді переконали залишитися. Я зателефонував Григорію Михайловичу і сказав, що не готовий грати в київському Динамо. 

– І що він вам відповів? 

– Сказав: «Тоді ти взагалі закінчиш із футболом». Потім трохи емоції спали, але контракт з Ураланом у мене ще діяв – залишалося близько 12 місяців. У разі розірвання потрібно було б заплатити штраф близько півмільйона доларів.

– То що в підсумку вирішили з вашим переходом у Динамо? 

– Мені порадили переписати контракт, щоб усе було оформлено юридично правильно. Через рік Григорій Суркіс знову зателефонував і запитав, чи не передумав я переходити в Динамо. Я відповів, що ні. Ми домовилися про умови – вони були приблизно втричі кращі, ніж рік тому. Я приїхав у Динамо, ми поїхали на збори в Німеччину та Ізраїль. 

Мене почали награвати до основного складу, але згодом я опинився без ігрової практики. Пам’ятаю, в Ізраїлі робили командне фото, і мені сказали: «Ти не фотографуєшся». Я не розумів, що відбувається. Потім Суркіс запитав: «Що ти там підписав?» Я показав контракт, а він пояснив, що без чітко прописаної компенсації виникла юридична проблема. Через це почали вимагати значну суму, і в результаті я так і не був заявлений у Лізі чемпіонів.

– Але ж ви залишилися у Динамо? 

– Так, клуби між собою якось домовилися. Я грав за першу і другу команди Динамо, але в єврокубках участі не брав. 

«Лобановський запровадив штрафи: якщо хтось сидітиме в ресторані після 23:00 – від 1000 до 4000 доларів»

– У чому полягала унікальність Валерія Лобановського? 

– Мені імпонувало, що він ніколи не кричав на футболістів. Тренування проводили його помічники – Пузач, Михайличенко та Дем’яненко, а сам Лобановський мовчки сидів на лавці й уважно спостерігав. Потім усе пояснював мовою цифр і з ними неможливо було сперечатися. Пам’ятаю випадок, коли він запитав Герасименка: «Учора ти був на тренуванні?». Той відповів, що так. А Лобановський показав статистику: у Шевченка – 15 дій, у нього – 4. Мені подобалося, що він працював через цифри і психологію: міг сказати кілька слів або пожартувати – і футболіст одразу входив у потрібний стан. 

– Можете пригадати якусь кумедну історію, пов’язану з Лобановським і футболістами Динамо? 

– Пам’ятаю, як Юрій Максимов постійно жартував над Андрієм Гусіним. Тоді ми ще жили на старій базі. Він вирізав із паперу ступні, написав на них: «Сюди не ступати – тут ходив Гусін» і розклав їх на сходах через одну. Ми зібралися на першому поверсі й чекали, якою буде реакція Лобановського, який мав приїхати.

– Якою була реакція Лобановського на витівку Максимова? 

– Лобановський увійшов, сказав усім: «Здрастуйте» і почав повільно підійматися сходами, обережно, ніби змійкою, переступаючи намальовані ступні.

Валерій Лобановський, фото: ФК Динамо

– Який відсоток браку у грі Лобановський допускав для футболістів?  

– До 25%. Якщо футболіст залишався в цих межах, його гру вважали вдалою.      

– Чи були випадки, коли Лобановський запроваджував штрафи для гравців –  командні або особисті?

– Були. Одного разу ми з хлопцями після опівночі поїхали на пиво. Наступного дня було тренування, і Лобановський оголосив: «У нас є футболісти, які не допрацьовують. Якщо дізнаюся, що хтось сидів у ресторані до 23:00 – штраф 1000 доларів, до опівночі – 2000, після опівночі – 4000». Прізвищ він не назвав, але ми добре розуміли, про кого йдеться. 

– Вас тоді оштрафували? 

– Так.   

– На яку суму – дві чи чотири тисячі?  

– На дві.   

– Скільки вас було в ресторані? 

– Шестеро.    

– За Динамо ви провели небагато матчів, хоча були зовсім близькі до того, щоб зіграти у фіналі Кубка України. Чи залишився осад через те, що Лобановський так і не випустив вас на поле? 

– Майже весь матч я прожив в очікуванні свого шансу. Ще в першому таймі Валерій Васильович сказав: «Іди розминайся». Звісно, я був упевнений, що рано чи пізно вийду на поле. Тоді на Республіканському стадіоні лави запасних стояли просто на бігових доріжках, а ми розминалися позаду них. Після перерви Анатолій Пузач підійшов до мене й сказав: «Володю, готуйся, зараз виходитимеш». Я продовжував розминатися і чекав на свій момент, але замість мене тренери випускали інших футболістів. Коли на 89-й хвилині команда використала третю й останню заміну, я зрозумів, що цього дня свого шансу так і не отримаю.

– Озираючись назад, шкодуєте, що свого часу залишили Динамо? 

– Можливо, сьогодні я сказав би, що варто було ще трохи зачекати. Але тоді мені насамперед хотілося грати. Я розумів, що шансів стати гравцем основного складу Динамо в мене небагато, а мій прямий конкурент Віталій Косовський на той час перебував у чудовій формі. Втім, футбол часто підносить несподівані повороти. Щойно я перейшов до Шахтаря на правах оренди, Косовський отримав серйозну травму і вибув приблизно на пів року. 

«Колектив Шахтаря був більш згуртованим, ніж у Динамо»  

– Як би ви охарактеризували період, проведений у донецькому Шахтарі? 

– У мене залишилися дуже теплі спогади про той час. У Шахтарі був чудовий колектив, багатьох хлопців я добре знав ще до переходу. Ми одразу видали серію яскравих перемог: у Донецьку розгромили Дніпро – 6:0, потім Прикарпаття – 6:1, а Ворсклу – 7:3. Команда впевнено трималася серед лідерів чемпіонату. До зимової перерви ми поступилися лише кілька разів. Звісно, за рівнем майстерності Шахтар тоді ще поступався київському Динамо, але з більшістю інших суперників ми грали досить впевнено і регулярно набирали очки. 

– Якщо порівнювати атмосферу в командах, де колектив був більш згуртованим – у Шахтарі чи в Динамо? 

– На той момент, мабуть, у Шахтарі. Хлопці справді трималися один одного і були дуже дружними. Після тренувань ніхто не поспішав роз’їжджатися: ми залишалися разом і на базі, і в місті. Могли зібратися на каву, чай чи просто поспілкуватися. У команді панувала хороша атмосфера. Винятком був хіба що один футболіст, який тримався трохи осторонь.

Володимир Ковалюк, фото: UA-Футбол

– Хто саме?

– Латвійський форвард Андріс Штолцерс. Він тримався трохи осторонь команди і не надто брав участь у спільному житті колективу.

– Чому Михайла Старостяка в команді прозвали Сокирою? 

– Тому що він був дуже жорстким захисником. Якщо не встигав до м’яча, то рубав суперників по ногах. На своєму фланзі Михайло майже нікого не пропускав. 

– А яке прізвисько було у вас? 

– Дизель. Його мені дали ще в Прикарпатті. Я не був надто технічним футболістом, тому компенсував це рухливістю, самовіддачею та енергією. 

– Якщо порівнювати тренувальний процес у Шахтарі та Динамо тих років, у чому були головні відмінності?   

– Відмінності були досить суттєвими. У Шахтарі ми зазвичай проводили одне тренування на день – або вранці, або ввечері. Тривало воно приблизно півтори години. У Динамо заняття були коротшими – близько 70–80 хвилин, але значно інтенсивнішими. Ми працювали серіями на максимальних навантаженнях. Крім того, кожен рух футболістів фіксували аналітики. Сачкувати було неможливо, адже вже наступного дня Валерій Лобановський отримував усі дані й міг оцінити ефективність роботи кожного гравця.

«Заяєв на день народження дарував по 100 доларів із власної кишені»  

– Чому після Шахтаря ви опинилися в Прикарпатті? 

– Повернувшись із Шахтаря, я отримав серйозну травму – надірвав ахілл. У Динамо мені зробили операцію за рахунок клубу. Контракт із Динамо ще діяв, тому мене відправили до Івано-Франківська, щоб я мав більше ігрової практики. А вже згодом Прикарпаття викупило мене в київського клубу.

– Скільки Прикарпаття заплатило за ваш трансфер?  

– Чесно кажучи, точної суми не знаю. Я цими питаннями не займався. Але чув, що за мене заплатили близько 250 тисяч доларів. 

– У Прикарпатті ви працювали під керівництвом Анатолія Заяєва. Яким він був тренером і людиною?   

– Заяєв був сильним мотиватором. У день матчу він завжди радився зі мною як із капітаном щодо складу, хоча остаточне рішення, звісно, залишалося за ним. Перед грою з’являвся в костюмі, діставав свої записи й жартував: «Якщо почну це читати, ви нічого не зрозумієте». Потім називав склад, преміальні та відправляв команду на поле. Він умів знайти потрібні слова і чудово налаштовував футболістів на гру.

– Кажуть, Анатолій Заяєв часто допомагав футболістам не лише порадою, а й грошима. Вам доводилося стикатися з такими випадками? 

– Особисто я грошей у Анатолія Миколайовича не позичав. Зате точно пам’ятаю інше: кожному гравцеві на день народження він дарував 100 доларів із власної кишені. Тому хлопці завжди чекали свого свята, знаючи, що без подарунка від Заяєва точно не залишаться.

Анатолій Заяєв, фото: sport.segodnya.ua

– Чому Анатолій Заяєв залишив Прикарпаття? 

– Ми непогано розпочали другу частину сезону 1998/99: здобули перемогу над Зіркою та зіграли внічию з Дніпром, але потім пішла серія поразок. Після цього Заяєв залишив посаду головного тренера. Команду спочатку очолив Анатолій Бойко, а згодом – Ігор Яворський. Водночас Анатолій Миколайович залишався з командою до кінця сезону і допомагав нам зберегти місце серед еліти. 

«Треба було грати в київському Динамо – там тепло»   

– Як ви опинилися в Кривбасі? 

– Прикарпаття тоді вилетіло в Першу лігу, а Кривбас грав у Вищій. Олександр Іщенко, який очолив криворізький клуб, запросив мене і Сергія Борисенка. 

– Якими були умови та побут у Кривбасі в той період? 

– Клуб тоді фінансувався непогано, але побутові умови залишали бажати кращого. Сам Кривий Ріг мені не дуже сподобався: місто велике, розтягнуте, особливо й нікуди було піти. Коли йшов дощ, усе ставало червоним від пилу. Я жив на орендованій квартирі біля бази, але добиратися було незручно. На самій базі теж було холодно. Я навіть якось сказав Олександру Іщенку: «У кімнатах холодно, не топлять». А він у відповідь пожартував: «Треба було грати в київському Динамо – там тепло».

– Як склалося, що наступним вашим клубом став Борисфен? 

– Мені зателефонував Олександр Рябоконь і запропонував цей варіант. Ми були знайомі ще з часів Прикарпаття, де він працював у штабі Сергія Морозова. Мені імпонували його тренерські ідеї, зокрема гра в захисті в лінію – для мене це було щось нове. Рябоконь запропонував мені позицію лівого захисника – спочатку це стало несподіванкою. Але з часом я адаптувався й освоївся в цій ролі.

– Яким вам запам’ятався Ігор Костюк у Борисфені? 

– Дуже скромний і водночас дуже розумний футболіст. Справжній мозок команди. Технічний гравець, який міг у будь-який момент придумати нестандартне рішення. 

– Як у вашій кар’єрі з’явилася луцька Волинь? 

– Після завершення контракту з Борисфеном я почав шукати нову команду. Було два варіанти – Закарпаття та Волинь. Коли зателефонував Віталій Кварцяний і запросив до Луцька, чесно кажучи, спочатку вагався, чи варто туди їхати. Усі знали його характер і те, скільки легенд ходило навколо його роботи.

«Коли Кварцяний заходив у роздягальню, там одразу ставало гаряче»   

– У Волині Кварцяний одразу видав вам бронежилет? 

– Не одразу, але одразу сказав, що доведеться багато бігати. Мені тоді було 34, але я був готовий до будь-якої роботи.

Віталій Кварцяний, фото: ФК Волинь

– У той період у Волині було багато легіонерів. Як вони сприймали тренувальні навантаження Кварцяного?  

– Спочатку для них це була справжня дикість. Їх одягали в бронежилети і казали: «Побігли!» – і не просто  по стадіону, а гуськом через ліс. Перекладачів у команді не було, тому вони навіть не розуміли, що відбувається. Біжать – а в них очі квадратні від здивування. 

– Ходили розмови, що у Кварцяного були непрості стосунки з Євгеном Хачеріді. Це відповідає дійсності? 

– Так, характер у Хачеріді був непростий – він часто діяв наперекір Кварцяному. Той інколи сердився, але терпів його, бо бачив у ньому великий потенціал. Пам’ятаю, як Кварцяний сказав йому: «Ти гратимеш у київському Динамо». А Хачеріді лише сміявся: «Я туди ніколи не потраплю». 

– Які моменти у поведінці Євгена могли дратувати Кварцяного?  

– Було кілька таких епізодів. Наприклад, їдемо на виїзд – усі в клубних червоних костюмах Волині, а Хачеріді приходить у костюмі запорізького Металурга, який йому подарував товариш. Кварцяний одразу реагує: «Женя, ми ж команда Волинь». Забрав той костюм і наказав адміністратору видати йому клубний. Поїхали на гру, зіграли, повернулися – і наступного дня Хачеріді знову з’являється у такому ж костюмі. Кварцяний дивується: «Я ж у тебе його забрав». А він спокійно відповідає: «Так мені новий прислали».

– Чи траплялися у вас яскраві епізоди взаємодії з Віталієм Кварцяним під час матчів? 

– Так, було чимало таких історій. Пам’ятаю виїзний матч із ФК Харків. Ми швидко повели 3:0, гра складалася на нашу користь. Я тоді був капітаном і грав лівого захисника. Кварцяний постійно підказував із бровки: «Діагональ!», а я в одному з епізодів віддав м’яч назад захиснику. Він одразу вибухнув: «Що ти робиш?» Я відповів: «Віталій Володимирович, ми ж 3:0 ведемо». Після гри в роздягальні він підійшов і сказав: «Ти більше не капітан і в команді не будеш». Ми той матч виграли 3:1, і я спочатку сприйняв це як емоції. Але все виявилося серйозніше – він був настільки заведений, що наказав мені повертатися додому самостійно і не взяв в автобус.

– Як ви тоді поверталися до Луцька з Харкова? 

– Футболісти заступилися за мене і переконали Віталія Володимировича дозволити їхати з командою.  

 – Що було, коли ви приїхали у Луцьк? 

– Наступного дня я здав екіпірування і чекав Віталія Кварцяного, щоб забрати документи. Коли він приїхав, одразу здивувався: «А ти що тут робиш?» Я відповів: «Прийшов забрати документи, бо думав, що мене відрахували і я вже здав екіпірування». А він лише махнув рукою: «Вова, це було вчора. Швидко переодягайся і виходь на тренування!»

Довідка «УФ»

Володимир Ковалюк народився 3 березня 1972 року в місті Косів Івано-Франківської області. Грав за команди Карпати (Львів), Карпати (Кам’янка-Бузька), Скала (Стрий), Прикарпаття (Івано-Франківськ), Дніпро (Дніпропетровськ), Уралан (Еліста), Динамо (Київ), Шахтар (Донецьк), Енергетик (Бурштин), Кубань (Краснодар), Лукор (Калуш), Кривбас (Кривий Ріг), Борисфен (Бориспіль), Волинь (Луцьк), Дніпро (Черкаси). 

Чемпіон України 1998.

Чемпіон України в Першій лізі 1994.

Володар Кубка України 1998. 

Усього за свою кар’єру футболіста він провів 593 офіційні матчі й забив 37 м’ячів. 

Зараз Володимир Васильович працює головним тренером команди Першої ліги Пробій Городенка.