«Не скажу, що Сергійчук – дядько-ветеран»: Бакалов – про Тростянець, футбол біля російського кордону та юного Довбика
58-річний Юрій Бакалов має за спиною багато дійсно цікавого тренерського досвіду. Це співпраця з основними командами різних дивізіонів в нормальних та кризових умовах, робота з молодими виконавцями, серед яких знайшлось місце Артему Довбику.
Але в ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол» говоримо про все по черзі. Починаємо з прифронтового друголігового ФК Тростянець, який Бакалов очолює з травня цього року. Під час спілкування спеціаліст розповів про:
- ситуацію у Тростянці;
- розвиток футболу за 50 км від росії;
- трансферну кампанію та плани на Другу лігу 2024/25;
- чи можна порівнювати зникнення Дніпра-1 та київського Арсеналу;
- яким Артем Довбик був у 2015 році;
- чому розвиток молодих футболістів в Україні нарешті пішов правильно;
- як його «ганяв» легендарний тренер, і чому це було правильно.
«Тростянець живе та відбудовується. На цей чемпіонат ставимо амбітні завдання»
– Юрію Михайловичу, ви очолили команду з міста, від якого до Білгородської області близько 50 кілометрів. Було важко зважитись на такий крок?
– Були спочатку побоювання, але місто оживає. Честь і хвала його мешканцям і керівникам міста, адже те, що зруйнували ці виродки, відбудовується. Під час окупації (з 24 лютого по 26 березня 2022-го) дуже багато людей виїхало, але недарма Тростянець має звання міста-героя. Дякуючи нашим Збройним Силам, мешканці вже повертаються.
Тростянець живе та розвивається, люди ходять, працюють. Футбол тут теж люблять. І найголовніше – наше керівництво приділяє цьому увагу. Мер міста опікується командою.
– А як у клубі ситуація з інфраструктурою?
– Матеріальна складова – це невід’ємна частина роботи. І коли я приїхав сюди та подивився, у якому стані стадіон, тренувальні поля, то побачив, що усе на дуже-дуже непоганому рівні.
Згодом, восени, розпочне свою діяльність нова база. Побудовані два синтетичні поля, є й невеликі натуральні. Функціонує академія ФК Тростянець. Поле нашого стадіону – в ідеальному стані. Тому в цьому аспекті в Тростянці усе добре.
– При побудові нової інфраструктури завжди відбувається якісний стрибок. Чим нова база відрізняється від тієї, яка є?
– Ви самі відповіли на власне питання. Якістю:)
– Добре:) А що керівництво клубу хотіло би бачити від команди у сезоні?
– Ми – муніципальна команда. Маємо міське, затверджене фінансування. Коли після деокупації команда лише збиралась, то спочатку трохи не склалось (одинадцяте місце у попередньому сезоні Другої ліги, – прим. О.Щ.), але на цей чемпіонат ставимо амбітні завдання. Це, як мінімум, потрапляння у трійку, а як максимум – потрапляння у вищий дивізіон.
– Футболісти, яких клуб намагається запросити, настільки ж оптимістично налаштовані?
– У цьому найбільша проблема. Футболісти – це люди зі своїми принципами, і вони дійсно мають настороженість, аби їхати у Тростянець. Війна є війна. Нічого не вдієш.
Фото: ФК Тростянець
«Змінились наполовину. Не скажу, що Сергійчук дядько-ветеран»
– Пане Юрію, а як виглядає трансферна кампанія клубу?
– У нашій ситуації не так просто укомплектуватися, але за літо ми змінили склад трошки більше, ніж на 50%. Проте деякі виконавці пішли і ми не ставили у цьому перепони. Зараз під час підбору гравців робимо ставку на молодь.
– Чи є ще ті, хто знаходиться на перегляді та міг би доповнити склад незабаром?
– Так. Річ у тім, що ми взяли за правило не запрошувати на перегляд по 10-15 футболістів одночасно. Цього літа до нас приїздили по 3-4 виконавці і ми дивилися, хто як себе проявляє. У нас з'явились і відомі футболісти. Наприклад, Михайло Сергійчук (після запису розмови правах оренди до Тростянця приєднався також воротар Іван Дубовий, який належить ЛНЗ, – прим. О.Щ.).
– У це міжсезоння з команди пішов Євген Проданов, який був одним із лідерів команди. Сергійчук це пряма заміна, чи його перехід не залежав від відходу попередника?
– Та ні. Ми й так шукали підсилення. У нас молода команда і досвід нікому не завадить. Ні, не скажу, що Михайло дядько-ветеран, оскільки йому лише 32 роки. Але старші футболісти потрібні і на полі, і у роздягальні.
Також я не скажу, що вони грають на одних позиціях, адже Михайло може діяти як у ролі центрального нападника, так і на фланзі. Вийшло, що у Жені Проданова з'явилась можливість піти на підвищення у ЮКСА, тож ми потисли руки і побажали йому успіхів. Як клуб, ми зацікавлені у тому, щоб наші футболісти поповнювали вищі дивізіони.
Це людське ставлення цінується гравцями – так вийшло, що в ЮКСА відбулися зміни, тож Проданов повернувся до нас, а не став шукати якийсь інший клуб.
«В Арсеналі та Сталі усі одне одного підтримували. Складно сказати, наскільки їхні долі подібні до Дніпра-1»
– Цей чемпіонат ще не розпочався, але уже може називатись проблемним. Принаймні тому, що через зняття СК Дніпро-1 старт кілька разів переносився. Чи створює це додаткове навантаження на тренера при підготовці команди?
– Звичайно. Ситуація така, яка є. Але, коли закінчився попередній сезон – сіли і порозписували усе аж до першої гри: збори, кількість тренувань і таке інше. Зараз усе змінилось. Ту тренувальну програму я уже неодноразово переписував. Від цього не дінешся, тож і ставитись треба філософськи та із розумінням.
– Зараз СК Дніпро-1 знявся зі змагань УПЛ. Свого часу у ваші біографії був столичний Арсенал, який теж зник. Наскільки їхні долі подібні?
– Складно сказати. Для того, щоб це коментувати, потрібно бути в команді та мати внутрішню інформацію. Я володію лише тими даними, які публікують ЗМІ. Тому й казати, подібна це ситуація, чи ні – не можу.
Дуже шкода, що зникають команди з таких міст і з такими іменами. Зараз зникнення футбольного клубу не є чимось дивним. Ось нещодавно свою діяльність припинили ПФК Звягель і Дружба (Мирівка), тому тут ще й потрібно враховувати фактор війни. Сумно, що так відбувається.
– А наскільки важко тренеру мотивувати підопічних у момент, коли клуб переживає відверто кризовий час?
– Та звичайно, що це складно. У мене були різні епізоди, не лише з Арсеналом. Також із кам'янською Сталлю (зникла після сезону 2017/18, – прим. О.Щ.). Коли я був там помічником Леоніда Кучука, нам теж довелось з цим зіштовхнутися.
У таких моментах усе залежить від взаємозв'язку тренерського штабу та футболістів. Якщо ви як одна родина, то можна бути і в радості і в горі, як-то кажуть. Так у мене було й у Сталі, і в Арсеналі. Там усі одне одного підтримували і розуміли, що не потрібно опускати руки.
«Довбик був високим, струнким хлопчиком. Без видатної техніки, але з гольовим чуттям та задатками»
– У сезоні 2014/15 під вашим керівництвом у друголіговому Славутичі (Черкаси) дебютував майбутній новачок італійської Роми Артем Довбик. Тоді було видно, що зростає футболіст настільки високого рівня?
– Про Артема уже дуже багато сказано. Було очевидно, що в нього є здібності та потенціал. На той час він грав дуже мало – в команді були значно досвідченіші нападники, тим не менш, я його підтягував, звісно, вважав, що в нього є перспективи. Але навіть за таких обставин встиг забити кілька голів.
Далі пішов розвиток, а тоді це був молодий хлопчина з великим бажанням. Не можу казати, що саме я щось особливе в ньому розгледів, але задатки були. І про них говорили, зокрема, тренери дитячої школи. У нього було гольове чуття, але сказати, що я бачив таке майбутнє для нього... Я ж не провидець:)
– Перший тренер Ваната казав «Українському футболу», що Владислав одразу був забивним. В молодого Артема було те саме?
– Так. Це зараз він більш досвідчений та різносторонній нападник, оскільки уже багато де пограв, а тоді прийшов у команду і з перших тренувань почав забивати. Це був високий, стрункий хлопчик. При цьому я не скажу, що у нього тоді була якась видатна техніка. Він просто знав, де знаходитись, і мав хороші швидкісні дані.
– Довбик уже зробив свій вибір. Але якби у вас була можливість порадити йому куди переходити, що це був би за клуб?
– Радити – це не моє. Він доросла людина, яка знає ситуацію. Аби просто дати рекомендацію, то можна й порадити в Манчестер Сіті переходити. Артем побував у Мідтьюлланні, Жироні, інших клубах. Уже кілька чемпіонатів для себе відкрив – від Молдови та Данії до Ла Ліги. Тому найголовніше, аби він зміг розкритись.
Коли Довбик йшов у Жирону, то всі говорили: «Жирона, Жирона...», але він зміг там розкритись і навіть стати найкращим бомбардиром Ла Ліги. Як для нападника, Артем – ще доволі молодий футболіст, тому сподіваюсь, що у нього вийде реалізуватись у новій команді.
Артем Довбик. Фото: ФК Жирона
«В Україні вектор підготовки юних гравців змінився у сторону інтелекту та роботу із м’ячем»
– Юрію Михайловичу, хотілось би продовжити тему молодих футболістів хотілось би поговорити про тих, хто робить перші кроки у футболі. З січня 2023-го по березень цього року ви були директором академії Руха. Що ж потрібно робити, аби така структура функціонувала успішно?
– Найголовніше – вибрати напрямок у який вона буде рухатись. Так, в академіях необхідно створювати усі потрібні матеріальні умови, але тут треба не лише вчити бігати та стрибати. Тренери дивляться на розумові здібності потенційного футболіста.
Раніше в плані техніки та інтелектуальних здібностей на футбольному полі ми трохи програвали. Але, дивлячись на якість наших молодіжних команд, бачимо, що ми уже не маємо цього відставання. Подивіться, зараз збірна U19 вийшла у півфінал Євро-2024, а команда Руслана Ротаня – на Олімпіаду. Це вказує на те, що в Україні вектор підготовки юних гравців змінився у сторону інтелекту та роботу із м’ячем.
– А чи є в Тростянці таланти, хто могли б заграти, скажімо, в УПЛ?
– На сьогодні не будемо забігати так далеко, але є два-три виконавці з гарними перспективами. Усе буде залежати лише від них. Я сподіваюсь і на свою роботу, і на них, що ми скоро побачимо прогрес.
– На скільки відсотків успіх молодого гравця залежить від роботи тренера?
– Я б на відсотки не ділив. Це взаємозв’язок. Якщо хлопчина талановитий, але з ним неправильно працюють, то розвинути потенціал буде дуже важко.
«Якщо я тобі ще щось говорю, то я від тебе чогось хочу. Якщо нічого не кажу – можеш збирати речі і їхати»
– У вашому житті також був видатний тренер. Мова про колишнього наставника Карпат, Металіста та ряду інших українських команд Євгена Пилипович Лемешка, який помер в 2016 році у віці 85 років.
– О, звісно. Можна розповідати про нього дуже багато. Тут треба проводити окреме інтерв’ю, адже це легендарна постать. В моєму житті він зіграв важливу роль і зокрема у тому, що я став тренером.
Ми пам'ятаємо радянські часи, коли харківський Металіст виграв Кубок СРСР 1988 року (Євген Пилипович тоді був головним тренером команди), а це було не так легко зробити. З Євгеном Пилиповичем ми перетинались потім у Торпедо (Запоріжжя) та хмельницькому Поділлі. Це легендарна постать...
– А як він вплинув на те, що ви обрали для себе тренерську роботу?
– Знаєте, можна багато розповідати про тактичні схеми. Але він був чоловіком, який умів підготувати та завести команду.
Я не думаю, що тоді він бачив в мені тренерські задатки. Та його поведінка всередині команди, поза нею… Це була дуже освічена людина, з якою можна було спілкуватись не лише про футбол. Про нього, про його гумор досі легенди ходять. Вболівальники навіть купляли квитки саме за тренерською лавою, аби його послухати.
– Яка з життєвих історій пов'язана з Євгеном Пилиповичем вам запам'яталась найбільше?
– Там багато горбилів… Було геть багато пам'ятних моментів. Наприклад, коли у 88-му він лише очолив Торпедо, перший матч ми грали з Космосом (Павлоград), була тоді така команда. Лемешко ще тоді навіть прізвища мого не знав. А я ж не знав того, що небажано грати на фланзі біля тренерської лави:)
Тоді якщо ти відбігав тайм біля нього і він тебе не змінив – можеш вважати, що ти Роналду. Після цього він як до мене вчепився... Це десь пів року тривало, хотілось сховатись. Але я при ньому грав усі ігри. Євген Пилипович сам казав: «Якщо я тобі ще щось говорю, то я від тебе чогось хочу. Якщо нічого не кажу – можеш збирати речі і їхати».