«Перед Суперкубком з Баварією Лобановський сказав Блохіну: «Забирайся!»: Кочубинський – про Динамо та радянські договірняки
Новий гість на «УФ» ‒ Станіслав Кочубинський. Вихованець Динамо, який у 70-х роках застав появу на тренерському містку Лобановського, на собі відчув тренування, які футболісти прозвали «тестом смерті», був очевидцем перших тріумфів киян на міжнародній арені – у Кубку Кубків УЄФА і Суперкубку Європи 1975 року, був одноклубником праймового Блохіна часів «Золотого м’яча».
При цьому через статтю у «Комсомольській правді» про здачу ігор Слава міг опинитися поза футболом. Хто допоміг цього уникнути та що розкаже про велике покоління?
70-річний Станіслав Кочубинський, який зараз працює на посаді першого віце-президента Дитячо-юнацької футбольної ліги України, у відвертому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів про:
- дебютну гру за Динамо, яка виявилася договірною
- прихід у 1973 році в Динамо Лобановського, його тренувальний процес і навантаження
- те, як Лобановський виганяв Блохіна перед грою за Суперкубок з Баварією
- преміальні у Динамо та суму штрафу, яку наклав на нього Лобановський за куплену в Іспанії платівку
- у скільки разів більше став заробляти, коли з Динамо перейшов у Кайрат
- як Бердиєв і Андрєєв на Спартакіаді народів СРСР просили Казахстан здати гру росіянам
- історію з машиною, яка поділила Карпати на два угрупування
- квартиру, за яку давали 20 тисяч радянських рублів, що її подарував масажисту Карпат
- те, хто вирішив об’єднати команду міста – Карпати і команду армії – СКА
Станіслав Кочубинський (праворуч). Фото: Особистий архів С. Кочубинського
«Зробив цікавий фінт, після чого мене відразу зарахували у динамівську футбольну школу»
– Станіславе Олександровичу, для початку розкажіть про ваш шлях у великий футбол.
– Я динамівський вихованець. У 1966 році пройшов відбір і потрапив до футбольної школи Динамо (Київ). У 1971 році ми стали чемпіонами СРСР серед юнаків. Фінальні змагання проходили у Києві. Серед учасників були московські Динамо та ЦСКА, львівські Карпати, ще хтось. Після того турніру мене відразу зарахували до дублю київського Динамо. Тож у період з 1971-го по 1978 роки я був у складі славетного київського клубу.
– А як проходив відбір у дитячу футбольну школу Динамо?
– У групу підготовки починали брати з 12 років. А до цього у нас був двір, де ми бігали з м’ячем кожного дня, тому приходили на відбір практично підготовленими. Його тоді проводили на стадіоні «Динамо». Пригадую, що на центральній трибуні було близько 500 дітей, які виявили бажання потрапити у динамівську школу. Серед них – і я.
Усю цю купу перемелювали чотири тренери футбольної школи Динамо: Євген Котельников, Олександр Леонідов, Анатолій Молотай та Віталій Голубєв. Пам’ятаю, що я вийшов на поле і зробив свій улюблений фінт. Олександр Леонідов підійшов: «Усе, хлопчику, відходь сюди». Потім він сказав, куди мені слід прийти наступного дня.
Основна робота у динамівській школі для нас розпочалася восени, після канікул. Групу, в якій я займався, вів Анатолій Молотай.
– Скільки у вашій групі було дітей?
– Дітей, двадцять, може трішки більше. Мій перший тренер – Анатолій Молотай, який пішов з життя у 2022 році, був дуже інтелігентною людиною. Ми, хлопчаки, ніколи не чули від нього мату. Потім його дружина розказувала мені, що за все життя він ніколи не підвищив на неї голос.
– Щоденники він у вас перевіряв?
– Обов’язково. Анатолій Молотай не любив дурнів. У кінці кожної чверті ми приносили щоденники і при всіх показували тренеру. Якщо там були незадовільні оцінки, то тебе не те що відсторонювали від тренувань, просто було дуже соромно, що ти у школі відстаєш.
– А ви добре вчилися?
– Я любив гуманітарні науки, зокрема, історію древніх часів, географію. Із точних наук подобалася фізика. А ось із математикою було не все гаразд. У нас у школі була лояльна математичка, коли вона кликала мене до дошки, то я відверто їй казав: «Я йду на три бали». Вона давала мені просте завдання на трійку. На математику я не налягав, тому що наперед знав – іду в інститут фізичної культури. Там цей предмет не треба було здавати.
– Тобто, ще в дитинстві ви думали присвятити себе футболу?
– Звичайно. Пам’ятаю, у 1966 році закінчився чемпіонат світу з футболу в Англії. З київського Динамо на тому турнірі були Йожеф Сабо, Віктор Серебряніков, Леонід Островський, Віктор Банніков та Валерій Поркуян. У нас о десятій ранку на Динамо були заняття.
Одного разу приїхав я на стадіон о дев’ятій, йду – стоять три машини ГАЗ-21 «Волга», імпортний варіант. Ці машини дали збірникам Динамо відразу після ЧС-1966 року. Дивлюся я на ці машини і думаю – у мене також така буде.
– І коли ви заробили таку машину?
– У 1977 році. Це була «Волга» ГАЗ-24.
«У дебютній грі за Динамо до мене підійшов Мунтян і сказав, що нам зараз повинні забити, а я й не знав, що це договірняк»
– Але давайте повернемося у 1971 рік. Вас зараховують у Динамо і…
– Весь 1971 рік я перебував у дублі. На поле постійно виходив в основі, все було добре (за підсумками 1971 року дублери київського Динамо посіли 5 місце. У 30 іграх здобули 13 перемог, зіграли 10 разів унічию і зазнали 7 поразок, – прим. О.П.). А в головну команду Динамо почав потрапляти в наступному році.
– Ви добре пам’ятаєте свій дебют?
– Звичайно. В 1972 році старшим тренером Динамо був Олександр Олександрович Севідов. Пам’ятаю, ми їдемо на виїзд у Алма-Ату. Я, звичайно, ні на що не розраховував. І тут мене не включають у стартовий склад на матч дублерів, а випускають лише на другий тайм (зустріч дублерів закінчилася з рахунком 0:0, – прим. О.П.). Думаю, ну, нічого страшного. Наступного дня заходить у кімнату лікар чи хтось із тренерів і каже: «Ти готуєшся на сьогоднішню гру основних складів». Як виявилося, мало що готуюся, ще й на поле виходжу з перших хвилин.
– Перед цим Динамо у чемпіонаті програло дві гри московським клубам, напевно, Севідов вирішив піти на зміни у складі?
– Ні. Там була інша історія. В Алма-Аті була домовленість, що ми з Кайратом зіграємо унічию. Справа в тому, що за Кайрат кілька років грав син Севідова – Юрій (1970-1971 роки, – прим. О.П.). Вони, напевно, через сина попросили зіграти з ними унічию.
– А ви знали про це?
– Ні. Я не був у тій обоймі футболістів, щоб мені перед грою про такі речі розповідати. У Кайрата була хороша команда. У складі багато екс-спартаківців: Осянін, Рожков, Сьомін, Михайлін, Янкін (Юрій Сьомін у тій грі участі не брав, – прим. О.П.).
В тому матчі я грав на позиції опорного півзахисника. Діяв надійно. Де якийсь момент – всюди встигав. Там накрив, там підкат зробив, там м’яч вибив. Майже весь матч ми вели у рахунку (На 3-й хвилині гол з передачі Блохіна забив Мунтян, – прим. О.П.). І от…
– Як ви зрозуміли, що матч «нечистий»?
– Залишається хвилин 20 до закінчення матчу, я вкотре забираю м’яч у суперника, який рветься до наших воріт, і тут чую, як кайратівець Рожков кричить Мунтяну: «Муня, скажи цьому пацану, що він робить?» Мунтян підходить до мене і каже : «Слава, вони зараз повинні нам забити». А у мене відразу у голові: «Як це – забити?». Коротше, за 10 хвилин до кінця гри Севідов мене міняє. Тільки спустився у підтрибунне приміщення – чую, стадіон «зірвався», вболівальники кричать – гол!
Зіграли ми з Кайратом – 1:1. (Згідно зі статистикою того матчу, гол у відповідь Кайрат забив на 69 хвилині, а Кочубинського замінили на 79-й, – прим. О.П.). А за п’ять днів ми вже грали у Баку проти Нефтчі, я знову вийшов в основі. Цього разу ми здобули розгромну перемогу 4:1. Три м’ячі забив Володимир Мунтян. Ось такими були мої перші ігри у Вищій лізі
«Коли ми тренувалися, то гравці тбіліського Динамо сідали на м’ячі і дивилися на нас витріщеними очима»
– У 1973 році на зміну Олександру Севідову прийшов Валерій Лобановський. Те, що розказують про його тренувальний процес і навантаження, правда?
– У 1973 році Лобановський очолив Динамо не на початку сезону, а вже у кінці жовтня, за кілька турів до завершення чемпіонату. До наступного чемпіонату СРСР він готував нас разом із Олегом Базилевичем, який став начальником команди.
Знаєте, у 1974 році ми пережили три такі збори, яких, напевно, не побажаєш навіть ворогу. Зараз, коли згадуєш і аналізуєш те що тоді робилося на тренуваннях, то розумієш, що багатьом ці навантаження потім вийшли боком. Можливо, через це Віктор Колотов помер у 49 років. Валерій Зуєв рано від нас пішов.
Правда, згодом Лобановський переглянув весь той підготовчій процес. Пам’ятаю, якось спілкувався з Володимиром Лозинським, який мені сказав, що такого, як у перші роки приходу Валерія Васильовича у Динамо, потім вже не було.
– А що такого було у вас?
– У нас були страшні збори – три заняття на день. О восьмій ранку – підйом, зважування, і далі побігли з набивними м’ячами на пісок біля моря на годину. Об 11.00 – друге заняття, а о 17.00 – третє. Так було на першому зборі, який ми проводили у Гаграх.
Умови були важкі – вода, болото. У тебе пара костюмів. Ти приходиш у мокрому, а інший сушиться і не встигає на ранок висохнути. Він ще вологий, а ти натягуєш його на себе. Ввечері прийшов, тільки притулив голову до подушки, очі відразу заплющилися і ти заснув. Чуєш тільки, як тебе будять – і поїхали далі.
У Гантіаді (знаходиться за 21 кілометр від чорноморського курортного міста Гагра, – прим. О.П.) ми виконували усю бігову роботу, ще їздили у Леселідзе, де був комплекс стадіонів. Одного разу, коли ми проводили заняття, гравці тбіліського Динамо, які також знаходилися там, припинили тренуватися. Сіли на м’ячі і дивилися на нас витріщеними очима. Думали, зараз тут хтось помре або ще щось станеться.
– Це правда, що пульс при тих навантаженнях у футболістів сягав за 200?
– Правда. Був у нас такий футболіст – Юрій Ковальов. Якось ми бігали п’ять по триста, так він після бігу сів на лавку і знепритомнів. А ввечері Лобан (Валерій Лобановський, – прим. О.П.) каже йому: «У тебе зараз пульс та тиск у нормі – виходь на тренування».
– Які вправи для вас були найважчими?
– Бігова робота. Дивлюся, зараз у сучасному футболі команди готуються по іншому. Вони на певний рівень виходять через ігри. А у нас все це робилося за рахунок нікому не потрібної бігової роботи.
Взяти, наприклад, тест Купера. Сам по собі він нічого не несе. А його у фізичній підготовці ставили на перше місце. Потім усі ці техніко-тактичні заняття, коли треба було пробігти з м’ячем через усе поле і пробити, а за тобою у цей момент хтось із партнерів женеться. Далі заняття у трійках.
Ну навіщо усі ці вправи? Я так розумію, що Лобановський разом з Базилевичем, коли отримали можливість взяти будь-якого футболіста з Союзу, то брали у Динамо вже готових гравців. Наприклад, Колотов прийшов у Динамо, коли вже заявив про себе у Казані. Коньков, як гравець, відбувся у Шахтарі. Цим людям потрібно було дати трохи руху і усе.
«Лобановський бігав разом із нами. Бувала в нього кровотеча носа, так він ватою ніздрі заткнув – і побіг далі»
– Кажуть, що Лобановський разом з командою бігав на заняттях. Це так?
– Так, бігав. Ми завжди розпочинали роботу на Конча-Заспі відразу після Нового року – 2 січня. Це зараз там усе забудували, а тоді навколо були суцільні луки. Ось ми бігали там разом із Лобановським. Бувало, що у Лобановського починалася кровотеча носом.
Валерій Лобановський. Фото: Google
– І як він на це зреагував?
– Та ніяк. Голову відкинув назад, ватою носа заткнув і побіг далі. Такий характер у нього був.
– Розповідають, що Лобановський, коли був гравцем, не дуже любив фізичні навантаження?
– Пам’ятаю, як у 1966 році я побачив Лобановського на стадіоні Динамо, коли він грав вже за Чорноморець. О дев’ятій ранку у них був підйом і вони виходили на зарядку. Лобановського було легко розпізнати, тому що він був рудий. Дивлюсь, він іде останнім і вуха тре, а сам такий сонний.
Дійсно, сам він не дуже любив зарядку, усякі бігові вправи. Але потім, коли сам став тренером, то все це переклав на плечі своїх підлеглих. Однак треба віддати належне – голова у Лобановського дійсно була світла. Коли пішов із життя Молотай і ми поховали його, то на поминках за столом сиділа дружина Базилевича. Так вона надто відверто сказала, що усі лаври того успіху Динамо дісталися Валерію Васильовичу, а інші залишилися у затінку. Насамперед, Базилевич, якого потім в 1976 році незаслужено відправили у відставку.
Нещодавно спілкувався з Володимиром Онищенком, так він мені сказав, що уся та методика тренувань розроблялася і розписувалася Анатолієм Зеленцовим та Олегом Базилевичем, а Лобановський був як бульдозер, який все це штовхав.
– Розкажіть, як Динамо Лобановського розпочинало готуватися до сезону?
– У Києві на горі над Центральним стадіоном були два корти, там зазвичай проходили наші перші заняття відразу після Нового року. Працювали там ми приблизно до 20 січня. Коли прийшов Лобановський, то команду розділили на дві групи. У кожній по 50% попереднього основного складу і 50% футболістів з дублю. Одна група розпочинала заняття об 11.00, другі трохи пізніше, десь о 12.30.
Із того, що було на тих заняттях, я на все життя запам’ятав один тест. Він виконувався кожним гравцем упродовж восьми хвилин. Розмір майданчику – метрів 35. На одній частині ти набиваєш м’яч 20 разів, після цього можеш іти пішки або бігти на іншу частину площадки, де стояв бар’єр та 16-кілограмова гиря. Там ти робиш 20 стрибків через той бар’єр, а потім 20 разів відштовхуєш від грудей ту гирю. Скільки було таких повторів я не пам’ятаю, просто їх ніхто не рахував.
Пам’ятаю, я був у першій групі, а друга група в цей час сиділа і на все це дивилася. Потім, коли ми виходили після усього цього, я глянув на їхні обличчя, так вони були білими. У хлопців був стрес від того, що попереду їх чекає вся ця робота. Краще було б, щоб вони не знали, що будуть робити.
– Були такі, що не витримували все це?
– Леонід Буряк був у нашій першій групі, так він останні рази не міг відштовхнути від грудей гирю. А Лобановський стояв над ним із секундоміром і казав, що це треба обов’язково зробити. І ось Буряк поставить цю гирю, трохи відпочине і далі якимсь чином відштовхне її від грудей. Зрештою, він таки виконав ту вправу. Для чого це потрібно було, я не знаю. Можливо, для перевірки характеру.
«Після перемоги у Суперкубку нас повезли на базу і видали по 400 рублів»
– Хто з футболістів Динамо був вам найближчим?
– Однозначно це – Трошкін. Ще – Матвієнко. Зараз – Онищенко. Коньков, безперечно, теж. Був…
– Які гроші вам платили у Динамо?
– У 70-ті роки ХХ століття в Динамо існували ставки. В дублі зарплата у мене була 130-150 рублів. Коли грав у основному складі – 250. Як правило, за кожну перемогу гравці Динамо отримували преміальні. Платили тільки тоді, якщо ти брав участь у матчі. Додатково нараховували 100 рублів, після відрахувань, на руки виходило чистими – 87. Крім того, в Динамо, якщо ми виконували план по набору очок, який встановлював Лобановський, то у кінці місяця нам доплачували ще по 250 рублів.
– За перемогу над Спартаком давали більше, ніж над іншим суперником?
– Ні. Преміальні були такі ж самі.
– За міжнародні матчі що отримували?
– Коли грали за Суперкубок з Баварією, то на першу гру у Мюнхен я не їздив. Потім хлопці розповідали, що по приїзду у Німеччину їм дали долари, але небагато. По-моєму, по 200. У Києві у матчі відповіді я сидів у запасі. Добре пам’ятаю, що після перемоги нас привезли на базу і видали по 400 рублів. Це було смішно. Ось така ціна за виграш Суперкубка УЄФА.
– Запасним гравцям теж заплатили?
– Так. Мені також дали.
– У проміжку між іграми за Суперкубок ви грали матчі в Кубку чемпіонів. Якими були преміальні за прохід грецького Олімпіакоса?
– У Греції я відіграв весь матч. Там нам дали премію по 300 доларів (на той час 1 долар в СРСР оцінювався в 75 радянських копійок. Тобто преміальні у перерахунку на рублі складали 225, – прим. О.П.).
– Гра з Баварією у Києві чим запам’яталася?
– Я спостерігав за гравцями Баварії, коли у них була розминка перед грою. Насамперед, як розминався Франц Беккенбауер. Він почергово віддавав передачі зовнішньою стороною стопи – «шведкою» – двом людям, які його розминали. Беккенбауер відпрацьовував удари і передачі саме «шведкою». Виконання такого удару або передачі свідчать про високі технічні здібності футболіста. Це те, чого я не бачу сьогодні у дитячому футболі. Дивлюсь матчі ДЮФЛУ і там нема, щоб хтось міг «шведою» віддати передачу.
– Баварія вас вразила?
– Баварія була суперклубом – переможець Кубка європейських чемпіонів. У складі Баварії на той момент значилися п’ять чинних чемпіонів світу – Беккенбауер, Мюллер, Майєр, Шварценбек, Капельман. Але той момент, коли Блохін отримав пас з глибини поля і на швидкості втік від Шварценбека, а потім сильно і влучно пробив у ближній кут, був унікальним і ключовим у київському матчі.
– Що було у роздягальні після гри?
– Феєрверк! Передати все це я не можу. Для того, щоб все відчути, треба було там бути.
– За скільки днів вас закривали на базі?
– За тривалістю найдовший заїзд був саме перед Суперкубком. Ми заїхали на базу днів за п’ять до гри у Києві і там сиділи, тренувалися.
– Невже дорослі хлопці це просто так витримували?
– Був такий момент: на вечірньому тренуванні Блохін щось зайве промовив, не так висловився. Точно не скажу, що там відбулося, але Лобановський у пориві гніву сказав йому: «Забирайся геть звідси!». Уявляєте, гравця, який потім вирішив долю Суперкубка, Лобановський хотів вигнати напередодні вирішальної гри (у двох матчах Блохін забив у ворота Баварії всі три м’ячі 1:0 і 2:0, – прим. О.П.)! Ось такі були методи у Валерія Васильовича. У моєму розумінні Лобановський був алігатор. Він пригнічував все і всіх.
Олег Блохін. Фото: Google
– Чим закінчилася та історія? Блохін вибачився?
– Нічім серйозним. Все зійшло нанівець. Блохін не вибачився і, звичайно, нікуди з бази не поїхав.
«У Динамо біля нас крутилася одна людина – Володя. Коли ми їхали за кордон, то валюту купували у нього»
– Скажіть, як часто футболістів Динамо штрафували?
– Штрафи, звичайно, були. Була одна історія, коли Лобановський оштрафував і мене.
– За що?
– У міжсезонні ми були в Іспанії. У Вальядоліді проходив турнір, нам заплатили десь по 200-300 доларів за участь в ньому. Лобановський сказав нам: «У день гри ніхто ні в які магазини не виходить». А я взяв і вийшов. Магазин був поруч з готелем, де ми жили.
– Що то був за магазин?
– Магазин платівок. Одягнув навушники – за кордоном це вже практикували – послухав одну, другу, третю платівку. Мені, як і всім, подобалася молодіжна хітова музика. Не втримався й купив, ту яка мені сподобалася. Коштувала вона п’ять чи десять доларів. Повертаюся до готелю з пакетом, в якому конверт з цією платівкою, а там у холі сидить Лобановський. Побачив мене і каже: «Я ж попереджував, що з готелю ніхто нікуди ні на крок!». Слово Лобановського було для нас законом.
– І який Лобановський вам виписав штраф?
– Оштрафував на 20 доларів.
– Що у середині 70-х ви везли з-за кордону в СРСР?
– У Союзі тоді основний дефіцит був на одяг і побутові товари. Перед поїздкою ми в Союзі купували валюту. Хтось 100, хтось 200 доларів. За кордоном зазвичай купували щось невелике. Десь джинси собі купиш, якусь кофтинку мамі. Хтось якусь апаратуру міг привезти. Джинси в СРСР можна було продати за 180 рублів, а там, наприклад, у Західній Німеччині, хороші джинси коштували десь близько 30 марок.
– Так просто взяти та купити долари в Союзі було неможливо. Торгівля валютою переслідувалася законом.
– У Союзі були такі люди – фарцівники. У Динамо валюту ми купували у однієї людини. Особисто я знав тільки те, що звуть його Володя. Він крутився біля нас. Коли нам треба було їхати за кордон, ми зверталися до нього. Потім виявилося, що це був син полковника КДБ.
Тобто КДБ у ті часи таким чином влізало в футбол, у команду. Вони все знали про нас: хто скільки доларів купив, що привіз. Думаю, для них головним було, щоб у колективі не ходили великі суми, коли є продаж, а потім перепродаж.
«Перед грою у Москві підійшов Лобановський і сказав, що на матч я виводжу Динамо з капітанською пов’язкою»
– Голів у вашій біографії не так багато. Однак були такі, які вирішували долю матчу. Пам’ятаєте їх?
– Найбільш пам’ятний, звичайно, той, який я забив московському Спартаку у 1976 році. Грали у Москві. У 1976 році у Союзі гралися відразу два чемпіонати – весняний, та осінній. У весняному Лобановський більше використовував тих людей, які грали за дубль, поки основні готувалися до Олімпіади, яка мала пройти у Монреалі.
Гра із Спартаком для нас була ключовою, тому ми вийшли основою. З резерву Лобановський на гру поставив, здається, тільки мене. Під час матчу у мене було кілька моментів, щоб забити. В одному з них я намагався перекинути м’яч через спартаківського голкіпера Владющенкова, але не влучив у ворота. Після цього до мене підбіг Віктор Матвієнко і сказав: «Слава, я тебе після гри вб’ю».
І тут ми отримуємо право на кутовий, Володимир Веремеєв подає і я забиваю гол. У результаті перемога 1:0.
– У 1976 році ви були капітаном Динамо. Вас обирали чи призначили?
– Це було рішення Лобановського. Ми приїхали на гру з московським Динамо. Перед матчем у їдальні Лобановський підійшов і сказав мені: «Слава, на сьогоднішню гру ти виводиш команду з капітанською пов’язкою» (у якості капітана Кочубинський провів 10 матчів за Динамо, – прим. О.П.).
– Як у Ташкенті в 1975 році київське Динамо примудрилося програти з рахунком 0:5?
– Буду говорити тільки про себе. Перед цим я відіграв весь матч за дубль, який ми виграли без питань (1:0, – прим. О.П.). Після гри пішли у місто. Ходили по базарах, купували фрукти, овочі. Посиділи у Чайхані, спробували місцевий плов.
Повертаємось у готель, на вході стоїть другий тренер Динамо – Олександр Петрашевський і відразу до мене: «Де ти ходиш?» Питаю у нього: «Що трапилося?». Каже: «Ти завтра виходиш у основному складі». Коротше, Колотов не приїхав у Ташкент, тому мені знову треба було виходити на поле.
Знаєте, мені здається, що ту гру ми просто здавали Пахтакору (крім Колотова, у динамівців на матч із Пахтакором не вийшли ще четверо ключових гравців: Рудаков, Веремеєв, Трошкін і Матвієнко, – прим. О.П.).
– Коли рахунок 0:5, хіба то гра з розряду тих, яку здають?
– Точно не можу сказати, але розмови такі йшли від людей, які все це бачили (Пахтакор до цього не перемагав вподовж двох місяців і йшов у зоні вильоту, – прим. О.П.). Нам того вечора так по голові надавали! У них цей Хадзіпанагіс так Сашка Даміна відвозив.
Мені довелося грати проти Михайла Ана, а він такий хитрий та швидкий (забив два м’ячі, – прим. О.П.). Можна сказати, що то був не наш день, а у Пахтакора все виходило. Потім у Києві був розбір польотів.
– Особисто до вас у Лобановського були питання?
– Були. Але я нагадав йому, що напередодні відіграв два тайми за дубль, а потім два тайми довелося грати за основу. Ми у Ташкент на ейфорії приїхали, після перемоги у Суперкубку. У чемпіонаті йшли на першому місці з відривом (за чотири тури до завершення чемпіонату мали п’ять очок переваги над Шахтарем і дві гри у запасі, – прим. О.П.). Попереду через п’ять днів на нас чекав відповідальний матч у Кубку чемпіонів проти ісландського Акранеса (перемогли Акранес 3:0, – прим. О.П.).
– Чому пішли з Динамо?
– Я відчував, що не готовий до основного складу – як по грі, так і психологічно. У 1978 році Лобановський відпустив Трошкіна, Матвієнка та Ковальова у Дніпро. Пам’ятаю, він викликав мене до себе і сказав: «Пограєш або у Дніпрі, або у Шахтарі, а ми будемо стежити за тобою». Але я не поїхав у Дніпро, не захотів. Взяв і здуру подався у Кайрат.
– Що спричинило такий вибір?
– Це Олександр Хапсаліс нарозказував мені, як все добре у Кайраті. Ох і налітався я там літаками! Від Києва до Алма-Ати п’ять годин льоту.
– А ви боялися перельотів?
– Ні, не боявся. З цим у мене було все нормально. А ось деякі партнери, як летіти кудись, – хвилювалися, переживали.
– Хто найбільше страждав на аерофобію?
– Пам’ятаю, у Динамо був Сергій Кузнецов, так він у літаку завжди тремтів. Була історія, коли він і Йожеф Сабо потрапили у ситуацію, коли могла статися авіакатастрофа (у ворошиловградській Зорі Сабо і Кузнецов грали разом у 1970 році, – прим. О.П.).
Вони разом з Зорею летіли до Москви й у літака АН-10 не випускалося шасі. Літак кружляв навколо міста кілька годин, витрачаючи пальне. Зрештою, пілотам вдалося літак посадити. Але після того випадку Сабо літаком на матчі вже не літав, казав: «Літак не для мене. Я вже налітався».
Знаю, що коли він грав потім у московському Динамо, то сідав на потяг і їхав туди, куди можна було доїхати залізницею.
Кочубинський із Безсоновим (ліворуч) і арбітром. Фото: Особистий архів С. Кочубинського
«У Кайраті отримував разів у п’ять більше, ніж у київському Динамо»
– Все ж таки, чому ви обрали не Дніпро і Шахтар, а Кайрат?
– Поїхав у Алма-Ату за грошима і машиною. У Кайраті я отримував разів у п’ять більше, ніж у київському Динамо.
– В Алма-Аті вам відразу дали машину?
– Так. ГАЗ 24 – «Волгу». На той час це були так звані підйомні.
– Ту машину ви продали?
– Так – одразу.
– Державна ціна на таку машину була 15 тисяч рублів. За яку ціну ви її продали?
– За 45 тисяч.
– А у Кайраті скільки платили за перемоги?
– Дивлячись яка гра. Бувало, за перемогу платили 600–700 рублів. Пам’ятаю, що коли я тільки прийшов у Кайрат, ми обіграли Пахтакор 3:2 (Кочубинський у тому матчі відзначився забитим голом, – прим. О.П.), за який грали такі зірки радянського футболу, як Ан та Федоров. Потім хтось дізнався, що їм за перемогу над нами обіцяли по 700 рублів, а нам в Кайраті тільки по 400. Так наше керівництво десь знайшло додаткові кошти і доплатило нам ще по 300 рублів.
– Чому за Кайрат ви відіграли неповні два сезони?
– Коли я прийшов у команду, то спочатку було усе нормально. Грав постійно в основі. Проте потім з головним тренером Станіславом Камінським у мене виник конфлікт. Мені не подобався його підхід до гри, коли м’яч вибивається уперед і всі кудись біжать. Одного разу я йому так і сказав, що ми з такою грою далеко не підемо. А він образився, почав говорити, що його не треба вчити, що він також грав у футбол на найвищому рівні (у період 1960-69 рр. провів за Кайрат 318 ігор, забив 8 голів, – прим. О.П.).
1979 рік для Кайрата почався невдало. Ми погано розпочали сезон – у шести турах набрали лише два очки. Замість Камінського прийшов Ігор Семенович Волчок. Цікаво, що коли Волчка призначали, то мені почав надзвонювати Камінський і говорити, що він помилявся, що навіть не розуміє, чому сварився зі мною. Наобіцяв мені всього. Камінський хотів, щоб я пішов до керівництва клубу і попросив, щоб не призначили Волчка. Не знаю, як він собі це уявляв.
«У «Комсомольській правді» написали, нібито я один із тих, хто здає ігри»
– Що змінилося, коли команду очолив Волчок?
– Ігор Волчок привів з собою у команду нових людей – Гладиліна, Штромбергера, Шоха… Команда почала вигравати і набирати очки. За літо здобули чотири поспіль перемоги. А далі почалася Спартакіада народів СРСР (проходила в передолімпійський рік у Москві, – прим. О.П.). Весь Кайрат – це збірна Казахстану.
– І як там гралося?
– Розпочали ми турнір нормально. Обіграли Туркменську РСР 1:0, Молдавську РСР 2:1 (Кочубинський забив переможний гол, – прим. О.П.). Вийшли у вісімку кращих команд. Однак далі гра у нас не пішла. Програли Грузинській РСР та Ленінграду (змагання проходили між союзними республіками Радянського Союзу, однак РФСР представлена була трьома командами, окрім самої РФСР, окремо виступали Москва та Ленінград, – прим. О.П.).
Остання гра у нас з росією (РРФСР), яка для нас вже нічого не вирішувала. Напередодні матчу до нас у готель приїжджає ціла група людей: Курбан Бердиєв, Сергій Андрєєв, Олександр Андрющенко… Заходять у кімнату, де сиділи я, Валерій Гладилін, Сеільда Байшаков, ще хтось. Кажуть: «Віддайте нам цю гру, а ми за це вам гроші дамо».
– І якою на все це була ваша реакція?
– Сказали їм, що ті 2-3 тисячі рублів, які вони нам пропонували для нас нічого не вирішують. Що ми заробляємо значно більше. Кажемо їм: «Давайте так – віддайте нам очко у чемпіонаті, зіграємо внічию в Ростові, а ми віддамо вам гру на Спартакіаді». Нібито домовилися.
Поговорили ще з деякими провідними футболістами команди і віддали росіянам ту гру (Казахська РСР програла 0:4, а далі збірна Української РСР у матчі за третє місце обіграла збірну РРФСР 2:1 – прим. О.П.). А вже після матчу у нас почалися розбірки – хтось був незадоволений. Ігор Волчок, який був тренером збірної КазРСР на Спартакіаді, також обурився.
Дивлюся, все йде до того, що починають шукати крайніх. Кажу Байшакову: «Байшак, ти бачиш, до чого все йде. Скажи їм, як все було, що ми не брали гроші, що домовлялися про очки у другому колі». Він щось сказав, але малопереконливе. Бачу, розбірки ці набирають обертів, кажу їм: «Хлопці, та пішли ви… Я поїхав додому в Україну».
– І що було далі?
– Я вирішив, що настав час змінити обстановку. Пішов до Ігоря Волчка і сказав йому: «До побачення». Приїхав додому – і тут навздогін стаття у «Комсомольській правді», що нібито я (і ще прізвища трьох-чотирьох футболістів) здавав ігри. Думав, що мене спокійно заявлять в один з клубів в Україні. Ага, не тут то було! Ніхто не міг мене заявити.
– Хто пробував це зробити?
– Володимир Ємець хотів заявити мене у нікопольський Колос. Він особисто до мене приїжджав і давав гарантії, що точно заявить. Не зміг. Не могли заявити мене ні Шахтар, ні Дніпро. В результаті я залишився без команди і не міг ніде грати.
– Що думали робити?
– Хотів шукати роботу у сфері спорту. І тут Матвієнко і Трошкін, які вже були тренерами у Рівному, кажуть: «Давай ми тебе через Другу українську лігу спокійно заявимо». В грудні я підписую з Авангардом так званий «контракт» і їду в Рівне.
Поки тренувався там, до мене приїжджали люди і з Шахтаря, і з Карпат. Тренер львів’ян Іштван Секеч дуже хотів бачити мене у Львові. Однак я сказав йому, що вже пообіцяв Матвієнку і Трошкіну, що рік відіграю у Рівному. Мене дійсно заявили за Авангард. Я почав там грати, зіграв буквально три-чотири гри – і тут Троха (Володимир Трошкін, – прим. О.П.) каже: «Треба їхати у Київ».
Головою Федерації футболу УРСР був тоді Микола Фоміних. Приїжджаємо туди, вже не пам’ятаю з ким, чи з Трошкіним, чи з Матвієнком, і Фоміних мені каже: «Даю тобі три хвилини на прийняття рішення. Або ти їдеш у Шахтар, або у Карпати». Він поставив мене перед фактом вибору. Я вирішив їхати у Карпати.
– А чому не в Шахтар?
– Не знаю. Мені Шахтар радянських часів ніколи не подобався. Ні своєю формою, ні своєю охайністю. Так само і місто Донецьк мені не подобалося. Хоча, багатьох гравців Шахтаря я особисто знав: Старухіна, Федоренка, Соколовського, Рудакова. З останнім зараз часто спілкуємось. А Львів мені завжди був симпатичним. Таке європейське місто. Тому прийняв рішення їхати туди.
«Після того, як Юрчишину дали «Волгу, Карпати розділилися на два угруповання»
– Як вас прийняли у Карпатах?
– Нормально! Іштван Йожефович Секеч ставився до мене доброзичливо. Довіряв, розраховував на мене. Мені було 26 років і я вже став психологічно стійким футболістом. Мені було все одно, хто там на полі: Блохін, Кіпіані, Коньков, чи хтось ще.
– До речі, у довідниках ви проходили як форвард. Як так?
– У Карпатах я грав на позиції останнього центрального захисника – ліберо. Андрій Баль грав опорного півзахисника, Олег Родін у захисті справа, у центрі поруч зі мною Василь Щербей. Останній був дуже близькою для мене людиною, на жаль, загинув внаслідок нещасного випадку.
Андрій Баль. Фото: Google
– Що ж сталося?
– Поїхав додому на Закарпаття, пішов на річку, а там струмом били рибу. Вийшло так, що він зайшов у воду, а вода добре проводить електричний струм – ось і все.
– Чому Карпати не втрималися у Вищій лізі?
– За іменами у 1980 році команда у Львові була дуже сильною: Баль, Думанський, Юрчишин, Броварський, Суслопаров, Батіч. Але одна історія негативно відбилася на команді.
Коли Карпати у 1979 році завоювали путівку у Вищу лігу, дали машини. «Волга» ГАЗ 24 була одна, тож постало питання, кому її давати – досвідченому 31-річному Броварському чи молодому 22-річному Юрчишину, який за підсумками сезону 1979 став найкращим бомбардиром Першої ліги (забив 42 м’ячі, з 89 забитих командою, – прим. О.П.).
– Кому дали?
– Молодому – Степану Юрчишину. Після цього команда поділилася на два угруповання. Одні – за Броварського, другі – за Юрчишина. Це вже потім випливло. Але я це відчув вже по перших матчах. Пам’ятаю, грали ми вдома проти Динамо (Тбілісі). За 15 хвилин до закінчення матчу Ігор Семенка, який тільки вийшов на поле, забиває шикарний гол, ми ведемо 1:0.
Весь стадіон – 40 тисяч! – нас підтримує. І тут Давид Кіпіані буквально за дві хвилини забиває нам два м’ячі. Перший зі штрафного, а другий метрів з 40. Бив він від бічної лінії, у ближній кут, а наш воротар Швойницький просто стояв і дивився, як м’яч залітає у ворота. Він взагалі не реагував на той удар.
Для мене це був шок! Квартири своєї у Львові у мене ще не було. Пам’ятаю, приїхав після гри у готель і довгий час не міг себе заспокоїти. Ми просто віддали ту гру! А через рік Реваз Челебадзе сказав мені: «Що ти «паришся»? там віддача була».
– Але ж ви боролися до останньої гри чемпіонату?
– Звичайно. Були у команди й особисто у мене хороші ігри. Так, у Львові ми обіграли три московські клуби – Спартак, Динамо, Локомотив. У вкрай важливому для нас матчі з Кубанню я м’яч забив і ми перемогли 2:1. Потім, у кінці літа, коли зняли Секеча, справи у команди нібито стали налагоджуватися. Ми намагалися наздоганяти суперників (після 20 ігор набрали 11 очок і перебували на останньому місці, – прим. О.П.), але потяг, як кажуть, вже пішов.
У грі останнього туру в Ростові нам потрібна була лише перемога, яка зберігала Карпатам місце у Вищій лізі. Через Броварського, який добре знав Олександра Андрющенка (разом з Броварським грав у Карпатах у період 1973-1975 років, – прим. О.П. ), пробували вирішити питання щодо двох очок у Ростові, але не змогли. Сергій Андрєєв два голи нам забив. Другий – з пенальті на останній хвилині матчу (цей гол дозволив Андрєєву випередити Олега Блохіна і стати найкращим бомбардиром чемпіонату з 20 голами, – прим. О.П.). Хоча в тій грі у нас стільки моментів було! Забити могли Баль, Суслопаров. Навіть судді були на нашому боці, десь допомагали психологічно. Хотіли, щоб вилетіла Кубань, а ми залишилися.
Із Вищої ліги ми вилетіли, однак всі хлопці сказали, що залишаються у Карпатах, хоча у багатьох були пропозиції від інших клубів.
«Трикімнатну квартиру у Львові, за яку мені пропонували 20 тисяч рублів, я подарував масажисту»
– Вас куди кликали?
– Запрошували у московське Динамо, у Пахтакор – було з чого обирати. Але я вирішив залишитися, як і інші хлопці. Закінчилася відпустка. Перед Новим роком приїжджаю я у Львів. Ми домовилися з партнерами зустрітися на бульварі Шевченка. Саме тоді Андрій Баль сказав мені, що прийняв рішення піти в київське Динамо. Туди подалися і Ярослав Думанський та Степан Юрчишин. Однак останній незабаром повернувся. Він завжди був патріотом Карпат.
У московське Торпедо пішов Юрій Суслопаров. Втрата гравців основного складу була великою. Щодо мене, то я на останній зустрічі сказав голові регіональної ради профспілок Львова Г.М. Пижику: «Даю слово, що залишаюся у Карпатах». Тому нікуди не рвався.
– Футболістів чимось стимулювали, щоб вони залишилися у Карпатах?
– По закінченню сезону 1980 року нам чого тільки не давали: машини, квартири, меблі. Мені дали все, що я просив. За період, проведений у Карпатах, я заробив три машини – «Жигулі».
– Ви сказали, що деякий час у Львові жили у готелі. Коли вам дали квартиру?
– Коли команду залишав Секеч, він привів мене до Пижика і сказав йому, що обіцяв мені житло. Мені запропонували або приватний будинок, або квартиру. Я обрав трикімнатну квартиру.
– Що зараз з тією квартирою?
– Я її подарував масажисту Слободянюку, у якого була сім’я, дві дитини. Жили вони в поганих умовах, в одній кімнаті. Мені за цю квартиру пропонували 20 тисяч рублів. Приїхала платоспроможна людина, яка була готова давати такі гроші. Каже: «20 тисяч тобі даю, продай мені цю квартиру». Але я вирішив вчинити інакше. Подарував її дуже хорошому хлопцю, у минулому – штангісту.
– Як центральний захисник, ви пограли проти багатьох відомих зірок радянського футболу. Хто був найбільш незручним для вас гравцем?
– Давид Кіпіані. Це був настільки неординарний футболіст, що коли він починав рухатися з м’ячем у середині поля, то ти не міг прорахувати його подальші ходи. Куди, кому і як він віддасть передачу.
– До кого з європейських зірок він був ближчим по грі?
– Думаю, до Зідана. Пригадую, у 1975 році ми в Тбілісі грали матч 1/4 фіналу Кубку проти Динамо. Лобановський поставив мене на ту гру і сказав: «Відповідаєш за Кіпіані». Давид забив нам переможний м’яч у додатковий час на 112 хвилині. Він прокинув собі м’яч у карний майданчик. Я нібито раніше на нього пішов і у підкаті повинен був м’яч забрати. Однак у тому епізоді Кіпіані виявився спритнішим за мене. Він з носка пробив по воротах повз Рудакова.
Потім я багато разів прокручував той момент, думав собі: ну як він це зробив? Я ж відчував, що буду першим на м’ячі.
– А що то за історія була, коли у Львові вирішили об’єднати дві команди – Карпати і СКА?
– Восени 1981-го нам сказали, що з наступного року у Львові буде грати одна об’єднана команда міста та армії – СКА Карпати. Першим секретарем Львівського обласного комітету КПУ, якщо не помиляюся, тоді був Віктор Федорович Добрик. Він з командуючим Прикарпатського військового округу генералом армії Валерієм Олександровичем Беліковим вирішив усе це об’єднати. Опікуватися новою командою став генерал. Багато хто був проти такого рішення.
– Для вас щось змінилося?
– В принципі, ні. Але перед кожною грою генерал мені дошкуляв. Постійно дзвонив, просив поради зі складом на гру – кого куди поставити. А ще часто викликав до себе у генштаб. Це була «совдепія»!
Потім дізнався, що цього командуючого відсторонили. Після Прикарпатського його призначили головнокомандуючим Групи радянських військ у Німеччині. А там, за кордоном, піймали його дружину на тому, що вона возила звідти шуби (згідно однієї версії генерал Беліков помер у 1987 році в Вюнсдорфі, за 30 кілометрів від Берліна, за іншою – застрелився. Похований у Києві на Міському кладовищі Берківці, – прим. О.П.).
– Коли вирішили повісити бутси на цвях?
– Наприкінці 1984 року. У 1982-му я отримав травму – ушкодження меніска. Потім Володимир Сальков викликав мене в Олімпійську збірну, а там на зборах у мене полетіла хрестоподібна зв’язка. Лікувався, нібито почав відновлюватися, але згодом відчув, що вже не можу далі продовжувати грати на високому рівні. Треба було або хірургічне втручання, або завершувати активну ігрову кар’єру. Вибрав другий варіант.
Фото: Особистий архів С. Кочубинського
«Мрію реформувати Дитячо-юнацьку футбольну лігу України»
– Чим потім почали займатися?
– Мені пропонували залишитися у Львові, але я повернувся у Київ. У 1985 році прийняв спортивний клуб Сільгоспакадемії. Рік там пропрацював, а далі мені запропонували очолити Дитячо-юнацьку спортивну школу №15 міста Києва. Тоді, у 1986 році, що там тієї школи було – три кімнати і все. Я вирішив розпочати будівництво. Побудували ми цю школу майже з нуля – вона стала комплексною.
В ДЮСШ №15 підготовка проводиться з багатьох видів спорту: футбол, гірськолижний спорт, жіноча спортивна гімнастика, велоспорт, теніс. Наші спортсмени представляли Україну на різних міжнародних змаганнях, брали участь у Олімпіадах.
– Скільки дітей займалися у вашій школі?
– Мінімум тисяча.
– Назвіть відомих вихованців?
– Якщо брати футбол, то перша людина – це Микола Іщенко. Він недовго у нас пробув – два роки. Це футболіст, у долі якого я взяв безпосередню участь. Працевлаштував Миколу у Карпати, а звідти він потрапив у Шахтар. Іщенко – чемпіон і володар Кубка України, володар Кубка УЄФА. Пограв він і за збірну України.
Також нашим вихованцем є Єгор Лугачов, який виступав за юнацькі та молодіжну збірну України. Але, як гравець, у дорослому футболі він так і не реалізувався. Подався у московський Спартак, а там майже не грав, мав проблеми з «хрестами» (за основний склад Спартака провів одну гру, – прим. О.П. ). На цьогорічній Олімпіаді у Парижі був наш вихованець Георгій Єрмаков. Воротар, який зараз грає в Олександрії (належить хайфському Маккабі, – прим. «УФ»). Іван Петряк також наш вихованець. Хто ще? Максим Кучерявий, який зараз грає у шотландському клубі Сент-Джонстон. Воротар – Денис Шеліхов.
– Це той, що втік з України, перепливши річку Тиса, щоб перейти у білоруський клуб?
– Я не знаю, де він зараз. Але він вихованець нашої школи. Був Денис ще у тому Дніпрі, який грав у фіналі Ліги Європи в 2015 році.
– Станіславе Олександровичу, нині ви…
– Нині я перший віце-президент Дитячо-юнацької футбольної ліги України. Займаюся питаннями проведення чемпіонату України серед дитячо-юнацьких спортивних закладів в п’яти вікових категоріях для футболістів – U-14, U-15, U-16, U-17 та U-19.
Зараз готуємося до визначення та нагородження лауреатів конкурсу найкращих гравців і тренерів ДЮФЛУ сезону 2023/24 рр. – «Золотий м’яч ДЮФЛУ», який пройде у Будинку футболу у кінці листопада. Це у нас буде вже четверте таке обрання.
Якщо згадати минулі подібні заходи, то ми вгадали майже з усіма лауреатами. Так, під час першої церемонії 2017 року ми нагороджували Георгія Цітаішвілі та Владислава Супрягу, які згодом забили вирішальні м’ячі у фіналі чемпіонату світу U-20. На другій церемонії нагороджували тих, хто зараз є гравцями національної збірної України – це Анатолій Трубін, Ілля Забарний та Георгій Судаков.
– Як проводиться виявлення найкращих?
– Претендентів на отримання звання найкращих обираються великою групою авторитетних у футболі людей, яку очолює Олександр Олександрович Сопко. Туди входять футбольні експерти, тренери національних юнацьких збірних команд, ветерани футболу, селекціонери провідних наших клубів і журналісти спортивних видань.
– Про що ви зараз мрієте?
– Мрію реформувати Дитячо-юнацьку футбольну лігу України. Зараз у наших планах, моїх і тих людей з якими я працюю, зробити нашу лігу такою, як у всій Європі. Тобто клуби Прем’єр-ліги, які мають свої академії, повинні грати окремо. Це пов’язано з інфраструктурою та можливостями фінансування такої структури. Буду наполягати, щоб або у наступному сезоні, або через сезон, зробити таку реформу.
Зараз деякі клуби Прем’єр-ліги не мають своїх дитячих шкіл. Наприклад, Зоря нібито підписала з кимось договір, проте своєї дитячої школи в неї нема. Така ж сама ситуація у Інгульця. Знаю, що Оболонь має школу Зміна, але люди, які там працюють, кажуть, що вона фінансується за рахунок батьків.
Зараз від УЄФА нам надходять платежі солідарності, спрямовані на розвиток дитячо-юнацького футболу. УАФ розподіляє ці кошти по клубах Прем’єр-ліги, але в одних є дитячі школи, а в інших – нема.
– Яка зараз сума виплат для клубів?
– На рік – 350 тисяч євро. До війни я відвідав в Угорщині турнір Пушкаша. Там хорвати, румуни, словаки розповідали, що вони на дитячо-юнацький футбол отримують по одному мільйону євро. Яким чином ці питання вирішуються у нас, мені невідомо. Але є такі моменти, про які ми не знаємо.
Я не можу вам відверто сказати, що комусь ці кошти дають, а комусь – ні. Можливо, клубам Прем’єр-ліги, які не мають своїх академій, їх не відраховують. Таке також може бути. Можливо, ці гроші направляють на збірні, на фінали ДЮФЛУ, на інші заходи, пов’язані з розвитком дитячого футболу. Подивимося, як усе воно буде рухатися далі.
Довідка «УФ»
- Станіслав Кочубинський народився 23 лютого 1954 року в Києві. Вихованець Динамо (Київ). Захисник/півзахисник. Майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України (отримав у 2009 році). Грав за команди: Динамо (Київ) – 1972-77, Кайрат (Алма-Ата) – 1978-79, Авангард (Рівне) – 1978, Карпати (Львів) – 1980-81, СКА Карпати (Львів) – 1982-84 роки. Грав за юнацьку збірну СРСР. Ігрову кар’єру завершив 1 січня у 1985 року.
У складі київського Динамо:
- Володар Кубка кубків УЄФА – 1975 рік.
- Чемпіон СРСР – 1974, 1975 років.
- Володар Кубку СРСР – 1974 року.
- Капітан Динамо (Київ) – 1976 року.
- У Вищій лізі чемпіонату СРСР провів 90 ігор, забив 3 м’ячі. У Кубку СРСР – 22 матчі, 2 забиті м’ячі. У Кубку європейських чемпіонів – 3 гри.
- По завершенні активної ігрової кар’єри, присвятив себе роботі з дітьми. З 1986 по 2012 рік очолював Дитячо-юнацьку спортивну школу №15. Нині Станіслав Кочубинський працює на посаді першого віце-президента Дитячо-юнацької футбольної ліги України.