«Динамо та Спартак хотіли мене, але Москва запропонувала більше»: вогняне інтерв’ю Єгора Лугачова

Переглядів 3760
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
8 голосів
«Динамо та Спартак хотіли мене, але Москва запропонувала більше»: вогняне інтерв’ю Єгора Лугачова
Єгор Лугачов та Андрій Ярмоленко. Фото: особистий архів Єгора Лугачова
Сьогоднішнім гостем «УФ» став ексхавбек московського Спартака Єгор Лугачов. У великому інтерв’ю колишній футболіст розповів про свою кар’єру та життя поза полем.

У 16 років за Єгора Лугачова боролися київське Динамо та московський Спартак. У підсумку, отримавши більшу пропозицію від «м’яса», директор ДЮСШ №15 міста Києва відправив його у столицю Росії.

За п’ять років у Спартаку Лугачов так і не зумів повноцінно заграти за першу команду, однак примудрився потрапити у гучний скандал, коли нібито прийняв російське громадянство.

Повернення в Україну для Лугачова також не стало вдалим. Він провалився у київському Арсеналі, а після без особливих успіхів пробував повернутися у складах нижчолігових ФК Полтава, Гірник-Спорту та Колоса.

У віці 27 років Лугачов завершив професійну ігрову кар’єру, аби знайти себе у в іншій сфері діяльності – колишній футболіст став барбером.

У правдивому інтерв’ю для сайту «Український футбол» ми поговорили із героєм про наступне:

  • Де та чим сьогодні живе Лугачов?
  • Чому його не взяли в Динамо та скільки за нього заплатив Спартак?
  • Якого ще топ-таланта біло-сині уступили Спартаку?
  • Чи є в Лугачова російський паспорт?
  • Як випивав разом із тренером збірної України U-21 Мунтяном?
  • За що в Арсеналі агенти вимагали з нього гроші?
  • Чому в ФК Полтава Близнюк та Соболєв хотіли поховати його кар’єру?
  • Як після гулянки в клубі із Бойком прокинувся у незнайомому місці?
  • Які топ-зірки були клієнтами його барбершопу у Києві?
  • Що думає про конфлікт Астаф’єва – Мілевський та чому зірці шоубізнесу нецікаві чоловіки?

«Зараз я живу у Ванкувері, стрижу людей»

– Єгоре, вітаю! Давненько вже про вас нічого не чутно. Де ви зараз?

– Проживаю я нині у місті Ванкувер, Канада. Із дружиною та донькою покинув Україну в лютому минулого року. В мене «білий білет», бо я маю багато травм з часів ігрової кар’єри. Лише на коліні в мене було сім операцій. Тож пройшов комісію та отримав право на виїзд.

Перший час я був у Нідерландах у свого сина, який із початку великої війни знаходиться там разом зі своєю матір’ю, моєю колишньою дружиною. Потім приїхав у Канаду.

– У якому ви статусі перебуваєте в Канаді із сім’єю?

– Є спеціальна програма для українців в Канаді. Називається вона CUAET. Я отримав робочу візу на три роки.

Єгор Лугачов. Фото: Google

– Чим ви зараз займаєтеся?

– Тим самим, що й раніше. Я стрижу у барбері.

– Футбол у якомусь вигляді присутній у вашому житті?

– Я раз на тиждень граю у футбол в аматорській футбольній лізі Ванкувера. Рівень тут дуже низький, тож бігати доводиться небагато. Наша команда стала чемпіоном Першої ліги серед вікової групи старше 35.

– Повертатися додому плануєте?

– Не знаю. Думаю, це якийсь виклик у житті.

«У 16 років Спартак заплатив за мене 50 тисяч доларів»

– Свій футбольний шлях ви розпочинали в рідних Сумах.

– Так. Це була ДЮСШ №3. Стадіон «КРЗ» називався. До речі, в нашій любительській команді у Ванкувері зі мною грають шестеро хлопців із Сум. З двома я починав грати у футбол, коли нам було по 6-7 років. Тобто я цих людей вже знаю 28 років.

– У 10 років ви потрапили до Києва. Як це було?

– Був новорічний турнір з мініфутболу в Сумах, на який приїхала київська ДЮСШ №15. Після турніру тренер запропонував поїхати до них. Я сказав: «Давайте, поїхали». П’ятий клас я вже закінчував у Києві.

– У 16 років ви потрапили до московського Спартака, хоча вами тоді також цікавилося київське Динамо. Що це була за історія?

– Розпочну із того, що років у 12-13 я був на перегляді в академії Динамо. Тоді для мене це був космос. Враження таке, що потрапив у мадридський Реал. Туди брали найкрутіших футболістів з усієї України. Проте особисто мені сказали, що я не той футболіст, про якого треба взагалі щось балакати. Типу не рівень академії й т.д.

Потім я добре себе показав в збірній України U-16 під керівництвом Ігоря Валентиновича Жабченка. Він знайшов до мене підхід, повірив і дав шанс, яким я на 100% скористався. Мною зацікавилися декілька клубів, серед яких найближчими були Динамо та Спартак.

– То що все ж таки зіграло на користь Спартака?

– Я, чесно кажучи, тоді нічого не вирішував. У мене була розмова із директором академії Станіславом Олександровичем Кочубинським. Він пояснив, що мої перспективи в Києві – це Динамо-3. А у Спартак мене готові були брати одразу в дубль, який був під першою командою.

– Спартак запропонував за вас більшу суму?

– Так. Наскільки я знаю, це було 50 тисяч доларів.

– Яка зарплата у вас була у Спартаку?

– Я приїхав на зарплату у 500 доларів. Там ще склалася така ситуація, що мене пів року не могли заявити. Бо, по-перше, я був легіонером, а по-друге, неповнолітнім. Мені постійно казали: «Два тижні, і усе зробимо». І так пів року, може й більше. Я зібрав речі й сказав: «Йдіть у дупу». І мені зробили зарплату 1000 доларів, аби я залишився.

– Бувало, що в юності дах зносило? Затягувало нічне життя Москви?

– Так, було таке. Але я вважаю, що в усіх це було. Я дуже швидко зрозумів, що це не моє.

– Щось спробували тоді заборонене?

– Думаю, що усі пробували марихуану. У моєму житті це було. Мене після неї пробивало пожерти. Міг з’їсти усе, що було вдома. 

Що стосується алкоголю, то вперше я спробував випити ще у ДЮСШ №15. Підійшов до хлопців та запитав: «А як це – бути п’яним?», вони кажуть: «Ти що, травиш, блін?». Вирішили, що треба знайти привід, аби випити. У моєї матусі день народження 30 листопада, і ось ми його відзначали. Випили горілки у 13 років – два дні після того лежали трупом.

«Коли я хотів покинути Спартак, мені запропонували російський паспорт»

– В дублі Спартака ви грали разом із ще юним Жано Ананідзе, який потім зробив класну кар’єру. Цікаво, що перед цим він був в структурі київського Динамо. Чим він запам’ятався?

– Ананідзе був нереальним космонавтом. Приїхав малюсеньким хлопчиком. Йому було років 15. Зіграв за дубль, але було видно, що він ще дуже малий.

Його відправили грати за свій вік. Там він розносив усе. Забивав по п’ять-сім голів за матч. Усі здуріли тоді. Що це таке? Через пів року його повернули в дубль, де він також розніс не одну команду. Вже коли я покидав Спартак, він потрапив у першу команду.

Жано Ананідзе. Фото: Спартак

– Його Спартак якось викрав у Динамо?

– Чому викрав? Просто в Динамо йому ставили умову змінити громадянство, аби грати. Він не захотів. Йому сказали: «Ну, чуваче, ти малюсенький і не будеш грати в Україні як легіонер». Він зібрався і поїхав. Це ж грузин!

– У Спартаку за першу команду ви провели усього дві гри. Чому так склалося?

– Можу сказати, що у Москві мені перестало щастити із тренерами. Усе розпочалося з Олександра Старкова. 

Коли мені було 17 років, він вперше взяв мене на збори з основою, а після повернення вийшов у пресу та заявив: «У мене футболісти молодше 23 років грати не будуть, бо вони психологічно нестійкі. Мені потрібні стабільні гравці». Як ви думаєте, яким був мій психологічний стан після цього?

– Однією з найбільш резонансних тем навколо вашого ім’я часів виступів за Спартак стала історія із нібито прийняттям російського громадянства. Все ж таки, ви тоді взяли російський паспорт?

– Через відсутність перспектив я хотів покинути Спартак, про що сказав керівництву. Тоді мені запропонували варіант взяти російський паспорт, аби не вважатися легіонером і мати більше шансів заграти в команді.

Я спочатку погодився, бо думав, що це буде типу як подвійне громадянство. Однак коли розпочався процес, мені сказали, що необхідно написати відмову від українського паспорта. Я відмовився це робити. На цьому усе й закінчилося.

– У такому разі чому у ЗМІ ви казали зворотне? Тобто що російський паспорт ви все ж таки взяли.

– У мене були боси. Я питав: «Що із моїм паспортом, що мені робити?». Мені відповідали: «Скажи ось так от, не хвилюйся, ми усе вирішимо». 

Я одного разу у ЗМІ щось заявив, мені зателефонували з менеджменту Спартака та сказали: «Єгоре, ти що, чудиш? Що ти таке говориш?». Відповів: «Ви мені краще кажіть, що потрібно говорити, аби я нікого не підставляв». 

Іноді навіть сам телефонував та питав: «А що мені казати?». Все це не від великого розуму. Я ще був малий та тупий, і поряд зі мною не було старшої авторитетної людини, яка б могла мене направити.

«Коли в збірній України Мунтян побачив нас із пивом, то взяв текілу і приєднався до нас»

– Коли навколо вас розпочалася ця істерія щодо паспортів, на вашу адресу публічно жорстко висловився керівник комітету збірних Володимир Мунтян. Між вами був якийсь конфлікт?

– Він до цього був моїм тренером у молодіжній збірній України. Володимир Федорович – дуже класний мужик. Проте в нього є своє уявлення про футболіста. Розумієте, якщо моєму дідові зараз дати сучасний iPhone в руки, він не знатиме, що із ним робити. Люди мають прогресувати разом із тим, що коїться на навколо.

– Здається, він вас не випустив у якомусь матчі, через що ви сильно обурилися.

– Я прибув у «молодіжку» на матч із німцями. Ми прилетіли у готель вночі, я прийняв душ і ліг спати. Жили ми у номері разом із Пашком Пашаєвим. Зранку дзвінок на телефон: «Пашка, виходьте на зарядку». Він мене будить: «Луга, на зарядку!». Я встав, відкрив сумку, що стояла перед ліжком, одягнув першу тренувальну форму, яка потрапила під руку, і вийшов.

Ми усі зібралися у коридорі, жартуємо, сміємося, і виходить з ліфта Мунтян. Одразу тиша, ми до нього лицем повернулися, і перші його слова: «Ти що, спартаківець?! Якого дідька ти в жовтій футболці?!». Він на мене дивиться, злий, очі по п’ять гривень. Я всрався. Таке враження, ніби якогось вбив. Опускаю очі, футболка жовта, дивлюся навколо – усі в синіх.

Я кажу йому: «Федоровичу, та мені не сказали!». А він: «Ти, волосся відпустив, навушники начепив, нічого не чуєш! Шуруй перевдягатися!». Ну, усі слухали музику, усі були із навушниками. В мене було трохи довге волосся, я тоді відпустив. Була якась пов’язка. Вже йому щось не сподобалося. Типу я викаблучуюся.

Володимир Мунтян. Фото: Google

– Ця ситуація вплинула на рішення Мунтяна вас не випускати на поле?

– Я вже на зарядці зрозумів, що він образився на мене. На грі він мене просто не випустив. Якщо чесно, нас рознесли у мотлох. За німців тоді у воротах Мануель Ноєр грав, в центрі Самі Хедіра… Капець, яка команда була! І ми 0:4 програли взагалі без шансів. Це були пацани як з іншої планети.

Після в нас ще була запланована гра із білорусами, але я не повинен був на неї залишатися, через якусь важливу зустріч у Спартаку. Я сказав пацанам: «Ось уявіть, я зараз повернуся у Спартак, мене почнуть питати, як я зіграв? Що мені казати? Давайте хоча б пива вип’ємо».

– Добре посиділи?

– Ми замовили просто якусь божевільну кількість пива. Замовили 50 бокалів пива по 0,33 та 50 пляшок пива по 0,33. Тобто у нас фактично 100 пляшок стояли на столі.

Сиділи два брати Пашаєви, Дмитро Льопа, я, Льоха Курілов та Жека Сєлін. Але Жека, він як зараз профі, так і тоді бокальчик пива випив і сидів. Я після трьох пляшок пива був у таке гівно! Кажу: «Пацани, я ніколи раніше не курив, давайте покуримо». Пацани вже почали курити у вікно, я взяв в руки сигарету, і заходить Мунтян у кімнату.

– Його реакція?

– Та що?! Федорович сів із нами, взяв усе мартіні, яке було у мінібарі, і ми дуже крутяцьки побалакали (сміється, – прим. Д.В.).

Він запитав у мене: «Лугачов, ось ти б щось змінив, якби вийшов на поле?». Я був вже мекнутий, встав та сказав: «Володимире Федоровичу, якби ви випустили мене на 30-й хвилині, коли зрозуміли, що потрібно щось змінювати, то я був готовий розірвати усе, що можна. Проте коли ви мене не випустили на 46-й хвилині, я вже не хотів грати». Надалі наші футбольні шляхи розійшлися.

– Взагалі ви немало пограли за різні юнацькі та молодіжні збірні України. З якими майбутніми зірками перетиналися?

– Грав із Євгеном Коноплянкою, Євгеном Гармашем, Ярославом Ракицьким, Сергієм Кривцовим та багатьма іншими.

– Могли уявити, що Кривцов гратиме в одній команді із Ліонелем Мессі?

– Коли вперше побачив Кривцова у «молодіжці», я говорив: «Який з нього футболіст? Як він може грати в збірній?». Не розумів, як його взагалі викликають в збірну. Я помилявся.

Маю визнати, що Сергій провів дивовижну кар’єру та досяг великих висот. Я дуже вражений, що зараз він грає разом із найкращим футболістом світу. 

Завдяки цій ситуації можна зрозуміти, якщо ти чогось хочеш, то можеш досягти усього. Зараз ведмеді їздять на велосипеді, а мавпи читають газети. Сергій – це найяскравіший приклад. Він молодець.

«Я не заграв в Арсеналі, бо не хотів платити агентам»

– Повертаючись до теми Спартака, невже у вас не було жодних шансів переламати ситуацію на свою користь та все ж таки повноцінно заграти в основі?

– Річ у тім, що в мене там ще й почалися серйозні проблеми з коліном. Мені у Москві зробили просто «геніальну» операцію під місцевим наркозом. Обкололи лідокаїном, я лежав, міг рухати ногою, смикати її. Дивився, як у моєму суглобі колупаються різаком.

Після операції пройшло два місяці – толку нуль. Я тренувався, але коліно продовжувало боліти. Зробили ще одну операцію також у Москві – мені нічого не допомогло. В один момент я прийшов до керівництва та сказав: «У мене болить коліно. Або ви мене лікуєте, або я їду в нішу команду». І мені зробили ще одну операцію у Німеччині.

Єгор Лугачов. Фото: Google

– Допомогло?

– Коли я розповів у Німеччині, як мені робили першу операцію в Москві, хірург розкрив рота і в нього окуляри майже впали, він їх губами зловив якось. Він широко розкрив очі та запитав у перекладача: «Це якийсь жарт, чи що?». Я кажу: «Ні, це мені так операцію робили у Москві». А він: «Такого не може бути. Що це за лікар, який робить таке? Це неможливо».

Після довелося зробити ще три додаткові операції у Москві. Останню сьому операцію мені зробили також у Німеччині. Але це вже було, коли я грав за київський Арсенал.

– А що за травма у вас була?

– В мене була розірвана хрестоподібна зв’язка. Хоча почалося усе із меніска. Я не давав собі відновитися до кінця та зарано починав грати. Через те, що я беріг одні зв’язки, напруження йшло на інші. Це й призвело до розриву «хрестів».

Найпершу операцію мені взагалі зробили у 13 років. Я дуже багато грав. Майже кожен тиждень я проводив по три матчі. Якщо не було ігор, ми увесь час тренувалися. Я виконав підкат на жорсткому полі й в мене нога трошки пішла під себе. П’ятка до сраки дістала, пішов перегин і коліно клацнуло.

Я перші два тижні лікував коліно, прикладаючи капусту. Воно набрякло і я не міг ходити. В мене вискочив шматок меніска. Зробили операцію, і вже через десять днів я з усіма бігав, стрибав, присідав та давав якісь неймовірні навантаження на коліно.

– Зі Спартака ви перейшли до Арсеналу. Ви знаєте, скільки за вас заплатили?

– Я десь чув, що 450 чи 500 тисяч доларів.

– Яку зарплатню вам зробили?

– Від десяти до 15 тисяч доларів. Вона різна була.

– Чому не склалося в Арсеналі?

– Бо я не захотів платити. В Арсеналі деякі футболісти мали при клубі своїх агентів. Вони платили їм якусь частину від своєї зарплатні, аби грати. Коуч просував їх уперед, і вони були у пріоритеті (у ті роки Арсенал очолювали як головні тренери Кучук і Бакалов, – прим. «УФ»). І байдуже, що ти міг бути набагато кращим.

Коли я це зрозумів, у мене опустилися руки, чесно кажучи. Зрозумів, що усе це продажна фігня. Я люблю, аби усе було адекватне та здорове. До мене також підходив мій агент, але я сказав: «Іди ти далеко із такими питаннями. Я не розумію, чому маю платити, якщо я краще». Я не пішов на цю угоду і залишився за бортом.

«Президент ФК Полтава Соболєв пообіцяв зробити усе, аби я більше не грав у футбол»

– Після Арсеналу ви опинилися в ФК Полтава, однак там також особливо себе не проявили. Чому?

– В Полтаві мені довелося попрацювати під керівництвом Іллі Владиславовича Близнюка. Дуже різка та зла на увесь світ людина. Усе це він зганяв на людей поряд із ним.

Річ у тім, що одразу після відходу з Арсеналу я міг опинитися у його Зірці. Мені сказали тоді, що він начебто зацікавлений у моїх послугах. Я погодився поспілкуватися. У нас із ним було просто люте перше знайомство.

Єгор Лугачов. Фото: Google

– Розкажіть.

– Він мені зателефонував, перші його слова: «Ілля Владиславович тебе турбує, значить так, синку, що ти хочеш?». Я що, солдат якийсь, чи що? Кажу йому: «Я Єгор, так, мовляв, і так». Він знову: «Ну, ти ж начебто хлопчик розумний, ну що ти хочеш? У футбол грати?». Відповів: «Так, хочу грати у футбол та поїхати в якусь команду». Ну, ми підсумку якось ми домовилися, що 25 січня я приїду до Кропивницького.

– Але до Зірки в у підсумку тоді не доїхали.

– Так. У мене тоді паралельно виник варіант із Полтавою, із яким мені допоміг Жабченко. Я приїхав туди 15 січня. Тиждень побігав, до мене підійшов головний тренер Анатолій Петрович Безсмертний та запитав: «Що ти хочеш, аби залишитися?». Кажу: «Петровичу, я сюди не за грошима, хочу грати. Зробіть мені стандартну зарплатню, але дайте підйомні, бо в мене накопичилися борги». Мені зробили зарплатню десть тисяч гривень та дали п’ять тисяч доларів підйомних. Ми про все домовилися.

25 січня телефонує мені Близнюк: «Ти де?». Говорю: «Ілля Владиславовичу, я 15 січня приїхав на перегляд у Полтаву, підійшов тут та залишуся». Він мені: «Значить так, якщо ти мене побачиш, обходь стороною, щоб я тебе не бачив. Телефон мій зітри, забудь, що ми із тобою розмовляли. Не підходь до мене ніде, зрозумів?». Я не встиг слово сказати, він поклав слухавку.

Проходить пів року. Вгадайте, хто прийшов на пост головного тренера ФК Полтава?

– Ваш старий знайомий Близнюк.

– Я зрозумів, що мені кришка.

Так вийшло, що під час літньої відпустки я отримав зараження крові. У мене в місці удару по нозі запалилася гематома. Мене вже кликали в Полтаву, а я напівмертвий лежав. В мене температура під 40, я пив антибіотики. 

Пішов до хірурга, показався. Він каже: «Через годину на столі!». Операцію робили моїм коштом. Оскільки в мене майже не було грошей, я попросив вколоти мені дешеву анестезію. Мені зробили якусь анестезію, що я ледве не помер на операційному столі. Коротше, капець був. 

У мене через ці проблеми тоді ще й зірвався варіант із грецьким клубом, який мені знайшов агент Олександр Панков. Я дуже хотів знову поїхати за кордон та спробувати розпочати усе із чистого аркуша. Але не вийшло.

– І як вас у Полтаві Близнюк зустрів?

– Я приїхав, а він мені сходу: «Лугачов, місяць без зарплати, наступна зарплатня мінус 50%». Стоїть і дивиться на мене червоними алкогольно пропитими очима. Ну, ок.

Я потренувався чотири дні й він випустив мене на другий тайм із Сумами. Сім хвилин я побігав в одному темпі із хлопцями, а потім усе. Бо я без тренувань два тижні був в ліжку на антибіотиках. Після гри він мене вбив морально: «Що ти за футболіст?! Чого ти вийшов?!». У підсумку двох тижнів тренувань, ігор та моїх спроб він сказав, що я йому нафіг не потрібен.

– Вигнав вас з команди?

– Почав мордувати. Заявив, що зарплата в мене тепер 1000 гривень і, мовляв, тренуйся де хочеш. Я попросив віддати мені документи. Він сказав: «Ти підйомні брав? Вертай їх і провалюй куди хочеш». І його не цікавило, що в мене були борги, що я два місяці в Полтаві грав без зарплати, що я робив операцію та лікувався за свої гроші.

Так я просидів вдома пів року без тренувань, без нічого. Бо ФК Полтава не віддавала мені документи. Ненормальні якість. Платили зарплату 1000 гривень увесь цей час. Там так угоди підписувався: «Ось контракт, а ось моя рука». Я кажу: «А що це означає?». А вони: «Ти підписуєш контракт із такими цифрами, але ми тиснемо чоловічу руку, і в тебе цифри, які ми кажемо».

– Ви із президентом клубу Леонідом Соболєвим намагалися якось це питання вирішити?

– Я з ним спілкувався усього два рази. Перший – коли приїхав туди, а другий – коли намагався до нього додзвонитися із приводу цієї ситуації. Він сказав, що зробить усе, аби я більше не грав у футбол, бо йому не сподобалася якась моя заява у ЗМІ про клуб.

«Ми із Бойком пішли гуляти в клуб, я випив келих віскі і прокинувся у якомусь готелі»

– Про Полтаву, мабуть, у вас залишилися найгірші враження.

– Це був повний капець у моєму житті. Нікого не хочу ображати, але для мене Полтава – це найбільш загибле місто на світі. Мене там один раз ледь не застрелили в клубі.

Денис Бойко. Фото: Динамо

– Що сталося?

– Ми тоді усією командою та менеджментом пішли щось відзначати в клуб. Щось я подивився, а хлопців, які сиділи зі мною за столом, немає. Вони пішли до барної стійки та були там поряд із дівчатами. 

Я підійшов, привітався з усіма та покликав хлопців назад. І тут одна з дівчат: «А ти хто такий? Іди нафіг звідси». Мене це зачепило і я сказав: «Хлопці, я ось там сидів, і відчував, що щось дуже смердить на увесь клуб. А тепер я підійшов до вас та зрозумів, що це ось ці три дівчини смердять на увесь заклад». В неї як розкрився рот: «Зараз приїде мій хлопець і вам тут усім срака буде». Я вже трішки погуляв і кажу: «Давай».

– І чим усе завершилося?

– Приїхав чувак із пістолетом на пузі. Питає: «Це ти моїй дівчині щось казав? Пішли вийдемо». Усе дійшло до того, що цей божевільний готовий був мені прострілити коліна. На щастя, буквально в останній момент у ситуацію втрутився наш віцепрезидент, який був якоюсь поважною людиною в Полтаві. Усе в підсумку, хоча й не без скандалу, але вирішилося мирно.

Можу сказати, що невдача в Арсеналі та проблеми в Полтаві тоді надламали мене. Буду відвертим, тоді я почав погано ставитися до футболу і він повернувся до мене відповідним місцем.

– Ви почали випивати?

– Я ніколи не любив випивку, бо мені бувало дуже погано. Усюди, починаючи зі Спартака та Арсеналу, в моїх командах була традиція одразу після зборів починати бухати прямо в літаку або десь в автобусі.

Якось мені запропонували: «Єгоре, давай із нами, 50 грамів віскі». Ну, що таке 50 грамів віскі? Я випив, мені стало холодно і почало трусити. І саме через це я взагалі не люблю алкоголь. Можу пляшку пива випити, і мені достатньо.

– Бувало таке, що просиналися у незнайомому місті?

– Так. Якось приїхав з Полтави до Києва до свого кума Дена Бойка, і ми пішли гуляти в клуб «Serebro». Думаю, мені тоді щось підсипали. 

Я випив келих віскі – відкриваю очі, а мене вже ведуть двоє охоронців. Дивлюся на підлогу – піді мною червона доріжка. Думаю: «Твою мать, звідки у «Serebro» червона доріжка?». Мене з якогось іншого місця виносили. 

Коротко кажучи, прокинувся я не в клубі, і не вдома у Бойка, а взагалі у якомусь готелі. Не розумію, як я там взагалі опинився.

– Після Полтави ви ще трохи пограли у Гірник-Спорті та Колосі. Не шкодуєте, що не скористалися цими шансами?

– У Гірник-Спорт мене в оренду забрав Жабченко, який дізнався про мою ситуацію у Полтаві. Це було найбільш офігенне моє життя. Ми одразу вийшли у Першу лігу. Усі із повагою ставилися один до одного. Ми проживали у гуртожитку, грали у карти, доміно, шахи, в усе. Це було дуже круто. На полі також було одразу видно, що в команді є згуртованість.

Що стосується Колоса, то я приходив у команду Руслана Костишина з однією вимогою, що буду грати. Проте у Руслана Володимировича було своє бачення. Треба віддати належне, що воно дало результат.

Не шкодую, що пішов з Колоса. Думаю, це потрібно було робити ще раніше. Я вже просто фізично через старі травми не міг виконувати необхідну роботу та показувати на полі те, що можу насправді.

«У моєму барбершопі стриглися Зінченко, Срна та Зібров»

– Після завершення ігрової кар’єри ви стали барбером. Як взагалі прийшли до цього діла?

– Після усього футбол став мені трішки огидним і я зрозумів, що не хочу надалі зв’язувати своє життя із ним. У мене було бажання спробувати себе у чомусь новому. Я не мав ніякої освіти та був тупеньким футболістом, тому в перший час не знав, куди податися. Ми поспілкувалися із дружиною та вирішили, що я спробую стригти та красити людей.

Єгор Лугачов та Євген Коноплянка. Фото: особистий архів Єгора Лугачова

– Потім, наскільки відомо, ви навіть свій салон відкрили.

– Так, завдяки знайомству із Віталієм Мандзюком. В нього був період, коли він вкидував гроші в усілякі бізнеси і намагався розвиватися у цьому напрямку. Ми одразу потоваришували та відкрили свій бізнес.

– Які зірки у вас стриглися?

– У нас були усі. Усі динамівці, не один тренер Шахтаря. Даріо Срна приходив, Олександр Зінченко. Ми били татуювання багатьом людям. От усі були, мабуть, окрім бразильців шахтарівських. З найпопулярніших нефутбольних особистостей можу пригадати Артема Пивоварова та Павла Зіброва.

– Ви ж навіть за допомогою Панкова та Романа Бебеха своє шоу на YouTube знімали.

– Так, це була ідея Ромчика Бебеха. Щоб ви розуміли, до мене нещодавно в Канаді хлопець приходив на стрижку, і сказав: «Єгоричу, я усі твої випуски дивився, ти класний! Молодець, дуже круто». Я повірити не міг, що у Ванкувері знайшлася людина, яка згадала про ці випуски (сміється, – прим. Д.В.). Вони й непогано збирали – по 15-20 тисяч переглядів.

– Сподобалося зніматися?

– Блін, ви знаєте, зараз я дивлюся на це трохи з іншого боку. Я міг би внести свою родзинку в усе це. Можна зробити трішки цікавіше та трішки ближче до людей. Інший формат. Думаю, в Канаді я можу до цього прийти.

«Астаф’єва приставала до моєї колишньої, тому не думаю, що Мілевський цікавий їй як чоловік»

– А ви із Артемом Мілевським знайомі?

– Звичайно, він був моїм клієнтом неодноразово. Ми й в барбершопі спілкувалися, і ще багато де зустрічалися.

– Ви в курсі про історію з його останнім запоєм?

– Так. Дуже радий, що Тьома взяв себе в руки та повернувся до життя. Вважаю, це повинно бути прикладом для багатьох людей у наш час. Як важко чогось досягти, і як легко буває усе втратити. 

Думаю, йому допомогла та людина, яку він дуже поважає. Можливо, це був Ігор Суркіс, до якого він прислухався. Йому потрібно мати більше людей в оточенні, яких він поважає.

– Правду кажуть, що Мілевський не розбирається в людях?

– Я знаю, що якщо ти із Мілевським ідеш у будь-який заклад, то стіл буде оплачений. Він завжди та всюди платив за усіх. Ви можете уявити, скільки сміття було навколо нього.

– На початку війни Мілевський потрапив у резонансну історію, коли його публічно захейтила зірка шоубізнесу Даша Астаф’єва. Тоді дехто припускав, що в конфлікті замішані особисті мотиви. Вони раптом не були парою?

– Моя колишня казала, що Астаф’єва до неї приставала, тому я не думаю, що Мілевський був цікавим їй як чоловік. Думаю, там якісь інші моменти.

Просто Даша варила борщі для армії. Я знаю, що вона своїми руками фігачила картоплю та робила колосальну роботу. Звичайно, коли фігачиш годинами картоплю, а тут заходить напівп’яний Артем та говорить тобі про якусь тарілку борщу, то ти йому скажеш: «Артеме, йди-но почисть картоплю, друже». Це лише моя думка.

Даша Астаф’єва та Артем Мілевський. Фото: Google

– На вашому тілі можна побачити безліч татуювань. Скільки їх у вас?

– В мене вже одне суцільне на усе тіло. Ну, трішки пробіли є (сміється, – прим. Д.В.).

– Коли зробили перше та що це було?

– У 15 чи 16 років. Набив слова: «Боже спаси та збережи».

– Продовжувати плануєте?

– Поки що я на паузі. Багато років нічого не робив.

– І наостанок – ви щаслива людина?

– Так. Я дуже задоволений усім, що в мене було в житті. Це дуже круто.