«Перемагали Вілліан і Тейшейра, а премії платили нам»: вихованець Шахтаря Нехтій – про вайб дублю та академії «гірників»
Сьогодні, у свої 32 роки, вінгер Владислав Нехтій допомагає Кудрівці боротися за підвищення у класі, а, здається, лише вчора у статусі молодого та перспективного грав за дубль Шахтаря з мріями потрапити до праймової команди Мірчі Луческу.
В один момент, зрозумівши безперспективність боротьби із зірковими легіонерами «гірників», Нехтій поїхав до Казахстану, який також є для нього рідною країною.
Вдома в героя нашого інтерв’ю вийшло далеко не все, і вже через 2,5 року він повернувся до України, де йому судилося пограли за цілий ряд клубів, таких як Авангард, Маріуполь, ФК Полтава, Колос, Металіст та ЛНЗ.
Про усі ці перипетії, а також багато іншого Нехтій розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол». З тривалої розмови ви дізнаєтеся:
- Як Кудрівка пережила відставку Локтіонова?
- Хто за часів Нехтія в Шахтарі був третьою людиною після Ахметова та Луческу?
- Що за ультиматум Ракицький поставив керівництву «гірників»?
- Хто із зіркових бразильців зіркового Шахтаря справляв найбільше враження?
- Чи зрозумів, що матч Іллічівець – Гірник-Спорт (3:1) був договірним?
- Чому після відходу Костишина Колос виключно провалюється?
- Хто був улюбленцем Ярославського в оновленому Металісті?
- З яких причин не вірить у проєкт ЛНЗ?
«Президент Кудрівки вирішив змінити Локтіонова. Звикаємо до вимог нового головного тренера»
– Владиславе, тільки-но Кудрівка розпочала сезон і вже після чотирьох матчів примудрилася втратити свого головного тренера Романа Локтіонова. Як так?
– Після того, як ми поступилися Вікторії (0:2), було зібрання, на якому президент сказав, що прийняте рішення змінити Локтіонова. Василь Баранов, який був його помічником, прийняв команду як в.о. головного тренера.
- Читайте також: Солодаренко – про тренерську відставку в Кудрівці: «Завдання озвучені – однакові і для Локтіонова, і для його наступника»
– Як команда сприйняла такий хід?
– Ми зіграли лише чотири тури, тому нічого ще не було втрачено. Мали можливість виправити ситуацію. Ну, президент, мабуть, очікував на більшу кількість набраних очок в цих матчах.
Команда відреагувала нормально. Прийшла все ж не стороння людина. Баранов працював у штабі й усі його знають. Це футбол. Змінюються і тренери, і гравці. Нічого надзвичайного не сталося.
Роман Локтіонов, фото: ФК Кудрівка
– Що не виходило в команді на старті сезону?
– В принципі, ми провели хороші збори, грали спаринги проти команд УПЛ. Можливо, трохи втомилися, адже паралельно з поєдинками Першої Ліги брали участь в Кубку України. Було багатенько матчів.
Ще одним фактором могло стати те, що суперники до нас почали ставитися трохи інакше. В минулому сезоні ми були новачками, а тепер Кудрівку краще вивчають.
Хоча, не скажу, що ми мали недостатньо моментів. Створювали гостроту, але не реалізовували. У відповідь в наші ворота залітали м’ячі. Десь не щастило. Так воно усе одне на одне наклалося.
– Які зміни відбулися за нового наставника, що ви піднялися аж на друге місце?
– Є невеличкі зміни в плані тактики та структури гри. Бачення Баранова трохи відрізняється від Локтіонова. Нічого кардинального, хоча свої вимоги він приніс. Можна сказати, що ми ще знайомимося з його баченням.
Реакція була хорошою, адже під керівництвом нового тренера вже наступний матч ми виграли у Кременя (2:1). Це покращило емоційний стан команди. Сподіваюся, усе налагодиться. Будемо працювати та з часом краще зрозуміємо філософію тренера.
«Яремченко був третьою людиною в Шахтарі після Ахметова та Луческу»
– Це зараз ви серед лідерів Першої ліги – а народилися ж у Казахстані, в Алмати.
– Так. Моя мама і досі там живе. В мене тато також був футболістом і грав у Казахстані (екснападник Володимир Нехтій у Казахстані захищав кольори Шахтаря (Караганда), Кайрата та Цілинника, – прим. Д.В.). Коли батьки перестали жити разом, тато мене забрав мене в Україну, оскільки тут дитячий футбол був краще розвиненим.
У Казахстані я пішов у перший клас, потім приїхав в Україну, відучився в другому класі, й повернувся назад. Остаточно я переїхав в Україну у 12 років.
Свої перші кроки у футболі я зробив в академії Кайрату. Однак все ж вважаю себе більше вихованцем української школи.
– Де ви почали займатися в Україні?
– В Краматорську, де і по сьогодні живе мій тато. Він взагалі фактично став моїм першим тренером у свідомому віці. Я займався та грав під його керівництвом за команду від заводу КЗТС. В нас було декілька вікових груп і ми виступали на область.
На одному із зимових турнірів ми грали разом із донецьким Металургом. Мене помітили тренери й запросили до себе. Так я почав раз на тиждень їздити до Донецька на ігри Металурга. О 5:00 ранку просиналися з татом й добиралися з Краматорська. Їхати було небагато – 1,5 години. Приїжджали, о 10:00 грали матч, й відправлялися назад додому.
Через деякий час в Металурга з’явився інтернат і ми вже жили у Харцизьку.
– Як ви потрапили до Шахтаря?
– Ми грали з Шахтарем в одній групі в чемпіонаті України і якось вони мене помітили й запросили на фінальну частину.
Владислав Нехтій (праворуч) в академії Шахтаря, фото: Instagram
Турнір проходив в Криму, в Саках. Я поїхав, і ми його виграли. Повернувся до Металурга, який перебував на зборах у Святогірську, а перед початком нового сезону татові зателефонували з Шахтаря та сказали, що мене забирають.
Металург не хотів мене відпускати. У 15 років вже пропонували контракт з дублем на перспективу. Ми все ж обрали Шахтар. На той момент це була мрія кожного хлопчика з Донбасу.
– В дублі Шахтаря ви грали під керівництвом Валерія Яремченка. Правду кажуть, що він мав величезну вагу в клубі?
– Можу сказати, що Валерій Іванович був третьою людиною в Шахтарі після Ріната Ахметова та Мірчі Луческу. В нього був великий авторитет і його усі слухали та поважали, навіть гравці першої команди. Недарма він свого часу сам тренував основу «гірників».
Вони й із Луческу могли радитися та щось обговорювати. Коли Яремченко працював в дублі, Містер міг приїхати на тренування. Після він вже заняття дубля не відвідував.
– Дисципліна була жорсткою?
– Дисципліна в Яремченка була на першому місці. Він був суворим тренером, але доступним. Хороший спеціаліст.
Запам’яталося, що коли дубль їв на базі, то в їдальні більше не було жодної людини. Усі з академії та Шахтаря-3 знали, що заходити можна лише коли дубль поїсть та вийде.
Харчування в нас також відрізнялося. Було трохи інше меню. В академії та Шахтаря-3 могла бути відбивна на обід, а в дубля червона риба. Зимою в нас були фрукти. Взимку якось навіть кавун принесли.
– З ким з українських талантів ви перетиналися в дублі?
– З моїх партнерів до першої команди доросли Макс Малишев, Віталік Віценець, Ярослав Ракицький і Богдан Бутко. Виокремити можна ще й Владлена Юрченка, який не грав за Шахтар, але потрапив до Баєра.
- Читайте також: «Ракицький так стрибав, що, бувало, об батарею головою бився»: Білий – про школу в Шахтарі, тріумфальне Євро та клубну кар'єру
– Чомусь завжди здавалося, що Ракицький мав особливий статус в команді Луческу.
– Так. Я чув історію, що коли Ракицького вперше взяли на збори з першою командою, то Луческу сказав, що, мовляв, тому ще зарано в основу. Потім так вийшло, що Ракицькому запропонував контракт Металург (Донецьк), і він сказав керівництву: «Або я йду в Металург, або знову їду на збори з першою командою».
Ну, і поїхав він вдруге на збори та довів. Луческу його залишив. Час показав, що це був не випадковий вибір. У Ракицького високий рівень ігрового інтелекту. Футболістів з таким пасом та такою лівою ногою було мало навіть у Європі. Ракицький на довгі роки став ключовим гравцем та легендою Шахтаря.
«Перемагали Вілліан та Тейшейра, а премії платили нам»
– З зірковими легіонерами вдалося пограти?
– Так, тренувався з ними в першій команді, коли мене підключали туди в періоди міжнародних пауз. Також їх до нас іноді спускали в дубль. Грати з Вілліаном, Дугласом Костою, Алексом Тейшейрою, Фернандіньо, Генріхом Мхітаряном, Луїсом Адріано було чимось неймовірним. Ти отримував колосальний досвід як молодий виконавець та міг в кожного чомусь навчитися.
Фернандіньо і Вілліан, фото: ФК Шахтар
– Хто справив найбільше враження?
– Якось за дубль зіграв Фернандіньо. Він чи після травми був, чи мав дискваліфікацію. Це просто! Він взагалі не втрачав м’ячі. Його холоднокровність, культура пасу, підказки на полі… Ти просто кайфуєш від гри разом з ним.
Вілліан також для мене – футболіст з великої літери. Що він робив з м’ячем! Він був як прив’язаний до ноги. Супер! Мав найвищий клас.
– В іграх за дубль бразильці, мабуть, взагалі розривали.
– Ой, бувало збиралися на установку, і коли називали склад, ти начебто в старті. Потім дзвонять тренеру й кажуть: «Зараз приїде п’ять людей». Не знаєш, хто саме, дивишся у вікно та думаєш: «Хоч би не Тейшейра на мою позицію». І, як на зло, спускають саме його. Зрозуміло, що з основи ти одразу випадаєш. Можеш навіть до заявки не потрапити.
Зате був у цьому один великий плюс. Ми ж отримували премії за перемоги. Хлопцям з основи, ясна річ, за ігри в дублі не платили. Тобто перемагали Вілліан та Тейшейра, а премії платили нам:)
– Наскільки ви були близьким до першої команди Шахтаря?
– Ні-ні. Не був я близьким до першої команди. В основному виступав за дубль.
Раніше в основу, якщо ти граєш в атаці, потрапити було дуже важко, практично неможливо. До 2014 року Ракицький та Віценець найбільше зачепилися.
«Після матчу Іллічівець – Гірник-Спорт Севідов сказав: «Нормальна була гра, нехай не вигадують»
– Після періоду виступів у Казахстані ви провели пів року в Іллічівці, де застали договірний матч з Гірником-Спорт (3:1) в 19-му турі Першої ліги-2016/17. Як людина, яка цю гру спостерігала з лави запасних, помітили щось підозріле?
– Перед матчем усе було, як завжди, ніяких навіть натяків на щось таке я не помітив. Можливо, через те, що я не грав. Хтось із хлопців, які були у складі, може і якось домовлялися. Склад, до речі, в нас був також звичним.
По ходу гри не було видно нічого підозрілого. Здавалося, звичайний матч. Ну, в першому таймі нам забили, в другому ми відповіли трьома м’ячами. Говорили, що ми забагато тримали м’яч у стартові 45 хвилин, так Іллічівець завжди грав із позиції сили.
Це вже якщо детально переглядати моменти, то можна зрозуміти, що десь щось не так. Ті ж дії оборони суперника в другому таймі. Ну, ми ж усі розумні люди.
- Читайте також: Юрій Малєй: «Перед поліграфом футболісти пили валер’янку. Кіт на базі Гірника-Спорт не знав, на яку стіну лізти»
– Коли ви дізналися, що матч під підозрою?
– Завершилася гра, я приїхав додому, і тут мені спочатку друг дзвонить, потім – тато... Друг скинув статтю одразу після матчу, що це міг бути договірняк.
– Як в клубі відреагували?
– Нас на наступний день зібрав головний тренер Олександр Севідов (з квітня 2023 року відбуває довічну дискваліфікацію за участь в організації договірних матчів – прим. Д.В.) та сказав, що клуб забороняє давати будь-які коментарі ЗМІ по цій ситуації. Мовляв: «Нормальна була гра. Ми перемогли. Які до нас питання? Нехай не вигадують».
Олександр Севідов, фото: ФК Маріуполь
– Чим особисто для вас закінчилася ця історія?
– Напевне, більше хапали людей, які грали. Через 2,5 року, коли я вже виступав за Колос, хтось із керівників сказав, що мене викликають в УАФ дати якесь інтерв’ю по матчу Іллічівець – Гірник-Спорт. Я відповів: «Так, а що я скажу? Я навіть не грав». На цьому тема була закрита.
– Ви допускаєте, що усі гравці Іллічівця, які брали участь в грі, могли бути замішані в цій брудній справі?
– Не думаю. Якась частина, мабуть.
«Пішов Костишин – і Колоса нема»
– Далі на вас чекали 2,5 року в Колосі, якому ви допомогли вийти до УПЛ. Чому вже після першої частини сезону в еліті покинули команду?
– Період в Колосі я взагалі вважаю одним з найкращих в кар’єрі. Вдячний тодішньому головному тренеру Руслану Костишину, який після виходу команди до УПЛ мене, як і практично увесь кістяк, залишив та дав нам разом зіграти на цьому рівні.
Я стабільно грав в першій частині сезону, але під час зимової перерви мені зателефонував Костишин й сказав, що на мою позицію прийдуть нові футболісти, і в мене буде мало ігрового часу. Я сказав, що готовий доводити.
Через деякий час мене вже набрав спортивний директор Віталій Лисицький та заявив щось типу: «Можеш приїжджати, але будеш тренуватися з U-19». Я відповів: «Ні, дякую». Який сенс був мені тренуватися з U-19 та просто отримувати гроші?
– Як думаєте, хто все ж вирішив вас прибрати?
– Я знаю, чиє це було рішення, але говорити не хочу. Мені потім люди сказали. Ну, взяли інших. Заради Бога. Я прийняв цю позицію клубу. Претензій в мене ні до кого в Колосі немає.
Хоча, думаю, що я був би нічим не гіршим тих гравців, яких потім взяли на моє місце. Міг би залишитися та конкурувати на рівних.
– Що такого особливого Колосу давав Костишин? Бо після його відходу справи в команди йдуть, м’яко кажучи, не найкращим чином.
– Костишин пішов – і Колоса нема. Він у клубі ледве не з перших днів його існування та ще догравав там на аматорах. Потім став тренером та збирав ці камінчики.
За часів Костишина Колос був сильний своїм колективом. Команда являла собою сплав молоді та досвіду й завжди трималася разом. Ми могли зіграти матч, а на наступний день він запрошував гравців та взагалі усіх працівників клубу з дружинами та дітьми до себе в дім на спільні вечері. Усе це давало результат.
Якось, коли ми грали в Першій лізі, після трьох-чотирьох невдалих матчів керівництво сказало, що Костишин тепер в.о. і клуб буде шукати нового тренера. Старші хлопці тоді відстояли Костишина та попросили дати йому шанс. У підсумку в тому сезоні ми вийшли в УПЛ.
– Костишина заведено вважати тренером-мотиватором. Часто так кажуть про наставників, які є не дуже сильними тактиками.
– Костишин дійсно дуже емоційний тренер. Це проявлялося і на тренуваннях, і на іграх. Його син Денис з тренувань виходив плачучи, бо Володимирович його так пресував! Він не хотів показати команді, що в нього до сина є якесь особливе ставлення. І Денису найбільше діставалося. Він казав: «Я вже не можу, скільки можна, він лише мені пхає!».
Руслан Костишин, фото: ФК Колос
У спілкуванні Костишин – нормальний адекватний чоловік. Міг напхати, а потім підійти й обійняти.
А щодо малюнку гри, то я вважаю, що в нас він був. Костишин приніс свої ідеї, і ми добре виступали. Також була хороша конкуренція на кожній позиції. Гравцям ротації вдавалося гідно підміняти основних виконавців та давати результат. Костишину утримував усю команду в тонусі.
– Вас дивує, що Костишин нині поза професійним футболом?
– Чесно кажучи, так, я здивований, що після періоду в Аксу, він не працює. Можливо, є якісь особисті моменти.
В Казахстані, думаю, Костишину було важко. Розумію його досвід. Ймовірно, там не було можливості робити те, що він хотів. Щоб потрапити в Казахстан, як гравцю, в тебе обов’язково повинні бути зв’язки з місцевим агентом. Пропали результати й Костишин пішов.
У нас, думаю, він би знадобився деяким клубам. Особливо в нього є хороший досвід підіймати команди з низів. Це він добре вміє.
«Балулі мав пузо та 11 зайвих кг, але як тільки отримав м’ячик, усі зрозуміли, що це футболістище!»
– У 2020 році ви стали частиною нового суперамбітного проєкту Метал-Металіст. Зізнавайтеся, вже бачили себе в Лізі чемпіонів?
– Ну, в Лізі чемпіонів, мабуть, все ж ні. Більше в УПЛ з Металістом.
Насправді все було супер. Я тоді якраз пішов з Краматорська і тут мені зателефонував Єгор Демченко й сказав: «Зараз тебе повинен набрати Євген Красніков». Думаю: «Ого, нічого собі!». Чесно кажучи, коли зателефонував Красніков, то в мене не було ніяких сумнівів. Звичайно, я погодився перейти в Метал.
До того ж, уже ходили чутки, що це майбутній Металіст і повернеться Олександр Ярославський. Всі це розуміли. Я захотів скористатися цим шансом.
– Які у вас спогади про ті часи?
– Ми на одному подиху пройшли Дугу лігу. Потім, як і очікувалося, повернувся Олександр Владленович. Запам’яталася, звичайно, атмосфера на стадіоні. Харків – це футбольне місто. Там дуже люблять Металіст. Коли на домашній арені в матчі з умовним Ужгородом збиралося по 40 тисяч глядачів, то це було чимось неймовірним.
– Вже під Першу лігу Металіст почав серйозно посилювати склад легіонерами. Хто справив найбільше враження?
– Багато було гравців достатньо хорошого рівня. Можу згадати Кадіма Гарріса, який у складі Кардіффа грав в АПЛ, Матеуса Пейшоту, Браяна Ріаскоса… Проте французький хавбек Фарес Балулі, якщо не враховувати бразильців Шахтаря, був найсильнішим легіонером, з яким я грав.
– Розкажіть про нього.
– Ми були на зборах в Туреччині й нам сказали: «Приїде чувак, який грав з Кіліаном Мбаппе в Монако». Думаю: «Ніхера собі! Що він тут забув взагалі? Може щось переплутали?».
Фарес Балулі, фото: ФК Металіст
На наступний день виходимо ми на тренування, і просто нам назустріч коридором босоніж йде цей дивак з пузом:) Сказав про себе: «Боже мій, як таке можливо?». Проте як тільки-но на тренуванні Балулі отримав м’ячик, усі одразу зрозуміли, що це футболістище!
В нього зайвої ваги було кілограмів 11. Йому дали пів року на те, аби скинути вагу. Ну, молодець. Він за цей час скинув близько восьми кілограмів та почав приходити у форму.
– А в Ярославського були улюбленці серед легіонерів?
– Та от якраз таким можна було назвати Балулі. Розповідали, що він мав окремі бонуси за голи та асисти. Тому він у нас виконував усе: пенальті, штрафні, кутові, аути кидав. Хотів більше грошей отримати:)
– Чому ви почали менше грати в Першій лізі?
– Влітку на зборах я отримав пошкодження, але якось неуважно до нього поставився, вирішивши, що само пройде. Почав просто пити знеболювальні, бо хотів постійно тренуватися та бути в обоймі.
В один момент біль став уже нестерпним, і стало зрозуміло, що це щось серйозне. Обстеження виявило симфізит. Довелося два чи 2,5 місяці лікуватися.
Водночас стало важко конкурувати з новачками легіонерами. Треба було бути на голову вищим за них, аби отримати шанс.
Закінчилася перша частина сезону, прийшла війна. Усе змазалося. В мене якраз і контракт влітку сплив. Так я перейшов у ЛНЗ.
– Шкодували, що усе так сталося?
– Звичайно, було трохи прикро. Бо тільки-но усе почало будуватися. Я перебував в клубі, який скоро повинен був грати у єврокубках, це 100% Думаю, що цей Металіст міг бути нічим не гіршим за колишній, якби не війна. А так усе швидко почалося, і усе швидко закінчилося.
Хоча, це можна пережити. Добре, що взагалі є футбол, і навіть у такій ситуації ти маєш роботу й займаєшся улюбленою справою. Дякую нашим воїнам. Аби не вони, навіть не знаю, що б і робив.
«Президента ЛНЗ доять з усіх сторін»
– В ЛНЗ, на відміну від Колоса, вам не дали зіграти в УПЛ після підвищення у класі. Було образливо?
– Звичайно. І не тільки мені. Вважаю, що не можна так робити. Влітку, здається, у дев’яти людей завершилися контракти й нам сказали: «Дякуємо, до побачення». Футболісти допомогли вирішити завдання. Чому не дати їм шанс?
– Це було рішення тодішнього головного тренера Олександра Ковпака?
– Все це вирішував не головний тренер, а один із менеджерів. Я знаю хто, але, знову ж таки, прізвище називати не хочу. Хоча, той таки Ковпак, який прийняв команду по ходу сезону в Першій ліз, спочатку казав, що все буде добре, і ми усі разом крокуватимемо далі.
Насправді вийшло так, що майже одразу почали купляти нових гравців. І якщо до зими я був основним, то після перерви перестав потрапляти у склад і навіть виходити на заміну. Така ж ситуація була ще в ряду хлопців, які в першій частині сезону робили результат. Можливо, ми стали незручними для когось.
Владислав Нехтій в ЛНЗ, фото: Instagram
В підсумку новачки виявилися нічим не кращими за тих, хто вже перебував в команді. Який результат показали в УПЛ? Скільки пропрацював Ковпак? Три-чотири тури? Ну, це вибір клубу, який ми не в праві засуджувати. Нам не по 15 років, щоб ображатися на когось, але неприємно.
– Що думаєте про ЛНЗ сьогодні?
– В ЛНЗ взагалі така ситуація, що мені просто шкода президента клубу. Його доять з усіх сторін. Це знаю не тільки я. Футбольний світ тісний. Беруть таких гравців… Я нікого не хочу образити, але виходячи з того, кого підписують, що там відбувається, які суми фігурують... Це ж страшно стає.
Не знаю, можливо, там дають зелене світло на це. Мабуть, ЛНЗ взагалі повністю грав би легіонерами, якби дозволили. В нас менталітет такий, що краще взяти когось з Буркіна-Фасо, аніж дати шанс українцю. І менеджмент тобі скаже: «Та ти що!? Це ж легіонер!». Потім запитують, де пропадають наші таланти. Та ви ж самі не даєте їм шансу!
Вболівальники наші також туди ж. Побачать темношкірого хлопця і до нього черга стоїть, аби сфотографуватися. Тому що він темношкірий.
– Наскільки можна зрозуміти позицію ЛНЗ, то вони просто не хочуть переплачувати українцям, які в умовах перегрітого ринку просять занадто багато.
– Я знаю, що легіонери приходять на не нижчі умови, аніж просять українці. Їм платять не копійки. Там дуже хороші зарплати. Я чув суми.
Купляють легіонерів, платять їм зарплатню, підйомні, плюс агентські… Мені здається, що усе це так дерибаниться між собою, що аж шкода стає.
«В мене у 15 років була мрія зіграти за Шахтар на «Донбас-Арені». На жаль, не здійснилася»
– Як на сьогодні ви оціните свою кар'єру?
– Звичайно, завжди хочеться більшого. У 15-річного хлопця, який бачив розкішну базу Шахтаря, «Донбас-Арену», звичайно, в мріях було потрапити в ту атмосферу та зіграти там. На жаль, ця мрія не здійснилася.
Розумію, багато в чому це залежало від мене. Але вийшло як вийшло. Я ні про що не шкодую.
На скільки відсотків я себе реалізував? Важко сказати. З математики в мене була не найвища оцінка:) Впевнений, що завжди є до чого прагнути! В моїй кар'єрі були дуже хороші команди, і ми досягали високих результатів!
– Чого ще ви хотіли б досягти у футболі як гравець?
– Мені 32 роки, але я не збираюся зупинятися. Завдяки своїй сім'ї, яка у важкі моменти завжди поряд, я маю бажання та вмотивований залишатися у футболі. Знаю, для кого і заради кого граю. Це найголовніше.
На сьогодні я вдячний долі за те, що маю, і хочу й надалі бути в тому місті, де є зараз. Якщо ти відповідаєш рівню, то будеш потрібен А час покаже.
Слава Україні!